Ранній протестантизм (лютеранство, чеське братство, кальвінізм, антитринітаризм і социніанство)

Реферат на тему:

РАННІЙ ПРОТЕСТАНТИЗМ.

(ЛЮТЕРАНСТВО, ЧЕСЬКЕ БРАТСТВО, КАЛЬВІНІЗМ, АНТИТРИНІТАРИЗМ І СОЦИНІАНСТВО).

ПЛАН

ВСТУП.

1. ЛЮТЕРАНСТВО.

2. ЧЕСЬКЕ БРАТСТВО.

3. КАЛЬВІНІЗМ.

4. АНТИТРИНІТАРИЗМ.

5. СОЦИНІАНСТВО.

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Вступ Вивчення історії раннього протестантизму традиційно вважають справою складною, пов’язаною з великими джерельними пошуками. У ХVI-ХVII ст. конфесію чи не найбільш переслідували у Східній Європі. Тому з великої кількості середньовічних протестантських пам’яток, що їх масово знищували католицька і православна церкви, до нас дійшло небагато джерел. Хоча, за свідченням І.Буковського, в другій половині ХVI ст. у Речі Посполитій протестантська література кількісно переважала католицьку.

1. Лютеранство Першою організаційно оформленою нововірчою течією в Україні стало лютеранство, що з’являється у 30−40-х роках ХVI ст. І хоча до цього часу зафіксовано існування інших протестантських осередків, якихось даних стосовно їхнього членства та характеру діяльності не збереглося. Йдеться, зокрема, про громаду анабаптистів, яка у 1536 р. існувала у Володимирі-Волинському. Зустрічаємо відомості і про гуситів у колі Яна Спитка з Мельштина — володаря селищ і містечок в Галичині.

Небагато інформації збереглося, по суті, і про лютеранство в Україні. Його сліди відшуковуються у західноукраїнському реґіоні, передусім, на Волині, що межувала з білорусько-литовськими землями, які вже у 20−30-х роках стали центром протестантських впливів у східнослов'янському реґіоні. 1539 року у Вільні відкривається школа на 50 учнів при існуючій лютеранській громаді, ректором якої був Авраам Кульва (Кульветіс), литовець, колишній ксьондз, згодом доктор церковного і державного права, слухач Краківського та Сієнського (в Італії) університетів, близько знайомий з Філіппом Меланхтоном і гуманістом з Нідерландів Еразмом Роттердамським. Після едикту польського короля Сиґізмунда I проти лютеран у 1542 р. Кульва еміґрує з Литви, а на його місце прибуває новий проповідник — Ян Вінклер, котрий пропаґує лютеранство ще з більшою енергією. Вінклер знаходить заможного патрона, віленського купця Івана Морштина, в будинку якого засновує новий збір (синонім кірхи або ширше — протестантської громади у польсько-литовських землях) та школу, звідки через декілька років виходить 60 учнів. Андрій Венгерський, пізніші польські й німецькі автори наводять цілу низку імен лютеранських проповідників, добре відомих у ХVI та ХVII ст. в усій Речі Посполитій: Станіслав Рапеґелан, Георгій Мартін Московідій, Мартін Глосса, брати Глічнери, колишній домініканець Андрій Самуель та інші.

Центрами лютеранських впливів на Україну були також Краків і Люблін, з яких дисидентська пропаґанда спрямовувалася у Холмщину, Підляшшя та Галичину. На відміну від північних земель Польського Королівства, лютеранство в Україні не мало успіху, оскільки поширювалося переважно серед німців.

Відомо, що вже з ХIII ст. українські землі, зокрема, Сяноччина, Холмщина, пізніше Волинь і Галичина, підтримують зростаючі торговельні зв’язки з німецькими князівствами. Польський король Казимир проводив відверту пронімецьку політику і заохочував іноземну колонізацію Західної України. У подібний спосіб діяв намісник Галичини Володислав Опольський (70-ті роки ХVI ст.), який «нехтував зовсім місцевим населенням, оточував себе самими чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, волохами, мадярамиз його 120 привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 відносяться до місцевих бояр, всі інші - до чужоземців» .

Отже, нічого дивного не було у тому, що лютеранство, яке пропаґували переважно німецькі місіонери і німецькою мовою, насамперед, через німецьку літературу і проповідь, поступово поширювалося і в українських землях. Національний характер лютеранства визначив особливості його соціального складу. На відміну від шляхетського кальвінізму ауґсбурзьке сповідання (за назвою головного лютеранського твору) охоплювало купецькі, міщанські та ремісничі стани, тобто ті, що переважали серед німців-колоністів, які мешкали, здебільшого, у містах — головних центрах реформаційних рухів Західної та Східної Європи.

В Україні лютеранство не отримало підтримки шляхетської верхівки. Суттєвою причиною цього, крім зазначеного національного чинника, була політично-державна орієнтація конфесії. Лютеранство, допомагаючи німецьким князям звільнитися з-під влади Священної Римської імперії, підтримувало абсолютну монархію. Прагнення шляхетської вольниці йшло всупереч зміцненню королівсько-князівської влади. Лютеранство, намагаючись утримати позиції у північних німецьких землях, зробило певні поступки католицизмові, особливо у культі та організації. Православному ж населенню Речі Посполитої ближчими були демократичні принципи церковного життя. Лютеранство залишалось байдужим до національних традицій народів Східної Європи, проповідуючи у ХVI-ХVII ст. переважно німецьку культуру. Тому й не дивно, що на тлі плеяди впливових патронів кальвінізму та антитринітаризму ми не бачимо жодного українського лютеранського роду. Навіть у Польщі їх було небагато (Остророги, Ґурки, Лютомирські).

І все ж лютеранська церква прагнула активного впливу на корінне населення польсько-литовської держави. Це засвідчує і факт відкриття прусським князем Альбрехтом відділення для учнів з Польщі, Литви і Русі у лютеранському Кролевецькому університеті, і систематичні відвідування слов’янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед Віттенберґа (тут «у 1530-х роках вчилися студенти Poloni, Rutheni або такі, що подавали про себе, що вони з ех Russia, отже, що були українці та білоруси»), і влаштування шведським королем Густавом Адольфом Вазою друкарні у Стокгольмі, де у 1562 р. побачив світ «Катехизис» Мартіна Лютера російською мовою.

Зростаюча пропаґандистська активність лютеран непокоїла католицьку церкву. В першій половині ХVI ст. польський уряд вдається до низки державних заборон щодо коронних та українських земель. Йдеться, зокрема, про численні едикти проти ввезення, продажу і купівлі лютеранських творів. Якщо за едиктом 1520 р. за це передбачалися конфіскація майна і вигнання з держави, то за едиктом 1523 р. — спалення всієї власності нововіра і навіть його страта. У 1525 р. тільки у Кракові засуджено 16 осіб «за визнання засад Лютера», впродовж першої половини ХVI ст. — понад 60 осіб. За розповсюдження лютеранської літератури були ув’язнені друкарі та викладачі шкіл Бартоломей, Матвій, Міхал і Петро (прізвища не збереглися), звинувачені у єресі відомі друкарі Ієронім Вієтор та Філіпп Вінклер. Однак кількість прихильників лютеранства збільшувалася. У 1523, 1527, 1530 роках і пізніше скликаються синоди, що розробляють заходи, спрямовані на «приборкання єретиків і самої єресі» .

Як у більшості реґіонів Європи, лютеранство поширюється тут серед міщан й у містах, де переважає німецьке населення. Однак історичні документи засвідчують його вплив і на православне населення. Йдеться, зокрема, про звернення князя Януша I Заполья через православного писаря Лацко до афонського протоігумена Гавриїла, відоме як «Послание ко св. отцем Горы Афонской от православных веры руской и земли угорской христиан» (писане слов’яно-руською мовою і датоване 30-ми роками. ХVI ст.- збережене у пізніших рукописних копіях). У посланні до церковних авторитетів (а самих звернень князя було декілька) міститься прохання розтлумачити окремі засади православної віри, що їх особливо критикують лютерани, й підтвердити наявність деяких спільних рис («ихъ попове да ся женятъ, якоже и наши») у православних і протестантів. А «то все учитъ одинъ лжепророкъ, именемъ Люфор: онъ победи нъмецкую страну и здъсь на угорской земли многіе къ нему приступиша и его ученіе пріяша». Та вже у 60−70-х роках. ХVI ст. лютеранство у Закарпатті, як в Угорщині і Румунії, витісняють кальвінізм й антитринітаризмчимало православних вертається в лоно церкви.

Історія України має також приклади переходу іноземців-лютеран у православ’я. Згадаймо хоча б видатного українського освітнього та церковного діяча ХVII ст. Іннокентія Гізеля, лютеранця з Пруссії, ректора Києво-Могилянської академії, ігумена Києво-Братського монастиря, а згодом архімандрита Києво-Печерської лаври. Такі факти були непоодинокими, хоча найчастіше трапляються вже у період козацьких воєн. Про це згадується у літописних матеріалах. Постригся у ченці й став ревним церковним діячем Іоанн Ернест Крабе, майстер філософії, кандидат богослов’я з академії Кролевецької. Його приклад наслідують ще два лютеранських богослови. І хоч обрання чернечого життя засвідчує щиру усвідомленість у зміні релігійних переконань, чимало подібних вчинків у період Визвольної війни були вимушеними.

2. Чеське братство У ранній період діяльності (під час участі в національно-визвольних процесах у Чехії та Моравії) чеські брати поділяли соціальний радикалізм народно-єретичних рухів: заперечували станову нерівність, проповідували поділ майна і бідність, наполягали на непротивленні злу і відмові від державної та військової служби.

У пізній період, на який припадає їхнє перебування у польсько-литовській державі, головне вістря діяльності спрямовували у національно-культурну сферу. Одними з перших проводили богослужіння чеською і навіть польською мовами. Зроблений ними переклад Біблії (так звана Кралицька Біблія) покладено в основу чеської літературної мови. Завдяки зусиллям чеських літераторів і проповідників у ХVI ст. на теренах України з’являються видання, що мають виразне реформаційне спрямування і написані зрозумілою населенню реґіона мовою (переклад твору Джона Вікліфа «Триалог», переклади з латини і польської «О Таудалі рицарі», «Страсті Христові», «Повість про трьох королів»).

І все ж порівняно з лютеранством і чеським братством кальвінізм в Україні, зокрема у другій половині ХVI ст., мав неабиякі успіхи, став тут на тривалий час провідною протестантською конфесією. Його перші кроки припадають на початок 40-х років ХVI ст. і пов’язані з діяльністю відомих у Європі культурних діячів, письменників, учених, політиків, які були захоплені протестантськими ідеями. Я. Тазбір з приводу цього зазначає: «При переході у нову віру була важливою освіта, оскільки першими поборниками релігійних реформ стали найосвіченіші люди». Польсько-литовські маґнати, королівський двір запрошували багатьох з них для навчання своїх дітей і розгортання науково-освітнього процесу в державі.

Серед приїжджих більшість становили іноземці. Відомі з них — італійці Георгій Бландрата (чотири роки жив при польсько-литовському дворі як лейб-медик королеви Бони), доктор медицини П'єтро Симоні (особливо відомий як лікар Стефана Баторія), швейцарський лікар і педагог Іоґанн Ґаслер. Згодом вони переходять в антитринітаризм, але починали діяльність як кальвіністи. Прихильністю королівського двору користувався Франциск Лісманіні - видатна постать Реформації у польсько-литовських землях, італійський гуманіст, тонкий політик, громадський діяч, котрий розпочинав протестантську пропаґанду також як кальвініст. Завдяки його зусиллям при дворі короля була створена велика бібліотека, в якій, окрім творів Лютера, Кальвіна, Меланхтона, Цвінґлі, містилися праці протестантських теологів, які діяли безпосередньо в Речі Посполитій (Франциска Станкара, Симона Заціуса-Жака, Яна Лаского, Григорія Орзаціуса-Оршака та ін.).

3. Кальвінізм У другій половині ХVI ст. головну роль у розповсюдженні кальвінізму в Україні виконують відомі уже нам протестантські центри польсько-литовської держави — Краків, Вільно, Люблін і Сандомир. У Кракові, зокрема, 1546 року утворився гурток гуманістів, який очолив Андрій Фрич Моджевський. Серед його слухачів і активних учасників були Станіслав Оріховський, Станіслав Стадницький, Мартін Бєльський, Ієронім Оссолинський, Петро Гонезій та ін. Не всі члени гуртка, безперечно, дотримувались протестантських поглядів, але більшість їм симпатизувала, маючи особисті контакти із Жаном Кальвіном та його однодумцями в Європі. Гуртківці Франциск Лісманіні, Андрій Тржецеський (поет, перекладач, богослов), Якуб Прилуський (правознавець, оратор, філософ, поет), Симон Будний (богослов, полеміст, перекладач, одна з ключових фігур протестантського руху в українсько-білоруському пограниччі) та інші стають нововірами.

В Україні кальвінізм поширювався в усіх реґіонах. У Галичині - це Бучач, Гвоздець, Дорогоїв, Дубляни, Жовква, Зборів, Ланцут, Яцимиру Холмщині - Замостя, Зміївці, Краснобрід, Крилів, Криниця, Круп'є, Лащіву Берестейщині - Берестє, Венгров, Городище, Заблудів, Русків, Ямнона Волині - Берестечко, Корець, Лабунь, Мартинівціна Поділлі - Кам’янець, Межибіж, Панівці, Хмельнику Брацлавщині та Київщині - Винниця, Козаровичі, Ліщин, Мозир. Знаходимо кальвіністські збори й у Підляшші (у Бєльську, Дорогичині, Мельнику), граничній з Мазовією українській землі, яка ще в ХIII ст. належала волинським князям. Однак, незважаючи на такий широкий ареал, самі збори, а також школи і друкарні, були зосереджені переважно у Західній Україні.

Еволюцію кальвінізму в Україні можна умовно поділити на декілька етапів. Час зародження конфесії у Малопольщі та Галичині - 40−50-ті роки ХVI ст. Другий етап — 60−80-ті роки ХVI ст. — позначений найбільшими успіхами течії. В цей період вона поширює вплив на Закарпаття та на інші українські землі, наближені до Білорусі та Литви, — Волинь, Підляшшя, Брацлавщину, Київщину, Холмщину. Кінець ХVI-початок ХVII ст. — період поступового згасання активності реформатських громад. У 50−60-х роках ХVII ст. їхня діяльність у більшості реґіонів України майже припиняється.

Ідейно-пропаґандистська діяльність кальвінізму в Україні ґрунтувалася передусім на працях Жана Кальвіна «Настанова в християнській вірі», «Женевський катехизис» і численних віросповіданнях (Ґейдельберзькому, Базельському, Лондонському та ін. — у вигляді невеличких творів, де були викладені основні засади вчення). Втім, необхідність впливу на місцеве населення висунула перед кальвіністами потребу створення ориґінальних праць, перекладу біблійної літератури загальноприйнятими на теренах польсько-литовської держави мовами.

Особливості кальвінізму, водночас, робили його потенційно сприйнятливим і для православних. Адже православна церква в українських землях значно відрізнялася від православ’я у Російській державі. Їй притаманні традиція активної участі мирян у церковних справах, менша залежність нижчих церковних ланок від вищих, певна слабкість релігійної верхівки через існування патронату. У православному середовищі Речі Посполитої була відсутня церковна централізація, що існувала у візантійсько-слов'янському світі. Утвердження політичної ролі православної церкви в Україні зазнавало суттєвих перешкод з боку католицько-єзуїтських сил, королівської влади. Її обрядовість і культова практика, внутрішнє життя окремих громад були значно демократичнішими, ніж у католицизмі (відсутність целібату, прірви між кліром і «миром», участь мирян в обряді євхаристії, застосування елементів руської мови у богослужінні тощо). На думку М. Космана, зовнішня подібність православ’я і протестантизму давала змогу прихильникам останнього надіятися на «мирне завоювання» православних, на союз з ними проти католицизму. Однак у цьому випадку йдеться тільки про кальвінізм, який сповідував Трійцю і будувався за принципами, близькими до православ’я.

Не випадково серед кальвіністських неофітів зустрічається чимало колишніх представників «руської віри». Та й сама православна шляхта поблажливо (до середини ХVII ст.) ставилась до реформатів, влаштовуючи у ХVI-XVII ст. спільні синоди з ними і чеськими братами (у Торуні, 1595- Бересті, 1596- Вільні, 1599- Варшаві, 1632- Торуні, 1644- Вільні, 1648), намагаючись зміцнити своє становище у протиборстві з католицькою та уніатською партіями.

Прагнули союзу з православними і самі кальвіністи, маючи при цьому власні інтереси. З православними їх зближувало становище «схизматиків», «ідейних опонентів» та й сам правовий статус дисидентів (ними у ХVI-XVII ст. у Речі Посполитій вважали всіх некатоликів). Кальвіністи з симпатією ставилися до боротьби православного населення за національні та релігійні права. Упосліджені юридично та морально, вони прагнули внести свою частку у цю боротьбу. Наведемо деякі (а їх значно більше) факти. У 1632 р. на конвокаційному (після смерті короля) сеймі у Варшаві, де головував зять Костянтина Острозького Христофор Радзивілл, протестантська партія виступила з політичними вимогами, зокрема «надати права громадянства дисидентам, рівності усіх перед законом, доступ до всіх громадянських і державних посад, чинів, звань… гарантії однаково надійні для православних і для протестантів». Зрештою, жодний сейм з участю кальвіністів не обходився без подібних вимог, що можна розглядати як перші спроби практичного втілення принципу свободи віросповідання. Та й на антиуніатський Берестейський собор протестанти, незважаючи на королівську заборону, з’явилися у великій кількості та озброєні. На ньому вони відстоювали інтереси православних. Головну ж допомогу надавали їм протестанти на місцях. Невипадково у листі 24 серпня 1624 р. до Христофора Радзивілла київський митрополит Іов Борецький писав: «Ми утиснуті з усіх боків… Нам нічого іншого не залишається, як промовляти свою невинність перед самим Творцем… після Господа Бога ви — єдина наша надія» .

В період особливої небезпеки спільність православних з кальвіністами вітало навіть українське козацтво. Так, під час уже згадуваного сейму (1632) у зверненні до нового короля козацька делеґація проголошує: «Нехай унія (католицька) буде знищена й утверджена буде унія наша з тими, хто віддаляється від латинської віри і співчуває нашій долі, тобто на руїнах унії католицької хай утвердиться унія православно-протестантська». А ось витяг з листа запорозького гетьмана Павла Тетері до Богуслава Радзивілла 3 листопада 1663 р.: «Здавна Руський народ і Запорозьке військо користувались у багатьох тяжких обставинах незліченими благодіяннями Радзивіллівського дому, особливо у справах віри» .

Однак, побудований на тимчасових, тактичних інтересах, православно-протестантський політичний союз не був життєздатним. Напередодні Визвольної війни непримиренність двох конфесій стала очевидною.

Отже, друга половина ХVI — перша половина ХVII ст. в історії України позначені відчутним впливом на її релігійне життя західноєвропейських протестантських течій. Підготовлені соціально-політичними та культурними процесами, підтримані маґнатсько-шляхетською верствою, вони поступово завойовували нові позиції, розширювали сфери впливу, коло прихильників серед місцевої еліти. Найбільших успіхів у цьому досягли, щоправда, лише кальвіністи. Проте їхні успіхи також виявилися недовготривалими. У ситуації переслідувань уряду та католицько-єзуїтських сил раннім протестантським течіям не вдалося об'єднатися у міцний релігійний союз. За умов протиборства між католицькою та православною церквою протестанти не змогли заручитися серйозною підтримкою православної шляхти і православного кліру. У період назрівання драматичних подій середини ХVII ст. ранні протестантські течії в Україні так і не здобули симпатій народної верстви.

4. Антитринітаризм Зародження Реформації пробудило критичну думку, нові філософсько-етичні, соціально-політичні моделі, форми релігійного і світського життя. У процесі «розумової революції» пожвавлюється релігійне вільнодумство, яке розвивається не лише у формі раціоналістичних єресей, а й релігійно-філософських систем (пантеїзму, деїзму, номіналізму). Своєрідним синтезом протестантської доктрини і релігійного вільнодумства, а точніше — ренесансно-вільнодумною проекцією протестантизму став у ХVI-ХVII ст. антитринітаризм.

З одного боку, він пов’язаний з давньою раціоналістично-єретичною традицією, що супроводжувала історію християнства вже з перших століть. Ще до Арія існувала секта евіонітів (I ст.), яка заперечувала Божественність Ісуса Христа і називала його тільки великим пророком, котрому при хрещенні була надана Божественна сила. Більшість проповідей евіонітів складалася із тлумачення закону Мойсея та його доповнень усними оповіданнями. Інша єресь I-II ст. — керінфіанська (послідовники колишнього іудея з Александрії Керінфа) наполягала на тому, що Ісус — звичайна людина. В епоху Середньовіччя тема Трійці стала дискусійною у боротьбі різних філософських течій під час формування раціоналістичного погляду на християнське вчення. Тому, з іншого боку, антитринітаризм глибоко зв’язаний і з ренесансною філософією, в якій гуманістичне розуміння людини підносило її над релігійною догмою. Ренесансна природа антитринітаризму висувала його в опозицію не лише до католицизму (і православ’я), а й до класичного протестантизму. В антитринітаризмі «вільно розвивалися критичні та раціоналістичні ідеї… водночас, він пішов за імпульсами нового часуостаннє було у ньому навіть найсильнішим. Характерна риса антитринітарного і социніанського рухів ХVI ст. та, що вони становили таку руйнацію католицизму, яка стала результатом… ренесансу… В цьому розумінні социніанізм є також завершенням історії догми» .

Одним із перших ідеологів антитринітаризму у ХVI ст. був іспанський учений і мислитель епохи Відродження Міґель Сервет (1509/1511−1553), погляди котрого наближались до пантеїзму і раціоналізму. Він розвивав унітарне розуміння Бога, доводив перевагу Нового Заповіту над Старим і необхідність їх критичного дослідження. Основні праці - «Про помилки троїчності» (1531) та «Відновлення християнства» (1553). Його ідеями захопилися митці та мислителі Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії. Найвиразнішими представниками антитринітаризму були іспанський художник Хуан де Вальдес, італійські гуманісти Себастіан Кастелліон, Лелій Социн і його племінник Фауст, Бернардо Окіно, Павло Альціат, Валентин Гентілій, Франциск Станкар. Внаслідок переслідувань з боку інквізиції та непримиренного опонента «аріанської єресі» Жана Кальвіна, чимало послідовників учення Сервета еміґрувало у Польщу. Вони розгорнули активну пропаґанду своїх ідей у польсько-литовській державі, навертаючи до себе багатьох місцевих протестантів.

До Кракова у 1551 р. вперше приїхав Лелій Социн і переконав у своїх поглядах Франциска Лісманіні. Останній розпочав активно пропаґувати у Малопольщі твори антитринітаріїв Бернардо Окіно та Адама Пасторіса. Водночас до Польщі еміґрував Франциск Станкар. Він зробив вагомий внесок в організаційне оформлення громад антитринітаріїв (польських братів) і в Україні. До цього кола приєднуються недавні кальвіністські проповідники Мартін Чехович, Мартін Кровицький, Симон Будний, Петро Статорій, Станіслав Лютомирський, Ян Немоєвський та чимало інших, котрі відходять від реформатства. Залишивши у 1561 р. домівку лише на один рік, кальвініст Станіслав Сарницький, майбутній суперінтендант дистрикту Руського, після повернення змушений був констатувати, що у зборі застав тільки двох проповідників, не «заражених» аріанськими поглядами .

Лідери кальвінізму, схвильовані розвитком подій, намагалися зупинити процес внутрішнього розколу. Впродовж 60-х років скликаються синоди у Сломниках (1554), Хренчицях і Козьмінках (1555), Сецимині та Пінчуві (1556), Бересті (1558), Ксенжку (1650), Буженінах (1561), Рогові (1562). Тут проводилися жваві диспути між прихильниками обох сторін. Однак з кожним синодом і колоквіумом прірва між ними збільшується. На синоді у Кракові 1562 року антитринітарії заявили про рішучий розрив із кальвіністами, а на синоді у Мордах цього ж року виступають вже окремою протестантською партією. Бурхливий диспут на Піотрковському синоді у 1565 р. підтвердив остаточний розкол, і з того часу кальвіністи оголосили відкриту війну антитринітаріям, по суті, підтримуючи католицьку церкву у її переслідуваннях польських (у Литві - литовських) братів. На православних теренах польсько-литовської держави антитринітарії знаходять підтримку місцевої єретично-раціоналістичної течії. Взагалі, вже з середини 60-х років ХVI ст. відбувається поступове злиття «західного» і «східного» потоків ренесансно-реформаційного руху. І хоча впродовж 60−70-х років цей рух перебував ще у стадії ідейного та організаційного оформлення, він зафіксував новий етап в еволюції східнослов'янського релігійного вільнодумства. У цей час єретичні течії, що вийшли з надр православ’я, остаточно зблизилися з протестантизмом.

У своїй історії в Україні антитринітаризм проходить два етапи. Перший — середина 60-х-70-і роки ХVI ст. — постійно «нагадує» йому про глибинний зв’язок з єретичною традицією. У цей період антитринітарна проповідь в Україні мала радикально-критичну спрямованість і не спиралася на струнку догматичну програму. В ній зберігся яскравий соціальний мотив. Порівняно з класичним протестантизмом це зумовило особливу привабливість антитринітаризму для середньої і навіть нижчої соціальної верстви, звідки фактично вийшли його перші місцеві проповідники.

Андрій Любенецький, описуючи початок антитринітарного руху в Речі Посполитій, змальовує сум’яття релігійно-філософських і соціально-політичних ідей, яким супроводжувалось ідейне й організаційне становлення течії. Найактивнішу роль у цей період у ній виконували прихильники соціально-радикальних ідей і вчення анабаптистів (його у 60-х роках підтримували Мартін Чехович, Лаврентій Кришковський, Ян Немоєвський), котрі на синодах антитринітаріїв у Ланцуті, Скринні, Мордах, Венгрові влаштовували жваві дискусії з представниками поміркованого крила течії.

Одним із головних виразників радикального напряму в антитринітаризмі був Петро Гонезій або Петро з Гонендза (бл. 1530−1572), родом із Підляшшя. Навчався у Краківському університеті, потім в Італії, Швейцарії, Моравії. У Падуанському університеті читав лекції з софістики. Там ознайомився з працею Міґеля Сервета «Відновлення християнства». З листом від польських братів приїжджав у Віттенберґ до Меланхтона, якому запропонував свій твір «Про сина Божого, людину Христа». Працю прочитав також Петро Вергерій і назвав її «жахливою», де «вчення аріан виступає в оновленому вигляді» .

Як антитринітарій, Петро Гонезій, насамперед, піддає критиці догмат Трійці. Виступаючи на Сецимінському синоді (1556), він проголошує: «Я вважаю, що триєдність, єдиносутність, поєднання сутності і таке інше… є вигадкою людського розуму, і тому вони повинні бути… відкинутими, щоб повернутися тільки до Святого Письма, котре становить найнадійнішу основу віри». На синоді у Бересті (1558) Петро Гонезій заперечував обряд хрещення немовлят. Це, на його думку, не відповідало ранньохристиянським звичаям, не випливало з Біблії, суперечило здоровому глуздові.

Більшість промов і творів (наприклад, «Про першохристиянську церкву», відомий завдяки Симону Будному) Петро Гонезій спрямовує проти феодальної влади і церкви. Його у цьому підтримують представники лівого крила литовських братів: Якуб з Калинівки, Миколай з Гембін, Павло Ґжеґож, Олександр Вітрелін, Павло з Візни, Мартін Чехович та ін. Вони виступають проти кріпацтва, експлуатації, всіх державних інститутів, війни і в цих проповідях наближаються до ідейної програми анабаптистів. Так, Павло Ґжеґож промовляє до єдиновірців-шляхтичів: «Ви не маєте права їсти хліб, здобутий потом ваших підданих, а самі повинні працювати. Ви не повинні також жити у маєтках, подарованих вашим пращурам за пролиття крові. Продавайте ваші маєтки і майно, а отримані гроші роздавайте бідним» .

Подібні проповіді знаходили певне співчуття. Окремі шляхтичі навіть намагалися втілювати ці радикальні гасла. Наприклад, волинянин Андрій Чаплич, Ян Пшипковський з Малопольщі, Ян Немоєвський з Люблінщини звільнили своїх селян від окремих повинностей8. Воєвода подільський Ян Сененський у 1564 р. заснував містечко Раків (Сандомирське воєводство), куди запросив на прожиття багатьох єдиновірців. Тут була утворена релігійна комуна, заснована на принципах спільності майна, віросповідної та національної рівності, обов’язкової загальної фізичної праці.

Однак подібний утопізм поділяла все ж таки незначна частина шляхтичів (достатньо сказати, що Раківська комуна проіснувала всього декілька років). Гасла соціального радикалізму захоплювали переважно селян, ремісників, бідне міщанство. Наявність у середовищі братчиків представників різних соціальних верств не могла не спричинити протилежність поглядів і дій, зростання ідеологічної боротьби в самому антитринітаризмі. У ньому існували угруповання, які по-різному тлумачили ті чи інші догмати, політичні поняття. Основна ж частина шляхтичів дотримувалася поміркованих соціально-етичних поглядів (Симон Будний, Лаврентій Кришковський, Матвій Кавечинський, Василь Тяпинський, Якуб Палеолог).

Представники поміркованого крила доводили, що зайняття державних посад, дотримання законів, участь у війні, володіння власністю і кріпаками не суперечить духу Євангелія. Помірковане угруповання поступово активізувалося на спільних синодах польських і литовських братів. Внаслідок внутрішніх та ідейних суперечностей з середовища антитринітаріїв наприкінці 60-х — початку 70-х років виходить чимало полемічних видань, творів з актуальних політичних і соціальних проблем. Ця література збагатила не лише протестантський рух у східних землях Речі Посполитої, а й духовну культуру її народів.

Другий етап в еволюції антитринітаризму — кінець 70-х — середина 80-х років — можна умовно назвати періодом його поступового переростання у социніанство. Вже з другої половини 70-х років позиції поміркованого крила течії зміцнюються. До шляхетського стану приєднуються заможні городяни: цехові майстри, аптекарі, лікарі, купці, чиновництво, вчителі. Завдяки їхнім спільним зусиллям (хоча, безперечно, шляхта продовжувала домінувати) соціально-політичні питання в ідеології антитринітарного руху поступово втратили радикальне спрямування і перейшли у релігійно-етичну площину. На синодах в Ів'є (1568), Белжицях (1569), Мославицях Підгірських (1578) й Любліні (1579) відбуваються теологічні дискусії, в яких помірковане крило відстоювало свої погляди. Тоді ж з’явилася праця Якуба Палеолога «Міркування про війну», де він захищав феодальні інститути й сам ладтвір Симона Будного «Про світську владу», в якому автор підтримав Палеолога. Таким чином, у 80-х роках ХVI ст. посилюється і теологічна діяльність антитринітаріїв. Опозиційні католицькі і протестантські сили активізуються. Аріани намагалися створити продуману систему свого віровчення, запропонувавши нову богословську арґументацію.

Головне місце у цій діяльності посідала актуалізація і поглиблення вчення про Трійцю. Його розробка проводилася поступово: спочатку у формі тритеїзму, потім — дитеїзму і, врешті, — унітаризму. Тритеїсти розбивали Трійцю на три окремі Особи, а монотеїстичний характер християнства зберігали, стверджуючи, що Бог-Отець — вищий від інших Осіб Трійці. Дитеїсти обмежували кількість Божественних Осіб до двох — Бога-Отця і Бога-Сина. Син походив від Отця, але не мав усіх атрибутів Господа. Дух Святий, хоч і вважали за Особу, але Йому відмовляли у Божественності. На думку унітаріїв, єдиним Богом можна вважати тільки Отця. Христос залишався людиною, піднесеною до Божественної гідності тільки після смерті й воскресіння Богом-Отцем.

Послідовниками тритеїзму були Павло Ґжеґож і Григорій Паулі, дитеїстами — Петро Гонезій та Станіслав Фальковський. Як унітарії виступили Петро Статорій, Симон Будний, Ян Немоєвський, які вважали Христа людиною та водночас посередником між Богом і людьми. «Христос, — писав Будний, — є істинна людина… насіння Давидове… не втілена з духа, з матерії… Христос не є рівним Богові, ані тим же Богом, яким є Творець всемогутній., а тому і ніяким Його предвічним сином» .

Антитринітарії продовжували відстоювати протестантський принцип «одне Письмо», наполягаючи на богонатхненності тільки Біблії. Її оцінювали як головний критерій істинності релігійних суджень і найнадійнішу ідейну зброю у розвінчуванні католицького вчення. І хоча тут бачимо вже початки раціонального аналізу біблійних текстів, антитринітаризм все-таки залишався на засадах абсолютного сприйняття Святого Письма, на позиціях буквалізму.

У цей передсоциніанський період течія охопила майже всі східні землі Речі Посполитої, стаючи грізним суперником кальвінізмові у Малопольщі й Україні. За даними В. Урбана, наприкінці ХVI ст. у польсько-литовській державі діяла 171 антитринітарна громада, що об'єднувала приблизно 20−30 тис. віруючих.

У другій половині ХVI ст. зазнало неабиякого впливу антитринітарної пропаґанди і Закарпаття. Її першим проповідником тут був Франциск Станкар, котрий у 1549−1555 та 1563−1568 роках служив лікарем при дворі трансільванського князя. Активну місіонерську діяльність проводив Станкар у Мукачеві (де відбулись перші аріанські синоди), Бардієві, Колошварі, Себені, Марош-Вашаргелі. Його однодумцями стають колишні кальвіністи Фома Петерді у Дебрецені та Лука (прізвище невідоме) в Ерлау. Після першого від'їзду Станкара у Польщу місцеве антитринітарне братство очолив колишній плебан і ректор католицького колеґіуму, згодом студент у Віттенберзі та Падуї Франциск Давид. Під його впливом до антитринітаризму схиляється князь Януш II Заполья та чимало місцевої знаті. Найбільшого успіху зазнає конфесія у 70-х роках ХVI ст., коли на сеймі у Марош-Вашаргелі Януш II домагається визнання за унітаризмом статусу четвертої державної релігії.

Як і в польсько-литовській державі, на теренах Закарпаття унітаріям не вдається зберегти єдність, оскільки від самого початку вони зазнали впливу різних релігійних партій та учень. Поруч з італійськими гуманістами тут вели жваву проповідь представники радикального крила польських братів, еміґранти «з Галичини і литовсько-руських областей, де з крайніми антитринітаріями злились учні московських вільнодумців… Симон Будний… знаходився у прямих відносинах з Трансільванією… виступав у полеміці на захист Давида. А у… Ракові друкувались книги для Угрії» 13. Внутрішні протиріччя повернули багатьох прихильників течії у більш згруповану кальвіністську церкву. У ХVII ст. на позиціях унітаризму у Закарпатті залишилось угруповання, очолюване Франциском Давидом.

5. Социніанство З кінця 80-х років антитринітаризм поступово перероджується у социніанство, яке стало вищим етапом еволюції гуманістично-реформаційного руху в Речі Посполитій і, водночас, завершенням вільнодумного теологічного новаторства у протестантизмі.

Формування социніанства на теренах польсько-литовської держави було можливе саме на зламі ХVI-ХVII ст. Вже проглядався майбутній економічний занепад Речі Посполитої, реґрес її селянського і поміщицького господарств, гальмування розвитку торгівлі та ремісництва у містах. Перехід до фільварочно-кріпосницької системи зупинив утворення єдиного ринку. Збільшувалися військові витрати. Країна, у зв’язку з боротьбою польських і литовських феодалів з Російською державою, перенесла тяжку Ливонську війну. У віросповідній атмосфері далися взнаки результати королювання Стефана Баторія, який поступово починає підтримувати єзуїтів, а ще більше — роки правління Сиґізмунда III. Католицько-єзуїтська партія розгортала справжній наступ на протестантські сили, що не лише не домоглися єдності, а стали ще розпорошенішими. Такий перебіг подій, а водночас і відголоски страхіть німецько-селянської бойні та громадянських воєн у Франції, неабияк налякали шляхту. В цій ситуації соціальний радикалізм антитринітаризму зробив його особливо вразливим і небезпечним.

В антитринітарному середовищі перемагають помірковані сили, зміцнені новими молодими теологами і проповідниками. Змістом їхньої ідейної програми стала підтримка існуючої дійсності, а соціальний радикалізм перейшов у радикалізм релігійно-філософський.

Головним ідеологом течії був племінник Лелія Социна Фауст (1539−1604), а його прихильники почали називати себе социніанами. З 1579 р. Фауст Социн переїхав до Кракова і оселився неподалік нього, у Луклавицях. Однак свою діяльність він не обмежує малопольським реґіоном, налагоджуючи тісні зв’язки з русько-литовськими єдиновірцями. Ревними однодумцями Фауста стають Петро Статорій, Ян Крелль, Еразм Отвіновський, Мартін Руар, Іона Шліхтинґ, Ян Ліциній Немисловський, Іоахим Стеґман, Валентин Шмальц, Єжи Шоман, широко відомі як вчені й учителі шкіл, а також молода ґенерація — Юрій і Стефан Немиричі, Юрій і Мартин Чапличі, Станіслав Любенецький, Самуель Пшипковський, Євстахій Кисіль та ін.

На початку ХVII ст. течія мала вже міцні позиції у кількох реґіонах України. Передусім, у Холмсько-Белзькому і Галицькому. Тут социніани створили громади у Бончі, Гозділі, Дубецьку, Дублянах, Заршині, Круп'ї, Ланцуті, Ліску, Поморянах. У 20-х роках ХVII ст. існував їхній осередок у Бережанах14, за деякими даними — у Судовій Вишні15. З реляції папського нунція Джованні Аріціні до кардинала Панзіроло довідуємося про громаду з типологічними ознаками унітаріїв, котра діяла на теренах Перемиської єпархії16. Намагаючись протидіяти впливові нововірчої проповіді, католицька церква в Галичині проводила у цей період публічні екзекуції Лютера та Арія. Їх у вигляді великих манекенів провозили на волах по місту, а потім разом з протестантською літературою спалювали на ринковій площі. Одну з таких процесій, що відбулася у Львові у 1622 р., описує Я. Тазбір.

Більш представницьким за кількістю социніанських громад реґіоном, що остаточно склався на початку ХVII ст., були берестейська, волинська та поліська землі. Збори існували у Бабині, Берізку, Берестечку, Водирадах, Галичанах (Володимирського повіту), Гощі, Грицеві, Дорогостаєві, Іваничах, Киселині, Княжені, Камені, Ляховцях, Молчанові, Полонному, Радогощі, Рафалівці, Рогозні, Собещині, Тихомлі, Фалимічах, Холоневі, Хорошеві, Шпанові, Щенятові. Причому, социніани відкривали збори не лише у містечках і маєтках своїх патронів, а й у містах — Володимирі, Луцьку, Острозі, Кременці, Рівному, Дубні. Поширення социніанства у містах засвідчує, що його прихильниками було чимало міщан. Деякі громади майже повністю складалися із середнього міського прошарку, даючи підстави католицьким опонентам називати аріан принизливими (в умовах тодішнього станового менталітету) прізвиськами «хлопи, токарі, веретельники… та інші дріжжі роду людського» 18. Щодо селян, то їх панство «записувало» у свою віру. Як скрізь у протестантизмі, в социніанстві переважає шляхта. Загалом, майже тисяча шляхетських родин Речі Посполитої на початку ХVII ст. ще знаходились під протестантським впливом. Серед социніанських патронів-українців були маґнати Микола Олесницький та Ян Кішка, шляхтичі з родів Іваницьких, Кандибів, Сенют, Гойських, Рогожинських, Пронських, Гулевичів-Воютинських та ін. Щоб протидіяти успіхам социніан на Волині, католицьке духовенство у 20-х роках ХVII ст. все частіше притягує їх міністрів і патронів до суду за «проповеданя и россиваня… науки и секты ариянскоеи и привоженя и наворочаня людей хрестиянских, такъ з релиеи кгрецкое, яко и католицъкое… на секту ариянскую…» .

Реґіоном поширення социніанства в Україні у першій третині ХVII ст. стала Київщина: Горошки, Житомир, Овруч, Старокостянтинів, Ушомири, Черняхів, Шершні, Янківці, де головними патронами течії були підкоморій київський і староста овруцький Стефан Немирич та його діти — Юрій, Стефан, Катерина, Олена, ловчий Київського воєводства Стефан Войнаровський, чернігівський підчаший Петро Пересіцький, київський каштелян Роман Гойський, посол від Брацлавського воєводства Микола Ободенський та ін.

В кінці ХVI — першій третині ХVII ст. социніанство в Речі Посполитій зазнало найбільшого розмаху: налічувало від 150 до 200 громад20, де було по 100−150 осіб21. Їх активність, масштаби проповіді та освітньої діяльності в Україні спричинюють нову хвилю антипротестантської полеміки. У цей період з’являються такі пам’ятки української полемічної літератури як віршований комплекс (113 віршів) кінця ХVI ст., знайдений у бібліотеці Києво-Михайлівського монастиря, а також православний твір «Книга о вере» (написаний до 1648 року)22. Відгомін ідейної полеміки з нововірцями звучить й у «Екзегезісі» та «Патеріконі» Сильвестра Косова (Київ, 1635), «Тератургимі» Атанасія Кальнофойського та «Парергоні» Іларіона Денисовича (там же, 1638).

Наверненням у социніанство шляхта переслідувала економічні й політичні інтереси. Водночас перебування у гуманістично-реформаційному русі глибоко вплинуло на світоглядні і соціальні орієнтації багатьох социніан. Деякі з них були здатні піднятися над своїми становими інтересами. Юрій (у Киселині) та Мартин (у Берізку) Чапличі навіть звільнили своїх селян-єдиновірців від панщини. За релігійні переконання шляхтичі зазнали державих утисків, однак продовжували залишатися членами громад, надаючи моральну і матеріальну допомогу єдиновірцям, позбавленим прав проповідників. Через це самі зазнають переслідувань. Юрій Чаплич і його сини Андрій та Олександр переховували у своєму маєтку віруючих-втікачів, за що були притягнуті до суду. Молоді социніанські шляхтичі їздили у Європу «за науками», а після повернення додому застосовували набуті знання як викладачі шкіл, письменники, перекладачі, книговидавці, популяризатори передової європейської думки. Дехто з них поєднував літературну і наукову діяльність з політичною, беручи активну участь у суспільному житті. Таким, наприклад, постає Іван Чаплич-Шпановський, войськовий луцький, потім каштелян київський, який у 1589 р. обраний депутатом на сейм від Волинського воєводства для участі у роботі комісії по редаґуванню Литовського статуту. Цей социніанський діяч характеризується у документах як «до того годный и права умеетный» .

Щодо релігійних переконань социніан, то вони були далекими від фанатизму, непримиренності до інших віруючих. У социніанській Раківській школі навчалися юнаки з кальвіністських, католицьких, православних громад. Свою віру социніани не відділяли від гуманістичних ідеалів. Навіть сьогодні викликає подив, наприклад, поклоніння маґната Яна Кішки італійському вільнодумцеві Себастіану Кастелліону, котрому він у своєму маєтку поставив пам’ятник.

Найвидатнішим социніанським діячем в Україні був Юрій Немирич. Загалом, його постать — суперечлива, а доля — трагічна. Народжений у социніанській родині, він змалку виявив потяг до освіти. Навчався у Ракові, де пройшов курси політики, філософії, етики, математики. Згодом з товаришами (Андрієм Вишоватим, Олександром Чапличем, Миколаєм Любенецьким, Петром Суходольським та під опікою свого вчителя, доктора медицини Андрія Рутковича) продовжував освіту за кордоном. Був слухачем Лейденського, Амстердамського, Оксфордського, Паризького, Базельського, Падуанського університетів. У Парижі у 1631 р. зустрівся з видатним голландським ученим-гуманістом, реформатським теологом Гуґо Ґроцієм. Тривале перебування за кордоном (майже чотири роки) сформувало республіканські переконання Немирича. Він став прихильником федеративного державного устрою, багатьох передових політичних ідей Західної Європи. Додому повернувся антимонархістом, противником рабства і тиранії, теоретиком ідей свободи совісті, громадянських прав людини. Відштовхуючись від своїх проєвропейських симпатій, він не поділяв орієнтацію багатьох шляхтичів Східної України на Росію.

У двадцять шість років Юрій Немирич став київським підкоморієм. Представник вищої верстви, великий землевласник і впливовий державний чин, він (як і більшість социніанських діячів) підтримував польську та сполонізовану українську шляхту. У 1648 р. сеймик у Луцьку обрав Юрія Немирича генеральним полковником війська, зібраного київською шляхтою для виступу проти Богдана Хмельницького24. Згодом Немирич та його єдиновірці почали підтримувати шведського короля, від якого сподівалися не лише розв’язання питання віротерпимості, а й прогресивних суспільних змін у польсько-литовській державі. За прозахідну орієнтацію, замішану на релігійних і політичних уподобаннях, козацтво і православна партія вважали Немирича зрадником. І хоча через декілька років він зробив несподіваний крок — перейшов у табір Богдана Хмельницького (зокрема, виконував дипломатичні доручення гетьмана в його таємних переговорах зі шведським королем-лютеранином та угорським князем-кальвіністом) і навіть публічно відмовився від протестантської віри, Немиричеві так і не вдалося стати «своїм» для козаків. Принагідно зауважимо, що подібні переходи від однієї політичної сили до іншої у той період були явищем типовим, у тому числі і для козацько-православного кола.

Юрій Немирич, натомість, зблизився з Іваном Виговським і за його дорученням, очевидно, склав текст Гадяцької угоди, підписаної у 1658 р. з Польщею. За нею Україна об'єднувалася з Польщею на правах самобутньої держави під назвою Велике Князівство Руське (у якому, щоправда, статус автономії зберігався лише за Наддніпрянщиною). Князівство могло мати свій верховний трибунал, урядовців, державну скарбницю, свою монету і військо. Планувалося відкриття двох академій, великої кількості шкіл із вільним викладанням і вільним книгодрукуванням у державі25. До угоди схилялася частина козацької верхівки, незадоволена зближенням з Росією.

Зрештою, і сам Богдан Хмельницький в останні роки життя дотримувався антиросійської позиції, мріючи про об'єднання розділених українських земель в єдину незалежну державу. На думку В. Липинського*, «війна 1656−7 рр. України з Польщею, ведена Гетьманом в союзі зі Швецією, Прусією й Семигородом, мала, розуміється, зовсім інший характер, ніж війна 1648−9 рр. Це вже не було повстання козаків… за свої соціяльні й національні кривди… Теперішня війна… це боротьба за українську землю., ведена під знаком європеїзації політики Гетьмана». У своїй переорієнтації Хмельницький, на думку Липинського, якраз і робив ставку на «кадри нової аристократії», розуміючи, «що не „чернь“, національно зовсім індиферентна, і не Січ Запорожська, якою все можна було колотити в усі боки, дасть оту потрібну для устояння проти Москви силу». Продовжувачем цієї орієнтації виступив Іван Виговський, а його однодумцем — Юрій Немирич. Однак більшість козаків, насамперед нижча верства, не підтримала їхніх планів, повставши проти Виговського. Від рук козаків у 1659 р. (за одними даними, під Биковим, за іншими — під Свидовцем28) загинув і Юрій Немирич.

Цілком можна погодитися з тим, що «ідея Немирича про державу як федеративний союз республік була сама по собі проґресивною і могла виникнути в умовах Польщі й України лише з позицій социніанства… Ранньобуржуазна за своїм змістом, вона не могла бути реалізована в тогочасних історичних умовах…» .

Таким же незрозумілим, навіть порівняно з іншими протестантськими течіями, було для православного населення України социніанське вчення. На теренах Речі Посполитої социніанство досягло остаточного ідейного завершення, такого теоретичного рівня, який робив його найрозвинутішою у ХVII ст. релігійно-філософською системою. Социніанство стало релігією інтелектуальної, вільнодумної еліти, чужою традиціям православної України.

Особливістю социніанського вчення у Речі Посполитій порівняно з європейським антитринітаризмом став його міцний зв’язок із місцевою раціоналістичною думкою. Насамперед — у розв’язанні проблеми надприродного. Симон Будний намагався всьому чудесному дати реальне пояснення, взяте з природного світуте, що суперечить людському досвіду, здоровому глузду, він відкидав або називав «звичайними пльотками». За Фаустом Социном, біблійні чудеса також не мають нічого надприродного, їм можна дати цілком буденні пояснення. Якщо ж пояснення неможливі, то згадане у Біблії чудо — вигадка. Як Феодосій Косой, Симон Будний і Павло Ґжеґож, Фауст не вірив у безсмертя душі.

Ще більша спорідненість вчення социніан з релігійним раціоналізмом стосовно Святого Письма. За їхнім символом віри, викладеним у творі, відомому як «Раківський катехизис» *, Божественна істина ясна і зрозуміла кожній людині. А те, що у ній містяться суперечності, — наслідок суб'єктивізму, недосконалості людей, котрі записували Боже Слово. Як же тоді розпізнати, що в Біблії істина, а що — ні? На думку Фауста, необхідно керуватися власним розумом, не надіючись на чийсь авторитет. Тобто, социніани не просто висували вимогу осмисленого і навіть критичного ставлення до Біблії, а взагалі обґрунтовували вищість розуму над вірою. Це твердження могло привести до висновку про вищість людської природи над Божественною. Як атеїзм зрозумів їхнє вчення французький мислитель ХVII ст. П'єр Бейль. Філософський раціоналізм і деїзм побачили в социніанстві інші автори. «Система Социна просто віддаляє Бога від людини і робить їхні відносини суто інтелектуальними», «це чистісінький раціоналізм, хоч і заснований на Євангелії». І дійсно, якщо у Новому Заповіті Фауст Социн ще бачить прояви Богонатхненності (хоча не в усіх його розділах), то Старий Заповіт, на його думку, взагалі має лише історичне значення. В результаті значну частину біблійного матеріалу, всі таїнства і одну з провідних християнських ідей — ідею Бога-промислителя — социніани відносили до сфери людської фантазії. Однак, це все ж таки не означало атеїзму. Социніани залишалися людьми віруючими, котрі тільки з раціональних позицій переглядали християнське вчення, роблячи при цьому чимало вільнодумних висновків.

Социніанське співвідношення віри і розуму було, передусім, спростуванням католицької філософії, вчення Фоми Аквінського. За Аквінським, єдиним надійним критерієм істинності Одкровення є церква та її глава — папа. За Фаустом Социном, головний суддя у справах віри — лише Біблія, а перша зброя у розпізнанні християнських істин — розум. При цьому социніанство — це і вільнодумний перегляд протестантизму. Так, на відміну від кальвіністів, социніани заперечували сліпу віру, буквальне розуміння всіх засад Святого Письма. Всупереч Лютеру, Социн вважав віру не Божественним даром, а результатом розумового процесу. Він був переконаний у тому, що цінність людини полягає в її моральності, а моральність залежить від вчинків особи. Тим самим центр ваги у процесі релігійного пізнання переносився в етичну площину.

У філософському розумінні социніанство було наближенням до деїзму. Це засвідчує його онтологія (вчення про буття, у християнстві - буття Бога). У працях Фауста Социна Бог виступає лише творцем природи і людинив реальному світі Його діяльність, фактично, припиняється. Натомість вагомою стає функція інших осіб, тісно зв’язаних з Богом, — Мойсея, через якого Всевишній дає людям звістку про можливість звільнення від гріха, і Христа, котрий своїм подвигом сповіщає про початок моральної ери у розвитку людства. Образ Всевишнього також має глибоке моральне звучання. Бог социніан — це не грізний і жорстокий суддя людей. Він — своєрідне етичне начало, до якого повинна прямувати людина, здатна прийти через віру до нового (чистого, високоморального, розумного) життя. Таке життя уподібнює людину Богові і робить її вічною. Як стверджувалось у «Раківському катехизисі», «християнська релігія є шлях, відкритий Богом для досягнення вічного життя» 34. Тим самим социніанство передвизначило розвиток етики як науки, її самоцінність у філософії епохи Просвітництва35.

Суттєве місце у социніанському вченні посіло заперечення Божественності Трійці. Богом, за Фаустом Социном, є лише Бог-Отець, Дух Святий — Його сила. Ісус Христос, хоч і народжений від Духа Дівою Марією, та за природою — звичайна людина, яка жила на початку нашої ери. «Однак оскільки Христос приніс з неба людям волю Божу, засвідчивши істинність її своєю майже Божественною праведністю, чудесами і самою смертю, то, воскресенний Богом, він отримав Божу владу на небі і зробився навіки істинним Сином Божим» 36. При цьому социніани заперечували, що Христос — спаситель людей. Ця думка, вважали вони, здатна позбавити людину прагнення до морального самовдосконалення. Тому головну місію Христа вони вбачали у посередництві при складанні Нового Заповіту між Богом і людьми — заповіту чесного і морального життя. Заперечення викликало у социніан і Кальвінове вчення про передвизначення. Вони були переконані у наявності свободи волі не лише у Всевишнього, а й у людини, здатної своїми силами, гідним життям подолати першородний гріх, врятуватися завдяки власним зусиллям. Тут вони знову продовжували єретично-раціоналістичну традицію і знову суперечили Лютерові, який вважав людину безнадійно гріховною і не здатною змінити своєї природи.

Останній період історії конфесії - 40−50-ті роки ХVII ст. — стосується, переважно, саме України. В цей час у польсько-литовській державі починається наступ реакції. Польська влада поступово обмежує діяльність социніан у Малій Польщі та Галичині. У Кракові «за блюзнірство» спалили якогось Римарчика з Познані. Королівський суд у Варшаві у 1611 р. засудив до страти італійського еміґранта Франко де Франко «за образу євхаристії» 37. Цього ж року здійснено аутодафе над міщанином з Бєльська Іваном Тишковичем, якому перед цим «вирвано язик, одрубано руки і ноги» 38. Справа Тишковича набула особливого розголосу в усій Речі Посполитій. Майже впродовж року проводилося слідство над вільнодумцем, якого Андрій Любенецький називає братом з колишньої православної родини Поповичів (в ній аріанами були також дядько Івана Василь і брат Григорій, яким вдалося уникнути розправи)39. У Бєльську антитринітарії не мали громади, однак у навколишніх селах і містечках (Мордах, Суражі, Венгрові) існувало чимало їхніх зборів. Це непокоїло церковну владу. Греко-католицький митрополит Іпатій Потій 19 травня 1611 р. оголошує декрет, за яким у Бєльську можуть проживати тільки католики та уніати. Саме в травні брати Тишковичі «прослуховуються» у маґістраті, визнаючи, що не знайшли в Біблії згадок про Трійцю. Іван відмовляється присягати іменем Трійці. На його захист виступила впливова шляхетська протестантська депутація, куди входили Петро Горайський, Яків Сененський, Станіслав (батько Андрія) Вишоватий, Станіслав Любенецький-старший та ін.40. Однак їх протест було відхилено, і аутодафе здійснилося.

Социніанські діячі - еміґранти і вихідці з місцевого шляхетського кола — продовжували в Україні науково-освітню, літературну і перекладацьку діяльність. На думку Д. Вільямса, у 40−50-х роках в Україні вони не тільки пишуть нові твори (так, скажімо, на Киселинському синоді у 1639 р. прийнято рішення про роботу над черговою редакцією «Раківського катехизису» та «Катехизису» Єжи Шомана для розповсюдження серед місцевого населення, а на синоді у Чаркові 1651 року — про друк поновленого видання «Конфесії» Іони Шліхтинґа), а також здійснюють підготовку до налагодження якоїсь місцевої друкарні, навіть обговорюють можливість перекладу головних социніанських творів руською мовою. Рішення про друкарню «в Рутенії» приймають, зокрема, на синоді в Рашкові 1655 року, що проходив під головуванням міністра Павла Моржковського. Стосовно руськомовних творів, яких, однак, не знайдено, то серед них, вважає Д. Вільямс, повинен бути переклад «Конфесії» Шліхтинґа43. Це припущення цілком можливе, оскільки в 40−50 роках в Україні дійсно з’являється декілька социніанських творів, виданих (місце друку невідоме) польською мовою з використанням латинських та українських слів і виразів. Йдеться про третю редакцію «Братерської декларації» (1646) у співавторстві С. Пшипковського, П. Стоїнського та Ю. Немирича44. Мається на увазі також «Скрипт Юрія Немирича», згадуваний О. Левицьким. Він в уривках відтворений українською мовою М. Бриком при аналізі листування Немирича і Пшипковського45.

І хоча більшість социніанських творів у цей час, як і раніше, друкували або в Польщі, або за кордоном, місцем їх написання у 50-х роках була Україна. Ці твори становлять суттєву частку «Бібліотеки польських братів, яких називають унітаріями» — багатотомного видання социніанських праць, що побачило світ у 1665−1668 роках в Амстердамі. Ось вже четверте століття це видання (доповнено згодом новими творами) оцінюють як визначну пам’ятку філософсько-релігійної думки, що знаменувала еволюцію європейського мислення у період Нового часу. Першими систематизаторами бібліотеки були Андрій Вишоватий (у 1660 р. еміґрував з Польщі), його син Венедикт, Станіслав Любенецький, Даниїл Немирич, Самуель Пшипковський та ін. Остаточна редакція цієї пам’ятки світового значення належала зарубіжним ученим, насамперед Христофорові Санду. Однак це вже інша сторінка социніанської історії.

Впродовж 40−50-х років в Україні, по суті, повністю сформувалися два розгалужених социніанських центри. Перший — волинський, що складався з головних зборів у Киселині та Берізку (маєтностях Юрія і Мартина Чапличів-Шпановських), а також менших громад у Крилові, Ляховцях, Морштині, Седлісках, Галичанах, Дажвичі, Іваничах, Жулині та ін. Серед найвідоміших церковних діячів у цих громадах були поляки, німці, чехи. Це теолог і педагог Матвій Твердохліб, відомий поет Якуб Риневич-Трембецький, його брат Павло (уродженці Киселина), Андрій Вишоватий, Юрій Дурош, Ян і Лаврентій Стеґмани, Єжи Волькер, Ян Стоїнський (міністр у Ляховцях, катехизатор родини Сенют), його брат Криштоф (міністр у Гощі й Черняхові, про котрого читаємо: «З ним навіть Адам Кисіль охоче раду мав» 46), Ян Пасторіус (домашній лікар Сенют). Поряд з ними все більшого авторитету набувають й українці. Це, наприклад, Юхим Рупньовський, син Миколи — дідича з Острова, котрий навчався за кордоном, був міністром у Киселині, Ляховцях, Седлісках (де, водночас, учив дітей Павла Суходольського, підчашого холмського), його брат Лука (міністр у Берізку і Киселині). Социніанським діячем став українець Іван Дем’янович. Спочатку він — вчитель у Луклавицькій школі, потім міністр в Крилові, Морштиніна синоді в Седлісках у 1653 р. призначений опікуном всіх зборів на Волині. (Його помічниками на цій посаді були Олександр Сераковський, Данило Яцкевич і брат Станіслав — учитель у Суходольських та Моржковських). Після переїзду у Пруссію Іван Дем’янович став ученим, автором філософського трактату «Філадельфія» .

Висновки

У другій половині ХVII ст. завершився період національно-культурного відродження в Україні. Суттєво змінилася релігійна ситуація. В Західній Україні зміцнив свої позиції греко-католицизм, що згодом очолив національно-визвольні ідейні процеси в Галичині. Протестантизм тут оцінюється багатьма як старий ворог католицької церкви. У Східній Україні протестантів ще довго сприймають як провідників польської, потім німецької культури.

У зв’язку з вказаними об'єктивними причинами завершується перший період в історії протестантизму в Україні - період ранніх протестантських течій.

Література

1. 1.Брик М. Юрій Немирич на тлі історії України. С.70- Фотинский О. Юрий.

2. 2.Левицкий О. Социнианство в Польше и Юго-Западной Руси. Кн.4. С. 48.

3. 3.Липинський В. Історичні студії та монографії. КиївВідень, 1920. Т.3. С. 193, 194.

4. 4.Нічик В.М., Литвинов В. Д., Стратій Я.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. С. 84.

5. 5.Немирич. Эпизод из жизни Волыни ХVII в. // Волын. ист.-археол. сборник. 1896. Т.1. С. 28.