Мовний етикет на уроках з розділу «Мова і мовлення»

Міністерство освіти та науки, молоді та спорту України Кафедра початкової освіти Курсова робота:

Мовний етикет на уроках з розділу «Мова і мовлення»

План

• Вступ
• Розділ 1. Мовний етикет — невід'ємна частина мовної культури
• 1.1 Поняття про мовний етикет
• 1.2 Етикет і культура мовлення
• Висновок до розділу 1
• Розділ 2. Формування мовного етикету під час вивчення теми «Мова і мовлення»
• 2.1 Фразеологізми як засоби формування мовного етикету
• 2.2 Діалог як засіб формування мовного етикету молодших школярів
• Висновок до розділу 2
• Висновок
• Список використаної літератури

Вступ

Людина — це суспільне єство, що не може жити поза громадою. Саме тому, однією з найважливіших потреб людини — є потреба в спілкуванні. Тому потрібно знати правила і норми культурного спілкування, бо тільки культурна людина може стати повноцінним членом суспільства. Питання мовного етикету не нове. Мовний етикет сформувався дуже давно. З появою мовлення людина почала виражати свої думки за допомогою мови, а значить почав формуватися мовний етикет.

Так, наше мовлення — дзеркало нашого розуму і душі. В ньому відображається мовна культура кожного з нас.

Найбільший скарб, що у нас це наша мова, наше слово. Неправильне використання слова може стати манерою у людині, правильне і доцільне використання слів показує культурний рівень людини.

Мова — це засіб спілкування, накопичення та передачі набутих людством знань, і найважливіший інструмент навчання. За допомогою мови людина може виразити свої думки, почуття, передати важливу інформацію та ін.

Мовний етикет — це правила і норми культурного спілкування.

Культура мови — це вміння доцільно висловлювати свої думки, переживання, дотримуючись мовного етикету.

Мовна культура і мовний етикет є головними ознаками ввічливої людини. Сьогодні неможливо уявити ввічливу людину, яка не користувалася мовним етикетом.

Такі слова, як спасибі, дякую, доброго дня, до побачення, вибачте та інші надійно закріпилися у нашому мовленні, бо, насправді, культурна людина використовує у спілкуванні їх постійно. Саме тому, мовний етикет є невід'ємною частиною мовної культури.

Привчання до мовного етикету відбувається з раннього дитинства і продовжується у дорослому житті.

У школі при вивченні розділу «Мова і мовлення» дитина вправляється у доцільному вживанні мовного етикету, розуміє що культура мовлення є осново. Загальної культури людини.

Бо чим вищий рівень мовної культури людини, тим більше її творчий потенціал, професійний рівень.

Низький рівень мовної культури свідчить про невміння висловити власну думку, нерозуміння чужих думок.

Метою роботи є вивчення мовного етикету у розділі «Мова і мовознавство».

Об'єктом дослідження є використання мовного етикету молодшими школярами.

Предметом - вивчення мовного етикету у розділі «Мова і мовлення».

Гіпотеза дослідження: ефективність вивчення мовного етикету молодшими школярами у розділі «Мова і мовлення».

Для досягнення мети роботи необхідно розв’язати наступні завдання:

· Опрацювати літературу з даної теми;

· Виокремити основні норми та правила культурного мовлення;

· Проаналізувати використання мовного етикету молодшими школярами;

· Проаналізувати вивчення мовного етикету у розділі «Мова і мовлення».

Дослідження мало теоретичний характер і проводилось у два етапи.

На першому етапі: визначено область і проблему дослідження, проаналізовано методичну літературу, сформульовано гіпотезу курсового дослідження.

На другому етапі: розв’язувалися завдання курсового дослідження, оформлялися результати дослідження.

Курсова робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаних джерел.

Розділ 1. Мовний етикет — невід'ємна частина мовної культури

1.1 Поняття про мовний етикет

МОВНИЙ ЕТИКЕТ — прийнята в цій культурі сукупність вимог до форми, змісту, порядку, характеру і ситуативної доречності висловлювань. До мовного етикету, зокрема, відносяться слова і вирази, що вживаються людьми для прощання, прохання, вибачення, прийняті в різних ситуаціях форми поводження, інтонаційні особливості, що характеризують ввічливу мова та ін. Вивчення мовного етикету пов’язано з лінгвістикою, теорією та історією культури, етнографією, країнознавством, психологією та інших гуманітарними дисциплінами.

До сфери мовного етикету відносяться, зокрема, прийняті в цій культурі способи вираження співчуття, скарги, провини, горя та ін. Так, наприклад, в одних культурах прийнято скаржитися на труднощі та проблеми, в інших — не прийнято. В одних культурах розповідь про свої успіхи є допустимим, в інших ін.

Мовний етикет у вузькому сенсі слова може бути охарактеризований як система мовних засобів, у яких проявляються етикетні відносини.

Елементи цієї системи можуть реалізовуватися на різних мовних рівнях:

· На рівні лексики та фразеології: спеціальні слова і вирази

· На граматичному рівні: використання для ввічливого звернення множини; використання питальних речень замість наказових.

· На стилістичному рівні: вимога грамотної, культурної мови; відмова від вживання слів, прямо називають непристойні та шокуючі об'єкти і явища, використання замість цих слів інші.

· На інтонаційному рівні: використання ввічливій.

· На рівні орфоепії: використання Здравствуйте замість добрий день, Будь-ласка замість Пожалуйста та ін.

· На організаційно-комунікативному рівні: заборона перебивати співрозмовника, втручатися в чужій розмову та ін.

Специфіка мовного етикету в тому, що він характеризує як повсякденне мовну практику, так і мовну норму.

Етикет функціонує в суспільстві як сукупність двох форм поведінки: мовленевої і немовленевої.

Мовленевий етикет — це сукупність мовних засобів, які регулюють нашу поведінку в процесі мовлення. Термін етикет походить ві французького слова etiguette, що означає ярлик, етикетка.

Головне призначення етикету у тому числі і мовленевого, — встановлення сприятливого контакту між людьми, регулювання їх взаємин на основі принципу ввічливості. Адже мета спілкування — вплив однієї людини на іншу, регуляція поведінки об'єкта спілкування суб'єктом.

Функціональна типологія одиниць мовленевого етикету:

1. етикетні одиниці, якими виражаються вітання;

2. форми із значеннями прощання;

3. вислови вибачення;

4. мовленеві одиниці, що супроводжують прохання;

5. форми подяки;

6. конструкції побажальної модальності;

7. форми привітання з певної нагоди;

8. типові фрази ритуалу знайомства;

9. звертання;

10. згода, підтвердження;

11. заперечення;

12. співчуття;

13. пропозиція, порада.

Поради при звертанні:

· вітаючись, добирайте ту вітальну форму, яка підходить до даної ситуації;

· вітаючись, привітно посміхайтесь. Дивіться людині у вічі;

· вітаючись, не тримайте руки в кишенях;

· якщо ви молодше, вітайтесь першим;

· якщо ви кудись зайшли, вітайтесь першим;

· жінку має вітати чоловік;

· підлеглий має привітати свого керівника;

· незалежно від віку, статі, посади тощо першим вітається той, хто заходить до кімнати;

· ідучи в гості, незабудьте, спершу привітати господиню, потім господаря, потім гостей.

Відбір етикетних одиниць залежить від таких факторів:

1) соціальна роль;

2) вік;

3) місце проживання;

4) стать;

5) культурно-освітній рівень адресата й адресанта, соціальна дистанція між ними;

6) характер ситуації спілкування;

7) специфіка взаємин між співбесідниками;

8) особистісні характеристики мовця.

Використання правил мовного етикету великою мірою залежить від конкретної ситуації спілкування, місця и обставин розмови, цільової настанови.

Залежно від цього йдеться про п’ять тональностей спілкування:

1) високу;

2) нейтральну;

3) звичайну;

4) фамільярну;

5) вульгарну.

Поради, щодо мовного етикету:

· завжди контролюйте себе, коли ви говорите;

· дотримуйтесь правил мовного етикету;

· засвідчуйте свою вихованість, шану і уважність до співрозмовника, привітність, приязність, прихильність, доброзичливість, делікатність.

У сучасному етикеті є дві форми звертання — «Ви» і «Ти».

На «Ви» звертаються:

· до малознайомої або незнайомої людини;

· до свого друга чи приятеля в офіційній ситуації;

· до рівного й старшого за віком і становищем;

· при підкреслено чемному, стриманому ставленні.

Звертання на «Ти» вживаються:

· стосовно добре знайомого;

· у неофіційній ситуації;

· при дружніх, інтимних стосунках;

· до рівного й молодшого за віком.

Переходять на «Ти» у випадку:

— якщо ваші взаємини надзвичайно поліпшилися, то ініціативу в переходу на «ти» бере на себе старший за віком чи той, хто займає вище становище у суспільстві;

— коли після тривалої розлуки зустрічаються давні друзі, тоді вони самі відчувають слушність моменту для зміни звертання;

— якщо про це просять молодші старших, але самі у подальшому спілкуванні звертаються до них на «ви»;

— коли один із співбесідників жінка, вона може запропонувати перейти на «ти». Та якщо їй пропонують таке, вона має право й відмовити, не пояснюючи причин.

Вибачення — це словесне спокутування провини. Тому потрібно вибирати таку словесну форму, яка б відповідала ситуації та давала змогу досягти бажаного результату.

І прохання, і наказ висловлюють спонукання до чогось. Тому основною граматичною формою їх висловлювання є дієслова наказового способу дії.

Відмінність між проханням і наказом полягає в тому, що обов’язковим елементом прохання є ввічливість. Вона передається як мовними засобами, так і позамовними.

Порада, рада, повчання, напучення — це словесна вказівка на те, як діяти в різних обставинах. Вона має точного адресата, враховує його інтереси, тому і виражається дієсловом як у формі наказового способу.

На пораду дають позитивну, негативну чи ухильну відповідь, але за будь-якого варіанта обов’язково дякують.

Згода чи відмова — антоніми. Згода є позитивною відповіддю, а відмова — негативною.

Згода виражається фразами «так, погоджуюсь, авжеж, добре, безперечно, атож, гаразд, поза всяким сумнівом, я такої ж думки, хай буде так».

Порозуміння демонструє злагоду і добро.

Відмова як дається, так і сприймається, психологічно важче, ніж згода. Тому потрібно добирати варіанти, які відповідали б певній ситуації. Щоб не образити співрозмовника та не наблизити спілкування до конфлікту, краще уникати коротких реплік: «ні, не погоджуюсь, не можна, заперечую». Їх доцільно розширити до фраз, які б давали пояснення чи переконливо аргументували.

1.2 Етикет і культура мовлення

Гарний співрозмовник буде уважним слухачем, заохочуючи інших розповідати про себе. Не допускайте у розмові зневажливої інтонації. У товаристві уникають усього, що може викликати неприємні спогади та сумний настрій. Не слід торкатися суто родинних проблем, які треба вирішувати у вузькому сімейному колі. Основні теми, яких уникають у бесіді, — подружнє життя, політика, релігія, прибутки сім'ї. Настирливо вникати в чужі інтимні страви — нечемно і нетактовно. Про вік у жінки запитувати не заведено. Інколи не доречно питати про це і чоловіків, щоб не потрапити у подібну ситуацію.

Не варто говорити про роботу, якщо для більшості присутніх виробничі проблеми нецікаві.

Не личить вихованій людині розважатися плітками, обмовляти спільних знайомих. Про відсутніх не згадують або говорять тільки приємне.

Чемна людина не висміюватиме присутніх і не глузуватиме з їх вад.

Треба намагатися говорити чітко, стримано, у помірному тоні. Гарне враження на слухачів справляє мова, багата словниковим складом. Мова має бути виразною, окремі фрази — короткими, логічними і завершеними за змістом. Іншомовні слова необхідно правильно вимовляти, знати їхнє значення та вживати лише тоді, коли ви впевнені, що й іншим вони зрозумілі.

Не допустиме використання вульгаризмів, які взагалі не властиві ні етикету українського народу, ні українській мові.

Нечемно, коли співрозмовник вишуканою мовою демонстративно підкреслює свою перевагу над менш освітченим та ще й зверхньо тлумачить йому кожне слово.

Із чужих помилок не сміються. Тон у розмові має бути спокійним, ввічливим. Навіть розпорядження можна давати м’яко і при цьому категорично.

У бесіді приємні дотепні жарти.

Щирі, не перебільшені компліменти — приємні й радісні. Якщо не можете сказати нічого приємного, — краще промовчати.

На невдалі компліменти не варто ображатися, краще дотепно чи жартівливо відреагувати на них.

Неввічливо під час розмови часто поглядати на годинник. Складається враження, що ви поспішаєте.

мовний етикет молодший школяр При дітях треба вибирати для розмови відповідні теми, вислови та інтонацію.

Вихована людина мовчить, якщо не компетентна в питаннях, які обговорюють.

Ввічлива людина не випробовуватиме терпіння свого співбесідника нікчемними балачками.

Невід'ємна умова бесіди — вміння вислухати співрозмовника.

Господар дому, наприклад, повинен зав’язати спільну розмову і залучити до неї гостей. Якщо в бесіді виникають різні розбіжності, він змінює тему розмови.

Ввічливий співрозмовник веде бесіду з усіма присутніми, не віддаючи нікому явної переваги.

Коли весь час говорить один людям стає нудно.

Тактовний співрозмовник дбає про те, щоб інші теж мали змогии висловити свою думку.

Молоді люди чекають, доки старші не залучать їх до бесіди. Старші повинні дати змогу молодим висловитися.

Коли виникає необхідність виправити співрозмовника, його тактовно зупиняють: «Вибачте, а Ви часом не помилилися?»

Якщо хтось почав говорити одночасно з вами, зупиніться і дайте йому закінчити. Коли з’являється новий співрозмовник, йому кількома словами переказують зміст розмови, щоб він міг взяти участь у ній.

Той, хто підійшов до товариства, як правило не запитує про зміст розмови. Якщо ви не хочете залучати до розмови того, хто підійшов, то скажіть, що мова йшла про сімейні чи приватні справи.

У присутності особи, яку не хочуть вводити в бесіду, змінюють тему розмови.

Набиватися у співрозмовники нетактовно. Недопустимо розпитувати людей, про що вони там жваво розмовляли.

Якщо бесіду необхідно припинити з якоїсь причини, перед співрозмовником вибачаються.

Не бійтеся перепитати, якщо ви щось недочули або не зрозуміли.

Умійте закінчити розмову, коли помітите, що вас неуважно слухають.

Не слід для підтримки бесіди задавати співрозмовнику запитання анкетного характеру.

Інколи буває, що співрозмовник настирливо просить дати йому пораду. Подібного прохача можна зупинити дотепним зауваженням.

Під час розмови не займайтеся сторонніми справами.

Нетактовно переривати співрозмовника. Якщо ви хочете сказати щось суттєве, попросіть дозволу.

Не слід на захист своєї думки починати гарячу сварку, яка може зіпсувати настрій присутнім.

Не слід зосереджувати увагу на своїй особі, розказувати про свої успіхи та досягнення.

Не зловживати спеціальними термінами, іноземними словами. Але якщо вже використовуєте такі слова, тактовно поясніть їх значення.

У товаристві не перешіптуються, за необхідності відходять убік. У загальній розмові уникайте багатозначних поглядів, двозначних висловлювань, натяків чи жартів, що зрозумілі лише двом. У такому випадку інші почуватимуться незручно.

За столом не говоріть про бридкі речі, це може зіпсувати присутнім апетит.

Не варто торкатися до співрозмовника, крутити його ґудзик, знімати пір'їнку, поправляти зачіску т. ін.

Нечемно розмовляти з великої відстані, але й не варто так близько, щоб відчути дихання іншого.

Важливим фактором у спілкуванні є простір між двома особами. Це відстань, на якій співрозмовники знаходяться один від одного. Чим більше співрозмовники зацікавлені, тим ближче вони стоять або сидять. Чим ближче знаходяться люди, тим менше вони дивляться одне на одного, виражаючи цим взаємну довіру та повагу. І навпаки, знаходячись на відстані, співрозмовники більше дивляться один на одного й активніше використовують жести, щоб утримувати увагу іншого.

Розміри особистої просторової території людини розділені на чотири зони:

1) інтимна відстань (до 0,5 м). В цю зону дозволено проникати тільки тим, котрі знаходяться в тісному емоційному контакті. Це діти, батьки, подружжя, близькі люди та родичі. Вчитель може увійти в цю зону учня, якщо він прагне допомогти йому, морально підтримати.

2) Міжособова відстань (0,5−1,2 м). Це зона для розмови друзів, колег з одного шкільного колективу, спілкування вчителів з учнями у навчальному процесі.

3) Соціальна відстань (1,2−3,7 м) — зона неформальних і ділових стосунків. На цій відстані ми тримаємося зі сторонніми людьми.

4) Публічна відстань (від 3,7 м). На цій відстані звертаються до аудиторії на зборах, до класу.

Потрібно зважати на те, що діти й люди похилого віку тримаються ближче до співрозмовника. А підлітки, юнаки, люди середнього віку надають перевагу більш віддаленому розташуванні.

Традиційно жінки ближче стоять до співрозмовника, ніж чоловіки.

На відстань муж людьми під час бесіди впливає також суспільне становище. Ми тримаємося на великій відстані від тих, чиє місце у суспільстві вище нашого.

Основні ознаки культури мови:

1) Змістовність;

2) Правильність і чистота;

3) Точність;

4) Логічність і послідовність;

5) Доречність:

6) Багатство

7) Виразність і образність.

Поради для досягнення високої культури мовлення:

— Виробіть стійкі навички мовленнєвого самоконтролю та самоаналізу;

— Не говорити квапливо — без пауз, «ковтаючи» слова;

— Частіше заглядати у словник, правопис, посібник тощо;

— Постійно збагачувати свій інтелект, удосконалюйте мислення;

— Постійно збагачуйте себе новими мовними засобами зі сфери професійного мовлення свого і близьких фахів;

— Вивчайте мовлення «майстрів слова»;

— Читайте українську літературу;

— Постійно будьте уважними до своєї мови і мови найближчих осіб, колег, дбайте про автоматизацію гарного мовлення;

— Сприймайте мову як свою сутність, як картину світу, як порадника і помічника в суспільному житті;

— Оволодівайте жанрами, видами писемного мовлення;

— Привчайте себе до системного запису власних думок та спостережень, щоденникових записів, сімейної хроніки;

— Виробіть звичку «читати з олівцем в руках»;

— Жоден цікавий і вартісний вираз не повинен бути втраченим для вас.

Мовна майстерність — це нормативність, зразковість, лексичне багатство, вміння доречно скористатись синонімічним різномаїттям. Аби слово промовляло не тільки до розуму, а й до серця, умілий учитель виходить за рамки мовної буденності, одноманітних словесних форм та ін. Цим досягається емоційність, влучність, незаштампованість висловлювань, активізується увага учнів до навчального матеріалу, збагачуються взаємини педагога і його вихованців.

Висновок до розділу 1

Хто говорить — той сіє, хто слухає - той збирає. Така мудрість віків відтворена в прислів'ї.

Отже, гарну, порядну, ввічливу людину можна впізнати за її мовленням. І дуже часто зустрічаючи нових людей, вже з перших хвилин розмови, можна зрозуміти чи вихована, чи культурна, чи освітчена перед вами людина.

Мовний етикет є невід'ємною частиною культури мовлення, а значить і загальної культури спілкування, поведінки.

Хоча, привчання до мовного етикету відбувається з раннього дитинства, найбільше він формується у шкільному віці, зокрема і в молодших класах. Тому перед педагогом постає велика відповідальність за формування мовної культури і мовного етикету.

Розділ 2. Формування мовного етикету під час вивчення теми «Мова і мовлення»

2.1 Фразеологізми як засоби формування мовного етикету

Особливістю оволодіння українською мовою є те, що вона є не тільки предметом вивчення, а й найважливішим засобом виховання і розвитку особистості. У зв’язку з цим важливого значення набуває розв’язання проблеми формування культури спілкування учнів з опорою на фразеологічне багатство української мови — стійкі сполучення слів, що репрезентують вербальне і невербальне спілкування.

Уміння дотримуватися етичних норм завжди високо цінувалося в суспільстві. Знання норм етики, застосування їх у поведінці та мовленні свідчить про гарні манери. У мовленевій комунікації під цим розуміють володіння етикетною культурою, уміння контролювати свої почуття, емоції, керувати своїм характером, волею, поведінкою.

Дотримання етикетних норм передбачає вияв таких якостей, як ввічливість, чемність, тактовність, уважність, доброзичливість, стриманість. Виражаються ці якості через конкретні мовленеві дії. Оскільки ввічливість може мати різні відтінки, різний ступінь вияву, то мова послуговується спеціальними додатковими словами і стійкими словосполученнями на означення цього осяжного поняття.

Звідси мовний етикет — правила мовленєвої поведінки, прийняті в суспільстві; він же доречно використаний, формує толерантність і культуру поведінки.

Під етикетним спілкуванням слід розуміти взаємну самопрезентацію партнерів засобами етикетних слів і стійких сполучень слів у конкретній ситуації спілкування. Спільності, що послуговується однією мовою, пропонується використовувати у відповідальних ситуаціях конкретні варіанти мовленнєвої поведінки. Навмисне чи ненавмисне порушення етикетних форм привітання, вибачення, подяки, прощання, побажання, згоди, відмови що може негативно вплинути на мікроклімат у товаристві, призвести до конфліктів.

Проблема до комунікативного підходу до навчання будь-якої мови не нова. Вона тісно пов’язана з практичною спрямованістю, на яку орієнтуються нині чинні програми.

На комунікативній функції мови ґрунтуються і спеціалізовані функції мовленєвого спілкування:

· Контактна (фактична);

· Чемна (конотивна);

· Регулювальна (регулятивна);

· Навіювальна (імперативна);

· Заклична (апелятивна);

· Експресивна (емотивна).

Набір функцій утворює специфічне функціональне поле мовленнєвого етикету в мікросистемі комунікативних одиниць. Люди об'єднані у соціальні групи за віком, різновидом занять, освітою, місцем проживання. Всі вони виражають себе у формулах мовленнєвого етикету.

Спілкування не може бути позаморальним. Незалежно від типу спілкування воно може бути моральним або аморальним залежно від об'єктивних установок, інтересів цінностей і цілісних орієнтацій суб'єктів спілкування.

Культура мовлення передбачає вироблення етичних та етикетних норм спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника. Найпоширеніші, нескінченно повторювані комунікативні форми засвоюються з дитинства й утворюють важливу частину людських взаємин.

Українство споконвіку з притаманними йому рисами доброзичливістю, чутливістю, гуманізмом, етичною культурою — виробило розвинену систему мовленнєвого етикету — умовних стереотипів спілкування, в підґрунті яких — прагнення до порозуміння, зголи.

Етикет мовленнєвого спілкування, як і етикет загалом, регулює міжособистісні стосунки людей різного соціального статусу:

· Учитель — учень;

· Учень — учень;

· Мати — дочка, син;

· Батько — син, дочка;

· Начальник — підлеглий;

· Незнайомий — незнайомий;

· Знайомий — знайомий і незнайомий;

· Рівні за віком;

· Не рівні за віком та ін.

Інтерес до проблеми культури спілкування у школярів можна підтримувати шляхом використання стійких формул тематичної групи «вербальне і невербальне спілкування» в ілюстративному матеріалі на різних уроках у розділі «мова і мовлення».

Взаємодіючи з людьми, вбираючи в себе культурні традиції, дитина, а потім і дорослий, оволодівають історично виробленими інструментами, засобами спілкування.

У процесі включення в культурний контекст відбувається розвиток комунікативних здібностей особистості - знань, умінь та навичок.

Процес вербальної комунікації відбувається завжди у конкретній ситуації, що містить безліч фактів, які мають значення для змісту самої комунікації.

Загальновідомо, що, щоб наблизити навчальні умови спілкування до його реальних умов, необхідно ввести учня у мовленнєву ситуацію і навчити його орієнтуватися в ній, враховуючи складові комунікації:

1. місце;

2. адресата висловлювання;

3. мету.

Ця проблема може бути вирішена за допомогою системи ситуативних фразеологічних завдань, які у практиці використовуються недостатньо, що викликає потребу в упорядкуванні фразеологічного дидактичного матеріалу з культури спілкування з урахуванням тематико-ситуативного принципу його організації.

Робота з фразеологізмами, що репрезентують невербальні засоби спілкування, сприяє усвідомленню учнями того, що невербальність несе не менш правдиву інформацію, ніж словесні засоби. Це сприяло підвищенню рівня культури спілкування, пізнанню себе, розумінню інших.

Свідоме й уміле використання учнями фразеологізмів залежить від вибору методичних шляхів, що перетворюють усталений вираз в активний засіб спілкування, вираження думки.

Особливістю комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи значення усіма учасниками акту взаємодії. Лише за цієї умови можливе досягнення партнерами взаєморозуміння.

У характеристиці спілкування важливими є його функції, які представляємо схемою.

Функції спілкування (за Б.Ф. Ломовим)

Виходячи з названих вище функцій, виділяємо структуру спілкування, яку можна представити схемою.

Структура спілкування (за Г.М. Андреєвою)

Взаємозв'язок вербального і невербального спілкування подаємо у вигляді схеми.

Схема реалізації комунікативного процесу за допомоги знакових систем (за Ю.Л. Трофімовим)

Комунікативний процес

Фразеологія української мови репрезентує як вербальні, так і невербальні засоби спілкування.

Узвичаєні в системі сталих виразів, разом з іншими етикетними приписами, правила мовленнєвої поведінки з давніх-давен формували морально-етичний світ духовної особистості.

Культура мовленнєвого спілкування має дві складові - культуру говоріння та культуру слухання.

Програми з мови уже в початковій школі передбачають роботу з формування навичок «культури спілкування, яка виявляється не лише в доречному використанні мовленнєвого етикету, а й в умінні уважно слухати співрозмовника, призупиняти своє мовлення. Щоб дати можливість висловитись іншому, погоджувати свої репліки з тими, що сказав співрозмовник».

Слухання — це не просто мовчання, це активна діяльність, своєрідна робота. Їй передує бажання почути, інтерес до співрозмовника, а це залежить від рівня культури людини.

Фразеологізми української мови передають такі типи реакцій людини на мовлення співрозмовника:

1. оцінку;

2. підтримку;

3. уточнення;

4. нечуйність, нерозуміння, недовіру до сказаного.

Невербальний етикет спілкування не менш важливий, ніж вербальний. Усне мовлення сприймається слухачами разом із жестами, мімікою, ходою, поставою, рухом тіла, що супроводжують мовлення і становлять у сукупності поняття «мова зовнішнього вигляду».

Немовні засоби спілкування, які супроводжують вербальне повідомлення, створюють підтекст, який полегшує, збагачує і поглиблює сприймання інформації, що передається. Відповідність невербальних засобів спілкування цілям і завданням, змісту словесної комунікації - важливий елемент культури спілкування.

Т.О. Ладиженська виділяє чотири основні функції «мови зовнішнього вигляду»:

1. функція вказана;

2. функція регулювальна;

3. функція реагування;

4. функція зображувальна.

Дослідники виявили майже мільйон невербальних сигналів.

Найбільш поширені етикетні невербальні ситуації знайшли відбиток у фразеологічному запасі української мови:

· характером, тоном розмови, вмінням вислухати іншого, вчасно підтримати тему розмови;

· використання етикетної атрибутики;

· дотриманням для конкретної ситуації дистанції - соціальної, громадської, інтимної, особистої;

· ходою і поставою;

· жестами.

Особливо дійовими вважаються жести. Виникаючи мимовільно, піддаючись контролю та керуванню, вони є виявом людських думок і емоцій.

Дослідники вважають, що більшість основних жестів однакова у всьому світі. Коли усі люди задоволені - вони усміхаються; коли чимось засмучені, роздратовані - насуплюються; кивання на знак згоди в українців означає «так», а хитання головою з боку в бік — «ні», тому заперечення, погодження, знизування плечима означає, що людина не розуміє, про що ви говорите, підняті плечі - страх, сором; розкриті обійми — теплота зустріч; розведені руки — розгубленість, здивування.

· комунікаційні жести, що замінюють мовлення у спілкуванні й можуть уживатися самостійно;

· підкреслювальні жести, що супроводжують мовлення людей і посилюють мовний контекст;

· модальні жести, що означають оцінку, ставлення до ситуації.

Уміння спілкуватися передбачає певний рівень психологічної культури, яка включає:

1. уміння розбиратися в інших людях;

2. адекватно відповідати на їх поведінку та вибирати такі форми вербальної та невербальної комунікації, які відповідають індивідуальним особливостям партнера у спілкуванні.

Джерелами формування психологічної культури є власний досвід спілкування, збагачений теоретичними знаннями, а також формування здатності до співпереживання та вправляння в такій поведінці, яка б не принижувала гідності інших людей.

Здійснення спілкування вимагає наявності комунікативних умінь, які у засвоюються на уроках мови у розділі «Мова і мовлення».

2.2 Діалог як засіб формування мовного етикету молодших школярів

Діалог — це форма спілкування, яка переважає в повсякденному житті, професійній діяльності людини.

Державний стандарт початкової освіти загальноосвітньої школи серед вимог до рівня загальноосвітньої підготовки учнів початкової школи визначає «розвиток уміння висловлюватися в усіх доступних для них формах, типах і стилях мовлення».

Це значить, що діалогове спілкування потребує також мовного етикету. Правильно вести бесіду між двома людьми дуже важливо для дитини, тож для вчителя поставлена задача по удосконаленню діалогового мовлення з усіма етикетними нормами і правилами.

Учителеві слід пам’ятати, що становлення діалогічної форми спілкування проходить ще у дошкільному віці стадію скоординованих мовленнєвих дій, спрямованих на підтримання соціального контакту, практичної взаємодії, оволодіння «теоретичним» і змістовим діалогом, особистісно забарвленим спілкуванням.

Необхідно розуміти, що оволодіння діалогом — більше, ніж оволодіння просто композиційною формою мовлення. Це, насамперед, формування діалогічної позиції, уміння слухати і розуміти співрозмовника, привертання його уваги до себе і своєї діяльності, цікавитися співрозмовником і бути цікавим йому.

Зразки ведення діалогу діти одержують у спілкуванні з дорослими. А спілкування з ровесниками — це сфера розвитку інтимної мовленнємої самостійності, важливий показник сформованості комунікативних здібностей.

Слід розуміти, що формування комунікативних здібностей передбачає:

— оволодіння мовою;

— набуття уміння застосовувати мову з метою спілкування в різних комунікативних ситуаціях, що передбачає побудову розгорнутого текстуі встановлення інтерактивної взаємодії.

Інтерактивна взаємодія — це уміння почати розмову, привернути увагу співрозмовника, підтримувати розмову, в разі необхідності змінити тему, виявити розуміння, запитати, відповісти, порадити, побажати, погодитися і не погодитися, закінчити розмову.

Діалогічне мовлення вирізняється специфічними рисами

· З лінгвістичної точки зору, діалог — це зв’язний текст, який складається з автономних пар реплік — діалогічних єдностей. Тому важливо з методичної точки зору помітити, що єдність суспільних реплік у діалозі - миттєва, зумовлена конкретною ситуацією, а не постійна. Ця риса зобов’язана до того, щоб лінгвістичною основою навчання діалогічного мовлення були не окремі фрази, а діалогічні єдності.

· Діалогічне мовлення — це не тільки запитання і відповіді. Оскільки репліки в діалогічних єдностях можуть пов’язуватися не тільки на основі «запит інформації - подача її», слід у навчанні використовувати всі можливі зв’язки.

· До діалогу співрозмовників спонукають, на думку І.О. Луценко, різноманітні мотиви і комунікативні задачі:

1. повідомити щось співрозмовнику;

2. привернути увагу до певного об'єкта чи події;

3. поділитися своїми враженнями;

4. констатувати факти, які стосуються співрозмовників;

5. узгодити різні підходи до розв’язання конкретної справи;

6. обмінятися із співрозмовником думками, переживаннями;

7. виразити свої емоції.

Специфічною особливістю усного діалогу є епілептичність. Звідси робимо висновок, що необхідно навчити коротких, «неповних"відповідей і навіть запитань.

· У діалозі досить часто використовуються кліше, усталені розмовні формули.

Розрізняють такі їх групи:

1) мовленнєвого контакту;

2) формули мовленнєвого етикету;

3) вираження найяскравіших емоцій;

4) комунікативний супровід.

Кліше поряд з вигуками і модальними словами надають мовленню виразності, емоційності. Тож слід якомога частіше вносити у зміст вправ кліше різних видів.

Зв’язність діалогу забезпечується використанням інтонації і мовних засобів зв’язку:

1) повторення слів і окремих реплік;

2) використання займенників, синонімічних слів;

3) вживання дієслівних форм другої особи;

4) звертання до співрозмовника.

Працюючи над діалогічним мовленням, слід брати до уваги результати досліджень психологів та психолінгвістів.

Л.В. Виготський зазначав, що мовленнєва діяльність має три сторони:

мотиваційну;

цільову;

виконавську і народжується з потреби.

Тож таки мовленнєвої діяльності є єдністю трьох сторін. Він починається мотивом і планом, а завершується результатом, досягненням наміченої цілі. Психологічно діалог вирізняється ще й тим, що репліка еожного співрозмовника залежить від поведінки іншого.

Виходячи з наведених уявлень про діалог, розвиток діалогічного спілкування і мовного етикету молодших школярів, необхідно зосередити увагу на вирішенні кількох завдань:

· опанування мови як засобу спілкування;

· встановлення дітьми соціальних контактів вербальними і невербальними засобами;

· оволодіння засобами і способами побудови розгорнутого тексту в умовах продуктивного і творчого мовлення;

· формування навичок встановлення інтерактивної взаємодії.

У навчанні діалогічного мовлення можна виділити кілька етапів:

1) словесне змалювання обставин реальної дійсності учителем.

2) Мовленнєве завдання.

3) Призначення учнів на ролі.

4) Діалог.

5) Аналіз результату в мовленнєвої діяльності.

Навчання діалогічного мовлення здійснюється такими способами:

· З використанням діалогу-зразка;

· На основі поступового створення діалогу;

· Через створення ситуації спілкування.

Висновок до розділу 2

Потрібно зазначити, що мовленнєвий етикет є не тільки явищем загальномовним, функціонально-диференційованим, а й індивідуальним, тому що кожна людина, «добираючи зі скарбниці рідного народу найдоцільніше в конкретній ситуації етикетне слово чи вираз, неминуче узгоджує свій вибір із власними уподобаннями, тобто послуговує ними творчо».

Таким чином, талан кожного мовця полягає у вмінні вибирати з традиційного для українців мовленнєвого етикету доречну формулу залежно від ситуації, в якій перебуває людина, врахувавши специфіку адресата, зважаючи на умови спілкування, регіональні особливості, обравши стиль спілкування.

Висновок

Мовленнєвий етикет постав з живої мовної практики українського народу. Він є сукупністю мовних засобів, які регулюють поведінку людей у процесі мовлення.

Таким чином, фразеологія української мови репрезентує як вербальні, так і невербальні форми етикету спілкування.

Стійкі етикетні вислови вербального характеру вживаються при зв’язуванні, підтримуванні, а також припиненні контакту між співрозмовниками. Фразеологія української мови у своєму арсеналі має стійкі вислови, що рекомендують для використання в різних ситуаціях ввічливого контакту зі співбесідником: звертання, привітання, прощання, подяка, побажання, прохання, запрошення, поздоровлення, вибачення, присягання тощо.

Культура поведінки, спілкування і мовлення в житті найчастіше виступають в єдності.

Таким чином, талант кожного мовця полягає у вмінні:

1. вибрати доречну етикетну формулу залежно від ситуації спілкування;

2. враховувати специфіку адресата;

3. зважати на умови спілкування;

4. вибрати стиль спілкування;

5. проаналізувати характер невербальних етикетних ситуацій спілкування.

Під час вивчення розділу «Мова і мовлення» діти вчаться правильно використовувати мовленнєві формули етикету, складати діалоги, покращують навички спілкуванні та розвивають мовлення та культуру поведінки, спілкування.

Список використаної літератури

1. Бобир О. Етикет і культура мовлення під час звертання/ Олександр Бобир // Поч. Шк. — 2004. — № 5. — с.40−43

2. Бобир О. Етикет і культура мовлення/ Олександр Бобир // Поч. Шк. — 2004. — № 6. — с.45−47

3. Вашуленко М. Компетентнісний підхід до перевірки мовних і мовленнєвих знань молодших школярів/ Микола Вашуленко // Поч. Шк. — 2009. — № 1. — с.16−20

4. Гегуля Г. Літетатурознавча компетенція — основа літературного розвитку школярів/ Галина Гегуля // поч. Шк. — 2011. — № 3 — с.7−10

5. Григорчук А., Лущай Ю. Інтегровані уроки мови як засіб формування мовленнєвої компетенції учнів/ Алла Григорчук, Юлія Лущай // поч. шк. — 2009. — № 3. — с.18−21

6. Гриценко Т. Б. Етика ділового спілкування/ Т. Б. Гриценко, С. П. Гриценко, Т.Д. Іщенко, Т. Ф. Мельничук, Н. В. Чуприк // К.: навчальний посібник. — 2005

7. Гунява Г. Розвиток усного мовлення на уроках читання/ Галина Гунява // Поч. шк. — 2002. — № 4. — с.16−17

8. Державний стандарт початкової освіти, 2010

9. Крайнова Ж. Формування комунікативної компетентності молодших школярів на заняттях з рідної мови/ Жанна Крайнова // Поч. шк. — 2003. — № 11. — с.24−26

10. Ланова В., Тодосійчук С. Години спілкування у початкових класах/ Валентина Ланова, Світлана Тодосійчук // Поч. шк. — 2011. — № 1. — с.30−31

11. Лиханська К. Добре, мудре, щире слово/ Катерина Лиханська // Поч. шк. — 2011. — № 3. — с.24−26

12. Малькевич Г. Уроки культури читання/ Ганна Малькевич // Поч. шк. — 1997. — № 2. — с.17−18

13. Мовчун Л. Норма і відхилення: мовні помилки і штампи/ Лариса Мовчун // Поч. формува шк. — 1999. — № 1. — 27−29

14. Мовчун Л. Норми літературної вимови/ Лариса Мовчун // Поч. шк. — 1999. — № 4. — с.43−44

15. Мовчун Л. Образне слово вчителя/ Лариса Мовчун // Поч. шк. — 2001. — № 1. — с.65−67

16. Мовчун Л. Словник у роботі вчителя/ Лариса Мовчун // Поч. шк. — 2001. — № 12. — с.61−63

17. Мовчун Л. Учімось милозвучної мови/ Лариса Мовчун // Поч. шк. — 1999. — № 3. — с.23−25

18. Петрик О. Розвиток діалогічного мовлення молодших школярів/ Ольга Петрик // Поч. шк. — 2005. — № 11. — с.8−11

19. Пономарьова К. Формування мовленнєвої компетентності в учнів 3−4 класів на уроках розвитку мовлення/ Катерина Пономарьова // Поч. шк. — 2007. — № 10. — 11−13

20. Пономарьова К. Формування в молодших школярів умінь будувати зв’язні висловлювання/ Катерина Пономарьова // Поч. Шк. — 2005. — № 11. — с.29−33

21. Прудиус О. Вправи для розвитку мовленнєвих здібностей та уваги школярів/ Олена Прудиус // - Поч. шк. — 2011. — № 2. — с.17−20

22. Редько Ю. Дещо про етикет/ Юліан Редько // Плч. Шк. — 1995. — № 2. — с.47−50

23. Соловець Л. Фразеологізми як засіб формування культури спілкування молодших школярів/ Лариса Соловець // Поч. шк. — 2006. — № 6. — с. 19−22

24. Соловець Л. Фразеологізми як засіб формування культури спілкування молодших школярів/ Лариса Соловець // Поч. шк. — 2006. — № 7. — с.25−26

25. Тоічкіна О. Формування культури українського мовлення російськомовних першокласників/ Ольга Тоічкіна // Поч. шк. — 2005. — № 2. — с.13−17

26. Хорошковська О. Формування умінь мовленнєвої діяльності (аудіювання й говоріння) в учнів початкових класів на уроках української мови як державної/ Ольга Хорошковська // Поч. шк. — 2011. — № 12. — с.12−16

27. Чередник О. Виховна година «Культура спілкування"/ Олена Чередник // Поч. шк. — 2009. — № 11. — с.15−16

28. Энциклопедия Кругосвет/ Универсальная научно-популярная онлайн-энциклопедия. — 2001;2011