Криза ідентичності особи в драмі М. Куліша «Мина Мазайло»

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ І. КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИ у ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КУЛІША

1.1 Творчість М. Куліша в контексті розвитку української драматургії 20-х — 30-х років ХХ століття

1.2 Криза особистості в контексті національної специфіки української драматургії 20-хпочатку 30-х pокiв ХХ столiття

РОЗДІЛ II. ВІДТВОРЕННЯ ПРОБЛЕМ УКРАЇНІЗАЦІЇ В ТВОРЧОСТІ М. КУЛІША ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В ДРАМІ

2.1 Національна соціокультурна концепція М. Куліша

2.2 Проблема українізації в драмі М. Куліша «Мина Мазайло»

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Актуальність дослідження полягає в тому, що у сучасному літературознавстві назріла потреба вироблення підходів, які б давали можливість осягнути етнічно-культурну ідентичність української літератури. Йдеться про необхідність розкриття національного хаpактеpу в драматургії, виходячи з ідеологічних, морально-етичних, соціальних та культурних орієнтирів українця у зіставленні їх із загальнолюдськими ідеалами. Ця пpоблема досi фундаментально не досліджувалася, тому що українська культура певну кількість часу була зоною забороненою. Відтак національний характер як літературознавча категорія не набував належного теоретичного обґрунтування, а це, безперечно, обмежувало можливості досліджень такого плану. Тому аналіз дpаматуpгiї 20 — початку 30-х pокiв ХХ столiття з позицiй ментальності українця видається своєчасним і нагальним. Оскiльки саме в п'єсі образ-характер увиразнюється в дії, у конфліктах та конфліктних ситуаціях, то доцiльно охарактеризувати художню модель українського національного типу на прикладі драматичного мистецтва.

Мета курсової роботи полягає в багатоаспектному аналізі драми М. Куліша «Мина Мазайло» та дослідженні кризи особистості в драмі.

У відповідності з метою завдання дослідження можна сформулювати наступним чином:

Опрацювати критичні матеріали, пов’язані з творчістю письменника.

Висвiтлити специфіку художнього моделювання нацiонального характеру в українській драматургiї 20 — початку 30-х рокiв ХХ століття.

Виявити художні прийоми при осмисленні нацiонального характеру в драмі «Мина Мазайло».

Простежити національну соціокультурну концепцію поглядів Миколи Куліша, її еволюцію та становлення.

Завдання роботи полягає в осмисленні національного характеру через образну систему, тісно пов’язану з жанровою природою драми, її композиційною структурою та поетикою.

Об'єктом дослідження є художня інтерпретація національного характеру у п'єсах М. Кулiша

Предметом дослідження є драма М. Куліша «Мина Мазайло», аналізуючи яку, ми розглядаємо проблему творення драматичних образів — носіїв національного характеру як підставу для висвітлення процесу деформації українського національного характеру під впливом етнічно чужорідних, руйнівних соціально-політичних обставин.

Матеріалом дослідження є відповідно художній текст драми. Використовувався ряд традиційних методів: метод системного аналізу, метод інтерпретації художнього тексту, біографічний, етнопсихологічний, культурно-історичний методи дослідження.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що це дослідження є у сучасному лiтеpатуpознавствi на матеpiалi української дpаматуpгiї 20 — початку 30-х pокiв ХХ столiття виокремлено національний характер як самодостатню категорію, яка має безпосередній вплив на жанрову природу драми та її поетику. Аналiзуючи драматичний твір, маємо довести, що завдяки майстерно відтвореним образам національних характерів українська драматургiя, всупереч несприятливим тенденціям, зберегла свою національну самобутність та утримувала належний художній рівень лише тоді, коли митець опирається на національний ґрунт.

Наукова новизна обумовлена необхідністю подальшої розробки проблем, пов’язаних з механізмами формування художнього образа. Актуальним є дослідження проблеми аналізу образа персонажа з погляду його характеру. Вивчення способів аналізу образа в рамках структурного підходу виводить дослідження на новий рівень і дозволяє виявити глибинні процеси, що лежать в основі організації тексту художнього твору.

Теоретична значимість дослідження полягає в утвердженні категорії «український національний характер», яка розкриває свою сутність у конфліктних ситуаціях, перебуває у тісному взаємозв'язку з жанровою природою драматичного твору, сприймається за важливий компонент творення власне драми.

Практична цінність роботи обумовлена тим, що метод інтерпретації художнього тексту, спрямований на поглиблений аналіз психологізму твору, його жанрової специфіки, ґрунтується на національних засадах і може бути використаний у викладаннi курсу iсторiї української лiтератури ХХ столiття, вивченнi творчостi окремих письменникiв, написаннi монографiчних праць з вiдповiдної проблематики. матеріали та результати дослідження можуть бути використані для подальших досліджень Актуальним використання досліджених матеріалів є у школах, а саме у курсі української мови та літератури, вищих навчальних закладів гуманітарного спрямування, лекційних курсах, у вищих навчальних закладах, школах з лінгвістичним профілем навчання.

Структура і обсяг роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, бібліографічного переліку використаних джерел.

У вступі обґрунтовано вибір теми курсової роботи, відзначена актуальність проведених досліджень, викладені мета і завдання роботи, показані наукова новизна, теоретична значимість і практична цінність одержаних результатів, вказуються методи дослідження матеріалу. Зосереджено увагу на соціальній, історичній, генетичній та етнопсихологічній суті українського національного характеру в драматургії як носія певних естетичних, ідеологічних, морально-етичних ідеалів та уподобань українців.

У першому розділі розглядається творчість М. Куліша в контексті розвитку української драматургії 20-х — 30-х років ХХ століття. Визначається, що головну увагу драматурги зосереджували на проблемі відображення національного характеру в укpаїнській драматургiї 20 — початку 30-х років ХХ століття, яка розвивалася у складнiй боротьбi напрямiв та течiй. Викладається, що творчість М. Куліша в українській літературознавчій критиці розглядається в контексті трьох етапів: кінець 20-х — початок 30-х pp. XX ст., кінець 40-хсередина 80-х pp. XX ст. та кінець 80-х pp. XX — початок XXI ст. Порушуючи соціальні, політичні, сімейно-побутові проблеми українського села, М. Куліш, всупереч тенденції «пролетарської літератури», показав, що нові більшовицькі порядки не відповідали виробленому з давніх-давен етноментальному досвіду, тому вступали у суперечність з українською національною природою.

У другому розділі аналізується розв’язання пpоблеми національного характеру в українській драматургії та зазначається, що вона потребує методологічних підходів, критерії яких випливають із попереднього етнічно-культурного досвіду українства, соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів, зумовлених ментальністю. Визначається категорія національного характеру як літературознавчої категорії - це змодельований у драматичному творі образ із виразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення, історичною пам’яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям, генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуванням своєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливом економічного й культурного розвитку. Наводиться та обгрунтовується національна соціокультурна концепція М. Куліша та аналіз драми «Мина Мазайло» з точки зору цієї концепції, викладається відбиття проблеми українізації та її наслідки в цій драмі.

У висновках підводяться підсумки проведеного дослідження, узагальнюються результати та пропонуються шляхи подальшого вивчення проблемного питання.

Повний обсяг роботи складає 33 сторінки. Бібліографія нараховує 26 позицій.

РОЗДІЛ І. КРИЗА ІДЕНТИЧНОСТІ ОСОБИ у ТВОРЧОСТІ МИКОЛИ КУЛІША

1.1 Творчість М. Куліша в контексті розвитку української драматургії 20-х — 30-х років ХХ століття

20-тi роки ХХ століття в iсторiї української культури позначилися унiкальною тенденцiєю, яка зумовила появу художнiх творiв, спрямованих на дискредитацiю нацiональних iдеалів. Радянська система не тiльки викоpiнювала будь-який пpиpодний вияв незалежної вдачi pозстpiлами, голодомоpами та депоpтацiями, а й намагалася засобами лiтеpатуpи i мистецтва спотвоpити iстоpичну пам’ять укpаїнського наpоду. Тому драматурги шукали нові форми художнього вираження.

Серед українських драматургів 20−30-х років ХХ ст. — М.Ірчана, І.Кочерги, І.Дніпровського, І.Микитенка, О. Корнійчука — найпомітнішою постаттю був Микола Куліш. Він збагатив українську драматургію новими засобами національно-психологічного письма і створив новий вид національно-політичної драми, відображаючи звичаї, традиції та побут українського народу. Письменник зумів показати душу українця та ті недоліки, які виразно виявилися в складних умовах тоталітаризму.

Письменники цього періоду намагалися розвинути традиції української класичної драматургії. Прикладами цього можуть слугувати твори С. Васильченка «Куди вітер віє?», М.Ірчана «Бунтар», Я. Мамонтова «Захід», М.Івченка «Повідь», але їм не вдалося вловити пульс національного життя, заглибитись в етнопсихологічну сутність характеру як одного з найважливіших компонентів у композиційній структурі драматичного твору [4;67].

Головну увагу митці зосереджували на проблемі відображення національного характеру в укpаїнській драматургiї 20 — початку 30-х років ХХ століття, яка розвивалася у складнiй боротьбi напрямiв, течiй, стилiв. Драматичний твір — це художня модель національного життя з його складнощами, суперечностями, конфліктами [2;21].

Персонаж драматичного твору втілює у собі відповідний тип із почуттям, волею, розумом, виявляючи у конфліктних ситуаціях найхарактерніші властивості національного характеру, розкриває свою ментальну суть у цілеспрямованих діях відповідно до жанрової специфіки — співіснує, віднаходить взаєморозуміння чи вступає у суперечність з іншими дійовими особами, відстоює своє кредо, сам визначає свою долю, реалізуючи себе в конкретно індивідуальному вияві в межах драматичного мистецтва. Створюючи драматичні, комічні чи трагічні образи-характери у світлі естетичного ідеалу, митець враховує життєві реалії, закладаючи їх в основу художнього твору. Образ-характер пов’язаний із поняттями прекрасного, піднесеного, потворного, трагічного, комічного тощо, які набувають своєрідного національного забарвлення. Засобами художньої умовності драматург перетворює величні чи нікчемні явища дійсності в естетичні події відповідно до національної вдачі, адже, за спостереженням Г. Костюка, «драма — це створення вже розвинутого всередині себе національного життя».

Драматичний доробок митця був предметом пильної уваги з боку критиків і рецензентів — М. Євгеньєва, Б. Алперса, М. Новицького, П. Руліна, Ю. Смолича, Й. Шевченка, Н. Осинського. Причини переважно негативної рецепції п'єс автора в перший період полягають у невідповідності задуму М. Куліша створити оригінальну драму з ускладненою картиною світу й очікувань тогочасного радянського «масового» читача на твір, де буде наявна чітка авторська оцінка подій, дидактичний елемент, показ керівної ролі партії й колективу, сюжет, що послідовно розгортатиметься, і зрозуміла мова. Незважаючи на вульгарно-соціологічні оцінки творчої спадщини митця, деяким рецензентам удалося виділити такі домінанти художнього світу п'єс автора, як звернення до психологізму, ліризму, багатогранне зображення характерів, що зумовлювало перевагу словесного матеріалу над дією [2;26].

Такі дослідники, як Д. Вакуленко, Г. Домницька, Н. Кузякіна, Й. Кисельов, М. Острик, Є. Старинкевич, поряд із вказаними ознаками творчості митця відзначили також інтелектуалізм, вплив поетики вертепної драми на його п'єси, апеляцію до підтексту, новаторство в галузі планування сценічного простору, складність філософсько-етичної концепції, використання символіки й ускладненість художнього стилю тощо [2;23].

Одним із головних предметів вивчення драматургії М. Куліша в українському літературознавстві 90-х pp. XX — початку XXI ст. стає поетика. Учені звернулися до аналізу таких стильових складових необарокової драми автора, як барокова, реалістична, експресіоністична, романтична та неоромантична. Дослідники схарактеризували деякі композиційні особливості п'єс, архітектоніку, мовностильову манеру драматурга, символіку та виділили провідні мотиви. Набувають актуальності компаративні студії, що підтвердили новаторський характер драматургії митця в українській і світовій літературі.

Радянська література, особливо 20-х — початку 30-х pp. минулого століття, засвідчила закоріненість авторської свідомості, а отже, і художнього світу творів у соціальну міфологію, що, звичайно, не могло не позначитися на їхній поетиці, зокрема і п'єс М. Куліша [4;69].

Порушуючи соціальні, політичні, сімейно-побутові проблеми українського села, М. Куліш, всупереч тенденції «пролетарської літератури», показав, що нові більшовицькі порядки не відповідали виробленому з давніх-давен етноментальному досвіду, тому вступали у суперечність з українською національною природою. Інтуїтивно відчуваючи, що без національних основ українська драматургія втратить не тільки свою самобутність та оригінальність, а й мистецьку вартість, драматург відтворював суворі реалії у всій багатогранності, вміло конструював гострі конфлікти та конфліктні ситуації для розкриття етнопсихологічної суті героя [12;655].

М.Кулiш об'єктивно висвітлював складну проблему характеру в укpаїнській дpаматуpгiї 20 — початку 30-х років ХХ століття. Натомість чимало драматургів, зваблених більшовицькою ідеологією, перебуваючи під її тиском, відходили від національних основ, зосереджуючи головну увагу на «класових» проблемах [12;658]. Такий підхід кардинально змінював суспільне уявлення про людину — замість толерантного ставлення до особистості, закарбованого в генетичній пам’яті українця, нав’язувалася жорстока класова ненависть. Внаслідок цього українська драматургія втрачала національну специфіку. Етнопсихологічному типу українця, відображеному у новій літературі ХІХ ст., насамперед у творах корифеїв українського театру, де також висвітлювалася майнова нерівність, протиставлялися персонажі з ознаками, не характерними для українського народу.

У соціально-політичній драмі змінився об'єкт зображення, який вимагав нового сюжетоскладання, групування дійових осіб за позахудожніми класовими ознаками. Регламентовані принципи «пролетарської літератури» обмежували творчі можливості письменників. «Знецінення багатьох основоположних естетичних понять, зневажливе ставлення до таланту, фактичне позбавлення митця права на свободу думки, творчості - всі ці і багато інших сумнозвісних чинників призвели до непоправних, трагічних наслідків, до відчутного зниження рівня нашої літератури, культури», — зазначала В. Агєєва, аналізуючи проблеми розвитку «малої прози» у 20-ті роки ХХ століття [4;70]. Така тенденція помітна і в драматургії цього періоду. Загрозою для драми, основний компонент якої - чітко індивідуалізовані образи-характери, було більшовицьке підпорядкування особистості масі, класу, колективу.

Важливим моментом було й те, що укpаїнцям безцеремонно нав’язували чужий їм «тип завойовника, нещадного до будь-якого вiдступу од iдеї всесвiтньої pеволюцiї, оpтодоксально pеволюцiйного в усьому, тип аскета, заснований на нелюдськiй дисциплiнi, в жеpтву якiй без найменшого вагання пpиносилося будь-що i будь-хто: батьки, дiти, близькi, власне життя тощо… Цим завданням вiдповiдала й сувоpа pегламентацiя людського життя: аскетичний побут, колективізм як заперечення життя особистого, сiм’я лише як „бойова спiлка однодумцiв“ i т. iн.» [1;16]. І незважаючи на те, що у сфері драматургії працювали Я. Мамонтов, Є.Кротевич, А. Головко, Ю. Яновський, І.Дніпровський, І.Микитенко, О. Корнійчук, М.Ірчан, І.Кочерга та інші, витворити нову драму за чітко виписаним регламентом, в якому непорушними були принцип класовості, партійності, народності, було не так просто [12;660].

1.2 Криза особистості в контексті національної специфіки української драматургії 20-хпочатку 30-х pокiв ХХ столiття

Тpагiзм лiтеpатуpної ситуацiї 20-хпочатку 30-х pокiв ХХ столiття виявився в тому, що укpаїнська драматургія поступово відходила від національної основи і втpачала свою національну специфiку.

Особливість українського національного типу в тому, що він базується на сімейному укладі, і все в нього починається з рідного порога; в українській свідомості утвердився незаперечний культ сім'ї, і це утвердилося як захисний засіб в умовах багатолітньої бездержавності. Нікому не вдавалося знищити український світ, бо українці черпали потужну енергію з джерела, яке надійно оберігали від злого ока. Українська «задивленість у себе», «притаєність», «закритість» від світу зумовили «активно-рефлексивну настанову української душі». Українець завжди прагнув створити «свій світ», «свою домівку», «своє затишшя», і руйнування сімейного гнізда — трагедія для нього [4;71].

Національна специфіка української літератури, яка визначається оригінальністю, самобутністю та неповторністю культурної ідентичності українського народу. Впродовж радянського періоду все, що свідчило про національну своєрідність українця, намагалися викорінити, нівелювати, замінити фальшивими гаслами.

Протягом століть Україна йшла не своїм шляхом. В умовах утисків, переслідувань, при пильній і невсипущій цензурі національна література не могла розвиватися за об'єктивними законами внутрішньої динаміки — вона була скована умовами існування системи, яка не терпіла свободи духу, творчої фантазії, вільного незалежного слова. Шлях її був тяжкий.

Ще Дідро підкреслював: «У поневоленого народу все вироджується. Доводиться принижуватись у тоні і в рухах, щоб позбавити правду її ваги і вражаючої сили. Від цього поети перетворюються на блазнів при королівських дворах. До них ставляться з такою зневагою, що їм дозволяють вільно висловлювати свої погляди. Або, якщо це вам більше до вподоби, поети нагадують злочинців, яких притягують до суду і які тільки тому здобувають виправдання, що спромоглися удати з себе божевільних» [1;15]. Однак Микола Куліш не був таким.

За стильовою манерою Микола Куліш — реаліст. Він детально показував навколишню дійсність. Але під тиском офіційних органів, цензорів і рецензентів змушений був шукати більш умовних художніх засобів. Основним засобом, до якого вдається драматург, стає езопова мова.

Микола Куліш — найвидатніший український драматург XX ст. Це митець великого масштабу і філософської глибини, який потребує сучасного прочитання і відповідного осмислення. «Якщо ми хочемо збагнути глибино покоління 20-х років, якщо ми хочемо знати його вірою, його внутрішню трагедію дисгармонійності, його звитяжні шукання нових шляхів, нової людини і, нарешті, його започаткування в теорії і практиці нової доби модерного пореволюційного українського мистецтва, доби, яка ще й дотепер не завершена, — то ми повинні якнайглибше вивчити творчість і образи М. Куліша. Саме в них ми знайдемо таємниці й розгадки цих років, що їх вірним, активним творцем і сином був М. Куліш» , — підкреслював Григорій Костюк [5; 127−128].

Творчість Миколи Куліша привертала увагу багатьох дослідників. Найґрунтовніше досліджувала драматургію Миколи Куліша Наталя Кузякіна. Об'єктивну оцінку творчості Миколи Куліша дав Ю. Лавріненко, який багато зробив для українського літературознавства, намагаючись висвітлювати проблеми саме з урахуванням національної специфіки української літератури. «Поринути у твори Куліша, — підкреслював він, — це значить поринути в український національний світ на всю його глибину і ширину. А що Куліш не був ніколи засліплений своєю безмежною любов’ю до України і української людини і викрив її найтрагічніші суперечності і слабості, то шлях через його український світ раз-у-раз виводить нас на вершини, з яких видно людство і вічність» [6; 656−657].

" Проблема творення національного характеру в драматургії Миколи Куліша є надзвичайно актуальною і вимагає пильної уваги, — як відзначає В.Працьовитий. Вона ніколи фундаментально не досліджувалася. Якщо й були окремі праці, то вони стосувалися радянського характеру. Порушувати проблему характеру могли собі дозволити лише російські літературознавці, висвітлюючи «руський характер» [8;103]. Постановка проблеми з позиції національно-суспільних ідеалів вимагає певних методологічних підходів, зумовлених традиціями, звичаями, менталітетом та способом життя українського народу. Тут не можна обійтися без народної моралі українця, котрий тисячоліттями знаходився під впливом християнства і має своє уявлення про людину-творця, господаря, сім'янина, громадянина, патріота тощо.

М.Куліш вбачав у нездоланному тяжінні до рідної землі потужну енергію української нації і тому змальовував образ-характер українського селянина. Такий підхід до художнього зображення був зумовлений не тільки традиціями української класичної драми, а й світовим літературним досвідом. Бо тільки ті письменники, які глибоко проникали у рідний ґрунт і порушували національні проблеми як складні суперечності людської природи, спромоглися на художньо переконливі п'єси. Це В. Шекспір (Англія), Кальдерон де ла Барка (Іспанія), Ж.-Б.Мольєр (Франція), О. Островський (Росія) та інші [1;13].

РОЗДІЛ II. ВІДТВОРЕННЯ ПРОБЛЕМ УКРАЇНІЗАЦІЇ В ТВОРЧОСТІ М. КУЛІША ТА ЇЇ НАСЛІДКИ В ДРАМІ

2.1 Національна соціокультурна концепція М. Куліша

Національний характер як літературознавча категорія лише частково привертав увагу дослідників. На національний характер, який виражав сутність нації і мав безпосередній вплив на художню творчість, звернув увагу німецький мислитель Ґ.-В.-Ф.Геґель, аналізуючи надбання різних національних культур. Він дійшов висновку, що поезія, ототожнена з мистецтвом слова взагалі, «неодмінно потребує визначеності щодо національного характеру, з якого вона випливає, і зміст та спосіб споглядання якого зумовлюють її зміст і спосіб зображення». Нерозривний зв’язок письменника з національним підсонням відстоював І.Франко. «Кождий чільний сучасний письменник — чи він слов’янин, чи німець, чи француз, чи скандінавець… — може нині мати якесь значення, хто має і вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі», — наголошував він [4;70].

Національний характер як літературознавча категорія — це змодельований у драматичному творі образ із виразними етноментальними рисами, з притаманною йому моделлю світоуявлення, історичною пам’яттю, відповідною шкалою цінностей, унікальним світовідчуттям, генетичним кодом, специфічним способом мислення, які сформувалися з урахуванням своєрідності території, мови, побуту, звичаїв і традицій, під впливом економічного й культурного розвитку.

Категорія національного — одна з найбільш делікатних, складних і нерозв’язаних у суспільному житті сучасної цивілізації. Невипадково вона є складовою часткою або чинником світоглядних і широкого спектру соціопсихологічних проблем, зіткнень, конфліктів. Категорія національного знаходить своє безпосереднє відбиття у національному русі. Національний рух в Україні - це явище і феномен, що вже протягом кількох століть цікавить широке коло аналітиків та істориків, державних діячів, письменників, політологів, філософів, соціологів тощо, причому не лише українських. Поняття «українське», «світ українського» на підсвідомому рівні у колі інтелектуалів часто асоціювалися з потенціалом полемічності, поліпроблемності, нерозгаданості.

У світовій гуманітарній науці, літературі й мистецтві сформувалася окрема дослідницька й образно-мистецька течія — дослідження категорії національного, динаміки національних пріоритетів в українській дійсності та у свідомості знакових українських постатей. У художній та науковій думці вже тривалий час предметом аналізу постає україніада — розвій українських начал, цінностей, ментальності в Україні та світі.

Одним з яскравих представників україніади був громадський діяч, педагог і драматург Микола Куліш. Значну частину свого життя він присвятив утвердженню й розвитку національного руху, утвердженню інтересу до нього. Цілком закономірно, що і його погляди на характер, зміст і спрямування національного, ставлення до форм та виявів національного теж були еволюційними та динамічними.

Категорія національного, відчуття національної приналежності рано увійшли у свідомість Куліша. Вони виявили себе вже під час його навчання в Олешківському міському училищі. Микола Куліш належав до людей із глибинним усвідомленням національних коренів, із генетичним українським світоглядом, із багатоаспектним українським світомисленням. Куліш-учень захоплювався українською мовою, фольклором, музичною культурою, поціновував вияви українських начал та поважливе ставлення до всього українського, й особливо піднесено, комфортно відчував себе в Олешках, де навчання здійснювалося російською мовою, коли опинявся в атмосфері українського. Це повною мірою відповідало його ментальній та мовленнєвій стихії. Антоніна Куліш у своїх «Спогадах про Миколу Куліша» наголошувала на таких деталях: «Він почував себе дуже добре в нашому товаристві, мабуть, ще й тому, що в нас, побіч з російською, вживали й української мови та нею навіть частіше говорили. А коли співали українських пісень — „Плавай, плавай“, „Коли розлучаються двоє“ — Микола ставав радісний, веселий і був душею товариства» [8;703].

Стійкий інтерес до питань українського національного життя та розвою почав формуватися в М. Куліша з розгортанням української національної революції, ще під час його перебування на військовій службі, у першій половині 1917 року. Національні пріоритети в громадській та культурній діяльності М. Куліша продовжували себе виявляти і на початку 20-х років, хоча у цей час, перебуваючи на різних адміністративно-державних посадах у системі радянської влади (зокрема на посаді завідувача повітового відділу освіти), майбутній драматург певний час (орієнтовно до 1924 — 1925 років) більше симпатизував національній ідеї в радянській ідеологічній оболонці, яка була тоді для багатьох діячів культури, мистецтва, інтелектуального світу України видавалася більш перспективною. Національне Микола Куліш розглядав як світоглядну категорію. Він вважав, що треба формувати, розвивати й поглиблювати національні домінанти як окремої особистості, так і суспільної свідомості. У статті «Чергова справа» він пропонував розвивати національну свідомість з допомогою різноманітних соціопедагогічних рішень, прийомів, у тому числі й адміністративних: «По всіх чисто школах й дитячих будинках, без ніякого винятку, з четвертого року навчання вводиться українознавство (мова, історія культури, географія); викладається теж українською мовою» [23;45].

Водночас його світоглядна й педагогічна позиція була гнучкою. Ця гнучкість полягала у тому, щоб українська мова вивчалася й звучала усюди, проте це не означало, що вона усюди має бути тотально домінуючою. М. Куліш був прихильником того, щоб виховувати смаки й свідомість позитивною аурою українського начала й українського світу, актуалізуючи різноманітні історико-духовні та образно-творчі досягнення нації. Національне має стати повсякденною часткою, незамінним, інколи й підсвідомим компонентом побуту, життя, формування особистості. Національне укорінене в народі, народній свідомості та художньому слові.

Тенденції замовчування в літературі національної проблеми або її негативної інтерпретації зустрічали з боку Миколи Куліша критичні судження. М. Куліш був серед ініціаторів та учасників розбудови національної системи освіти, на теоретичному рівні опікувався проблемами статусу й перспективами розвою української мови, формування національної духовної та світоглядної культури. Драматург був митцем і національним діячем із широким педагогічним, просвітницьким та просвітительським спектром дій, який усе своє суспільне, драматургічне й інтелектуальне життя так чи інакше служив просвіті українського суспільства, прагнув піднести національну культуру, національний інтелект на рівень європейського та світового звучання.

2.2 Проблема українізації в драмі М. Куліша «Мина Мазайло»

У гpуднi 1928 p. М. Кулiш закiнчив національно-полiтичну комедiю «Мина Мазайло», яка стала сатиpою на малоpосiв-каp'єpистiв i pосiйських великодеpжавників. Один із кращих творів Миколи Куліша «Мина Мазайло» висвітлює проблеми русифікації України, яку у 20-х роках більшовицькі ідеологи намагалися прикрити так званою українізацією. Ця п'єса присвячена проблемам національного відродження України. Вона допомагає усвідомити страшну обікраденість нашої культури тоталітарною системою і сприяє формуванню національної свідомості. Комедію М. Куліш написав на «живому» матеріалі українізації, запроваджуваної у 20-х рр. ХХ ст., узагальнюючи, типізуючи явища тогочасної дійсності. Українізація «зверху» не означала серйозних намірів щодо відновлення повноправного функціонування української мови та формування національної свідомості. За роки тотальної русифікації пересічний українець-міщанин загубив почуття приналежності до своєї нації, потребу користуватися рідною мовою. Типовим представником такого міщанина-безбатченка у комедії М. Куліша є Мина Мазайло. Як тягар і сором герой носить власне прізвище. Він байдужий до свого родоводу і до походження прізвища — Мазайло. Для Мини воно звучить занадто по-українськи, і в цьому полягає почуття меншовартості. Саме тому герой комедії вирішує змінити прізвище: «Маю повне, необмежене право змінити не то що своє прізвище — по батькові й дідове ім'я й прізвище». Він також шукає вчительку, яка навчила б його правильно говорити «по-руському». «Правильних проізношеній?.. Вже знайшов! Найняв! В понеділок прийде на лекцію… Прекрасна вчителька. Рафінадна руська вимова… Прізвище Баронова-Кзино». У той же час, коли Мина задумується над кращим варіантом свого майбутнього прізвища (Сіренєв, Розов, Тюльпанов, Алмазов, Мазєзін), син його, Мокій, хоче відтворити повну форму родового прізвища: «Мазайло-Квач, Улю! Це ж таке оригінальне, демократичне, живе прізвище. Це ж зовсім не те, як якесь заяложене, солодко-міщанське: Арсенський, Ленський… Взагалі українські прізвища оригінальні, змістовні, колоритні…». Навколо цього і зав’язується сімейний конфлікт комедії.

Мина Мазало є не літературним привидом, а українським типом манкурта, нігіліста, реальною історією. Дружина письменника згадувала, що, ще працюючи над своїм «Миною», її чоловік якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Між іншим там було прізвище Гімненко змінене на Алмазов. Це так його розсмішило, що він вирішив вставити цей випадок у п'єсу.

Драматург усвідомлював, що йому треба шукати власні засоби характеротворення, які б відповідали не тільки українській народній стихії, а й новому світобаченню митця. І він знайшов свій шлях у комедіографії.

Художня своєрідність комедії «Мина Мазайло» полягає в тому, що за сатиричними виявами таланту митця відкривається глибина національно-психологічного аналізу дійства, у детально відтворених картинах сімейного побуту ховається тонкий ліризм, забарвлений гумором та іронією.

Особливість політичних драматичних творів у тому, що в основу їхнього сюжету покладені важливі суспільні процеси. Матеріалізована у характерах дійових осіб, політична комедія «певним чином визначає і художню структуру сюжету, в якому домінуючим стає битва ідей — політичний діалог, дискусія, словесний двобій — між персонажами у відстоюванні життєво важливих принципів».

Головний герой твору Мина Мазайло уособлює типового міщанина, який в iм’я особистих вигод здатен не тiльки змiнити укpаїнське пpiзвище на pосiйське, а й вiдцуpатися власного pоду. У сім'ї він виступає грубим, войовничим деспотом. Він загрожує сину, який прихильно ставиться до українізації і не хоче міняти прізвище: «Заставлю! Виб’ю з голови дур український! А як ні - то через труп переступлю. Через труп!» або «Уб'ю!.. Вижену з дому!». Під час родинної дискусії Мазало виявляє свою повну некомпетентність і нерозуміння української історії. Слово «українець» для нього страшне і ненависне, він воліє бути, у крайньому разі, малоросом, — усе ж ближче до «великої нації»: «Українцями звуться ті, хто вчить нещасних службовців так званої української мови. Не малоруської і не тарасошевченківської, а української - і це наша малоросійська трагедія». Але трагедія зовсім не в тому, в чому її вбачає герой. І за царських, і за радянських часів політика уряду щодо української мови була однаковою — обмежити, заборонити, усунути з активного обігу як «другосортну». Тимчасова «відлига» — «українізація» — нічого не вирішувала, бо у підсвідомості пересічних українців вже зафіксовано їх меншовартість. Недаремно Мазайло говорить: «Серцем передчуваю, що українізація — це спосіб робити з мене провінціала, другосортного службовця і не дати мені ходу на вищі посади». Усвідомлення такого повороту українізації (іншого він і не припускає) спонукає Мину вперто брати уроки у Баронової-Козино та неодмінно міняти прізвище. Справа дійшла до того, що все українське сприймається ним не тільки як чуже, але як і вороже:

— ІЦе як я підходив до загсу — думалось: а що, як там сидить не службовець, а українець? Почує, що міняю, так би мовити, його українське — і заноровиться. На зло тобі заноровиться.

У такому ході думок відчувається серйозна трагедія народу, для якого перекинчики і відступники — не поодиноке явище.

Та, здається, ще не все втрачено. Генетична пам’ять українця навіяла Мині страх перед зрадою Батьківщини, приславши дідів Запорожця, Чумака та Селянина: «Ой-о! Залишаю! Залишаю корінь, тільки не чіпайте мене, діду, не чіпайте мене, Боже мій, Боже мій…». Зосередивши увагу на новому соціальному типові марґінала, драматург намагався показати його у різних вимірах — національно-політичних, морально-етичних та сімейно-побутових.

М.Куліш, як спостережливий художник, відразу помітив, що під тиском більшовицької диктатури відбувалося витравлення національно-культурних особливостей українців. На цю тенденцію звернув увагу І.Дзюба: «Як і до революції, чимало українців соромляться своєї національности, своєї мови, вважаючи її «мужицькою», «некультурною», третьосортною, не розуміють навіть найелементарніших своїх обов’язків до своєї батьківщини, свого народу: знати і цінувати українську історію, культуру, мову, читати українські книжки, підтримувати український театр і т.п. і т.п. «[10;235].

Усе життя Мазайло відчував утиски у зв’язку зі своїм прізвищем:

— Ще малим, як оддав батько в город до школи, першого ж дня на регіт взяли. Мазайло! Жодна гімназистка не хотіла гуляти — Мазайло! За репетитора не брали — Мазайло! На службу не приймали — Мазайло! Од кохання відмовлялися — Мазайло!..

Зневажливо ставиться до всього українського, у тому числі до свого прізвища, дружина Мазайла — Килина («Мене обдурив: я покохала не Мазайла, а Мазалова, чом не сказав?») та його дочка Рина. Міщаночка Уля ховається за прізвищем Розсохина (хоч справжнє прізвище Розсоха). Та перевершує всіх у своїй ненависті до всього українського тьотя Мотя з Курська: «…та якби ви побачили, які взагалі осоружні, огидливі на сцені ваші українці…Ідіоти! І хоть би один путній, хоч трішки пристойний був. Жодного! Ви розумієте? Жодного! Всі, як один, дикі й жорстокі…». Побачивши на вокзалі напис українською мовою «Харків», вона з розпачем і обуренням запитує: «Навіщо ви нам іспортілі город?» На проблеми тогочасної українізації тьотя Мотя дивиться як на явище тимчасове. Те, що в українській опері «Тарас Бульба» артисти співають по-українському — «єто же безобразіє!». Її докази мають «залізну логіку» чеховського героя: «Дає того не может бить, потому што єтого не может бить нікада!». Українська мова для неї просто «австріяцька вигадка».

Вбивчим за силою сарказму є висловлювання тьоті Моті: «По-моєму, прілічніє бить ізнасілованной, нєжєлі українізірованной». Коли в домі Мазайлів вирішили провести засідання з приводу зміни прізвища глави сім'ї з участю комсомольців, то тьотя Мотя взяла керівництво у свої руки, що цілком відповідало її характерові, а також у пародійній формі відбило дискусії, які проводилися більшовицькою владою Але її зачепило за живе, коли Уля сказала, що ноги в неї відповідають «українському стандарту», бо відразу кинулась крадькома вимірювати свої.

Під знаком української мови розвивається сюжетна лінія Мокія і Улі. На думку Мокія, Улі необхідно вивчити рідну мову вже тому, що у неї і прізвище, і зовнішність — все українське: «Так! Очі, кажу, губи, стан». І наполегливий хлопець домагається цього. Використавши засіб паралельної дії, М. Куліш показує розучування Миною «Сінокос» з учителькою «правильних проізношеній» й українського «Під горою над криницею» Мокієм та Улею, чим посилює ефект комедійності. Отже, Уля не виконала прохання Рини: закохати в себе Мокія і сприяти тому, щоб він зрікся своєї «укрмови». Вплив виявився зворотнім. Ставлення автора комедії до образу Мокія не є однозначним; з одного боку, М. Куліш іронізує над його захопленням політикою українізації, а з іншого — драматург значною мірою втілює у ньому своє розуміння важливості мовних проблем. Адже не може не приваблювати турбота Мокія про кожне слово, «щоб не пропало». Мокія не можна назвати позитивним героєм, але в нього багато хороших рис: глибокі знання української історії, літератури, фольклору, тонке відчуття мови. Він романтик і мрійник. Але коли він говорить дівчині замість слів кохання: «Ах, Улю! «Мені вже давно хотілось вам сказати… Хотілось сказати, а тепер ще охотніше скажу: Улю! Даівайте я вас українізую!» — то виглядає смішним і недолугим, дійсно «вдарений мовою», тобто теж ідеєю. У суперечці з батьком він жорстокий, нестриманий. У нестямі кричить: «З новим прізвищем! У криницю!».

Для творення комічних характерів автор використовує дуже влучні репліки, почерпнуті з народного середовища, які свідчать про меншовартісний характер українця колоніальної доби [3;31].

З обуренням ставиться до шовіністичної політики в Україні дядько Тарас: «Тільки й слави, що на вокзалі „Харків“ написано, а спитаєшся по-нашому — всяке на тебе очі дере… Всяке тобі штокає, какає - приступу немає». Суть офіційної українізації дядько Тарас виводить із гіркого власного досвіду: «Їхня українізація — це спосіб спочатку виявити, а потім знищити усіх українців разом, щоб і духу не було…». На жаль, його слова стали пророчими. «Подумай, Мокію, що скажуть на тім світі діди й прадіди, почувши, що ти міняєш прізвище…». Дядько виявляється слабкішим за тітку Мотю і покладається на її милість, слабохарактерний, тьотя Мотя зробила з нього лакея.

Дядько Тарас доповнює собою картину соціального типажу, котрий десь думками залишився в історичному минулому гетьманщини і нічого доброго не сподівається від «совєтської влади»: «Та який же дурень!..(Побачив, як обнялися тьотя, Мазало, Мазайлиха, Рина). Так… Як був собі до революції у нас підрядчик один земський та будував він земству школи, лікарні, дороги. Ну, а собі за це — будинки. Хоч і крав, дак міцно ж будував, не те, що тепер для житлокоопів будують. Та не про це я хотів сказати. Як прийшла революція, то націоналізували його будинки. То він, через п’ять років із тюрми війшовши пішов просто до виконкому. Прийшов, двері прочинив та й пита: я ще вам не потрібний? Ні, кажуть… Ну, то я послі прийду… Так оце і я тепер спитаю (сумно-лукаво) — я ще вам не потрібний?

Якщо розглянути конфліктну ситуацію, в якій розкриваються погляди героїв на оточуючу дійсність, то один з найхарактерніших діалогів драми показує нам роль і місце кожного з учасників не тільки в п'єсі, а й в світі ідеології:

Тьотя Мотя

— Ходімо, я ж покажу газету мої милі. Ви не впізнаєте її!..

Дядько Тарас услід:

— Ну, то я послі прийду.

Тьотя Мотя

— Ба ні!.. Ви нам потрібний! Будь ласка, одчиніть двері, як хто прийде до нас поздоровити Мину Марковича… Будь ласка! (Пішли)" .

Цей діалог засвідчує, що справжній патріот дядько Тарас не потрібний Україні, а якщо й знадобиться на щось, то тільки на роль прислужника, швейцара, бо бал в Україні вже правили запроданці.

Окремо у п'єсі стоїть постать Улі. Автор постійно підсміюється, іронізує в ремарках: «Уля — як Уля «. Тобто така, як усі дівчата її кола. Самозакохано вдивляється в люстерко, емоційно-сентиментальна, мрійлива. Але мрії її поки що не простягаються далі «вигідної партії». «Вигідна партія» на той час — комуніст із пристойним стажем, тоді можна щоліта відпочивати в Криму, як Оля Семихаткова. Уля, як і її подруги, прагне хоч трохи змінити прізвище — Розсохи на, щоб звучало не так по-українськи — Розсоха. Але коли вона познайомилася з Мокієм і закохалася в нього, то серцем сприйняла його погляди. Тепер її слова звучать музикою: «І знаєш, «дружина» — це краще, як «жінка» — то означає, «рождающая,» «супруга» ж по-вкраїнському — «пара волів», а «дружина»… Ось послухай: рекомендую — моя дружина, або: моя дружинонько. …Або по-вкраїнському — одружитися з нею… Це ж не те, що «женится на ней», розумієш Ринусько! Одружитися з нею, чуєш? З нею… Тут чується зразу, що жінка рівноправно стоїть поруч з чоловіком, це краще, як «жениться на ней», — ти чуєш?».

Під впливом Мокія Уля стала ходити до бібліотеки, читати, цікавитися мовою, порівнювати і до деяких «філологічних» висновків дійшла сама. І хоч Рина їй говорить: «Яка ти українка, Улько! Ти вже й мови не знаєш.Сама ж казала, що покійна твоя баба помалоросійському говорила».

На що Уля відповідає: «Мама ще й тепер по-українському як коли закидають». Віднині вона й себе вважає українкою, говорячи, що у неї все українське — навіть губи, очі, ноги. У фінальній сцені уля повністю виступає на боці Мокія.

Звичайно, Микола Куліш розумів, що справжнім патріотам, які виховувалися на святинях українського народу, немає місця на рідній землі. Їх зневажають, пригнічують і визискують. І найгірше, що цьому потурають самі українці. Проводирем такої лінії стала тьотя Мотя з Курська — неосвічена, малограмотна, але агресивна російська шовіністка, яка зуміла підкорити собі всю родину. За палку любов до народу і гордість за нього дядька Тараса прозвали шовіністом. В такий спосіб драматург, мов у краплі води відтворив складну ситуацію в Україні в епоху більшовизму.

Драматург, як завжди, відбивав правду життя, а ця гірка правда була в тому, що чимало українців згубили генетичний зв’язок з предками, обірвали родову нитку живодайного українського кореня і втратили почуття людської гідності, лицарської честі та національного гонору. Але естетична позиція митця в ставленні до малоросійства цього потворного явища — чітка і безкомпромісна. Драматург досить дошкульно висміював українців, які не тільки не знають своєї мови, культури, історії, традицій, звичаїв, а й відрікаються від усього свого рідного, паплюжать самих себе.

Створивши певний соцiальний тип Мини Мазайла, який вирiшив змiнити своє прiзвище, М. Куліш спрямував сарказм саме на нього. Конфлiкту як такого у комедiї немає - вiн виходить за межi твору: зречення свого роду — ганебний вчинок з погляду народної моралi. Тому тут усе вирiшують конфлiктнi ситуацiї, в яких розкриваються образи-характери Мокія, Улі, Рини, тьоті Моті з Курська та дядька Тараса з Києва.

У комедії «Мина Мазайло» М. Куліш простежив, як родина Мазайлів вiдповiдно до рiзних iнтересiв розшаровувалася i розпадалася. Особливо загострилися стосунки мiж батьком та сином, які по-рiзному ставилися до українiзацiї. Хата Мини Мазайла перетворилася на дискусiйний клуб: сiм’я Мазайлiв певною мiрою уособлювала розшаровану i збаламучену українську нацiю, яка втратила власнi орiєнтири пiд тиском бiльшовизму. I незважаючи на велику умовнiсть комедiйного твору, яка виявилася у гiперболiзацiї образiв, драматург прагнув витворити нацiональнi характери так, щоб кожен з них був соцiально заземленим. Усi персонажi виписанi колоритно, багатогранно i художньо переконливо. Вчинки дiйових осiб оправданi внутрiшньо i зовнiшньо, психологічно й емоційно.

М.Кулiш витворив повнокровнi художнi типи, якi вiдображали реальний стан українського суспiльства у 20-х роках ХХ століття. Він використав різноманітні засоби для розкриття сатиричних образів-характерів — гумор, іронію, сатиру та сарказм. Та найбільшого поширення набула самохарактеристика, яка дозволяла через мовну партитуру дійових осіб передати їх істинну суть. І навіть при загостреності зображення певних суспільних явищ і гіперболізації героїв М. Куліш художньо переконливо відтворив процес деформації українських національних типів. Драматург показав, як під тиском більшовицької диктатури відбувалося не тільки поневолення українського народу, а й моральне та духовне спустошення. Слабодухі автохтони втрачали зв’язок із рідним корінням, занедбуючи мову, культуру, традиції і навіть відмовлялися від власного роду, переписуючись на чужі, безликі прізвища. Тому естетична оцінка комедійних образів-характерів виразно негативна — драматург дошкульно висміював і викривав вади українського національного організму, сподіваючись очистити його від чужого накипу гострою сатирою.

Комiчнi характери не тiльки передають дух часу, а й вiдображають традицiї, звичаї, побут, спосiб життя, психологiю та манеру поведiнки людей, випробовують їх на здатнiсть критично оцiнювати свої вчинки, смiятися над власними вадами, дошкульно викривати їх з метою оздоровлення нацiонального органiзму, який постiйно потребує припливу нової енергiї.

Будинок наській вулиці, № 27, у якому мешкає родина Мазайлів, характеризується персонажами-комсомольцями як міщанський. Автор закріплює мотив міщанського на рівні просторової символіки, зокрема це напис на воротах, розташування місця дії в районі Холодної Гори міста Харків, де раніше мешкали міщани, дрібні чиновники й крамарі. Події твору розгортаються в тодішній столиці України, тому думки персонажів про стан українізації набувають столичного, навіть усеукраїнського масштабу. Отже, письменник засобами комічного виявляє абсурдність тодішньої суспільної ситуації, де людина сприймала «чужий» духовний простір як «свій», і прогнозує майбутні небезпеки культурного розвитку республіки, де міщанство (основна частина керівного апарату) сприймає власну культуру як невластиву йому.

ВИСНОВКИ

національний драматургія куліш

Проаналізовано вияви української ментальності в драматичних, комічних і трагічних образах-характерах, розкрито естетичну природу героїв, простежено їх історико-часову зумовленість, вивчено тісний взаємозв'язок національного характеру з жанровою природою драматичного твору, його поетикою. Зроблено висновок, що у досліджений період проблема творення національних характерів стала надзвичайно актуальною, від її розв’язання залежала доля національно-культурної ідентичності української драми, яка під тиском більшовицької ідеології втрачала свою самобутність. На підставі аналізу п'єси драматурга доведено, що творення високохудожнього образу-характеру можливе на національних засадах та на базі розгляду національної проблеми як суперечностей людської природи, зумовлених певними обставинами. Зроблено висновок, що без рідної стихії, національного колориту неможливо створити художньо переконливі образи-характери, оскільки тематика, проблематика та природа української драми традиційно пов’язана з життям народу, його ідеалами, звичаями та уподобаннями.

Аналiз п'єси драматурга М. Куліша дав можливість виокремити «український національний характер» і теоретично обґрунтувати його як літературознавчу категорію, висвітлити процес творення драматичних, комічних та трагічних образів-характерів, розкрити ментальну та естетичну природу героя, простежити його історико-часову зумовленість, показати тісний взаємозв'язок із жанровою природою драми, її поетикою, а також звернути увагу на особливості розвитку драматичного мистецтва.

Оцінні критерії художніх образів у драматичному творі випливали з природи національного характеру, попереднього культурного досвіду українства, соціально-політичних обставин, морально-етичних ідеалів та естетичних уподобань нашого народу. Поєднання етнопсихологічного та естетичного аспектів дослідження дало змогу зосередити увагу на розмаїтті нових художніх прийомів в осмисленні українського національного характеру, які виникли як продовження традицій класичної драматургії.

Серед українських драматургів 20 — початку 30-х років ХХ століття — Я. Мамонтова, І.Кочерги, І.Микитенка, О. Корнійчука, Я. Галана — найпомітнішою постаттю був М. Куліш. Він збагатив українську драматургію новими засобами письма і створив вид національно-психологічної драми, відображаючи звичаї, традиції та побут українського народу.

У комедіях М. Куліш створив колоритні образи-гіперболи. Використовуючи гумор, гротеск, іронію та сарказм, драматург змалював сатиричні характери Мини Мазайла, тьоті Моті з Курська («Мина Мазайло»). Витримуючи мажорну тональність, М. Куліш зумів у комедійних творах порушити актуальні проблеми занепаду української нації, її розшарування, духовної та моральної деградації. Він поглибив можливості національно-політичної драми, спрямованої на оздоровлення українського національного організму.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

Ганіч Н. Герої Ж.-Б. Мольєра, М. Куліша та І. Карпенка-Карого — носії однієї пристрасті: за п'єсами «Міщанин-шляхтич», «Мина Мазайло» та «Мартин Боруля», 9 клас // Зарубіжна література (Шкільний світ). — 2007. — N 45 — С.13−16

Жила С. О. Вивчення комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» у школі // Дивослово. — 1998. — № 1. — С. 21−26.

Жила С. Аналіз п`єси Миколи Куліша «Мина Мазайло» // Всесвітня література та культура. — 2006. — N9. — С. 28−34.

Кононенко П. та ін. Українська література: Підручник. — К., 1993. — С.67−73

Костюк Г. У світі ідей і образів // Сучасність. — 1983. — № 4. С. 124−128.

Кузякіна Н. Драматург Микола Куліш. — К., 1962. — С.55−68

Кузякіна Н. П'єси Миколи Куліша. — К., 1970. — С.13−45

Куліш Ант. Спогади про Миколу Куліша // Куліш М. Г. Твори: В 2-х т. — Т. 2. — К., 1990. — С.695 — 753.

Куліш М. Мина Мазайло: посібник для 11 класу / М.Г. Куліш. — Х.: Ранок, 2000. — 64 с.

Куліш М. Мина Мазайло. Народний Малахій. Маклена Граса. Патетична соната: п'єси / М.Г. Куліш. — К.: Наукова думка, 1998. — 304 с.

Куліш М. Народний Малахій. Мина Мазайло: п'єси / М.Г. Куліш. — К.: Альтерпрес, 1998. — 157 с.

Микола Куліш //Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ століття. Т.1. — К., 1994. — с. 623−654.