Проголошення безсмертя народу і його культури в поемі Максима Рильського «Слово про рідну матір»

Проголошення безсмертя народу i його культури в поемi Максима Рильського «Слово про рiдну матiр» .

Максим Рильський — один з найвизначнiших поетiв України ХХ столiття, що зi своїм оригiнальним баченням i вiдтворенням свiту увiйшов в iсторiю української лiтератури як поет-класик, творець цiнностей, що не втрачають свого значення з часом, зi змiною епох та iдеологiй.

Важко, мабуть, однозначно визначити, якi з його творiв бiльш досконалi, значимi, становлять шедевр творчої спадщини поета. На мою думку, така оцiнка залежить вiд уподобань та лiтературного смаку самого читача: одним бiльше до вподоби його iнтимна лiрика, iншим — неперевершенi пейзажнi картини, третiх хвилює громадянсько-патрiотична поезiя.

Та я переконаний, що жодного читача на залишать байдужим твори Рильського, написанi у перiод Вiтчизняної вiйни, в яких поезiя поета-патрiота пiднялася до найвищого звучання почуттiв, любовi i гнiву, кликала сильнiше стискати зброю помсти, вселяла вiру у неминучу перемогу. Найвизначнiшим твором цих рокiв є поема-ораторiя «Слово про рiдну матiр» (1941). У нiй Рильський постає перед нами схвильованим, люблячим сином, в якому бiль i горе його матерi — України сколихнули тi святi нацiональнi почуття, якi в попереднi роки поети мусили ховати в глибинах своїх душ, аби не носити тавра нацiоналiста:

Благослови той день i час,.

Коли прослалась килимами.

Земля, яку сходив Тарас.

Малими босими ногами,.

Земля, яку скропив Тарас.

Дрiбними росами — сльозами.

Уже з перших рядкiв разом з автором переймаєшся гордiстю за нашу рiдну землю з її чарiвними краєвидами, могутнiм Днiпром, нiжною українською пiснею i високою культурою. Стає зрозумiлою теза, за якою культура — це те нетлiнне надбання нацiї, що є її найцiннiшим скарбом. I тому не дивно, що серед гарматного гуркоту звучить щире i високе уславлення видатних iмен представникiв рiдної культури: Шевченка, Сковороди, Котляревського, Франка, Лисенка, Заньковецької:

…Гаряча думка Кобзаря,.

Що i в огнi не спопелiє,.

I молоток Каменяра,.

I струни Лисенка живiї,.

I слави золота зоря.

Круг Заньковецької Марiї!

Символом народного щастя i добробуту України, її високого культурного рiвня у творi виступають образи «рясного винограду» i «свiтла мудрої лампади» .

Цi рядки уславлення рiдної матерi-України, її величної iсторiї глибоко хвилюють мене, тривожать серце причетнiстю до славної української нацiї. Тому так чуттєво вiдгукуються болем у душi наступнi рядки поеми, де йдеться про мiй народ, що знемагає «в болях ран» i вiдчайдушно бореться, але не падає на колiна перед могутнiми завойовниками:

Нi! Сили на землi нема.

I сили на землi не буде,.

Щоб потягти нас до ярма,.

Щоб потоптати нашi груди…

Рiднiй Українi йдуть на допомогу народи-брати, i поет висловлює їм глибоку вдячнiсть i любов, утверджуючи непоборнiсть народiв, якi крокують до «спiльної мети». Час засвiдчив, що саме єднiсть братнiх народiв допомогла здолати фашистську навалу, як колись, об'єднавшись, князiвства Київської Русi скинули ординське ярмо. Тому нам зрозумiла i близька вiра поета у непереборну силу рiдного народу i нездоланнiсть Вiтчизни:

О земле рiдна! Знаєш ти.

Свiй шлях у бурi, у незгодi!

Встає народ, гудуть мости,.

Рокочуть рiки ясноводi!