Проспер Меріме і Україна

Н. П. Франчук Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Проспер Меріме і Україна

Тема «П. Меріме і Україна» зацікавила мене дуже давно, і я вирішила висвітлити свої враження і думки про неї. Найбільше зацікавило мене те, як французький сенатор може знати доволі добре історію і звичаї українського народу, а зокрема козаків, коли про Україну, ще за тих часів, мало хто щось знав.

З творчістю П. Меріме я ознайомилась ще в свої шкільні роки. І мене дуже захопив його твір «Богдан Хмельницький», бо саме в ньому П. Меріме дуже гарно описує життя козаків. Він використовує саме ті слова, якими козаки спілкувалися. Ось, наприклад, такі як: «писар», «реєстровий козак», «козацький старшина», «посполите рушення», «обживати оселю», «козацька мати» та інші.

Про П. Меріме вперше українською мовою написав Ю. З. Янковський. Згодом почав писати і Д. Наливайко, який гарно висвітлив особистість П. Меріме і його ставлення до української тематики. Вийшла також стаття в журналі Всесвіт за 1997 р. № 11 В. О. Братко, яка є співзвучна з темою моєї курсової роботи — «Проспер Меріме і Україна». Ця тема гарно описана але в ній є багато посилань на праці Ю. З. Янковського та Д. Наливайко. Та мою увагу привернув і лист П. Меріме від 14 липня 1867 р. який був написаний за три роки до смерті письменника. Його я знайшла у журналі Хроніка 2000 № 2−3 на сторінці 128, в якому П. Меріме писав до однієї вельможної польки й своєї приятельки, прийнятої при французькім дворі, у Тюльєрі: «Цими днями зайшов до Х Вона дала мені щойно надруковану книжку М***, яка мене зацікавила і потішила. Справляє вона на мене враження продуманої і написаної дуже добре, але помічаю в ній помилку, хоч і не з тих, за які Ви мене лаятимете: вона занадто польська. Ви знаєте, щодо мене, то я — Козак». [2, с. 128].

Проспер Меріме володів чотирма західноєвропейськими мовами, а на придачу ще й російською, тож, фактично не мав потреби вишукувати подробиць виключно французькою мовою. І читаючи російськомовні праці він роздумував і також порівнював козаків з флібустьєрами (вільні моряки, котрі протягом VХІІ і початку ХVІІІ ст. завойовували для Франції, Англії, Іспанії деякі території Америки та острови Тихого океану). І от такі порівняння призвели до того, що П. Меріме признав себе «козаком по духу», тобто надаючи більшу перевагу не «панкам», а «хоробрим козакам». «Запорожці пильнують самі про своє утримання, — писав Меріме, — не буваючи нікому в тягар, тоді як лицарі без сорому живуть уже довгий час, нічого не роблячи й нічого не зробивши для добробуту якоїсь держави». [1, с. 130].

Яким побутом, під якими впливами цей французький академік, сенатор, радник Наполеона ІІІ, а особливо дружини його Євгенії зацікавився «останніми гетьманами» — Хмельницьким та Мазепою — став сам, згідно з власною заявою, козаком по духу, — виявити це, а заразом прослідкувати, що було зроблено у французькому письменстві та історіографії до Меріме в напрямку популяризації української Козаччини на Заході, — буде завданням цієї роботи.

Проспер Меріме (1803−1870) визначний французький письменник, мистецтвознавець, культурний діяч, член французької академії, виходець із високоосвіченої сім'ї художників. [3, с. 17]. Його батько був художником за фахом і винахідником за покликанням. Мистецьки обдарованою була й мати майбутнього письменника. До їхньої домівки часто приходили люди творчих професій. Вони цікавились усім, крім політики. Меріме не брав участі в політичному житті Франції, байдуже сприйняв усі революції, свідком яких став, а суспільні проблеми не відбилися в його творах. Замість цього він сконцентрував свою увагу на вивченні мистецтва, духовної культури, історії та літератури. [4, с. 69]. П. Меріме рано розвинув у собі вишуканий смак і захоплення художньою літературою та мистецтвом. Усе своє життя він тяжіє до культурних надбань давноминулих епох, традицій свого народу і народів інших країн. Чи не тому саме йому так вдалися описи корсиканських звичаїв, інтерпретація легенд литовців, образи негра Таманго і циганки Кармен з однойменних новел, твори з історії Греції, Риму та Італії, засновані на історичних джерелах та викопних пам’ятках. Розмаїтість та глибина культурних зацікавлень П. Меріме чітко виділяють його з-посеред тогочасного творчого загалу.

У коло літературно-наукових інтересів уже початкуючого П. Меріме входять слов’янські народи. Щоб збагнути їхню історію та культуру, він цікавиться духовними та матеріальними надбаннями цих народів, вивчає слов’янські мови. Російську мову опановує на стільки, що вільно читає і перекладає твори О. Пушкіна, М. Гоголя, І. Тургенєва, знайомиться, як про це свідчать окремі сліди в листуванні, з українською. Завдяки російській мові осягає глибини історії українського народу. [3, с. 20].

Наприкінці 20-х років ХІХ ст. широке зацікавлення минулим спричинило розвиток історичних жанрів, зокрема і у французькій літературі. П. Меріме у своїх ранніх творах теж намагається відтворити характер різних епох.

Відсутність потрібних першоджерел у Франції не перешкодила Меріме написати низку історичних праць, що стосувалися слов’янських країн. Особливої уваги він надавав Україні, його цікавили козаки, гетьмани. Відомі такі праці французького письменника про історію українського народу, як «Українські козаки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький».

Майже чверть віку з 1848 року і до останніх днів життя, Проспер Меріме, за влучним висловом П. де Сент-Віктора, «літературно емігрував до Росії». І до України також. Знайомство з їхньою історією, творами письменників цих країн спонукало його до вивчення їхньої мови — прагнув самостійно опрацьовувати потрібну літературу, читати художні твори мовою оригіналу. Відомо, що П. Меріме перекладав твори О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, М. В. Гоголя, І. С. Тургенєва і Марка Вовчка, які сам вголос читав на вечорах у літературних салонах Парижа. Йому також належить низка літературних портретів: «Микола Гоголь», «Передмова до французького перекладу «Батьків і дітей», «Олександр Пушкін» та «Іван Тургенєв». [5, с. 35].

Знайомству з життям України П. Меріме завдячує Сергію Олександровичу Соболевському, який був його першим інформатором із питань славістики. Він відомий на той час, як бібліограф і бібліофіл, однодумець декабристів, приятель О. Пушкіна, А. Міцкевича, М. Максимовича (останньому позичав гроші на видання «Малоросійських пісень», 1827 р.), М. Гоголя, М. Маркевича та ін., з ним П. Меріме знайомиться 1830 р. З листування відомо, що С. Соболевський інформує його про давні і нові видання і постачає його книжками. Меріме називав О. С. Соболевського своїм «великим учителем». Не менш корисними для П. Меріме були безпосередні розмови з російською і українською історичною дійсністю І. С. Тургенєв. З ним П. Меріме зблизився 1857 р. і приятелював до кінця свого життя, тобто в роки найбільш інтенсивної праці, зокрема над твором «Богдан Хмельницький». І. Тургенєв постійно консультував письменника. Час від часу П. Меріме користувався також послугами дружини французького дипломата В. І. Дубенської-Легрене.

Велике значення для пізнання України, її сучасного і минулого мала для письменника художня література: твори О. Пушкіна, М. Гоголя, Марка Вовчка. П. Меріме знайомиться з окремими сторінками української історії через трагедію «Борис Годунов» і поему «Полтава» О. Пушкіна, цикл повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки» і «Миргород» М. Гоголя. Повість «Старосвітські поміщики» П. Меріме називає «чарівною ідилією». Тоді ж читає повість «Тарас Бульба» (не відомо, однак, в оригіналі 1835 р., чи у французькому перекладі 1845 р. Л. Віардо), а «Народні оповідання» Марка Вовчка настільки його вразили, що викликали обурення з приводу існуючої на Україні соціальної несправедливості. Водночас П. Меріме черпає відомості з історичної літератури, праць М. Карамзіна, М. Костомарова, М. Устрялова та авторів XVII-XVIII ст. [3, с. 18].

На таких світоглядних і творчих засадах базується найвагоміший твір П. Меріме, присвячений українській історичній тематиці: «Богдан Хмельницький». Оглядаючи підготовку праці з перспективи часу, можна простежити, що вона була тривала й наполеглива. Між появою «Козаків України» (1863) і «Богдан Хмельницький» (він друкується протягом першої половини 1863 р. у паризькому науковому місячнику «Journal des Savants») пролягло понад дев’ять років, однак інтерес і симпатії французького письменника до історії України й до особи видатного полководця визвольної боротьби українського народу не зменшувалися, а навпаки — зростали. Події XVII ст. на Україні й особистість Б. Хмельницького протягом цього часу були постійно в полі зору письменника. Вже 1852 р. в листі до Адольфа де Сіркура П. Меріме писав: «Все, що я читав про козаків, мене захоплює…», і тут же зауважував: «Я хотів би знайти відомості про Б. Хмельницького…» [6, с. 145]. Цей час збігається з підготовкою письменником першого ескізу про Б. Хмельницького в «Козаках України».

У листах до друзів він подає захоплюючі описи різних місцевостей України, розповідає про її культуру та архітектуру. Різноманітні легенди, колоритні деталі українського побуту, що дають змогу пізнати звичаї та характери людей, використовує Меріме в своїх українознавчих працях. У статті про Гоголя Меріме згадує про деякі звичаї козаків. Вони мають місце і в його п'єсі «Лжедмитрій», зокрема в сцені «Острів запорожців на Дніпрі». У цьому творі він використовує такі поняття, як «козак України», «Січ», «булава», «похідний гетьман», «бунчук», а також подає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана. [1, с. 36].

«Кілька місяців тому я запропонував читачам „Journal des Savants“ біографію козака Степана Разіна. Добродій М. Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов’янських країнах, хоча, на мою думку, більше вартує такої слави» [7, с. 145], — так починає Проспер Меріме есе «Богдан Хмельницький».

«Більше вартує слави» мається на увазі те, що Богдан Хмельницький боровся за всю нашу Батьківщину. Бо бувши виборним представником невеликої нації, оточеної могутніми сусідами, він присвятив своє життя боротьбі за її самостійність. Здібний роз'єднувати своїх ворогів, як зберігати об'єднання поміж вільними групуваннями, якими сам заправляв, хоробрий, войовничий, політик, обережний в успіху, твердий у невдачах.

Чому саме П. Меріме зацікавився козаками?

Тоді вже існувало у Парижі почуття небезпеки перед «окозачуванням» Європи, перед тим, як віршував пізніше Беранже, що коні вірні козацькі ще втретє нап’ються із Сени води, що царство козаків почнеться на руїнах Європи королів і Хреста.

Живі були ще люди, які з особистого досвіду близько знали козаків, хоч, правда, й не запорозьких, — втікали від них через широкі, снігом заметені простори з московської пожежі 1813 р. Між ними був один із найближчих приятелів Меріме — Стендаль-Бейль. Від останнього він чув, що досить було тільки здалеку показатись трьом-чотирьом козакам перед цілою бригадою голодних і напівзамерзлих утікачів, щоб усі вони в супроводі генералів у блискучих і розшитих уніформах пускались утікати наввипередки. Це і привернуло увагу такої чутливої людини як Меріме, який у своїх творах хотів донести до французів, і не тільки, мужність цих козаків, а також показати які це були люди. [1, с. 132].

Вивчати історію запорозького козацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов’янським фольклором. Він дуже серйозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати. Старанно вивчав архівні матеріали, мемуарну літературу, руські літописи, польські хроніки, праці М. Карамзіна, М. Устрялова, М. Костомарова, своїх співвітчизників — де Боплана, Шевальє. А розповідаючи про українського гетьмана Івана Мазепу, він згадує художника Ораса Верне, автора картин «Мазепа, прив’язаний до коня» та «Мазепа під умираючим конем». Ці полотна відомого французького художника виставлялися в паризькому салоні.

Що спричинилося до зацікавлення П. Меріме українською історичною тематикою?

Треба вважати, що на це склалося декілька причин. Найперша з них — різноманітне і тривале зацікавлення письменника історією слов’янських народів, їх культурними надбаннями. Слов’яни, як відомо, займають особливе місце у творчості П. Меріме, отже, українська тематика виступила невід'ємною частиною загальнослов’янської. Друге — це гострота інтересу письменника до питань, які були мало знані громадськості, а також до явищ, несхожих на відомі його сучасникам. П. Меріме підкреслював «демократію козацької республіки» на Україні в рецензії на згадану працю А. фон Гакстгаузена. Останнє збігалося з особливостями творчої концепції письменника, яка полягала в постійному прагненні до опанування невідомого і призабутого сучасному йому світі, пізнанні глибинних шарів історії та культури народів світу. Тема історичної України, звичаїв і традицій її населення XVII ст. відповідало цим вимогам письменника. П. Меріме, як відомо вважав себе насамперед «громадянином усього світу, а вже потім французом». У цих переконаннях переломлювалися також інші аспекти творчих змагань письменника, а саме прагнення перейти межу «рідного сюжету»: француз повинен показати Франції не лише її життя. І цим письменник-реаліст руйнував «глуху стіну, якою класицизм відгороджував французьку культуру від культури інших народів Європи». [1, с. 135]. Крім того, в історичному минулому України XVII ст. П. Меріме шукає чогось нового для себе, свого духовного світу шукає суспільного ідеалу в його «природному стані» (у цьому проглядний відгомін романтизму), який, на його думку, був утрачений в пізніших сторіччях. Привабливою силою в історії різних народів, у тому числі українського, для письменника були видатні особистості, люди сильних і самобутніх характерів. Їм у своїй творчості П. Меріме відводить особливе місце. Згадаймо «Кромвеля» (1823), «Хроніку царювання Карла ІХ» (1829), «Таманго» (1829) та ін. У російській історії письменник пов’язує їх з іменами Степана Разіна та Омеляна Пугачова, в українській — з Богданом Хмельницьким.

У подіях 1648 — 1654 рр. на Україні, як справедливо відзначає критика, П. Меріме чітко розрізняв два аспекти: «рух національно-визвольний і рух соціальний». Письменник переконливо показує соціальні суперечності між козацькою верхівкою і повсталими козаками та селянами. Поряд він реалістично відтворює сцени битв, перебіг козацьких рад, дипломатичні переговори і інше. [8, с. 106].

Завдяки працям Меріме про історію українського народу в 70-х роках ХІХ ст. посилився інтерес до України французьких вчених — фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень в 1869 р. французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України. Аналізуючи праці французьких авторів про Україну (1893), відомий вчений-етнограф В. Горленко назвав Меріме «одним з найосвіченіших письменників Франції», а його розвідку про козаків давніх часів — майстерною. Історичні праці Меріме високо оцінювали і його біографи. Так, критик Г. Планш вважав картини Меріме з життя запорожців «гідними найвидатніших майстрів». [1, с. 36].

Паризька газета «Moniteur» 25 травня 1868 року надрукувала статтю Меріме «Іван Тургенєв». У ній поряд із розгорнутим аналізом «Записок мисливця» він висловився і про «Народні оповідання» Марка Вовчка. [9, с. 734]. «Ці оповідання мені відомі тільки в російському перекладі, здійсненому І. С. Тургенєвим — писав Меріме. — фарби тут такі похмурі, що вся картина відштовхує читача… Манера Тургенєва зовсім відмінна. Його поміркованість, безсторонність, старанність, з якою він приховує свої власні переконання, подібні до судді, що узагальнює суперечку, надають його оповіданням такої сили, якої ніколи не досягнути найяскравішою декламацією. Пройняті тонкою і сумною поезією, вони справляють більше враження, ніж обурення, спричинене оповіданнями Вовчка» [10, с. 70].

Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам «роз'ятрені криваві рани» героїв оповідань української письменниці.

А чи був знайомий Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У 1860 — 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували у Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з автором «Записок мисливця». Саме І. С. Тургенєв познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.

Меріме як ученого-історика та письменника цікавила людина-особистість, котру можна було б поставити в центрі художнього твору або наукового дослідження. В одному з листів (1822) він зазначав: «…для того, щоб драматичний твір викликав зацікавлення, в ньому слід змалювати видатну особу». Через сорок років, ведучи мову про історичні романи Вальтера Скотта, він додасть: «Історичний роман має давати оцінку всім відомим фактам, вчинкам великих людей.» [7, с. 144 — 145]. Великою людиною Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького. [1, с. 36].

«Богдан Хмельницький» Проспера Меріме — одна з кращих науково-мемуарних праць ХІХ ст. Водночас це важлива сторінка французько-українських культурних взаємин, цінний літературний твір, заснований на відомих і не відомих сьогодні історичних джерелах, у якому разом із показом життя та діяльності визначного сина українського народу Богдана-Зіновія Хмельницького розповідається про становище народних мас України, їх визвольну боротьбу проти феодальної несправедливості, соціального й національного гніту. В наш час широких контактів між народами світу і їх культурами цей твір має неабияке значення. Не втрачає він своєї ваги і як історичне джерело. [3, с. 16].

Розповідаючи про цього гетьмана, відважного воїна, глибокодумного політика, Меріме вказує на його походження з бідних дворян, не посилаючись на якісь конкретні матеріали чи документи. Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов: українську, російську, польську, латинську та турецьку. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, його діяльність, Проспер Меріме дійшов висновку що гетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву і Україні. Все його життя кровно пов’язане з історією України, її визвольною боротьбою. [5, с. 36].

Захопившись прочитаним і почутим, письменник і вчений із світовим ім'ям сам торкається української тематики. Так, у часописі «Revue de deux Mondes» 1 грудня 1851 р. з’являється його стаття «Микола Гоголь». У ній крізь призму оцінки повісті «Тарас Бульба» автор робить спробу характеристики життя і побуту запорізьких козаків. Через рік П. Меріме видає п'єсу «Перші кроки авантюриста», у якій змальовує сцену з життя запорожців. Успіхи п'єси, особливо схвальні відгуки критики, надали письменникові енергії для того, щоб продовжувати працю над українською тематикою. І він опрацьовує питання «про походження і соціальну природу козаків, про своєрідність суспільно-політичного ладу Запорізької Січі» в рецензії на «Студії внутрішніх відносин і народного життя Росії» А. фон Гаксгаузена, а 1853 р. Веде розмову про козацтво в монографії «Епізоди із російської історії. Лжедмитрій». Згодом, 1854 р., у трьох номерах офіційної урядової газети «Le Moniteur universel» з’являється обширна його праця «Козаки України та її останні отамани». Це перший твір П. Меріме повністю присвячений питанням української історії. У ньому докладно висвітлена політична ситуація на Україні, настрої населення, показано його побут, заняття, звичаї і т. ін. Центральне місце відводиться Визвольній війні 1648−1654 рр. Тут письменник уперше звертається до образу Б. Хмельницького. І вказує на те: «Цей бісів Хмельницький, — шуткує Меріме, — має дуже кріпке життя, ще міцніше, ніж його ймення». [1, с. 130].

Гетьман України у працях П. Меріме — високоосвічений, «глибокодумний політик», відданий справі «козацької громади» полководець, «безстрашний воїн», але у військових діях «вживав силу тільки там, де безсилою виявилась хитрість». [8, с. 145]. Що до імені і прізвища гетьмана, то в одному з листів Меріме зазначає: «Треба вимовляти Bogdan, ніби то було написано Bohhdane, а Chmilnicki — як Hhmilnitski». [11, с. 142].

Отож своїми дослідженнями з історії українського народу, своєю увагою до її літератури Меріме сприяв взаєморозуміння і повазі одного народу до іншого. [5, с. 36]. Об'єктивними рядками про минуле України, в якому незримо заховане сучасне і прийдешнє її, — Меріме поставив себе в один ранг щодо нашої батьківщини (і, може, навіть вище), який мав більше намірів присвятити свій час невідомій на Заході Україні, ніж зробив це в дійсності. У всьому ж, що написано власною рукою П. Меріме про Україну, відчувається ясне об'єктивне тлумачення часів, що їх пережила нація в ХVІІ і ХVІІІ віках, симпатія до вождів, глибоке розуміння і співчуття її нещасній долі й боротьбі за незалежність.

Література

1. Хроніка 2000. — 1995. — № 2 — 3. — с. 128 — 141. //Савченко Ф. Козаччина у французькому письменстві та козакофільство Меріме.

2. P. Merimee, Lettres a une autre inconnue, 1875, c. 118.

3. Жовтень. — 1987. — № 8. — с.16−22. //Купчинський О. П. Меріме і його твір «Б. Хмельницький».

4. Пронкевич О. В. Зарубіжна література ХІХ ст. 10 клас. — с.69.

5. Всесвітня література в середніх навчальних закладах України. — 1997. — № 11. — 35−36. //Проспер Меріме і Україна. В. О. Братко.

6. Наливайко Д. Проспер Меріме і Україна. //Всесвіт. — 1970. — № 9. — с.145.

7. Львів. — 1990. — с.144−145.

8. Янковський Ю. З. Проспер Меріме. — К., 1976. — с.149.

Клеман М. И. С. Тургенев и Проспер Мериме. //Литературное наследство. — Т. 31−32. — М., 1937. — с.734.

Ученые записки Бельцького педагогического института. 1960, вып. 4, с. 70.

Хроніка 2000. — 1995. — № 2 — 3. — с. 142. //Post — Scriptum до листа від 23 червня 1863 р. із Фонтенбло.