Соціальність і культура. 
Життєвий простір

Соціальність і культура. Життєвий простір

Будь-який соціальний процес викликаний до життя прагненням людей задовольняти свої життєві потреби, будь те особистого, групового або суспільного масштабу. Взаємодіючи один з одним у переслідуванні своїх конкретних цілей, що виникають при цьому, вони так чи інакше сприяють формуванню типових, стандартних парадигм такої взаємодії, своєрідних алгоритмів спільної дії. Назвемо їхнім терміном соціальність. Взаємини людей у таких випадках будуються відповідно до вимог різних типів соціальності. Учитель і учні в ситуаціях навчання, роботодавець і працівник у ситуаціях праці, влада й громадянин у сфері державних справ, продавець і покупець у ситуації обміну й споживання й т.п. керуються виниклими в культурі взаємними очікуваннями-вимогами, що впорядковують, що нормалізують їхні взаємини й дії.

Соціальна диференціація зазначених рольових фігур формує певну соціальну дистанцію між ними, розмір якої визначається нормативними вимогами, що встановилися в даній культурі: суспільство, що прагне до соціальної рівності, скорочує цю дистанцію, а суспільство, що узаконює соціальна нерівність, навпаки, намагається чітко регулювати таке соціальне розшарування між групами або їхніми представниками. Наприклад, соціалізм культивує особисті типу товариш або громадянин, а інший лад — пан.

Якщо ми підключимо до аналізу парадигм зовнішньої взаємодії людей їхній внутрішній план (картину миру), тобто їхнє особисте відношення до виниклих стандартних взаємин, то можуть виникнути досить різні оцінки. Оглянемося на епоху Відродження. Настрою людей, у яких на той час дозріли почуття достоїнства й соціальної справедливості, здається, краще всіх виразив У. Шекспір:

Кличу я смерть. Я бачити не в силах Достоїнство, що просить подаяння, Неправду, що глумиться над Простотою, Незначність у розкішному вбранні. Подібне братання протилежностей, перевертання людських відносин з ніг на голову можливі лише при таких типах соціальності, коли люди або особисто залежні (як в умовах рабовласницьких, феодальних відносин, а також у бюрократичних або мафіозних структурах), або залежні (як у ринкових відносинах, коли гроші здобувають колосальну силу й панування над людьми). На людські відносини накладається соціальна або економічна маска, часом до невпізнанності змінює їхнє родове єство. І якщо ми обурюємося такою незгідністю, виходить, ми, нехай інтуїтивно, уловлюємо людський вимір даних соціальних відносин соціальності. З повною підставою можна вважати Шекспіра піонером такої експертизи, проробленої в поетичній формі.

Із часів Шекспіра пройшло більше 400 років, однак мало що змінилося в житті в цьому змісті. Спроба побудови державного соціалізму, спочатку романтична, а потім і бюрократично — далека, вирішити проблеми прозорості людських відносин виявилася лише експериментом, поставленим, можливо, занадто рано в історичному змісті. Панування над людиною продуктів його діяльності, а отже, і можливість його придушення за допомогою цієї сили (відчуження людини), в історії поки підсилюється.

Згадаємо, що в культуру входить досвід життєдіяльності людей, соціально відібраний і впорядкований, минулий етап знакової символізації. Саме в цьому випадку культура може передаватися, їй можна навчитися, нею можна керуватися в ситуаціях взаємодії людей. Отже, розвиток внутрішнього миру людей у цілому збігається з розвитком їхнього зовнішнього миру, рівнем їхньої взаємодії. Цей збіг відбувається за рахунок їхньої взаємної підтримки, коли розвиток однієї сторони забезпечує умови для руху інший, повідомляючи її стимули для еволюції, створюючи поле напруженості між сущим і належним.

Тут перебуває поле нашого аналізу. Традиційне суспільство, формуючи й стабілізуючи рутинні типи соціальності, тобто парадигми взаємодії й спільного життя великої кількості людей, прирікає на застій і їхній внутрішній мир. Енергія духу в такому суспільстві використовується для формування в мас напруженого проходження божественному. Для окремої особистості при цьому благом, видимо, є формування в її внутрішньому світі поля напруженості між профаним і сакральним, повсякденним і трансцендентним (повсякденним, рутинним, з одного боку, і священним, точніше, освяченим — з іншої). Почуття провини перед вищою істотою за зроблені гріхи формує в неї совість релігійного характеру, з’являється ідея порятунку душі, виникають надії на продовження життя в інший світах або душах. Чи позначається такий відрив духу людини від умов його повсякденної відчуження людини. На цю тему написана безліч книг; так, в одній роботі, присвяченій історії аналізу цієї проблеми, налічується до 600 бібліографічних джерел. Гострота проблеми зростає в XX в., коли дві світових війни, тоталітарні держави, диктат капіталу принесли загибель мільйонам, обмеження волі й наймане рабство. Нині практично значимим висновком теорії відчуження є необхідність повсюдної боротьби за реалізацію прав і воль людини. Міра такої реалізації оцінюється шляхом людського виміру соціальних відносин і діяльності державних і інших структур. Природно, що сам мергель кодексу прав і воль людини з боку ООН свідчить про рівень розвитку культури і її універсалій у сучасних умовах життя на зміні соціальності, на виникненні нових її типів? Аналіз біблійних моралей показує, що всі вони адресовані індивідові, служать саморегулюванню їм свого поводження, своїх внутрішніх відносин до людей, миру, суспільству й собі. У той же час вони проповідують терпимість у житті (Бог терпів і нам велів, усяке начальство від Бога й т.д.), заглушають природний протест проти експлуатації, несвободи, залежності, сваволі випадку, освячують існування соціальної піраміди з її твердими структурами, що формуються внаслідок стихійно виниклого розходження людей у відносинах статусу, престижу, багатства, власності, можливостей, санкцій.

Як же з’явилася світська культура, як відбувся поворот духу людей до Землі? Стан духовного життя основної маси людей у Середні століття й на початку епохи Відродження явно виражено в картині Брейгеля-Старшого «Падіння Ікара» (середина XVI століття). Високо в небі розігрується трагедія Ікара, що бажав вирватися з мереж повсякденності вгору й знайти волю. Однак, судячи з картини, цей порив до волі ніким на землі не був замічений — селяни орють землю, пасуть худоба, особи людей звернені до своїх повсякденних справ. Вимальовується трагедія великого масштабу й характеру — героїчний приклад Ікара не був, говорячи сучасною мовою, соціально оцінений і підтриманий.

В епоху Просвіщення менталітет європейців був розбуджений зусиллями цілого сонму філософів, насамперед — французьких енциклопедистів. Поступово були зруйновані забобони, які нібито були винні у відтворенні всіх суспільних бід. Критика почалася із заперечення богословських пояснень миру й суспільства, релігії як такий за привласнене нею право на беззастережну владу над духовним життям людей і завершилася всеосяжною критикою всіх законів і встановлень абсолютистської держави. Попутно була вирішена й завдання зняття ореола з героїчної історії. Святість традицій була серйозно похитнута, вони стали предметом вибору, а не беззастережного проходження ім. Для того щоб перетворити час у творчу силу, треба було відкрити нові обрії соціального розвитку. А це було можливо лише у випадку з'єднання повсякденної культури з високою культурою (І. Кант), тобто створення поля напруженості між нормами й цінностями повсякденного життя й орієнтирами високої культури за рахунок зведення розуму, творця істини й прекрасного, на священний п'єдестал (сакралізація знання).

Талант і вміння працювати повинні були прийти на зміну родовитості, клановості при розподілі між людьми видів діяльності, якими за традицією могли займатися тоді лише люди шляхетні по крові. Ця емансипація, говорячи нинішніми словами — демократизація, торкнулася багатьох сторін громадського життя. Особливо чітко цей момент почав проявлятися в ході Великої французької революції. Суспільна роль випадкової людини (людини, зобов’язаного своїм суспільним становищем такої випадковості, як народження в родовитій або багатій родині) поступово стала йти в минуле. Гасло революції - воля, рівність, братерство — захопив багатьох, виступивши що орієнтує й мобілізує змістом соціальних змін.

Нове співвідношення розуму й почуттів (бажань) було коротко виражене ще в XVII столітті формулою: Воля є усвідомлена необхідність (Спіноза). Хочу було обмежено розумом, що прагне опанувати навкруги життєву необхідність за допомогою пізнання. Але для цього треба було також вирішити питання про волю духу — було доведено, що лише при вільному русі духу можливий утвір нових орієнтирів, тобто універсальних цінностей, здатних притягати до себе й інтегрувати в себе індивідуальні свідомості. Видами діяльності, за допомогою яких народжувалися ці універсальні цінності й змісти, були оголошені наука й мистецтво — сфери високої культури. Отже, і люди, що займалися відповідною діяльністю, повинні були бути людьми шляхетного, чесними, вільними, а тому — гідними соціального наслідування.

Так, за задумом мислителів епохи Просвіщення, людство поступово перейшло б від традиційного, застійного суспільства до культурного, причому без зіткнень, соціального хаосу й духовної дезорієнтації мас. Для цього треба було шляхом освіти наділити людей розумом, повернути особи селян з картини Брейгеля до сонця, до вільного відчуття кожною людиною нових просторів для особистої актуалізації, що відкриваються за допомогою наукового знання, тобто нового розуміння змістів соціального й індивідуального життя.

Чим все це скінчилося — читач знає. Політичне самозвільнення людей від відносин особистої залежності й заміна їхніми відносинами речової залежності принесли нові проблеми, більше глибокі й складні. З’явилася навіть приказка про те, що революцію замишляють генії, роблять фанатики, користуються її плодами — пройдисвіти. Це означає, що якщо люди ставлять мета, ґрунтуючись лише на розумі, то діє прислів'я: Благими намірами вимощений дорога в пекло. Тому пізніше розум був зрозумілий теоретиками прогресу лише як помічник інтересу. Іншими словами, суспільство треба перебудовувати не на основі розуму, а за допомогою розуму, опираючись на інтереси того або іншого класу.

Поняття й показники соціокультурного процесу

Будь-яка прийнята в даній культурі парадигма взаємодії людей, якщо додати їй динамічність, виступає як соціокультурний процес. Аналітичною одиницею такого процесу є соціальна дія. Класичний внесок у теорію соціальної дії внесла Т. Парсонс «Структура соціальної дії» (1937), «Соціальна система» (1951). У суспільному він бачить три головних компоненти: особистість, культуру й соціальну систему. Поки зберігаються відносини взаємодії (а не протиборства), система життєздатна. У ній поряд з іншими виділяються головні, клініки структури, що поєднують у собі й ціннісні подання людей, і регулятивні зразки, що керують поводженням і обмежують особистою сферою інтересу. Суспільна рівновага досягається, по Парсонсу, інтеграцією мотивів дій, гармонізацією ролей через нормативні культурні стандарти, загальні для всіх і які є основною силою, що мобілізує єдність соціальної системи й соціальну функцію культури. У цьому підході закладене нове для свого часу розуміння соціального: воно є єдність суб'єктивних мотивів і соціальних ролей.

У цей час клініки структури Т. Парсонса розуміються як соціокультурна структура й соціокультурний процес. Будь-яка соціальна дія містить у собі культурні атрибути. Будь-який поведінковий акт людини оснащений регулятивами й змістами. Знання, цінності й норми, рольовий алгоритм, закони, символи й знакові позначення, мова як головна семіотична система, соціальні зразки — все це входить в арсенал дій сучасної людини. Ці елементи культури перетворять біопсихічні основи людства в соціокультурне явище з ясною конфігурацією, позначеними цілями й прийнятими в даній культурі мотивами й орієнтацією. Саме з таким культурним оснащенням одиночна або групова дія може включатися в потік соціокультурних процесів. Девіантне поводження лише підтверджує загальне правило, норму, диктуємо культурою.

Отже, коли ми ведемо мову про соціокультурне дослідження, треба мати на увазі, що основним його завданням є визначення ступеня оснащеності елементами культури конкретного соціального (а також політичного, економічного, міжособистісного, сімейного) процесу. Установлюючи міру такої оснащеності, соціолог може за допомогою нагромадження кількісних даних прийти до висновків про стабільність або нестабільність соціальної системи, очікуваних напругах і майбутніх парадигмах взаємодії. Зрозуміло, що в цьому випадку міра корелює зі стабільністю.

Так ми виходимо на повсякденний рівень застосування поняття культура, тобто культурності тієї або іншої людини, групи, поведінкового акту й т.д. З’являються поняття політичної, сімейної, економічної, правовий і т.п. культури, що дозволяють оцінювати культурність тих або інших сфер життєдіяльності людей.

Життєве середовище й екологія людини

Константи людського існування реалізуються в конкретному природному й соціокультурному середовищі. Природне середовище, поза якою неможлива життя організму людини, накладає помітну печатку на існування людей не тільки тим, що вона зараз повсюдно починає випробовувати кризи, але й тим, що такі її атрибути, як простір і час, неодмінно знаходять соціокультурну значимість, соціалізуючись уже як атрибути життєзабезпечення людини. Теоретичне осмислення цього процесу ще тільки починається.

Поняття й структура життєвого середовища. Екологічна культура

Термін життєве середовище охоплює такі приватні середовища, як природне й виробниче середовища, середовище щоденних пересувань, середовище відпочинку й домашнє середовище. Всі вони можуть і за своїми функціями, і організаційно досить серйозно суперечити один Одному, що, природно, впливає на здоров’я, психіку й світовідчування людини, що переміщається протягом доби з одного середовища в іншу. Так, праця, що протікає в умовах загазованості або підвищеного шуму, їзда в переповненому автобусі, нераціональна витрата часу на черзі й т.д. можуть породити стресовий, депресивний стан індивіда (утома від життя), що перешкоджає сприйняттю навіть естетично прекрасних архітектурних ансамблів, історичних пам’ятників, теплоти людських відносин у родині або найближчому соціальному оточенні.

Зараз особливо загострилося положення в природному середовищі - екологічна криза стала глобальним і вимагає термінових скоординованих дій урядів всіх країн миру. Тому на перший план в аналізі життєвого середовища людини виступають проблеми природокористування.

Людина була й залишається у своїй основі істотою, що є частиною природи — її організм зароджується, розвивається й умирає за законами природи. Природою йому відпущено в середньому 700 тис. годин життя, з них на сон, опікуване дитинство й безпомічну старість іде приблизно 300 тис. годин. У час, що залишився, людина природно прагне не тільки повнокровно жити, але й самоактуалізуватися. Але й це мізерне в порівнянні з вічністю час скорочується через погіршення природних умов: так, здоров’я людини, виявляється, лише на 20% (приблизно!) залежить від лікарської допомоги, а все інше в чималому ступені визначається тим, яким повітрям дихає людина, як і чим харчується, у якому режимі живе. Погіршення екологічної обстановки позначається й на захворюваннях: у нашій країні в 25−30% дітей — хронічні хвороби, а в екологічно несприятливих районах захворюваність дітей в 1,5−2 рази вище, ніж у більше сприятливі.

Розглянемо теоретичні аспекти цієї проблеми. Наукою, що вивчає відносини між живою й неживою природою, є екологія. Якщо судити по етимології слова екологія, то мова повинна йти про науку, що описує наш будинок у самому широкому змісті цього слова (грець. «ойкос» — будинок). В XX столітті стало ясно, що без обліку перетворювальної діяльності людини питання екології вирішувати неможливо — так з’явилося поняття соціосфера (слідом за біосферою), що включає в себе техносферу, суспільні відносини й культуру. Останнім часом виділений термін антропосфера, що описує проблеми, що виникають між людиною й природою. З його допомогою вивчають створену людьми техніку, свійських тварина й культурні рослини з погляду їхнього впливу на життя людини як безпосередніх факторів його життєзабезпечення. Нині в теорії існують принаймні чотири концептуальних напрямки: консерватизм, охоронна концепція, екологізм і економізм. Соціологія описує механізм функціонування соціоекосистеми й виявляє структуру соціально-екологічного процесу, тобто пристосування організованих людських популяцій до середовища перебування. Механізм цей містить у собі соціальну організацію, що складається з культурної системи, соціальної системи й системи особистості. У центрі уваги теорії - взаємодія природного середовища й усього соціального комплексу. Соціальна організація в цілому зізнається колективною адаптацією популяції до середовища.

У руслі логіки антропологічного розуміння життєвого середовища подальший аналіз буде проводитися на основі двох суджень: 1) життєва, тобто вітальна, середовище забезпечує насамперед життя організму людини й функціонування його психіки. Тому нині основним показником якості життєвого середовища виступає характер екологічної ситуації; 2) природними координатами функціонування й розвитку життєвого середовища є простір і час, що перетворюються у власність людей (володіння по праву народження й по нормах культури).

Нині площа регіонів із украй несприятливою екологічною ситуацією досягла 17% всієї території Російської Федерації, що приблизно дорівнює території двох Мексик або шести Францій. В 58 містах Росії виявлено 517 ділянок радіоактивного зараження. Тільки в 1992 р. виникало 769 надзвичайних ситуацій техногенного характеру. 4,7% з них — аварії з викидом сильнодіючих отруйних речовин. Природоохоронна діяльність стає однієї з жертв економічної доцільності, і підприємства насамперед урізують фінансування екологічних технологій.

Зрозуміло, знання екологічної ситуації ще не означає її дозволу. Але воно необхідно для прийняття грамотних програм федерального й регіонального рівнів, спрямованих на зниження небезпечних тенденцій. Однак соціальний досвід останнього років показує, що без боротьби самого населення за чисте повітря, воду й ґрунт влади будь-яких рівнів не приймають відповідних рішень, а якщо вони й приймаються, то найчастіше лише декларативно. До останнього часу в розумінні людством свого відношення до природи переважала парадигма панування над нею, її насильницького перетворення засобами техніки заради задоволення нескінченно зростаючих потреб людей і їхніх суспільств. Технічний прогрес уважався й уважається основним шляхом до благоденства. Цей час породило технократичне мислення, що відрізняється вузьким прагматизмом у рішенні проблем спільного життя великої кількості людей. Виснаження природних ресурсів, забруднення середовища перебування ставлять перед всіма людьми дилему — або пасивно продовжувати діяти по колишньому алгоритмі пограбування природи, або різко міняти загальне відношення до неї. Такий виклик часу. Творча відповідь на нього полягає насамперед у формуванні екологічної культури населення, тобто знань, морально-правової системи, навичок позитивної взаємодії людини із природою. Нею повинні опанувати все — від рядового громадянина до самих верхніх поверхів влади, що приймають рішення в цій сфері. При цьому необхідно проводити в життя два принципи: 1) культ життя людини, що є не паном, а органічною частиною природи. Цінність життя внутрішньо пов’язана із цінністю всієї природи. Благоговіння перед життям — цей девіз А. Швейцера повинен бути основою гуманізації соціального життя й виховання екологічної культури в широких мас; 2) захист людини від нього самого, від його хижацького відношення до природи. Ж. Дорст говорив, що людина з’явилася, як черв’як у плоді, як моль у клубку вовни, і вигриз собі місце перебування, виділяючи із себе теорії, щоб виправдати свої дії. Широка гуманітаризація фізико-технічних теорій у процесі навчання в середній і вищій школі - ефективний шлях підготовки людей, здатних приймати грамотні й своєчасні рішення в екологічній сфері у своїй наступній управлінській діяльності.

Простір і час життєвого середовища

Якщо проблеми забруднення повітря, води й ґрунти можуть бути дозволені лише соціальними способами, то питання використання в життєвому середовищі простору й часу індивідуалізовані більшою мірою. Тільки недавно було виявлено, як пише автор популярної книги «Мова рухів» Алан Пиз, що в людини, як і у тварин, є свої охоронні зони й території. Якщо ми зрозуміємо їхній зміст і вивчимо їх, то більш точно зможемо організовувати своє життєве середовище.

Антрополог Э. Т. Хол на початку 60-х рр. увів термін «проксімика» (від латинського слова procsimus — найближчий). Він необхідний для виділення й вивчення просторових потреб людини. Кожна держава, регіон, область, край і район, а також сіло, місто, селище мають свої ясно обкреслені й зафіксовані території (життєвий простір). Через права на них навіть виникають війни: всі геополітичні подання й навчання засновані на інтересах, зв’язаних зі сферою перебування тих або інших народів. Елементарною одиницею життєвого простору народу є його особиста територія; під нею треба розуміти як би простір, що той або інша людина вважає своїм, немов воно є продовженням його фізичного тіла (будинок, квартира, машина у дворі й т.д.), а також чітко позначений повітряний простір навколо свого тіла. Розміри особистої просторової зони залежать від щільності населення, тобто обумовлені соціально й національно. Якщо японці звичні до перенаселеності, інші воліють і люблять зберігати дистанцію.

Зони особистої території

1. Юрба звичайно настроєна агресивно стосовно тих, хто має намір обмежити її територію. Відбувається наступне: у міру того як збільшуються юрба і її щільність, особистий простір кожної окремої людини стає усе менше, і він приймає ворожу стійку. Зі збільшенням юрби наростає її ворожість і агресивність. Знаючи це, міліція завжди прагне розігнати агресивну юрбу, щоб кожна людина знову знайшла свій зональний простір і заспокоїлася.

2. У представників різних націй різні й зональні простори. У багатьох європейських націй інтимна зона становить 23 — 25 див, в американців — близько 46 див. Просування в інтимну зону особи протилежної підлоги є способом вираження інтересу до цієї людини й називається заграванням. Якщо загравання не приймається, то людина відступає й надалі дотримує дистанції. Якщо ж залицяння приймаються, то людина дозволяє порушникові залишатися усередині його інтимної зони. При зустрічі ж представників різних культур, скажемо, європейця й американця, через розходження в культурних нормах можуть виникнути пікантні ситуації. Пікантні ситуації виникають і при зустрічі американців з японцями, у яких інтимна зона через перенаселеність їхньої країни й норм, що сформувалися на цій основі, культури ще менше.

Час дозволяє регламентувати, синхронізувати й тим самим упорядковувати спільне життя людей у середовищі перебування. Воно необоротно, тобто тече лише в одному напрямку: з минулого в майбутнє. Різні гадання, передбачення шляхом осяянь, прогнози й інші види проникнення в майбутнє відрізняються друг від друга лише ступенем вірогідності, але ніколи не зможуть бути щирими. Істину у вигляді подій приносить час, природа якого багато в чому залишається загадкової. Тому варто ознайомитися з рядом теорій часу і його функцій в організації життєвого середовища.

Як, мабуть, відомо читачеві, час уважали абсолютної (Ньютон) або відносної (Ейнштейн) величиною. Філософськи орієнтовані мислителі минулого теж по-різному оцінювали сутність часу: Гегель уважав, що час є породження світового розуму; Берклі, Кант, Юм і Мах ставили існування часу в залежність від індивідуальної свідомості. Не вдаючись в аналіз цих тверджень, скористаємося деякими з них для рішення нашого завдання.

На рівні конкретного життєвого середовища час є абсолютною величиною, оскільки для того, щоб воно об'єктивно змінилося, необхідно, щоб це середовище рухалося зі швидкістю, близької до швидкості світла. Отже, час на цьому рівні об'єктивно, воно не залежить від чиїх-або бажань. Саме це його властивість дозволяє синхронізувати процеси, що протікають у життєвому середовищі, організувати (регламентуючи) взаємодію людей по місцю й часу. Для цього існують одиниці й системи його виміру: ера, століття, рік, місяць, тиждень, доба (сонячний час), місцевий час (для довготи даної місцевості), поясний час, декретний час, літній час. Сам вимір і зберігання еталонів часу здійснюється різними годинниками (система рахунку часу заснована на атомній секунді, вимірюваної квантовими годинниками).

Будь-які процеси можуть бути оцінені по своїй тривалості: в економіці - це час обігу товарів або капіталів, у психології - час реакції людини на ті або інші стимули й т.д. У плані ж сприйняття часу, обумовленого переживаннями людини, вона є відносною величиною. Щасливі годин не спостерігають — судження, засноване на вірних спостереженнях. Психологічний час досить відрізняється від астрономічного: воно пов’язане із внутрішнім миром людини й залежить від його стану. Час тече повільно, коли людина чекає кого-небудь або чого-небудь або коли зустрічається із труднощами, які необхідно перебороти, — надія на краще, підсилюючи привабливість майбутнього, породжує нетерпляче поводження, сповільнюючи плин актуального часу. І навпаки, захопленість чим-небудь або ким-небудь, підсилюючи привабливість сьогодення, скорочує час — воно проходить швидко, непомітно.

Для організації життєвого середовища людей необхідно знати одну просту істину — усяка економія зводиться до економії людьми свого часу. Так, якщо Ви, плануючи, наприклад, будівництво мікрорайону, захоплені ідеєю симетрії й магістралі пішохідних пересувань людей проклали по прямокутних схемах, то вважайте, що люди будуть заощаджувати й свої зусилля, і свій час і неодмінно прокладуть стежки, що псують весь Ваш архітектурний ансамбль, нехай навіть прекрасний по естетичним критеріях. Не варто гніватися на людей при цьому — їхні дії об'єктивні. Так само є з тимчасовими зв’язками сфер праці й побуту: якщо на робочому місці ведеться боротьба за економію часу (продуктивність праці!), але муніципальні влади не сприяють економії часу населення в сферах послуг і побуту, то результати боротьби за економію робочого часу будуть жалюгідні - у людей не виникне стійкої звички заощадження часу у своїй діяльності й поводженні. Економія часу діє як закон і в сфері проектування й будівництва установ, зв’язаних також і із задоволенням освітніх і художніх потреб людей, що живуть у конкретному життєвому середовищі.

Література

1.Пезешкин Н. Психотерапия повседневной жизни. М., 1995

2. Холичер В. Людина й агресія. — К., 1995.

3.Берн Е. Ігри, у які грають люди… — К., 1999.

4.Кальве Л. Ж. Ігри в суспільстві. — К., 1992

5. Элиаде М. Священное и мирское. М., 1994.