Григорій Савич Сковорода. 
Тарас Григорович Шевченко

Григорій Савич Сковорода (1724 — 1794)

Григорій Сковорода народився 2 грудня 1724 року, в сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що нині на Полтавщині, у небагатій козацькій родині. Навчався в Києво-Могилянській академії. У навчанні був перший. Бажання знати і пізнавати нові обрії завело його у далекі краї, а грецька, німецька та головне латинська мови відкривали йому двері до університетських зал, бібліотек, визначних людей. Після трирічної мандрівки він повернувся на Україну, працював професором у Переяславі, в Харкові, приватно перекладав Плутарха, писав свої твори. Саме в цей час мислитель зустрічає одного з найвідданіших учнів Михайла Ковалинського, який після смерті вчителя написав його докладну біографію. Саме в листах до нього Григорій Савич висловлював найважливіші ідеї, що згодом ставали основою філософських трактатів.

1 липня 1753 року написаний перший датований вірш Сковороди присвячений вступові на єпископську кафедру в місті Переяславі Іоанна Козловича.

1754 рік усунення Григорія Сковороди з посади вчителя піїтики в Переяславській семінарії. Григорій Савич наймається домашнім вчителем до маєтку Каврай поміщика Степана Томари. 1755р. подорож до Москви та перебування в Троїце-Сергіївій лаврі. 1755р. Григорій Сковорода знову живе в селі Каврай в Степана Томари. 1757р. створення перших віршів збірки «Сад божественних пісень» 1764р. Разом з Ковалинським Григорій Сковорода їде до Києва. Але з Києва швидко вернувся на Слобожанщину. З огидою відкинув запрошення «стати стовпом церкви» і щасливо повернувся до гаряче улюблених садів, осель, балок і полів Харківщини. 1767 р. написано діалог «Асхань». 1768−1769рр. Сковорода викладає катехізис в додаткових класах при Харківському колегіумі. 1770 р. останні відвідини Києва. Григорій Сковорода три місяці живе в Китаєвій пустині, звідки перебирається до Охтирського Троїцького монастиря. 1772 р. написаний «Разглагол о древнем мире», одразу після нього — «Разговор п’яти путников о истинном щастии в жизни». 1783−1785 рр. написані три праці: «Беседа 1», «Беседа 2», діалог «Пря бесу с Варсавою». Завершення роботи над збіркою «Сад божественних пісень». 1791 р. присвячує Михайлу Коваленському свій останній філософський діалог «Потоп Змиин», що був написаний наприкінці 80-х років. 1794 р. навесні цього року в Івановці художник Лук’янов пише портрет Г. С. Сковороди, влітку відвідує Ковалевського в його орловському маєтку — селі Хотетові.

Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалась і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на краю дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а недалеко від нього паслась вівця того господаря, в якого філософ затримався.

Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись в очі посланцеві, заявив: «Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця».

Приятель і життєписець Сковороди Ковалинський теж засвідчував: «Коли писав Сковорода для свого краю, то і вживав деколи української мови та правопису, вживаного в українському виговорі. Він любив завжди свою природжену мову. Дуже любив свій рідний край, свою любу Україну й коли відлучався за її межі, обов’язково прагнув скоріше туди повернутися і бажав там померти. Він висловлює це в багатьох місцях своїх творів. «Всяк должен узнать свой народ і в народі себе».

Помер Григорій Савич Сковорода 9-го листопада 1794 року в селі Іванівка. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ ловив мене, та не впіймав…».

Його могила знаходиться зараз у селі Сковородинівка (ран. Пан-Іванівка, колишня садиба Андрея Ковалівського).

Вшанування пам’яті:

1919 р. — в Україні було відзначено 125-річчя з дня смерті Сковороди.

1922 р. — 200-річчя з дня народження.

1939 р. ?145-річчя з дня смерті.

1942 р. — 220-річчя з дня народження.

1944 р. — 150-річчя з дня смерті.

Ім'ям Сковороди названо село Сковородинівка, Золочівського районуна Харківщині; вулиці у Києві, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах;Харківський педагогічний інститут та Переяслав-Хмельницький державний педагогічний університет імені Григорія Сковороди носять ім'я Сковороди. Іменем філософа названо також Інститут філософії НАН України. Крім того, у 2005 р. на базі Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди було створено Центр Сковородинознавства. 15 вересня 2006 року Національний банк України випустив банкноту номіналом 500 гривень, на аверсі якої зображено Григорія Сковороду.

Лев Толстой, для якого не існувало авторитетів, писав про Григорія Сковороду: «Багато в його світогляді є дивовижно близького мені. Я недавно іще раз його перечитав. Мені хочеться написати про нього. І я це зроблю. Його біографія, мабуть, ще краща за його твори, але які гарні й твори!»

Вірші, як і інші твори письменника, написані традиційною книжною мовою, що являла собою суміш української, російської і старослов’янської мов. Нова українська літературна мова на той час ще перебувала у стадії становлення.

За життя твори Сковороди не друкувалися, поширювались у рукописних списках. Адже він ставив болючі питання суспільного життя свого часу, піддавав гострій критиці панівні класи та основи феодально-самодержавної влади. Вірний син народу, його захисник, мудрий учитель і співець — таким постає зі сторінок своїх творів Григорій Сковорода.

«Сад Божественних пісень»

Ліричний герой збірки — весь в пошуках правди, добра, щастя. Він як і автор великий народолюбець, гуманіст, кличе до єднання людини з природою. Відкриваючи перед читачем свою благородну, чутливу душу, ліричний герой виливає журбу, тривогу, роздуми. Його мучать нудьга проклята і докучлива печаль. У багатьох творах автор милується красою рідної природи, духовно збагачується її чарами. Красу природи автор висвітлює в віршах «В город не піду багатий — у полях я буду жить» та багатьох інших.

Серед поезій збірки трапляються панегірики («Іде, хоче нас лишити», «На день народження Василя Томари»), але від панегіричних віршів попередників Сковороди вони відрізняються чистотою і щирістю почуттів, простотою образів.

Сковорода на кожному кроці бачив закріпачений люд і пристрасно жадав для нього волі - свої роздуми з приводу цього висловив у пісні «De liberate» («Про свободу»). У ній оспівує волю як найбільше багатство. Золото, порівняне з волею — ніщо — болото. Найбільша турбота ліричного героя про те, щоб не позбутися волі. Тому автор і славить Богдана Хмельницького, називає його героєм, батьком вольності. У своїх творах поет відбив надію народу на майбутні часи, коли земля стане «царством любові. без ворожнечі і чвар».

Вірш «Мелодія», яким закінчується «Сад божественних пісень», написано у двох видозмінах: один варіант силабічним римованим віршем слов’янською мовою, а другий — латинською неримованим. Поет любив одну й ту ж тему перевіршовувати слов’янською та латинскою мовами. Сама єпиграма алегорично витлумачує зображення на емблематичному малюнку, в основу його взято образ із Об’явлення Івана Богослова: «І з’явилась на небі велика ознака: жінка, зодягнена в сонце, а під ногами ії місяць, а на ії голові вінок із дванадцяти зір»

Тарас Григорович Шевченко (1814 — 1861)

сковорода шевченко збірка поема Тарас Григорович Шевченко народився 9 березня 1814 р. у селі Моринцях. Батьки Шевченка були кріпаками. Наступного року родина переїздить до Кирилівки. У віці 8-ми років батько віддає Тараса до школи до дячка-вчителя Павла Рубана. 1823 р. помирає мати Тараса, а через два роки помирає і батько. Залишившись сиротою, малий Тарас спершу жив у дячка Павла (де пас свині, працював разом з наймитами), згодом був школярем-попихачем у дяка П. Богорського (де майже голодував), далі у лисянського диякона-живописця великими відрами носив воду з річки та розтирав фарби. З 1827 р. наймитує у кирилівського священника Г. Кошиця.

З ранніх років Тарас цікавився народною творчістю, у дяків він навчився читати і писати, також рано виявився у хлопця хист до малювання, який помітив маляр з села Хлипнівці, але Тарасу було вже чотирнадцять років і його зробили козачком Енгельгардта. В той час молодий Шевченко вперше закохався в дівчину Оксану. Родичі та знайомі закоханих були впевнені, що молоді одружаться, щойно досягнуть старшого віку, але надії були марними, бо восени 1829 р. разом з обслугою Енгельгардта Шевченко виїздить до Вільна. Розлука була несподівана і довга, усе своє подальше життя Шевченко буде з ніжністю згадувати ту дівчину, яку колись кохав. Помітивши у хлопця хист до малярства, Енгельгардт віддає Тараса вчитися до досвідченого майстра (можливо, Яна Рустемаса).

1831 р. Шевченко приїздить до Петербурга, а вже наступного року Енгельгардт законтрактував Шевченка на чотири роки Ширяєву — різних живописних справ майстру. 1836 р. Шевченко у складі артілі Ширяєва розписує театр у Петербурзі. Знайомиться з Іваном Сошенком, Гребінкою, Григоровичем, Венеціановим, Жуковським, Брюлловим. У лютому 1837 р. Товариство заохочення художників дозволило Шевченкові (неофіційно) відвідувати навчальні класи. Квітень 1837 р. Брюллов створює портрет Жуковського, який був розіграний у лотереї за 2500 карбованців — за ці гроші було викуплено Шевченка з кріпацтва, а 25 квітня 1838 р. Тарасу була вручена Жуковським відпускна.

Коли Шевченка було офіційно зараховано «стороннім учнем» до Академії мистецтв, він з великою жадобою слухає лекції в академії, багато читає, користується бібліотекою Брюллова, пише вірші, відвідує театр, виставки, музеї - швидко здобуває знання. Січень 1839 р. Тараса зарахували пансіонером Товариства заохочення художників, а вже у квітні нагородили срібною медаллю II ступеня за малюнок з натури. 1840 р. Шевченка нагороджено срібною медаллю II ступеня за картину олійними фарбами «Хлопчик-жебрак дає хліб собаці» .

Одночасно митця захоплює літературна творчість: пише баладу «Причинна» (1837 р.), поему «Катерина» (1838 р.), елегію «На вічну пам’ять Котляревському», поезію «Тополя», «До Основ’яненка» (1839 р.), 1840 р. побачила світ збірка творів Шевченка «Кобзар» («Думи мої …», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка», «До Основ’яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»). 1841 р. вийшов альманах «Ластівка», де були твори Шевченка: «Причинна», «Вітре буйний», «На вічну пам’ять Котляревському», «Тече вода в синє море…», «Галайда». У вересні 1841 р. Шевченка відзначено третьою срібною медаллю II ступеня за картину «Циганка-ворожка» .

З під рук Шевченка виходять малюнки «Козацький бенкет» (1838 р.), «Натурниця» (1840 р.), низка портретів, малюнки до художніх творів: «Марія» (до поеми «Полтава», 1840 р.), «Зустріч Тараса Бульби з синами» (до повісті «Тарас Бульба», 1842 р.)… Визначним твором цього періоду є картина олійними фарбами «Катерина» 1842 р.

Захоплюючись театром Шевченко пробував свої сили і в драматургії: 1842 р. з’явився уривок з п'єси «Никита Гайдай» (російською мовою) та поема «Слепая». 1843 р. Шевченко завершив драму «Назар Стодоля». 1844 р. в Петербурзі окремим виданням вийшла поема «Гамалія» .

19 травня 1843 р. Шевченко разом з Гребінкою їде на Україну, де багато подорожує, у Києві виконує кілька малюнків історичних пам’яток, знайомиться з М. Максимовичем, П. Кулішем, Сенчило-Стефановським, О. Капністом, П. Лукашевичем, відвідує Запорізьку Січ, острів Хортицю, села Покровське, Чигирин, Суботів. Згодом зустрічає Ганну Закревську, в яку закохується і присвячує вірш «Г. З.». У вересні 1843 р. відвідує рідну Кирилівку, зустрічається з братами і сестрами, виконує малюнок «Хата батьків Т. Г. Шевченка в с. Кирилівці». На Україні Шевченко зробив чимало ескізів олівцем до задуманої серії офортів «Живописна Україна» .

Згодом вирушає на Березань, де пише вірш «Розрита могила». 1844 р. Шевченко їде до Москви, де знайомиться з Бодянським та Шафариком. Пише поезію «Чигирине, Чигирине…»

У лютому 1844 р. повертається до Петербурга закінчити навчання в Академії мистецтв (з академічних робіт зберігся малюнок «Натурщик»). У листопаді 1844 року побачив світ перший випуск «Живописной України», до якого увійшли офорти: «У Києві», «Видубецький монастир у Києві», «Старости», «Судня рада», «Дари Богданові і українському народові», «Казка». 1844 р. закінчує поему «Сова», створює поему «Сон», поезії «Дівичії ночі», «У неділю не гуляла…», «Чого мені тяжко, чого мені нудно…», «Заворожи мені, волхве…», вірш «Гоголю». У березні 1845 р. Шевченко закінчив навчання в Академії мистецтв, отримавши звання «некласного художника» .

У квітні 1845 р. Шевченко приїздить на Україну, щоб постійно тут жити і працювати. За дорученням Київської Археологічної комісії зарисовує історичні пам’ятки (на Звенигородщині, у Густинському монастирі, у Переяславі). Того ж року пише поезії «Не женися на багатій…», «Не завидуй багатому…» та містерію «Великий льох», поеми «Наймичка», «Кавказ», вступ до поеми «Єретик». Завершені твори 1843−1845 р.р. Шевченко об'єднав у альбом «Три літа» .

У грудні тяжко хворий Шевченко їде до Переяслава, де пише «Заповіт» .

Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р. на дніпровській переправі, коли він повертався до Києва, в нього відібрали збірку «Три літа». 17 квітня 1847 р. Шевченка привезли до Петербурга і ув’язнили в казематі «Третього відділу», тут він створює цикл поезій «В казематі». Його участь у Кирило-Мефодіївському товаристві не була доведена, але документом для обвинувачення був альбом «Три літа» і Шевченка заслали рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу, з забороною писати й малювати. 8 червня 1847 р. Шевченка доставили в Оренбург, а незабаром відправили в Орську фортецю. Цей шлях він описав у повісті «Близнецы». Шевченко пише нові вірши: «Думи мої, думи мої…», «Згадайте, братія моя…», поеми «Княжна», «Сон», «Москалева криниця», поезії «N.N.» («Мені тринадцятий минало»), «Іржавець», «А.О. Козачковському», «Полякам». У кінці 1847 р. відновлює листування з друзями й знайомими, зближається з багатьма польськими засланцями: Фішером, Завадським, Крулікевичем, Вернером. У першій половині 1848 р. в Орській Фортеці Шевченко написав чотири твори: «А ну мо знову віршувать», «У бога за дверми лежала сокира», «Варнак», «Ой гляну я, подивлюся…»

У березні 1848 р. Шевченко, як художник Аральської описової експедиції, малює «Пожежа в степу», «Джангисагач», «Укріплення Раїм. Вид з верфі на Сирдар'ї», «Урочище Раїм з заходу», «Укріплення Раїм», «Спорядження шхун», «Пристань на Сирдар'ї» … 23 квітня 1850 р. Шевченка зарештували за доносом офіцера Ісаєва, під час обшуку було знайдено листа Левицького про симпатії молоді до Шевченка. Поета відправили в Орськ, згодом перевели у віддалене Новопетровське укріплення. Знову почалася жорстока муштра, за поетом встановили посилений нагляд. Тут Шевченко читав періодичні видання, зустрічався з ученими й мандрівниками, які відвідували укріплення, листувався із знайомими, малював.

1857 р., завдяки клопотанню друзів, поета звільнили з заслання. Чекаючи дозволу на звільнення, Шевченко почав вести «Щоденник». 2 серпня 1857 р. Шевченко відбув з Новопетровського укріплення, одержавши дозвіл від коменданта Ускова їхати до Петербурга. Дорогою Шевченко малював краєвиди і портрети. Прибувши до Нижнього Новгорода, довідався, що йому заборонено в'їзд до обох столиць. Доброзичливий медик засвідчив хворобу Шевченка, що дало йому можливість прожити усю зиму у Нижньому Новгороді. За зиму 1857−1858 рр. Шевченко створив багато портретів, малюнків, редагував і переписував у «Більшу книжку» свої поезії періоду заслання, написав нові поетичні твори: «Неофіти», «Юродивий», триптих «Доля», «Муза», «Слава» .

Одержавши дозвіл на проживання в столиці, 8 березня поет залишив Нижній Новгород і через два дні прибув до Москви. Тут він зустрічається з друзями, знайомиться з діячами науки і культури. 27 березня Шевченко прибув до Петербурга. Тут востаннє закохується в 19-річну Лукерію Полусмак (зваблює її дорогими подарунками, однак вона не захотіла залишати столичного життя й покинула поета). Жив поет спочатку в Лазаревського, а потім в Академії мистецтв, у відведеній йому майстерні. Як художник Шевченко після заслання найбільшу увагу приділяє гравіруванню. В жанрі гравюри він став справжнім новатором у Росії. 1856 р. почали з’являтися в пресі переклади деяких його творів. На початку 1859 р. вийшла збірка «Новые стихотворения Пушкина и Шевченко». В травні 1859 р. Шевченко одержав дозвіл виїхати на Україну. За поетом встановили суворий таємний нагляд. Шевченко кілька днів жив у Кирилівці, бачився з рідними. В цей період він написав чимало поезій та малюнків, мав намір купити недалеко від с. Пекарів ділянку землі, щоб збудувати хату й оселитися на Україні.

15 липня поблизу с. Прохоровки його заарештували, звинувативши в блюзнірстві. Шевченка звільнили, але наказали виїхати до Петербурга. 7 вересня 1859 р. поет прибув до Петербурга. На початку 1860 р. вийшов друком «Кобзар», двома накладами вийшов альманах «Хата» з дев’ятьма новими поезіями Шевченка, об'єднаними під редакційною назвою «Кобзарський гостинець». 2 вересня 1860 р. Рада Академії мистецтв ухвалила надати Шевченкові звання академіка гравірування. 1861 р. Шевченко видав підручник для недільних шкіл, назвавши його «Букварь южнорусский». На початку 1861 р. поет почував себе дедалі гірше. 13 січня він одержав від Білозерського два примірники першого номера журналу «Основа», де на перших десяти сторінках вміщено його поезії під назвою «Кобзар». У рецензії «Современника» на цей номер журналу підкреслено першорядну роль Шевченка в українській літературі, світове значення його творчості. В своєму останньому вірші «Чи не покинуть нам, небого» поет висловив впевненість, що його творчість не потоне в річці забуття.

10 березня 1861 р. о 5 годині 30 хвилин ранку помер Тарас Григорович Шевченко. Над домовиною Шевченка в Академії мистецтв виголошено промови українською, російською та польською мовами. Поховали поета спочатку на Смоленському кладовищі в Петербурзі. Друзі Шевченка одразу ж почали клопотати, щоб виконати поетів заповіт і поховати його на Україні. 26 квітня 1861 р. домовину з тілом поета поїздом повезли до Москви. На Україну труну везли кіньми. До Києва прах Шевченка привезли 6 травня увечері, а наступного дня його перенесли на пароплав «Кременчуг». 8 травня пароплав прибув до Канева, й тут на Чернечій горі поета поховали. Над ним насипали високу могилу, вона стала священним місцем для українського та інших народів світу.

Ім'я Тараса Шевченка відоме в усьому світі: у багатьох країнах йому встановлено пам’ятники, його твори перекладені майже на всі мови світу, його ім'ям в Україні названо навчальні заклади, театри, площі, вулиці, міста.

«Катерина» (1383)

Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю.

«Коли тобі нема що сказати — мовчи, коли є - кажи і не бреши». Цей відомий вислів Ромена Ролана якнайкраще визначає основний критерій письменницької творчості. І він цілком застосовний до Шевченкового поетичного мистецтва, яке завжди говорило про справді важливе для нього і його народу — і говорило правду. Окрім того, що Шевченко був, як то кажуть, поетом Божою милістю, він був ще й людиною великого серця. І те палке серце вболівало не за якусь абстрактну Україну-неньку, скоріш декларативну, як відчуту, а за цілком конкретних, живих людей, між яких зростав, яких знав, яких любив. Особливо співчутливо Тарас переживав жіночі долі. Чи то раннє сирітство було однією з причин, чи збережена з дитинства любов до сестер… А може, спогад про перше несміливе коханняОксану… «Помандрувала моя Оксаночка в похід за москалями. Та й пропала…» Хтозна. Та, мабуть, все це, разом із простою людяністю, повагою і схилянням перед Жінкою, зробило Шевченкову Музу такою уважною до долі жіночої, а надто материнської.

Поема «Катерина» — один із хрестоматійних творів на цю тему. Його назва промовисто вказує на те, що саме образ Катрі концентрує довкола себе авторську розповідь. Яка вона, Катерина? Жінка, здатна на велике, безоглядне, пристрасне кохання, ошукана у своєму почутті й покарана за нецноту. Збезчещена дівчина, кинута на осуд і глум оточуючим, — типовий образ у класичній українській літературі (та й чи тільки в українській!). Образ Катерини справді типовий. Поетові-романтикові йшлося про те, щоб підкреслити «чорні брови» (символ краси), гаряче серце, шал емоцій і відчуттів (символ романтичної, свавільної натури), вірність слову (символ приреченості). Оце і все, що ми знаємо. Але цього досить, щоб збагнути авторську ідею образу. А вона не така вже й проста. Зайшлий «москалик» — людина з іншого світу, небуденний, особливий, так не схожий на сільських парубків поводженням. Катерина закохалася і повірила у слова, на які той не скупився і яким насправді не надавав значення. Як то кажуть, «кожен судить про іншого в міру власної розбещеності». Дівчина просто не могла припустити, що слова любові можна говорити «на вітер», особливо якщо бачиш, що на доказ взаємності тобі пропонують рівноцінне загибелі - змарновану дівочу честь.

Але історія Катерини — не просто історія зневаженого й осміяного кохання. Адже недаремно звучить авторська засторога: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…». Катрин обранець — чужак, мародер. Розважився, попив, поїв, покохався — і в полк, справно нести службу. Сільського парубка ще би громада чи батьки схаменули «саночки возити» (хоч невідомо, як поставилась би до цього Катерина). А цей — шукай вітру в полі!

Але не хотіла цього знати закохана жінка. Почувши під серцем дитину, навіть не забажала її позбутися. Покритки зреклася родина, її зневажило село, а вона вирушила в дорогу до коханого, бо все шукала йому виправдань: не знає, не може прийти, зранено, вбито… Довгий шлях на чужину, злидні, насміхання, — все терпіла і йшла. Бо — до нього. З його дитям на руках. Він заступить і всім доведе, що їхнє почуття — справжнє, а така любов виправдовує гріх.

Дісталась до Московщини. Аж ось — загін драгунів. «Попереду старший їде…» Уявляю собі цю сцену доволі яскраво — от де реалізм. Поза простором і часом. До нього, до Івана, успішного та «командистого», кидається якась старчиха з дитям і привселюдно (перед підлеглими!) накидає йому в батьківство своє мале жебраченя… Глум… Та й скільки їх, тих Катерин з байстрятами… Хіба ж можна так всерйоз сприймати клятви під солов’ями?..

Коли вмирає надія — гине Катерина. Більше ніхто в цілому світі не оборонить жінки та її дитини перед знущаннями. Один гріх поповнюють два, ще тяжчі: Катерина накладає на себе руки і покидає дитя напризволяще. Сироті шлях — зі сліпим кобзарем, таким же у світі сиротою. Катерина своєму малому Івасеві «дала… бровенята, та не дала долі».

Парадоксальним здається ставлення поета до своєї героїні. Покинутий син викликає глибокий жаль у читача, принаймні, у мене. Заради нього вона мусила жити, хоч би й тяжко працюючи, хоч би й осуджувана. Але глибоке авторське співчуття до Катерини, що втопила свій біль під кригою, кличе в союзники: що я знаю про той час? Може, вона справді не могла більше боротися? Може, небагато хто зміг би витримати на її місці?..

Поема «Катерина» написана видатним українським письменником Тарасом Григоровичем Шевченко у 1838 році. З його поемою «Катерина» я познайомився не давно. Коли я відкрив «Кобзар» і прочитав цю поему, я дізнався що головними героями є вродлива селянська дівчина Катерина, яка покохала москаля Івана, а також її батьки.

З перших рядків твору видно що головною темою твору є нещасне кохання дівчини, яка полюбила москаля, а ідеєю цього твору є попередження українських дівчат про лихо яке може статися при коханні з москалями, та показати жорстокість та безтурботність москалів, з цього навіть починається твір.

Далі автор розкриває дуже страшну долю дівчини на фоні соціальної та побутової драми. Письменник тримає читача у напрузі і практично не можливо вгадати що буде далі. Автору вдалося дуже натурально розкрити та донести до читача біду дівчини, жорстокість тогочасних звичаїв, прагнення батьків зберегти честь навіть ціною втрати єдиної дочки, застосовуючи при цьому різні художні засоби. Шевченко подає тему так, як би це дійсно мало місце в житті, він поринає читача у світ тогочасного села з його звичаями, законами та мораллю. Ось на фоні цього він розкриває палке кохання дівчини та офіцера російської армії.

Але раптом офіцер покидає свою кохану, залишивши їй позашлюбну дитину, дитину, доля якої була чорною смугою. Ось після цього і починається страшні муки бідної дівчини та маленького дитяти якого було названо Івасем на честь батька. Від дівчини відвертається все село, про неї ходять погані балачки, вона втратила всіх своїх друзів та подруг. Але саме найстрашніше є те, що від дівчини відвертаються єдині батьки, від яких Катерина чекала допомоги.

Мене дуже схвилював початок другої частини. Яка починається розмовою дівчини з батьками. Дочитавши до цього моменту мені здалося що батьки повинні навпаки допомогти дівчині, а не проганяти її з рідної хати. Мене дуже схвилювали слова батька «чого ждеш небого?» які стали для дівчини великим горем, бо вона зрозуміла, що батько не хоче бачити її, та свого онука у себе в хаті і що вона приречена на вічне блукання по світу. Далі автор змальовує прощання з рідним селом та блукання дівчини по світу в пошуках свого коханого москалика. Потім дівчина зустріла Івана, але він її не признав, і Катерині тоді прийшлося просити щоб Іван хоч глянув на свою дитину, і взяв її до себе в найми. Але жорстокий Іван навіть не признав свою дитину і колишню кохану. Розбита горем дівчина залишає свою дитину в надії на добрих людей, а сама наклала на себе руки втопившись в холодному ставі.

Ось така доля була у Катерини змальована Т. Г. Шевченком. Доля яка не залишила до себе байдужих читачів, доля яка дуже схвилювала мене і викликало не аби яке співчуття.

Список використаної літератури

1. http://scovoroda.info/

2. http://student.km.ru/ref_show_frame.asp?id=32 4262A0A854773B14DAA2757049EA7

3. http://www.pisni.org.ua/persons/30.html

4. http://www.ukrlit.vn.ua/making/l8git6e.html