Соціально-педагогічна робота з безпритульними дітьми в сучасному суспільстві (на прикладі міста Хмельницького)

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Теоретичні основи соціально — педагогічної роботи з безпритульними в сучасному суспільстві
• 1.1 Поняття про безпритульність
• 1.2 Форми та методи роботи з безпритульними дітьми
• Розділ 2. Форми та методи роботи з безпритульними дітьми в Хмельницькому обласному благодійному фонді «Карітас»
• 2.1 Соціально — педагогічна робота з безпритульними дітьми в благодійному фонді «Карітас»
• 2.2 Виховна робота з безпритульними дітьми
• 2.3 Соціально — педагогічний супровід безпритульних
• 2.4 Методичні рекомендації соціальним педагогам щодо психодіагностичної та психокорекційної роботи з безпритульними дітьми в благодійному фонді «Карітас»
• Висновки
• Список використаної літератури
• Додатки

Вступ

Актуальність вибраної теми дипломної роботи.

Останніми роками політика держави щодо соціального захисту безпритульних дітей начебто почала ґрунтуватися на положеннях законів України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» від 24.01.1995 р., «Про соціальну роботу з дітьми та молоддю» від 21.06.2001 р., «Про охорону дитинства» від 26.04.2001 р., указів Президента України про Державну програму запобігання дитячій бездоглядності та про Комплексну програму профілактики злочинності.

Прийнято Закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», який набрав чинності з 1 січня 2006 року і нині є основним нормативним актом у роботі з безпритульними дітьми.

Задля подолання дитячої безпритульності і бездоглядності, запобігання соціальному сирітству, створенню умов для всебічного розвитку та виховання дітей Кабінет Міністрів України затвердив Програму подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006 — 2010 роки.

Особливо має насторожувати наше суспільство, що дитяча безпритульність не тільки стає перешкодою на шляху освіти, а зазвичай породжує соціальні умови для злочинності, до якої втягується малеча, щоб хоч якось існувати у «вуличному просторі». Слід особливо зауважити, що при цьому чимало правопорушень, а то й тяжких злочинів скоюються неповнолітніми у стані алкогольного на наркотичного сп’яніння.

На превеликий жаль, державними органами профілактики, освіти, керівництвом місцевих органах влади приділяється неналежна увага залученню неповнолітніх до занять у різноманітних гуртках, секціях та клубах. Послаблена, а то й зовсім не проводиться робота щодо пропаганди здорового способу життя, а тому вкорінюються, немов бур’яни, паління, вживання алкоголю та наркотиків. У багатьох навчальних закладах основні зусилля вчителів обмежуються лише організацією суто навчального процесу, виховна ж робота відходить на задній план, вважається другорядною. Незначна увага приділяється дотриманню норм загальнолюдської моралі: чесності і справедливості, гуманізму й доброті, працелюбності та вивченню основ законодавства України.

Не завжди відповідає вимогам Закону України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» діяльність служб у справах неповнолітніх органів влади та місцевого самоврядування й кримінальної міліції у справах неповнолітніх міських та районних відділів органів внутрішніх справ, на які покладено обов’язки з профілактики злочинності серед дітей та підлітків. На жаль, в багатьох випадках працівники міліції виступають у ролі почесних спостерігачів та статистів, констатуючи лише наявність тієї чи іншої криміногенної ситуації, захоплюються надмірною паперовою тяганиною замість живої роботи. А зрештою, це і є однією з головних причин того, що досі не вирішено проблеми дитячої безпритульності та злочинності.

На теперішній час у монографіях, дисертаціях та інших наукових працях із соціальної педагогіки певною мірою висвітлено: науково-теоретичні засади соціально — правового, соціально — педагогічного та соціального захисту дитинства (Н. Агаркова, І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, І. Ковчіна, І. Пєша, А. Платонова, Г. Сєм'я, Л. Яковлєва); причини виникнення соціального явища дитячої бездоглядності та питання розробки соціальних (соціально — педагогічних) механізмів його локалізації (А. Адлер, Т. Алєксєєнко, О. Безпалько, Л. Волинець, Л. Дулінова, А. Зінченко, А. Капська, П. Люблінський, Л. Мардахаєв, Ф. Мустаєва, І. Пінчук, С. Толстоухова); особливості професійної діяльності соціального педагога з дезадаптованими категоріями дітей та технології соціально-педагогічної роботи з ними (Л. Артюшкіна, Г. Бевз, Т. Василькова, Ю. Василькова, Н. Заверико, І. Звєрєва, А. Капська, Л. Коваль, А. Мудрик, А. Поляничко, С. Харченко, С. Хлєбік); соціально — психологічні аспекти впливу вулиці на розвиток особистості дитини (Л. Виготський, Н. Йорданський, М. Крупініна, А. Лурія, А. Макаренко, С. Шацький, В. Шульгін); питання вдосконалення нормативно — правової бази щодо захисту неповнолітніх та профілактики негативних явищ у дитячому середовищі (Н. Комарова, В. Оржеховська, В. Татушинський, І. Трубавіна); соціальнопсихологічні механізми роботи з дезадаптованими дітьми (Л. Оліференко, А. Реан, С. Рубінштейн, В. Шульга, Є. Холостова). Різні аспекти соціального явища дитячої бездоглядності розглядалися у дисертаційних дослідженнях Т. Бессонової, А. Кацеро, В. Кондратішко, Н. Павлік.

Аналіз літературних джерел та результатів наукових досліджень із проблем соціальної педагогіки показав, що фундаментальних досліджень з проблеми профілактики бездоглядності та безпритульності дітей немає, хоча є яскраво вираженою потреба у систематизації знань з даної наукової проблеми.

Актуальність і соціальна значимість роботи значною мірою обумовлена спрямованістю її результатів на вирішення таких питань:

— стрімке зростання кількості бездоглядних і безпритульних дітей та відсутність у сучасній науковій теорії та практиці обґрунтованих ефективних шляхів, методів та засобів локалізації явища дитячої бездоглядності, покращення становища даної категорії дітей;

— існує об'єктивна потреба соціального захисту бездоглядних дітей і недостатня теоретична та методична розробка педагогічних умов, змісту і технологій цієї діяльності у такій сфері;

— необхідність підготовки педагогічних кадрів до роботи з даною категорією дітей та відсутність теоретико — методологічного обґрунтування й науково — методичного забезпечення такої підготовки.

Таким чином, недостатня наукова розробка обраної проблеми, необхідність її глибокого і послідовного рішення на рівні педагогічної теорії та практики зумовили вибір теми дослідження в цій дипломній роботі: «Соціально-педагогічна робота з безпритульними дітьми в сучасному суспільстві (на прикладі міста Хмельницького)» .

Теоретичну основу дослідження становлять: положення наукових теорій і концепцій, висновків про сутність захисту дитинства і соціальнопедагогічні механізми його регулювання (І. Звєрєва, А. Капська, О. Караман, М. Ковальчук, А. Платонова, Г. Сєм'я), соціально — психологічні властивості особистості та поведінки депривованих дітей (І. Дубровіна, А. Кацеро, Й. Лангмейер, З. Матейчик, В. Мухіна, А. Прихожан), ідеї гуманістичного підходу в організації соціальної взаємодії, міжсуб'єктних відносин та спілкування (М. Каган, А. Маслоу, К. Роджерс, В. Сухомлинський); ідеї педагогічної антропології у вихованні (Б. Бім-Бад, П. Блонський, А. Макаренко, К. Ушинський, С. Шацький).

На різних етапах наукового пошуку були використані такі методи дослідження:

теоретичні - класифікація і систематизація науково-теоретичного матеріалу для здійснення аналізу проблем дослідження, уточнення базових понять; порівняння, класифікація, систематизація й узагальнення теоретичних і емпіричних даних з метою визначення ефективності соціально-педагогічної роботи з безпритульними дітьми, умов взаємодії державних і громадських організацій, що займаються проблемами безпритульних дітей в м. Хмельницькому;

емпіричні - діагностичні (анкетування, спостереження, порівняння, бесіди), соціометричні (експертні оцінки, узагальнення незалежних характеристик) з метою отримання первинного емпіричного матеріалу;

Об'єкт дослідження: соціально — педагогічна робота з безпритульними дітьми та покращення якості їхнього життя в сучасному українському суспільстві.

Предмет дослідження: форми і методи соціально — педагогічної роботи з безпритульними дітьми у сучасному суспільстві (на прикладі міста Хмельницького, зокрема в благодійному фонді «Карітас»).

Мета дослідження: теоретично обґрунтувати та експериментально перевірити ефективність форм і методів соціально — педагогічної роботи з безпритульними дітьми.

Гіпотеза дослідження: соціально — педагогічна робота з безпритульними дітьми буде ефективною при врахуванні таких психолого — педагогічних умов;

? ретельна діагностика дитини на всіх етапах соціально-педагогічної роботи з нею, що забезпечить створення індивідуального плану реінтеграції безпритульних дітей;

? активне научіння безпритульних дітей суспільно прийнятим формам поведінки, що забезпечить формування соціальної компетентності;

— реалізація виховних задач через групові та індивідуальні форми діяльності, що сприятиме гармонізації суб'єктивного ставлення дитини до себе й інших;

Відповідно до мети дослідження було визначено такі завдання:

1. Здійснити аналіз проблеми дитячої бездоглядності в Україні в існуючій соціально — педагогічній, правовій, педагогічній, соціологічній, психологічній літературі.

2. Визначити соціально — психологічний портрет бездоглядної, безпритульної дитини.

3. Теоретично обґрунтувати зміст і визначити особливості соціальнопедагогічної роботи з бездоглядними дітьми.

4. Визначити й обґрунтувати умови ефективних соціально-педагогічних заходів, щодо зменшення дитячої безпритульності та впровадити їх у практику роботи спеціальних закладів.

5. Провести аналіз ефективності розроблених соціально — педагогічних заходів, щодо зменшення бездоглядності дітей та сформулювати практичні рекомендації щодо організації соціального захисту бездоглядних та безпритульних дітей у сучасному суспільстві.

Експериментальна база дослідження є благодійний фонд «Карітас», де мають можливість отримувати допомогу безпритульні дітия Всього дослідною роботою було охоплено 10 фахівців соціальної сфери та 30 клієнтів.

Практичне значення одержаних результатів полягають у тому, що обґрунтовано ефективність форм і методів соціально — педагогічної роботи з безпритульними дітьми; удосконалено положення про соціальний захист бездоглядних дітей в сучасному суспільстві

Основні положення, результати та висновки дослідження можуть використовуватися під час організації спеціалізованих семінарів, проведення засідань студентських рад.

Апробація результатів дослідження. Основні теоретичні та практичні результати було представлено у доповідях та повідомленнях на студентських наукових, науково — практичних і науково — методичних конференціях різного рівня.

Розділ 1. Теоретичні основи соціально — педагогічної роботи з безпритульними в сучасному суспільстві

1.1 Поняття про безпритульність

Нормативно — правову базу даного дослідження складають концептуальні положення Декларації прав дитини, Державної програми подолання дитячої безпритульності та бездоглядності на 2006 — 2010 роки, Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини на 2006 — 2016 роки», Законів України «Про охорону дитинства», «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування», «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей», Сімейного кодексу України тощо.

Розглядаючи соціальну поведінку, соціальну взаємодію людини, яка знаходиться у несприятливому соціальному середовищі, особливо це стосується (в межах даної роботи) дітей, які опинилися один на один із величезним і незрозумілим суспільством, які не мають необхідної допомоги та підтримки з боку найближчого оточення — батьків. Відомий дослідник Абрахам Маслоу висловив твердження, що людська поведінка визначається широким спектром потреб. Він розбив усі потреби на 5 категорій і розташував їх у визначеній ієрархії. В основі цієї ієрархії лежать самі насущні потреби (їжа, вода, сон, житло тощо), а на вершині більш високі індивідуальні запити (визнання, самовираження). Коли потреби самого нижчого рівня задоволені хоча б частково, людина починає рухатися до задоволення потреб іншого рівня ієрархії [15, c. 126 — 127].

Керуючись вищезазначеними основами теорії потреб, можна обґрунтувати необхідність розгляду дослідження становища безпритульної дитини в сучасному соціумі серед інших людей. За Маслоу, найпершими і найважливішими для задоволення виступають фізіологічні потреби у відпочинку, харчуванні, воді тощо. Але чи можна стверджувати, що дана категорія дітей має змогу повністю задовольнити ці потреби? Далеко не завжди, дуже часто потреби цього рівня задовольняються від випадку до випадку, несистематично; це пояснюється браком уваги, відсутністю турботи з боку дорослих (у повноцінній родині ці функції виконують батьки). Однак якщо не задоволені потреби нижчого рівня, то про решту потреб взагалі немає сенсу говорити. Дитина частіше за все зосереджена на своїх першорідних фізичних бажаннях і це дуже заважає їй повноцінно зростати і розвиватися. Також для дитини дуже важливу роль грають саме соціальні потреби: в любові, теплому і турботливому ставленні до неї. Але безпритульна дитина, в силу свого соціального становища, позбавлена цього. Також вона не може реалізувати свою потребу у безпеці, тому що вона самотня, одинока і практично не відчуває захисту та підтримки з боку оточуючих. У свою чергу, це свідчить про те, що безпритульна дитина позбавлена можливості повноцінно жити, зростати і розвиватися. Проте ці діти є, тому, якщо ми хочемо жити у повноцінному суспільстві, ми повинні звернути на них увагу, забезпечити їм умови, за яких вони змогли б у повній мірі задовольнити свої потреби і стати гідними, успішними членами соціуму, виконуючи певні соціальні ролі та функції.

Одним з найважливіших питань при розгляді теоретичного матеріалу є, звісно, визначення основних понять і термінів, що пронизують всю роботу і є основоположними в ній.

За визначенням ЮНІСЕФ, «діти вулиці» — це неповнолітні, для яких вулиця (в широкому розумінні слова, що містить і незайняте житло, і незаселені землі тощо) стала постійним місцем перебування [54, c. 268].

Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість варіантів існування дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже серед них є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. У ряді країн паралельно функціонують два поняття: «діти, які працюють на вулиці» і «діти, які живуть на вулиці». Іноді зустрічається таке поняття, як «діти, котрі живуть на вулиці разом із своєю сім'єю» .

За визначенням Дитячого Фонду Об'єднаних Націй (ЮНІСЕФ), до «дітей вулиці» належать:

· діти, які не спілкуються зі своїми сім'ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці;

· їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

· діти, які підтримують контакт із сім'єю, але через бідність, перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (фізичне, сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі, на вулиці (бездоглядні діти);

· діти — вихованці інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави) [4, c. 268 — 269].

У підручнику за загальною редакцією Т. В. Семигіної та І. І. Миговича подається таке визначення: «діти вулиці» — це діти, які законом не визнані позбавленими батьківського піклування, але можуть бути визнані сиротами, оскільки батьки з певних причин не займаються їхнім вихованням [63, с. 18]. Отже, в даному випадку поняття дітей вулиці подається у дещо звуженому вигляді (порівняно з визначенням ЮНІСЕФ), оскільки тут об'єктом уваги є лише ті діти, які офіційно не позбавлені батьківського піклування. Деякі фахівці з соціальної роботи не погоджуються з даним тлумаченням, оскільки до дітей вулиці відносяться і діти — сироти, і діти, батьки яких позбавлені батьківських прав через асоціальну поведінку, злочини, насилля в сім'ї тощо.

Тобто, всі діти, які з певних причин перебувають більшу частину доби, а іноді й цілодобово, на вулиці і не мають постійного місця проживання.

Дуже тісно пов’язані між собою поняття «дитяча безпритульність» і «дитяча бездоглядність» .

" Безпритульні діти" - це діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім'ю або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають постійного місця проживання.

Великий тлумачний словник подає таке визначення: «безпритульний — це той, хто не має притулку». Натомість, «бездоглядний — це той, хто позбавлений догляду» [16, с. 89].

Найбільш слушним, з даної точки зору, є наступне визначення: «дитяча бездоглядність — це суспільне явище, що заключається у відсутності необхідного догляду за дітьми з боку батьків та осіб, які їх замінюють, у відчуженні дітей від сім'ї, дитячого колективу й одночасно у байдужості батьків, вихователів до дітей» .

У країнах Європи дитяча безпритульність розуміється по різному. Зокрема, це поняття включає в себе не лише дітей, які не мають постійного житла. Так, у Бельгії розрізняють три групи «дітей вулиці»: діти, які протягом більшої частини дня жебракують, працюють на вулиці, прогулюють школу; діти, які втекли з дому; псевдопостійні діти вулиці, які живуть вдома, але вулиця є середовищем їх постійного місцеперебування.

У Швеції дітей, які не контактують з батьками, проводять більше часу в тимчасових приміщеннях та на вулицях, називають «покинутими». Молодіжна політика цієї країни є елементом добрезнаної «шведської моделі» економічного розвитку. Вона базується на пріоритеті молоді в різних галузях державної діяльності.

В Італії стосовно дитячої безпритульності вживається термін «неповнолітні групи ризику» .

У Великій Британії осіб вулиці залежно від віку називають: «юні втікачі» — діти до 18 років, які пішли з дому чи виховної установи; «молоді бездомні» — особи, які не мають роботи та постійного місця проживання; «ті, що сплять на вулиці» — підлітки та молодь, які не мають постійного притулку і ночують під мостами та в місцях різних вуличних будівель [10, с. 56].

Законом України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. встановлено:

? дитина-сирота — це дитина, в якої померли батьки;

? діти, позбавлені батьківського піклування — це діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, визнанням батьків безвісти відсутніми чи недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуттям покарання у місцях позбавлення волі, розшуком їх органами внутрішніх справ, пов’язаним з відхиленням від сплати аліментів та відсутністю інформації про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, що перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також підкинуті діти, діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, та безпритульні діти;

? безпритульні діти — діти, які були кинуті батьками, самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, в яких вони виховувались, і не мають постійного місця проживання [31, с. 122].

За Законом України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» наведені нижче терміни вживають в такому значенні:

? безпритульність — стан людини, пов’язаний з неможливістю фактично проживати / перебувати у жилому приміщенні, на яке вона має право;

— безпритульні діти — діти, які були вимушені залишити або самі залишили сім'ю чи дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання [12, с. 87].

Звідси можна зробити загальний висновок про те, що всі ці поняття є доволі тісно пов’язаними між собою, деякі вчені їх взагалі ототожнюють.

Але поняття «діти вулиці» є дещо ширшим і включає, як складові, поняття «безпритульність», «бездоглядність». У свою чергу, поняття «дитяча безпритульність» торкається дітей, які взагалі не мають постійного місця проживання, або не хочуть повертатися додому. Тоді як «бездоглядні діти» все ж таки мають житло і сім'ю, але позбавлені батьківського догляду, виховання і з певних причин віддають перевагу перебуванню на вулиці.

Спираючись на вище зазначені дані, можна зробити висновок про те, що більш об'єктивним поняттям, яке охоплює в повній мірі всіх дітей, які перебувають за межами домівки, є поняття «діти вулиці» .

Економічна криза, в якій перебуває українське суспільство, зумовлює появу нових і значне збільшення раніше існуючих соціально незахищених груп населення: безробітних, безпритульних, алкоголіків, наркоманів, людей з психічними захворюваннями та ін. Державна система соціального захисту, що трансформується, поки не є настільки гнучкою, щоб своєчасно й адекватно реагувати на такі соціальні прояви. За останні 10 — 15 років кількість дітей, які більшу частину свого часу, у тому числі нічного, перебувають на вулиці, має великі масштаби. З’явилася нова категорія дітей, яких журналісти називають «дітьми вулиці». У державних закладах про них говорять як про безпритульних, соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки [34, c. 267].

Цілком очевидний той факт, що проблема соціального і правового захисту бездоглядних неповнолітніх, профілактика негативних проявів у дитячому середовищі, практика роботи з неблагополучними сім'ями, з дітьми складної долі має бути предметом постійної уваги владних структур усіх рівнів, проблемою державного значення. Неупереджений аналіз стану справ у цій сфері оптимізму не додає. Комплекс програм, задекларований великою кількістю документів органів виконавчої влади, так і залишено без практичного вирішення. Тому масштаби соціально небезпечних явищ не тільки не зменшуються, а й навпаки, збільшуються. Розширюється географія негативних проявів. Якщо ще кілька років тому наркоманія, токсикоманія, дитяча проституція, важкі злочини підлітків були візитівкою великих міст, промислових центрів, то тепер метастази цієї страшної хвороби проникли в районні центри, селища й села, доходять до віддалених хуторів [57, c. 10].

Через фінансово — матеріальний занепад діти у цих місцевостях не одержують початкової та базової середньої освіти. За статистикою — це мало не кожна дев’ята сільська дитина. Негативний фінансовий чинник змушує батьків забирати дітей із закладів освіти і посилати на роботу, зокрема, жебракувати, красти, займатися проституцією тощо. А це істотно впливає на середній рівень освіти, що у таких дітей вдвічі нижчий, ніж у їхніх однолітків. Серед безпритульних дітей не вміють читати і писати 30,8%, початкову школу закінчили 48%. Значна кількість взагалі не бачила шкільної парти. Майже всі вони зазнали чи продовжують зазнавати морального і фізичного знущання, сексуальної експлуатації, обізнані з тютюном, алкоголем, наркотичними засобами [27, c. 10].

Збільшення кількості дітей вулиці, в першу чергу, зумовлено динамікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ, незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році, «дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім'я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду» [44, c. 268].

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень із визначення основних характеристик «дітей вулиці», з’ясування їхнього стилю життя і потреб. Це дозволило виявити наступні закономірності:

? більшість «дітей вулиці» — діти підліткового віку;

? хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

? більшість підлітків виховується у багатодітних сім'ях;

? надто часто «діти вулиці» проживають у нетипових для України сім'ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

? серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

? значна частина «дітей вулиці» має проблеми з батьками, найближчими родичами;

? значний вплив на прискорення процессу переходу дитини до статусу «вуличної» має низьке матеріальне становище сім'ї;

? значна частина «дітей вулиці» заробляє гроші самостійно, причому досить часто робота дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжки, жебракування, надання сексуальних послуг тощо;

? «діти вулиці» часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

? діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

? «діти вулиці» вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять [14, c. 269].

Отже, явище дитячої безпритульності й бездоглядності набуває надзвичайних масштабів в Україні за умов економічної нестабільності. Основним джерелом появи цих дітей є неблагополучні сім'ї, члени яких самі потребують сторонньої допомоги, а саме: сім'ї алкоголіків, наркоманів, бідні й малозабезпечені сім'ї.

Пріоритетним напрямом розвитку соціальної політики держави має стати підтримка та розвиток сімейних форм влаштування, на противагу інституційним закладам. Історично сформованими формами влаштування дитини, позбавленої батьківського піклування, у сім'ю в Україні є усиновлення та встановлення опіки над нею (піклування). Останнім часом набувають розвитку нові соціальні інститути сімейного виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування — прийомна сім'я та дитячий будинок сімейного типу. Розробка подальших напрямів соціальної політики держави стосовно захисту прав дітей — сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, потребує ґрунтовного вивчення та узагальнення існуючої практики влаштування таких дітей у сім'ї громадян України.

Саме на визначення цих питань було спрямоване масове опитування громадян України, проведене у березні 2004 року в межах соціологічного опитування «Ваша думка: березень 2004 р.» .

Опитування проведене в 27 територіально — адміністративних одиницях України: в 24 областях, АРК, у м. Києві та у м. Севастополі. Всього опитано 2021 респондентів віком від 18 років і старше [19, с. 18].

За дослідженнями соціологів [29, с. 88], найбільш суттєві причини, що провокують зростання кількості дітей — сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в першу чергу, пов’язані з внутрішньосімейними процесами. А саме: із зростанням алкоголізації населення (58%), низьким рівнем матеріального забезпечення сімей з дітьми (56%), безвідповідальним ставленням батьків до виконання своїх обов’язків стосовно дітей (56%), зловживанням батьками наркотичними речовинами (52%). Перелічені причини тісно пов’язані між собою і, як правило, в кризових сім'ях спостерігається кілька факторів ризику виходу дитини з сім'ї.

Щодо державної політики підтримки сімей з дітьми, то її незадовільний рівень, відсутність дієвих програм роботи і, як наслідок, зростання соціального сирітства визначають 45% опитаних громадян. Ще одним фактором відмови батьків від виховання власних дітей називається зниження рівня моральності населення України, знецінення сімейних устоїв (38%).

Третина респондентів причиною поширення соціального сирітства визначає злочинну діяльність батьків, залучення дітей до кримінальних та протиправних дій. Засудження батьків, перебування їх у місцях позбавлення волі призводить до того, що дитина потребує влаштування, стає сиротою при живих батьках. Також, фактором ризику позбавлення дитини піклування батьків кожен четвертий респондент визначає агресивну поведінку батьків, брутальне та жорстоке поводження з дітьми, що становить загрозу дитячому життю і здоров’ю (25%), збільшення смертності населення (25%), психічні захворювання (22%) [19, с. 67].

Цікавим є визначення рівня інформованості населення щодо проблем дітей — сиріт та безпритульних дітей. Частина населення (22%) не володіє такою інформацією, дві третини опитаних (63%) мають певну уяву з передач телебачення, радіо, періодичних видань, 14% цілком обізнані, оскільки спілкуються з такими дітьми [49, с. 110].

Отже, основними причинами поширення явища дитячої безпритульності й бездоглядності, якправило, виступають, все ж таки, загальнодержавні фактори (недосконала державна соціальна політика щодо захисту й підтримки сімей з дітьми, недієві соціальні програми, бідність населення), а вже з них випливають внутрішньосімейні, а саме: алкоголізація сім'ї, вживання наркотичних засобів членами сім'ї, поширення агресивних форм поведінки стосовно дітей тощо. Звісно, це не завжди буває так. Є сім'ї, для яких зазначені форми поведінки є природними й звичними, незалежно від зовнішніх обставин, є батьки, які просто взагалі не бажають працювати й заробляти хоч якісь гроші, а жити треба, тож вони починають примусово схиляти своїх дітей, як правило, до нелегальних й протиправних методів отримання прибутку (жебракування, проституція, крадіжки тощо). Але найчастіше саме бідність, недостатня увага з боку держави до сімей з дітьми примушують батьків до асоціальних форм поведінки. Тому, політику щодо подолання соціального сирітства слід починати з сім'ї, з вирішення її нагальних проблем і задач.

На даний час дітьми, які перебувають у стані бродяжництва, опікуються такі установи й організації:

? управління (відділи) у справах сім'ї та молоді регіональних і місцевих державних адміністрацій;

? служби у справах неповнолітніх;

? центри соціальних служб для молоді;

? кримінальна міліція у справах неповнолітніх;

? притулки для неповнолітніх;

? інтернати;

? громадські та благодійні організації [38, с. 47].

Управління у справах сім'ї та молоді здійснюють координацію роботи соціальних працівників з дітьми з неблагополучних сімей та узгоджують вирішення питань, що належать до компетенції різних установ. Вони проводять соціальний патронаж неблагополучних сімей, організовують рейди (відвідування неблагополучних сімей з метою проведення профілактичних бесід), різноманітні заходи (акції) гуманітарного характеру.

Служби у справах неповнолітніх, відповідно до покладених на них функцій, організовують розроблення і здійснення заходів, спрямованих на запобігання бездоглядності і безпритульності дітей; здійснюють контроль за умовами утримання і виховання неповнолітніх у спеціальних установах; організацією виховної роботи у навчальних закладах; утворюють притулки для неповнолітніх; беруть участь в утворенні спільно з управлінням охорони здоров’я центрів медико — соціальної реабілітації неповнолітніх тощо.

Притулки для неповнолітніх служб у справах неповнолітніх забезпечують умови для тимчасового (90 діб) перебування дитини до моменту вирішення її подальшої долі - повернення в сім'ю (якщо вона є), в інтернат, прийомну сім'ю. Працівники притулку беруть безпосередню участь у вирішенні цього питання: пишуть листи — клопотання до відповідних державних установ. Крім того, вони проводять виховну роботу з дітьми.

Центри соціальних служб для молоді (ЦССМ) здійснюють соціальнореабілітаційні заходи щодо відновлення соціальних функцій, психічного та фізичного стану дітей, які зазнали жорстокості, насильства, потрапили в екстремальні ситуації. Із безпритульними дітьми ССМ практикують в основному вуличну соціальну роботу. Кримінальна міліція у справах неповнолітніх займається розкриттям та профілактикою правопорушень, скоєних неповнолітніми. Працівники кримінальної міліції самостійно або спільно з іншими державними службами проводять рейди, спрямовані на виявлення та затримання дітей — бродяг. Після затримання дитини з’ясовується місце проживання дитини, її причетність до скоєння правопорушень, причини бродяжництва, з нею проводять профілактично — виховну бесіду. Залежно від того, чи скоювала дитина правопорушення, і якщо скоювала, то яке саме, її повертають у сім'ю, інтернат, доставляють у притулок для неповнолітніх або до приймальникарозподільника, направляють у колонію для неповнолітніх (за рішенням суду). Завдання інтернатних закладів — створити сприятливі умови для постійного проживання та соціалізації дитини, яка або не має сім'ї, або проживання в сім'ї з тих чи інших причин не можливе.

Кожна з громадських та благодійних організацій самостійно визначає коло тих проблем, які вона намагатиметься вирішувати, ті види діяльності, які вона здійснюватиме. Найчастіше громадські організації практикують такі форми роботи: надання гуманітарної допомоги бездоглядним і безпритульним дітям (харчування, одяг тощо), соціальний патронаж кризових сімей, надання психологічних та юридичних консультацій, профілактико — виховна та просвітницька робота [62, с. 84].

Отже, в межах нашої держави діє певна система соціального захисту і підтримки безпритульних дітей. Проблемами безпритульності в наш час займається ряд державних і благодійних організацій.

Однак, на даний момент проблема безпритульності і бездоглядності дітей вирішується не на достатньому рівні. Про це свідчить факт перебування на вулиці (часто — тривалий час) величезної кількості дітей — бродяг. Це пояснюється тим, що дана проблема є новою в українскому суспільстві. Тому, слід привернути увагу держави, вчених, науковців до цього питання. Корисно, було б створення інформатизованого банку даних на кожну дитину, що дало б змогу спостерігати і контролювати становище дітей, отримання ними необхідної освіти, надання, в разі необхідності, якісної і своєчасної медичної допомоги, відстежування загального стану здоров’я дітей. Також, важливо вдосконалювати і поліпшувати існуючу систему державних закладів та установ для дітей, які позбавлені домівки та батьківскої опіки. Задля здійснення запропонованих заходів необхідно залучити до цієї справи благодійні фонди та організації, що могли б надати фінансову, матеріальну допомогу.

Крім цього, не треба забувати, що корені даної проблеми виходять саме з інституту родини, з рівня морального і духовного розвитку батьків, культури народження та виховання дітей. В соціологічній літературі питання дитячої безпритульності розглядається через призму внутрішньосімейних відносин, на які, в свою чергу, впливають загальнодержавні фактори. Тому, задля поліпшення ситуації необхідно приділяти увагу соціальному, матеріальному, моральному становищу сучасної сім'ї, пропагувати засобами масової інформації здоровий спосіб життя, повноцінну родину, яка свідомо і серйозно ставиться до питання народження дитини і здатна її виховувати і забезпечувати.

1.2 Форми та методи роботи з безпритульними дітьми

Безпритульність є явищем, на перший погляд, малопомітним. А між тим, частка бездомних «мешканців» сучасних великих міст є досить вагомою. Так, наприклад, Міністерство праці та соціальної політики за результатами діяльності Центрів обліку бездомних громадян, які працюють в 14 — ти містах України, говорить, що офіційно зареєстрованих бездомних в Україні є приблизно шість тисяч. В той же час, окремі представники офіційних організацій, що займаються питаннями безпритульності, говорять про існування двох мільйонів безпритульних, які не «прив'язані» до жодної державної структури [11, с. 56], що вказує на те, що реальна кількість безпритульних є значно більшою, ніж це вказується в офіційних документах.

Точні масштаби проблеми бездомності важко визначити з кількох причин. Найперша з них — відсутність певної статистики через відсутність служби, яка б вела облік таких людей (Центри обліку реєструють тільки тих, хто сам до них звертається за поновленням документів). Іншою причиною «мало помітності» бездомних у місті є те, що вони здебільшого уникають людних місць.

Крім того, безпритульні є надзвичайно мобільними індивідами, які часто не «прив'язані» до жодної соціальної чи державної служби ні фактично, ні документально.

Не зважаючи на масштаби проблеми безпритульності в українських містах, у нас довгий час її намагалися «не помічати». Лише, в січні 2006 р. вступив в дію закон України «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей». Приблизно в цей же час починає розвиватись і відповідний напрям соціальної роботи: для бездомних осіб створюються будинки нічного перебування (т. зв. нічліжки), різноманітні центри реінтеграції, соціальні готелі тощо.

Зазвичай, вони створюються у великих містах (або в їх приміській зоні), і мають на меті створення умов для організації повноцінного життя безпритульних і «повернення» їх у суспільство.

Безпритульними в місті теоретично опікуються державні соціальні служби. На жаль, вони не вважають організацію допомоги безпритульним перспективним напрямом роботи і не дуже охоче його підтримують, можливо тому, що особливих (а тим паче — швидких) дивідентів (потрібних, наприклад напередодні виборів) ця діяльність принести не може. Має значення і той факт, що бездомні люди в останню чергу звертаються за допомогою до таких закладів, оскільки таке звернення для них означає ідентифікацію себе з групою постійних користувачів цих послугбезпритульними, і визнання перед собою свого принизливого соціального статусу. Отож, безпритульні в сучасних українських містах здебільшого постають як об'єкт опіки громадських організацій і Церкви. Останні часто консолідують свої зусилля, досягаючи при цьому хороших результатів. На жаль, український досвід такого роду діяльності до цього часу не узагальнений належним чином, що суттєво знижує ефективність роботи з безпритульними. Відтак акуталізовується потреба в аналізі форм і методів роботи з безпритульними у місті, їх систематизації та визначенні особливо перспективних напрямів доброчинної діяльності, скерованої на допомогу бездомним та їх ресоціалізації.

Проблема безпритульності як об'єкт наукового аналізу постає в працях дослідників різних галузей знання — філософів (С. К'єркегор, Т. Адорно, У. Еко), педагогів (М. Хусен, Б. Мадлен, С. Броґер), психологів (Е. Фром, А. Ескола, С. Ґроф) і, звісно ж — соціологів (Д. Дін, Д. Сноу, М. Барнер, А. Маркус та ін). Що ж стосується досліджень доброчинної діяльності Церкви, то ця тематика є популярною серед істориків та релігієзнавців. В даному контексті відзначаються праці С. Гелея, Л. Геник, С. Гнот, О. Краківського, Я. Малика, В. Марчука, В. Переверзія, Д. Степовика, О. Сурмач. Здебільшого, ці публікації присвячені діяльності окремих благодійних структур, носять описовий характер і не містять системного аналізу форм та методів організації соціальної роботи з бездомними в сучасних містах, зокрема, не вивчають специфічні форми діяльності, запропоновані в наші дні Церквою на шляху вирішення проблеми бездомності в сучасних містах. А між тим, такий досвід на даний момент вже є достатньо накопиченим і потребує осмислення. Тож, завдання даної публікації вбачається у розкритті спільної доброчинної діяльності Церкви та громадських організацій, скерованої на вирішення проблеми безпритульності у місті, зокрема — у висвітленні ролі Церкви в процесах ресоціалізації бездомних.

Насамперед, варто зазначити, що основи надання допомоги безпритульним мають свої витоки саме з доброчинної діяльності Церкви. Власне, задоволення базових потреб найубогіших людей, надання найнеобхіднішої допомоги — це те, чим займалася і тепер займається Церква. Проте, коли йдеться про серйозніший рівень роботи, організацію цілої системи соціальної опіки безпритульних, то Церква не може взяти цього на себе, бо має перед собою інші завдання. Але так вже склалося, що, наприклад, основоположником сучасної системи соціальної опіки безпритульних були саме вихідці з Церкви.

Наприклад, засновником Міжнародного руху «Емаус», який об'єднує більше 400 закладів в 70 — ти країнах світу, був французький священик — католик Аббе П'єр [2, c. 38]. Заклад соціальної реабілітації в Копенгагені - Школа Кофоеда, яка зараз має філіали в 7 країнах, теж була заснована священиком [3, c. 25].

Доречно тут буде згадати і брата Альберта, засновника ордену Святого Франциска. Основною його діяльністю було відкриття притулків для бездомних. Такий притулок був і у місті Львові ще в 1903 році (в Польщі ці притулки працюють дотепер) [14, с. 67]. А вже у 20 — 30 рр. минулого століття цю роль перебрала на себе УГКЦ (Українська греко — католицька церква) та особисто митрополит Андрей Шептицький, який духовно і матеріально опікувався безробітними, людьми похилого віку, інвалідами УГА та армії УНР, вдовами, багатодітними родинами, особами, постраждалими від стихійних лих. Церква не обмежувалась у доброчинній діяльності підтримкою вірних однієї конфесії. Виходячи із засад християнської моралі і загальнолюдських принципів гуманізму, церковні структури поширювали допомогу особам інших релігійних конфесій, які її нагально потребували [55, c. 213].

Так, не декларуючи якоїсь конкретної віри чи приналежності до певної конфесії, церковні діячі зуміли організувати систему допомоги убогим та бездомним, керуючись лише християнським обов’язком допомоги ближньому. Створені ними заклади становлять до цього часу основу соціальної допомоги бездомним в сучасному світі. Через свою потужність та багатоскладовість вони мають право і повноваження впливати на політику держав у сфері соціального захисту, спільно визначати пріоритети боротьби з бідністю та бездомністю у світі та бути прикладом для наслідування для держав, які тільки починають свою працю з бездомними.

Для того, щоб краще зосередитися на методах діяльності цих закладів, у першу чергу потрібно визначити, як виглядає процес реінтеграції бездомної людини відповідно до українського законодавства.

Отже, Закон України «Про соціальний захист бездомних громадян та безпритульних дітей» передбачає, що бездомна людина у своїй реінтеграції повинна пройти через такі заклади соціального захисту для бездомних громадян:

— центри обліку та реєстрації бездомних громадян. В цьому закладі бездомну людину ставлять на облік за її переважним місцезнаходженням на підставі особистого звернення або її виявлення відповідними спеціалізованими закладами, що створюються органами місцевого самоврядування та місцевими органами виконавчої влади. Діяльність таких закладів регулюється положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України. При постановці на облік бездомні громадяни отримують посвідчення встановленого зразка;

— будинок нічного перебування — заклад соціального захисту для бездомних громадян, діяльність якого спрямована на забезпечення базових потреб людини (нічліг, харчування, медична допомога тощо);

— центр реінтеграції - заклад соціального захисту для бездомних громадян, діяльність якого спрямована на поступове повернення особи до самостійного повноцінного життя шляхом надання їй комплексу послуг (соціальних, психологічних, юридичних, медичних тощо) з урахуванням індивідуальних потреб;

— соціальний готель — заклад соціального захисту для перебування бездомних громадян, який має у своєму складі окремі номери (кімнати). Розміщення та проживання бездомних громадян у соціальному готелі є платними. Оплата за проживання в соціальному готелі може здійснюватися безпосередньо бездомним громадянином або іншою фізичною чи юридичною особою [61, с. 132].

Таким чином, держава переважно бере на себе обов’язок організовувати лише центри обліку та будинки нічного перебування. Натомість, опікуватися бездомними на наступних етапах їх ресоціалізації держава зазвичай довіряє різним громадським організаціям. Здебільшого, державні тендери на утримання бездомних утримують ті із них, які показують найкращі результати в організації роботи з безпритульними. Однією з найбільших і найвідоміших організацій такого типу є вже згадуваний міжнародний рух «Емаус» — об'єднання спільнот безпритульних. Засновником «Емаусу» є французький священик О. П'єр.

Будучи свого часу депутатом французького парламенту, він купив для бездомних Парижа будиночок, де утримував їх. За переконанням О. П'єра, у ситуації бездомності може опинитися кожна людина. Адже втрата даху над головою — це лише наслідок внутрішньої бездомності, того стану, коли потрапляєш у безнадію. З часом мешканці будинку, створеного О. П'єром, почали збирати по смітниках речі, реставрували їх і продавали. Таким чином, у світі почали з’являтися перші спільноти «Емаус», які цілком себе утримували. Саме перебування на самоутриманні є основною умовою вступу нових спільнот до міжнародного руху «Емаус». Іншими словами, має бути доведена їхня спроможність прогодувати самих себе [37, с. 88].

Такий підхід у роботі з бездомними є альтернативним до традиційних, які застосовують у роботі з бездомними та безпритульними. В середовищі працівників організацій, які працюють з бездомними, він отримав назву «допомоги для самодопомоги». Цей підхід має на меті не стільки власне самоутримання, скільки допомогу людині у набутті звичних соціальних навичок. За останні кількадесят років цю ідею запозичили багато європейських країн, оскільки вона на досвіді показала свою перевагу над традиційними підходами, які зазвичай полягають в тому, щоб забезпечити базові потреби людини. Натомість, метод «допомоги для самодопомоги» базується на активізації людини, активного залучення до трудового та соціального життя, мотивація до позитивних змін. Іншими словами, в цьому випадку людина постає не як пасивний клієнт, а як свідомо залучений і відповідальний учасник процесу розв’язання власних проблем. В реалізації цього підходу найважливішим елементом є прояв поваги, через яку людина отримує позитивний досвід.

Багато клієнтів закладів соціальної допомоги у своєму житті часто пересвідчувалися, що їхні власні рішення ніколи не приводили до чогось доброго, а навпаки, спричиняли поразки. Тому, дуже важливо дати їм шанс і можливості для набуття іншого життєвого досвіду. У такій ситуації потрібно проявляти до людини нові очікування та реакції, застосовувати ситуації та заняття, в яких негативний досвід і поразки не будуть тягарем. Через створення ситуації, яка не ставить індивіда в позицію клієнта, можна часто зауважити, що його негативне ставлення починає зменшуватися або зовсім зникати, він старається виконувати очікування оточення. При цьому, обов’язково потрібно проявляти повагу і будувати взаємність у відносинах з тим, кому допомагаємо. Людина потребує передусім набуття досвіду і віри в те, що щось вдасться зробити, і вона зможе чимось керувати, що вона сама спроможна змінювати оточення в позитивний спосіб і ця зміна великою мірою залежить від неї самої. Людина має переконатися, що її дії приносять не тільки негативні результати, але можуть також мати позитивні. Замість безпосередньої конфронтації з труднощами, особистими й емоційними конфліктами людини, наголос робиться на «тут і тепер». Цей метод призводить до нових переживань і досвіду, що суперечить більш традиційному способу, де увага скерована на безпосередню конфронтацію, аналіз негативного досвіду і неконструктивну поведінку, а також на спробу відзвичаїти клієнта від поганих навичок. Через новий досвід в людини створюється альтернатива до попереднього бачення самого себе, яке дуже часто викривлене низькою самооцінкою і поганим ставленням до оточення. Такий метод роботи веде до того, що соціальний працівник виконує роль не опікуна, а вчителя, ініціатора, консультанта і порадника. Вихідним пунктом тут є потреба людини у праці, активності, творенні чогось, що не обов’язково має зв’язок з актуальними матеріальними потребами [48, с. 112].

Враховуючи такі базові людські потреби, як активність, прагнення належати до певної соціальної групи, відчувати потрібність своєї праці та сенс життя — для забезпечення реінтеграції безпритульних громадян, «Емаус» та інші заклади організовують так звані спільноти життя та праці. В цих спільнотах проживають соціально виключені особи — убогі, безпритульні, неповносправні, залежні. Разом вони створюють потужні об'єднання людей, що потрапили в кризові ситуації та реалізують ідею солідарності та взаємодопомоги, спільної боротьби з бідністю.

Тут вони набувають основні навички життя в суспільстві - взаємодія в малій групі, чіткий розпорядок дня, контроль емоцій, взяття на себе відповідальності, дотримання встановлених правил, набуття певних професійних навичок. Зазвичай, ці спільноти живуть за рахунок збору від населення непотрібних речей — меблів, побутової техніки, одягу, господарських речей. При спільнотах створюються майстерні, де за необхідності ці речі ремонтують (саме тут людина вчиться якомусь ремеслу і, крім того, ремонт непотрібних, викинутих речей для безпритульної людини має терапевтичний ефект — повертаючи до життя стару річ, людина відновлює в собі надію на новее життя). Зібрані та відремонтовані речі продаються в магазинах, які так само функціонують при спільнотах. Відтак, спільнота стає фінансово незалежною.

Крім самоутримання та здобуття певних професійних навичок, життя в спільноті важливе ще й тим, що тут безпритульна людина отримує навички родинного життя, якого можливо їй бракувало в дитинстві і які зможе відтворити в майбутньому при створенні власної сім'ї Люди, які зараз є бездомними, у своїй більшості були покинутими дітьми — 23% виховувалися в інтернатах, а 25% в неблагополучних сім'ях [59, c. 12]. Вони не можуть влаштувати свій дім, мати відчуття дому, якщо самого дому (в широкому розумінні цього слова) у них ніколи не було. Відтак, ці індивіди не мають моделі сім'ї, яку б вони могли перейняти. Враховуючи відсутність у безпритульної людини досвіду сімейного життя, проживання у спільноті максимально уподібнене до родинного. Серед мешканців є неповносправні, і це дає змогу здоровим мешканцям піклуватися про них, а самому неповносправному — відчуття любові та потрібності.

Сироти, які не мали батьків, можуть віднайти їх у старших членах спільноти, а старші люди — реалізувати свою потребу опікуватися молодшими та побороти страх перед самотньою старістю. Спільні робота, відпочинок, трапеза, участь у тренінгах та групових заняттях об'єднують людей, дають відчуття підтримки та стабільності. І навіть відчуття того, що покинувши спільноту і розпочавши нове життя у суспільстві, кожен з них матиме свій родинний дім, а також дає могутній терапевтичний ефект.

На жаль, поява спільнот безпритульних, які працюють за такими принципами, не є поширеною в Україні. Однією з причин такого стану справ є відсутність розуміння потреб безпритульної людини — зазвичай вважають, що необхідно забезпечити базові потреби і цього ресурсу має бути достатньо, щоб людина повернулася в суспільство. Іншою причиною є недосконале українське законодавство, яке не передбачає здійснення соціального підприємництва, відтак прирікає громадські організації на постійний пошук грантодавців, спонсорів, благодійників, замість того, щоб самим себе утримувати.