Внутрішня і зовнішня політика Костянтина Великого

Внутрішня і зовнішня політика Костянтина Великого

Зміст Вступ Розділ І. Внутрішня і зовнішня політика Костянтина Розділ ІІ. Легалізація християнства Висновки Список використаної літератури

Вступ Як тільки Діоклетіан зійшов з політичної арени (1 травня 305 р.), знову виступили вперед людські пристрасті, уже можна було передбачити, що з цього вийде. В системі Діоклетіана з самого початку було одне слабке місце, яке і знищило її. Максиміан і Констанцій мали синів: Максиміан — Максиміна, Констанцій — Костянтина. Батьківська любов була сильніша, ніж вибірна система. Галерій спробував відірвати Костянтина від його батька, але юний син все ж таки приїхав до батька в Британію. Після смерті Констанція він був проголошений Августом. Гиббон Э. Упадок и разрушение Римской империи. — М., С. 159.

На думку авторки курсової роботи обрана тема є актуальною, оскільки, проводивши велику реформаторську діяльність, Костянтин зробив важливий крок у розвитку християнства, як релігії, поставивши його на рівні з язичницьким культом тогочасної імперії. Це був надзвичайно важливий і розумний політичний крок.

Метою курсової роботи є дослідження зовнішньої і внутрішньої діяльності Костянтина і ґенеза християнства в IV ст. Також хочеться дати оцінку Костянтину як правителю, політику, полководцю, в деякій мірі відтворити і змалювати часи, в яких він правив, дати аналіз вчинків імператора і як це відбилося на становищі римського населення.

У контексті зазначеної актуальності та мети дослідження авторка курсової роботи ставить перед собою наступні завдання:

· проаналізувати розвиток пізньої Римської імперії за часів Костянтина І Великого;

· охарактеризувати внутрішню і зовнішню політику імператора;

· прослідкувати зміни в політиці Костянтина;

· оцінити його реформи;

· переглянути передумови до легалізації християнства і його наслідки;

· дослідити еволюцію ставлення Костянтина до аріанства та складних церковних суперечок.

Для написання курсової роботи авторка використала наукові дослідження російських істориків церкви — А. Лєбєдєва, який показує, тяжку долю християн — від гоніння до утвердження і визнання; Лебедев А. П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в греко-римском мире при Константине Великом. — М., 1994. Я. Буркхарда — котрий характеризує епоху Конмтантина. Буркхард Я. Век Константина Великого. — М., 2003. Також використані дослідження російських та вітчизняних дослідників історії Римської та Візантійської імперії - А. П. Каждана, який подає характеристику, виникнення і сутність християнства; Каждан А. П. Происхождение христианства и его сущность. — М., 1962. І.С. Свенцицька дає опис раннього християнства; Свенцицька И. С. Ранее христианство: страницы истории. — М., 1988. — С. 37−38. С. Головащенка, який описує всю історію християнства. Головащенко.С. История христианства. — К., 1999. Проте, ці автори торкалися даної теми вкрай побіжно, зокрема розглядаючи її у контексті розвитку Римської імперії та її взаємин з християнською церквою.

Хронологічними межами дослідження є період пізньої Римської імперії за часів Костянтина І Великого (306−337 рр.). Але для більшого розуміння даної роботи, були охоплені події попередніх часів, тобто за часів Діоклетіана, Максенція, Ліцінія.

Географічними межами дослідження є територія тогочасної Римської імперії - від порогів Нілу до берегів Фасіса, від гір Фракії до кордонів Персі; провінції Паннонія, Дакія, Македонія і Греція; територія Італії; Реція до берегів Дунаю, частина Африканського материка між кордонами Кіренаїки і Тінгітанії, а також Галлія, Британія та Іспанія.

Авторка пропонує наступну структуру свого дослідження — воно поділено на два розділи, що дає змогу легше зорієнтуватися в дослідженні.

У першому розділі «Внутрішня і зовнішня політика Костянтина» подано характеристику імператора, його зовнішньої і внутрішньої політики, боротьба за владу, деяких укази і закони імператора.

У другому розділі «Легалізація християнства» охарактеризовано передумови до цього важливого кроку, виникнення аріанства та інших єресей та їх наслідки для християнської церкви, рішення Нікейського собору.

Робота закінчується висновками, до яких прийшла авторка дослідження, списком використаних джерел та літератури.

політика костянтин християнство римське

Розділ І. Внутрішня і зовнішня політика Костянтина У ІІ - ІІІ ст. у величезній Римській державі почався та тривав занепад економіки, викликаний кризою рабовласницького ладу. Рабська праця, на якій трималася економіка, почала гальмувати її розвиток, не могла забезпечити подальше зростання продуктивності праці. Можливо, економіка держави могла б подолати цю кризу, якби стала переважати праця вільних робітників і селян, але на той час більшість з них розорилася і перетворилася на нероб, яких утримувала держава. Щодня їм безкоштовно роздавалась велика кількість хліба, для їх розваг влаштовувались свята, видовища, гладіаторські бої. Головна їх вимога: «Хліба і видовищ!» («Panem et circenses!»), стала поширеним висловом. Окрім цих двох потреб вони нічого не бажали знати. Розбещене римське суспільство поглинула жахлива економічна криза.

Ця криза найбільш болісно відбилась на становищі колонів, господарства яких розорялися, занепадали. Збіднілі колони потрапляли у залежність до великих землевласників, ставали частиною їх власності.

Наприкінці ІІІ ст. криза стала підточувати силу Римської держави, влада імператорів вкрай ослабла, почастішали їх вбивства та перевороти. Після проведення реформ економічна криза припинилася. В цей час почалася боротьба за владу між правителями різних областей.

В жорстокій боротьбі, яка продовжувалась між арміями правителів провінцій і областей провідну роль в 306 р. н. е. відіграв Костянтин. Ростовский Д. Жития святых. М. 1908. — С. 613.

Він народився в місті Нісса, що знаходилося на території Балкан (сучасна Сербія), в родині римського воєначальника Констанція Хлора, який служив при дворі імператора Діоклетіана. Його мама була простою жінкою, дочкою власника трактиру — Олена.

Юність майбутнього імператора пройшла при дворі правителя Діоклетіана у Нікомідії, куди його було відправлено наприкінці ІІІ ст.

При дворі Костянтин проявив себе як здібний та обдарований юнак. Він любив військові ігри, брав участь у навчальних турнірах і військовій підготовці. У молодому віці Костянтин виявив задатки досить непоганого полководця, сміливого і відважного воїна. Він жив у військових таборах серед воїнів, якими командував його батько.

Війська, що проголосили його імператором, вимагали нових завоювань. Костянтину прийшлося боротися за владу з Манксенцієм, а потім і проти Ліцинія.

В 312 році Костянтин, встановивши хороші стосунки з Ліцінієм (посватав його за свою сестру Констанцію), зібрав свої легіони і рушив через Альпи в Північну Італію. Гиббон Э. Упадок и разрушение Римской империи. — М. 2005. — С.373 Його армія ледве була рівна половині армії Максенція. Але він знав, що військо любить його і військо знало, що всюди, де з ним безстрашний, талановитий полководець, там і перемога. З початком похода Костянтина в Італію поєднується наступне повір'я. Одного разу, в теплий післяобідній час, коли воїни сховалися від пекучого сонця в наметах, Костянтин сидів задуманий через те, що обмірковував який результат буде мати для нього наступна боротьба на життя і смерть. І тут він бачить на небі сяйво у вигляді хрестоподібного стовпа, а під ним слова: «Цим переможеш!» Там само. — С.374. Пізніше вночі йому з’явився Христос і наказав зробити прапор із символікою побаченого знамення, що імператор і повелів зробити. Держак його вверху закінчувався золотим вінцем, під яким була монограма: Р — внизу СН, або по грецьки зверху Р, а внизу Х, що значить Христос, а під ним, трохи нижче, зображення імператора. Там само. — С. 374.

Не покидаючи Рим, Максенцій почав готуватися до боротьби. Він розділив свою армію на декілька корпусів, яким Костянтин ще до вирішальної битви наніс декілька жорстоких поразок. Захопивши міста і фортеці Північної Італії, він в сутичці при Туріні розбив панцирну кавалерію, на яку Максенцій покладав великі надії. При Вероні начальник другого корпусу хоробрий і умілий Руріх також зазнав поразки і сам загинув у битві. Втрата Руріха була незамінна для Максенція. На кінець, і сам він вирішив виступити з Риму. На Північ від столиці, у так званих Червоних Скелях. Гиббон Э. Вказана праця. — С. 374., спираючись на Тібр, розмістив він свою армію. Недовго він чекав. З’явився неприятель і розпочалась визначна битва. Спочатку завдяки своїй багато чисельній кавалерії Максенцій охопив був обидва ворожі фланги, але, укріпивши центр, Костянтин на чолі галльської кінноти кинувся на фланг. І ця атака вирішила битву, супротивник не встояв. Кавалерія Максенція повернула тил і у безладі кинулася за Тібр, тільки преторіанці не відступили, полягли на місці битви. Міст через Тібр був завалений трупами втікачів, а річка почервоніла від крові. Сам Максенцій, розгубившись, кинувся в річку. Його труп був знайдений лише на другий день. Безсмертний Рафаель написав у залі Ватикану фреску, де зображено битву Костянтина з Максенцієм Там само. — С. 375.

Після поразки Максенція Костянтин урочисто ввійшов у Рим, а потім приєднав до своїх володінь колишні володіння Максенція — Італію, Африку, Іспанію. В тому ж році (313р.) Костянтин і Ліціній зустрілись в Мілані, де видали знаменний едикт («Медіоланський едикт»), яким визнавалась рівноправність християнської релігії з язичницьким культом. Це був надзвичайно важливий і розумний політичний крок. Ліціній, в знак застави союзу і дружби, одружився на сестрі Костянтина — Констанції.

Прямо з Мілану Костянтин вирушив в Галлію, бо на цю провінцію напали франки. Військо франків розбив, а його вождів наказав кинути в цирк на поталу звірам.

Поки Костянтин розправлявся в Галлії, Ліцінію прийшлося вступити в боротьбу з Максіміном, який був розбитий в 313 р. Там само. — С. 376. Ліціній приєднав його землі до своїх і нещадно розправився з його родиною. Після цього він став володарем східної половини Римської імперії, а Костянтин — всієї західної. Проте між ними злагоди не було. І Костянтин, і Ліціній взялись за мечі, щоб вирішити питання про єдиновладдя.

В 314 р. вони зустрілись на Драві в Паннонії Гиббон Э. Вказана праця. — С. 376. Тут вони бились цілий день без вирішального успіху. Потім Ліціній відступив до Сірмеї. Біля Мардії, у Фракії, вони зійшлись ще раз. Тут вони бились до пізньої ночі, самі імператори бились в перших рядах, розійшлись знову без вирішальної перемоги. Але вивчивши один одного, обидва супротивники тимчасово помирились.

Ліціній віддав Костянтину Іллірійські землі, Македонію і Ахайю, а собі залишив у Європі тільки Фракію і частину Мезії. На честь перемоги Костянтина над Ліцінієм була викарбувана бронзова медаль.

В той час готи, які 50 років не турбували Римську імперію, разом із сарматами вторглися в прикордонні володіння. Там само. — С.376. Костянтин розбив готів і сарматів і прогнав їх за межі держави.

У проміжках між війнами він написав багато законів щодо устрою держави. Два укази Костянтина, які відносяться до того часу особливо важливі для нас тим, що проливають світло на моралі тієї епохи. Перший забороняє підкидувати своїх дітей в чужі будинки або вбивати новонароджених дітей. Причиною цього було розчарування батьків відносно високих податків і образи та переслідування з боку збирачів податків. Багато батьків, роблячи такі дії, думали, що проявляють батьківську турботу, позбавляючи своїх дітей від нещасливого життя, яке вони не в силі винести. Другий закон Костянтина проти насилля над жінками і викрадення дівчат до 25 років. Крадія засуджували до смерті. А так як смерть була досить малим покаранням за такий великий злочин, його спалювали заживо, або віддавали на поталу диким звірам в амфітеатрі. Рабів і рабинь, яких звинувачували в тому, що були співучасниками у зґвалтуванні або у викраденні, присуджували спалити заживо чи стратити, заливши в горло розплавлений свинець.

В 322 р. почалась нова війна між Костянтином та Ліцінієм. Костянтин розбив армію Ліцінія, захопив Візантій і оточив свого противника в Нікомедії. Той здався, одержавши клятвену обіцянку Костянтина, що його життя буде збережено. Проте цю клятву імператор порушив, здійснивши страшні дії над своїм старшим сином Кріспом, який багато допоміг йому в морській битві і над Ліцінієм, чоловіком своєї сестри. Костянтин став єдиним державним правителем.

А сталося це у день святкування двадцятої річниці вступу Костянтина на престол в Римі. А передували цьому такі події: у сімнадцять років Крісп одержав титул цезаря, був призначений правителем галльських провінцій. Там набіги германців дали йому можливість проявити військову звитягу. В громадянській війні, яка розпочалась після цього, батько і син діяли окремо. І саме при переправі через протоку Геллеспонт, яку так наполегливо захищав переважаючий флот Ліцінія, Крісп проявив велику мужність і вірність дій. Ця перемога на морі під Адріанополем стала однією з причин, яка визначила результат війни, і імена Костянтина і Кріспа зазвучали поруч в радісних вітальних криках, що син подібний своєму батьку в досягненнях. Крісп заслужив повагу і привернув до себе любов двору, армії та народу.

Така популярність сина досить скоро насторожила Костянтина, який і як батько, і як монарх не бажав терпіти поруч рівного собі.

В цей час він написав едикт, в якому виклав підозри щодо підготовки проти нього і проти його влади таємної змови. Він залучив всіх придворних доповідати йому про ці дії, хто б то не був, навіть із його найбільш любимих. Знаючи всі придворні інтриги, донощики вибрали в якості винних друзів Кріспа, знаючи, що за це вони отримають велику нагороду, обіцяну імператором.

І саме в розпал свята Крісп був взятий під варту за наказом імператора, який забув про батьківську ніжність і не згадав про справедливість судді. Допит був короткий і проходив без свідків. Щоб приховати долю молодого правителя від очей римського народу, Кріспа відправили в місто Пола в Істрії, де його стратили разом з Ліцінієм.

Щоб виправдати себе перед народом Костянтин визнав несправедливе звинувачення щодо сина, яке привело його до рокової помилки і кається про скоєний злочин. Він наказав виготовити із золота скульптуру Кріспа і оздобити її намистом: «Моєму сину, якого я несправедливо наказав».

Костянтин був людиною палкою і невгамовної енергії, переконаний у своєму призначенні правити світом і змінювати його. Не дивлячись на надмірні податки і високу інфляцію, він продовжив в багатьох галузях реформаторську діяльність Діоклетіана, ще вище підняв податки і збільшив число чиновників. Таким шляхом він все більше прив’язував людей до місця їх роботи. Якщо Діоклетіан обмежувався в своїй політиці лише вирішенням надзвичайних проблем, то Костянтин прагнув до встановлення міцної, довготривалої монархії.

Він був нещадний до трудового населення. Тих, хто не сплатив податків, шмагали батогами. Щоб городяни не могли ухилятися від сплати податків, їм заборонили переселятися з міста до міста і змінювати свої заняття. Діти були зобов’язані займатися тим, чим займалися їхні батьки.

Імператор продовжив реорганізацію армії, в честь якої став випускати все більше пам’ятних монет і медалей. Як і Діоклетіан до нього, Костянтин значно збільшив у своїй армії чисельність воїнів — германців, так як, особисто беручи участь в ряді переможних битв на їх батьківщині, він по заслугам оцінив їх уміння боротися із своїми співвітчизниками, які воювали на іншому боці. Особливо високо він цінував германських полководців і інших командирів. Більше того, багато германців і сарматів, яким було дозволено поселитися в межах імперії, стали призиватися в елітні кавалерійські і інші типи нової діючої армії, завдяки чому суттєво піднялася її ефективність як головної ударної сили і стратегічного резерву. Обидва ці нові підрозділи очолили нові командири — Начальник кінноти і Начальник піхоти. Були реорганізовані і посилені прикордонні війська. Жорстокі міри використовувалися при призиві в армію новобранців. За ухилення від призову передбачались такі суворі покарання, які примушували тремтіти від страху все населення імперії. За правління Костянтина з’явились перші варвари-консули.

Костянтин провів грошову реформу і почав випускати нову золоту монету — солід, яка зміцнила грошову систему імперії. Фінансові справи покращилися, це сприяло пожвавленню торгівлі і частково оздоровленню економіки.

Імператор зберіг поділ держави на чотири частини, назвавши їх префектурами Гиббон Э. Вказана праця. — С. 276. На чолі префектур стояли префекти — сини імператора.

1. Префект Сходу здійснював свою широку, по обсягу, владу зразу у всіх трьох частинах світу, які підкорялися римлянам — від порогів Нілу до берегів Фасіса і від гір Фракії до кордонів Персії.

2. У префекта Ілліріка одночасно були під управлінням важливі провінції - Паннонія, Дакія, Македонія і Греція.

3. Влада префекта Італії не обмежувалась тією країною, яка була названа в його титулі. Вона поширювалась на область Рецію, до берегів Дунаю, на залежні від імперії острови Середземного моря і на частину Африканського материка між кордонами Кіренаїки і Тінгітанії.

4. Префект Галлії керував не лише Галлією і провінціями, які їй належали — Британія та Іспанія, від стіни Антоніна до гори Атлас.

Як безпосередні представники великого імператора, префекти мали право на власний розсуд пояснювати, виконувати силою і в деяких випадках змінювати загальні едикти своїми постановами. Вони слідкували за поведінкою провінційних намісників, відлучали нездібних і наказували винуватців. До префекта можна було звернутися із скаргою на рішення будь-якої нижчої інстанції по будь-якій важливій справі, кримінальній чи цивільній, але його власне рішення було кінцевим і оскарженню не підлягало. Навіть імператор не приймав скарг на рішення або нечесність цих посадових осіб.

За правління Костянтина змінився й характер влади. Практично вже з початку ІІІ ст. н. е. принципат змінився воєнною монархією, так як у боротьбі з сенатом завжди перемагали «солдатські імператори». Нові імператори проголосили себе домінусами. Всі громадяни держави тепер були підданими імператора. Влада імператора стала необмеженою. Період в історії пізньої Римської імперії, починаючи з 284 р. н. е. називають ще домінантом.

До близького оточення монарха належало п’ять міністрів і два начальники двірцевої, або так званої шляхетної, гвардії із 3500 чоловік. Після особи правителя велику роль відігравав і вищий двірцевий чин, так званий «начальник священної опочивальні», в його підпорядкуванні знаходились камергери, гофмаршал, пажі, келлермейстер, який відав царськими погребами, гардеробмейстер.

Другою інстанцією придворної служби був міністр внутрішніх і зовнішніх справ. В його віданні знаходились не тільки верховний контроль над законодавчими і цивільними справами в державі, але і дирекція різних канцелярій, церемоніймейстерське відомство і право суду. Крім придворного штату, від цього магістра залежала і двірцева охорона, почесні караули і імператорські гінці. Останні повинні були розвозити укази імператора, служити агентами таємної поліції, відповідно шпіонити і бути донощиками на певні особи.

Третя інстанція — міністр кабінету його величності. Він мав право доповідати прямо государю і від нього безпосередньо вислуховувати певні розпорядження і потім повідомляти їх, кому призначено, письмово.

Державними фінансами відали коміти «власного майна» і «священних щедрот» імператора. Від них залежали відомства торгівлі, державна скарбниця, гірська і монетна справи. По рангу з міністрами майже на рівні стояли начальник двірцевої гвардії і начальник власних його величності охоронців. Корпус двірцевої, або благородної гвардії складався із відмінних воїнів і з найбільш знатних аристократів.

В державній раді засідали міністри, префекти і головнокомандуючі окремих армій і, звичайно, таємні радники. Результат засідань державної ради тільки тоді буде мати силу закону, якщо його затвердила воля імператора під впливом близьких його радників.

Верховним вождем, головнокомандуючим збройними сухопутними і морськими силами Риму вважався сам імператор, від якого залежали командири частин і полковники з обласними воєначальниками — дуками.

Враховуючи, перш за все, військові інтереси імперії, Костянтин, як і його попередники, прийшов до висновку, що Рим більше не являвся придатним місцем для столиці. Для імператора, чия резиденція знаходилася в Римі, це місто було не найкращим центром для здійснення контролю за станом справ одночасно на двох життєво важливих імперських кордонах: Рейнсько-Дунайському на півночі і Євфратському на сході. Попередні правителі влаштовували свої резиденції в містах, звідки було легше добиратися до прикордонних зон. З цієї точки зору, най більш зручним містом було Медіолан. Сам Костянтин влаштовував свої резиденції в таких містах: Тревірі, Ареламі і Тіцінії, а також Серміумі і Сердіку — на Балканах. Тепер він вирішив, що ідеальним містом для одночасного контролю за оборонними лініями по Дунаю і Євфрату буде місто Візантій, на стратегічно важливій Босфорській протоці. Це місто розташоване на перехресті морських шляхів, які вели із Середземного моря до Чорного і сухопутних шляхів — з Європи в Азію. В результаті він заснував тут місто Костянтинополь, на місці якого сьогодні стоїть Стамбул.

Костянтин оточив місто міцними стінами. Як і в Римі, взятому за зразок, в новому місті був споруджений форум, який був прикрашений портиками й скульптурами. Посередині форуму на мармуровому підніжжі стояла 100 футів висотою порфірна колона з скульптурою Аполлона. Досить розкішно був оздоблений головний іподром. Його вздовж розділяла колона, яку складали три мідні змії, що перевивалися своїми мідними ту ловищами. На головах у них стояв золотий триніжок.

В Костянтинополі був створений власний сенат. Населення безкоштовно постачалось хлібом. Імператор прагнув зробити Костянтинополь метрополією імперії.

В кожну річницю заснування міста на тріумфальну колісницю ставили дерев’яну позолочену скульптуру Костянтина, яка була виготовлена за його наказом і тримала в правій руці маленьке зображення богині - покровительки цих міст. Гвардійці, одягнуті в свою парадну одежу з білими свічами, в руках, супроводжували її урочистий проїзд по іподрому. Коли скульптура опинялася напроти трону Костянтина, той вставав і вітав її.

В 330 р. відбулося освячення міста і проголошення його столицею. На святі освячення місту Костянтину було присвоєно імператорським едиктом ім'я Другий, або Новий Рим і текст едикта був вирізаний на мармуровій колоні.

Таким чином, історичне значення діяльності Костянтина полягає в тому, що він зумів об'єднати імперію, яка розвалювалася, реорганізував державний апарат, заклав основу для остаточної перемоги християнства наприкінці IV ст. н. е.

Розділ ІІ. Легалізація християнства

IV ст. стало переломним в історії Римської імперії. У цей період Рим поступово втрачає своє значення як центр могутньої держави. Відбувався занепад західної частини імперії. На історичну арену все відчутніше виступала її Східна частина. На тлі загальної кризи імперії велику популярність серед народних мас все більше завойовувало християнство. Вже наприкінці І ст. воно значно поширилось на території Римської імперії. Тут утворилась значна кількість християнських общин та церков. Нове віровчення виникло на Сході, у Палестині і звідти поширювалось до Сирії, Фінікії, Кілікії, потім — на о. Кіпр та Едессу. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999. — С. 90.

Християнська церква у Східній Римській імперії на початку IV ст. набула значної популярності серед широких верств населення. Проте, переживши жорстокі гоніння та отримавши врешті офіційне визнання, вона не змогла уникнути розбрату всередині самої себе. Серед широких верств населення спостерігалася тенденція повернення до античних традицій, почали з’являтися різновиди християнського вчення, замішані на філософських традиціях минулого. В І - ІІІ ст. серед християн виникло багато сект — угрупувань, які по-своєму тлумачили божі заповіді: назореї, докети, аріани, монтаністи, гностики. Лебедев А. П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в греко-римском мире при Константине Великом. — М., 1994. — С. 322.

Найбільш небезпечною для церковної влади сектою були аріани, засновником яких був пресвітер Олександрійської церкви Арій. Аріанство стало прапором усіх ворогів Римської імперії та імператорської влади. Сутність аріанства полягала у запереченні християнського догмату троїстості. Погляди Арія знайшли прихильників серед багатьох представників еліти суспільства. Це не могло пройти повз увагу ортодоксального напрямку християнства. Розгорілася суперечка, в якій опонентом Арія виступив Олександрійський єпископ Олександр. Проблема вийшла за межі конфесії і набула загальноімперського характеру. Імператор Костянтин І не залишився осторонь конфлікту та відіграв значну роль у його вирішенні. Лебедев А. П. Вказана праця. — С. 332.

У IV ст. християнство переживало досить нелегкі, сповнені напругою часи — від жорстоких гонінь імператорів Діоклетіана та Галерія на общин, до перетворення, врешті, на офіційну релігію за часів правління імператора Костянтина І Великого та його наступників. Спочатку Римська влада байдуже ставилася до проповідників нових вчень. Але під час кризи, яка сколихнула Рим в ІІІ ст., виникла думка, ніби це за те, що римляни забули своїх богів і перестали їм служити. Імператори стали рішуче переслідувати тих, хто проповідував «чужу» віру, і насамперед християн. Їх мучили, кидали на розтерзання диким звірам в цирку, розпинали на хрестах. Каждан А. П. Происхождение христианства и его сущность. — М., 1962. — С.21. Але християни не боялися тортур і смерті. Їх підтримувала віра в те, що Бог не залишить їх і після смерті подарує вічне блаженство і Царство Небесне за їх страждання і муки. Свідченням цих подій стала поема Т. Шевченка «Неофіти». Шевченко Т. Г. Кобзар. — К., 1982. — С.27.

Ликує Рим. Перед кумира Везуть возами ладан, миро, Женуть гуртами християн У Колізей. Мов і різниці.

Кров потекла. Ликує Рим!

І гладіатор, і патрицій,

Обидва п’яні. Кров і дим

Їх упоїв.

Руїн слави Рим пропиває, <�…>

… І леопард

Із льоху вискочить на сцену, Ступив, зирнув… І полилась Святая кров. По Колізеї

Ревучим громом пронеслась

І стихла буря.

Під час правління Нерона, християн звинувачували у Великому пожарі Риму (64 р. н.е.). Але то було незначним звинуваченням в порівнянні з тим, що насправді ставилось їм у звинувачення, оскільки як говорить Тацит, вони, здавалось, «ненавидять весь людський рід». Грант М. История Древнего Рима./ Пер. с англ. Л. Кныша. — М.: Терра — Книжный клуб, 2003. — С. 333.

З моменту легалізації християнської релігії та початку розробки церковної догматики у християнському середовищі з’являлися та активізовували свою діяльність громадяни, невдоволені ортодоксальними канонами християнського віровчення. Почали виникати богословські суперечки з приводу питання основоположних догматів вірування — про співвідношення Бога — Отця і Бога — Сина.

В аріанстві спочатку часто вбачали просту суперечку між богословами, яка переросла у складну та заплутану дискусію. Однак, на думку авторки курсової роботи, дійсне значення та зміст цього конфлікту полягали в іншому. Він вмістив у собі політичні, соціальні та національні мотиви, до яких додавалися протиріччя з приводу віровчення та способу релігійного життя.

Місцем найбільшої концентрації християнського вільнодумства став Схід імперії. На це були об'єктивні причини. Так, на початку IV ст. поширення християнства в різних частинах Римської імперії позначено нерівномірно. Італійський історик Амброджо Доніні виділяє три основні зони християнізації імперії:

1. Ареал найбільшого проникнення християнства — Мала Азія, особливо Фрігія, Віфінія і Понт Евксинський — аж до кордонів Кавказу, Вірменія, включаючи райони на захід від Євфрату, острова Егейського моря, а також окремі зони Едесси;

2. Зона, де християнство охопило частину населення, але не мало визначального впливу: Греція, Македонія, Сирія, деякі міста Палестини, Єгипту, Африки та Нумідії, Риму та його околиці, узбережжя Північної Італії та Сицилії, Іспанія і Галлія аж до центрального європейського масиву;

3. Палестина, частина Аравії і Месопотамія, Епір, Далмація, Центральна та Північна Італія, дунайські провінції - Мезія і Паннонія, Кіренаіка, Лівія і Мавританія — райони, де процес християнізації ледве починалися. Донини А. У истоков християнства. — М., 1979. — С. 25.

Ізольовані християнські общини зустрічалися також на Північному узбережжі Чорного моря та в Криму, на півночі Галлії, у Бельгії, вздовж Рейну, в Реції і Норику, навколо Віндобона (теперішнього Відня) і на Британських островах, включаючи Гібернію (латинська назва Ірландії). Там само. — С 28.

Висока концентрація християнського населення на Сході Середземноморського басейну і перенесення адміністративного та політичного центру імперії у Візантію вплинули на зміну імператорської політики стосовно християнства та спричинили до появи ряду варіантів цього вчення.

Причини зростаючої популярності християнства серед населення держави криються, власне кажучи, у кризі античної релігії. Традиційна римська релігія була вже не в змозі задовольнити духовні потреби тогочасного суспільства. Як зазначає І.С. Свенцицька, це особливо простежувалося у містах Малої Азії, Греції, Італії. Відбувалася криза полісної релігії, котра проявлялася у значному падінні авторитету древніх античних богів. Ще одним проявом кризи стала поява культів, що обслуговували органи влади. Це проявлялось у спорудженні пам’ятників та барельєфів божественному Демосу, Ареопагу, Римському сенату. Свеницкая И. С. Ранние християнство: страницы истории. — М., 1988. — С. 37. Такий стан міг свідчити завуальовану, ще не до кінця усвідомлену потребу імперської влади у сильній ідеологічній підтримці з боку Церкви. Згодом ця потреба була втілена в життя завдяки одержавленню християнства. Особливо популярністю, у перші століття нашої ери в Римській імперії, користувалося чаклунство, магія та віра у пророкування, що також свідчило про невдоволення населення релігією предків, про духовні пошуки всередині римського суспільства.

Привабливі ідеї християнства призвели до звернення в нову релігію багатьох жителів Римської імперії. Хоча на початку IV ст. християни становили тільки 5% від усього населення імперії. Однак, очевидно, це було тільки офіційно охрещені християни. Набагато більше серед прибічників християнства було тих, хто симпатизував новому різновиду вірування. Їх не так вже легко виявити, адже фактично вони являлись язичниками, продовжували виконувати язичницькі обряди. До нової релігії значна маса громадян тільки придивлялась, зважуючи можливість в майбутньому вступити до її лав.

З самого початку виходу на історичну арену християнство залучало до своїх лав людей різного соціального та майнового стану. Однак, серед його прибічників переважали представники нижчих, бідних прошарків суспільства. Проте, у ІІ-ІІІ ст. спостерігається перехід в нову релігію значної частини знатних і багатих людей, зокрема навіть тих, хто мав безпосереднє відношення до імперського двору. Серед потенційних християн були навіть представники імператорських сімей. Траплялось, що і самі імператори ставились до цього вчення прихильно, або навіть таємно сповідували його. Так, при дворі імператора Олександра Севера нараховувалося багато християн, а сам імператор та його спадкоємець були оголошені таємними християнами. Двір Діоклетіана переповнювали християни, як і двір Констанція Хлора і Ліцинія. А імператор Костянтин І Великий взагалі офіційно вважався першим християнським імператором. І то незважаючи на те, що прийняв він хрещення тільки на смертному одрі. Ростовский Д. Жития святих. — М. 1908., С. 639.

В особі апологетів християнство отримало людей освічених, особливо серед представників гностичного християнства зустрічалися високоінтелектуальні особистості та знані мислителі високого рангу. У другій половині ІІ ст. у Александрії відкрито школу християнського богослов’я, яку очолював спочатку Климент Олександрійський, а потім Оріген.Ростовский Д. Вказана праця. — С. 378. Видатні особистості: філософи, адвокати, вчителі ораторського мистецтва, риторики, які прийняли християнство та були причетні до становлення християнського богослов’я, створювали теологічні праці, оприлюднювали своє розуміння неоднозначного ставлення християнства до античної культури. Вони її критикували, але при цьому і багато в неї запозичували. Завдяки діяльності таких особистостей, до лав християнської церкви залучалося багато освічених людей. Християнська релігія отримала значне поширення і у сільській місцевості, на периферії Римської імперії, отримуючи нових членів з середовища рабів та колонів.

Різні верстви населення сприймали християнське віровчення по-різному: одні осмислювали канони Церкви, спираючись на свій досвід та освіченість, а інші, за браком освіти, сприймали все тільки на віру. На думку авторки курсової роботи, вже тоді, на етапі становлення, християни формально розкололися на дві групи: 1) вихідців з міського середовища, освічених, вихованих на традиціях античності, обізнаних на здобутках філософських вчень людей і 2) представників сільської бідноти, котрі знайшли у християнських догмах відповіді на свої насущні питання і задовольнилися ними, більше не бажаючи нічого знати та розмірковувати. Саме з представників другої групи виходили релігійні фанатики. Можливо, саме тоді й окреслились передумови для виникнення суперечки всередині Церкви на початку IV ст.

Імператор Костянтин І Великий відіграв вирішальну роль в історії християнства. Він поставив його на твердий ґрунт офіційного визнання. З часів правління Костянтина язичницька імперія почала перетворюватися на імперію християнську. Союз імператора з християнською церквою носив, перш за все, політичний характер. Від правління Костянтина християнство почало набувати вирішального значення в ідеологічному житті імперії, а християнська Церква поступово перетворювалася на привілейовану структуру. Імператор розглядався як захисник і покровитель, охоронець порядку та єдності в Церкві.

Християнство обожнювало не самого імператора, а його владу. Воно санкціонувало і освячувало режим необмеженої монархії. Сучасник Костянтина — єпископ Євсевій Кесарійський розробив християнську концепцію «божественного походження» і характеру імператорської влади. Імператор не Бог, але він обраний Богом і таким чином, є посланником Бога на землі та править за допомогою Сина Божого. Євсевію належить і розробка концепції християнської держави — імперії, як держави християн на чолі з імператором — її світським головою, правителем християнських підданих.

Ще в юному віці, будучи при дворі Діоклетіана, Костянтин вже тоді перейнявся ідеями християнства, оскільки його прибічників було чимало при дворі. Відомо, що мати Костянтина Єлена була християнкою і мала неабиякий вплив на духовне становлення та світогляд свого сина. Батько імператора, Констанцій Хлор, також завоював собі гарну репутацію у церковних істориків того часу. Євсевій пише, що він «був одним з найславетніших монархів наших"Ростовский Д. Вказана праця. — С. 608. До того ж, за свідченням Євсевія, він прихильно ставився до християнства: «Протягом усього свого правління він весь свій дім разом з дітьми, дружиною і домашніми присвятив єдиному цареві усіх — Богу». Однак це не свідчить, що Констанцій Хлор був християнином, як не був він і язичником. Можливо, він просто симпатизував християнам, адже таких потенційних християн у той час в імперії була вже достатня кількість.

Навернення Костянтина у християнство пов’язане з битвою біля Мільвіанського мосту у 312 р. Тут він побачив знамення, яке пророчило успішне завершення битви, що і сталося. На деякий час його вибір залишився на Богі-Сонця, якому по традиції поклонялись всі покоління його сім'ї. І хоча зображення цього божества продовжували з’являтися на всіх нових монетах до 318−319 рр., ще в період обнародування Медіоланського едикту у самого Костянтина стала проявлятися особиста зацікавленість в християнстві.

У 313 р. двоє правителів імперії - тимчасові союзники і майбутні непримиренні вороги — Костянтин і Ліцині й — обнародували едикт, за яким християни отримали свободу богослужіння. Сталася ця значна для християнського світу подія у Медіолані (Мілані) і отримала назву «Медіоланський едикт» про віротерпимість. Документ остаточно визнавав припинення гоніння на християн. Терор свого часу приніс багато бід і зла, спричинив зловживання на місцях, адже значну кількість потрібних для держави людей знищили в ім'я боротьби. Згідно з «Мідіоланським едиктом», християни мали право відкрито відправляти свій культ. Церковні організації відтепер могли володіти будь-яким майном, в тому числі і нерухомим. Конфісковане до того часу майно поверталося християнам. Формально християнство стало тільки одним із чисельних дозволених культів імперії. Вищезгаданий едикт, як свідчать його статті, проголошуючи фактично повну свободу віросповідання, все ж пояснює необхідність її легітимності дуже обережно. З огляду на політичні мотиви, така обережність імператорів у зміні політиків стосовно християн повною мірою виправдовує себе. Імператор Костянтин вважав, що перехід від політики гоніння до повного визнання і прийняття християнства повинен здійснюватись поступово. Можливо, що Костянтин сам ще не розібрався до кінця у своїх релігійних уподобаннях. Він проводив політику не завжди ідентичну його власним поглядам.

У IV ст. Церква стала привілейованою духовною організацією, її ієрархам надано чимало прав. Але християнські догмати залишилися предметом широкого обговорення, що породжувало величезну кількість єресей та релігійних рухів, що відображали суспільну думку і настрої різних прошарків населення. Ледве отримавши визнання, церква одразу почала використовувати державні засоби насилля для вирішення своїх внутрішніх суперечностей. Імператор в основному підтримував офіційну Церкву при виникненні внутрішніх суперечок. А та, в свою чергу, дотримувалася вимог імператора.

В 314 р. Костянтин відмінив язичницькі ігри;

313−315 рр. звільнив духовенство від громадянських посад і церковні землі від загальних повинностей;

315 р. — відмінив страту через розп’яття і видав закон проти іудеїв, які повставали на Церкву;

316 р. — дозволив Церкві здійснювати визволення рабів без особливих формальностей, що було дуже важко при здійсненні цього в цивільних судах;

319 р. — заборонив приватним особам приносити жертви ідолам і звертатися до гадалок у себе вдома, залишивши це право тільки громадам;

325 р. — відмінив закони, які діяли в Римській імперії щодо безшлюбності (в захист незайманих хлопців та дівчат) і дозволив церкві право одержувати майно по заповітам, допустив християн до вищих державних посад, показав будувати храми і заборонив вносити в них, по звичаю, який існував в язичницьких капищах, імператорські статуї та зображення;

321 р. — був введений семиденний тиждень, замість восьмиденного. Сьомий день вважався днем молитв і зборів, днем відпочинку. В цей день забороняється працювати.

Відомо наприклад, що галльські єпископи, зібравшись у Арлі у 315 р., заборонили християнам дезертирувати з армії під страхом відлучення від церкви. Однак лояльності з боку християнської церкви до імператора було недостатньо. Державній владі потрібна була єдина церква з єдиною ідеологією, а у християнстві, після його легалізації, суперечності з теологічних питань спалахнули з новою силою.

У період інтенсивного поширення аріанства та розростання христологічної суперечки у християнській церкві у 322−323 рр. імператор Костянтин не мав змоги звернути на це увагу, воюючи за владу зі своїм співправителем. Засліплений перемогою і заздрістю, він присуджує свого старшого сина Кріспа до страти, а потім, порушуючи клятву — страчує Ліцінія. Благочестива Єлена, мати Костянтина і бабуся Кріспа, оплакуючи свого улюбленого внука здійснює подорож в Єрусалим. Вона відвідала всі міста, дорогі християнам по великим Євангельським подіям, відкрила завалену землею печеру Св. Гроба і в ній знайшла Животворящий Хрест.

Свята Єлена віддала Животворящий Хрест патріарху, а частину хреста взяла з собою для вручення імператору.

Сам імператор наказав побудувати величний храм в славу Воскресіння Христа над печерою Гроба Господня. Месяцеслов. — М., 1972. — С. 347.

На місці, де був знайдений Хрест, Єлена побудувала мармурову часівню, виконавши таким чином сою набожну обіцянку. За ці подвиги церква прирахували її до лику святих.

Після здійснення такої рокової помилки, як вбивство власного сина, Костянтин починає шукати успіху, щоб забути ті криваві дні. Більше занурювався у внутрішні справи держави. Він взявся за вирішення церковного конфлікту. З цією метою пише Арію та Єпископу Олександру листа, в якому виклав свою позицію стосовно релігії: «Я дуже хотів би, щоб учення усіх народів про божество було приведене до єдиного ладу!» Імператора дуже стурбувала сварка і він прагнув примирити ворогуючі табори: «Як жорстоко вразила мій слух, або краще сказати, саме серце, звістка про те, що між вами виникли непорозуміння. Оголошую про своє право бути посередником у вашому конфлікті і покровителем миру між вами». Костянтин закликав до одностайності у питаннях віровчення, зазнаючи, що «подібні суперечки — справа голоти, і більше підходять дитячому невігластву, ніж розуму людей освічених і мудрих. Хай буде у вас одна віра, одне розуміння, один заповіт Всевишнього».

Імператор прагнув єдності і спокою в церкві, бажаючи остаточно закріпити за християнством статус ідеологічної «опори своєї імперії» та поставити Церкву на службу державі. Тож суть суперечки, розбіжності у поглядах між Арієм та Олександром його не хвилювали. Так само, як не вбачав він чогось значного та небезпечного у самому аріанстві. Однак, розбіжність поглядів між церковними кланами та ієрархами Церкви могла сильно підірвати власні позиції імператора, котрі не відзначалися стабільністю у Східній частині імперії. Прагнучи зберегти спокій в державі, Костянтин написав ще одне послання, на цей раз для прямого винуватця конфлікту — Арія. У листі він намагався повернути Арія в «істинну» віру та відвернути кровопролиття, що могло виникнути. Однак, примирити опонентів не вдалося. Тому було скликано Собор, на якому суперечливі питання винесли на суд широкому загалу представників Церкви.

Перший Вселенський Собор відбувся 325 р. у місті Нікея. Діяльність Собору тривала з кінця травня по кінець липня 325 р.

На Нікейському Соборі вчення Арія було засуджене та проголошено єрессю. Крім засудження аріанства Нікейський Собор прийняв так званий «Канон» або «Символ віри», короткий виклад основних положень християнської релігії. Дотримання цих положень вважалося обов’язковим для кожного християнина. Двох єпископів, які відмовилися підписати рішення собору, і самого Арія прокляли і відправили в заслання.

Але, не дивлячись на те, що аріанство, і догматизм продовжували існувати, сам імператор Костянтин в останні роки життя схилявся до аріанства і жалів, що втрутився в церковні конфлікти. Аріанство було перейнято і деякими варварськими племенами в якості державної релігії. Цим вони хотіли підкреслити свою відмінність від Римської імперії.

Рішення Нікейського Собору сприяли кінцевому оформленню християнської церкви. На Соборі був прийнятий християнський календар, уточнена система церковної ієрархії. Єпископи Риму, Александрії, Антіохії одержали звання патріархів, а перші два — ще і звання пап. На чолі християнських общин в провінціях були назначені архієпископи, в містах — єпископи.

При Костянтині були оформлені перші рукописи Біблії - священні книги християн. По дорученню імператора цю роботу виконав єпископ Євсевій Кесарійський.

Костянтин І Великий підтримав і власноруч підписав Символ Віри, запропонований опонентами Арія. Для з’ясування позицій Костянтина І вартим уваги є заключення послання імператора до усіх єпископів і народів, в якому він наголосив: «Аріанство є нечестивим і єретичним вченням» і закликав знищувати твори Арія та його прибічників.

Отже, політика імператора Костянтина І Великого по відношенню до аріанства та суперечок, які воно спричинило, збудивши суспільство, носила однобічний про державницький характер. Костянтина турбували, насамперед, спокій в державі, єдність всіх частин імперії. А конфлікт, спричинений аріанством, міг порушити співвідношення сил та підірвати значною мірою авторитет імператора, котрий ще тільки освоювався з високим статусом одноосібного глави держави. Підтримка сильної Церкви, що освячувала його сан, була дуже необхідна.

Висновки Працюючи над даним дослідження авторка дійшла до наступних висновків.

По-перше, розвиток пізньої Римської імперії при Костянтині І Великому покращився. Були подолані наслідки економічної кризи. Римська імперія знову набула своєї колишньої слави і величі. Принципат змінився воєнною монархією, так як у боротьбі з сенатом перемагали «солдатські імператори». Починаючи з 284 року період називають домінантом.

По-друге, внутрішня і зовнішня політика імператора була направлена на зміцнення імперії. Костянтин не хотів правити в союзі з Ліцінієм, а хотів єдиновладдя. За час свого правління він одержав перемогу над усіма своїми суперниками — Максенцієм, Максіміном, Ліцінієм. Це був далекоглядний, підступний, безжалісно жорстокий правитель. Він залишався істинним сином свого часу.

По-третє, якщо на початку свого правління Костянтин був змушений війною відвойовувати території, то пізніше він уже уміло проводив свою реформаторську діяльність.

По-четверте, між війнами він написав багато законів. Два з них проливають світло на мораль тієї епохи. Перший забороняв підкидувати своїх дітей в чужі будинки або вбивати новонароджених. Батьки таким чином хотіли позбавити дітей своєї тяжкої долі через високі податки. Другий закон — проти насилля над жінками і викрадення дівчат до 25 років. Крадія присуджували до смерті. Цими законами він хотів покращити життя населення своєї імперії.

По-п'яте, християнська Церква у Римській імперії набула значної популярності серед широких верств населення. З початку виникнення християнства його прибічникам жилося несолодко. На них влаштовували гоніння. Розсудливі люди намагалися зупинити ці гоніння. Двір Діоклетіана переповнювали християни, як і двір Констанція Хлора і Максенція. А імператор Костянтин І Великий взагалі офіційно вважався першим християнським імператором, незважаючи на те, що прийняв хрещення на смертному одрі (337 р.). він ще в юному віці перейнявся ідеями християнства, оскільки його мати Єлена була християнкою і мала неабиякий вплив на духовне становлення сина. Християнство було легалізовано у Медіолані (Мілані) в 313 році двома правителями імперії - Костянтином і Ліцінієм. Згідно з цим едиктом, християни мали право відкрито відправляти свій культ. Але християнські догмати залишилися предметом широкого обговорення, що породжувало велику кількість єресей і релігійних рухів.

І по-шосте, найбільших проблем християнству на той час завдавало аріанство, основоположником якого був пресвітер Олександрійської церкви Арій. Костянтин втрутився в церковний конфлікт і визнав аріанство єретичним вченням. Таке рішення було прийнято на Нікейському соборі у 325 році. Проте, імператор в останні більше схилявся до аріанства і жалів, що втрутився в церковний конфлікт.

Отже, пізня Римська імперія за імператора Костянтина Великого дала останній поштовх у своєму розвитку. Були подолані наслідки економічної кризи, проведені реформи, видані укази, закони та едикти. Важливим кроком було визнання християнства одною з релігій імперії, за що його зараховано до лику святих і дано високі імена Рівноапостольного та Великого. Також імператор заклав нову столицю — місто Костянтинополь, яке пізніше стало столицею іншої імперії - Візантійської. Імператор Юліан Отступник останні, хто здійснював гоніння на християн. Після Костянтина розвиток Римської імперії пішов наспад. Вона проіснувала недовго — у 476 році Велика Римська імперія була зруйнована.

Перелік використаних джерел та літератури

І. Джерела

1. Месяцеслов. — М., 1972.

ІІ. Монографії, статті, посібники

1. Буркхард Я. Век Костянтина Великого. — М., 2003.

2. Вегнер В. Рим. Начало распространения и падения всемирной империи римлян. В 2-х т. — Т. 2. Мн.: Харвест, 2002. — 448 с.

3. Гиббон Э. Упадок и разрушение Римской империи. Перевод с английского Л. А. Игоревского. — М.: ЗАО. Центрполиграф. 2005. — 959 с.

4. Головащенко С. Історія християнства. — К., 1999.

5. Грант М. История Древнего Рима./Пер. с англ. Л. Кныша. — М.: ТЕРРА — Книжный клуб, 2008. — 464 с.

6. Донини А. У истоков христианства. — М., 1979.

7. История Византии: в 3-х томах. — М., 1968.

8. Каждан А. П. Происхождение християнства и его сущность. М., 1962

9. Лазебный А. Самые почитаемые иконы. Праздники православной церкви. — Донецк: ООО ПКФ «БАО», 2008. — 287 с.

10. Лебедев А. П. Эпоха гонений на христиан и утверждение христианства в греко-римском мире при Костянтине Великом. — М., 1994.

11. Ростовский Д. Жития святых. М. 1908.

12. Свеницкая И. С. Ранние христианство: страницы истории. — М., 1988.

13. Спасский А. Обращение императора Костянтина Великого в христианство. Сергиев посад, 1904.

14. Фроловский Г. В. Восточные отцы IV века. -М., 1992.

15. Шевченко Т. Г. Кобзар. — К., 1982.