Сільське господарство українських земель у складі Російської імперії

Криза середньовічних і розвиток нових соціально-економічних відносин у першій половині XIX ст.

Наслідки політико-адміністративних нововведень. Початок XIX ст. ознаменувався спробами уряду Олександра І реформувати внутрішнє життя Російської імперії. Підтверджувалася «Жалувана грамота дворянству», чим додатково зміцнювалася соціальна база самодержавства, колишні колегії замінювалися міністерствами (1802), увага громадськості концентрувалася на проекті «державних перетворень» Михайла Сперанського та інших ліберальних заходах уряду. Але багато з них залишилися тільки на папері. Після повстання декабристів царський уряд у 1826 р. заснував Третій відділ власної його імператорської величності канцелярії, чим було започатковано регулярну таємну поліцію. Посилилася цензорська служба й одночасно свавілля та зловживання чиновництва. Бюрократизація всіх сторін суспільного життя набрала за царювання Миколи І небаченої раніше сили.

Тривала уніфікація управлінської системи. У 1802 р. уряд ліквідував величезну Малоросійську губернію і натомість утворив Чернігівську та Полтавську. Новоросійську губернію було поділено на Катеринославську, Таврійську та Миколаївську (з 1803 р. Херсонську). У 1828 р. вони, а також Бессарабія увійшли до складу Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернаторства. Щоб ослабити позиції польської шляхти після повстання 1830 p., царський уряд у 1832 р. утворив Київське генерал-губернаторство у складі Київської, Волинської та Подільської губерній. Через три роки Сло-бідсько-Українську губернію реформовано в Харківську. Вся територія України була поділена на дев’ять губерній, які в незмінному вигляді проіснували до початку XX ст. Губернії поділялися на повіти.

Реформування адміністративної системи країни мало на меті посилити владу центру над окраїнами, ліквідувати їхні національні особливості та русифікувати неросійське населення. Цей процес супроводжувався розростанням адміністративно-чиновницького апарату й посиленням контролю над внутрішнім життям України. Ключові позиції в адміністрації займали переважно російські чиновники. Панування російської мови у канцеляріях, судах і побутовому спілкуванні заможної верхівки змушувало пристосовуватися до неї й ту українську інтелігенцію, котра хотіла зберегти національну культуру.

Україна тяжко переживала спробу уряду перекласти тягар утримання армії виключно на плечі селянства. З цією метою голова департаменту військових справ Олексій Аракчеев почав із 1817 р. насаджувати військові поселення. До 1825 р. у Слобідсько-Українській, Катеринославській і Херсонській губерніях власті розмістили 16 кінних і 3 піхотних полки. З’явилися вони також у Київській та Подільській губерніях. Україна наповнилась довічними солдатами, з дитинства відірваними від своїх батьків і народу. Військовий статут регламентував усе життя поселенців — військову службу, роботу в полі, особистий час, родинні взаємини, у тому числі й одруження. Однак наміри царизму спертися у своїй політиці щодо України на своєрідне яничарське військо у вигляді військових поселенців зазнали невдачі. Деспотизм, нещадна муштра й жорстока експлуатація перетворили їх із вірних слуг на непримиренних противників режиму. Повстання бузьких поселенців у 1817, чугуївських — у 1819, шебелинських — у 1829 р. та інші стали серйозною пересторогою для царського уряду. Коли військо починає бунтувати, влада хитається. Тому уряд у 1857 р. мусив ліквідувати військові поселення, а поселенців перевести до розряду державних селян, Зменшення кількості поміщицьких і зростання чисельності державних селян. На початку XIX ст. найчисленнішу верству селянства становили кріпаки, їхнє становище порівняно з попередніми роками погіршувалося. Дальше обезземелювання доповнювалося збільшенням різноманітних повинностей і податків. Найтяжчою формою визиску залишалася панщина. Хоч царський уряд і обмежував її трьома днями на тиждень, але поміщики навчились обминати закон. Вони продовжували давати кріпакам такі «уроки», які вимагали значно більше часу для виконання. Панщина надовго відривала селянина від власного господарства, зв’язувала його ініціативу та підприємливість. Але, доводячи кріпаків до жебрацького стану, поміщики тим самим підривали економіку й своїх маєтків. Розорений працівник був непридатний для панських ланів.

Російський уряд зробив спробу вийти з цього становища. У 1803 р. був виданий закон про так званих «вільних хліборобів». За ним поміщикам дозволялося звільняти селян із землею за викуп. Однак бажаючих дати волю кріпакам виявилося мало, і закон завис у повітрі.

Доведені до відчаю селяни тікали від своїх поміщиків на Південь, Кубань, Дон і там оголошували себе вільними людьми. Відбувався й організований відхід сільської людності з перенаселених регіонів України. Основним районом компактного переселення українців стала Кубань. Воно відбувалося своєрідними хвилями. В 1809— 1811 pp. на її землі переїхало 66 тис., у 1821— 1825 pp.— 48 і в 1848— 1849 pp.— 14 тис. селян і міщан переважно з Полтавської, Чернігівської та частково Харківської губерній. Кубань заповнилася білостінними мазанками, національним українським одягом і говіркою. Зовнішньо вона мало чим відрізнялася від лівобережних українських губерній.

Чисельність поміщицьких селян на 1858 р. зменшилася до 49,9% усього селянства. Найбільше їх було на Правобережній Україні, регіоні з досить міцними кріпацькими традиціями. Прагнучи звести Україну до загальноросійського рівня розвитку, царський уряд усіляко намагався уніфікувати вільні верстви сільського населення до стану державних селян. До них належали козаки, військові, обивателі, одно-двірці, кіннозаводські, частково старостинські, економічні, коронні, виморочні, банківські, відписні селяни, вільні хлібороби, євреї-землероби, колоністи, кантоністи, нижні військові чини та їхні нащадки тощо. Ці верстви мали й певні регіональні особливості. Так, колишні селяни коронних, ста-ростинських і ленних маєтностей Правобережної України, на відміну від своїх сусідів на Лівобережжі та Півдні, продовжували відбувати панщину в господарствах власників-орендарів. На Півдні чисельність державних селян збільшувалася насамперед за рахунок різних воєнізованих груп людей, місцевих мусульман, переселенців і втікачів із центральних українських та російських земель. На Лівобережній та Слобідській Україні переважну більшість цього розряду населення становили колишні козаки та їхні нащадки, які продовжували зберігати якщо не права, то згадки про своє привілейоване становище в минулому.

Кількість державних селян постійно зростала й на 1858 р. досягла 50,1% усього селянства. Вони мали значно ширші права, ніж поміщицькі. На початку століття власті змушені були припинити передавання державних селян у приватну власність і приписування їх до казенних фабрик і заводів. У 1801 р. уряд дозволив їм купувати землі, що відкрило нові можливості для перетворення підприємливих селян на заможних землевласників. Тривалий час російський уряд забороняв державним селянам переходити до станів купецтва й міщанства, відкривати власні фабрики і заводи, займатися відкупами і підрядами. Але під тиском об'єктивних обставин та опору селян такі заборони з 1818 р. були відмінені зовсім або ж суттєво обмежені. Широкі права розпоряджатися землями мали козаки, однодвірці та іноземні колоністи.

Існувала невелика група удільних селян, що належали царській родині. Вони зосереджувалися переважно на Слобожанщині, Лівобережжі та в Катеринославщині. За своїм соціальним становищем удільні селяни наближалися до поміщицьких. Крім інших платежів, вони щороку сплачували певну суму на утримання царської сім'ї. Тільки в 1858— 1859 pp. уряд відмінив їхню кріпосну залежність.

Суперечливий характер сільського господарства. Сільське господарство перебувало в неоднозначному становищі. З одного боку, розширювалися посівні площі під сільськогосподарські культури. Цей процес відбувався переважно за рахунок південного регіону, де вони протягом першої половини XIX ст. збільшились у 25 разів. Удосконалювалися технологія обробітку грунтів і знаряддя праці, господарства неминуче втягувались у товарно-грошові відносини. З іншого боку, селянські господарства центральних земель України економічно занепадали. Це проявлялося насамперед в обезземелюванні поміщицьких селян, наділи яких дедалі більше переходили у власність поміщиків. Останні на власний розсуд замінювали кращі селянські на свої гірші землі, відводили кріпакам наділи далеко від сіл. Напередодні реформи 1861 р. розміри полів уже не могли вдовольнити мінімальні життєві потреби кріпаків. Господарства поміщицьких селян замість необхідних для прожиття 5 десятин мали в середньому в Подільській губернії по 1,2, а в Чернігівській до 3,6 десятин землі на ревізьку душу.

Погіршувалась економічна спроможність і державних селян. Під тиском товарно-грошових та інших чинників вони часто змушені були продавати власні землі. Особливо активно цей процес відбувався серед козаків, військових обивателів і однодвірців Лівобережної України. _уСаме тому обезэемелення державних селян цього регіону проходило швидше, ніж на Півдні. Розміри їхніх земель були більшими за наділи поміщицьких селян, але мало де доходили до рівня прожиткового мінімуму. На Лівобережжі й Правобережжі вони становили 3—4,6, а на Півдні — 6,7—9,6 десятин. Навіть при відносно кращій забезпеченості землею господарства державних селян розорювалися, не могли сплачувати податки й перетворювалися на недоїмочні. Щоб стягнути борги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, віддавала їх на «роботи» місцевим багатіям або ж здавала в рекрути.

Основним заняттям українського селянства залишалося зернове землеробство. Люди вирощували різні зернові культури, але найбільше пшениці, жита, проса й гречки. Зростаюча грошова рента змушувала селян пристосовувати свої господарства до ринкових відносин. Найбільш підприємливі хазяї з цією метою вдосконалювали сільськогосподарські знаряддя праці, застосовували кращі способи обробітку грунтів тощо. Козак із містечка Опішня Полтавської губернії Матвій Дугельний винайшов машину для товчіння і віяння проса, яка вшестеро перевершувала продуктивність звичайних пристроїв. Козак Стеценко зробив полегшений плуг, доступний для господарств з малою кількістю волів чи коней. Народні умільці почали виготовляти невеликі плужки для оранки земель під картоплю, спеціальні катки для закату-вання насіння ярових культур. Але то була тільки народна творчість, ці вироби не поширювалися далі свого села чи найближчої округи. Більшість селян продовжувала користуватися традиційними плугами, ралами, сохами та іншими знаряддями праці й застосовувала трипільну чи перелогову системи обробітку грунту. Розвиток зернового землеробства гальмувався відсутністю в переважної більшості господарств необхідної кількості тяглової сили.

Селянська земля чимдалі виснажувалась і давала щораз менші врожаї. Протягом 1839— 1855 pp. вони зменшилися на Лівобережжі та Правобережжі до «сам» — 2,9. Тільки в окремі урожайні роки врожаї зернових забезпечували необхідну норму (3 четверті для дорослого і 1,5 четверті для дитини) споживання хлібної продукції селянської сім'ї. Дещо краще були забезпечені селянські родини хлібом на Півдні з його більшими земельними наділами й досконалішою землеробською технологією. Особливо це стосувалось іноземних колоністів. Однак у цілому по Україні селянські господарства в 50-х роках давали до 10% всього товарного хліба. Більше зерна надходило на ринок із господарств державних селян, Іноземних колоністів І значно менше від поміщицьких селян.

Щоб здобути якісь кошти, люди почали надавати перевагу тим видам господарств, які давали більш-менш сталі прибутки. В різних регіонах вони були різними. У Полтавській та Чернігівській губерніях — це вирощування конопель, тютюну, на Півдні — льону, на Правобережжі — цукрових буряків. На Херсонщині та Катеринославщині селяни одержували більше прибутків від продажу кавунів, динь, соняшнику, на Харківщині та Полтавщині—свіжих, сухих і маринованих груш, яблук різних сортів, слив «угорок», «опішнянок» і «мгарок», вишень, на Миргородщині — часнику та цибулі. Ці товари продавалися на українських ринках, вивозилися до російських та білоруських міст, а також на Дон.

Майже в кожній хаті сукали пряжу, готували нитки й ткали полотно чи вовняні тканини. Більшість умільців, які почали професійно займатися різними промислами, одержували сировину від тваринництва, рільництва тощо. У них також з’явилася певна спеціалізація. Селяни-майстри Лох-вицького, Кролевецького повітів Чернігівської губернії плели добрі рибальські сіті, Проскурівського, Летичівського (Подільська губернія), Васильківського й Таращанського повітів (Київська губернія) ткали багато мішковини, Харківщини — килимів, Кобеляцького й Миргородського повітів (Полтавська губернія) виготовляли високоякісні смушки, ряду повітів Чернігівщини — вироби з дерева. Надзвичайно поширилося чумакування — перевезення вантажів на далекі відстані.

Товарно-грошові відносини швидко вторгалися в поміщицькі господарства, або руйнуючи їх, або ж змушуючи звикати до нових умов. Підприємливі поміщики активніше застосовували на полях машини та удосконалені знаряддя праці, що сприяло підвищенню врожайності зернових і технічних культур. Плуги, культиватори, борони та іншу сільськогосподарську техніку почали поставляти поміщикам заводи Браницького на Київщині, Шмідта на Катеринославщині, Фалька в Одесі тощо. Одночасно збільшилася кількість імпортної техніки, особливо на Півдні України.

Виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в стадію кризи й уже не могли забезпечити стабільного розвитку ні феодальних, ні селянських господарств. Тому кріпаки мусили продавати, а поміщики — купувати їхню робочу силу, незважаючи на те, що вона належала їм офіційно. Щоб одержати прибуток, поміщики за певну плату відпускали своїх селян на заробітки. Найбільше використовували наймитів заповзятливі поміщики й багаті колоністи Півдня України, які мали великі площі під зерновими культурами й травами. Під час жнив у їхніх господарствах наприкінці 50-х років щорічно працювало в середньому до 300 тис. наймитів з різних губерній. Поміщики й селяни дедалі більше переконувались у перевагах договірних відносин між собою.

Переростання середньовічної промисловості в індустріальну. На початку XIX ст. промисловість була представлена переважно дрібними ремісничими майстернями феодального типу. Своєрідними острівцями серед них вивищувалися нечисленні мануфактури, відкриті в попередньому столітті. Більшість із них мала примітивну техніку й залежну робочу силу, тобто за своїм характером це були підприємства змішаного типу. Однак із проникненням купецького капіталу вони набували чіткішого буржуазного вигляду, а їхні власники виступали вже чистими підприємцями-капіталістами. Саме їм і належала головна роль у руйнуванні середньовічних і становленні нових буржуазних відносин у промисловості.

Купецький капітал глибше проникав і в таку традиційно поміщицьку галузь промисловості, як цукроваріння. Торговельна фірма «К. М. Яхненко та Ф.С. Симиренко» в 40-х роках відкрила три великі цукрові заводи в селах Ташлик, Руська Поляна й Городище Черкаського повіту Київської губернії. На відміну від багатьох інших, виробничі процеси в них велися на базі парових машин (паровиків). Крім К. Яхненка й Ф. Симиренка, цукрові підприємства почали будувати й інші представники української буржуазії, у тому числі брати Болдирєви, Бродський, Гальперін, Хацткель, Терещенко. Кількість купецьких цукроварень щодалі збільшувалась. Але на середину XIX ст. вони становили тільки 3,1% усіх цукрових заводів.

Сприятливі умови для розвитку купецького капіталу були в сукнарстві, де переважало дрібнотоварне виробництво. Малі підприємства, на яких працювали 10— 15 найманих робітників, не могли конкурувати з більшими, з чого й скористалися купецтво та заможне міщанство. Вони почали активно відкривати середні за розміром суконні підприємства на 3— 12 ткацьких верстатів, які протягом року давали до 10 тис. аршинів сукна. На підприємствах існував поділ праці, використовувалася наймана робоча сила, й це надавало їм рис буржуазної мануфактури. Такі мануфактури мали у 20-х роках іноземці Гааге і Шмідт на Волині, І. Карбет на Київщині, місцеві купці Берштайн на Волині, В. Лихо-манов та І. Лихманов на Чернігівщині та ін. Всього ж у 20-х роках в Україні налічувалося 18 капіталістичних суконних мануфактур. український російський сільське господарств

Новий етап у розвитку українського сукнарства почався з 30-х років. У цей час виникають два головні його центри — в Дунаївцях на Поділлі та в Клинцях на Чернігівщині. Але якщо в Дунаївцях суконні підприємства належали переважно іноземним колоністам і були дрібними, то в Клинцях їхніми господарями були як українці, так, частково, й російські підприємці. З впровадженням машин і парових двигунів тут швидше ніж в інших регіонах почалася технічна революція в українському сукнарстві. Перша парова машина на 24 к. с. з’явилася на мануфактурі Д. О. Зубова та Я. В. Сте-пуніна в 1841 р. Але підприємці стали активно їх впроваджувати лише з 50-х років, 1 це одразу ж позначилося на підвищенні продуктивності підприємств. Причому кількість мануфактур у Клинцях за 1834— 1860 pp. зросла на дві одиниці, а робітників — більш як у чотири й сукна — у п’ять разів.

Дещо інша картина спостерігалася в Україні в цілому. Протягом 1823— 1860 pp. чисельність капіталістичних суконних мануфактур зменшилася за одночасного збільшення кількості робітників і вироблюваної ними продукції. Натомість у 1848— 1860 pp. вотчинні мануфактури почали здавати свої позиції. Напередодні скасування кріпосного права купецькі мануфактури виробляли приблизно 53% усього сукна. Повільніше відбувалась індустріалізація полотняного виробництва, яке зосереджувалося, головним чином, у селянських і міщанських господарствах.

Виробництво горілчаних напоїв майже повністю перебувало в руках поміщиків. Відносна простота одержання спиртних напоїв, їхня висока прибутковість стимулювали збільшення винокурень у поміщицьких маєтках. У своїй масі це були невеликі підприємства, на яких працювало 7—9 робітників із числа, найчастіше, кріпосних селян і вироблялося до 5 тис. відер горілки на рік. З 20-х років підприємливі власники ґуралень для збільшення виходу спирту стали застосовувати парові перегонні апарати й ректифікатори. Крім того, на великих ґуральнях впроваджується поділ праці, використовуються машини, що надало підприємствам мануфактурного характеру. Кількість ґуралень, переважно дрібних, протягом 1844— 1860 pp. зросла з 1,5 до 2,5 тис. Виручені від горілчаного промислу кошти йшли на економічне зміцнення господарств переважно українських поміщиків.Більшість скляних гут на початок XIX ст. перейшла від багатих майстрів у власність українських поміщиків. Останні, як правило, використовували на допоміжних роботах власних селян, а на основних — вільнонайманих майстрів. Гути діяли переважно в центральних і північних районах України, багатих на необхідну сировину. На гутних підприємствах існував поділ праці, характерний для мануфактурного виробництва. Гут було небагато: на 1815 р. їх налічувалося 174, насамперед у Чернігівській, Волинській та Подільській губерніях.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не становили особливого інтересу для поміщиків. Ними були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, миловарні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали великих грошових вкладень і тому були доступні для власників незначних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торгівців. На 1860 р. їм належало, наприклад, на Катери-нославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень проти 5 у 1814 р. Збільшувалася також кількість інших підприємств. Поступово вони укрупнюються й перетворюються на невеликі мануфактури з використанням вільнонайманої робочої сили. У 50-х роках серед них виділялися шкіряні мануфактури купця Серебряникова й міщанина Кобця в Києві, а також інших багатіїв у Сумах та на Чернігівщині. В середині XIX ст. у Києві працювали великі цегельні Г. Бар-ського, М. Бубнова, І. Романовського. Досить поширеними на Харківщині, Одещині, Херсонщині та в інших місцевостях з розвинутим вівчарством були вовномийні. За розміром і характером праці вони були різними. На великих вовномийнях працювало по кількасот працівників, переважно жінок, й існував поділ праці.

З’являються нові галузі промисловості. Занепадає традиційне виробництво заліза з болотяних руд на Поліссі. Натомість у Донбасі зароджується плавлення заліза із залізних руд, нове явище в українській металургії. У 1800 р. на Луганському ливарному заводі вперше добуто чавун із місцевої руди на місцевому вугіллі. В 50-х роках у Бахмут-ському повіті та в Керчі почали працювати доменні печі. Однак виробництво заліза зростало повільно, й потребу в ньому задовольняли російські заводи, насамперед тульські та уральські.

У зв’язку зі зростанням попиту на машини з 30-х років зароджується національне машинобудування. Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі в 1835 р. купець А. Заславський. Подібні виробництва почали відкривати українські підприємці й в інших місцях. Заводи харківських купців Р. Плетньова та І. Рижова, київських Дехтярьових виготовляли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування для цукроварень і ґуралень. Крім того, українські майстри приступили до створення таких складних машин, як паровики, що приводили в дію різні механічні пристрої. Молотарки та віялки постачав відкритий у 1839 р. завод багатого поміщика Потьомкіна на Полтавщині. При великих цукроварнях створювалися механічні майстерні з виробництва заводського устаткування. З часом вони перетворювалися на самостійні механічні заводи, а їхня продукція розкуповувалася навколишніми підприємливими ділками. Кінні приводи верстатів повсюди замінювалися паровими машинами. Машинобудівні підприємства розташовувалися переважно в Київській, Катеринославській, Херсонській та Волинській губерніях. Усього в Україні напередодні реформи 1861 р. діяло приблизно 20 машинобудівних заводів і майстерень. Зрозуміло, що вони не могли задовольнити потреби краю в машинній продукції. Значна частина машин завозилася в Україну з-за кордону.

У першій половині XIX ст. у технічному оснащенні промислових підприємств відбувалися якісні зміни. З впровадженням машинного устаткування з ЗО— 40-х років почалася технічна революція в національній промисловості. Машини й парові двигуни сприяли підвищенню продуктивності роботи фабрик і заводів, заклали підвалини для індустріалізації промисловості. Одночасно технічні нововведення зумовлювали нагальну заміну кріпосної робочої сили вільнонайманою.

Торгівля. Розвиток нових відносин стимулювала широко розвинута мережа торговельних закладів. Жвава щоденна торгівля відбувалась у численних міських крамницях і на недільних торгах і базарах. Лише кількість крамниць протягом 1825— 1861 pp. зросла з 3,6 до 15,0 тис. Майже так само збільшився й товарообіг. У крамницях, на торгах і базарах продавалася продукція переважно місцевого виробництва, відповідно й торгівля в них обмежувалася впливом на невеликі місцеві ринки. Істотнішим був вплив на економіку України ярмаркової торгівлі. У першій половині XIX ст. Україна перетворилася на один із найбільших центрів ярмаркової торгівлі Східної Європи. Тільки в 1858 р. на її території відбулося 1953 ярмарки, або 40% від їх загальної кількості в Росії. Велику популярність серед купецтва здобули Контрактовий у Києві, Хрещенський, Троїцький та Успенський у Харкові, Введенський у Сумах, Іллінський у Ромнах, Онуфріївський у Бердичеві, Георгіївський у Єлисаветграді та інші ярмарки. Асортимент пропонованих на них товарів був найрізноманітнішим.

Російський уряд перетворив Україну на сировинний придаток Росії. З України в Росію вивозилися зерно, сало, тютюн, мед, поташ, цукор, горілка, а також сировина для російської промисловості — вовна, прядиво, сирі шкіри. Назад вони повертались у вигляді різноманітних тканин, одягу та взуття. В окремі роки на українських ярмарках продавалося російського текстилю на 22,0 млн крб. при тому, що загальний обсяг ярмаркової торгівлі становив 73,8 млн крб. На українських ринках не було конкуренції російському залізу, чавуну та виробам з них.

Формувався український національний ринок. У його створенні велику роль відігравали як купці, так і чумаки. Причому спостерігалася тенденція до перетворення заможних чумаків на своєрідних підприємців. Розбагатівши, вони обзаводились кількома паровицями, наймали наймитів і перевозили великі партії як своїх, так і чужих вантажів, створювали підприємства, відкривали крамниці. Найбільше чумацьким промислом займалися державні селяни Харківської, Чернігівської, Полтавської та Київської губерній. Тільки в останній із них у 50-х роках налічувалося 17,5 тис. чумаків, котрим належало приблизно 70,0 тис. маж. Ними транспортувалася значна кількість зерна, виробів із дерева, посуду, сухих фруктів, солі, сушеної та в’яленої риби, різних спецій тощо.

Набагато менше значення у розвиткові національного ринку мали водні засоби транспортування товарів. Але й у них відбувалися суттєві зміни. Поряд з традиційними парусними суднами й плотами почали застосовуватися пароплави. Перше парове судно для буксирування вантажних барок збудоване в 1823 р. у маєтку князя М. С. Воронцова в с. Мошнах Київської губернії. Через 12 років між Кременчуком і Могильовом почали ходити два пароплави віденського купця В. Розінга. На Дністровському лимані пароплави з’явилися у 1840 p., а на Десні — у 1846 р. У наступні роки вони пробуджують своїми гудками водну гладь Південного Бугу й Дністра. Наприкінці 50-х років Дніпро фактично був поділений на сфери впливу двох пароплавних компаній. На нижньому Дніпрі діяли «Товариство Дніпров-сько-Бузького пароплавства» і «Російське товариство пароплавства і торгівлі», а вище порогів — «Товариство пароплавства по Дніпру і його притоках». У 1859 р. їм належало 17 пароплавств.

На українських верфях було започатковано створення морського пароплавства. У 1828 р. миколаївські суднобудів-ники спустили на воду дерев’яний пароплав «Одеса» з паровою машиною на 60 к. с. Він зв’язав Одесу з містами Криму, а прибулий у 1831 р. із Петербурга пароплав «Нева» — з Константинополем. Поступово кількість парових суден на цих лініях збільшується. Цьому певною мірою сприяла заохочувальна політика царського уряду, який надавав пароплавним товариствам різні пільги та субсидії. Під час Кримської війни більшість пароплавів була знищена. Велику роль у відновленні торговельного пароплавства на Чорному морі та в річках його басейну відіграли «Російське товариство пароплавства і торгівлі», першим директором-розпорядником якого був М. О. Аркас.

Література

1. Борисенко В. Й. Курс української історії: 3 найдавніших часів до XX століття. 2-ге вид.: Навч. посібник. — К * Либідь 1998. 616 с

2. Губарев В. К. История Украины. Д.: БАО, 2004. — 384с.