Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище

Реферат на тему:

Українська діаспора як історичне і соціально-політичне явище

План

1. Джерела та етапи формування української діаспори

2. Типологія основних діаспорних поселень українців Висновки Список літератури

1. Джерела та етапи формування української діаспори В історії формування української діаспори простежуються чотири хвилі масового переселенського руху з України.

Перша хвиля тривала з другої половини XIX століття до початку першої світової війни. Масова еміграція українців у цей період була спрямована перш за все в Північну та Південну Америку. Вона охопила переважно західні регіони України, що входили до складу Австро-Угорщини. Це була трудова еміграція, викликана соціально-економічними мотивами. Низький життєвий рівень, безземелля спонукали селян до масової міграції в Америку, де були не тільки вільні землі, а й сприятливі соціально-економічні умови для їх освоєння. В цілому за 1877—1914 роки із західноукраїнського краю виїхало за океан близько 500 тисяч українців, у тому числі в США — близько 350 тисяч, Канаду — близько 100 тис., Бразилію та Аргентину— близько 50 тисяч.

Переселенський рух з українських земель між двома світовими війнами отримав назву «другої хвилі» масової української еміграції. Поряд із соціально-економічними причинами, які стимулювали цей процес, зокрема еміграцію українців зі Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття (після закінчення Першої світової війни і розпаду Австро-Угорщини ці території відійшли, відповідно, до Польщі, Румунії та Чехословаччини), самодостатнє значення для започаткування цієї еміграційної хвилі мали політичні причини.

Розпорошившись по багатьох країнах світу, насамперед Європи, відчуваючи нестатки й труднощі повсякденного життя, українські емігранти все ж виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації, а відтак — для збереження себе як частини українського етносу, відірваної через вказані вище причини від його ядра. Цьому сприяла діяльність створених емігрантами в місцях їхнього скупчення численних громадських і культурно-освітніх установ. Великим досягненням стало заснування, зокрема в Чехословаччині, кількох українських вищих навчальних закладів і науково-дослідних інституцій.

Соціологічне міжвоєнна українська політична еміграція тісно пов’язана із загальним переміщенням за кордон сотень тисяч людей, початок якому поклала Перша світова війна, а кінець — революція в Росії 1917 р. та встановлення на території поваленої імперії радянської влади. Різні джерела подають різні цифри загальної кількості людей, що покинули цю територію під час подій 1917;1920 рр. Зокрема, В. Ленін у 1921 р. говорив про «півтора чи два мільйони». Популярна на Заході «Енциклопедія Британіка» оперує цифрою в понад 1 млн. осіб. Професор Володимир Маруняк писав, що «після революції в б. царській Росії 1917;1920 рр. у південній і центральній Європі опинилося від 500 000 до 800 000 т. зв. „білої еміграції“, тобто росіян, українців, білорусів, кавказців…» .

Хоч би як там було, ця еміграція з повною підставою може бути зарахована до «розливних» або «дифузних». Головна їхня особливість, згідно з тлумаченням фахової літератури, полягає в тому, що вони постають під впливом колективних страхіть і терпець, доволі потужних, щоб зрушити маси. Такого роду еміграції вже недостатньо пояснювати дією об'єктивних «міграційних струмів», які, зокрема, спричинюють переміщення людності «із місць сильнішого соціального та економічного тиску до місць нижчого тиску по лініях найменшого відпору. Утім, з іншого боку, в загальній масі тодішніх емігрантів із колишньої царської Росії було багато людей, яких краще визначати терміном «біженці». З цього погляду заслуговує на увагу думка професора Бориса Лисянського, який рекомендував провадити принципову різницю між еміграцією і біженством. «І та, і друге, — зазначав він, — назовні випадають однаково, але різняться своїми внутрішніми причинами — характером тих життєвих імпульсів, що їх породжують. І біженство, і еміграція являють собою акт масового залишення рідної землі, на якій людина виросла і з якою зжилася, до якої її в’яжуть фізичні та психологічні зв’язки. Але в той час, як біженство зроджують події стихійно-епізодичного характеру, хоч би навіть і з соціально-політичним підкладом (наприклад, погроми на ґрунті класової боротьби, або національної чи релігійної ворожнечі), — еміграцію породжують на загал події характеру історичного, органічно зв’язані з цілим процесом попереднього життя даного суспільства, з його розвоєм, еволюцією, з усією його минувшиною, сучасністю й змаганнями та планами на майбутнє» .

Непросто дати характеристику кількісних параметрів та структури української еміграції в Європі, джерелами якої стали світова війна, революція та поразка в боротьбі за незалежність України. Тут ми зіштовхуємося з кількома проблемами. По-перше, ні в той час, ні пізніше ніхто не вів загальної статистики виходу українців на еміграцію. По-друге, якщо йдеться про власне політичну українську еміграцію, то фактично створилося дві еміграції — із Наддніпрянської України та з Галичини й Буковини. Кожна з них мала відмінне обличчя та відмінну історію, по-третє, значна частина емігрантів, українців із походження, опинилася за кордоном у так званому російському емігрантському комплексі, виокремлювати з якого цих людей можна лише умовно. По-четверте, в міжвоєнний період у ряді європейських країн перебували емігранти-галичани, котрі виїздили сюди на сезонні чи триваліші заробітки.

Якщо зараховувати до українських емігрантів усіх людей українського походження, незалежно від того, чи вони такими себе називали чи ні, як також без огляду на те, що вони могли оформити за кордоном окрему культурно-етнічну групу або включитися до цілком іншої, чужонаціональної за своїм культурно-ідеологічним спрямуванням, то досить вичерпну й, на наш погляд, цілком вірогідну характеристику міжвоєнної української міграції в Європі дав 1929 р. Микита Шаповал. Він спирався в своєму аналізі на результати досліджень керованого ним Українського соціологічного інституту в Празі, один із відділів якого вивчав українську політичну еміграцію в європейських країнах. Крім того, вивчення української еміграції та її реєстрацію в межах Чехословаччини здійснював Український громадський комітет на чолі з М. Шаповалом.

Еміграційні хвилі прийшли в різні періоди часу з центральних та східних земель України і з Галичини. Вони спрямовувалися до різних країн, частина емігрантів поверталася на батьківщину, частина переходила з однієї країни до іншої, тобто, мігрувала. Це залежало від політичної обстановки на батьківщині, від ситуації в країнах, де еміграція в даний час перебувала, та від внутрішніх взаємин серед еміграції. Плинність була дуже інтенсивною, особливо в перші роки. Як подає «Енциклопедія українознавства», число українських політичних емігрантів, яке в 1921 р. доходило до 100 тис, «згодом спадає більш, ніж до половини (числа лише приблизні)» .

До кінця 1920;х рр. остаточно викристалізувались як головні центри, так і «периферійні» осідки української політичної еміграції в європейських країнах. До перших від самого початку належали Польща й Чехословаччина. Невдовзі до них додалися Німеччина і Франція. Зате втратила своє значення одного з центрів української політичної еміграції Австрія, зокрема її столиця Відень. На території ряду інших європейських держав — Бельгії, Болгарії, Югославії, Італії, Туреччини, Швейцарії, Фінляндії, Угорщини, Англії тощо — перебували «периферійні» осідки української політичної еміграції. Проміжне становище весь час посідала Румунія.

Поряд із названими вище факторами, які спричинили поступове зменшення загальної кількості української політичної еміграції в Європі, відіграло свою роль і переселення частини емігрантів за океан, головно, в Канаду.

Друга хвиля масової української еміграції виявилася також у формі переселення за океан тих груп українців із Галичини, Буковини, Закарпаття, частково Волині, які вирушали туди на заробітки. Хоча і в даному випадку не можна не брати до уваги певних політичних мотивів. На західноукраїнських землях, особливо в Галичині, склалася система відвертої дискримінації українців, нехтування їхніми політичними, національними та культурно-освітніми правами.

Проти першої хвилі еміграції освітній рівень тих, хто виїхав за кордон у період між двома світовими війнами, був значно вищим. Завдяки цьому вони могли швидше адаптуватися в новому соціокультурному середовищі, стати повноцінними громадянами країн в'їзду. Це стосувалося й українських політичних емігрантів. Незважаючи на те, що початкове вони не мали наміру довго затримуватися за кордоном, реальна ситуація змусила їх переглянути цю настанову й (хоч із запізненням) докладати активних зусиль для інтегрування в суспільства країн осідку. Адже в багатьох випадках ішлося про елементарне біологічне виживання цих людей. Тож міжвоєнні українські політичні емігранти мимоволі стали одним із джерел формування української діаспори, вплинули на збільшення її чисельності та підвищення її культурно-освітнього рівня й політичної свідомості, спричинилися до поширення ареалів розселення українців у зарубіжному світі.

Третя емігрантська хвиля українства припадає на час після другої світової війни. Вона була викликана переважно політичними мотивами. За підрахунками дослідника Ф. Заставного, у воєнні та повоєнні роки загальна кількість українських емігрантів (переважно із західної і центральної частин України) становила 260—300 тисяч чоловік, у тому числі у країнах Північної Америки осіло 150—170 тисяч, Південної Америки — 35—40 тисяч, Західної Європи — 65—75 тисяч, Австралії—25—ЗО тисяч чоловік. Це були переважно молоді люди, примусово вивезені з України на роботу в Німеччину, які, пам’ятаючи сталінські репресії, боялися повертатися на батьківщину, а також військовополонені, на яких у СРСР чекало покарання, бо сталінсько-берієвський режим усіх їх розцінював як зрадників, і учасники формувань УПА.

Виїзд із території вже незалежної України через різні, передусім соціально-економічні, причини в 1990;і рр. відносно великої кількості громадян на постійне проживання за кордон отримав назву четвертої хвилі української еміграції.

З розпадом СРСР і утворенням на його просторах нових суверенних держав українські меншини, які проживали в цих країнах, перейшли на становище зарубіжних. Виникло нове соціальне явище — так звана східна українська діаспора.

Міграційні процеси між новими незалежними державами набули нової якості. Зокрема, суттєво змінилися причини й мотиви міграції, кількісна наповненість і спрямованість міграційних потоків, віковий і професійний склад груп мігрантів тощо. На міграційні процеси значно більший вплив, ніж раніше, справляють етнічні й соціально-психологічні чинники.

Новоутворені держави, що стали на шлях демократичного розвитку, мали б бути, відповідно до міжнародних норм і стандартів, відкритими для іммігрантів. Тим більше у випадках, коли йдеться про повернення людей на свою історичну батьківщину або в місцевості свого попереднього традиційного проживання.

Протягом перших років існування незалежної України значна кількість українців із країн Балтії (Литви, Латвії, Естонії) та СНД виявила бажання повернутися на свою історичну батьківщину. Наприклад, широкомасштабне соціологічне дослідження 1992 р. засвідчило, що такі наміри мали близько 2 млн. українців у Російській Федерації.

Політика української держави щодо етнічних українців, які через різні причини опинилися за її межами та бажають повернутися, передбачає сприяння процесові їх репатріації, гарантії поза квотної імміграції, відновлення українського громадянства, культурну та мовну адаптацію переселенців тощо.

Процес репатріації охопив передусім ті категорії української людності, міграція яких з України мала тимчасовий характер і які раніше чи пізніше планували повернутися до рідного краю. Утворення незалежної Української держави стимулювало в них національні почуття, викликало бажання прислужитися її духовному відродженню й економічному розвиткові. Певним каталізатором репатріації стало прийняття 13 листопада 1991 р. Закону України «Про громадянство», який у першій своїй версії передбачав річний термін підтвердження громадянства України. В цілому за 1992 -1996 рр. в'їзд в Україну етнічних українців з нових незалежних держав, які виникли на місці колишнього СРСР, перевищив їх виїзд у ці держави на 203,4 тис. чоловік.

Міграційні процеси в перші два та в наступні роки незалежності мають суттєві відмінності. 1992 р. був роком найбільш масового припливу в Україну населення з нових незалежних держав, зокрема етнічних українців, які становили близько половини (46%) усіх прибулих. Позитивне сальдо міграції з цими державами по групі українців досягло 168,3 тис. чоловік. Наступного року кількість тих, хто прибув, була майже вдвічі меншою, а кількість вибулих зросла. У підсумку позитивне сальдо міграції по українцях у 1933 р. становило лише 68,6 тис. чоловік.

Погіршення економічної ситуації в Україні та зниження в ній життєвого рівня проти деяких інших пострадянських держав, передусім Росії, в якій проживає найбільша кількість зарубіжних українців, призвело спочатку до суттєвого уповільнення процесів репатріації українського населення, а потім і до переважання виїзду з країни над в'їздом до неї. З 1994 р. по групі українців спостерігається негативне сальдо міграції з державами СНД і Балтії, причому воно має тенденцію до зростання: від 11,3 тис. чоловік у 1994 р. до 17,0 тис. чоловік у 1996.

На відміну від міграції з країнами СНД й Балтії, з якими відбувається більш-менш адекватний за обсягом обмін населенням, міграція між Україною та країнами «старого» зарубіжжя однозначно має характер еміграції. Обсяги її в ці країни стали зростати в період «перебудови» з лібералізацією громадського життя взагалі та режиму кордонів зокрема. Найбільшими вони були в 1990 р., коли в цьому напрямі виїхало 95 тис. осіб. Слід зазначити, що еміграція цього періоду мала виразний етнічний характер. Основною країною призначення був Ізраїль. У1989 р. сюди прямував 91% емігрантів з України, у 1990 — 92%. Абсолютну більшість емігрантів становили особи єврейського походження. Дві третини емігрантів основною причиною виїзду назвали родинні обставини.

Після проголошення незалежності еміграція спочатку зменшилася до 44,4 тис. чоловік у 1992 р., потім зросла до 58,7 тис. у 1994 й знову стала зменшуватися, становлячи в 1995 р. 54,0 тис, у 1996 р. — 53,0 тис. чоловік.

Одночасно зменшилася питома вага виїзду в Ізраїль, яка становила в 1994 — 1996 рр. приблизно третину всього виїзду. Потік емігрантів в інші країни, передусім США та Німеччину, навпаки, зростав. У 1992 -1996 рр. на ці дві країни припадає майже половина емігрантів.

Характерною рисою виїзду з України в роки її незалежності до країн «старого» зарубіжжя стало поступове заміщення етнічної еміграції економічною. Ця тенденція виявляється як у зменшенні частки тих, хто виїжджає в Ізраїль, так і в скороченні серед емігрантів питомої ваги євреїв. Так, якщо частка євреїв серед емігрантів упродовж 1995 — 1996 рр. зменшилася з 41,2 до 37,0%, то українців і росіян, навпаки, зросла: українців — з 26,0 до 30,0%, росіян — з 16,0 до 20,0%.

У середині 1990;х рр. найбільший потік емігрантів з України спрямовувався до Російської Федерації (69%), в Ізраїль (8%), США (6%), Німеччину (4%), Білорусь (3%).

Серед тих, хто вибув у цей період до країн СНД й Балтії, найбільші групи становили росіяни та українці (відповідно 53,9 і 33,9% за першу половину 1996 р.).

Усього впродовж 1987 -1996 рр. у країни так званого «старого» зарубіжжя емігрувало майже півмільйона жителів України, з них близько 260 тис. чоловік виїхало протягом 1992 -1996 рр. Найбільше емігрантів попрямувало в Ізраїль — 290,4 тис, США — 100,7 тис. і Німеччину — 49,8 тис. До інших країн за цей час виїхало 56,5 тис. чоловік.

Якщо кількісно еміграція в країни «старого» зарубіжжя за останні п’ять років зросла ненабагато, то її напрями й, структура змінилася суттєвим чином. Більш як удвічі зменшилася частка виїзду в Ізраїль і водночас різко збільшилася питома вага емігрантів, які виїжджають до США — в 4 рази, до Німеччини — в 7 разів, до інших країн — більш як у 3 рази.

На початку 1990;х рр. у десятки разів зросла чисельність українців, які виїжджають за кордон для тимчасового працевлаштування або в торговельних справах (так звана човникова міграція). Якщо в 1987 р. органами ВВІР Міністерства внутрішніх справ України було видано 85 тис. дозволів на виїзд за кордон в особистих справах, то в 1991 р. — 2 млн. 327 тис.

Тимчасові поїздки за кордон здійснюються в основному в сусідні країни, з якими зберігається безвізовий режим та існує налагоджене транспортне сполучення. 3 1993 р. статистика тимчасових виїздів не ведеться. Однак за даними прикордонників, дипломатичних представництв та результатами соціологічних досліджень, інтенсивність руху громадян України через кордон не зменшується. Водночас розширюється географія їхніх поїздок. Певна частина з тих, хто виїжджає за кордон для тимчасового працевлаштування чи в торговельних справах, осідає згодом у відповідних країнах на постійне проживання.

Різні національні й міжнародні, урядові й неурядові організації вживають певних заходів для приведення стихійного процесу еміграції з України в певне, бодай частково організоване, русло. Це робиться для полегшення становища самих емігрантів, які, потрапляючи в країні прибуття в зовсім незнайому ситуацію та не знаючи в своїй більшості законів, мови і традицій місцевого населення, часто-густо стають заручниками підпільних торговців робочою силою, що всіляко ошукують їх.

Наприклад, зважаючи на добру славу, якою користуються українці в Аргентині, імміграційні органи цієї країни стали видавати громадянам України візи терміном на один рік із правом працевлаштування. Строк дії такої візи може бути продовжено за умови доведення наявності легальних джерел існування. Протягом короткого часу за такими візами до Аргентини прибуло близько 4 тис. українських переселенців. Проте у зв’язку зі значним безробіттям, спричиненим реформами в аргентинській економіці, приватизацією великих державних підприємств енергетики, нафтой газовидобутку тощо, лише одиниці з них мають роботу за фахом. Матеріальні труднощі та невисокий рівень етнічної самоідентифікаціі представників четвертої хвилі не сприяють її інтеграції в суспільне життя «старої» еміграції. Організації української діаспори в різних країнах надають посильну допомогу в облаштуванні новоприбулих, зокрема, в оформленні необхідних документів, вивченні місцевої мови, навчанні дітей у школі тощо. Проте діаспорні громадські структури можуть лише частково посприяти розв’язанню низки складних проблем, з якими відразу ж зіштовхуються новоприбулі. Багато чого залежить від зусиль самих емігрантів четвертої хвилі, яка нараховує вже понад 100 тис. осіб. Загалом для цих новітніх емігрантів питання «національного самовизначення» має ситуативний, значною мірою випадковий характер і залежить від місця роботи, місця проживання, кола людей, з якими вони спілкуються, рівня знання місцевої мови тощо. Така кон’юнктурна позиція емігрантів четвертої хвилі далеко неоднозначно сприймається в середовищі давніших українських поселенців. У. Дячук роз’яснює новітнім емігрантам «якщо ви не вступите до якоїсь організації й не почнете в ній працювати, — може, своїм способом, — ви розминетеся в морі американськім, а ваші діти скоро перестануть говорити по-українськи» .

2. Типологія основних діаспорних поселень українців Вчені, політики і публіцисти всю українську діаспору поділяють на західну (країни Північної і Південної Америки, Європи, Австралія. Нова Зеландія, Близький і Далекий схід) та східну (держави колишнього СРСР).

З розпадом СРСР і утворенням на його колишній території нових суверенних держав відбулося не тільки різке збільшення чисельності української діаспори, а й досить значні якісні зміни в її середовищі.

Водночас постали непрості проблеми в науковому осмисленні історичного і соціально-політичного явища діаспори. Зокрема, з’ясувалося, що ознаки та критерії, якими описувалося поняття «українська діаспора», насправді повною мірою стосуються тільки поняття «західна українська діаспора» й не в усьому підходять для характеристики того, що отримало назву «східна українська діаспора». Так, західна діаспора впродовж проживання у відповідних країнах кількох поколінь українців розбудувала широку мережу власних етнічних організацій та установ, що створило їй широкі можливості для збереження української ідентичності й продовження свого існування власне як діаспори, незважаючи на свою майже суцільну інтегрованість у суспільне життя країн проживання. Що ж до українців у країнах колишнього СРСР, то вони перейшли на становище зарубіжних практично неорганізованими. Це зумовило великі труднощі не тільки для їх етнічної самоідентифікації, а й для взаємодії з Україною. Адже забезпечення потреб та інтересів діаспори, а також її ефективна взаємодія з країною походження можуть бути забезпечені тільки на груповому рівні, тобто, коли громадські організації діаспори співпрацюють із відповідними громадськими чи державними організаціями та установами України.

Таким чином, українська діаспора, як історичне і соціально-політичне явище, характеризується такими рисами:

* стрижневим моментом поняття «українська діаспора» є фіксація факту перебування частини українського етносу за межами території його ядра України;

* термін «діаспора» підкреслює факт переважно недобровільного розсіяння людей одного етнічного (в нашому випадку — українського) походження;

* за невеликими винятками, вся українська діаспора, враховуючи те, що вона зазнає постійних впливів з боку інших етнічностей, належить до маргінального прошарку українського етносу;

* українська діаспора частково розселена компактно, а частково розсіяно, її походження, з одного боку, автохтонне (оскільки частина українського населення опинилася в складі інших держав унаслідок територіальних поділів і перерозподілів), з іншого — іммігрантське;

* діаспора становить уже інтегральну частину країни поселення, внаслідок чого її члени, на відміну од недавніх іммігрантів, зазвичай є громадянами даної країни, що не мають наміру повертатися на історичну батьківщину, прагнучи водночас одержати від останньої допомогу в збереженні своєї етнокультурної ідентичності;

* українську діаспору можна розглядати як своєрідну форму соціуму; як сукупність людей українського роду, що через історичні обставини опинилася за кордонами України; попри відмінності в традиціях і культурі між різними територіальними гілками діаспори, соціальному походженні, статусі, освіті й вартісних орієнтаціях її представників, вона зберегла певну спільність інтересів та устремлінь;

* в основі процесу утворення української діаспори лежать чотири хвилі переселенського руху з України, які були зумовлені соціально-економічними та політичними факторами;

За типологією українська діаспора поділяється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору — Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Висновки Таким чином, основна проблема української діаспори полягає в тому, що новоприбулі ще не збагнули потреби та цінності етнічних організацій, не розуміють, наскільки корисною може бути для конкретної особи чи родини їхня підтримка. Це стосується захисту інтересів членів організації, можливості впливу в їхніх інтересах на уряд.

За типологією українська діаспора поділяється на: східну українську діаспору — нові незалежні держави, що виникли на пострадянському просторі (Російська Федерація, Казахстан, Молдова, Білорусь, країни Середньої Азії, Закавказзя, Балтії); західну українську діаспору — Північна Америка (США, Канада), Південна Америка (Аргентина, Бразилія, інші країни), Австралія, Західна Європа (Великобританія, Німеччина, Франція, Італія тощо), Центральна і Східна Європа (Австрія, Чехія, Словаччина, Угорщина, Польща, Румунія тощо), Азія за межами колишнього СРСР (Китай, Японія, інші країни), Африка (Єгипет, Туніс, інші країни).

Список літератури

1. Антонюк О. Українці в світі // Політика і час. — 1993. — № 5. — С. 22−27

2. Вівчарик М. Українці в світі: східна і західна діаспора // Український історичний журнал. — 1993. — № 11, 12. — 57−67

3. Трощинський В. П., Шевченко А. А. Українці в світі. — К.: Альтернатива, 1999. — 352 с.

4. Трощинський В. П. Міжвоєнна українська еміграція в Європі як історичне і соціально-політичне явище. — К.: Либідь, 1997. — 274 с.