Особливості перекладу краєзнавчої лексики (на матеріалі туристичного рекламного проспекту)

Особливості перекладу краєзнавчої лексики (на матеріалі туристичного рекламного проспекту)

ВСТУП переклад туристичний рекламний краєзнавчий Комплексний багатоаспектний підхід до вивчення краєзнавства формує новий напрям — краєзнавство в перекладі, у межах якого дискусійними залишаються проблеми вичленування й диференціації типів краєзнавчої лексики, а також виявлення способів їх адекватної й еквівалентної передачі при перекладі з урахуванням функціональних і текст-типологічних стереотипів очікування цільової аудиторії.

На сучасному етапі розвитку перекладознавства особливої ваги набуває вивчення нехудожніх типів текстів. Центр тяжіння перекладацької діяльності посунувся у бік вивчення прагматичних текстів, до яких відносяться туристичні рекламні проспекти. Дух національно-культурного відродження, прагнення до ствердження національної ідентифікації сприяє вивченню власної історії та поширенню знань про власну країну і свій рідний край.

Переклад краєзнавчої лексики становить частину проблеми передачі національного та історичного колориту певної країни. Краєзнавча лексика — це поняття матеріальної культури, які характерні для того чи іншого народу, національності чи общини та виражають національну самосвідомість і колорит.

Дослідження лексики в ракурсі представлення нею культурних цінностей з точки зору перекладознавства є винятково важливим. Ця проблема отримала ґрунтовне відображення у працях вітчизняних і зарубіжних учених, таких як І. Алексєєва [3], Н. Гарбовський [13], В. Демецька [15], Р. Зорівчак [18], В. Зусман [`9], С. Перкас тощо.

Актуальність вивчення краєзнавчої лексики саме в туристичних проспектах пов’язано з тим, що у сучасній прагмалінгвістиці, перекладознавстві та міжкультурній комунікації спостерігається певний брак теоретико-практичних досліджень цієї проблематики. Окрім цього, подібні дослідження важливі для розвитку перекладознавства та вдосконалення процесу адекватного відтворення прагматичних текстів різних типів, зокрема рекламних туристичних проспектів.

Мета цієї роботи полягає у визначенні певних проблем, пов’язаних з перекладом краєзнавчої лексики з англійської мови на українську, а також дослідженні текст-типологічних та лексико-семантичних особливостей перекладу туристичних рекламних проспектів.

У відповідності з поставленою метою формулюються такі завдання:

· Окреслити коло актуальних проблем краєзнавства в сучасному вітчизняному й зарубіжному перекладознавстві.

· Розкрити поняття рекламного проспекту в туристичній галузі.

· Виявити специфіку перекладу різних типів краєзнавчої лексики з урахуванням текст-типологічних особливостей текстів туристичних рекламних проспектів.

· Описати шляхи відтворення у перекладі різних типів краєзнавчої лексики

· Проаналізувати переклади англомовних туристичних рекламних проспектів українською мовою.

Об'єктом дослідження є специфіка перекладу краєзнавчої лексики в текстах туристичних рекламних проспектів.

Предмет дослідження — типи краєзнавчої лексики та туристичний рекламний проспект як прагматичний текст краєзнавчого характеру в перекладі.

Поставлена мета і висунуті завдання визначили використання таких методів дослідження: метод лінгвістичного опису, наукового аналізу (спостереження, узагальнення, порівняння), тезаурусний метод аналізу, дистрибутивний метод, дефінітивний метод, а також методика символічної інтерпретації.

Матеріалом дослідження слугували 25 англомовних рекламних туристичних проспектів та їх переклади українською і російською мовами, підібраних шляхом тематичної вибірки.

Теоретичне значення роботи визначається внеском у розробку питань перекладу нехудожніх текстів краєзнавчого характеру. Також це дослідження збагачує знання про рекламний туристичний проспект як тип тексту, його характеристики та особливості перекладу.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що загальні висновки роботи можуть бути використані в теоретичних курсах і спецкурсах з перекладознавства, лексикології, у викладанні мовних дисциплін у вузі та безпосередньо в перекладацькій практиці.

Апробація результатів дослідження. Основні результати дослідження доповідалися на засіданнях кафедри перекладознавства та прикладної лінгвістики, Херсонського державного університету. Змістовні положення роботи ввійшли до наукової статті «Особливості перекладу краєзнавчої лексики», що була опублікована у збірнику «Магістерські студії» (Херсон, 2013).

Структура роботи. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів, а також висновків та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ ПЕРЕКЛАДУ КРАЄЗНАВЧОЇ ЛЕКСИКИ

1.1 Краєзнавство як об'єкт теорії та практики перекладу Термін «краєзнавство», популяризований в наш час, затвердився в словниковому складі мови лише на початку ХХ століття. Історія цієї науки своїм корінням сягає ХVІІІ сторіття, коли її об'єкт і предмет визначалися термінами «вітчизнознавство» і «батьківщинознавство» [98, с. 361].

У XVIII ст. з огляду на введення географії як навчальної дисципліни М. Ломоносовим (1761 рік) уперше було здійснено спроби крайових досліджень «із залученням дітей і за сприяння населення на місцях проживання» [8, с. 15]. Збір інформації неекспедиційного характеру про міста, губернії та провінції держави відбувався за анкетою з 30 питань, укладеною М. Ломоносовим. Ця анкета була першою програмою з вивчення краєзнавчих особливостей території країни й була безпосередньо зумовлена педагогічними цілями. Таким чином, у XVIII ст. вперше було висунуто краєзнавчий принцип у навчанні географії.

В умовах економічного підйому й розширення внутрішньополітичного впливу в Російській імперії другої половини ХІХ ст. підвищується інтерес до пізнання своєї країни, що отримало конкретне вираження у створенні руху, названого вітчизнознавством.

На основі «вітчизнознавства» створюється спілка «батьківщинознавства», основною галуззю досліджень якої було вивчення малих територій. «Батьківщинознавство» спричинило створення окремого напряму географії як шкільного предмета, що визначалось відомим методистом географії А. Соколовим як «географія рідної місцевості, на прикладах якої діти практично й наочно знайомляться з основними географічними поняттями». На думку А. Баркова, сучасний термін «краєзнавство» означає те саме, що й батьківщинознавство. Останнє передбачало практичний підхід до шкільного ознайомлення з географією навколишньої місцевості.

Прикладний характер краєзнавства в географії набув великого значення в педагогіці. Визначення «краєзнавства» як педагогічного поняття вперше подав видатний педагог К. Ушинський. Він наголошував на необхідності розвитку в дітей «інстинкту місцевості», накопичуванні знань у різних галузях (історичних, географічних, природознавчих тощо) у виховному й освітньому процесах.

Починаючи з XVIII ст. і до сучасності краєзнавство як громадський рух, загальноосвітній напрям і наука пройшло стадії розквіту й абсолютного ігнорування. Незважаючи на тривале існування краєзнавчих досліджень у різних наукових галузях, варто відзначити той факт, що все ще дискусійними залишаються питання теоретичного характеру, а саме, питання його предмета й об'єкта, методів і завдань, параметрів і функцій.

Краєзнавство в Росії та Україні має глибоке коріння й давні традиції. В Україні наприкінці ХІХ ст. І. Франко був першим, хто надав наукове обґрунтування краєзнавства. У праці «Галицьке краєзнавство» І. Франко подає систематизований краєзнавчий матеріал і методики, створені на основі ретельного опрацювання теоретичних і практичних доробків у різних галузях наукових знань. Ця наукова розвідка вважається першою бібліографією до українського краєзнавства.

На початку ХХ ст. поширюється «наукове краєзнавство», запропоноване українцем П. Тутковським, який у праці «Задачи и пределы географии» визначає предмет і методи дослідження географії. П. Тутковський був одним з авторів теорії монізму природних і суспільних наук, яка передбачає тісний взаємозв'язок і взаємозалежність розвитку природи й природних ресурсів від людини та її діяльності.

Про те, що краєзнавство може бути інтерпретованим у широкому й вузькому значеннях цього слова, говорив С. Рудницький, видатний учений-енциклопедист, академік, основоположник української географії та наукового географічного краєзнавства. Вузьке розуміння краєзнавства трактується С. Рудницьким як етнографічне, історичне, літературне краєзнавство, що в широкому смислі розуміється як географічне краєзнавство. У фундаментальних працях з географії та краєзнавства С. Рудницький акцентував увагу на тому, що пізнання своєї країни як цілісної географічної одиниці починається з вивчення свого краю. Він неодноразово відзначав, що критерій національної території є основою нації, об'єднаної етнічними ознаками, рідною культурою й мовою, єдиними історико-політичними традиціями. Отже, зазначений теоретичний підхід окреслює об'єкт географічного краєзнавства і є його методологічною основою.

Період 1920;х початку 1930;х років вважається «золотим часом краєзнавства». У цей час створюються краєзнавчі науково-дослідні центри, науково-методологічні й громадські організації. Увага вчених, зосереджена на теоретичних аспектах краєзнавства, мала суто академічний характер. Недостатня розробка теоретичних і методологічних принципів «краєзнавства» спричинила появу численних інтерпретацій і підходів до вивчення молодої науки. Так, одні вчені вважали краєзнавство «науковою дисципліною» і навіть «методом дослідження», інша — «дидактичним принципом», «навчальним предметом», «методом навчання й виховання».

Різні підходи до краєзнавчих досліджень спричинили й наявність різних, іноді, навіть суперечливих, визначень, наприклад: «Краєзнавство — це: 1) наука, що об'єднує природничі та гуманітарні дисциплінарні цикли і спрямована на вивчення певного географічного та історичного регіонів країни, або частина фундаментальних наук; 2) особлива методична дисципліна; 3) науково-педагогічний метод, що дає змогу вивчати батьківщину; 4) виховний засіб у формуванні нової людини та громадянського суспільства; 5) наукове всебічне пізнання краю; 6) форма масової діяльності у вивченні рідного краю» [58, с. 87].

Незважаючи на багатоаспектний характер досліджень, основні теоретичні питання про предмет, зміст і об'єкт краєзнавства на кінець 20-х років ХХ ст. залишались відкритими. На початку 30-х років інтерес до краєзнавства згас, а загальнодержавна настанова на розвиток соціалістичного суспільства надала краєзнавству ідеологізованого ухилу.

Новий оберт в історії розвитку українського краєзнавства зумовлений геополітичною ситуацією, що виникла на початку 90-х років ХХ ст. Проголошення України незалежною державою стало новим етапом відродження національної духовної самосвідомості. Інтерес до духовних, культурних, історичних цінностей нації вплинув на те, що сучасне краєзнавство переживає стадію відродження.

Сьогодні краєзнавство є універсальною дисципліною, заснованою на різних підходах до її вивчення. Система знань про краєзнавство та його складові, сформульована радянськими, російськими та українськими вченими, сприяла розробці науково-методичного й понятійно-термінологічного апарату, що розкриває як внутрішню краєзнавчу структуру, так і зовнішню об'єктно-предметну спрямованість у системі суміжних наук.

Голова Всеукраїнської спілки краєзнавців академік П. Тронько, досліджуючи історичне краєзнавство і, розглядаючи його з позицій структурних засад, зазначає, що «краєзнавство — це: 1) сукупність наукових дисциплін, різних за змістом і окремих за методами дослідження, які вивчають конкретний регіон, район, місцевість в історичному, географічному, геологічному, етнографічному, археологічному та інших аспектах; 2) могутній науковий рух по популяризації знань про край, регіон, село та залученню широких мас населення до активної участі в дослідженні місцевої історії, створення її літопису; 3) громадський рух, основними завданнями якого є практичні дії по збереженню історико-культурної спадщини краю, відродженню духовності, історичної пам’яті; 4) формування національної самосвідомості та національної гідності, активізація громадської позиції людини» [17, с. 275].

Різноманітні складові краєзнавства свідчать про його міждисциплінарний характер. На науковій складовій краєзнавства на початку ХХ ст. наголошував і П. Тутковський. Чимало праць В. Кубійовича були присвячені обґрунтуванню теоретичних засад краєзнавства, що стало підтвердженням важливості існування цього наукового напряму.

До не менш важливих складників краєзнавства (порівняно з науковим і науково-популярним) належить і шкільне краєзнавство. Його засади були закладені ще у працях С. Рудницького. Необхідність викладання цього предмету (існування такого напряму) в школі обґрунтовувалась С. Русовою. У наш час шкільному краєзнавству приділяється значна увага, оскільки воно вбачається дієвим засобом патріотичного виховання учнів.

Крім наукового, науково-популярного і шкільного краєзнавства виокремлюють напрям, який відзначається своєю практичною спрямованістю. Так зване «виробниче краєзнавство», яке вивчає продуктивні сили свого краю, було запропоноване й описане К. Дубняком. Своєрідним різновидом «виробничого краєзнавства» є конструктивне економіко-географічне краєзнавство, на необхідності вичленування якого наголошував О. Тімець.

Хоча географічне краєзнавство формально виступає основою загального краєзнавства, найрозвиненішим вважається його історична складова. У межах інтенсивного галузевого вивчення історико-географічного напряму самостійно відгалужується археологічне краєзнавство, яке виступає складовою історичного краєзнавства.

Виділення складових краєзнавства дозволило дослідникам окреслити предмет і об'єкт його дослідження. Так, за твердженням П. Тронько, «предметом досліджень краєзнавства є конкретний регіон, а об'єктом — його історія, природа населення, господарство, культура, пам’ятки матеріальної та духовної культури» [17, с. 251].

На думку Я. Жупанського і В. Круля, територія для краєзнавства виступає в ролі стрижня, на який нарощується все інше — природа, населення, господарство, історія, мистецтво, література, архітектура тощо. Тому ці складники повинні оцінюватися за своїми сталими характеристиками. У цьому полягає особливість об'єкта вивчення краєзнавства, яке розглядається як специфічне територіальне утворення, універсальне за своєю суттю, що об'єднує різні за походженням складові, що разом становить природно-історично-соціально-територіальний комплекс.

За Я. Жупанським і В. Крулем, складові краєзнавства виокремлюються на підґрунті тривимірної моделі, яка передбачає єдність території, часу і людини. Причому, єднальним елементом цієї моделі виступає «територіальний», що характеризує географічне краєзнавство як стрижневе для загального (національного) краєзнавства.

За єднальним елементом загальне національне краєзнавство диференціюється на географічне, історичне і соціальне краєзнавство. Кожна з трьох основних категорій загального краєзнавства — територія, час і людина — передбачає свій набір методологічних і методичних принципів дослідження, сукупність яких і формує краєзнавство як комплексну науку.

Найбільш наближеними до краєзнавства є географія та історія, поєднані спільною географічною ознакою. Проте географія, на відміну від історії, яка значну увагу приділяє «окремим видатним людям, історії літератури та мистецтва в місцевих умовах», залишається наукою неупередженою та сухою [17, с. 45].

Краєзнавство ж за своєю суттю є популярним, оскільки є тією галуззю знань, у створенні якої беруть участь як учені-фахівці, так і широкі маси. «У цьому відношенні краєзнавство в системі наук посідає особливе місце. Воно вчить людей не лише любити свої місця, а й любити знання про свої (і не лише „свої“) місця» [17, с. 41].

Міждисциплінарні знання, що поєднують географічні, історичні, біографічні, демографічні, фольклорні, літературознавчі, екологічні, соціологічні, лінгвістичні, економічні аспекти, наділені надзвичайним інтегративним потенціалом, що дозволяє висвітлити краєзнавче начало. Ідею про краєзнавство як про комплексну науку підтримують академік Д. Ліхачов і відомий російський історик, голова Спілки краєзнавців Росії С. Шмідт [38; 69].

Такої ж думки дотримується і більшість українських учених, які пропонують таке визначення краєзнавства: «краєзнавство — це комплексне, наукове й усебічне вивчення певної території (села, міста, області, краю), це — популяризація і використання цього пізнання з метою наближення життя до науки, це — засіб навчання і виховання національно-свідомих громадян» [17, с. 67].

Спираючись на теоретичні й практичні здобутки у різних галузях цієї науки, дослідники формують нові напрями краєзнавства. На сучасному етапі вивчаються туристичне краєзнавство, церковне краєзнавство, екологічне краєзнавство тощо.

Для філологічних досліджень краєзнавчий аспект убачається актуальним і з позицій культурології. Про культуроформувальну й культуропоєднувальну функції краєзнавства свого часу говорив академік Д. Ліхачов, виділяючи в краєзнавстві таку категорію як «екологія культури, без якої для людини неможливе культурне, духовне життя — життя, яке виховує в ній духовність, повагу до навколишнього, до минулого, турботу про майбутнє» [38, с. 126]. Говорячи про екологію культури, він виокремив два її розділи: біологічна (природна) і культурна (духовна). Д. Ліхачов стверджував, що між природою і культурою практично немає чіткого розмежування, оскільки дотримання / недотримання законів людиною призводять до однакових наслідків — розвитку / спаду природних ресурсів і культурних цінностей. Проте принципово суттєвою різницею між біологічною і культурною екологією він вважав те, що «втрати в природі, до певних меж, відновлювані», а втрата пам’яток культури не відновлювана, оскільки пам’ятка культури завжди індивідуальна й пов’язана з певною епохою; «кожна пам’ятка руйнується навіки, спотворюється навіки, раниться навіки. І вона абсолютно беззахисна, вона не відновить себе сама» [38, с. 127]. Те саме можна сказати і про культурні цінності того чи іншого краю, позаяк культура в усіх своїх проявах не може зберігатися «поза людськими знаннями» [38, с. 128].

Стан і ставлення суспільства до пам’яток культури є одним з показників рівня його цивілізованості й безпосередньо пов’язані з проблемою розвитку туризму. Туризм, за своєю суттю, є особливою галуззю краєзнавства, у якій переплетені інтереси економіки, політики, екології, зайнятості населення, готельного бізнесу й санаторно-курортного комплексу. У зв’язку з цим особливої ваги набуває такий напрям як культурне обслуговування туризму, що передбачає грамотну екскурсійну роботу, засновану на знанні історії та традицій певного краю. Саме краєзнавча інформація дозволяє повною мірою оцінити історико-культурний потенціал краю та нації в цілому.

Грамотний виклад інформації краєзнавчого характеру є передумовою розвитку міжнародних відносин у цілому й внутрішнього туризму зокрема. Певною мірою розвиток ринку зовнішнього туризму, тобто міжнародного туризму, залежить від грамотного відтворення краєзнавчого матеріалу в межах мови іншокультурного туриста / реципієнта. Іншими словами, перекладознавчий і перекладацький аспекти в краєзнавстві передбачають вирішення завдань адекватного й еквівалентного відтворення краєзнавчого матеріалу з урахуванням відмінностей мов і симетрії / асиметрії культур.

Вочевидь, сучасне вітчизняне й зарубіжне перекладознавство спираються на принципи перекладності будь-якого тексту засобами мови перекладу (даліПМ) [2; 6; 10; 11; 21; 24; 25; 26; 39; 42; 52; 54; 58; 59; 61; 68; 72; 75; 77; 79−82; 85; 86].

Проте з цієї позиції ми змушені констатувати лакунарність теоретичних, методологічних і практичних досліджень у перекладі як типів текстів краєзнавчого характеру, так і краєзнавчої лексики. У зв’язку з цим відкритими для обговорення залишаються такі питання перекладу: 1) як впливає обсяг типу тексту на вибір того чи іншого способу перекладу безеквівалентної / неповноеквівалентної лексики краєзнавчого характеру; 2) чи враховуються при перекладі текстів краєзнавчого характеру текст-типологічні моделі аудиторії мови перекладу (далі - ПМ); 3) чи залежить вибір перекладацької стратегії від прагматичного потенціалу вихідного тексту (далі - ВТ); 4) чи зумовлюється прагматична заданість ВТ характером і частотністю функціонування краєзнавчої лексики. І, нарешті, які типи лексики формують краєзнавчу специфіку ВТ. Від правильності вирішення поставлених завдань прямо залежить успішність / неуспішність перекладу чи, говорячи термінами перекладознавства, адекватність / неадекватність текста перекладу (далі - ПТ) не так для іншомовної, як для іншокультурної аудиторії.

1.2 Краєзнавча лексика в перекладі

Краєзнавчу концептуальну картину світу ВТ формує група лексики, поєднана облігаторним краєзнавчим компонентом. Зважаючи на ядерні критерії краєзнавства в перекладознавчому аспекті, до цієї групи ми зараховуємо такі лексичні одиниці як краєзнавчий символ, краєзнавча реалія та аксіологема.

Послідовне системне зіставлення об'єктивної реальності та відтворюючих її мовних форм, метою якого є визначення лексичних одиниць, що відображають специфічні риси конкретної національної культури, вимагає формування особливого понятійного й термінологічного апарата, придатного як для опису реальної дійсності, так і для роботи з текстами в перекладі.

Дослідження лексики в ракурсі представлення нею культурних цінностей є винятково важливим. Ця проблема отримала ґрунтовне відображення у працях вітчизняних і зарубіжних учених [42; 52; 54; 58; 59; 61; 68; 72; 75; 77; 79−82].

Символи чи слова з символічним значенням є тією групою лексики, яка сприяє формуванню культурно-ціннісної картини світу в процесі концептуального розвитку лінгвоконцепту. Поняття «символ» одне з найбагатозначніших у системі семіотичних наук. Досліджуючи символ у системі культури, Ю. Лотман говорить про те, що і в плані змісту, і в плані вираження символ становить собою текст. Ця позиція базується на глибоко архаїчній природі символу, оскільки «здатність зберігати у згорнутому вигляді винятково великі й значні тексти» залишилась в основному тільки в символах [36, с. 213; 37, с. 156].

Ще одна архаїчна риса символу виявляється в тому, що він, являючи собою замкнений текст, наділений смисловою і структурною самостійністю, що дозволяє йому легко вийти з семіотичного оточення, і так само легко увійти в інше текстове оточення [98, с. 213]. Звідси визначальною рисою символу є його діахронічність.

Пам’ять символу завжди давніша, ніж пам’ять його несимволічного текстового оточення [29, с. 278]. Будучи самостійною смисловою і структурною одиницею, і легко переміщаючись з тексту в текст та інші семіотичні утворення, символ як механізм пам’яті культури пронизує хронологічні шари культури по вертикалі, уособлюючи пам’ять культури в собі.

Проте це зовсім не означає, що символ — це застиглий згусток культури, який не підпорядковується екстралінгвальним чинникам мінливості тієї чи іншої лінгвокультури. Зовсім навпаки, саме символ, що активно взаємодіє з усіма елементами широкого культурного контексту, не лише трансформується сам, а й трансформує навколишній час і простір.

У такому сенсі символи становлять один з найбільш стійких і впливових елементів культури. Тож, якщо ми говоримо про національно-культурну своєрідність тієї чи іншої лінгвокультурної традиції, ми маємо перш за все звернутися до ключових для цієї традиції символів, їх значень, адже інваріантна сутність символу завжди реалізується в його варіантах. І, як справедливо зауважив Ю. Лотман, «єдність основного набору домінантних символів і тривалість їх культурного життя значною мірою визначають національні та ареальні межі культури» [29, с. 214].

У дихотомії «національні символи — ареальні символи», вивчення варіантів інваріантної сутності символу великою мірою сконцентровано в царині виявлення його національної специфіки, водночас, ареальні особливості символу залишаються поза увагою філологів, і зокрема, перекладознавців.

Отже, краєзнавчі символи — це слова, загальнокультурне символічне значення яких відображає специфіку ареальних національно-культурних цінностей певного етносу. Крім власне краєзнавчих символів, символічне значення в тексті формується за допомогою краєзнавчих реалій і аксіологем (лексичних одиниць з оцінною семантикою).

Для того щоб висвітлити краєзнавчу специфіку реалії, варто детальніше розглянути поняття «реалія», що є ключовим для філологічних наук і, зокрема, для лінгвокраїнознавства й перекладознавства, першочерговим завданням яких є і вияв національно-культурної складової мовних одиниць.

Термін «реалія» в аспекті лінгвокраїнознавства всебічно розглядався Є. Верещагіним і В. Костомаровим, дослідження яких присвячені вивченню іноземної мови крізь призму культури. Учені виділяють культурний компонент значення слова, наявність якого дозволила їм виділити лексику з краєзнавчим культурним компонентом, до якої належать безеквівалентна лексика (у тому числі реалії), конотативна лексика й фонова лексика.

З позицій лінгвокраїнознавства під реаліями розуміють як предмети і явища культури, так і слова, що їх позначають. У плані змісту реалії становлять факти, пов’язані з державним устроєм певної країни, її природними особливостями, історією та культурою. У плані вираження реалії актуалізуються широким колом мовних засобів, до яких, здебільшого, відносять слова, словосполучення, речення і скорочення.

У перекладознавстві поняття «реалія» вивчалося такими вченими як Л. Бархударов, Я. Рецкер, А. Федоров, О. Чередниченко, А. Швейцер. У сучасних перекладознавчих дослідженнях найчастіше цитують визначення реалії, запропоноване С. Влаховим і С. Флоріним, а також Р. Зорівчак.

Так, С. Влахов і С. Флорін пропонують власне визначення реалії як особливої категорії засобів вираження, що містить «слова (і словосполучення), які називають об'єкти, характерні для життя (побуту, культури, соціального й історичного розвитку) одного народу й чужі для іншого». Здебільшого реалії, будучи носіями національного і / або історичного колориту, не мають точних відповідників (еквівалентів) у інших мовах і, відповідно, не підлягають перекладу «на загальних підставах», вимагаючи особливого підходу [10, с. 55].

По суті С. Влахов і С. Флорін подають два визначення реалії, одне з яких розкриває національну специфіку цих лексичних одиниць своєї мови щодо іншої. За окресленим принципом вичленовуються «винятково свої» реалії з одновекторною, але не бінарною направленістю їх перекладу в інші лінгвокультури. Власне кажучи, ця частина визначення співвідноситься з дефініцією до поняття «безеквівалентна лексика», запропонованого Є. Верещагіним і В. Костомаровим. Згідно з цим визначенням, до безеквівалентної лексики належать слова «план значення яких неможливо зіставити з будь-якими іншомовними лексичними поняттями», які у строгому смислі слова є неперекладними [8, с. 56]. Друга частина дефініції розкриває вже власне перекладознавчі аспекти цього поняття.

У межах нашого дослідження таке визначення реалії вбачається актуальним, оскільки воно допомагає, по-перше, вичленувати реалію за мовною ознакою в площині одного і / або пари мов. А, по-друге, за критерієм розповсюдженості й уживаності воно дозволяє виявити краєзнавчий компонент реалії.

Згідно запропонованої С. Влаховим і С. Флоріним класифікації реалій, краєзнавчі реалії входять у всі виділені групи реалій, класифікованих за критерієм предметного поділу. Ознака місцевого поділу (залежно від національної та мовної приналежності) вбачається облігаторною для виявлення краєзнавчого компоненту. Так, за місцевим поділом краєзнавчі реалії належать до групи мікролокальних, оскільки вони вербалізують соціальні й територіальні об'єкти та явища, характерні не так для регіону, як для міста або селища, що прогнозує і певні труднощі при перекладі такого типу реалій [10, c. 71]. Виділяючи цю групу реалій, автори класифікації зауважують про певну умовність цього терміну, що, на наш погляд, зумовлено відсутністю перекладознавчих розвідок зі специфіки перекладу текстів саме краєзнавчого характеру на момент виходу (тепер уже хрестоматійної) монографії. Проте для нас мікролокальна група реалій уповні відповідає цілям нашого дослідження. Крім того, саме поняття «реалія» невід'ємне від поняття локальної співвіднесеності, яке фіксує ту чи іншу ділянку дійсності, у межах якої поширена ця реалія. Сема «локальності» у структурі реалії становить відображення важливого моменту в пізнанні об'єктивної дійсності та є невід'ємним семантичним компонентом лексичного значення реалії.

Дефініція, запропонована Р. Зорівчак, базується на лінгвокраїнознавчій теорії слова Є. Верещагіна та В. Костомарова й перекладознавчій природі слова, запропонованої В. Виноградовим. За Р. Зорівчак «реалії - це моной полілексемні одиниці, основне лексичне значення яких вміщає (в плані бінарного зіставлення) традиційно закріплений за ними комплекс етнокультурної інформації, чужої для об'єктивної дійсності мови-сприймача» [18, с. 58].

Це визначення становить для нас інтерес з двох причин: по-перше, воно охоплює всі текстові прояви варіативних форм реалій і дозволяє відмежувати реалії від суміжних явищ, таких як, наприклад, неологізми, терміни, діалектизми, символи; і по-друге, виходячи з твердження, що реалія являє собою комплекс етнокультурної інформації, можна припустити, що «реалія … може набути в контексті будь-якої стилістичної функції, певної адгерентної конотативної семантики, більше того — стати ключовим словом» що у свою чергу не може не вплинути на способи перекладу, до яких повинен удатися перекладач у вирішенні відомого питання: «або показати специфіку і впасти в екзотику, або зберегти звичність і втратити специфіку» [18, c.85].

Усе викладене дозволяє нам стверджувати, що краєзнавчі реалії - слова-референти, у номінації яких семантично відображено весь комплекс етнокультурної інформації локального характеру, відсутні в ареалі іншої лінгвокультури.

Окремі реалії наділені ознаками власних назв, а для нас — це топоніми й антропоніми, що функціонують у тексті в статусі реалії. Ці лексичні одиниці зумовлені певною національно-культурною фоновою інформацією чи мають велику національно-культурну значущість, і, відповідно, відомі більшості представників певної лінгвокультурної традиції.

У межах нашого дослідження критерій «відомості» чи «знайомості / незнайомості» (термін С. Влахова та С. Флоріна) відіграє важливу роль, оскільки він уточнює ареал поширеності й уживаності реалії. На думку С. Влахова та С. Флоріна, цей критерій принципово важливий саме для мікролокальних реалій [10, c. 71]. Для того, щоб віднести ту чи іншу власну назву (топонім, антропонім) до низки краєзнавчих реалій, ця лексична одиниця має відображати таке національне забарвлення (колорит), яке не співвідноситься з національними особливостями культури будь-якої іншої локальної території, крім тої, етнокультурний простір якої його породив.

На сьогодні ученими-перекладознавцями визначено базові прийоми відтворення реалій у перекладі, а також вироблено критерії, що дозволяють перекладачеві визначити, який із прийомів максимально розкриє значення реалії, зводячи втрати до мінімуму, що спричинить адекватне сприйняття тексту і його колориту. Проте необхідно відзначити той факт, що ці концепції розроблено винятково на матеріалі художніх текстів [8; 10; 13; 18; 21; 25; 39; 79; 81]. У межах нашого дослідження краєзнавчі реалії становлять особливий інтерес у зв’язку з вирішенням проблем відбору прийомів і способів їх перекладу в нехудожніх прагматичних типах текстів краєзнавчого характеру.

З позицій перекладознавства від збереження / незбереження експліцитності / імпліцитності й відтворення / невідтворення позитивної / негативної конотації залежить ступінь адекватного / неадекватного відтворення краєзнавчої лексики згідно зі стереотипами очікування аудиторії іншої лінгвокультури.

Варто також зазначити, що важливу роль відіграє критерій частотності реалізації певного типу краєзнавчої лексики в конкретному типові тексту краєзнавчого характеру. Цей параметр допомагає побудувати ієрархію типів краєзнавчої лексики для кожного типу тексту, що у свою чергу, окреслює для перекладача галузь облігаторно інваріантного й облігаторно варіативного відтворення краєзнавчої лексики певного типу.

РОЗДІЛ 2. МІЖДИСЦИПЛІНАРНИЙ ПІДХІД ДО ВИВЧЕННЯ ПРОСПЕКТУ ЯК ТИПУ ТЕКСТУ

2.1 Прагматична спрямованість туристичних рекламних текстів При сучасному зростанні ролі комунікативної ефективності газети, радіо, телебачення, їхнього максимального пристосування до реалізації конкретних потреб комунікації, що простежуємо в суспільстві, зростає роль лінгвістичних розвідок, спрямованих на вирішення проблем функціонування мови як інструмента переконання та спонукання.

Н. Новікова зазначає, що реклама є видом масової комунікації і створюється за особливими законами, характерними для масово-комунікативного процесу, що відбувається в масштабах суспільства, має семіотичний характер, є організованим, систематичним спілкуванням, яке здійснюється за допомогою різних каналів комунікації: преса, телебачення, радіо, Інтернет [41, c. 24].

Із позицій функціонального підходу В. Лейчик трактує рекламний дискурс як різновид інституційного, тобто як комунікативно-прагматичний зразок мовленнєвої поведінки, що реалізується у формі рекламного тексту, має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), регулюється специфічними стратегіями і тактиками учасників рекламного процесу. Крім того, дискурс може якоюсь мірою зближуватися з поняттям «функціональний стиль» у його сучасному розумінні, в якому відображені не тільки мовні форми висловлень, але й емоційно-аксіологічна з інформація, характеристики комунікантів, комунікативні наміри і загальна соціокультурна ситуація.

На думку А. Устінова, основна прагматична мета адресанта рекламного дискурсу — виокремлення об'єкта серед об'єктів-конкурентів та акцентування його привабливих для адресата якостей — виявляється у своєрідній текстовій організації. Перш за все спробуємо визначити природу рекламного тексту. У статті К. Райс «Класифікація текстів і методи перекладу» наводяться наступні класифікації: I — а) технічні тексти і тексти природничих наук, б) філософські, в) літературні; II — а) інформаційні, документальні та наукові, б) суспільно-політичні, в) художні; III — а) прагматичні, б) літературні (художні); IV — а) прагматичні, б) естетико-художні, в) лінгвістичні, г) етнографічні; V — а) релігійні, 6) літературні, в) ділові, г) офіційні; VI — а) релігійні, б) художні, в) віршовані, г) дитяча література, д) драматургічні, е) тексти кінофільмів, ж) технічні. Сама Катаріна Райс пропонує свій поділ: а) тексти, орієнтовані на зміст (повідомлення преси, репортажі, комерційні тексти, офіційні документи, навчальна і спеціальна література, звіти, трактати, гуманітарні, природничі та технічні тексти і т. п.), б) тексти, орієнтовані на форму (художня проза, поезія, есе, життєпису і т. п.); в) тексти, орієнтовані на звернення (реклама, агітація, проповідь, пропаганда, полеміка і т. п.); г) аудіо-медіальні тексти (радіо-та телепередачі, сценічні твори, всі тексти, які супроводжуються позамовним оформленням, — музичним, декоративним і т. п.). Якої б класифікації ми не дотримувалися, одразу помітно, що рекламний текст містить риси декількох типів, адже у рекламному дискурсі цілісність текстів на прагматичному рівні формується завдяки реалізації двох комунікативних стратегій — інформування і впливу.

Загальна комунікативно-прагматична мета рекламних текстів, комунікативні стратегії і тактики рекламного дискурсу зумовлює їх своєрідну синтаксичну організацію. Вони становлять сукупність одиниць різних знакових систем: вербальної (текст, який може складатися з назви (заголовка) та особливих одиниць (надфразних єдностей), має певну цілеспрямованість і прагматичну настанову) та невербальної (зображення, відеоряд, аудіочастина тощо).

Як зазначає О. Ксензенко, об'єкт туристичної реклами має нематеріальний характер, що багато в чому визначає специфіку аргументативного впливу, система якого складається з характерних для даного виду реклами інтенцій, споживчих мотивів і прагматично заряджених мовних одиниць, призначених для реалізації цих мотивів.

Д. Аветсова вважає, що туристична реклама — це частина успіху та одержання прибутку будь-якого туристичного агентства. Сьогодні вона являє собою одну з найважливіших функціональних сфер у житті людини, призначення якої — сприяти продажу продукту чи популяризувати послуги методом інформування громадськості про них і, нарешті, спонукати споживачів реагувати на об'єкт, що рекламується. Являючи собою найцікавіший різновид масової комунікації, реклама активно впливає на свідомість сучасної людини та її поведінку [1, с. 2].

За визначенням Л. Кочетової, текст рекламного типу — це текст, який за своїм призначенням має схилити аудиторію до дії або вплинути на її підсвідомість [28, с. 7]; О. Ільїнова у свою чергу додає, що це текст, в основі якого лежить не лише інформування адресата про товар, а й переконання в необхідності його купівлі, це не тільки засіб самовираження, це продукт свідомості, який здатний програмувати людську поведінку.

Д. Аветсова вважає, що з функціонального погляду текст рекламного типу виконує цілий ряд функцій, домінуючими з яких можна вважати аферентну (інформативну) функцію, виконуючи яку рекламний текст надає інформацію для прийняття певних рішень, контактну функцію, яка полягає в тому, щоб встановити контакт з читачем, організаційну функцію, що застосовується для підтримування зацікавленості протягом усього тексту. Крім того, текст рекламного типу виконує регуляторну функцію, тобто регулює поведінку та дії адресата, апелятивну функцію, тобто закликає до певної дії, та оцінну функцію, тобто формує в адресата певне ставлення до товару чи послуги, що рекламуються [1, с. 4].

Дослідниця підкреслює, що текст рекламного типу відображає реальний світ, тісно пов’язаний з реальністю, йому притаманні такі риси, як документальність і динамізм сприйняття. У текстах рекламного типу комунікантами є реальні особи. Автор тексту рекламного типу, з одного боку, говорить від свого імені, виражає свої почуття, думки, що породжує особливе почуття близькості, довіри з боку читача, тому рекламний твір вважається суб'єктивно забарвленим. З іншого боку, автор тексту рекламного типу виконує певну суспільну місію: переконує в необхідності купівлі того чи іншого товару, у використанні тієї чи іншої послуги та прагне вплинути на формування думок і виразити настанови тієї соціальної групи, яку він представляє, звідси рекламний твір вважається об'єктивно забарвленим. Вибір автора тексту рекламного типу обмежений дійсністю. Він добивається дійсності, документальності зображуваного й описуваного. Адресат тексту рекламного типу — широка і різнорідна аудиторія з різними смаками, рівнем освіти тощо. Адресат тексту рекламного типу як об'єкт зображення являє собою людину як представника суспільства, влади, певної соціальної групи та ін. [1, с. 3]

У цьому дослідженні слід розглядати рекламу як вид інституційного та аргументативного дискурсів. Під інституційним спілкуванням розуміється комунікація, учасниками якої є представники суспільних інститутів. Реклама являє собою різновид інституційного дискурсу, що організовується набором типових для цієї сфери ситуацій спілкування (мовних подій). За визначенням Л. Кочетової, рекламний дискурс — це текст, зумовлений ситуацією рекламного спілкування. Він є засобом соціального регулювання і впливу на різні соціальні групи, пропонуючи той напрям думок і той стиль життя, що цінуються на сьогодні і є відображенням розвитку культури [28, с. 7].

Науковець виділяє такі конститутивні ознаки рекламного дискурсу як різновиду інституційного дискурсу:

1. Мета рекламного дискурсу — продаж товару чи послуги. Мета впливає на подачу інформації.

2. Прототипні учасники рекламного дискурсу — продавець і покупець. Однак у сучасному соціумі їх спілкування є дистантним, опосередкованим у часі і просторі та здійснюєть за допомогою особливих текстів. Тому як учасників рекламного дискурсу виділяють авторитети, типи яких залежать від особливостей тієї чи іншої культури.

3. Прототипний жанр рекламного дискурсу — рекламна стаття. Цей тип жанру передує всім іншим видам жанрів, які використовуються у рекламних цілях [28, с. 12].

В основі реклами як різновиду аргументативного дискурсу лежить не лише інформування адресата про товар, а й переконання в необхідності його купівлі. Названі інтенції в рекламному дискурсі реалізуються завдяки логічній та/або емоційній аргументації, яка утворює його прагматичний компонент. К. Серажим під аргументацією розуміє сукупність форм та засобів апелювання комунікантів до різних категорій цінностей (емоційних, пізнавальних, етичних тощо) з метою переконання шляхом формування нового знання на основі вже відомих положень [55, с. 179]. Домінантою рекламного дискурсу з логічною аргументацією визнається поняття цінності, тоді як домінантою рекламного дискурсу з емоційною аргументацією виступає експресивність. Рекламний дискурс з логічною аргументацією орієнтується на спільні цінності та їх ієрархії в системі адресант-адресат. За такої аргументації система цінностей адресата не змінюється, і для успішної дії рекламної аргументації адресанту слід апелювати до цінностей, які посідають однакові місця в ієрархічних системах адресата і адресанта. О. Мосієнко характеризує емоційну аргументацію в рекламному дискурсі складною природою, яка включає два компоненти: переконання та навіювання, що в сучасній рекламі здійснюються за рахунок її вербальних та невербальних компонентів.

Враховуючи той факт, що з рекламованим об'єктом адресат не може познайомитися до тих пір, поки не скористається рекламною пропозицією, копірайтери використовують насамперед доводи, які надають мові підвищеної емоційності. Використовуючи емоційно-експресивну лексику, автори текстів звертаються не стільки до свідомості, скільки до підсвідомості адресата, активізуючи природну потребу людини у відпочинку, зміні оточення і т.д. Судячи зі змісту туристичних рекламних текстів, майбутній відпочинок обіцяє бути незабутнім і розкішним, з чого випливає висновок про соціальну маркованість реклами туризму і відпочинку, розрахованої в першу чергу на досить заможних споживачів.

Часто рекламна пропозиція побудована за допомогою прийому контрасту — спокій і насолода, яку отримає споживач, скориставшись нею, протиставляється сірим будням і нескінченним турботам. На думку багатьох науковців, таких як Г. Атакьян та Л. Геращенко, такі елементи смислової структури рекламного тексту, як відхід від дійсності з її вічними проблемами, оспівування зовнішньої краси об'єкту рекламування, концентрація уваги на відчутті задоволення, щастя і т.п., стають знаряддям маніпулювання цільовою аудиторією [5; 12]. Таким чином, саме навіювання як засіб впливу лежить в основі загальної комунікативної стратегії мови туристичної реклами, переважно зверненого до почуттів споживача .

Визначальною рисою прагматичної структури рекламного дискурсу, за визначенням Е. Кара-Мурзи, є дотримання логіки викладу, відносна простота. Комунікативно-прагматична мета інформативного типу — інформування про рекламований об'єкт. Саме тому вони мають найнижчу ілокутивну силу і формуються переважно з констативів та директивів. У рекламних текстах сугестивного та маніпулятивного типів основним завданням є інформування про рекламований об'єкт та прямий і прихований вплив на адресата, що значно урізноманітнює їхню прагматичну структуру.

У процесі аналізу основних вербальних засобів впливу А. Кирилов встановив, що адресату туристичної реклами наполегливо пропонується все найкраще, про що свідчить висока частотність вживання прикметників у простій або складеній формах найвищого ступеня порівняння. Звичайно, такі прикметники становлять ядро лексичної бази будь-якої реклами, але в туристичній рекламі вони звертають на себе особливу увагу, оскільки використовуються не тільки в багатьох заголовках, але і самих текстах, утворюючи кільцеві повтори.

Ключова лексика реклами несе велике прагматичне навантаження: з одного боку, вона психологічно розслабляє адресата, емоційно налаштовуючи його на прийняття пропозиції, а з іншого — стилістично забарвлені одиниці сприяють підвищенню самооцінки адресата, так як висока оцінка об'єкта рекламування автоматично переноситься на адресата.

Підвищення самооцінки адресата тісно пов’язане з мотивами престижу, винятковості, обраності, що часто відбувається внаслідок активного використання прецедентних імен (імена історичних діячів, політиків, письменників, музикантів, акторів, мандрівників), здатних вплинути на рішення цільової аудиторії. Типовою особливістю мови туристичної реклами є активне вживання прецедентних антропонімів, що виступають у ролі емоційних аргументів.

Н. Новікова стверджує, що лексичний склад туристичної реклами, включений у механізм впливу на цільову аудиторію, створюється не тільки за допомогою загальновживаної ономастичної та номінальною, але й спеціальної лексики. Причому прагматичний потенціал спеціальних одиниць, серед яких зустрічаються терміни, теж є високим, бо більшість з них, будучи запозиченими словами, продовжують залишатися неологізмами, що привертають увагу в першу чергу тих споживачів, кому добре відомий зміст позначених ними понять [41, с. 251].

Синтаксичні особливості мови туристичної реклами також відображають її характерні прагматичні установки. Прагнення зацікавити аудиторію реалізується за допомогою вживання різного роду питальних речень, завдяки чому рекламний дискурс набуває такої важливої для ефективної комунікації риси, як діалогічність. Ще однією особливістю синтаксису туристичної реклами є поєднання різних конструкцій, наприклад, активне вживання неповних речень, що притаманні розмовному стилю, разом з ускладненими реченнями, характерними для докладного опису.

У мові туристичної реклами опис насичений метафоричною лексикою, що виконує не лише функцію впливу, але й образотворчу, обумовлену стилістичними властивостями метафоричних одиниць. Широке використання метафор, метонімій, епітетів, гіпербол, порівнянь і перифраз слід вважати типовою особливістю реклами, що представляє туристичну індустрію [41, с. 311].

Таким чином можемо стверджувати, що реклама як вид масової комунікації має своєрідну структуру; чітко окреслену комунікативну роль і комунікативно-прагматичну мету — спонукати адресата до потрібної дії. Планом вираження рекламної комунікації є семіотично ускладнений продукт — рекламний текст. Цей експліцитний компонент дискурсу є полікодовим знаковим посередником у спілкуванні між комунікантами. Туристичні рекламні тексти є видом комерційної реклами, за функціональним призначенням — змішаного престижно-споживацького типу; за способом подачі рекламної інформації рекламний текст може бути як усним, так і письмовим (підвиди — друкований та електронний); залежно від мети — найчастіше інформативний; за методом викладу рекламного матеріалу — описовий, називний (номінативний), статистичний; за характером змісту — аргументований та неаргументований; за формою подачі інформації - діалог та монолог; за охопленням території - міжнародний, національний, регіональний; за способом передачі оцінної інформації та характером емоційного впливу — емоційний (асоціативний).

2.2 Адаптація туристичної реклами як прагматичного типу тексту при перекладі

Однією з основних перекладацьких проблем була і залишається проблема «неперекладного в перекладі». На думку Н. Потреби, причини цього феномену криються як у неідентичності структури різних мов, так і у відмінностях способів концептуалізації світу, у тому числі в специфіці національних культур [49, c. 79].

Мовні перекладацькі труднощі можна розділити на «очевидні» і «приховані». До очевидних мовних труднощів С. Тер-Мінасова відносить: різницю в граматичній будові мови і різницю у фонетиці і орфографії, а до прихованих — об'єм значення одиниць, що зіставляються, їх стилістичні конотації, лексико-фразеологічну сполучуваність, а також феномен «неправдивих друзів перекладача». Разом з вище переліченими складнощами перекладу, існують також позамовні, соціокультурні труднощі, до яких відносяться: безеквівалентна лексика; соціокультурні конотації; соціокультурний контекст, що відповідає узусу мови перекладу; переклад власних назв [59, с. 34].

Зважаючи на мовні і культурні відмінності оригінала й перекладу та необхідність «вписування» оригіналу в чуже йому мовне і культурне середовище, при перекладі відбувається деформація початкового тексту. Такій деформації може піддаватися або форма оригіналу, або його семантичний рівень. В основі деформації, за словами Н. Гарбовського, лежить певна перекладацька концепція, яка «припускає усвідомлення мети перекладу і вибір відповідно до цієї мети певної генеральної лінії поведінки — стратегії перекладу». Стратегію перекладу визначає характер перекладацьких втрат, оскільки «переклад — це постійне жертвопринесення, питання лише в тому, що виявляється жертвою і в ім'я чого ця жертва приноситься» [13, с. 508].

Останнім часом, як зазначає О. Падучева, у сферу інтересів лінгвістики все частіше включаються питання, пов’язані з поведінкою лексичних одиниць в конкретних контекстах. З цієї точки зору, аналіз перекладів заданого тексту на різні мови виявляється потужним діагностичним інструментом. Контекстне варіювання лексичної семантики особливо наочно виявляється при розгляді перекладів відповідних контекстів на інші мови, оскільки підбір еквівалентів часто залежить від контекстного оточення.

Варто зауважити, що більшість авторів розглядають адаптацію як крайню ступінь зміни оригіналу щодо текстів художнього дискурсу, не приділяючи належної уваги питанню про ступінь перекладацької адаптації в інших типах текстів і дискурсів.

Перекладацька адаптація має свою принадливу силу, котра полягає в тому, що адаптивні моделі текстів пояснюють необхідність застосування трансформацій.

Перекладний текст визнають високоякісним у тому разі, коли він відповідає традиціям типології текстів у культурі суспільства перекладної мови, тобто тим традиціям, що добре відомі адресату й він очікує на них за певних умів спілкування. Перекладацька адаптація свідомо зорієнтована на зіставлення та перевірку текстом оригіналу та демонструє вияви власного стилю перекладача. Вона є комплементарним типом перекладу.