Витонченість психологічного аналізу в «Коханні Сванна» (із роману «У пошуках втраченої години» Марселя Пруста)

Витонченiсть психологiчного аналiзу в «Коханнi Сванна» (iз роману «В пошуках втраченого часу» Марселя Пруста) Вiдомий французький письменник Марсель Пруст є творцем жанру модернiстського психологiчного роману. Головним його творчим методом вважається iмпресiонiзм, але у центральному в його доробку романi «У пошуках втраченого часу», що складається з семи томiв, можна знайти ознаки застосування iнших прийомiв, наприклад, поетичного символiзму. Фiлософсько-естетичнi погляди Пруста частково спiвпада ють iз вченням А. Бергсона, його свiтосприйняття грунтується на iнтуїтивiзмi, тому цей письменник зображує внутрiшнє життя як «рух свiдомостi», навiть простiр i час постають у його творах чимось суб'єктивним. Марсель Пруст, узагальнюючи власний життєвий досвiд, намагається висвiтлити недостовiрнiсть i вiдноснiсть уявлень людини про себе, свiт i суспiльство, а також непевнiсть самого суспiльства. Вiн доходить висновку про нереальнiсть суспiльного життя, неможливiсть кохання i взаєморозумiння, отже саме iснування людини, на його думку, є «втраченим часом», а єдиним реальним сенсом буття — мистецтво.

Питання: чому люди роблять тi або iншi вчинки, що спонукає їх чинити саме так, а не iнакше, — завжди було одним з головних для серйозних письменникiв. Хтось пояснював дiї людей виключно соцiальними чинниками, хтось — метафiзичними, хтось — просто наявнiстю якихось зовнiшнiх обставин, дехто, у тому числi i Пруст, шукав вiдповiдi у самiй натурi людини, детально зображуючи усi найдрiбнiшi змiни стану душi та поштовхи ззовнi, що їх викликали. У вставнiй щодо роману «У пошуках втраченого часу» повiстi «Кохання Сванна» розглянуто надзвичайно тонкий аналiз процесу зародження i розвитку почуття кохання.

Кохання, драматичнiсть якого зумовлена не зовнiшнiми обставина ми, а саме внутрiшнiми психологiчними факторами.

Саме детальнiсть змалювання переходiв вiд одного стану душi до iншого робить майже неможливим спроби переказати нiби простий сюжет повiстi: кожна деталь є важливою, кожну можна вважати головною. Попереднє життя героя — i його визнане мiсце в свiтi «салонiв», попереднi стосунки з жiнками, наприклад те, що «все, що в цих взаєминах не можна було переносити з мiсця на мiсце або ж обмiнювати на ще не спiзнану насолоду, не важило для нього нiчого», естетичнi та iншi переконання — усе окремо й разом зумовлювало те, чому вiн закохався в обмежену мiщанку Одетту, створивши подумки її образ, що зовсiм не вiдповiдав реальному.

Спочатку Одетта не справляє на нього позитивного враження, бо була «гарною тiєю вродою, до якої вiн був байдужий, яка не будила в ньому жодної хотi й навiть викликала якусь фiзичну вiдразу». Але, наскiльки вiдомо, перше враження є саме iнтуїтивним, бо зазвичай виникає ще до дiстання якоїсь конкретної iнформацiї про особу, з якою спiлкуються. З такого ставлення Сванн починає, цим, можна сказати, й закiнчує, збагнувши зрештою, що: «…я спартолив кращi роки мого життя, я хотiв померти лише тому, що безтямно покохав жiнку, яка менi не подобалася, жiнку не в моєму стилi!» .

Як це сталося? На прикладi сваннового кохання Пруст аналiзує саме явище замiни у свiдомостi людини реального образу iншої особи уявним. У випадку зi Сванном першопош товхом стає музична фраза, що випадково викликала асоцiацiю з образом Одетти, що потiм доповнюєть ся нашаруванням iншого художнього образу зi фрески. Але ж i музика, i Сепфора Ботiчеллi насправдi не мають нiчого спiльного з особистiстю цiєї жiнки. Сванн плутає викликанi творами мистецтва вiдчуття з почуттям зовсiм iншого плану i «скоро вiн виявився здатним обгрунтувати його на непорушних положеннях своєї естетики», а це обгрунтування (вплив розумового компоненту) в свою чергу пiдсилило iлюзiю закоханостi до справжнього слiпого кохання. Гiрше того, вiн починає свiдомо вiдкидати всю iншу iнформацiю про Одетту: «тепер вiн казав собi, що для того, щоб узнати людину, не треба зважати на думку про неї свiту, i на доказ своїх слiв протиставляв вигаданiй Одеттi Одетту справдешню, добру, наївну, Одетту-iдеалiстку, майже нездатну брехати». Важко стверджувати, наскiльки достовiрними були уявлення про неї iнших людей, але зрозумiло, що Сванн насправдi теж вигадав Одетту, отже йдеться про зiткнення двох однаково суб'єктивних уявлень про ту саму особу.

Поступово кохання до неї стає для Сванна цiлим життям, один її образ замiнюється другим, потiм третiм: вiн бачить i «Одетту-утриманку», i «Одетту — копiю матерi», але всi цi образи однаково далекi вiд реальностi. Вiн намагається порвати з нею, але не може, навiть дiзнаючись про найгiршi факти, що будь-яку нормальну людину в мить привели б до тями. Невипадково Пруст називав його кохання «хворобливим». Лише пiсля одруження — досягнення насправдi iлюзорної мети — Сванн знову набуває здатнiсть побачити Одетту саме такою, якою вона була, й це прозрiння стає його трагедiєю: втрачений час вже не повернути…

Повiсть «Кохання Сванна» таким чином є нiби стислим варiантом подання головної iдеї цiлого роману. Можна ще зазначити, що в нiй простежуються й усi iншi особливостi творчостi цього письменника: стиль, аналiтичнi роздуми над змiною психологiчного стану героя, розкриття психологiї за допомогою «руху свiдомостi» тощо. Тож цiлком доречно прозу Марселя Пруста вважають одним з найпомiтнiших i найвидатнiших явищ свiтової лiтератури.