Державна політика підтримки підприємництва як засіб ліберального регулювання економіки

Тема контрольної роботи № 88:

«Державна політика підтримки підприємництва як засіб ліберального регулювання економіки»

«Політика підтримки підприємництва державою»

Зміст контрольної роботи

• 1. Поняття підприємництва. Державне регулювання форм ділового підприємництва 3
• 2. Використання сучасних форм фінансування малого та середнього підприємництва 7
• 3. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств 10
• 4. Ефективність державного регулювання процесів становлення середнього і великого підприємництва в умовах перехідної економіки 12
• 5. Форми державної і недержавної підтримки малого і середнього підприємництва 22
• 6. Проблеми, які потребують вирішення у сфері підтримки малого і середнього підприємництва 28
• Висновок 31
• Список використаної літератури 33
• Доповнення до контрольної роботи 34
• Список використаної літератури 42

1. Поняття підприємництва. Державне регулювання форм ділового підприємництва

Підприємництво — це самостійна ініціатива, систематична, на власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт і надання послуг. Згідно з Законом України «Про підприємництво» суб'єктами підприємницької діяльності можуть бути, крім фізичних, також і юридичні особи всіх форм власності. Отже, держава через осіб, яким вона доручає управління державною власністю, також може займатися підприємництвом. Підприємницька діяльність держави повинна бути рівноправною серед інших суб'єктів цієї діяльності.

Для багатоукладної економіки характерним є існування різних форм власності і різноманітних організаційних форм господарювання. Відповідно до закону «Про підприємства в Україні» в нашій державі можуть діяти такі види підприємств:

Індивідуальне підприємство, яке грунтується на особистій власності фізичної особи і функціонує виключно за рахунок її власної праці.

Сімейне підприємство, що створюється і функціонує за рахунок власності сім'ї і праці її членів, які проживають спільно і є громадянами України.

Приватне підприємство, що як і індивідуальне підприємство, засновується на власності окремого громадянина України, але при цьому використовує право найму робочої сили.

Колективне підприємство, яке грунтується на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації. Продукція на такому підприємстві виробляється його трудовим колективом. Водночас для забезпечення окремих ділянок роботи можливий найм робочої сили на контрактній або іншій основі.

Державне підприємство, яке засноване на державній власності, а тому члени трудового колективу такого підприємства не є власниками його майна і продукції, що виробляється. Розрізняють два типи державних підприємств:

а) державне комунальне підприємство, що грунтується на власності адміністративно-територіальних одиниць (муніципальне підприємство);

б) державне підприємство, що грунтується на загальнодержавній власності.

Спільне підприємство створюється через об'єднання майна різних власників. Засновниками його можуть бути громадяни і юридичні особи України та інших держав. З огляду на сказане розрізняють спільні підприємств, а засновники яких належать до різних країн, і спільні підприємства, засновники яких є юридичними і фізичними особами України, що об'єднують своє майно з різною формою власності для організації спільної діяльності.

Державне підприємництво передбачає проведення націоналізації і денаціоналізації підприємств, створення державою власних підприємств та забезпечення управління і планування їхньої діяльності.

Державний сектор підприємств у країнах з ринковою економікою формують з метою створити робочі місця, утримувати галузі комунального господарства — водопостачання, електропостачання, телефонного зв’язку, муніципального транспорту, а також підприємства, які задовольняють потреби національної безпеки.

В Україні у сфері державного володіння та державного управління є надра, земля, водні ресурси, ліси, території, які перебувають під особливою охороною (державні природні заповідники, дендрологічні парки та ботанічні сади, пам’ятки природи, лікувально-оздоровчі місцевості та курорти), оборонні об'єкти та об'єкти атомної енергетики, залізничний, трубопровідний та повітряний транспорт, значна частина нерухомості (житлового та нежитлового фондів), оборонна промисловість, лінії електроі газомереж, зв’язок, сфера добування й обігу дорогоцінних каменів, металів, стратегічних матеріалів і валюти.

У системі управління державною власністю треба розрізняти:

управління державною власністю, яка набула цієї форми і є нею. Завданням системи управління цієї частини державної власності є її збереження, підтримка, нарощування, оновлення, ефективне використання;

управління зміною форм і відносин власності. Завданням управління є: постійна передача права володіння, розпорядження (приватизація), націоналізація, тимчасова передача (оренда, заклад, довірче управління) власності.

Управління державним сектором економіки в Україні сьогодні грунтується на галузевому (загальнодержавна власність) та територіальному (комунальна власність) принципах. Функції управління майном, що є в загальнодержавній власності, покладені на міністерства та підвідомчі Кабінету Міністрів України органи державної виконавчої влади. Винятком є майнові комплекси підприємств, установ, організацій, управління якими провадять відповідні служби Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України.

Міністерства та відомства приймають рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ і організацій, заснованих на загальнодержавній власності, затверджують статути підприємств, укладають і розривають контракти з керівниками підприємств, ведуть контроль за використанням закріпленого за підприємством державного майна. Водночас не допустиме їх пряме втручання у господарську діяльність підприємств.

У країнах з розвинутими ринковими відносинами одним із способів управління державного власністю є застава нерухомого майна. Застава, об'єктом якої є підприємства, будови, споруди та інші об'єкти (разом з землею) називається іпотекою. Іпотека дає змогу органам державного управління вести реструктуризацію та фінансове оздоровлення неплатоспроможних підприємств.

Для державного регулювання діяльності акціонерних підприємств використовують механізм управління державними пакетами акцій. Держава, володіючи пакетом акцій, у разі потреби сприяє пошуку інвестора або ж забезпеченню стійкості роботи акціонерного товариства (АТ). Часткою державної власності на змішаних підприємствах управляють шляхом передавання державних акцій у довірче управління безпосереднім керівництвом акціонерних підприємств, з якими укладено контракт.

Управління перетворенням державної власності забезпечується приватизацією державного майна.

Як засвідчує досвід інших країн, приватизаційні процеси періодично замінюють процеси націоналізації, тобто перетворення в державну власність майна, яке є у власності громадян і юридичних осіб. Підставою для націоналізації може бути: загроза економічній та національній безпеці країни, банкрутство потрібних для суспільства підприємств, забруднення підприємствами навколишнього середовища, домінуюче положення підприємства на ринку товарів або послуг, порушення законодавства країни, незаконне вивезення прибутків за кордон тощо. Може застосовуватися два способи націоналізації - добровільний (за ініціативою власників майна) і примусовий (відчуження майна і збитків в порядку, визначеному законодавством).

Управління державною власністю передбачає банкрутство та ліквідацію підприємств. Процедура банкрутства полягає в ліквідації підприємства як суб'єкта господарської діяльності та розпродаж його майна для задоволення вимог кредиторів. Юридично банкрутство настає після відповідного рішення арбітражного суду або офіційного оголошення про це самого боржника. Банкрутство є останньою винятковою мірою впливу на підприємство-боржника. Механізм банкрутства передбачає зміну власника майна спричинює структурну перебудову економіки.

У системі механізмів управління державною власністю чільне місце посідає антикризове управління, спрямоване на попередження банкрутства. Головні процедури цього управління такі: моніторинг фінансового стану об'єкта управління; надання державної фінансової підтримки; заміна керівника неплатоспроможного підприємства; проведення обов’язкової приватизації неплатоспроможного підприємства або продаж підприємства; перетворення державного підприємства в казенне, санація (оздоровлення). Якщо ці заходи не дали змоги зберегти підприємство, його ліквідують. Ліквідацію державного підприємства виконують за ухвалою уповноваженого державного органу. Процес ліквідації відбувається публічно, його веде спеціально створена ліквідаційна комісія.

Державне регулювання підприємництва поширюється також на приватний сектор економіки. Його проводять через цінову, кредитну, інвестиційну, інноваційну, структурну, зовнішньоекономічну, торговельну, регіональну політику, політику зайнятості і політику соціального захисту.

2. Використання сучасних форм фінансування малого та середнього підприємництва

В умовах перехідної економіки найгострішою проблемою малого і середнього бізнесу є дефіцит фінансових ресурсів. У такій ситуації підприємництво може виникнути і вижити, раціонально використовуючи найсучасніші форми фінансування і кредитування, такі як факторинг, лізинг, селенг, овердрафт та ін.

Факторинг (від англ. — посередник) — це різновид торгово-комісійної операції, пов’язаної з кредитуванням обігових чи інших коштів.

За суттю факторинг — це викуп платіжних вимог у постачальника товарів чи послуг. Іншими словами факторинг можна визначити як діяльність спеціалізованої установи (факторингової компанії або факторингового відділу банку) зі стягнення грошових коштів у боржників свого клієнта (промислової або торговельної компанії) й управління його борговими вимогами.

Лізинг (англ. — здавати або брати майно в оренду) — довготермінова оренда (від шести місяців до декількох років) машин, обладнання, транспортних засобів, виробничих споруд тощо на підставі відповідного договору між орендодавцем і орендарем. Лізинг є, по суті, новим способом фінансування капітальних вкладень. Він грунтується на збереженні права власності на фонди за орендодавцем. У лізингову оренду здають предмети довготривалого користування, як це передбачено Законом України «Про оренду майна державних підприємств та організацій». Протягом дії договору про лізинг орендар може сплатити орендодавцю повну вартість взятого в оренду майна. Лізинг можна вважати різновидом довготермінового кредиту, який надають у натуральній формі, а клієнт погашає його на виплат.

В Україні сформувалася мережа лізингових компаній, фондів, фірм. Спеціальні лізингові підрозділи виникли в комерційних банках і небанківських фінансово-кредитних установах.

Загальну політику розвитку лізингу формує держава. Складові цієї політики державного лізингу показано на рис.1

Розрізняють лізинг фінансовий, зворотний, оперативний, компенсаційний і ін.

Рис. 1. Складові політики державного регулювання лізингу.

Фінансовий лізинг — це найчастіше застосовувана форма лізингу, у процесі якої орендар виплачує амортизаційні відрахування орендованого майна.

Зворотний лізинг полягає в тому, що власник машини або обладнання продає їх лізинговій фірмі, яка після цього здає їх в оренду. Така комерційна угода дає орендарю змогу зекономити капітальні вкладення. Зворотний лізинг передбачає продаж основних фондів фінансовій організації з одночасним отриманням таких фондів в оперативний чи фінансовий лізинг.

Оперативний лізинг означає, що устаткування передають в оренду на термін значно менший, ніж термін повної амортизації.

Компенсаційний лізинг полягає в тому, що орендар як орендну плату поставляє лізинговій фірмі товар, вироблений з використанням орендованих машин і обладнання. Подібні лізингові операції надзвичайно вигідні у випадку співпраці українських підприємств з іноземними лізинговими фірмами: українські орендарі не мають потрібної валюти для закупівлі й оренди імпортного устаткування.

Для розвитку лізингу в Україні важливим є впровадження міжнародної конвенції про фінансовий лізинг, широке залучення іноземних інвестицій, надання митних пільг у разі тимчасового ввезення обладнання, податкових пільг під час купівлі вітчизняного обладнання. Лізинг сприятиме розвитку виробництва основних засобів та структурній перебудові економіки.

Селенг. Для підтримки і розвитку підприємств малого та середнього бізнесу використовують також різновид лізингу — селенг.

Функції селенгу регламентовані Об'єднанням європейських лізингових товариств зі штаб-квартирою в Брюсселі. Сьогодні селенг активно застосовують в усіх економічно розвинутих країнах. Зокрема, у США обсяг селенгових операцій перевищує 10 млрд, у Західній Європі - 20 млрд доларів в рік.

Селенг — це специфічна форма зобов’язання, яку регламентує угода майнового найму. Суть селенгу полягає в передачі власником своїх прав на використання й управління його майном селенговій компанії за певну плату. Власник продовжує володіти переданим майном і може на першу вимогу повернути його. Майном можуть бути гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання тощо.

Овердрафт також є однією з сучасних-форм фінансування малого і середнього бізнесу. Це форма короткотермінового кредиту, який надають шляхом використання клієнтом банківських коштів з його рахунку понад наявний залишок. У результаті такої операції створюється заборгованість клієнта банкові. Банк і клієнт укладають між собою угоду, в якій визначають максимальну суму овердрафту, умови його надання, порядок погашення та величину сплачуваного відсотка за кредит. У разі овердрафту на погашення заборгованості переказують усі кошти, які надходять на поточний рахунок клієнта. Тому обсяг кредиту змінюється в міру надходження коштів. Цим овердрафт відрізняється від звичайної позики.

Цю форму широко застосовують у світовій практиці. Україна — одна з перших країн колишнього Союзу, яка впровадила таку прогресивну форму розрахунків.

Отже, у сучасних умовах господарювання, коли в державі немає прямої підтримки малого і середнього бізнесу через пільгове оподаткування, для функціонування та виживання підприємництва потрібно використовувати сучасні методи фінансування і кредитування.

3. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств

Новостворені підприємства спочатку фінансують їхні засновники або партнери. Якщо ж трапиться, що потрібні будуть додаткові кошти, звичайні банківські кредити можуть виявитися недоступними для таких підприємств. Саме в цій ситуації виручає венчурний (ризиковий) капітал і венчурні капіталісти.

Венчурні капіталісти надають грошові кошти для фінансування нових фірм або проектів в обмін на участь у власності цих фірм з метою отримання прибутків від своїх інвестицій. Венчурний капітал можна використовувати і для створення компанії, однак, як звичайно, його вкладають у підприємство через п’ять-шість років після створення. Цей капітал також часто використовують і для викупу цілої компанії або окремих її частин (відділень, заводів, філій, представництв) керівниками компанії, які стають власниками й одночасно керуючими компанії або її частини.

Інколи венчурних капіталістів називають приватними інвесторами. Інституційним оформленням венчурного капіталу є венчурна компанія. До 50-х років венчурна інвестиційна діяльність була монополією багатіїв, інвестиційних банків.

У венчурних фірм невеликий штат співробітників, проте вони можуть оперувати достатньо великим капіталом. Часто для роботи в них залучають вузьких спеціалістів з конкретних галузей, виробництв або технологій.

Після війни інституціалізація венчурного капіталу в світовій економіці активізувалася. Нині можна виділити чотири типи венчурних компаній. Передусім це малі інвестиційні компанії, які поєднують приватні капітали та державні фонди і вкладають їх у нові або новостворені малі фірми. Цим малим інвестиційним компаніям надають податкові пільги і державні субсидії.

Наприкінці 60-х років виникали дрібні приватні венчурні компанії партнерського типу. Звичайно це були ТзОВ. Водночас з’явився ще один тип компаній — відділення венчурного капіталу при великих корпораціях, або так звані внутрішні венчури.

Іншим типом венчурних компаній є регіональні фонди венчурного капіталу.

Венчурні компанії лише управляють фондами венчурного капіталу. Власниками цих фондів переважно є банки, пенсійні фонди, великі корпорації, місцеві органи влади, інвестиційні фонди тощо.

Масштаби венчурного фінансування в Україні залежать як від нагромаджень грошового капіталу, так і від прийнятної законодавчої бази.

Економіка України є настільки ризикованою, що сподіватися на серйозний розвиток венчурного бізнесу не доводиться. Наявні в Україні інвестиційні компанії працюють, в основному, з приватизаційними майновими сертифікатами. Все це є результатом системної кризи, в якій перебуває сьогодні суспільство. Проте, венчурний капітал в Україні розвивається і в майбутньому може стати значним джерелом інвестиційних ресурсів.

Зазначимо, що для успіху венчурного капіталу потрібно створити державні фонди, які б надавали позики або гранти фірмам. Державні фонди можна використовувати для організації промислових парків чи ділових інкубаторів, фінансування наукових досліджень у галузі технологій, придатних для комерційного застосування підприємцями.

4. Ефективність державного регулювання процесів становлення середнього і великого підприємництва в умовах перехідної економіки

В Україні розпочалося формування якісно нової системи управління державними підприємствами. Система повинна сприяти технологічній та організаційній реструктуризації підприємств, підвищенню ефективності їхнього функціонування. Водночас важливим завданням є підготовка до приватизації певних підприємств і галузей, оскільки межі між приватним та державним секторами залишатимуться мобільними і надалі.

Поряд з формуванням нової системи управління державними підприємствами відбувається становлення системи регулювання недержавних підприємств ринкового типу. Стосовно таких підприємств у післяприватизаційний період держава є, по-перше, владною структурою, що визначає правила гри та провадить політику селекційної підтримки підприємств і галузей; по-друге, суб'єктом макрота мікроекономічного регулювання, що забезпечує стабільні умови для підприємництва усіх видів та гарантує його безпеку, по-третє, власником певної частини ресурсів і територій (в Україні це надра, земельні, водні та лісові ресурси, території, що перебувають під особливою охороною держави — заповідники, рекреаційно-курортні зони тощо); по-четверте, суб'єктом управління з формування приватного сектора, в тому числі середніх та великих підприємств і націоналізації (перетворення їх у державні). Підстави для націоналізації можуть бути такі: загроза національній та екологічній безпеці країни; загроза банкрутства важливих для функціонування національної економіки підприємств; порушення законодавства, в тому числі незаконне вивезення прибутків за кордон; монопольне становище підприємств на певних ринках товарів і послуг або ресурсів тощо. В Україні, як і в інших державах, застосовують два способи націоналізації - примусовий (відчуження майна у порядку, визначеному законодавством) та добровільний (з ініціативи власників майна).

Приватне середнє і велике підприємництво держава повинна регулювати через цінову, кредитну, податкову, інноваційну, структурну, інвестиційну, зовнішньоекономічну і регіональну політику, а також політику зайнятості та соціального захисту населення.

Система державного управління приватним сектором у вітчизняній економіці повинна відповідати таким вимогам:

гнучке поєднання державного та ринкового регулювання з переважанням ринкового;

забезпечення сприятливих умов для функціонування недержавних суб'єктів господарювання як відкритих соціально орієнтованих систем;

застосування переважно економічних інструментів у процесі державного регулювання;

обґрунтоване застосування адміністративних знарядь впливу на функціонування підприємств і галузей;

послідовна комерціалізація недержавних підприємств, переведення їх з державного фінансування на ринкове. Це сприяє зменшенню видатків з державного бюджету на фінансування економіки, а, отже, подоланню його дефіцитності, та стимулює адаптацію підприємств до ринкових умов господарювання.

Головна передумова прискорення ринкових перетворень у середніх і великих підприємствах та національній економіці загалом — створення в країні сприятливого інституційно-економічного середовища, подолання його слабин, які гальмують прогресивні господарські зрушення.

Інституційно-економічне середовище, яке сформувалось у 1990;х роках в Україні внаслідок, по-перше, рестрикційної податкової політики, по-друге, непрозорого та нестабільного господарського законодавства (закон «Про підприємства в Україні» з часу його ухвалення змінювали і доповнювали 36 разів, закон «Про підприємництво» — 28 разів), по-третє, відсутності належної безпеки підприємництва, підриває мотиваційні механізми до легальної ефективної діяльності підприємств. Несприятливе інституційно-економічне середовище сприяло зростанню тіньової економіки, в тому числі серед середніх та великих підприємств та, як зазначено, підвищенню рівня збитковості. Збереження такого середовища перешкоджає зростанню конкурентоспроможності середніх та великих вітчизняних підприємств на зовнішніх ринках, і, відповідно, інтеграції національної економіки у світове господарство.

У негативному інституційно-економічному середовищі на середніх та великих підприємствах зникають стимули до стратегічного планування, без якого, як засвідчує досвід розвинутих країн, неможливе підвищення конкурентоспроможності підприємств та забезпечення їхнього сталого ефективного функціонування. На вітчизняних підприємствах у ліпшому разі провадять середньотермінове та поточне планування, а в гіршому — лише поточне. За умов нестабільного та несприятливого інституційно-економічного середовища розробка й реалізація стратегічних планів і прогнозів виявляються марними на рівні не лише підприємств, а й галузей та економіки загалом.

Несприятливе інституційно-економічне середовище і передусім надмірний податковий тягар посилюють мотивацію до максимізації поточного споживання, унаслідок чого чималі ресурси, які можна б використати як інвестиційні, проїдаються. Це послаблює інноваційні процеси та науково-технічні зрушення в економіці, підриває підвалини сталого економічного зростання в державі у майбутньому.

Інституційно-економічне середовище в країні формує, як відомо, держава. Забезпечення правової бази економіки та провадження політики, в тому числі податкової, що спрямована на її стабілізацію — найважливіші державні функції. Отже, центральне питання щодо державного управління ринковими перетвореннями в економіці загалом та у секторі середніх і великих промислових підприємств в Україні - це докорінне оздоровлення інституційно-економічного середовища за трьома зазначеними вище напрямами. Без вирішення цього питання неминуче подальше відставання країни за темпами прогресивних перетворень у національній економіці та її фундаментальних ланках — середніх і великих промислових підприємствах.

Перспективи позитивних зрушень у секторі великих і середніх підприємств залежатимуть також від макроекономічної ситуації та темпів ринкових перетворень на мікрорівні. Важливе значення має й належний хід подальшої приватизації великих і середніх підприємств.

На підставі досвіду Франції, економічну систему якої багато економістів і практиків уважають найоптимальнішим орієнтиром для України, українські вчені пропонують таку структуру власності у вітчизняній економіці. У цьому випадку вчені поділяють економіку України на три групи підприємств. Перша група охоплює підприємства електроенергетики, транспорту (міського, електричного, водного, залізничного), зв’язку, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування населення (близько 10% сектора), охорони здоров’я і соціального забезпечення, освіти, науки і наукового обслуговування, апарат державного управління. Найважливіші серед цих підприємств є або можуть стати природними монополіями. Одне таке підприємство здатне виробляти продукцію (послуги) дешевше, ніж декілька окремих. Для економічного розвитку країни ліпше, щоб ці підприємства були монополіями. Якщо ж за характером власності вони стануть приватними, то держава повинна контролювати їхню діяльність, як це є у США. У західноєвропейських країнах такі підприємства переважно державні. Однак приватизація електростанцій, авіа — та транспортних компаній тощо дає ліпші результати. Це засвідчує досвід різних за рівнем економічного розвитку країн — Великобританії, Чилі, Мексики, Малайзії. Перевагами приватизованих підприємств є збільшення інвестицій, ефективніший менеджмент, свобода у винайманні та звільненні працівників, оптимальніші ціни.

До першої групи підприємств економісти зачисляють також публічні (системи національної безпеки, оскільки приватний сектор не може взяти на себе виконання їхніх функцій) та мериторичні (охорона здоров’я, освіта, шкільне громадське харчування, де запровадження приватної власності може викликати опір з боку населення) підприємства. Вони повинні залишатися державними. Одна з головних передумов підвищення їхньої ефективності - запровадження сучасного менеджменту.

Друга група об'єднує підприємства важкої промисловості - металургії, машинобудування (близько 50% галузі) та вугільної. Ці галузі були основою індустріалізації колишнього СРСР, його оборонної промисловості. Технологічно вони (за винятком оборонної промисловості) значно уступають розвинутим країнам. Сьогодні внутрішній та зовнішній попит на значну частину продукції цих галузей і на продукцію військово-промислового комплексу (ВПК) суттєво зменшився, а ціни зросли внаслідок подорожчання енергоносіїв та вичерпання багатьох природних ресурсів. Тому чимало підприємств цієї групи мають низьку рентабельність або збиткові. Низька рентабельність відштовхує потенційних зарубіжних інвесторів. Вітчизняні підприємці нездатні їх купити з огляду на велику вартість. Безоплатна приватизація частини підприємств цієї групи спонукає державу до їхнього субсидування (зокрема вугільних підприємств). Найліпший вихід — ліквідувати найменш рентабельні підприємства. Проте внаслідок загрози зростання безробіття у певних регіонах до небезпечного для соціальної стабільності держави рівня цей крок є політично неприйнятним. Тому держава повинна залишатися власником частини таких підприємств і вдаватися до субсидування решти приватизованих.

Підприємства третьої групи здебільшого працюють на задоволення споживчого попиту і підлягають обов’язковій приватизації (це такі галузі: машинобудування (решта 50%), лісохімічна, легка і харчова промисловість, сільське господарство, транспорт (автомобільний, вантажно-розвантажувальний), будівництво, громадське харчування, житлово-комунальне господарство (90% галузі), побутове обслуговування населення (до 90%), культура, мистецтво, страхування, кредитування) [7, С.167−170]. У перелічених галузях сьогодні переважають середні підприємства. В перспективі їхня частка повинна суттєво зменшитися на користь малих підприємств.

Отже, окремі підприємства і навіть цілі галузі найближчим часом перебуватимуть у державній власності (це передусім великі та середні підприємства перших двох груп). Державна власність переважатиме в електроенергетиці, вугільній та нафтодобувній галузях і газовому господарстві, у яких функціонують великі підприємства. Середні та великі підприємства інших галузей уже перетворилися або найближчими роками трансформуються у колективні, зокрема акціонерні підприємства. Для цих підприємств особливе значення має вдосконалення системи управління, рівень культури якого ще низький. Щоб його підвищити, як засвідчує світова практика, потрібний тривалий час.

Недосконалість сучасної системи управління акціонерними підприємствами в Україні загальновідома. Одна з її ознак — тенденція до зростання рівня корпоративних конфліктів, що стосується головно великих промислових підприємств, що ефективно працюють. Ці підприємства є надзвичайно привабливими об'єктами для поглинання. Навіть придбання контрольного або блокуючого пакета акцій підприємства не знижує активності великих власників-акціонерів чи інвесторів. Саме це стимулює корпоративні конфлікти, наприклад, подвоєння зборів акціонерів, коли старе керівництво підприємства проводить одні збори, а новий власник, який придбав великий пакет акцій на вторинному ринку, — інші. У цьому випадку обидва не можуть набрати потрібної кількості учасників зборів. Як наслідок, починаються судові процеси. Причиною конфліктів у деяких випадках є вилучення небажаних акціонерів з їхнього реєстру або додаткова емісія акцій для потрібних акціонерів. Конфлікти посилює й намагання нового великого власника акцій усунути на зборах акціонерів старе керівництво. За цих умов дрібні акціонери навіть формально не здатні впливати на процес ухвалення рішень, що також стимулює конфлікти. Корпоративні конфлікти виникають між:

менеджерами, великими і дрібними власниками;

акціонерами та найманими працівниками;

новими власниками великих пакетів акцій та попередніми власниками-акціонерами;

різними групами акціонерів.

Зокрема, необхідне прийняття Верховною Радою закону про управління об'єктами державної власності, внесення змін у Закони України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», «Про заставу», «Про господарські товариства» та ін. Українська асоціація інвестиційного бізнесу (УАІБ) нещодавно проаналізувала типові корпоративні конфлікти. На підставі результатів аналізу учасники ринку цінних паперів запропонували комплекс пропозицій, спрямованих на поліпшення чинного законодавства. Реалізація пропозицій сприятиме не лише зменшенню кількості корпоративних конфліктів, а й посиленню безпеки акціонерного підприємства та ліпшому правовому захисту акціонерів.

Як засвідчують дані експертного опитування УАІБ фахівців вітчизняного ринку цінних паперів та представників органів державного управління і недержавних організацій, порушення прав акціонерів пов’язані з:

участю в ухваленні рішень у разі відчуження власності підприємств (у тому числі цілісних майнових комплексів, основних виробничих засобів, патентів, ліцензій, товарних знаків). Ці порушення назвали 68,5% респондентів;

розкриттям інформації про емітентів (55,6%);

участю у контролі контрактів на значні суми (40,7%);

представництвом у спостережних радах (31,5%);

неможливістю впливу з боку дрібних акціонерів на формування порядку денного та рішення загальних зборів (31,5%);

питаннями отримання частини прибутків у формі дивідендів (25,9%);

розкриттям інформації про власників великих (контрольних) пакетів акцій (44,4%);

використанням механізму кумулятивного голосування (40,7%);

володінням великими (контрольними) пакетами акцій (29,6%);

розширенням прав спостережних рад (22,2%);

проблемою консолідації акцій (зворотний спліт) (9,3%).

Останнім часом найчастіше порушення прав акціонерів виникають у разі підписки на акції додаткової емісії. Права порушені і тоді, коли власники порівняно великих пакетів акцій (10−40%) часто не беруть участі у загальних зборах, зриваючи їхнє проведення. Як відомо, збори вважають правомірними, якщо на них присутні понад 60% акціонерів. Численні порушення прав акціонерів трапляються у процесі поточного управління діяльністю акціонерного товариства (ускладнення доступу до протоколів загальних зборів та інших документів, реєстрації акціонерів на зборах і навіть доступу до участі у них).

Права акціонерів значно порушує практика керівництва в акціонерних товариствах операціями з активами і майном, а саме: продаж майна за заниженими цінами; штучна реструктуризація з метою відчуження частини активів; отримання кредитів на невигідних для акціонерного товариства, а отже, й акціонерів, умовах.

Крім того, акціонери не мають гарантій першочергового права на купівлю акцій додаткових емісій, незважаючи на те, що така норма передбачена законом «Про господарські товариства». Навіть інформація про додаткову емісію акцій для дрібних акціонерів часто недоступна.

Механізм правового захисту акціонерів у судовому порядку часто не спрацьовує. Особливо це стосується рішень про незаконне відчуження власності, створення дочірніх та спільних товариств, продажу майна на суму понад 20% статутного фонду.

Згідно з твердженнями експертів УАІБ, найважливіші питання, які необхідно вирішити для посилення правового захисту акціонерів у законодавчому порядку, такі:

пропорційне представництво акціонерів у спостережних радах;

розкриття інформації про власників великих пакетів акцій;

застосування механізму кумулятивного голосування.

Особливо актуальне питання захисту прав дрібних акціонерів.

Зокрема, потрібно запровадити положення про обов’язковий викуп у них акцій, наприклад, у випадку, коли вони не згідні з рішенням більшості.

Практично всі зазначені вище проблеми, як і корпоративні конфлікти, пов’язані з недосконалістю правової бази. Ухвалення або доповнення законів України «Про акціонерні товариства», «Про захист прав та законних інтересів інвесторів», «Про цінні папери та фондову біржу» та інших дасть змогу забезпечити належну правову базу для їхнього вирішення та попередження.

Законодавчого закріплення потребують і норми провадження аудиту фінансово-господарської діяльності емітентів за ініціативою акціонерів та кошти емітента.

Аналіз розвитку сектора великих та середніх підприємств дає змогу зробити такий загальний підсумок.

По-перше, послідовне та комплексне реформування сектора-одне з головних стратегічних завдань сучасного етапу ринкової трансформації вітчизняної економіки, оскільки цей сектор є її фундаментом.

По-друге, провідні тенденції у розвитку сектора на рівні окремих підприємств та галузей — це приватизація, реструктуризація, виважене запровадження інституту банкрутства та санації. Завдання, умови, масштаби та темпи цих процесів в окремих галузях мають свої особливості. У галузях, де переважає державна власність, головне завдання — реструктуризація. Передусім це стосується механізму управління підприємствами.

По-третє, система державного управління сектора має в сучасних умовах дві порівняно самостійні та специфічні ланки: систему управління державними підприємствами та систему регулювання недержавних підприємств. Обидві підсистеми, як і об'єкти їхнього регулювального впливу, перебувають на етапі становлення — адаптації до вимог ринкової економіки існуючих та формування нових, сьогодні необхідних компонентів та знарядь впливу. Головне завдання в цьому разі - посилення стабілізаційної та стимулювальної функцій системи загалом та її ланок зокрема з метою створення сприятливого для розвитку сектора інституційно-економічного середовища — сталого, прозорого, безпечного.

Згідно з деякими твердженнями, в сучасних умовах виникла небезпека перегляду урядом раніше ухвалених у цьому напрямі рішень і навіть законів та необгрунтованого патерналізму стосовно окремих галузей і підприємств. Особлива небезпека простежується щодо газового господарства, електроенергетики, нафтодобувної та вугільної промисловості. Перші три галузі, як відомо, є природними монополіями та вирішально впливають на стан і динаміку економіки. Спроби підриву цих монополій з боку певних вітчизняних та іноземних структур, про що зазначають фахівці, створюють певні перешкоди на шляху до позитивних зрушень у секторі середніх і великих підприємств. Проте особливо несприятлива ситуація може виникнути в разі неефективного функціонування системи державного регулювання таких підприємств.

5. Форми державної і недержавної підтримки малого і середнього підприємництва

Невід'ємною складовою державної політики сприяння розвиткові підприємництва є політика підтримки малих і середніх підприємницьких структур. Саме на базі масового розвитку малих підприємницьких структур зарубіжні країни досягають значних успіхів господарювання, забезпечують соціально-політичну стабільність у суспільстві, формують умови для зростання зайнятості і достатків значної частини населення.

В Україні політику державної підтримки розвитку малого підприємництва започатковано 1991 року, тобто вже на першому етапі розбудови державності. Саме тоді створено Державний комітет України зі сприяння розвиткові малим підприємствам і підприємництву. Однак більшість рішень уряду стосовно підтримки підприємництва лишалися чинними лише на папері, а в реальній ситуації відбувалися процеси хаотичного розвитку малих підприємств у відриві від напрямів державної політики реформування вітчизняної економіки. Намагання уряду керувати процесами розвитку підприємництва виявилось у формі розробки і прийняття державних програм підтримки підприємництва.

Починаючи з 1998 року, політика держави спрямована на зниження адміністративного, і зокрема податкового, тиску на підприємницькі структури, які за чисельністю працюючих і обсягами виробництва належать до категорії малих форм господарювання. За цей період уведено нові нормативи щодо віднесення підприємницьких структур до категорії малих. В окремі підгрупи виділено підприємства з чисельністю працюючих до 10 осіб, до 20 осіб. Розроблено нові механізми оподаткування малих підприємницьких структур, включаючи можливість їх переходу на єдиний податок. Паралельно відбувалися зміни і в державній системі управління процесами розвитку підприємництва.

Зокрема, 1995 року ліквідовано Державний комітет України зі сприяння розвиткові малих підприємств і підприємництву. Його функції передано спеціальним відділам у Міністерстві економіки України. Пізніше було створено Відділ державного регулювання і аналізу розвитку малого підприємництва Міністерства економіки України.

1996 року створено Державний комітет України з питань розвитку підприємництва, який, починаючи з 1998;го, почав здійснювати активну політику дерегулювання підприємницької діяльності в напрямах зниження адміністративного і податкового тиску на малі підприємницькі структури, координації дій силових структур при розробленні ними нормативної документації, що визначає вимоги до діяльності підприємницьких організацій.

Реалізація державної політики останніх років забезпечила позитивні результати у сфері створення сприятливих умов для розвитку підприємництва. На теперішній час при обласних адміністраціях створено департаменти, які формують політику підтримки малого підприємництва і механізми її реалізації. Це значно наблизило державну політику підтримки підприємництва до реальних потреб регіонів, сприяло конкретизації державних програм.

Рис. 1. Основні напрями державної підтримки малого підприємництва

Форми і методи підтримки малих підприємницьких структур за останні роки значно активізувалися на регіональному рівні. При цьому пошук шляхів вирішення проблем малого бізнесу здійснюється безпосередньо підприємницькими структурами при тісній взаємодії з адміністративними органами влади.

Загальну схему можливих напрямів державної підтримки підприємництва представлено на Рис. 1.

З огляду на досягнення зарубіжного досвіду з питань підтримки державою малого підприємництва доцільно виділити такі чотири напрями:

форми прямої фінансово-кредитної підтримки;

форми опосередкованої підтримки;

забезпечення юридичної бази для ефективного функціонування малих підприємницьких структур;

захист державою інтересів малих підприємств.

Актуальність розвитку малого і середнього бізнесу зумовлюється, зокрема, тим, що сьогодні саме малими та середніми підприємствами створюється більша частина валового внутрішнього продукту в країнах із розвинутою ринковою економікою, на які нині орієнтується Україна. За даними ООН, у малому бізнесі зайнято понад 50% працездатного населення світу. У таких державах, як США, Японія, Німеччина частка ВВП, виробленого малими та середніми підприємствами, становить 50−60 відсотків від загального його обсягу, а чисельність їх працівників — більше половини (близько 60%) від загальної кількості працюючих.

Дослідження вітчизняних і зарубіжних фахівців свідчать про те, що в Україні є значні кошти в населення, тіньових підприємницьких структур, які вони бояться вкладати в розвиток національної економіки, оскільки не впевнені в тому, що вони можуть бути збереженими і примноженими в процесі їх використання. Отже, вирішення проблем, пов’язаних із фінансово-кредитним забезпеченням потреб малого бізнесу, держава повинна шукати в напрямах удосконалення юридичної бази. Насамперед, це стосується створення правової основи для ефективного використання іноземних і вітчизняних інвестицій, створення сприятливого інвестиційного клімату в країні, включаючи надання державних гарантій тим інвесторам, які вкладають кошти і ресурси в розвиток пріоритетних для країни видів підприємницької діяльності.

Пріоритетність окремих видів підприємництва повинна стати важливим критерієм для формування механізмів фінансово-кредитної підтримки їх розвитку. Визначення пріоритетних напрямів підприємницької діяльності залежить від багатьох факторів. Перш за все це залежить від стану економіки, наявності гострих соціально-економічних проблем і можливостей їх вирішення за рахунок розвитку підприємницької діяльності.

Значну увагу питанням розвитку малого та середнього бізнесу приділяють адміністрації місцевих рівнів. Так в процесі розробки Сумською адміністрацією програми «Сумщина — 2010» наголошено, що підтримка малого підприємництва повинна інтегруватися з іншими складовими економічних реформ: приватизацією, демонополізацією, інвестиційною політикою, формуванням фондового ринку, створенням економічного механізму міжрегіональних відносин.

Відповідно до програми соціально-економічного і культурного розвитку області «Сумщина — 2010» формування нормативно-правової бази підтримки і розвитку підприємництва включає такі заходи:

створення цілісної дворівневої системи законодавчого і нормативного забезпечення підтримки розвитку малого підприємництва на рівні області;

нормативне закріплення часткової передачі функцій регулювання і контролю сфери малого бізнесу громадським об'єднанням підприємців (якість товарів і обслуговування, дотримання принципів добросовісної конкуренції, обов’язкова атестація управлінського персоналу малих підприємств, які претендують на фінансову чи технічну допомогу);

залучення підприємницьких кіл до законотворчого процесу шляхом ефективного використання правових і організаційних можливостей спілок і асоціацій малого підприємництва.

Форми фінансової підтримки пріоритетних напрямів розвитку

малих підприємницьких структур

Фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка малого підприємництва на обласному рівні на період до 2010 року передбачає:

забезпечення повного переходу до універсальної «одноподат-кової» чи патентної системи оподаткування всієї сфери малого підприємництва;

створення регіональної системи лізингових послуг, франчайзингу, системи гарантування і страхування інвестиційних ризиків у малому підприємництві;

формування системи фінансово-кредитних установ для підтримки малого підприємництва, які кредитують під відповідні державні гарантії оборотний капітал та інвестиційні проекти малих підприємств, створення відповідних умов для їх діяльності;

створення системи антикримінального страхування малого підприємництва: особистого, малого тощо.

Державна політика України останніх років набула чіткого спрямування на спрощення процедур, пов’язаних з організацією підприємницьких структур, включаючи їх реєстрацію, надання послуг на безоплатній основі підприємцям-початківцям у виборі перспективних видів підприємницької діяльності, інформації стосовно іноземних фірм, ринків збуту тощо.

Продовжують зберігатись і такі негативні тенденції у сфері малого підприємництва, як:

зниження чисельності зайнятих, що припадають у середньому на одну підприємницьку структуру;

скорочення загальної чисельності зайнятих у сфері малого бізнесу;

зростання кількості підприємницьких структур, які функціонують нелегально в тіньовій економіці, а їх діяльність не фіксується в офіційній статистиці.

В умовах ненасиченого ринку та попиту на послуги і продукцію підприємницьких структур зростання чисельності безробітних свідчить про наявність суттєвих негараздів у державній системі сприяння розвиткові підприємництва. [5]

6. Проблеми, які потребують вирішення у сфері підтримки малого і середнього підприємництва

Важливими проблемами, які на теперішній час потребують вирішення у сфері підтримки малого підприємництва, слід вважати такі:

Виділення сфери малого підприємництва в окремий підрозділ сектора підприємництва з визначенням основних техніко-економічних показників, що характеризують результати й ефективність їх функціонування в різних галузях економіки та дозволяють визначити їх вклад у розвиток національної економіки.

Блок малого підприємництва повинен бути представлений у всіх структурах управління національний) економікою, включаючи державний, регіональний, місцевий рівні, входити окремою підсистемою в систему оподаткування підприємницької діяльності.

Підтримка малого бізнесу повинна визначатись як один із стратегічних напрямів розвитку національної економіки.

Механізми державної підтримки підприємництва повинні тісно взаємодіяти з механізмами і системами недержавної підтримки підприємництва. Державно-адміністративні департаменти, які спеціалізуються в напрямах забезпечення ефективного функціонування малого підприємництва, повинні не тільки координувати роботу підприємницьких структур, а й формувати стратегічні та індикативні плани пріоритетних напрямів розвитку малого підприємництва, доводити їх до підприємців, пропонувати стимулюючі мотиви для їх реалізації в практиці господарювання.

У функції державного управління процесами розвитку малого підприємництва входить створення сприятливої інфраструктури, спрямованої на забезпечення умов ефективного функціонування підприємницьких структур.

Перспективними формами розвитку малого підприємництва в Україні повинні стати сучасні форми фінансування і кредитування на базі використання факторингу, лізингу, селенгу, овердрафту.

Важливим напрямом удосконалення державної політики стосовно розвитку малого підприємництва слід вважати впорядкування системи ліцензування підприємницької діяльності, включаючи питання, пов’язані з визначенням відповідальності суб'єктів підприємницької діяльності та видачею державою дозволу (ліцензії) на право займатися відповідним видом підприємництва.

Удосконалення законодавчої бази в напрямах забезпечення ефективного функціонування малих підприємницьких структур. Зокрема, необхідно прийняти закон «Про мале підприємництво». Бо й досі в Україні немає законів, які визначають особливості формування малих підприємницьких структур, забезпечують умови їх ефективного функціонування, захищають права дрібних підприємців.

Удосконалення потребує система державного управління процесами розвитку і підтримки малого підприємництва. У найближчій перспективі доцільно завершити процеси реструктуризації системи державного управління процесами розвитку підприємництва, виділивши підсистему підтримки малого підприємництва, яка окремим блоком повинна виходити на найвищі щаблі владних структур і мати представництва на рівні регіонів, місцевих органів влади.

Більш ґрунтовного і чіткого висвітлення потребує функція держави в напрямах забезпечення гарантій комерційним фінансово-кредитним установам у поверненні кредитів малими підприємницькими структурами.

Продовжити і поглибити процеси, пов’язані зі спрощенням організаційно-облікових механізмів і звітності малих підприємницьких структур.

Запровадити механізми стимулювання розвитку малого підприємництва та недержавних структур, які надають послуги цим суб'єктам економіки; розширити співробітництво з міжнародними фінансовими організаціями, торговельно-посередницькими фірмами тощо. [2]

Реалізація зазначених вище напрямів спрямована на те, щоб малі підприємницькі структури мали можливість взаємодіяти з державними органами управління економічними процесами на всіх рівнях, створюючи цілісну систему управління розвитком національної економіки.