Стан та перспективи вугільної галузі

ДЕРЖАВНИЙ КОМІТЕТ СТАТИСТИКИ УКРАЇНИ НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ СТАТИСТИКИ, ОБЛІКУ ТА АУДИТУ КАФЕДРА ФУНДАМЕНТАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ДИСЦИПЛІН Контрольна робота З дисципліни: Національна економіка На тему: «Стан та перспективи вугільної галузі»

Студентки 4 курсу Заочної форми навчання Група ПСт — 4 (09.24)

Чаруцької М. І.

Перевірив: ст. викладач Балика Г. А.

Київ 2011

Зміст Вступ

1. Розвиток вугільної промисловості в Україні

2. Вугільна галузь України: проблеми та перспективи сталого розвитку

3. Реформування вугільної промисловості

Висновок Джерела інформації

Вступ Вугільна промисловість є однією з базових для економіки України. Від її стабільності залежить робота суміжних базових галузей — електроенергетики та металургії, а також забезпечення паливом та енергією комунально-побутового сектора країни. В контрольній роботі наводяться головні показники, що характеризують сучасний стан розвитку вугільної промисловості України; формулюються чинники, що зумовлюють необхідність активізації реформування вугільної галузі. Сучасні тенденції розвитку міжнародних енергетичних ринків впливають на розвиток і стабільність енергетичного, зокрема, вугільного ринку України. Підвищення результативності його діяльності забезпечує зростання економічного потенціалу держави, і навпаки — виникнення кризових явищ на енергетичному ринку негативно відбивається на реальному економічному секторі в цілому.

Важко оцінити значення вугільної галузі для країни, оскільки вугілля є основним вітчизняним енергоносієм. Сьогодні внаслідок об'єктивної необхідності включення України у світове господарство важливість вугільної проблематики як ніколи зросла. Крім того, господарський механізм нашої держави неухильно рухається у напрямку створення саморегулівної економіки, використання різних форм власності та ринкових важелів.

У структурі енергетичного балансу України частка імпорту енергоресурсів перевищує власний їх видобуток та виробництво, що ставить країну в серйозну залежність від імпорту попри те, що Україна має всі можливості повністю забезпечити себе енергією. Оскільки на підвищення обсягів вироблення енергії з альтернативних джерел потрібно ще багато років, основним енергоносієм на близьку перспективу залишається вугілля, у тому числі продукти його переробки — синтетичні газ і нафта.

За геологічними запасами викопного вугілля Україна посідає перше місце в Європі й восьме місце у світі. Прогнозні запаси — близько 120 млрд. т. У структурі балансових запасів представлені всі марки від вугілля бурого до високометаморфізованих антрацитів.

Питома вага марок вугілля складає (%): буре (Б) — 6,6; довгополуменеве (Д) — 22,4; газове (Г) — 36,1; газово-жирне (ГЖ) — 4,1%; жирне (Ж) — 4,7%; коксівне (К) — 3,1%; опіснене спікливе (ОС) — 3,3%; пісне (П) — 8,4; антрацити (А) — 11,3%. Географічно вугільні запаси зосереджені в п’яти областях України — насамперед у Донецькій, Луганській, Дніпропетровській. Переважна частка запасів вугілля зосереджена в Донецькому вугільному басейні. Вугілля характеризується порівняно великою зольністю — близько 25% і високою сірчистістю — 2,5%.

1. Розвиток Вугільної промисловості України

Інтенсивний підйом видобутку вугілля в Україні відноситься до кінця 19-го і початку 20-го століття. Так, в 1900 р. видобуток вугілля в Донбасі склав 11,0 млн. тонн. Розвиток видобутку вугілля в Україні виділяє кілька періодів, характеристика яких представлена нижче (табл.1).

Таблиця 1

Періоди розвитку вугільної промисловості України

Динаміка змін, які відбувалися в розвитку вугільної промисловості України з 1907 по 2005рр., наочно зображена на рис. 1.

Рис. 1. Динаміка видобутку вугілля

Характер змін, які відбувалися в галузі, наочно простежується в 4, 5 і 6 періодах. Ці зміни були обумовлені наступними факторами: — відновленням ряду шахт Донбасу, які були затоплені (зруйновані) під час Великої Вітчизняної війни 1941 — 1945 рр.; - введенням в експлуатацію великої групи комсомольських шахт, побудованих в період 50 — 60-х рр.; - переходом на комплексно-механізований видобуток вугілля з використанням нових технічних засобів, які почали використовуватися в 70−80-х рр. минулого століття; - структурними змінами в галузі, що відбулися в 90-х роках минулого століття, коли Україна стала незалежною самостійною державою; - організаційними діями у вирішенні найбільш складних комплексних проблем, пов’язаних з реструктуризацією галузі, проведених в 1995 — 2002 рр.

З 2000 по 2006 р. на шахтах області спостерігалося зниження обсягів видобутку вугілля. За цей період його загальний обсяг зменшився на 7,2 млн. т — з 43,6 млн. до 36,4 млн. т, або на 16,5%. [2]

2. Вугільна галузь України: проблеми та перспективи сталого розвитку ПРОБЛЕМИ ВІДНОСИН ВЛАСНОСТІ У ВУГІЛЬНІЙ ГАЛУЗІ

На початку 1990;х рр. лише близько третини шахт мали статус юридичної особи. Інші багато у чому залежали від перерозподілу коштів від реалізації продукції та дотацій за допомогою внутрігалузевих розрахункових цін на вугілля. У цій ситуації шахти не були зацікавлені у поліпшенні кінцевих результатів роботи. Вугільна промисловість стала збитковою внаслідок скорочення видобутку вугілля майже вдвічі. Виявилося, що інтереси галузі практично випали з державної, промислової та інвестиційної політики, хоча цінова політика стосовно вуглевидобутку не дозволяє шахтам ефективно працювати без бюджетної підтримки.

Незважаючи на те, що нині вугільна галузь формально є власністю держави, значні сегменти галузі фактично підконтрольні певним промисловим групам споживачів. Постійний брак коштів змушував шахти укладати домовленості зі структурами, здатними забезпечити ліквідність в обмін на частковий контроль за діяльністю підприємства, пільгові ціни, нижчі за собівартість, чи будь-які інші переваги. Така система являла собою суміш комерційних та державних інтересів, яка призвела до основного конфлікту інтересів у сфері управління галуззю.

Така ситуація перешкоджає тенденції формування рівних зі світовими цін на українському ринку вугілля, оскільки найважливішим принципом ринкової економіки є конкуренція, яка заснована на підвищенні ефективності виробництва та якості видобутого вугілля. У результаті внутрішній ринок вугілля можна охарактеризувати як недостатньо конкурентний. Також на конкуренції ринку залишає свій відбиток і державна підтримка галузі.

Відомо, що більшість вуглевидобувних країн різними засобами дотують свої вугільні підприємства, окрім США, Австралії, ПАР, які мають сприятливі гірничо-геологічні умови залягання пластів.

Для України відсутність державної підтримки неминуче призведе до витрат та до зростаючої залежності промислового сектору країни від імпорту вугілля, оскільки природні умови складні, а ступінь зносу шахтного фонду високий. Це обумовлює гостру необхідність державного регулювання вугільної промисловості України.

ТЕХНІКО-ТЕХНОЛОГІЧНИЙ СТАН ГАЛУЗІ

Не слід забувати, що вугільний ринок України характеризується специфічними умовами виробництва та великою територіальною розкиданістю вуглерозвідувальних, вуглевидобувних, вуглепереробних, вуглеремонтних та машинобудівельних підприємств. Видобуток та переробка вугілля в Україні здійснюється переважно у Донецькому, Львівсько-Волинському вугільних та Придніпровському буровугільному басейнах.

Головна проблема галузі - дуже малий обсяг інвестицій. Через поганий технічний стан шахти працюють з низькою продуктивністю, їх вугілля має високу собівартість. Не більше, ніж 20 шахт фінансово збалансовані. А нерозвиненість паливної галузі призводить до виникнення проблем інвестування в теплоенергетиці.

Крім того, вугільна галузь України лідирує за рівнем травматизму та смертності на виробництві. За офіційною статистикою, кожен видобутий мільйон тонн вугілля забирає життя двох гірників (для порівняння: у США — 0,03, в Росії - 1,1 тощо). Це пов’язано не тільки з умовами, в яких розробляються пласти (глибина — понад 720 м, 90% шахт — газові, 60% - небезпечні через вибухи вугільного пилу тощо), але й із незадовільним станом обладнання. Тільки за перші чотири місяці 2008 р. на вугільних підприємствах, що входять до складу Мінвуглепрому, було травмовано майже півтори тисячі гірників. У 2007 р. травми отримали понад 6 тисяч шахтарів. Для 268 з них ці травми стали смертельними. Щорічні збитки від аварій, травматизму, професійних захворювань складають близько 1 млн грн.

Зношене шахтне обладнання не дозволяє гарантувати і якість вугілля. Воно характеризується високою зольністю, що веде до прискорення зносу обладнання на теплових станціях. Коефіцієнт корисної дії українських ТЕС складає 30%. Для порівняння, в Європі навіть електростанції, які працюють на низькосортному бурому вугіллі, мають ККД понад 40%. Іншими словами, Україна марно спалює мільйони тон палива, при цьому забруднюючи навколишнє середовище.

Вугільна галузь — лідер по кількості й гостроті соціально-економічних проблем, пов’язаних із забезпеченням зайнятості населення і необхідністю фінансування галузі з держбюджету. Небезпечними є також наслідки дії вугільної промисловості на довкілля у вигляді відходів вуглевидобування і вуглезбагачення, що накопичуються, викидів шкідливих речовин в атмосферу, забруднення водних ресурсів тощо.

ДІЯЛЬНІСТЬ НЕЛЕГАЛЬНИХ ПІДПРИЄМСТВ Вже декілька років на території Донецької, Луганської та Дніпропетровської областей (основних вугледобувних регіонів) діють нелегальні шахти — так звані «копанки». Ця проблема виникла після закриття шахт в малих містах цих областей, де вони були містоутворюючими підприємствами, тобто фактично єдиним місцем зайнятості населення. Крім того, вугільні поля закритих державних шахт мали запаси твердого палива, тому на місці колишніх великих шахт почали з’являтися дрібні - «копанки».

Кілька років вони існували нелегально, а з 2005 р. почали перетворюватись на приватні підприємства з видобутку вугілля (іншими словами — шахти недержавної форми власності). На сьогодні Держпромнагляд у Донецькій області видав понад 100 дозволів, які легалізують видобуток вугілля на недержавних підприємствах. Фактично органи державної влади підтримали й легалізували незаконне користування надрами, чим порушили Конституцію і Закон України «Про надра». Поряд з цим в Україні діє Закон «Про державну підтримку вугільної галузі», в якому не передбачено, що держава має право витрачати галузеві гроші на підтримку приватних підприємств.

Можна виділити декілька з багатьох вагомих причин, які підтверджують той факт, що копанки не повинні існувати. По-перше, вони несуть велику екологічну небезпеку, по-друге — це енергетичне вугілля молодого метаморфозу (тобто має низьку теплотвірну здатність), тому його неможливо використовувати в тепловій енергетиці (воно навіть у побутових умовах не горить). Особливо бентежить те, що це вугілля йде на нерентабельну шахту, й продається вже як видобуте на державному підприємстві.

На цих підприємствах дуже високий рівень травматизму, оскільки зовсім не виконуються норми охорони праці. У 2006 р. на вугільних підприємствах загинуло 170 шахтарів, з яких 70 — на «копанках». Крім того, потрібно враховувати той факт, що усі разом ці шахти видобувають 1,3 млн т вугілля на рік. Тобто, в середньому одна людина віддала своє життя за видобуток 20 тисяч тон вугілля. У 2007 р. після перевірки територіальним управлінням Держпромнагляду стану техніки безпеки на малих шахтах було виявлено понад 2500 порушень нормативних документів з охорони праці. Працівники цих шахт соціально незахищені і незастраховані. Цікаво те, що загальна сума штрафів склала 7 тис. грн. Якщо розділити цю суму на всі «копанки», то витрати на виплату штрафів будуть у кілька разів меншими, ніж ті витрати, які міг би понести власник «копанки», якби вклав гроші в ліквідацію ручної праці, в обладнання забоїв сучасною технікою і заміну зношеного гірничошахтного обладнання.

Чинний Закон України «Про охорону праці» і ще кілька нормативних актів передбачають, що «власник підприємства повинен два відсотки своїх доходів направляти на заходи з охорони праці». Але на практиці нічого не виконується. Власники таких підприємств мотивують невиконання норм техніки безпеки праці тим, що держава їх не дотує, при цьому постійно збільшуючи податкове навантаження.

Отже, проблема «копанок» — це соціальна, енергетична і корупційна проблеми одночасно. Необхідно виявити найбільш ефективні форми взаємодії органів нагляду і власників, які будуть направлені на підвищення рівня безпеки праці шахтарів. А Кабінет Міністрів України має вдосконалити нормативно-правову базу, що регулює видачу ліцензій і дозволів на виконання робіт, пов’язаних із підвищеною небезпекою.

НАСЛІДКИ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

Упродовж останнього десятиліття в Україні прогресує процес реструктуризації вуглевидобувної галузі. Проте досі не вирішені всі питання, які виникли в процесі ліквідації навіть по шахтах, які виключені з державного реєстру. У той же час поняття реструктуризації вугільної галузі передбачає розробку чіткого механізму закриття шахт, включаючи суто технологічні моменти, пов’язані з припиненням роботи устаткування шахти, вирішення соціальних питань, підготовку та реалізацію техніко-економічних заходів щодо перетворення шахти на безпечний з точки зору екології об'єкт. Причому остання вимога є інколи набагато важливішою за всі попередні, оскільки екологічний збиток від закриття шахт часто істотно перевищує всі можливі втрати від їх функціонування[1.].

За даними Міністерства вугільної промисловості України вартість соціально і екологічно збалансованого закриття шахти складає близько 70−80 млн грн, а досвід інших держав (Чехії, Польщі) свідчить, що на ці заходи потрібно не менше 350−500 млн грн, тобто по вітчизняних мірках зберігати соціальну й екологічну ситуацію набагато дешевше, ніж по закордонних.

Тим часом ситуація з процесом закриття шахт стає дедалі більш загрозливою. Ліквідація вугільних підприємств здійснюється без урахування прогнозних оцінок екологічних наслідків і з частими порушеннями природоохоронного законодавства в умовах фінансування за залишковим принципом, призводить до істотного ускладнення екологічної ситуації у вуглевидобувних регіонах.

Необхідно відзначити, що велика частина ліквідовуваних шахт закрита засобом так званої мокрої консервації. Саме внаслідок використання такого способу консервації виникла низка екогеологічних проблем, оскільки при затопленні гірських виробок істотно збільшується техногенне навантаження на геологічне середовище і гідросферу. Великі площі розтину вугленосних порід гірськими виробками і різке збільшення їх проникності зумовили активний вплив шахт на геомеханічні процеси, що впливають на стан поверхні й об'єктів, які на ній знаходяться. Усі закриті шахти гідравлічно пов’язані з діючими, тобто зміни, що відбуваються в них, неминуче впливають і на працюючі шахти.

Непрораховане комплексно закриття гірничодобувних підприємств може спровокувати непередбачуване погіршення екологічної ситуації, а масштабний характер цієї проблеми може спричинити катастрофічні наслідки. Нехтування в ході консервації правилами екологічної безпеки призведе до істотних змін підземних і поверхневих вод, підтоплювання і заболочування територій, засолення і забруднення річок, просідань земної поверхні, активізації процесів зрушення тощо.

Складною залишається ситуація і з вирішенням комплексу соціальних питань при закритті шахт. Перш за все, це питання забезпечення зайнятості працівників, своєчасна виплата вихідної допомоги й заробітної плати, забезпечення побутовим вугіллям, житлом, телефонним зв’язком тощо. І це далеко не вичерпний перелік соціальних питань, які в більшості випадків залишаються невирішеними після фізичної ліквідації шахти і після виключення її з державного реєстру.

ПРОБЛЕМИ ІМПОРТУ ВУГІЛЬНОЇ СИРОВИНИ Низький рівень власного видобутку вугілля, погіршення його якості й висока ціна змушують споживачів вугільної продукції імпортувати необхідну їм сировину. Однак зміни у кон’юнктурі зовнішньої торгівлі роблять вигідним для українських металургійних корпорацій придбання за кордоном не готової вугільної продукції, а вугільних виробництв, що більш вигідно з точки зору забезпечення енергетичної безпеки. Проте розширення вугільного імпорту обмежене через транспортний чинник, перш за все, через високі тарифи залізничних перевезень і нерозвиненість портової інфраструктури[15.].

Ефективність глобального експорту коксівного вугілля забезпечується, перш за все, використанням суден місткістю понад 100 тис. т. Україна такої можливості практично позбавлена: лише три порти (Одеський, Іллічівський і Южний) є глибоководними (13−15 кубічних метрів), але і в них судна водотоннажністю понад 50 тис. тон заходять рідко. Зараз чи не єдиним містом для завезення вугілля до України залишається румунський порт Констанца (глибина 18 кубічних метрів). Звідси дрібними суднами вугілля переправляється до Ізмаїла і Маріуполя, де перевантажується в залізничні вагони. Така багатоланкова схема значно ускладнює транспортування і здорожує сировину.

ЧИННИКИ КРИЗОВОГО СТАНУ Чинниками, що вплинули на стан вугільної промисловості, є наступні:

— відсутність механізму реалізації державної та цільової програми розвитку галузі;

— низька ефективність управління на всіх рівнях;

— зношеність основних фондів підприємств;

— складні гірничо-геологічні умови;

— низький рівень механізації гірничих робіт;

— недостатня чисельність кваліфікованих робітників гірничих професій.

Українська вугільна промисловість найбільше з усіх галузей постраждала під час ринкових перетворень. Майже сотню шахт було закрито, хоча більшість з них мали значні запаси вугілля і за належної підтримки з боку держави могла зробити чималий внесок у зростання економіки, але замість цього Україна отримала велику кількість безробітних з числа звільнених гірників.

Аргументуючи закриття нерентабельних шахт практикою, яка існує в розвинених країнах, вищі органи влади не зважали на їх досвід щодо забезпечення соціальних гарантій працівникам, які втратили роботу.

Отже, відсутність системного підходу до реалізації державної політики у вугільній промисловості є головною причиною її незадовільного стану. Намагання вирішити питання, пов’язані зі зменшенням обсягів видобутку вугілля, високою аварійністю, нерентабельністю державних підприємств, діяльністю «копанок», низьким технологічним рівнем виробництва, без вирішення першочергових проблем, до яких відносяться відсутність ефективного власника, невідповідність динаміки цін на вугільну продукцію, а також відсутність необхідного обсягу інвестицій, до цього часу робили неможливим реформування галузі.

Однією з основних причин кризової ситуації в галузі є відсутність державної стратегії. У 2005 р. була прийнята концепція розвитку вугільної промисловості, яка має багато невирішених питань і недоробок. Крім цього, прийнята енергетична концепція до 2030 р. Однак реальні механізми реалізації стратегії відсутні[13.].

Нещодавно Кабінет Міністрів України прийняв до розгляду концепцію реформування вугільної галузі. Згідно з нею, всі шахти, у яких є перспективні запаси, віддаються на приватизацію. Концепція припускає заміну підходів до державного управління, поліпшення стану підприємств галузі тощо. Основним методом приватизації вугільних підприємств визнана відкрита приватизація з аукціону. Реалізація концепції вже до 2010 р. повинна забезпечити обсяги видобутку до 90,9 млн т, а у 2015 р. — 122,5 млн т.

Для того, щоб закріпити деякі наявні сьогодні позитивні зрушення у функціонуванні ринку вугілля, необхідно прискорити економічні реформи галузі. Розпочата перебудова управління галуззю не доведена до кінця. Приватизація в основному виробництві знаходиться на початковій стадії, механізм господарювання не зорієнтований на ринкові відносини. Зокрема, у ході реалізації антикризових заходів у вугільній галузі держава більшу частину винятково господарських повноважень передала на рівень керівництва підприємств. На сьогодні державою розроблено ряд нових принципових позицій, що стосуються функціонування ринку вугілля, мета яких — зробити кожну шахту, як і вугільну галузь в цілому, рентабельною, поставивши її під контроль держави. За таких умов саме вугільний ринок повинен стати в центрі подальших економічних реформ з метою створення функціонально ефективної, стратегічно зорієнтованої економіки.

ПРОПОЗИЦІЇ

Таким чином, для якісного та ефективного розвитку вугільної галузі необхідно [12.]:

— забезпечити координацію та взаємозв'язок стратегій національної безпеки та енергетичної політики; усунення енергетичних загроз національній безпеці визначити як пріоритетні напрями енергетичної політики;

— розробити науково обґрунтовану методику визначення стійкості вуглевидобувних виробничих систем на національному та регіональному рівнях, яка має визначати систему критеріїв оцінки процесів виходу з кризи й розвитку антикризового керування; дослідження взаємозв'язку стійкості, ризиків й економічної безпеки функціонування системи вугільних підприємств;

— розробити методичні підходи до оцінки стійкості підприємств за економічними показниками;

— розробити економіко-математичні моделі стійкості розвитку системи вуглевидобувних підприємств в умовах екологічних і соціальних обмежень;

— у системі енергетичної безпеки забезпечити відстеження ризиків, пов’язаних із процесами глобалізації, а на цій підставі забезпечити запровадження та регулювання державної політики щодо їх попередження, мінімізації та подолання;

— визначити ризики і загрози вугільних підприємств на різних рівнях управління;

— на засадах держзамовлення забезпечити проведення наукових досліджень з упровадження новітніх наукових розробок у виробництво вугільної продукції та обладнання, що його обслуговує;

— розробити та реалізувати програми економічного розвитку вугільних регіонів України на короткострокову й довгострокову перспективи з використанням методології ефективного керування стійкістю системи вугільних підприємств;

— перенести Міністерство вугільної промисловості до одного з регіонів, де видобувається вугілля, що дозволить залучати до роботи міністерства більш досвідчених у цій галузі кадрів;

— прийняти Закон про державну підтримку, де повинні бути вказані чіткі адресні напрями й об'єкти фінансування, що враховують регіональні рекомендації й особливості, а не тільки досвід інших держав;

— на державному рівні зобов’язати вирішувати соціальні питання, що виникають після закриття шахти, обласні державні адміністрації, а не виконкоми районних рад, які не мають достатніх для цього коштів;

— підвищити обсяги фінансування з держбюджету розвитку портової інфраструктури (перебудувати споруди причалів і порти, провести днопоглиблюючі роботи), що дозволить Україні приймати у своїх портах багатотонажні судна, що, у свою чергу, знизить ціну вугілля, яке транспортується;

— впровадити промислове виробництво синтетичного газу та нафти з вугілля, розробляти промислові відходи;

— розробити підходи до оцінки безпеки роботи підприємства з позиції оцінки ризику;

— впровадити комплексну та збалансовану інвестиційну оцінку шахтного фонду;

— удосконалити на державному рівні механізм передачі соціальних об'єктів закритої шахти (житлових і нежитлових об'єктів, комунікацій, відходів промислового характеру) на баланс міста;

— проводити моніторинг безпеки праці на вуглевидобувних підприємствах;

— впровадити ефективні форми взаємодії органів нагляду і власників шахт, особливо «копанок», які будуть направлені на підвищення рівня безпеки праці шахтарів і дотримання всіх соціальних прав робітників;

— удосконалити нормативно-правову базу, що регулює видачу ліцензій і дозволів на виконання видобувних робіт, пов’язаних із підвищеною небезпекою;

— розробити типове положення про корпоративну культуру вугільних підприємств;

— розробити стратегію ефективного використання й розвитку трудового потенціалу у вугільній галузі;

— розробляти прогнози з потенційного використання вугільних підприємств.

вугільний галузь імпорт видобуток

3. Реформування вугільної промисловості

Реалізація програм реконструкції і технічного переозброєння підприємств невід'ємно стосується питань прийняття інвестиційної стратегії щодо проектів відтворення пасивної та активної частин виробничих фондів. При цьому приріст обсягів вугільного виробництва не повинен обмежуватися плановим видобутком, і тому саме тут виникають потреби у великих інвестиціях порівняно з витратами на нове будівництво та капітальну реконструкцію шахт. Джерелами таких інвестицій можуть бути внутрішні кошти вугледобувних підприємств, вітчизняних інвесторів, акціонерний капітал, а також кошти держпідтримки. [3]

Перші кроки в напрямку реформування вугледобувної галузі були зроблені українською владою навесні 2009 р., коли уряд затвердив перелік приватизації майже сотні державних шахт. Тим не менш, оскільки процес був одразу ж заблокований, влітку 2009 р. парламент прийняв закон «Про загальні засади державно-приватного партнерства», який, на думку авторів документа, дозволив би задіяти альтернативний приватизації механізм залучення інвестицій у вуглевидобуток.

Згодом ідея державно-приватного партнерства стала одним з ключових елементів Програми реформування вугільної галузі. Її основні положення були розроблені в контексті спільної Програми економічних реформ на 2010;2014 рр. Також в її основу були покладені ще три напрямки перетворень у вуглепромі: Приватизація інвестиційно-привабливих шахт, ліквідація збиткових шахт і лібералізація ринку вугілля.

Потім уряд запропонував приватним компаніям та галузевим інститутам розробити для потенційно перспективних державних шахт інвестпрограми строком на п’ять років, до 2015 р. У результаті після аналізу цих проектів було відібрано 63 перспективних вугільних підприємства, на розвиток яких необхідно залучити 47,3 млрд. грн. За оцінками Міненергоуглепрома, реалізація всіх цих інвестпроектів дозволить збільшити обсяги видобутку вугілля в Україні до 2015 р. на 54% у порівнянні з 2009 р. Інвесторами, крім держави, мають стати приватні компанії або банки. У 2010 році Міністерство вугільної промисловості розробило проект закону «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств». Але на при кінці року у зв’язку з адмінреформою кабмін повернув доопрацьовується з урахуванням «Програми економічних реформ на 2010;2014гг.» [4]

За даними Міністерства енергетики та вугільної промисловості України, за січень 2011 року видобуто 6550,5 тис. тонн вугілля, що на 1052,4 тис. тонн (на 19,1%) перевищує плановий показник, та на 587,2 тис. тонн (на 9,8%) більше показника січня 2010 року. За січень 2011 року підприємствами, підпорядкованими Мінвуглепрому, видобуто 3316,9 тис. тонн вугілля, що на 214,4 тис. тонн (на 6,9%) більше планового завдання, та на 286,3 тис. тонн (на 9,4%) більше показника січня 2010 року. [5]

За даними Міністерства енергетики та вугільної промисловості, у січні цього року українськими шахтами видобуто 6,531 млн. т вугілля, що на 9,6% більше, ніж за аналогічний період 2010 р. Усього ж, за офіційною статистикою, торік в Україні було видобуто 75,231 млн. т вугілля — це на 4,1% більше, ніж за підсумками 2009 р. [4]

Україна в січні-серпні 2011 року збільшила видобуток вугілля до 54,057 мільйона тонн з 49,225 мільйона тонн за аналогічний період 2010 року, повідомило Міністерство енергетики та вугільної промисловості. Видобуток вугілля, що використовується для потреб теплової енергетики, за вісім місяців 2011 року зросла в річному вираженні на 14,9 відсотка до 37,397 мільйона тонн, а коксівного, використовуваного в металургії, збільшилася на 1,6 відсотка до 16,660 мільйона тонн. Вугілля є єдиним видом палива, що добувається в достатній кількості на території Україні. У 2010році Україна збільшила видобуток вугілля до попереднього року на 4,0 відсотка до 75,188 мільйона тонн. Президент Віктор Янукович раніше заявив, що країна має намір в найближчі роки за рахунок будівництва нових шахт і лав на діючих підприємствах збільшити щорічний видобуток вугілля до 100−105 мільйонів тонн. [8]

Динаміка видобутку вугілля підприємствами України та підпорядкованими підприємствами Мінвуглепрому за січень 2010 та 2011 рр., тис. тонн. наведена на рис. 2.

Рис. 2. Динаміка видобутку вугілля підприємствами України та підпорядкованими підприємствами Мінвуглепрому за січень 2010 та 2011 рр., тис. тонн. [7.]

За вересень 2011 року вугледобувними підприємствами України видобуто вугілля на 547,6 тис. тонн (або на 8,9%) більше порівняно з вереснем 2010 року. При цьому видобуток енергетичного вугілля збільшився на 506,0 тис. тонн (або на 12,0%), а коксівного — збільшився на 41,6 тис. тонн (або на 2,1%).

За січень — вересень 2011 року вугледобувними підприємствами України видобуто вугілля на 5 369,5 тис. тонн (або на 9,7%) більше порівняно з відповідним періодом минулого року. В тому числі видобуток енергетичного вугілля збільшився на 4 646,8 тис. тонн (або на 12,4%), коксівного — збільшився на 722,7 тис. тонн (або на 4,0%). [8.]

Упродовж вересня 2011 року вугледобувними підприємствами, що підпорядковані Міненерговугілля України, видобуто вугілля на 214,5 тис. тонн (або на 7,3%) більше, ніж у вересні 2010 року. Зокрема, енергетичного вугілля видобуто на 192,6 тис. тонн (або на 8,3%) більше порівняно з відповідним періодом минулого року, а коксівного — більше на 21,9 тис. тонн (або на 3,6%).

Протягом січня — вересня 2011 року загальний обсяг видобутку вугілля вугледобувними підприємствами, що підпорядковані Міненерговугілля України, збільшився порівняно з відповідним періодом минулого року на 2 761,4 тис. тонн (або на 10,7%). В тому числі видобуток енергетичного вугілля збільшився на 2 700,7 тис. тонн (або на 13,3%), а коксівного — збільшився на 60,7 тис. тонн (або на 1,1%). 7.]

Значна частина державних шахт в України мають непоганий потенціал і можуть працювати прибутково. У приватизації підприємств, що добувають коксівне вугілля, очевидно, будуть зацікавлені металургійні холдинги. У сегменті пріоритетним чинником для інвесторів стане вертикальна інтеграція з енергогенеруючими компаніями. Якщо буде прийнятий закон «Про особливості приватизації вугледобувних підприємств», то протягом першого року інвестори розкуплять половину існуючих шахт. Але коли це станеться, — поки невідомо. Про це йшла мова в ході круглого столу «» Перспективи та особливості приватизації вугледобувних підприємств Україна «, що проходив у рамках VII міжнародної конференції» Вугілля СНД «. [3]

Залишається продовжувати покладати великі надії на приплив зовнішніх інвестицій, приватний капітал для приватизації і на входження державних вугледобувних підприємств в інтегровані структури з виробництва металу і електроенергії. І хоча такий сценарій дуже привабливий, в умовах зниження попиту на вугілля і банківської кризи він малоймовірний. В Україні вже були випробувані різні шляхи залучення приватного капіталу в вугільне виробництво. Найбільш успішне завершення отримала спільна розробка частини гірничого відводу шахти «Червоноармійська Західна» № 1 (на той час є державною) і приватної фірми CABI з використанням виробничої структури реципієнта. І в цей час разом з приватними підприємцями державні шахти ведуть спільно відпрацювання запасів вугілля. Однак така структура через відсутність нормативно-методичної бази зустріла певні труднощі і виявилася не рівновигідний для партнерів. Що стосується державних субсидій, то вони використовуються неефективно через недосконалості всієї системи конкурсного відбору бізнес-планів, через недостовірність вихідних даних, покладених в основу розрахунків, незбалансованості всіх операцій у загальношахтній виробничій структурі і по ряду причин суб'єктивного характеру. [5.]

Проблема ціни на вугільну продукцію — це вихідна точка формування відповідного інвестиційного клімату. Цілком очевидно, що довгострокові недержавні інвестиції стримує не тільки відсутність жорстких гарантій і прав власності, але й участь вагомого державного капіталу в реформуванні підприємств. У цих умовах з точки зору підготовки до масштабних інвестицій державні шахти слід класифікувати за напрямками реформування та інновацій, згрупувавши їх за напрямками для конкретної техніко-економічної оцінки кожного об'єкта. [6]

Держава повинна забезпечити необхідний податковий та інвестиційний клімат. Підвищити інвестиційну привабливість вугільних шахт, що є в державному реєстрі Україні, можна потенційно збільшивши їх прибутковість, підвищивши конкурентність виробленої товарної продукції і збільшивши попит на неї. В умовах відпрацювання вугільних родовищ можливий симбіоз комерційних інтересів власника гірничого відводу та інвесторів. Інтерес першого — у традиційному ресурсі, а другого — у попутних не специфічних ресурсах (метан, шахтна вода, породні відвали і тощо) або в ресурсі, який не має достатнього ринкового попиту (буре вугілля). Широка номенклатура продукції, що випускається забезпечує високу стійкість в умовах динамічності ринкової економіки і сприяє перетіканню капіталу в більш прибуткові галузі, що є також одним з факторів інвестиційної привабливості.

Висновок Сьогодні при вирішенні багатьох проблем, зокрема й у вугільній промисловості, необхідно підходити з іншого боку, вишукуючи причину цих проблем, особливо з наукової точки зору.

В Україні нарощується видобуток вугілля. Для вугледобувних підприємств важливою є підтримка виробничої потужності на існуючому рівні. Це можна здійснити на основі правильної організації інвестиційної діяльності. Переважна більшість вугледобувних підприємств у фінансовому відношенні переживає складний еволюційний період існування, проте серед них є і прибуткові великі комплексно-механізовані підприємства.

Вугільна галузь готується до приватизації і для збереження цієї тенденції необхідно реалізувати реформаторські плани щодо лібералізації вугільної галузі, щоб підвищити її інвестиційну привабливість.

Зараз вкрай необхідно переходити до сучасного обладнання, машин, устаткування. Використовувати електроніку, а не людське життя, яке підставляється під удар у цих важких геологічних умовах, в яких сьогодні працює вугільна галузь (на великих глибинах, у високій загазованості, температурі тощо). Якщо кошти підуть на фінансування науки, на переобладнання вугільних підприємств і підприємств сучасною технікою, економічна та соціальна ситуації у вугільних регіонах покращаться.

Джерела інформації

1. Звіт про НІР (проміжний) / Донецький науково-дослідний вугільний інститут; — Донецьк.

2. Проблеми реформування вугільної галузі України [Електронний ресурс]

3. Методичні основи стратегічного розвитку вугледобувних підприємств / Кучер В. А. [Електронний ресурс]

4. Портал міністерства енергетики та вугільної промисловості України [Електронний ресурс]

5. К питанню інвестицій у вугільну промисловість // С. С. Майдукова / Економічний вісник Донбасу № 1 (19)

6. Основні показники вугільної промисловості України. / ДП «Галузевий інформаційно-розрахунковий центр. МІНІСТЕРСТВО палів та енергетики України. — М. Макіївка. — 2008. — 146 с

7. http://www.ukrproject.gov.ua/news/

8. http://www.icp-ua.com/ru/node/445/

9. Заблоцький Б. Ф. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник. — К.: Академвидав, 2002. — 368 с.

10. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теорія, методи, практика). Вид. 4-е, доп. — К.: Європ. ун-т фінансів, інформ. систем, менеджм. і бізнесу, 2002. — 216 с.

11. Лишиленко В.І. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 325 с.

12. Стеченко Д. М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.

13. Чернюк Л. Г., Клиновий Д. В. Економіка та розвиток регіонів (областей) України. Навчальний посібник. — Київ: ЦУЛ, 2002. — 644 с.