Своєрідність роману Гюстава Флобера «Саламбо» як історичного твору

КУРСОВА РОБОТА з історії зарубіжної літератури на тему: «Своєрідність роману Гюстава Флобера „Саламбо“ як історичного твору»

Зміст

• Вступ
• Розділ І. Характеристика жанру історичного роману
• 1.1 Історичний роман В. Скотта
• 1.2 Історичний роман у французькій літературі ХІХ століття
• Висновки до розділу І
• Розділ ІІ. Роман «Саламбо» як історичний роман
• 2.1 Жанр романа у творчості Флобера
• 2.2 Своєрідність роману «Саламбо»
• 2.2.1 Джерело подій роману «Саламбо»
• 2.2.2 Авторське бачення історичних подій
• 2.2.3 Співвідношення «правди факту» та художньої правди у романі
• Висновки до розділу ІІ
• Загальні висновки
• Список використаних джерел

Вступ

Одним з найяскравіших представників французької літератури ХІХ століття є Гюстав Флобер. Його літературна спадщина надзвичайно цікава. В творчості Флобера можна відокремити такі домінуючі теми: любов, війна, краса, які є взаємопов'язаними.

Джерелом для романа «Саламбо» послугувала «Загальна історія» Полібія — античного історика ІІ століття до н. е., котра під пером Флобера з научної хроніки перетворилася у живописну динамічну картину відродженого миру давнини. В основу сюжету покладені реальні події, що відбувалися в Каряфагені епохи Пунічних воєн (ІІІ століття до н. е.). Але увагу Флобера привертає не противоборство Карфагена та Риму, а конфлікт всередині самого Карфагену — «домашня війна» аристократичної республіки та повсталих проти неї найманців та приєднаних до них рабів і плебсу навколишніх областей. Ці події і визначають роман як історичний.

Отже темою курсової роботи є своєрідність роману Гюстава Флобера «Саламбо» як історичного роману.

Актуальність дослідження полягає в тому, щоб показати читачу захоплюючі картини життя і побуду стародавнього Карфагена, сповнені «гармонією непов’язаних явищ». Автор, ніби справжній романтик, насолоджується буйністю ароматів і фарб півдня, але, як завжди, перед ним стоїть завдання правдивого відтворення дійсності, психологічної достовірності персонажів.

Предметом виступає роман Г. Флобера «Саламбо», а об'єктом — історичність даного роману. Мета дослідження полягає у визначенні своєрідності роману Г. Флобера «Саламбо» як історичного роману.

Для досягнення цієї мети були поставлені відповідні завдання:

1) дослідити проблеми історичного роману;

2) розглянути творчість Гюстава Флобера;

3) дослідити роман «Саламбо» як історичний роман.

Методологічною та теоретичною базами даного дослідження послугували роботи наступних дослідників творчості Г. Флобера: Гі Де Моппасан, Жюль Мішле, Миколай Мінський та ін.

Методами дослідження є метод цілісного аналізу літературного твору, метод історичного пошуку. Метод компіляції.

Курсова робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури.

У вступі розглядається актуальність даної теми курсової роботи, визначаються об'єкт і предмет, формулюються мета і завдання.

Розділ 1 присвячено дослідженню проблеми історичного роману.

У розділі 2 розглядається творчість Гюстава Флобера та його роман «Саламбо» як історичний роман.

Загальні висновки підсумовують результати дослідження.

Список використаної літератури нараховує 20 робіт українською, російською та французькою мовами.

Розділ І. Характеристика жанру історичного роману

1.1 Історичний роман В. Скотта

Історичний роман — це роман, побудований на історичному сюжеті, який відтворює у художній формі якусь епоху, певний період історії. В історичному романі історична правда поєднується з художньою правдою, історичний факт — з художнім вимислом, справжні історичні особи — з особами вигаданими, вимисел уміщений в межі зображуваної епохи.

Перший справжній історичний роман створив Вальтер Скотт, котрий зумів поєднати історичний факт з художнім вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так і реалістичними способами зображення. Цей тип дістав назву «вальтерскоттівський», справив великий вплив на розвиток історичного роману в європейських літературах.

Взагалі Вальтер Скотт — це письменник епохи романтизму, представник «старшого покоління» англійських романтиків, що випередив час в своїй творчості. Шотландський баронет шляхом самоосвіти придбав широкі історико-етнографічні пізнання, збирав фольклор, колекціонував старовинні книги і рукописи, дуже любив свій рідний край. Вальтер Скотт по праву може вважатися творцем нового жанру історичного роману в сучасному його вигляді. Історичний роман Вальтера Скотта поєднував в собі межі різних жанрів: нравоописуючого, психологічного, авантюрного романів.

Вальтер Скотт намагався поєднати зображення минулого життя і цікавої динамічної інтриги, рушійними силами якої були великі людські пристрасті - заздрість, ревнощі, мстивість, зажерливість і любов до свого краю, роду, сім'ї та ін. Опис, оповідь, діалог — 3 компоненти роману — які у своєрідному співвідношенні поєднані в єдине ціле. Описи В. Скотта виконували роль не лише експозиції, а й історичного коментаря до подій і персонажів; розповідна лінія в романах створила історичну перспективу розвитку подій, письменник закликав свого читача до нової ролі - не лише учасника подій, а й сторонньої людини, яка на все дивилася з боку; діалоги відзначилися історизмом, особливостями поетики. Відсторонення автора від розповіді дало можливість персонажу самостійно пересуватися, мислити і говорити.

У романах В. Скота поєднано романтичні пригоди, високі почуття і ницість окремих героїв, які керувалися у своїх вчинках часто протилежними мотивами.

Усіх героїв поділено на кілька груп:

1) реальні історичні персонажі - не стояли у центрі оповіді;

2) люди з народу — брали активну участь у розгортанні сюжету, створили узагальнюючий образ — народ, який включив у себе різні соціальні групи;

3) молода людина — з нею пов’язана фабула — не мала надто виразних індивідуальних рис, але відзначилася порядністю, чесністю, сміливістю і здоровим глуздом.

У романі відчутний тісний зв’язок історичного життя з особистим, історичної події з долею героя; але центральне місце у творі зайняло зображення історії, її руху і розвитку, розуміння письменником історичного процесу. Письменник далекий від ілюзій. Введений у розповідь авторський текст підводив читача до правильних суджень про цю епоху.

Скотт не був у числі першовідкривачів історичного колориту, він сам визнавав першість за романом Х. Уолпола «Замок Отранто», в якому найбільше цінував намагання «посредством тщательно продуманного сюжета и заботливо воспроизведенного исторического колорита тех времен вызвать в сознании читателя сходные ассоциации и подготовить его к воспроизведению чудес, к верованиям и чувствам самих персонажей повествования». Ці слова написані В. Скоттом у 1820 р. у передмові до нового видання роману Х. Уолпола. До цього часу він сам далеко перевершив майстерність свого попередника в умінні створювати ілюзію минулого, і не просто ілюзію, як це було в Уолпола, а відтворювати справжній колорит епохи. Також англійський письменник вважав себе багато в чому зобов’язаним Марії Еджворт, чиї романи про Ірландію підказали йому тему і її вирішення на матеріалі його батьківщини — Шотландії.

Таким був особистий досвід прозаїка: характер історичного мислення в літературі, коли він узявся за створення історичного роману.В. Скотт дійшов до історичного роману, детально обдумавши його естетику, відштовхнувся від добре відомих і популярних у той час готичного і антикварного романів. Готичний роман виховував у читача інтерес до місця дії, а отже, навчив митця співвідносити події з конкретним національним підґрунтям. У готичному романі посилений драматизм сюжету, характер отримав право на самостійність поведінки і роздумів, тому що він теж містив у собі частину драматизму історичного часу. Антикварний роман навчив В. Скотта уважно ставитися до місцевого колориту, реконструювати минуле професійно і без помилок, відтворюючи не лише правдивість матеріального світу епохи, але, головним чином, своєрідність її духовного обличчя.

Історичний роман В. Скотта став не лише продовженням літературних традицій, а невідомим до того художнім синтезом мистецтва та історичної науки, що відкрило новий етап у розвитку англійської і світової літератури.

1.2 Історичний роман у французькій літературі ХІХ століття

Романтизм у Франції початково сприймався як іноземне явище, чому немало сприяли самі романтики, які посилалися на Шекспіра і Шіллера, Кальдерона і Ман-Дзоні. Але романтизм мав сильне коріння у французькій історії та культурі, тому він справив величезний вплив на долю національного мистецтва, висунувши великих творців: Гюго — в літературі, Делакруа — в живописі, Берліоза — в музиці.

Французький романтизм розвивався нерівномірно в різних видах мистецтва. Початок літературного романтизму датувався кінцем XVIII ст. Прийнято вважати, що романтизм виник як реакція на Просвітництво, хоча існували прямі підтвердження того, що повного розриву між просвітниками і романтиками у Франції не було.

Періодизація романтизму у французькій літературі визначалася як історичними передумовами, так і хронологією естетичного розвитку, еволюцією літературного процесу.

1795−1815 рр. - період вступу в літературу перших романтиків, виникнення романтичного руху, засновниками якого були Жермена де Сталь і Франсуа Рене де Шатобріан. Так виникло 2 школи в ранньому французькому романтизмі - школа де Сталь і школа Шатобріана.

Школа де Сталь і її послідовники намагалися перемогти раціоналізм, але, на відміну від школи Шатобріана, яка просвітницькій вірі в першість Розуму протиставляла християнсько-католицьку духовність, на перший план висували опис індивідуальних почуттів. Де Сталь вимагала, щоб почуттям надавати не загальнолюдських рис, а національного колориту (як приклад, «Ромео і Джульєта» у Шекспіра).

Перші романтики — перш за все філософи і політичні діячі, тому теоретичні питання і естетика французького романтизму від самого початку формувалися у зв’язку з постановкою загально-філософських питань. В основу своєї естетики романтики поклали антитезу, яку В. Гюго визначив як здатність бачити дві сторони предмета чи явища. Справді, французькі письменники даної епохи любили поєднувати протилежності: добро і зло, трагічне і комічне, високе і низьке, матеріальне та ідеальне, реальне і фантастичне, життя і смерть тощо.

Антитеза лежала і в основі поділу всього мистецтва на класичне і романтичне, вперше запропонованого Жерменою де Сталь у трактаті «Про Німеччину», який став маніфестом французьких романтиків. До класичної відносили південну літературу, яка спиралася на греко-римську античність; романтична література розвивалася у північних країнах і орієнтувалася на Середньовіччя, християнство і народні традиції.

флобер історичний роман саламбо Однак, на першому етапі розвитку романтики ще не протиставляли себе класицистам у повному розумінні. Характерно, що романтизм на цьому етапі розвивався лише у прозаїчних жанрах, бо ця сфера майже не бралася класи-цистами.

Важливим досягненням перших романтиків стало відкриття «приватної людини» (за аналогією до «природної людини» просвітників). Інтерес до її внутрішнього світу дав імпульс розвитку психологізму, специфічним вираженням якого стає розкриття поняття «меланхолія». Першим це поняття ввів Шатобріан, пізніше його розробляли Ж. Санд і Мюссе.

У 1815-1827 роках Романтичний рух розширив свої кордони, в яких формувалися течії, школи, угрупування, гуртки; з’явилась романтична поезія (Ламартін, де Віньї, В. Гюго), історичний романтичний роман (В. Гюго, де Віньї), перші романтичні драми («драми для читання» П. Меріме, Віте, Гюго). Слід пам’ятати, що романтичний рух ще не був об'єднаний загальним художнім методом, в його основі лежала єдність художнього спрямування. Тому окрім романтичних течій (лірично-філософська (Ламартін), історико-живописна (Гюго)) з’явилася і течія реалістичного спрямування, на чолі якої постав Ф. Стендаль. Інакше склалися стосунки з класицистами, які більшою мірою співпрацювали з романтиками.

1827−1835 роках романтизм повністю набуває рис напряму (тобто романтики об'єдналися єдиним художнім методом), і цей напрям став провідним у французькій літературі. Початок цього етапу ознаменований появою головного естетичного маніфесту французьких романтиків — «Передмови до «Кромвеля» В. Гюго. Видатний поет став на чолі найбільш впливового літературного об'єднання романтиків — «Сенакль». У літературу прийшли Мюссе і Ж. Санд, а з ними — утвердилася психологічна течія. Романтизм отримав перемогу над класицизмом у галузі драми.

У 1835-1843 роках від романтизму виокремилася течія реалістичної орієнтації на чолі зі Стендалем, тому цей період ще називали «періодом міжцарювання», коли в літературі панувало 2 напрями. Але вони ще не протистояли один одному, навіть недостатньо були диференційовані. Розходження романтизму і реалізму виявилося перш за все у вирішенні питання про вплив обставин і суспільства на формування людини, що відстоювали реалісти і заперечували романтики. Відбувався взаємовплив романтизму і критичного реалізму, що було позитивним (посилення соціальних мотивів у творчості Ж. Санд на початку 40-х рр.). Обравши близькі естетичні позиції, Стендаль, Бальзак, Меріме, Беранже стали першими представниками критичного реалізму.

Криза романтизму прийшла на 1843−1848 роки. Маніфестом пізнього романтизму став трактат В. Гюго «В. Шекспір». Успішно розвивалася лише романтична течія, пов’язана з утопічним соціалізмом (Ж. Санд, Сент-Бев, Гюго та ін.), особливою популярністю користувалися також романи — фельєтони О. Дюма-батька, Е. Сю.

Поразка революції 1848 року знаменувала кінець історії романтизму як літературного напрямку. Протилежність поглядів романтиків і реалістів стала очевидною. У цей період з новою силою прозвучали романтичні ідеї, висунуті на початку століття про значення в літературі авторського початку, активної письменницької позиції.

До 1870 року романтична течія остаточно занепала, на її основі виникли символізм і неоромантизм.

Художній системі французького романтизму притаманні істотні відмінності: не набула розвитку фольклорно-народна течія, на томність інтенсивно розвивалась «байронічна течія», активний розвиток соціально-утопічних тенденцій, інтенсивний розвиток реалістичних тенденцій, які в 30−40 роки вилилися у реалістичний напрямок у творчості Бальзака, Стендаля, Меріме. Французький романтизм найраніше проник у прозові твори, дещо пізніше поширився у поезії, особливий успіх випав на долю балади, популярним був також жанр елегії. До театру романтики вдалися наприкінці 20-х років. Провідним жанром стала не трагедія, а драма на історичні чи умовно-історичні сюжети. Посилено розвивався історичний роман.

Віктор Гюго — єдиний у Європі, хто залишився вірним романтичному напряму до кінця життя, тоді, як загалом романтичний рух у французькій літературі вичерпався уже в 40−50 роках 19 ст., а в німецькій літературі в 20-ті роки. Він один з багатьох, хто не прокляв Французьку революцію, ідеї революції взагалі, хто зберіг віру та оптимізм у можливість розумного поступу і творчого потенціалу людини і людства. Саме завдяки Віктору Гюго французький романтизм сприймався як найбільш соціально орієнтований, наснажений соціальними ідеями: співчуття до бідних та знедолених, вимога соціальної справедливості, тоді як англійський романтизм, принаймні у творчості Байрона і Шеллі, своїм головним пафосом зробив велич людського духу і творчу силу боротьби бачив швидше в особистому пориві людини, ніж у суспільному упорядкуванні. Романтизм німецький більше був перейнятий метафізикою і спіритуалізмом, гротескною фантастикою, поринув у сферу надчуттєвого.

В історичному романі перших десятиліть XIX століття зосередженість ґрунтується на внутрішньому світі героя, відтворенні драматичних і трагічних колізій, в залежності не від природи та ідеалів, а від долі індивіда від зовнішнього по відношенню до нього, наскрізь земного та історично конкретного світу. При цьому французький історичний роман, як і англійський — Вальтера Скотта, — висуває на перший план проблему шляху, «який аж ніяк не абсолютний», проблему впливу індивіда на хід історичних подій і зворотного їх впливу на нього, проблему «випробування», морального вибору героя. «Земний початок романтизму», за відомим висловом Д.Л. Чавчанідзе, на французькому ґрунті знаходить своє особливе втілення в історії та історизации — в художній парадигмі історичного роману, який проте не цілком збігається з романтизмом як літературним напрямком, будучи і ширше за нього. Це разом з тим не робить обґрунтованим вислів Г. Пикона: «Великі романи романтизму — не історичні романи» .

Жорстка прив’язка історичного роману до романтизму призвела до недооцінки жанрово-естетичної різноманітності, що склалася в його системі форм і не цілком адекватної поданням про перспективи розвитку жанру. Французький історичний роман ХІХ століття — це жанр, на котрий вплинули революція, потрясіння, війни, надії і розчарування, що прикрасили все XIX століття, з його «тугою по правді», болісними пошуками сенсу і сенсів історії - загальної та приватної, життя індивіда і мас.

Висновки до розділу І

Даний розділ «Характеристика жанру історичного роману» присвячений теоретичній частині наукової роботи. В ньому спочатку розглядається спочатку виникнення жанру історичного роману, а потім його розвиток у французькій літературі ХІХ століття.

Історичний роман пройшов нелегкий шлях до його визнання. Створив цей жанр видатний англійський письменник Вальтер Скотт.

Історичний роман В. Скотта став не лише продовженням літературних традицій, а й невідомим до того художнім синтезом мистецтва та історичноі науки, що відкрило новий етап у розвитку світової літератури.

В історію світової культури XIX ст. увійшло як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики. Саме в цей час з’явилися твори, що становлять дорогоцінне надбання духовної культури всього людства.

XIX вік дав воістину неоціненний внесок у скарбницю світової культури. Такий яскравий і широкий розквіт літератури та мистецтва в цю пору багато в чому визначається тими глибокими і нерідко бурхливими соціальними і політичними зрушеннями, якими було так багате XIX століття.

Французька література одна з найдавніших європейських літератур. Це найстаріша література романською мовою. Французька література має багату історію, що починається зі становлення французької мови приблизно в кінці 9 століття.

У літературі XIX століття два головних напрямки — романтизм і реалізм. Романтична доба починається в дев’яності роки вісімнадцятого століття і охоплює всю першу половину століття.

Я гадаю, що історичний роман має дуже велике значення для сучасності та майбутнього. Тому що тільки у цьому жанрі літератури читач дізнається про минуле, про цікаві факти з минулого, про мальовничі подіі історії людства. І за допомогою авторського слова разом з героями роману поглибиться і переживе ці події знову. Завдяки історичному жанру в людини виховується любов та вірність своїй вітчизні.

Підводячи підсумок, хочу завершити словами польського літературознавця В. Малиновського: «Історичний роман — жанр найвищого ступеня» .

Розділ ІІ. Роман «Саламбо» як історичний роман

2.1 Жанр романа у творчості Флобера

В ряду найвидатніших письменників-реалістів 19 століття у Франції справедливо називають ім'я Гюстава Флобера.

Гюстав Флобер — видатна людина, почав творити вже у 8 років. Навчався Флобер у рідному місті, поки не покинув його, щоб вивчати право у Парижі. Але навчання у найгарнішому місті світу не прийшлось письменнику по душі, та й саме місто не сподобалось. Він покинув навчання й переїхав у маєток Круасе до своєї неньки, де і прожив до кінця свого життя.

Флобер так і не одружився. Він мав романтичні відносини з поетесою Луїзою Колет. Але після закінчення їх відносин він назавжди втратив тягу до романтичних відносин й шукав тільки платонічне спілкування.

Образ життя Флобера характеризувався замкнутістю, прагненням до самоізоляції. Час та сила витрачалися в інтересах літературної творчості.

Творчість Флобера — зв’язуюча ланка між бальзаківським етапом реалізму першої половини ХІХ століття й етапом «натуралізму», який у другій половині ХІХ століття був представлений Е. Золя і його школою. Письменник відчував себе ворогом буржуазності, причому слово «буржуа» у його сприйнятті позбавлене класового змісту. Для нього «буржуа» — це символічна назва усього жадібного, егоїстичного, бездуховного, вульгарного і низькопробного. Усьому цьому письменник протиставляв високе, тобто мистецтво. Йому був близьким поетичний символ романтика Альфреда де Віньї - «вежа із слонової кості», що прославляє художника над господарями життя — буржуа: «Зачинимо двері, піднімемось на самий верх нашої башти із слонової кості, на найостаннішу сходинку, ближче до неба. Там деколи прохолодно. зате зірки світять яскравіше і не чуєш дурнів». Для Флобера цей символ — антитеза буденності, визнання високої ролі мистецтва. Проте бажане самітництво в піднебессі не вдається Флоберу: «гати чобіт» тягнуть його «назад до землі». Своїми творами художник-реаліст незмінно виявляється втягнутим у вирішення злободенних проблем сучасності.

Також Флобера цікавило і реальне життя, яке він досліджує у творчості зрілого періоду. Літературними авторитетами для Флобера були В. Шекспір і О. Бальзак.

Флобер ішов власним шляхом у літературі, відмінним від О. Бальзака і Ф. Стендаля, виробляв свою естетику. Усе в художньому творі, на його думку, залежить від стилю, якому він приділяв головну увагу. Мистецтво для письменника було не втечею від життя, а засобом творчого діалогу з ним. «Об'єктивний стиль» (або метод), як називають його літературознавці, розроблений Флобером, став одним із провідних принципів його реалізму, а пізніше був прийнятий іншими французькими письменниками (Гі де Мопассаном, Емілем Золя, натуралістами). Об'єктивізм, за Флобером, — це відсутність автора у творі. Флобер застосовував прийом психологічного аналізу героїв через світ речей, які їх оточують. Письменник намагається створити нову літературу, що базується на науковому мисленні. Він прагнув встановити зв’язок між психологічною та фізичною природою людини, показати фізіологічну основу пристрастей, глибокий психологізм життя як героя, так і суспільства.

Флобер відрізняється ще тим, що майстром критичного реалізму він стає в значній мірі з ненависті до реальної дійсності як ворожої краси.

Естетизм характеризує саму «техніку» Флобера: він своєрідно стилізує дійсність, навмисно стає в позу споглядальника людей і речей «здалека», милується їх речовою та плотською суттю. Флобером рішуче заперечується соціально-виховна роль мистецтва, обґрунтовується право художника вирушати від дійсності в минуле, в глиб століть.

Естетичні погляди Флобера:

1) винайшов нові прийоми зображення дійсності та моральної суті тогочасного суспільства;

2) залишався прихильником справжнього реалізму;

3) поєднав трагічний і комічний плани, з глибоким психологізмом створив переконливу картину бездуховності суспільства, у якому вульгарності та повсякденності нічого не протистояло;

4) прийшов до висновку, що в житті не було і не могло бути нічого прекрасного, вирватися із сірості неможливо ні за допомогою мрій, ні за допомогою кохання;

5) цінував форму (без особистісний принцип);

6) викривав вульгарне і повсякденне у буржуазному суспільстві;

7) вважав, що у його світі щасливий той, хто не мав ні моральних принципів, ні високих поривів;

8) часто автор не виводив на сторінках романів жодного позитивного героя («Пані Боварі»), і таким чином, не нав’язував читачеві можливого вирішення конфлікту.

9) створив так звану «об'єктивну манеру» оповіді у реалістичній літературі.

10) не поділяв об'єкти художнього зображення на «вищі» і «нижчі», вважаючи, що найвульгарніший матеріал під пером талановитого митця випромінював красу, адже естетичний ідеал у мистецтві не мав нічого спільного з ідеалом етичним.

Флобером рішуче заперечується соціально-виховна роль мистецтва. В естетиці Флобера слід особливо відзначити надзвичайно високу вимогливість до досконалості стилю твору, яка була «справжньою хворобою» письменника, що «виснажувала його і що зупиняла його роботу». Критики називали Флобера «фанатиком стилю». Проте його вимогливість — не чудасія естета. Переконаний в нерозривному двоєдинстві форми і змісту, Флобер підкреслює: «Сама по собі закругленість фрази нічого не коштує, вся річ у тому, щоб добре писати, тому що «добре писати означає одночасно добре відчувати, добре мислити і добре виражати». Для Флобера «стиль — це спосіб мислити», мова — основа, першоелемент художньої форми, невіддільної від самої суті твору: «Форма — сама суть думки, як думка — душа форми, її життя». Звідси — і ті «нелюдські зусилля», які витрачає Флобер у пошуках єдиних потрібних йому слів для точного вираження істин, що відкриваються в житті.

Значення Флобера в історії французької літератури і публіцистики настільки величезне, що важко піддається оцінці. Він ввів в літературу цілий ряд молодих талановитих прозаїків, одним з яких був, наприклад, Гі де Мопассан. Спостереження Флобера над літературним процесом свого часу служили і служать своєрідними орієнтирами для критиків і дослідників аж до нашого часу. І нарешті, його романи сприяли розвитку цілих напрямів і жанрових форм світової літератури. Багато прийомів, які письменник використовував в своїх творах вплинули на розвиток історичної романістіки. А деякі відомі письменники прямо наслідували Флобера. О. Уайльд, наприклад, списував у Флобера фрагменти «Спокуси святого Антонія». Те ж саме можна сказати про роман Флобера «Іродіада», який був написаний в 1877 році. Уайльд використовував фрагменти з цих творів Флобера у власній «Соломії» і в незавершеній драмі «Свята куртизанка». Навіть відомий французький романіст А. Франс використовував стилістику «Легенди про святого Юліана» Флобера для стилізації епохи Середньовіччя. Вважають також, що техніка описів Флобера вплинула і на художників-імпресіоністів.

Творча спадщина Флобера невелика. Він писав повільно й важко. Велич і популярність Флобера багато критиків намагалися пояснити досконалістю його стилю. Сам Флобер сприяв утвердженню цієї думки. Він невпинно і з полемічним запалом повторював, що «форма — це сам твір», що «немає нічого, крім стилю», що твір стає безсмертним перш за все завдяки композиції і стилю. Флобер створив роман витончений за формою і за мовою. Він був переконаний, що задум твору можна відлити тільки через притаманну йому форму, що для точного вираження сенсу існує одне слово чи фраза, які художник зобов’язаний знайти. Флобер важкою власною працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції та художньої майстерності, яка забезпечила йому світове визнання.

Флобер болісною працею досяг досконалої письменницької техніки, досконалої композиції. Та все ж не можна пояснити неперехідну цінність його книг лише винятковою письменницькою майстерністю. Творчість Флобера була знаменням часу, в ньому знайшли своє вираження дуже істотні моменти історії французького суспільства.

2.2 Своєрідність роману «Саламбо»

2.2.1 Джерело подій роману «Саламбо»

" Саламбо" - роман історичний. В основу сюжету були покладені реальні події, що трапилися у Карфагені в добу Пунічних війн (ІІІ ст. до н. е.). Але увагу Флобера звертає не протиборство Карфагену та Риму, а конфлікт усередині самого Карфагену — «домашня війна» аристократичної республіки та повсталих проти неї найманців та рабів, що приєдналися до них. Головним Джерелом для «Саламбо» послугувала «Загальна розповідь» Полібія, котра під пером Флобера з наукової хроніки перетворюється в живописну динамічну картину стародавнього світу. Суттево корректирується в романі і концепція античного історика. Якщо в розповіді Полібія виступ найманців — нічим не виправданий бунт, то в зображенні Флобера воно обумовлено серйозними соціально-економічними причинами. «До античності я застосував прийоми сучасного роману» , — зауважує письменник, маючи на увазі реалістичний характер цих прийомів.

Збираючись працювати над «Саламбо», письменник відвідав Північну Африку і уловив колорит чужої далекої землі. Достовірно відтворені ним побут і культура тієї епохи, виразні його описи східної розкоші і пишноти обрядів. У цьому романі у всьому багатстві виявилося стилістичне мистецтво Флобера. Грандіозно-декоративні замальовки чергуються з картинами, написаними дрібними мазаннями, подібно до стилю імпресіонізму, який розцвітає в цей час у французькому живописі. Перші зазвичай супроводять гострим сюжетним ситуаціям: «Вони пішли назад між двома довгими галереями, що паралельно тягнулися. По краях відкривались маленькі келії. Їх кедрові колони були обвішані тамбуринами і кімвалами. Жінки спали, розтягнувшись на рогожах перед келіями. Тіла їх, що лисніли від притирань, поширювали панах прянощів і згаслих курінь; вони були такі нарум’янені і посумлені, що, якби не здіймалися груди, їх можна було б прийняти за лежачі на землі ідоли. промені коштовних каменів грали між розфарбованими колонами на лицях сплячих жінок» (Мато в храмі Таніт). Імпресіоністські зарисовки в романі найчастіше супроводжують зображення душевного стану героїв: «Луна піднялася врівень з морем, і в місті, ще покритому мороком, заблищали світлі крапки і білі плями: дишло колісниці у дворі, полотняне дрантя, розвішене на мотузку, виступ стіни, золоте намисто на грудях ідола. Скляні кулі на дахах храмів виблискували місцями, як величезні алмази. Але смутні контури розвалин, насипи чорної землі і сади виступали темними глибами в мороці.» (Саламбо на молитві).

Досліджуючи витоки незчисленних багатств правителів Карфагену, забезпечивших політичну владу аристократичної республіки, Флобер укладає: «Ці старі пірати обробляли поля руками найманих працівників; ці купці, що накопичили гроші, знаряджали кораблі, а землевласники кормили рабів, що знали різні ремесла. Всі вони були хитрі, безпощадні та багаті.» Типовим представником цієї влади у романі був Гамількар Барка — хитрий державний діяч, безпощадний у своїх діях воєначальник, жадібний купець, жорстокий експлуататор рабів, що йому належали, сім'янин, що рано почав захищати свої батьківські права. Проти Гамількара та йому подібних й звернен гнів повсталих найманців і рабів. Виправдовуючи це повстання самими умовами життя, Фллобер, однак, зображає його як стихійне лихо, що погрожує основам цивілізаціі, як розгул жорстоких пристрастей, низводящий людину до примітивного рівня страшного у своїй кровожерливості звіря. Не знаюча границь «звіряча» жорстокість й зрівнює - у сприйнятті Флобера — повсталих з їх ворогами. Зображенню війни-бійні, представленої в натуралістичному виді, відведена значна частина роману. Саме в цій «домашній війні», що обезкровила Карфаген, письменник і бачить ледве не головну причину поразки республіки у боротьбу з Римом.

Міркуючи про поетику історичного роману, Флобер наполягає на необхідності його органічного зв’язку з проблемами сучасності. Очима француза 60-х років ХІХ століття й дивиться на події легендарного минулого автор «Саламбо». В історично достовірному зображенні «домашньої війни» Карфагену письменник відкриває спільність з головним конфліктом сучасності - антагонізмом ущемлених у законних правах пролетарів та їх експлуататорів, владу заможних буржуа. Цією спільністю й визначається актуальність роману.

Зробити роман цікавим для читача покликана любовна інтрига Саламбо. В основі її постійний для письменника інтерес до світу почуттів, і зокрема до почуття любові, як багато визначаючому в житті людини. В зображуванні цього почуття Флобер прагне завжди бути максимально правдивим. Але якою була любов у давно минулі часи Карфагену? І як зробити «мову» цього почуття зрозумілою для сучасному читачу? В ім'я осягнення психології античних героїв письменник занурюється у вивчення найстародавнішої релігії, що відобразилась, у його переконаннях на особливостях духовного світу та моральності людини того часу. Саме через релігію відкривається Флоберу специфіка любові його героїв, що належали до різних соціальних світів, і тому фатально роз'єднаних життям: Саламбо — дочка воєначальника Карфагену, Мато — ватажок повсталих.

Вихована у строгих нормах релігіозної моралі верховним жерцем Шагабаримом дочка суффіта Гамількара містично віддана богині кохання Танит. Мато для неї - варвар. Його, що осмілився вкрасти священе покривало Танит, Саламбо — жриця богині, повинна ненавидіти. Але почуття, побуджене в неї мужньою красою і пристрастю юного варвара, зовсім не схоже на ненависть. Відчуваючи до того невідому їй знемогу та трепіт, Саламбо приймає збуджуючу любов за містичний потяг до бога війни Молоха, що прийняв вигляд Мато, котрий вперше постав перед дівчиною з прекрасним скривавленим обличчям. Ускладнене релігією й почуття Мато. В протилежність юній жриці, він, що не одноразово пізнав любов, охвачений шаленою пристрастю до Саламбо, але відмовляється від фізичного оволодіння нею. Сп’янілий містичним екстазом, мато сприймає дівчину за саму богиню Танит, що полонила його неземною красою.

Офіціальною критикою твір був зустрінут холодно. Церквою його автор був відданий анафемі, але роман знайшов своїх прихильників.

2.2.2 Авторське бачення історичних подій

Ненависть до самовдоволеного буржуа, які зневажали ерудицією «як ознакою вузького кругозору» («Лексикон прописних істин»), захоплення Сходом і думками Спинози про єдність духовної й фізичного, людини й природи спонукували Гюстава Флобера взятися за створення історичного роману епохи Пунічних війн. Уже в 1857 р. Флобер збирав матеріал для роману «Саламбо», який був закінчений в 1862 р. З огидою працюючи над «сучасними буржуазними сюжетами», Флобер мріяв про «розкішний історичний сюжет», у якому вбачав порятунок від світу «кольору плісняви». Так виник роман «Саламбо» .

У «Саламбо» Флобер відтворив не тільки історичні декорації, а й суть доби, а головне — психологію «природних героїв». Роман побудовано на контрастах. Особливо відчутний контраст у любовній колізії твору і розкритий в образах Саламбо (донька полководця Карфагена ніби зіткана з благочестя) і Мато (цей лівійський найманець — ідеальне знаряддя війни, складене з крові і плоті). Історія кохання цих молодят розгорнулася на тлі історичних подій. Завдяки детально виписаним реаліям доби Першої пунічної війни у читача виникає ілюзія реальності подій, що відбувалися.

В «Саламбо» перед очами читача виникають захоплюючі картини життя й побуту древнього Карфагена, сповнені «гармонією незв’язаних явищ». Автор, начебто теперішній романтик, насолоджується бушуванням ароматів і фарб півдня, але, як завжди, перед ним коштує завдання правдивого відтворення дійсності, психологічної вірогідності персонажів. Причинно-наслідкові зв’язки Флобер знаходить і у відтвореному їм світі III ст. до н. е. «Саламбо» — роман історичний. Працюючи над цим добутком, Флобер перечитав сотні томів спеціальної літератури. Він навіть називав «Саламбо» археологічним добутком.

У романі Флобер змалював катастрофічний момент в історії Карфагена, скориставшись при цьому досягненнями В. Скотта, і разом з тим відтворив переломний етап у розвитку свідомості володарів Карфагена, виступивши як реалістів-аналітик. Все це Флобер підкорив «єдності колориту» і вірності психології, чого не було в його попередників. Свої відступи від історичних джерел письменник принципово вважав можливими. Головним ідейним завданням автора знову, як і в романтиків, стало відтворення споконвічної боротьби у світі добрих і злих стихій. Письменник передає це в романі, протиставляючи культові богині Танит — опікунці життя й любов культу Молоха — бога війни й руйнування. Не смог і не захотів Флобер уникнути зображення низькості політичних діячів: у романі про давню давнину письменник змалював членів Ради республіки безчесними, підступними, корисливими й жорстокими, їхніми прототипами стали сучасники автора — так «цвяхи чобіт» не давали йому відірватися від реальності.

У центрі цього роману, як і в центрі попереднього роману про сучасність, — фігура жінки. Але якщо всі почуття Емми були спотворені прагненням наслідувати облудних ідеалів, а її розум сприяв лише формуванню перекручених подань про світ (роман «Пані Боварі»), то Саламбо є настільки чистою й природної, що навіть саме почуття любові вона не називає цим словом, але вмирає, не в змозі пережити загибель коханого. Ще більш вагоме місце в романі займає відтворення потворного. Флобер із властивою йому майстерністю представляє портрет суфета Ганнона, що розкладається живцем, зображує сцени канібалізму серед загнаних у розпадину рабів, трупи розп’ятих левів, страту Мато. Будучи реалістично точними, ці описи потворності контрастують із вишукано прекрасним одіянням Саламбо, чарівною пишнотою покривала Танит. Флобер, що не раз виступав проти романтичної блискучості й «історичного реквізиту» В. Скотта, у своєму романі перевершив і французьких, і англійських авторів романтичної прози.

Проте, «Саламбо» з огляду на названі вище особливості стилю й провідну авторську проблематику не можна віднести до романтизму, цей роман вписується краще в систему літературних тенденцій середини XIX ст.

Для Флобера в його романі ховався по-своєму гуманістичний сенс. Він вважав, що акт гуманності - воскресити пером людей, завершивших «бути», зниклих, збагнути те, чим вони жили, що хвилювало їх — словом, відкрити в мертвому живе. Разом з тим, що було суперечливо, Флобер намагався угледіти доказ своєї людяності саме в ухилянні від сучасності.

По мотивам роману було написано шість опер, в тому числі композитором Раєром, і один балет. М. П. Мусорський три роки працював над цим сюжетом, закінчив лібрето, куди включив вірші російських поетів, написав музикальні номери, але задум залишився незавершеним. Музика «Саламбо» була використана композитором у опері «борис Годунов»

2.2.3 Співвідношення «правди факту» та художньої правди у романі

Художня правда та «правда факту» завжди існували нерозривно одна від одної. «Правда факту» допомагає автору як найточніше описати події минулого, образи героїв того часу, але за допомогою художньої правди читач дізнається про відношення автора до того чи іншого персонажа, про стосунки між героями, про деталі життя та побуту. Яка правда переважає у творі - це залежить тільки від автора.

Єдина непорушна вимога до авторської вигадки — відповідати духу епохи: характери, психологія персонажів, їх взаємини, вчинки, загальний хід розвитку подій, подробиці побуту і повсякденного життя — всі аспекти змальованої історичної реальності слід представити такими, якими вони насправді могли бути. Щоб мати уявлення про епоху, що давно пішла, потрібно знайти відомості не лише про офіційні реалії, але і про вдачі і устрій повсякденного життя простого люду, потрібно вивчити все це і потім відтворити в романі. А не вистачаючи деталі письменник може і повинен заповнити силою своєї уяви.

Художня правда вища за «правду факту», але і друга грає дуже важливу роль у написанні твору. Слідуючи цим принципам історичного роману Гюстав Флобер і створює «Саламбо» .

Цей роман, як і деякі інші твори зрілого Флобера — звернений не до сучасного побуту, а до нечуваних часів стародавності. Епічні описи походів і битв, садистські сцени вбивств і жертвоприношень утворюють не стільки історичний роман, скільки язичницьку містерію про любов ворожнечі сонячного бога Молоха і місячної богині Таніт, відображену в історії карфагенскої царівни Саламбо і вождя повсталих найманців Мато.

Спонукальним поштовхом до створення роману могло стати помітне у Франції захоплення археологічними розвідками. Чи, що найімовірніше, Флобера надихнув приклад близьких до нього літераторів. Існували досить серйозні політичні мотиви, які змусили письменника піти в минуле. Ще і ще раз виявлялося справедливим улюблений вислів Флобера: «Сюжети не вибирають, їх нав’язує письменникові життя.» .

Письменник обрав віддалений від сучасності сюжет, який міг би гарантувати йому прояв творчої свободи та незалежності. Але жива дійсність по п’ятах переслідувала Флобера. Задуманий, як далекий від злоби дня «карфагенський роман» під час роботи над ним став набувати для автора все більш актуального звучання.

З обраним сюжетом були пов’язані величезні труднощі: адже справа йшла про те, щоб відтворити засобами мистецтва Карфаген таким, яким він був у дійсності.

Була зроблена воістину гігантська праця по збиранню крупиць прямих і непрямих свідчень про Карфаген. Знадобилися і величезні зусилля від Флобера-художника, щоб використовувати історичні свідчення.

Над романом «Саламбо» письменник працював з 1857 по 1862 р. р.

В ході довгої та кропіткої роботи над романом перед Флобером вставали двоякого роду труднощі. Одна складність була пов’язана з вивченням матеріальної культури далекого минулого. Набагато складніше було питання пропсихології настільки віддаленої від сучасності епохи.

В «Саламбо» на перший план висунуто збройний конфлікт між найманцями і Карфагеном, різко підкреслено величезне значення опори республіки — найманої армії.

Дуже багато літератури перечитав Флобер, коли створював образ Саламбо. Дуже тяжко було відтворити тогочасний одяг, риси обличчя, зачіску.

Після 5 років кропіткої роботи автор завершив свій історичний роман, який набув великої популярності.

По мотивам роману було написано шість опер, в тому числі композитором Раєром, і один балет. М. П. Мусорський три роки працював над цим сюжетом, закінчив лібрето, куди включив вірші російських поетів, написав музикальні номери, але задум залишився незавершеним. Музика «Саламбо» була використана композитором у опері «борис Годунов» .

Висновки до розділу ІІ

Твір «Саламбо» можна сміливо називати історичним шедевром французької літератури ХІХ століття. Після прочитання цього твору залишається незгладиме прагнення поближче дізнатися про події минулого.

Роман був написаний в 1862 році. Сюжет узятий з історії Стародавнього Карфагена (III ст до н. е.). Проте це не історичний роман в традиційному для XIX століття розумінні. Автор не ставить своїм завданням показати логіку вибраної їм історичної епохи, розглянути історичні закономірності. Тут центральним є також психологічний конфлікт, пов’язаний із зображенням любові між Саламбо — високородною жрицею богині Таніт, і Мато — вождем лівійських військ.

Флобер тяжко працював над написанням роману, дуже багато сил та часу він приділив цьому твору. Було перечитано сотні джерел літератури, щоб найточніше відобразити історичні події минулого. Саме тому цей роман відноситься до жанру історичного роману.

Загальні висновки

Дуже важливе місце в літературі посідає історичний роман.

Формування цього жанру, що дало потужний імпульс у цьому напрямку усій європейській творчості, зв’язано з іменем Вальтера Скотта, за словами А.С. Пушкіна, «шотландського чародія», яким захоплювалися натовпи людей. Дуже багато письменників імітували цей жанр, але не в багатьох це виходило добре.

Одним з його наступників був Гюстав Флобер, який написав історичний роман «Саламбо», але його роман не можна назвати схожим на інші. Він використав свої, несхожі методи та прийоми.

Картини життя і побуту древнього Карфагена, повні «гармонії незв’язних явищ», завдання правдивого відтворення дійсності, психологічної достовірності характерів. Причинно-наслідкові зв’язки знаходить він і на відтворюваному їм світі III ст до н. е. «Саламбо» — роман історичний, приступаючи до роботи над ним, Флобер перечитав сотні томів спеціальної літератури. Він називав свій твір навіть археологічним. У романі він змалював катастрофічний момент в історії Карфагена, використовуючи при цьому досягнення Скотта, і одночасно він відтворив переломний етап в розвитку свідомості правителів Карфагена, виступивши як реаліст-аналітик.

Усе це він підпорядкував «єдності колориту» і вірності психології, чого не було у його попередників.

Значення Флобера та його вплив на світову літературу велике. Продовжувач реалістичних традицій О. Бальзака, уважний читач російської літератури, він виховав плеяду талановитих письменників, деяких, наприклад Р. Мопассана, безпосередньо навчивши письменницькому ремеслу. Великий стиліст, він став зразком творчої сумлінності, відданості своєму покликанню, гарячій любові до слова, рідної мови.

Список використаних джерел

1. Галич О. Теорія літератури / О. Галич, В. Назарець, Є. Васильєв. — К.: Либідь, 2001. — 451 с.

2. 1. Андреева Л. Г. Зарубежная литература XX века. Учебник для вузов / Л. Г. Андреева, А. В. Карельский, Н. С. Павлова. — М.: Высш. шк.; Изд. Центр «Академия», 2010. — 559 с.

3. Рейзов Б. Г. Французкий роман ХІХ века / Б. Г. Рейзов. — М.: Высш. шк., 1977. — 302 с.

4. Луков В. А. История литературы. Зарубежная литература от истоков до наших дней / В. К. Луков. — М.: Академия, 2006. — 510 с.

5. Хализев В. Е. Теория литературы / В. Е. Хализев. — М.: Высш. шк., 2009. — 425 с.

6. Елизарова М. Е. История зарубежной литературы XIX века / М. Е. Елизарова, С. П. Гиждеу, Б.И. Колєсніков и др. — М.: Госиздат Мин-ва образования РСФСР, 1960. — 561 с.

7. История всемирной литературы: в 8 т. / АН СРСР, ИМЛИ им. А. М. Горького; гл. ред. Г. П. Бердников. — М.: Наука, 1983;1994.

8. История французской литературы / под ред.И. И. Анисимова. — М.: АН СССР, 1956. — 730 с.

9. Художественная специфіка жанра исторического романа [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://cyberleninka.ru/article/n/hudozhestvennaya-spetsifika-zhanra-istoricheskogo-romana

10. Г. Флобер Саламбо. Книга [Электронный ресурс]: http://royallib.ru/book/flober_gyustav/salambo.html

11. Wikipedia [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://uk. wikipedia.org/wiki/Саламбо