Модифікація жанру антиутопії в сучасному британському романі

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ІНСТИТУТ ФІЛОЛОГІЇ

Самостійна робота з сучасної літератури країн першої іноземної мови на тему:

«Модифікація жанру антиутопії в сучасному британському романі»

Студентки III курсу

1-шої англійської групи напряму підготовки «переклад»

Котєньової Інни Юріївни Київ — 2015

1. Поняття «утопії» та «антиутопії» у світовій літературі

Літературний жанр антиутопії став своєрідним літописом трагедії, попередженням суспільств про небезпеку духовної деградації та насильства. Антиутопія — це супутник утопії. Як жанр, утопія зародилася ще в епоху Відродження. Вже в XVI-му столітті постала проблема недосконалості суспільства, та шляхи її вирішення письменники намагалися знайти у створенні ідеальних світів. Англійський письменник Томас Мор опублікував книгу, де описував устрій держави Утопія, разом з тим розкриваючи вади та недоліки сучасного йому укладу життя. Письменник утворив слово «Утопія» з двох коренів пэ + фьрпт — тобто місце, якого ніде немає. Так, у Т. Мора в ірреальній ідеалістичній державі всі матеріально рівні, не існує ні класових поділів, ні привілейованих чинів. Томас Мор намагався крізь бездоганний, «чудовий новий світ» показати марність багатьох сучасних речей і порядків, донести до читача найбільш досконалу модель держави на його погляд.

Утопія як літературний жанр — це абстрактна модель ідеальної соціальної системи, що відповідала уявленням письменника про гармонію людини і суспільства. У середині XIX століття, а особливо в XX столітті, утопія все більше перетворилися на специфічний жанр полемічної літератури, яка присвячена проблемі соціальних цінностей. Найголовнішою проблемою утопічної літератури у XX столітті стала проблема здійсненності-нездійсненності утопії, яка, загалом, призвела до прояви антиутопії.

Вперше термін «антиутопія» (англ. dystopia, anti-utopia) вжив британський філософ і економіст Джон Стюарт Мілл 1868 року. Антиутопія — це критичне зображення державної системи, яке протирічило принципам справжнього гуманізму. В антиутопії виражений протест проти насильства, абсурдного існуючого устрою, безправного становища особистості. Автори антиутопій, спираючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити їх розвиток в майбутньому, попередити тим самим про небезпечні наслідки існуючого порядку. Розрізняють дистопію і антиутопію. Наприклад, у «1984» Джорджа Орвелла і в «Дивному новому світі» (Brave new world) Олдоса Хакслі дистопія не претендує бути гарною, тоді як антиутопія здається утопією або такою, що намагалася бути утопією, але фатальний збіг обставин, поворот чи інший фактор зруйнував або перекрутив утопічний світ або його поняття.

Антиутопія з’явилася тоді, коли держава і суспільство виявили свої негативні риси, стали небезпечними для людини, не сприяли прогресу. В антиутопії завжди виражався протест проти насильства, абсурдного соціального устрою, безправного становища людини. Автори антиутопій, посилаючись на аналіз реальних суспільних процесів, за допомогою фантастики намагалися передбачити тим самим небезпечні наслідки існуючого порядку або утопічних ілюзій.

Розквіт антиутопії припадає на XX століття. Пов’язано це як з розквітом в перші десятиліття XX століття утопічної свідомості, так і з припадаючими на цей же час спробами втілення тих соціальних механізмів, завдяки яким масове духовне поневолення на основі сучасних наукових досягнень стало реальністю. Також це обумовлено складністю історичного процесу розвитку людства у XX столітті, насиченому потрясіннями за відносно короткий час, який дорівнює життю одного покоління, що увібрало у себе економічні кризи, революції, мир і колоніальні війни, виникнення фашизму, суперечливих наслідків науково-технічної революції, яка стала міцним двигуном математичного прогресу і яка виявила катастрофічне відставання соціального і духовного прогресу в буржуазному світі. Логічним наслідком подібних настроїв і стала переорієнтація соціально-утопічної літератури на антиутопію. Страх буржуазії перед комунізмом і соціалізмом, які втілили в собі головні ідеї утопістів, знайшов своє вираження в антиутопії, але вже явно реакційного спрямування. Саме на основі реалій XX століття виникли антиутопічні соціальні моделі в творах таких дуже різних письменників, як Дж. Орвелл, Р. Бредбері, Г. Франке, Е. Берджесс, і О. Хакслі. Їх антиутопічні твори є хіба що сигналом, попередженням про можливе швидкі заходи цивілізації. Романи антиутопистов багато в чому схожі: кожен автор говорить про втрату моральності і про бездуховність сучасного покоління, кожен світ антиутопистов це лише голі інстинкти і «емоційна інженерія».

Класичну антиутопію характеризували абстрактність, художні моделі ідеального суспільства, установка на результат соціального розвитку, принцип просторово-часової символічності, підвищена емоційність стилю. Світ майбутнього в антиутопії представлений гірше, ніж той, який критикують, справжній. Антиутопія показує картину трагічної реальності, апокаліптичного буття, тому якщо утопія являє собою позитивну модель соціальної системи, то антиутопія дає тотальне заперечення і дійсного, і можливого варіанта майбутнього. За самим визначенням жанр антиутопії передбачає не просто негативно забарвлений опис потенційно можливого майбутнього, але саме суперечку з утопією, тобто зображення суспільства, що претендує на досконалість, з ціннісно-негативної сторони. Антиутопічний роман — це роман, у якому розкрито абсурдність і безглуздість нового порядку. Він показав неспроможність ідей утопістів. Не можна побудувати ідеальне суспільство, де було б щастя для всіх.

Ознаки антиутопії:

— змалювання певного суспільства або держави, їх політичної структури;

— зображення дії в далекому майбутньому (передбачається майбутнє);

— світ поданий із середини, через бачення його окремими мешканцями, що відчувають на собі його закони і представлені в якості ближніх;

— показ негативних явищ у житті соціалістичного суспільства, класової моралі, нівелювання особистості;

— ведення розповіді від імені героїв, у формі щоденника, нотаток;

— відсутність опису домашнього житла і родини, як місця, де панують свої принципи і духовна атмосфера;

— мешканцям антиутопічних міст притаманні такі риси, як раціоналізм і запрограмованість.

Таким чином, утопія і антиутопія мають спільні риси і риси, які відрізняють їх одна від одної. Зокрема, такі риси відмінності:

утопія література роман орвел

Важливою ознакою утопії та антиутопії став її прогнозуючий характер. Вони націлені на реальність, яку треба змінити, вказали, як треба проводити ці зміни.

2. Спільне і принципово відмінне у романах Дж. Орвела, О. Хакслі та К.Ісігуро Як вже згадувалося вище, Дж. Орвелл, О. Хакслі та К. Ісігуро є яскравими представниками жанру антиутопії. Їх відомі твори «1984», «Дивний новий світ» та «Не відпускай мене» сколихнули світ своїм вражаючим сюжетом, захоплюючим і в той самий час страшним новим світом, який зображали письменники. В усі століття люди цікавилися майбутнім, уявляли краще життя та більш досконале суспільство, але те майбутнє яке пропонують нам автори цих антиутопій змушують замислитися, а чи у вірному напрямку ми йдемо? Вони відкривають нам завісу можливого майбутнього і показують не лише ривок вперед у галузі науки, якого досягло людство, але і другу сторону медалі технічного прогресу. Звичайно, антиутопії «1984», «Дивний новий світ» та «Не відпускай мене» відрізняються одна від одної, у кожної свій сюжет, своя побудова, герої дуже різні. Але також є і спільності - зображено героїв, які відрізняються від загальної маси людей. Одні з них виокремлюються не за своєю волею, вже від появи на світ вони були інші (Кеті та її друзі в «Не відпускай мене» — бо були створені вже окремою соціальною ланкою, Дикун в «Дивному новому світі», бо він з’явився на світ шляхом живородіння, а також був вихований у не таких умовах, ніж решта героїв роману); інші виокремлюються через свої думки, погляди, внутрішні почуття, бо не погоджуються з встановленими правилами своєї держави та її ідеями (Уїнстон Сміт в «1984», який не міг прийняти ту «правду», яку нав’язувала держава, Бернанд Маркс та Гельмгольц Уотсон, бо вони мали особливий внутрішній світ, усвідомлювали свою індивідуальність).

На мій погляд, романи Орвела та Хакслі мають більше спільного один з одним, ніж з романом Ісігуро. По-перше, вони були написані на початку ХХ століття, приблизно в один і той же час, коли людство ще не знало і не бачило тих дивин технічного прогресу, якими ми зараз вільно користуємось, про деякі вони навіть не могли уявити. Також дія роману описується у далекому майбутньому (можливо, про роман Орвела не можна так сказати, бо він описав майбутнє, яке сам ще міг теоретично застати, але події у романі Хакслі розгортаються в 2541 році, який і для нас є далеким, невідомим майбутнім). Щодо роману Ісігуро, то він був написаний у 2005 році, і дія роману була навпаки перенесена назад — у Великобританію кінця XX століття. По-друге, у романах «1984» та «Дивний новий світ» розповідь ведеться від третьої особи, а в романі «Не відпускай мене» — від першої. Ще однією схожою рисою романів Орвела та Хакслі є відношення між державою та особистістю. На цьому я би хотіла зупинитися детальніше.

Держави, в яких живуть герої - це мегадержави, у «1984» — це могутня Океанія, яка об'єднує декілька континентів, а окрім неї існують лише дві інші такі самі магадержави, котрі не поступаються могутністю — Остазія та Євразія. Хакслі дивився масштабніше — його головні герої є громадянами єдиною держави на Землі, Світової Держави, суспільство якої є суспільством споживання. Роль влади, держави в цих романах величезна: не влада все робить для людей, а навпаки люди роблять все для своєї держави, живуть для неї та заради неї. Роль та соціальний статус людини у житті визначено вже з самого народження. В «1984» найнижчою ланкою суспільства (не беручи до уваги рабів у Африці) є проли, які виконують лише фізичну роботу та ні в якому разі не допускаються до розумового труду. В «Дивному новому світі» це є епсілони, які виконують найбруднішу та найважчу роботу та зневажаються усіма вищестоящими кастами. І представники цих соціальних ланок не мають жодної змоги піднятися на ступінь вище. Але у романах є значна різниця розподілення людей по соціальних ланках: якщо у Орвела членів внутрішньої партії обирають серед випускників шкіл під час співбесіди, на якій можна зрозуміти хід думок та настроїв людини щодо партії, її вірності державі, то у Хакслі вже починаючи із стану зародка людині зумовлено її місце у суспільстві. Представників альфи, найвищої касти, завдяки різним маніпуляціям та ін'єкціям ще до появи на світ роблять надзвичайно розумними, здатними до навчання дітьми, які до того ж матимуть і чудову фізичну форму.

В обох романах влада є тоталітарною, спостерігається культ особистості. В «1984» такою особистістю є Старший Брат — голова партії. Його ніхто ніколи не бачив, лише чув його голос з телекранів, тому ми навіть не можемо бути впевнені в існуванні такої людини взагалі. Як і пояснювалося в романі, Старший Брат — це уособлення усієї партії, бо звичайній людині набагато легше сконцентрувати свою повагу, любов і в той самий час страх перед конкретною людиною, ніж перед партією з її численними працівниками. У «Чудовому новому світі» ідолом є Форд, що створив на початку двадцятого століття найбільшу в світі автомобільну компанію, саме з того часу і почалася Ера Форда, якого почитають за Господа Бога. Але реально державою керують 10 головних управлінців, які знаходяться у різних частинах світу. В обох державах відсутня релігія, бо вся любов, покора та страх повинна концентруватися лише на лідерах держав. Історія також вважається непотрібною наукою, в Світовій Державі живуть лише сьогоднішнім днем, забувши про історію людства: «Історія — суцільна нісенітниця», а в Океанії її постійно корегують та переписують відповідно до сьогоденних потреб влади.

Неможливо не помітити у двох утопіях девізи держав, які зустрічаються на кожному кроці: «Спільність, Подібність, Стабільність» у Чудовому світі і «Війна — це мир, свобода — це рабство, незнання — сила». Обидва лозунги ведуть до того ж самого — люди повинні бути однакові, ні в чому не намагатися відрізнитися один від одного, не намагатися думати про щось більше, глобальніше ніж нагальні потреби та службу державі. В обох мегадержавах владі успішно вдається зробити із людей слухняних ляльок-маріонеток, і чим більше вони схожі один на одного та безликі - тим краще. Щоб не допустити хоч маленької відмінності громадяни повинні ходити у формах однакового кольору, в Океанії - усі робітники партії одягнені в синю форму, а у Світовій Державі - кожна каста має свій власний колір одягу (альфи ходять в сірому, гамми — в зеленому, епсилони — у чорному), що, до речі, ще більш розмежує та віддаляє людей один від одного. Звичайно, можна побачити, що в Океанії влада набагато ретельніше контролює свій народ, ніж в Новому світі, бо потребує від нього не лише зовнішнього підкорення, але і духовного. Поліція думок уважно стежить за всіма працівниками партії, спостерігає за кожним рухом м’яза на обличчі, за кожним невірним кроком, який може свідчити про те, що людина про щось замислилася. А логічно, що якщо здравомисляча людина подивиться зі сторони на устрій такої держави, як Океанія, то їй стане зрозуміла абсурдність її правління, брехня у кожному слові вищого керівництва, безглуздість такого життя взагалі. І, звичайно, якщо одна, друга, третя, а потім і тисяча людей це помітять, то багато хто забажає змінити такий устрій, змінити своє життя. Партія це прекрасно усвідомлювала і саме тому так жорстко вистежувала та карала за вільнодумство.

Цікавим моментом є також те, що в обох державах люди були обмежені у кордонах своєї країни. Вони навіть гадки не мали, як живуть люди за її межами. І це також продуманий крок з боку влади. Бо якщо б, наприклад, океанійці побачили, що в Євразії та Остазії живуть такі самі люди, як і вони, що в усіх трьох країнах державний устрій майже однаковий, то відпала б потреба воювати, пройшла б люта ненависть та відраза одного народу до іншого. Це, як зауважують критики, дійсно нагадує Радянський Союз, де прототипом Старшого Брата був Сталін, а людей годували розповідями про жахливе життя людей у Європі, що гниє. І все для того, щоб люди були задоволені своїм теперішнім становищем, щоб вони не знали, що є інше життя, і що жити можна набагато краще. Простір Чудового Нового Світу також замкнутий. За дротяною огорожею існував світ, де людям дозволено жити як дикунам, поза впливом супер'європейської цивілізації, але мешканці Світової Держави, окрім інтелектуальних кіл, не мали права туди потрапити. «560 000 квадратних кілометрів, поділені на чотири райони, кожний оточений дротяною огорожею під високовольтною напругою. Торкнутися огорожі означало смерть». Це так звані резервації, заборонені зони в пустелі, де дикі люди живуть так, як жило все людство до Ери Форда: вони народжувалися від справжніх батьків. «Ті, що народжуються в резервації, приречені там і вмерти — приблизно 60 000 індіанців і метисів… геть дикі… ніякого зв’язку з цивілізованим світом…» .

Як в Океаніії, так і у Світовій Державі суспільство зорієнтоване лише на споживання тих товарів, які необхідно виготовити державі, навіть (у більшості випадків) якщо ці товари не потрібні переважній частині громадян. Так, наприклад, у Новому Світі дітям дельта ще з дитинства вселяють відразу до природи, пояснюючи це тим, що відпочинок на природі - це безкоштовне заняття, воно не приносить державі ніякого доходу; але у той самий час плекають любов у цих дітей до різноманітних видів заміського спорту, щоб фабрики, що виготовляють спортивне спорудження мали стабільний ринок збуту, і відтак усі працівники на цих заводах постійно були залучені у роботу. В Океанії ситуація схожа, але все ж таки сама мета такої програми трішки відрізняється. Тут спеціально усі товари першої необхідності, у тому числі і їжа (синтетична, несмачна), були зведені до мінімуму, щоб життя людей не покращувалось, бо коли люди починають жити краще — вони становляться розумнішими. Погодьтесь, у вас не виникає бажання порозмислити про сенс життя тоді, коли ви голодні, холодні та з ранку до ночі зайняті державною роботою, і вашим єдиним бажанням становиться — поїсти та поспати. Це — як піраміда Маслоу: доки не вдоволенні первинні потреби людини, вона не зможе і не захоче задовольняти вторинні потреби, пов’язані із творчістю, соціальним статусом і т.д.

Повернемось все ж таки до роману Ісігуро «Не відпускай мене». Я хочу розглянути його окремо, бо як вже сказала вище, він кардинально відрізняється від двох попередніх антиутопій. Тут ми зустрічаємося з людьми, які повністю підпорядковуються владі. Діти, які виховуються та дорослішають у школі-інтернаті Хейлшим (Кеті, Томі та Рут), створені для того, щоб бути донорами органів звичайним людям. Але, як це не дивно, діти повністю приймають таку долю як належну, у них навіть не з’являються бунтарські думки, як це було з героями «1984» та «Дивного нового світу». Для них їхня доля це щось неминуче, як для нас — смерть. Вони роблять усе, як каже керівництво: бережуть себе, слідкують за своїм здоров’ям, хоча розуміють, що рано чи пізно просто стануть біоматерієй для іншої людини. Ми, читачі, не можемо зрозуміти цього: як люди готові на таку самопожертву? Чому вони не втекли від такої жахливою участі, хоча мали усі можливості для цього? Можливо тому, що з самого народження їх настільки запрограмували на таку долю, що вони навіть не можуть уявити іншого життя, вони не будують плани на майбутнє, для них це щось зрозуміле та природньо, що навіть не підлягає обговоренню. А можливо Кадзуо Ісігуро хотів показати нам, що головні герої, клони, зроблені від людей третього сорту, набагато перевищують духовно звичайних людей, заради яких їм доведеться померти. Вони здатні на самопожертву, здатні скоритися долі, у них є величезна сила волі. Як би там не було, ми не бачимо тут жодних конфліктів влади/держави — особистості. Ми спостерігаємо лише за розгортанням дружби, почуттів підлітків впродовж їх недовгого життя.

Зараз я би хотіла зупинитися на системі виховання та навчання у творах. Знову ж таки, «1984» та «Новий дивний світ» мають схожі риси у цьому. Орвел описав нам світ, в якому окрім другосортної бульварної преси заборонено було щось читати. Та взагалі-то кажучи, і не було чого. Бо всі книжки, які суперечили ідеології партії були знищені, а інші - переписані та перероблені до такого ступеню, що спільного з оригіналом майже зовсім не залишалося. Діти навчалися у школах, але знання, які їм давалися були мізерні, обмежені та спотворені. Бо дітей вчили не реальним фактам, а лише тим, які були на руку партії. І якщо Партії повинно було, щоб двічі на двічі було п’ять, то вчителі із спокійною совістю видавали це дітям за єдину та беззаперечну істину, користуючись засобом маніпулювання свідомості - двомисленням.

В «Дивному новому світі» дітей також навчають, але далеко не всіх і не всьому. Дітям найвищої касти — альфам дозволено читати лише довідникову літературу, але навіть їм заборонено читати книжки, які суперечать встановленим порядкам. Так, наприклад, твори Шекспіра є забороненими, бо те кохання, ті почуття, які поет описує у своїх поемах є, на думку керівництва, недоречними та позбавленими всякого сенсу. Кохання вважається безглуздим почуттям, усі живуть за новою ідеологією: кожен належить іншому. У цьому суспільстві не є аморальним вступати в статевий зв’язок з кожним зустрічним. З раннього дитинства малят вже знайомлять з еротичними іграми, вчать займатися «взаємокористуванням» і отримувати від цього насолоду. І бажано, щоб партнери змінювалися якомога частіше. Вірність одній людині не схвалювалася у суспільстві, бо нормою життя у Чудовому Новому Світі була нерозбірливість у зв’язках. Будь-які прояви індивідуальності ще в дитинстві пригноблювалися: дітям під час сну повторювалися «по сто разів три рази на тиждень протягом 4-ох років» рецепти щастя, які ставали «істиною». «Промиванням мозку», тобто навчанням уві сні, займалася ціла армія гіпнопедів, які в разі дрібних порушень «істини» давали денну дозу соми, легкого наркотику.

У романі Ісігуро «Не відпускай мене» все навпаки. Діти-донори активно вивчають різні дисципліни. Але у той же час є деякі розбіжності: Коли Томі ранить лікоть, а потім знімає пластир на очах у всіх, то здається враження, що діти вперше бачать рану, вони думають, що якщо він зігне руку — шкіра порветься і кості виваляться. Цей епізод показує недосконалість та поверховість їх знань. Їх навчають мистецтву сексу, та на уроках біології навіть за допомогою скелетів показують можливі пози статевого акту. У вихованців Хейлшиму є доступ до всіх можливих мистецтв: живопису, скульптурі, поезії і т.д. (вони навіть пишуть картини, обрані з яких потім переносять у галерею). Чого не можна сказати про героїв «1984» та «Дивного нового світу», яким заборонено займатися мистецтвом. Чому? Тому що мистецтво породжує думки, вільнодумство, збагачує людину-митця та людину-споглядача духовно. І тоді люди вже не перестають бути однаковими, у кожного з’являється свої погляди на речі. Наприклад, головний герой «1984» Сміт боявся не те що книгу написати, але й навіть завести особистий щоденник. І коли він все ж таки це зробив, то ясно усвідомлював, що він мрець, бо рано чи пізно Поліція думок викриє цей «злочин». У героїв «Дивного нового світу» також не має змоги долучитися до високого мистецтва, бо як каже Головний управлінець, мистецтво, як і наука несумісне з щастям. Естетичне задоволення замінюють «відчувалки», яки нібито створюють відчуття реальності кіноперегляду. В Океанії картини та книги замінюють телекрани із нескінченними патріотичними програмами, жовта преса, та бульварні романи, які пишуть навіть не люди, а машини. Але є ще один спосіб відійти від реальності - алкогольні напої, у океанійців це синтетичний джин «Перемога», а у громадян Світової Держави — це один із наркотичних препаратів під назвою сома. Тобто бачимо, що це ще один спосіб влади задурманити людям свідомість.

Обов’язково треба звернути увагу на роль родини у даних романах. А точніше на її відсутність. Як це не парадоксально (бо для більшості з нас родина — найголовніше у житті), в антиутопіях значення родини знижене до мінімуму, а то і зовсім відсутнє. Так в «1984» ми бачимо, що родини існують, але створюються вони зовсім не на тих принципах, на яких ми звикли. Чоловік та жінка підбираються по принципу: чим більше відрази один до одного, тим краще. Закоханій парі чи чоловіку та жінці, які можуть бути симпатичні один одному ніколи не дадуть дозвіл на одруження. Союзи створюються лише для продовження роду. Секс взагалі вважається чимось огидним та сприймається як борг перед державою. Жінки не отримують задоволення, а деякі з них взагалі відмовилися від статевих стосунків. Дітей держава забирає у школи якомога раніше, щоб одразу ж нав’язувати свою ідеологію та віддалити від батьків. Діти не плекають теплих почуттів до батьків, а навпаки підозріло ставляться до них, видають Поліції думок, хоч і знають, чим це завершиться для мами чи для тата. Це приводить до того, що батьки починають боятися своїх дітей.

Хакслі у своїй антиутопії опустив родину ще нижче: її взагалі не існує. Дітей тут не народжують — штучно запліднені яйцеклітини вирощуюють у спеціальних інкубаторіях. Слова «родина», «мати» та «батько» є лайкою та непристойністю. Діти червоніють, коли чують їх. Подружніх пар також немає, хоча всі постійно вступають у статеві стосунки один з одним, що згадувалося вище. Усі живуть разом, щоб не виникало почуття самотності. Дітей виховують няньки, які не виявляють до них жодних почуттів. Завагітніти — найстрашніше, що може бути для жінки. Ось чому мати Джона не захотіла повертатися до цивілізації, дізнавшись про свою вагітність. У романі «Не відпускай мене» роль родини також зведена до мінімуму. Вихованці інтернату взагалі не мають батьків, їхні уявлення про родину становляться лише з телесеріалів.

Насамкінець, я би хотіла згадати такий авторський неологізм Орвела як новояз, якому навіть присвячена остання глава антиутопії. Цитую перший рядок цієї частини: «Новояз, офіційна мова Океанії, була розроблена для того, щоб обслуговувати ідеологію ангсоцу, чи англійського соціалізму». Це єдина мова у світі, словники якої з кожним роком не збільшувалися, а скорочувалися. Бо основною метою їх розробників було видалення «зайвих» слів. Зайвими словами були синоніми, яскраво забарвлені слова, ті слова, які суперечили ідеології партії. Слова переставали бути многозначними, вони мали чітке визначення. Ось, наприклад, слово «свободний» в новоязі залишилось, але його можна було використовувати лише в такому словосполученні як «свободні черевики», усі інші значення стиралися, наприклад, не існувало більше такого виразу як «свобода слова». Видалялися не тільки «зайві» слова, але і скорочувалися ті, які залишалися: ангсоц — англійський соціалізм. Все це робилося для того, щоб обмежити поле для роздумів у людини. Бо як людина може подумати про свободу слова, якщо такого виразу просто не існує? Цікавою особливістю новоязу була ліквідація антонімів, вважалося, що вони не потрібні, якщо до кожного слова можна додати частку «не». Позитивну оцінку та негативну означали таки слова як плюс та мінус, якщо ефект потрібно було посилити, то їх подвоювали. Ступінь порівняння мали всі без виключення форми прикметників, навіть такі як «нескінчений», «неможливий», «тракторний». Новоязу присутньо ще багато цікавих особливостей, але всі вони спрямовані лише на деградування людини і нездатність до самовиразу. За планами партії остання редакція словника мала повністю замінити старояз до 2050 року. На той же час новоязом користувалися лише передові статті «Таймс».

Роблячи висновок, я хочу сказати, що жанр антиутопії не загине від того, що людство досягло неймовірних результатів у розвитку технічного прогресу, більшість країн світу стали на демократичний шлях розвитку та рівень життя загалом покращився. Тобто по суті пророцтво Орвела повністю не здійснилося. Але навіть якщо на перший погляд ми стали жити краще, то придивіться пильніше: а чи не так само нас «зомбують» наші телебачення, як океанійців зомбували телекрани та хвилинки ненависті? Чи не так само зараз у новинах людей настроюють один проти одного, і ми, сліпо сприймаючи цю інформацію, починаємо кидатися брат на брата? Чи зараз не будь-яку людину можна вистежити, прослухати завдяки Інтернету, відеокамерам та мобільному телефону, як то робили з океанійцями за допомогою телекранів та мікрофонів? Таким чином, письменники-антиутопісти у чомусь все ж таки передбачили стан людства у майбутньому. І я вважаю, на цьому жанр антиутопії не вичерпається, він буде еволюціонувати, і ще не один роман-антиутопія з’явиться на світ, бо людству завжди є не тільки куди прагнути, але і куди деградувати. Усі елементи антиутопії залишаться і в романах-антиутопіях наступного покоління (зображення дії в далекому майбутньому, світ поданий із середини, мешканцям антиутопічних місць притаманні раціоналізм і запрограмованість і т.д.). Відрізнятися будуть лише елементи фантастичного, бо сьогодні науковий прогрес вже на такій стадії, яка здавалася нашим пращурам фантастикою. Нові письменники будуть вдаватися до більш чудернацьких винаходів людства, які зараз нам здаються неможливими.