Функціонування застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса»

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ МИКОЛАЇВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ.

імені В. О. СУХОМЛИНСЬКОГО Факультет філології та журналістики Кафедра загального та прикладного мовознавства Дипломна робота спеціаліста Функціонування застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса».

Студентки 521 групи спеціальності: «Прикладна лінгвістика».

Корольової Катерини Сергіївни Науковий керівник ;

доцент кафедри філологічної підготовки, кандидат педагогічних наук Бородіна Наталя Сергіївна Миколаїв — 2010.

Зміст Вступ Розділ 1. Застаріла лексика в лексичній системі сучасної української літературної мови.

1.1 Лексикологія як розділ науки про мову. Активна і пасивна лексика.

1.2 Групи пасивної лексики.

1.3 Застарілі слова в сучасній українській літературній мові.

1.3.1 Історизми та їх функції.

1.3.2 Архаїзми та їх функції.

Розділ 2. Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса».

2.1 Історична основа твору Ю. Мушкетика «Яса».

2.2 Вживання історизмів у романі Ю. Мушкетика «Яса».

2.3 Функціонування архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса».

Висновки Список використаних джерел Додатки.

Вступ Лексика української літературної мови в процесі історичного розвитку змінюється, збагачується та вдосконалюється. З одного боку, це пов’язано з дією внутрішньомовних факторів, зокрема з розвитком словотворчих засобів, стилістичним використанням слів, систематизацією лексичних, граматичних зв’язків та відношеннями між словами. З іншого боку — з позамовною дійсністю, розвитком виробничої діяльності людини, політичним, економічним та соціальним життям суспільства.

Лексика — це той головний і необхідний матеріал, яким кожен користується в письмовому та усному мовленні. Словами не тільки позначаються речі, явища, процеси, поняття, але й виражається ставлення до людини, її оцінка. Залежно від змісту висловлювання, адресата мовлення, умов мовного спілкування кожне речення повинне мати відповідну форму й мовностилістичне оформлення. Тому словник мови може набирати різного стилістичного забарвлення. Це зумовлюється метою спілкування і змістом цілого висловлення.

Процес поповнення лексики новими словами відбувається постійно й безперервно. Паралельно з їх появою відбуваються і зворотні явища: усунення зайвих слів, не потрібних для спілкування; поява нових і випадіння старих. Слова, що приходять у мову, перебувають на периферії лексичної системи, використовуються рідко лише окремими мовцями у певній ситуації. Тільки з часом вони поширюються та посідають відповідне місце у складі лексичної системи.

Уся лексика сучасної української літературної мови поділяється за вживанням на дві групи: загальновживану лексику та пасивну. До пасивної лексики відносяться застарілі слова (історизми та архаїзми), до загальновживаної - слова, що активно використовуються в повсякденному спілкуванні людей, їх значення відомі всім носіям мови. Архаїзми та історизми надають мові стилістичного забарвлення, певного колориту старовини та реалістичності зображуваних історичних подій.

Актуальність роботи. Багато вітчизняних мовознавців досліджували вживання та використання застарілої лексики в українській мові, зокрема І Білодід, Л. Булаховський, А. Грищенко, М. Жовтобрюх, Б. Кулик та багато інших. Такі мовознавці, як Г. Гайдученко, О. Пономарів, О. Селіванова розглядали архаїчну та історичну лексику як засіб формування специфічної мови на матеріалі українських історичних романів. Однак функціонування та роль застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса» досі не були достатньо досліджені, потребують детальнішого вивчення історизми та архаїзми в даному творі, особливості відображення ними культури та історії українського народу. Саме тому тема дипломної роботи є актуальною.

Мета дослідження полягала у вивченні й функціональному аналізі застарілої лексики у творі Ю. Мушкетика «Яса».

Завдання роботи полягали в:

1. Опрацюванні наукової літератури з теми дослідження з метою висвітлення основних понять: «пасивна лексика», «загальновживана лексика», «застаріла лексика», «історизми», «архаїзми».

2. Виділенні історизмів та архаїзмів у творі й укладанні картотеки.

3. Класифікації історизмів та архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса».

4. Аналізі функцій історизмів та архаїзмів у творі Ю. Мушкетика «Яса».

5. Укладанні словника застарілої лексики, вжитої в досліджуваному романі.

Об'єктом дослідження були мовні особливості роману Ю. Мушкетика «Яса».

Предмет роботи — функції застарілої лексики у творі Ю. Мушкетика «Яса».

Методи дослідження: описовий, карткування, зіставлення, статистичний, метод індукції та дедукції, функціонального аналізу.

Теоретичне значення роботи: дослідження функцій історизмів та архаїзмів у романі Ю. Мушкетика «Яса», класифікація застарілої лексики.

Практичне значення: матеріали дослідження можуть використовуватися студентами та викладачами вищих навчальних закладів у процесі вивчення сучасної української літературної мови, української літератури, написання наукових статей, дипломних робіт та рефератів.

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено об'єкт, предмет, мету, завдання, розкрито його теоретичне та практичне значення.

Структура роботи: дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел та додатків.

У першому розділі «Лексична система сучасної української літературної мови» розглядається лексикологія як розділ науки про мову, що вивчає пасивну та загальновживану лексику, висвітлюються групи лексики за вживанням в сучасній українській літературній мові, розглядаються класифікації застарілої лексики. За мовознавцем І. Білодідом активна лексика поділяється на такі тематичні групи: назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків людей; назви частин організму людини і тварини; назви знарядь праці і засобів пересування; назви жител та їх частин та ін. Пасивна лексика класифікується на дві групи. Перша — застарілі слова, що вже вийшли або виходять із звичайного вжитку; друга — нові слова, які недавно виникли і ще не стали загальновживаними. Також у даному розділі розглядаються особливості вживання та функціонування історизмів та архаїзмів, а також їх місце в лексичній системі сучасної української літературної мови.

У другому розділі «Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса» висвітлюються історія написання роману, історичні факти, що були взяті за основу створення твору; репрезентується соціально-економічне та суспільне життя на Україні у другій половині XVII ст., здійснюється класифікація історизмів за семантичним критерієм, тобто серед них виділяються слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів; назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад; назви не існуючих у наш час установ і організацій; назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят; назви старовинних монет, грошових одиниць. Архаїзми класифікуються на основні групи, за мовознавцем І. Білодідом, на власне лексичні, лексико-словотворчі, лексико-морфологічні, лексико-фонетичні, лексико-семантичні архаїзми, аналізується вживання застарілої лексики в даному творі, визначаються її функції, роль та значення.

У додатках подано словник застарілої лексики, джерельною базою якого послужили: «Великий тлумачний словник сучасної української мови», «Сучасний тлумачний словник української мови», «Новий тлумачний словник сучасної української мови».

Розділ 1. Застаріла лексика в лексичній системі сучасної української літературної мови.

1.1 Лексикологія як розділ науки про мову. Активна і пасивна лексика Українська мова, як і будь-яка інша, складається із слів. Усі слова, вживані в ній, становлять її лексику, або словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, об'єктом якого є вивчення словникового складу мови, називається лексикологією[8:49].

Лексика може досліджуватися з різних поглядів, зокрема вивчають її в діахронічному і синхронічному плані, на підставі чого розрізняють лексикологію історичну і лексикологію сучасної мови, або описову. Історична лексикологія досліджує закономірності формування, розвитку та збагачення словникового складу мови від найдавніших часів і до його сучасного стану. Для цього використовується як метод етимологізації, що допомагає визначити походження слова, розкрити його первинне значення і простежити характер та історію змін, яких воно зазнало в процесі своєї еволюції, так і різноманітні свідчення писемних пам’яток різних періодів. Описова лексикологія вивчає обсяг і властивості словникового складу, як він представлений у мові нашого часу, тобто яким він є на сучасному етапі розвитку мови.

Отже, предметом вивчення лексикології сучасної української літературної мови є обсяг і характер словника, що властивий українській мові в її літературному вияві на сучасному етапі існування й розвитку.

Описова лексикологія української мови обіймає велике коло питань, що належать до її компетенції. Це насамперед загальне дослідження кількісного обсягу словника сучасної української літературної мови, всебічне тлумачення лексичних значень слів, уживаних у ній, розкриття всієї складності й багатогранності цих значень, зокрема таких, як первинне і вторинне, пряме і переносне, конкретне і абстрактне; дослідження слів однозначних і багатозначних, омонімів і паронімів, синонімів і антонімів; значень, зумовлених контекстом чи ситуативними обставинами, в яких відбувається акт мовлення. До її завдань належить також вивчення словникового складу сучасної української літературної мови з погляду його походження (слова, що відбивають індоєвропейську мовну єдність, спільнослов'янські, спільносхіднослов'янські та специфічно українські слова, лексичні компоненти іншомовного походження), загальної експресивно-стилістичної характеристики сучасної української лексики, можливостей її вживання в різних мовних ситуаціях і в різному словесному оточенні, визначення її активних і пасивних компонентів, а також найважливіших процесів, що відбуваються в лексиці на сучасному етапі.

Таким чином, до завдань лексикології належить вивчення словникового складу мови в усій його повноті й різноаспектній розгалуженості. Вихідною передумовою такого вивчення є положення про те, що лексика будь-якої мови не становить механічної сукупності слів, а являє собою певну систему, елементи якої співвідносні і взаємозв'язані, підпорядковані внутрішнім закономірностям цієї системи, хоч вона, у порівнянні з фонетикою і граматикою, найбільш відкрита для впливу екстралінгвістичних факторів.

Лексикологія — не ізольована лінгвістична наука, вона пов’язана з багатьма іншими розділами мовознавства, що вивчають слово в тому чи іншому аспекті, і насамперед із семасіологією- «наукою, що вивчає значення, внутрішній зміст мовних одиниць"[8:55]. Семасіологія в тій частині, що досліджує значення лексичних елементів мови — морфем і слів, тобто лексична семасіологія, становить власне частину загальної лексикології.

Безпосередній зв’язок існує й між лексикологією та етимологією — «наукою, що вивчає походження слів». Етимологія найближче стосується, звичайно, історичної лексикології, її можна розглядати навіть як складову частину останньої.

Цілком природно, що з лексикологією тісно пов’язана й така лінгвістична наука, як фразеологія, що досліджує лексико-семантичну сполучуваність слів, стійкі мовні звороти, фразеологізми, однією з найважливіших властивостей яких є відтворюваність їх як цілісних мовних одиниць[8:54]. З цього погляду фразеологічні одиниці аналогічні одиницям лексичним (словам), отже, й фразеологія як наука цим самим зближується з лексикологією. Прямий і безпосередній стосунок до лексикології має лексикографія — «лінгвістична дисципліна, що вивчає наукові основи створення словників різного типу, а також означає і безпосередню наукову роботу над укладанням словників"[8:47]. Розкриття лексичного значення слова, повноти його семантичних відтінків, всебічна стилістична характеристика слова, визначення обсягу й меж його вживання, що так чи інакше відбивають словники, завжди здійснюються на основі досягнень лексикології і семасіології тієї мови, до якої вони належать. Словники української мови укладаються на основі тих наукових здобутків, що їх має сучасна українська лексикологія і семасіологія.

Слово є однією з найважливіших одиниць мови, всі інші мовні одиниці тією чи іншою мірою пов’язані з ним. Мовні звуки, фонеми, реалізуються лише в слові; такі мовні одиниці, як морфеми (корінь, основа, суфікс, префікс, інфікс, флексія), можуть існувати тільки на базі слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформляє свої думки й передає їх іншим, тобто за допомогою яких здійснюється найважливіша суспільна функція мови — комунікативна.

Але слово не лише важлива, а й складна мовна одиниця; в ньому, як відомо, діалектично поєднуються, схрещуються і взаємодіють фонетичні, фонологічні, семантичні та граматичні мовні реальності, інакше кажучи, воно становить їх діалектичну єдність з її специфічним виявленням у кожній конкретній мові. Саме тому й вивчення слова є одним з найосновніших завдань мовознавчої науки.

Лексика (від гр. lexis — «слово» — «це сукупність уживаних у даній мові окремих слів (а іноді і сполучення слів), з якими зв’язані певні значення, закріплені у суспільному вжитку"[41:115].

Величезна частина слів у кожній мові - це назви предметів і явищ реальної матеріальної дійсності, або назви понять, зв’язаних з усвідомленням дійсності. Кожне слово утворюється не довільно, а з потреб спілкування, і своїм значенням воно відбиває свідомість людини в певних умовах її життя і діяльності. Тому лексика найяскравіше і найбільш наочно показує і виявляє зв’язок із певними суспільними сферами життя народу.

Основну частину в загальному лексичному запасі української літературної мови становить загальновживана лексика. До цієї лексики належать слова, що охоплюють поняття, які належать до загальновживаних і загальнозрозумілих для кожного, хто користується літературною мовою.

Загальновживана лексика обіймає різні сторони життя і складається зі слів, що служать:

— для означення предметів живої та неживої природи і її явищ: земля, ліс, вода;

— для означення житла людини і всього, пов’язаного з ним: будинок, хата, вікно, стіл;

— для означення частин тіла людини і тварини: голова, око, рука, лапа;

— для означення тварин, птахів, дерев, злаків, овочів: кінь, вівця, качка;

— для означення діяльності людини і найуживаніших знарядь праці: ходити, робити, шити;

— для означення одягу: шапка, сорочка, черевики;

— для означення найрізноманітніших прикмет і якостей: червоний, білий, ранній, пізній;

— для означення почуттів, стану, абстрактних понять: сум, радість, запал[11:231].

Указаними групами, звичайно, не вичерпується обсяг загальновживаної лексики літературної мови. Вона дуже численна й різноманітна, адже охоплює всі сторони життя, спільні для носіїв мови, і найчастіше зв’язана з живою народною українською мовою.

Загальновживана лексика становить основний словниковий фонд української мови. Поява нових та випадання старих слів — поступовий і досить тривалий процес, що має місце на всіх етапах розвитку мови. Слова, що приходять у мову, спочатку перебувають на периферії лексичної системи: використовуються рідко, лише окремими мовцями. І тільки з часом вони поширюються, озвичаюються і посідають відповідне місце у складній системі. Слова ж, що старіють, навпаки, починають використовуватися дедалі рідше, поступово відсуваються від ядра словникового складу і виходять з ужитку. Таким чином, на кожному етапі розвитку мови в її словниковому складі можна виділити два шари — активну і пасивну лексику.

Переважну частину основного лексичного фонду української літературної мови становлять слова, що з’явились у ній давно, пережили довгі віки і продовжують жити й тепер. За походженням це слова спільнослов'янські, спільносхіднослов'янські, або давньоруські, а також власне українські. За семантичними ознаками вони поділяються загалом на такі тематичні групи:

Назви спорідненості, свояцтва, родинних стосунків людей: баба, батько, брат, внук, дитя, дівер, дід, дочка, дядина, дядько, жінка, зовиця, зять, мати, муж, небіж, невістка, отець, племінник, племінниця, прабаба, правнук, прадід, свекор, свекруха, сестра, син, тато, тесть, теща, чоловік.

Назви частин організму людини і тварини: борода, брова, вим’я, воло, вухо, голова, горло, груди, долоня, живіт, зуби, кістка, коліно, кров, лікоть, лоб, ніготь, ніс, нога, око, палець, п’ята, ребро, рот, рука, серце, спина, тіло, черево, чоло, шия, язик.

Назви свійських тварин і широко відомих диких звірів: бик, бобер, ведмідь, вівця, віл, вепр, вовк, жеребець, заєць, їжак, кінь, кобила, коза, корова, лев, лисиця, олень, порося, свиня, теля, тигр, тур, ягня.

Назви свійських і широко відомих диких птахів: вівчарик, ворон, ворона, голуб, горлиця, горобець, гуска, деркач, дрофа, дятел, кулик, ластівка, лебідь, нирок, орел, перепілка, синиця, сова, сойка, сокіл, соловей, сорока, стриж, чайка, чечітка, чиж, чирятко, яструб.

Назви риб: вугор, карась, короп, лин, лящ, окунь, осетер, щука.

Назви дерев, кущів, рослин, хлібних злаків: береза, берест, бузина, бук, верба, вишня, вільха, в’яз, горіх, граб, груша, дерево, дуб, калина, клен, липа, ліщина, осика, слива, сосна, терен, черешня, яблуня, явір, ялина, ясен; билина, біб, горох, зілля, льон, коноплі, мак, малина, ожина, ріпа, хміль; жито, овес, просо, пшениця, ячмінь.

Назви різноманітних предметів і явищ природи: берег, вітер, вихор, вогонь, вода, гора, грім, град, дим, діл, долина, дощ, жар, земля, зірка, золото, камінь, ліс, місяць, мороз, негода, озеро, ріка, рілля, роса, поле, сніг, сонце, хмара.

Назви понять часу й календаря: весна, вечір, день, зима, літо, ніч, осінь.

Назви знарядь праці і засобів пересування: борона, граблі, вила, вісь, коса, ніж, молоток, пилка, плуг, сокира, ціп; весло, віз, колесо, човен.

Назви жител та їх частин: вікно, двері, дім, піч, поріг, сіни, стеля, стіни, хата, хижа.

Назви предметів і процесів харчування: борошно, вино, квас, масло, мед, молоко, м’ясо, пиво, сало, сир, тісто, хліб; жувати, їсти, пити.

Назви одягу і взуття: кожух, сорочка, черевики, чоботи, хустка, шапка, штани.

Назви господарських предметів, хатнього начиння: відро, ківш, лава, ложка, ліжко, миска, постіль, стіл, стілець, чарка, чашка.

Назви почуттів людини та її психічного стану: біль, гнів, жаль, нудьга, сон, спокій, страх, сум, радість, щастя, туга.

Назви різних, переважно трудових процесів, дій: бити, бігти, боліти, брати, варити, везти, вести, давати, держати, жати, знати, іти, їхати, копати, лити, мити, нести, носити, пекти, писати, полювати, рубати, сіяти, слухати, співати, танцювати, тесати, тримати, ходити, хотіти, чесати, читати.

Назви кольору, смаку, розміру та інших властивостей предметів: білий, блідий, вороний, гнідий, жовтий, зелений, половий, рижий, рудий, рум’яний, русий, сивий, сизий, синій, сірий, червоний, чорний; гіркий, кислий, солодкий, солоний; м’який, твердий, теплий, холодний; великий, довгий, короткий, малий, повний, цілий; молодий, старий; добрий, злий, здоровий, живий, любий, чистий, чужий.

Назви загальновідомих військових понять і зброї: битва, бомба, війна, військо, гармата, дружина, куля, наступ, оборона, вояка, полк, рушниця.

Назви широковідомих понять і предметів культури та мистецтва: музика, співи, танок; зошит, книга, олівець, папір, перо.

Назви понять, пов’язаних із суспільними об'єднаннями і виробничими відносинами людей: держава, народ, плем’я.

20.Назви числових понять: один, два, п’ять, десять, сто, тисяча; перший, другий, п’ятий, десятий, сотий, тисячний.

21.Усі займенники і службові слова, широко вживані в мові: я, ти, він, хто, що; а, до, за, на, над, по, при та ін[9:145].

Усі такі й аналогічні слова належать до загальновживаної лексики, бо вони означають назви відомих явищ, конкретних предметів, якими широко користуються всі, хто розмовляє українською мовою. Слова основного лексичного фонду мають загальнонародне значення, зрозумілі кожній людині незалежно від її соціального стану, професії, освіти, роду трудової діяльності. Вони відіграють особливо велику роль у спілкуванні людей.

До пасивної лексики сучасної української літературної мови належать слова, що рідко вживаються її носіями в повсякденному спілкуванні. Пасивну лексику теж можна поділити на дві групи. До першої з них належать застарілі слова, що вже вийшли або виходять із звичайного вжитку в літературній мові внаслідок того, що відпадає або вже відпала потреба користуватися ними при називанні предметів, явищ, подій сучасної дійсності або при висловлюванні певних думок з тієї чи іншої галузі діяльності, почуттів тощо. До другої — нові слова, які недавно виникли і ще не стали загальновживаними або активно ще не використовуються в мові.

Чіткої межі між активною і пасивною лексикою немає. Обидва шари перебувають у постійній взаємодії: з активного запасу слова, старіючи, переходять у пасивний, а з пасивного нові слова — в активний. Особливо інтенсивні зрушення відбуваються в лексиці в період соціальних перетворень. Так, наприклад, випали з ужитку цілі групи слів, а саме: князь, дворянин, радник, губернатор, гімназія, семінарія, ліцей.

Бувають випадки, коли слова виходять з активного словника, а згодом повертаються до нього знову. Так сталося, наприклад, з іменниками генерал, полковник, офіцер, гвардійці, які в 40-х роках, наповнені новим змістом, повернулися в нашу мову.

Таким чином, у лексиці української мови з погляду її розвитку можна виділити три шари:

1) сучасну лексику, тобто активний словник;

2) застарілу;

3) нову лексику[20:87].

Відмирання слів — досить складний і тривалий процес. Слово архаїзується поступово. Виявившись зайвим, воно починає дедалі рідше використовуватися мовцями, переходить у пасивний словник, залишивши пам’ять про себе у писемних пам’ятках та історичних словниках. Однак ступінь архаїзації може бути різний. Одні з них повністю застаріли, вийшли з ужитку і стали незрозумілими, інші - зрозумілі і зрідка вживаються в мові й нині.

Слова братан — племінниця по брату, гудьба — музика, галити — радіти повністю архаїзувалися і вийшли з ужитку, а марець — березень, зело — дуже зрідка вживаються для відтворення колориту давнини. Деякі з таких слів залишилися в усталених зворотах або (їх основи) в споріднених словах. Наприклад: один як перст, сказати на балай або чатувати, мружитися.

Проте в пасивному словнику сучасної української мови чимало й таких застарілих слів, які зрозумілі мовцям і сьогодні, часто використовуються в наукових працях та, із стилістичною метою, — в художній літературі. Наприклад: ліцеїст, піїт, фунт, сороківка, подушне.

Ступінь і тривалість архаїзації слів обумовлені рядом факторів: чим важливіше місце посідало слово в номінативній системі, чим довше воно жило і чим ширші його семантично-словотворчі зв’язки з іншими словами, тим повільніше виходить воно з активного словника і взагалі з ужитку.

Так, слово гонець тривалий час називало особу, яку посилають з терміновим повідомленням, мало багато споріднених слів (гнати, гонитва, гонитель, гоніння, гонитися, гончий), тому архаїзація його була затяжною, воно й сьогодні зрозуміле мовцям, часто використовується в художній літературі не тільки для відтворення реалій давнини, а й у переносному значенні як синонім до слова посланець. А от слово тсоз (товариство спільного обробітку землі) жило кілька років, майже не мало споріднених слів, тому й вийшло з ужитку легко й швидко.

Ступінь застарілості слова великою мірою залежить від того, як давно витіснене воно з активного словника. Чим давніше вийшло слово з ужитку, тим, як правило, вищий ступінь його архаїзації. Так, слова шуя, сагайдак, гайдук, кріс, праща мають більший ступінь застарілості, ніж гусар, улан, гренадер, меч, волость, старшина, які перейшли в пасивний словник пізніше.

Таким чином, лексикологія — одна з лінгвістичних наук про слово, що вивчає його в лексичній системі мови; вона розв’язує також практичні питання, перш за все пов’язані з лексичною нормою, засвоєння якої є однією з передумов правильного вживання слів, отже, й піднесення культури усного й писемного мовлення.

1.2 Групи пасивної лексики Основний лексичний фонд української мови становить собою невичерпне джерело поповнення і збагачення її новими словами. Але в словниковому складі української мови є багато слів, що не належать до його ядра, перебувають поза основним фондом. Серед них можна виділити такі лексичні групи.

Вузьковживані слова-терміни з тієї чи іншої галузі науки і мистецтва, техніки і виробництва: аберація, аероїн, аластрим, бутадієн, гелій, клівер, мофета, позитрон, протон, синус, анаколуф, хорей, ямб та ін.

Професіоналізми: болванка, вагранка, затискач, обкатка, оранка, косовиця, шканці та ін.

Фонетико-морфологічні, лексико-семантичні та етнографічні діалектизми, обмежені у вживанні певною територією і використовувані в художній літературі з стилістичними настановами для створення місцевого колориту, для мовної характеристики персонажів тощо, напр.: банітувати (дуже лаяти), бездух (боягуз), виріст (зріст), вистарчати (вистачати), голощак (пісна рідка страва), горгонія (жоржина), гура (купа), доїдливий (надокучливий), докіль (доки), заманячіти (замаячити), катанка (суконна спідниця), кресаня (капелюх), лаврик (равлик), лепський (хороший, гарний), мабіть (мабуть), магазей (магазин), най (нехай), ниньки (нині), обійстя (садиба, двір), ошимок (кусок хліба), пакати (палити люльку), паха (пахва), розчумати (розібрати, зрозуміти), рдпавка (ропуха), сапуха (сажа), срібро (срібло), трачка (лісопилка), тутеньки (тут), файно (красиво), чабак (лящ), шкар’упа (шкаралупа), щир (щириця), ястріб (яструб) та ін.

Окремі назви предметів побуту, якими користується обмежене коло людей: боа, жардиньєрка, манто, мотовило, плахта, гречаники та ін. До цього ж типу слів належать іншомовні слова, серед них і лексичні запозичення з мов народів нашої країни, вживані в українській мові для характеристики життя і побуту різних народів, як-от: англійські — віскі (горілка), джин (спиртний напій), клоб (гумова палиця), лендлорд (великий землевласник) («Віскі він купив зразу, але помідорів у магазині не було» — І. Багмут; «Майже всі землі в Ірландії були захоплені і поділені між англійськими аристократами — лендлордами» «Нова історія»); німецькі — бюргер (поміщик), дорф (село) («Скільки потім ішли Австрією, майже в усіх селах зустрічали бійці своїх земляків і землячок, що батракували в бюргерів» — О. Гончар); французькі — дортуар (спальня).

5. Усі застарілі слова, в тому числі історизми, що означають назви предметів, подій, явищ минулих епох у житті народу і вживаються переважно в художніх, публіцистичних, наукових творах з певним стилістичним настановами: комонь, лучник, списник; жандарм, пристав, сотник, цар.

Емоційні синоніми до стилістично нейтральних літературних слів, наприклад, до слова говорити — базікати, белькотати, бубоніти, бурчати, варнякати, верзти, глаголати, жебоніти, ляскотіти, молоти, плескати, плести, ректи, цокотіти, щебетати та ін.; до слова обличчя — морда, пика, писок, твар, фізіономія.

Всі жаргонізми й арготизми (барахло, буза, кореш, пацан, манатки, сачкувати, шамати, шпана тощо). У сучасній українській літературній мові вони, не маючи соціальних умов для існування, поступово виходять з ужитку [9:131].

Спільними рисами перелічених груп слів є, по-перше, їх більш чи менш обмежена певним колом людей уживаність, по-друге, їх відносно велика нестійкість у мові, зумовлена появою або зникненням позначуваних цими словами предметів, понять, явищ навколишньої дійсності, а також перетвореннями суспільно-економічного, політичного та культурного життя носіїв даної мови. Залежно від характеру різноманітних змін у світі предметів, явищ, подій і т. д. весь час відбуваються — то повільніше, то інтенсивніше — зміни в словниковому складі мови, переважно в тій його частині, що перебуває на більшій віддалі від її основного лексичного ядра.

Отже, слова, що перебувають на периферії лексичного фонду мови, характеризуються меншою стійкістю, ніж ті, що входять до його основного ядра.

Проте між шаром лексики, що характеризується стійкістю, загальновживаністю, тобто тією, яка належить до основного фонду словника, і рештою лексичного складу мови нема якоїсь сталої, неперехідної межі. Між різними шарами лексики існує найтісніший взаємозв'язок і відбувається постійна взаємодія. Тому в історичному плані саме поняття стійкості лексики теж відносне. Протягом тривалого розвитку мови в її основному лексичному фонді, як і в решті словникового складу, постійно відбуваються різноманітні зміни. З одного боку, окремі загальнонародні слова поступово втрачають цю якість і перестають бути зрозумілими для багатьох носіїв мови. Наприклад: «гутник», «кобеняк», «гульдена».

Серед слів, які не належать до основного лексичного фонду мови, існує чимало таких, що характеризуються великою стійкістю вживання протягом віків. Це переважно слова-терміни з тієї чи іншої галузі людської діяльності, напр., атом, молекула, білки, фізика, математика, невід, ятір.

Отже, розглянуті лексичні групи мають важливу особливість, обмеженість вживання та поступове зникнення певних слів. Дані групи характеризуються меншою стійкістю, адже частотність їх вживання досить обмежена.

1.3 Застарілі слова в сучасній українській літературній мові.

Застарілими слова стають внаслідок постійного процесу старіння, архаїзації якоїсь частини словникового складу, дії, що весь час відбувається у складній лексичній системі мови паралельно з явищем народження нових слів чи розвитком окремих нових значень. Ці зміни зумовлені як зовнішніми, так і внутрішніми факторами розвитку мови в цілому. Обидва вони при всій їх полярності тісно пов’язані один з одним і викликають у мові зрушення її лексичної системи, певні переміщення в цій системі тих чи інших категорій слів. «Ті слова, які на певному етапі мовного розвитку вважаються неологізмами (оскільки вони ще не увійшли в загальний ужиток і перебувають на периферії узвичаєної мовної практики), згодом стають загальновживаними, тобто змінюють своє місце в системі мови. Це змушує мовну систему — в якійсь своїй частині — перебудовуватись, що приводить до переміщення раніше активно вживаних слів у розряд архаїзмів"[15:66].

Обидва процеси — народження і старіння слів — характеризуються тривалістю і поступовістю їх протікання. Застарілі слова, що є наслідком архаїзації певних лексичних категорій, не відразу випадають із мовного вжитку. Спочатку ці слова або окремі їх значення переходять із складу активної лексики до пасивної і лише потім, через тривалий час, рідко використовуються у спілкуванні, поступово забуваються носіями мови. Деякі з них зовсім зникають з мови, а деякі переходять, так би мовити, у її лексичний резерв. У ряді випадків застарілі слова з лексичного резерву можуть знову повертатися до активного життя в мові. При цьому носії мови використовують, як правило, стару звукову оболонку слів, наповнюючи її новим змістом. Після Жовтневої революції такі, наприклад, слова, як офіцер, міністр, ука, вийшли в українській мові з повсякденного вжитку. Але згодом вони відродилися, хоч уже з новою семантикою, й тепер, у сучасній українській літературній мові перебувають у складі активної лексики.

Склад застарілої лексики неоднорідний. Насамперед, у ньому розрізняються слова за ступенем їх архаїзації. Одну групу застарілих слів становлять ті, що зовсім вийшли з мовного вжитку і не побутують у сучасній українській літературній мові: бали — лікар, баяти — розповідати, блендати — плентати, братана — дочка брата, британець, братанич, братичич, братучадо — син брата, буй — хоробрий, вазнь — щастя, виживне — аліменти, віститель — парламентер, волока — назва земельної міри, голити — радіти, гарнець — назва міри місткості, об'єму, говядо — худоба, головник — убивця, гудець — музикант, гудьба — музика, звідець — шпигун, зело — дуже, кріс — рушниця, ланіти — щоки, лельо — батько, марець — березень, паздерник — жовтень, потяти — убити, правотар — адвокат, представитель — прокурор, придерженець — арештант, просинець — січень, сестрич, сестри-чич, синовець — син сестри, третник, четвертина, четка, шостка — метронімічні терміни та ін. Усі ці слова, звичайно, незрозумілі носіям мови без відповідних пояснень і довідок.

До іншої групи застарілої лексики належать слова, що в сучасній українській літературній мові вживаються рідко, тільки в певних функціональних стилях або лише в певному контекстуальному оточенні, напр.: аршин, атрамент, боярин, великдень, воздвигнути, воістину, гайдамака, гайдук, гетьман, глаголати, гонець, городовий, дзигарі, зброєносець, зигзиця, корчма, отверзати, отчина, паливода, панщина, прах, рать, свита, хлоп, шинок, ярижник та ін. Ці слова здебільшого зрозумілі носіям української мови, хоча і входять до пасивного складу її лексики.

Ступінь застарілості того чи іншого слова визначається сукупністю таких факторів, як місце даного слова в лексичній системі мови, поширеність і тривалість уживання його в минулому в складі активної лексики, наявність чи відсутність зв’язку його із спорідненими словами, а також час його випадання з активного вжитку. Якщо слово виконувало у свій час важливу номінативну функцію, було поширене в мові і використовувалось у мовному спілкуванні тривалий час, вступало в активні семантико-словотворчі зв’язки з іншими словами — воно менше підлягає процесу старіння, ніж слово незначної номінативної функції, відносно рідковживане, з обмеженими семантико-словотворчими зв’язками. Тому такі слова, як глад — голод, глас — голос, воістину — справді, рать — військо, глагол — слово, глаголати — говорити, уста — губи, чело — лоб, борня — боротьба, брань — битва, мають менший ступінь застарілості порівняно із словами тать — злодій, весь — село, гудець, гудьба, говядо, гатати і под.

Отже, застаріла лексика в сучасній українській та літературній мові посідає важливе місце, адже це зв’язок з минулим, тобто з культурою, історією та конкретними історичними подіями, що впливають на мову. Ступінь застарілості слова великою мірою залежить і від того, коли воно випало з активного вжитку, такі слова виконують інформативну та комунікативну функції.

1.3.1 Історизми та їх функції.

Історизми — «слова, які вийшли з ужитку разом з реаліями дійсності, що вони називали"[15:95]. Наприклад: починок — пряжа, намотана на веретено; чисниця — десята частина (три нитки) пасма; пістря — груба, звичайно саморобна, тканина з різнокольорових лляних, бавовняних та інших ниток; намітка — покривало з тонкого серпанку, яким пов’язують поверх очіпка голову заміжні жінки; очіпок — старовинний головний убір заміжньої жінки у формі шапочки; бунчук — булава з металевою кулькою на кінці та прикрасою — китицею з кінського волосу; самопал — старовинна зброя — ґнотована рушниця, що не має замка і заряджається з дула; шлик, шличок — старовинний круглий або конічний головний убір, обшитий чи оздоблений хутром тощо.

Історизмами називаються слова, застарілі через те, що вийшли з ужитку ті предмети, які вони позначали, наприклад: мушкет, кунтуш, опанча, шеляг, челядь і т. д. З цієї ж причини історизми інколи називають матеріальними архаїзмами. На відміну від останніх, історизми не мають у сучасній мові синонімів. Історизми трапляються переважно в художніх творах історичної тематики, де вони позначають реалії доби, про яку йдеться, а також слугують засобом відтворення колориту мови тих часів, наприклад: «І була під Києвом січа велика. Стріли закрили сонце, а від тупоту копит, іржання коней і брязкоту заліза не чути було людського голосу. Ціла орда з ханом Отроком прийшла під Київ. <…> Хоч як завзято натискали половці, хоч як підбадьорював їх Отрок, сам ідучи попереду й пускаючи стрілу за стрілою до руських панцирів, хоч бурею літав він з своїм бунчуком від одного крила війська до другого — але стояла Русь, мов стіни святої Софії. Половецькі стріли застрягали в руських кольчастих телягах, списи ламалися об щити непроступним муром» (Л. Мосендз). ?

До історизмів належать назви:

* представників різних верств населення минулих часів (князь, боярин, смерд, війт, осавула),.

* давніх професій (мечник, лучник, бровар),.

* старовинної зброї та знарядь праці (булава, гаківниця, сагайдак, мушкет, соха, рало),.

* старовинного одягу (жупан, кирея, намітка, сап’янці),.

* колишніх грошових одиниць, одиниць міри (гривеник, дукат, аршин, корець, фунт) тощо [20:150].

Хронізми (історизми), — слова, що вийшли з активної лексики у зв’язку із зникненням понять, предметів, явищ, які вони позначали [12:543].

Зі слів українського вченого І. Олійника, історизми — це слова, які не обслуговують сучасні сфери життя, а тісно пов’язані з історією народу, відбивають його суспільне життя, розвиток культури, ідеологію, побуту в минулому.

Матеріальні архаїзми, або історизми не мають у сучасній літературній мові синонімічних замінників. Тому, коли виникає потреба назвати той чи інший предмет старовини, зникле явище, поняття або подію, що відбулася в минулому, завжди звертаються до цієї категорії лексики.

Мовознавець І. Білодід зазначав, що матеріальні архаїзми використовуються «сучасними письменниками в мові історичних романів, повістей, оповідань та інших творів. Відтворюючи факти і події минулих історичних епох, письменник, природно, активізує, підживлює і слова-позначення, що належать до тих епох"[8:65].

Серед матеріальних архаїзмів, або історизмів, можна виділити такі найголовніші семантичні групи слів:

1. Слова, що характеризують класову структуру суспільства, соціальний стан, місце людини в суспільстві та суспільні взаємовідносини представників різних верств населення минулих часів, напр.: бай, боярин, бояриня, вельможа, вінценосний, владика, вотчинник, дворянин, дука, імператор, князь, купець, купчиха, магнат, опричник, пан, панич, пані, панок, поміщик, поміщиця, цар, цариця, чиновник та ін., з одного боку, і бидло, біднота, голота, закуп, ізгой, кріпак, міщанин, мужик, наймит, невільник, нетяга, сірома, смерд, хлоп, хлопство, челядь, чернь; гімназист, гімназистка, інститутка, курсистка, реаліст, семінарист, — з другого. До цієї групи належить також лексика на позначення колишнього державного і політико-економічного устрою деяких країн: кріпацтво, кріпаччина, панщина, половинщина, скіпщина, імперія, самодержавство, воєвода, гайдук, дозорець, каштелян, підкоморій, посполитий, сейм, шляхта, ясновельможний, аманат, аскер, візир, мурза, султан, хан та ін.; назви податків, наприклад, віконне, волове, дань, десятина, жолудне, звірове, крамарне, ловче, мито, осип, очкове, перевози, подимне, подушне, покопитне, посесія, рибне, спасне, ставщина, сухомельщина, чинш тощо.

2. Назви колишніх урядових і військових чинів, адміністративних посад: війт, волосний старшина, городовий, градоначальник, губернатор, гусар, десятник, десяцький, дяк, жандарм, збирач податків, земський начальник, капрал, лава, лавник, обозний, окольничий, осавула, піддячий, підстароста.

3. Назви не існуючих у наш час установ і організацій, як-от: віче, волость, жандармерія, зборня, земство, магістрат, ратуша, сенат, собор (земський), суд (гайдуцгжий, громадський, коронний), упрат та ін.

4. Назви колишніх професій: бондар, бочарник, вугляр, дігтяр, кожум’яка, коногон, лучник, мечник, прикажчик, саночник, списник, чумак; бонна, гувернантка, гувернер, лакей, камердинер, покоївка тощо.

5. Назви зниклих побутових звичаїв, старих обрядів, релігійних свят: великдень, маслосвяття, піст, спас, сповідання, досвітки, хрестини та ін.

6. Назви старовинної зброї, амуніції, військових регалій: булава, бунчук, гаківниця, доспіх (булитий, золочений), карабеля, келеп, колчан, лати, лук, меч, мушкет, панцир, пернач, пістоль, ратище, рогатина, сагайдак.

7. Назви старовинного чоловічого та жіночого одягу, взуття, головних уборів, які вийшли з ужитку: бебешка, бекеша, бурнус, джерга, жупан, запаска, карас, кацавейка, каптур, кирея крайка, кунтуш, ліврея, намітка, очіпок, плахта, сап’янці, свита, сіряк, сукняк, талійка, черкеса, чумарка, чушка, ферязь, шушон (адамашковий) та ін.

8. Назви старовинних монет, грошових одиниць: алтин, гривеник, гривня, гріш, гульден, динарій, дукат, злот, злотий, золотник, єфімки, катеринки, крейцер, крижак, московка, орлянка, осьмак, півдинарій, півкопи, полтина, полтинник, полушка, семишник, серебреник, сороківець, срібняк, таляр, флорин, червінець, шаг, шеляг і под.

9. Назви старовинних одиниць виміру і ваги: аршин, безмін, берковець, верства, вершок, гони, десятина, камінь, капа, ківш, корець, лашт, лікоть, миля, око, пасмо, п’ядь, сажень, фунт, чисниця та ін.

10. Назви старовинного посуду: ведмедик, коновки, куманці, куфа, таріль, штофи тощо.

11. Назви зниклих народів, які відіграли певну роль в історії людства: ассірійці, вавілонці, гунни, печеніги, половці та ін.

12. Назви колішніх релігійних організацій та їх представників: орден (єзуїтський, тевтонський), єзуїт, крилошан, патер, пробощ, бернардини, домініканці, тевтонці і багато інших[32:100].

Матеріальні архаїзми використовуються з пізнавальною метою насамперед у наукових і науково-популярних працях, коли йдеться про події, факти, явища, які мали місце в минулому, про життя й діяльність історичних осіб тощо, напр.: «Міста, які одержували магдебурзьке право, звільнялись у ряді випадків від управління і суду великокнязівських або королівських намісників — воєвод і старост, компетенції яких переходили до магістрату—ради на чолі з війтом. Рада складалася з радців (обраних міщанами) і бурмістрів (обраних з-поміж радців), які по черзі головували в раді. Рада відала цивільним, а інколи і кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею і т. д. У ряді міст, крім ради, була і друга колегія — лава, що складалася з обраних довічно міщан — лавників і відала судом у кримінальних справах, крім справ про вбивство, підпали і т. п.» («Історія УРСР»).

Отже, розглянувши всі подані визначення терміна «історизм», ми прийшли до висновку, що найобгрунтованішим, найчіткіше сформульованим та найбільш доступним для розуміння та осмислення є визначення І. Олійника. Саме на його тлумачення ми будемо орієнтуватися у своїй роботі.

1.3.2 Архаїзми та їх функції.

Архаїзмами (від грец. ЬсчбЯпж — старовинний, давній) у загальному визначенні називаються слова, що вийшли з широкого вжитку й перейшли до так званого пасивного запасу лексики національної мови. Тобто до архаїзмів належать слова, «що називають такі предмети чи поняття, які самі по собі аж ніяк не застаріли, але для позначення яких тепер користуються іншими словами» [10:241]. Від інших застарілих слів, зокрема історизмів, архаїзми таким чином відрізняються тим, що мають у сучасній мові синоніми. Усі наявні в мові архаїзми поділяються на окремі типи, зокрема такі.

1. Власне лексичні архаїзми — слова, витіснені з мови словами з іншим коренем: рать — військо, уста — губи, рот, перст — палець.

2. Лексико-словотворчі архаїзми відрізняються від сьогоднішніх відповідників суфіксами або префіксами: вої — воїни, шкатула — шкатулка, коляса — коляска.

3. Лексико-морфологічні архаїзми характеризуються застарілою граматичною формою: роль — роля, читає — читаєши, моліться — молітеся, сини — синове.

4. Лексико-фонетичні архаїзми від сучасних назв різняться однією чи двома фонемами: поет — піїт, злато — золото, ріжний — різний.

5. Лексико-семантичні архаїзми — застарілі значення слів, які тепер уживаються з іншими, сучасними значеннями: живот (життя), язик (мова, народ), мир (громада, світське життя) [54:65].

У художніх творах архаїзми можуть використовуватись з метою:

1) відтворення історичного колориту тієї доби, про яку йдеться у творі, наприклад: «А паче всього він хоче, — тут сотник обернувся до Замойського, — він хоче, щоб козацтву реєстровому якнайскорше таки виплатили державне утримання» (І. Ле);

2) мовної характеристики особи, яка говорить, наприклад: «Мир дому і живущим в ньому, — сказав Балабуха, обнявши отця Степана» (І. Нечуй-Левицький);

3) надання мові відтінку урочистості, схвильованої піднесеності над звичайною, побутовою формою вираження, наприклад: «Світе вольний, несповитий» (Т. Шевченко); «Що ти за сила єси?» (П. Тичина);

4) створення комічного враження, наприклад: «Турн тяжку боль одоліває, к Енею руки простягає і мову слезную рече…» (І. Котляревський).

Залежно від того, чи слово архаїзувалося повністю, а чи застаріло тільки певне його значення, розрізняють лексичні й семантичні архаїзми.

Лексичні архаїзми — це застарілі слова, що вийшли з активного вжитку з будь-яким значенням [61:3]: вия (шия), шуйця (ліва рука), буй (хоробрий), глаголити (говорити), свічадо (дзеркало).

Лексичні архаїзми застаріли в усіх їх значеннях і були замінені іншими словами з тим же значенням. Слова, до яких лексичні архаїзми є застарілими синонімами, можуть мати іншу основу (марець — березень, звідець — розвідник, чата — варта), відрізнятися словотворчими частинами (інако — інакше), фонетичними особливостями (брег — берег, вольний — вільний, утверждати — утверджувати).

Cтилістичні архаїзми є застарілими синонімами до відповідних за значенням слів сучасної української літературної мови, що перебувають в активному вжитку. Тому вони використовуються в різних жанрах української літератури і в усному мовленні лише з певною стилістичною метою, з певною стилістичною настановою.

Стилістичні архаїзми, залежно від того, застаріли вони в усіх своїх значеннях як певні звукові комплекси чи лише в окремих, поділяють на лексичні і семантичні[8:58].

Серед лексичних архаїзмів розрізняють:

1. Власне лексичні архаїзми, тобто застарілі слова, витіснені з мови словами того ж значення, але іншої основи, напр.: ажитація — хвилювання, збудження, бран — полон, вельми — дуже, вия — шия, відати — знати, вікторія — перемога, воліти — бажати, всуе — даремно, денунціація — донос, десниця — права рука, дефравдація — розтрата, зигзиця — зозуля, зріти (узріти) — бачити (побачити), індагація — допит, ланіти — щоки, лицедій — актор, надвір — контроль, оний —- той, отверзати — відкривати, отчий — батьківський, перст — палець, пря — битва, бій, рать — військо, ректи — говорити, сіреч — тобто, стогни — широкі вулиці, площі, твердиня — фортеця, умислити — надумати, уповати — надіятися, уста — губи, чадо — дитя, чоло — лоб.

2. Лексико-словотворчі архаїзми, тобто застарілі слова, яким верзлися небеса. На суд страшний поспішає люд божий, муже-ський і женський, старий і молодий, бородатий і голений, зело грішний і світлоправедний. В сяйві золотому, на престолі високому, сидить грізний Саваоф. Одесную — Христос. І змовкли сурми. Встав грізний Саваоф: —Чи всі зібралися? Домкомам перевірити за особистою відповідальністю.— Всі, господи.— Судитиму вас по ділах ваших… Слухай мою команду… Коториї вівці— праворуч, коториї кози — ліворуч" (О. Вишня).

3. Семантичні архаїзми — це слова, в яких поряд з активно вживаними в сучасній українській літературній мові значеннями є значення застарілі. Так, слово колода вживається тепер у значеннях: 1) великий кусок дерева («І стали зв’язувать плоти безшумно з колод, лози й снопів» — П. Тичина); 2) вулик («Я бачив, як боєць, натомлений з походу І знов збираючись у невідомий бій, По-господарському у довбану колоду Збирав упійманий пропахлий воском рій» — М. Рильський). Третє значення цього слова — метрологічне — поширене в давньоукраїнській мові, на сьогодні є застарілим: «Брали есмы ис подимъю по колоді вовса» (Укр. грамота між 1386—1418 рр.).

Первинне значення слова небіж — бідолаха, сердешний, неборак. У сучасній українській літературній мові воно з цим значенням застаріло й звичайно не вживається, тобто в такому значенні воно стало семантичним архаїзмом. А в значенні «син брата або сестри, племінник» слово небіж і тепер активно вживається носіями української мови: «З лісу на прогалину виходять дядько Лев і небіж його Лукаш» (Л. Українка); «У Хоми в самого небіж учиться в Києві» (О. Гончар).

Часом архаїчна лексика набирає різного стилістичного забарвлення — залежно від свого місця в конкретному мовному оточенні і від змісту цілого висловлення, наприклад:

«Хай досі сниться іншому піїті.

Шалений брязкіт кинутих шабель". (Грабовський).

«Німим отверзуться уста, Прорветься слово, як вода,.

І дебрь-пустиня не полита, Зцілющою водою вкрита, Прокинеться" («Ісаія. Глава 35»).

Архаїчна лексика використовується в художніх творах для внесення в змалювання певних подій і явищ відтінку старовини. Тому ця лексика вводиться в мову тільки окремими елементами — словами або фразеологічними зворотами.

Лексика кожної мови не буває незмінною, вона дуже різноманітна. Але при цьому стара, давніша лексика в цілому зберігається, переходить до наступних поколінь. Пасивна лексика — це паралель між носіями минулого та майбутнього. Вона відбиває тогочасну мовну картину світу, змальовує події, відкриваючи всі реалії того, що відбувалося, тим самим збагачуючи українську мову та розвиваючи людину як обізнану індивідуальність.

Лексична система, як і мова в цілому, постійно змінюється, одні слова зникають, інші - з’являються. Саме ці процеси і відбиваються на словниковому складі української літературної мови. Отже, як активна, так і пасивна лексика відіграє важливу роль у житті людини. Вона відбиває зв’язок минулого з майбутнім, допомагає чіткіше збагнути зміст тих чи інших слів, підносить культуру та історію народу, підкреслює зміст кожного архаїзму.

Розділ 2. Вживання застарілої лексики в романі Ю. Мушкетика «Яса».

2.1 Історична основа твору Ю. Мушкетика «Яса».

Роман Ю. Мушкетика «Яса» — це твір, який ілюструє долю України XVII ст. та українського народу за часів козацтва, побут, звички, манери спілкування та менталітет. Автор намагався показати самовідданість, самопожертву з одного боку, та користь, зраду, егоїстичність, з іншого.

Відтворені Ю. Мушкетиком у художній формі події та факти належать до найбільш складних і суперечливих в історичній долі українського народу. Друга половина XVII ст. характеризувалася значними зрушеннями, які охопили практично всі сфери життя українських земель — економіку, суспільно-політичні відносини та етнокультурні процеси. Більшість із них були викликані подіями визвольної війни 1648— 1654 рр. та возз'єднанням України з Росією, в ході яких була вирішена не лише етнополітична проблема, але й досягнуті неперевершені за своєю глибиною соціальні результати (звичайно, в межах панівної феодальної суспільно-економічної формації). Переяславський акт 1654 р. закріпив сягаючу у глибину віків етнічну єдність братніх російського та українського народів. Водночас своєю героїчною боротьбою народні маси України (селяни, рядові козаки, трудове населення міст) завоювали ряд соціальних прерогатив, які вийшли далеко за межі тих завдань, що їх ставила в ході війни панівна верхівка: було знищено велике землеволодіння польських магнатів і шляхти та істотно послаблено феодальну залежність безпосередніх виробників від своїх власників, сталися помітні зміни в класово-становій структурі феодального суспільства, відбувався перерозподіл власницьких інтересів у сфері промислового виробництва тощо. Але це були тільки видимі ознаки соціальних здобутків визвольної війни. Не менш важливе значення мали зміни у глибинах суспільної свідомості селянсько-козацьких мас. Адже у них істотно порушився культивований віками панівним класом стереотип на корінне питання тогочасної епохи — питання землі та волі. Безпосередній виробник уперше відчув себе господарем становища, одержав можливість певною мірою вільно розпоряджатися результатами своєї важкої, виснажливої праці.