Болонський процес і реформування вищої освіти Франції

Реферат на тему:

Болонський процес і реформування вищої освіти Франції.

Уже більше п’яти років європейське освітнє співтовариство живе під знаком так званого Болонського процесу. Його суть полягає у формуванні на перспективу загальноєвропейської вищої освіти, яка грунтується на спільності принципів функціонування. Багато українських та російських науковців присвячують свої праці та статті вивченню Болонського процесу. Серед них Н. В. Дем’яненко, Л. Л. Товажнянський, Г. Г. Крючков, В.І. Байденко, Ю. М. Якіменко, З.І. Тімошенко та інші.

Метою роботи є надати стислий огляд історії Болонського процесу, виявити які факти і чинники зумовили його формування та показати наприкладі Франції як реалізуються реформи вищої освіти за вимогами Болонського процесу.

Поштовхом до радикального реформування європейської системи вищої освіти були студентські страйки 1968 року, насамперед Паризького університету — Сорбонни, які призвели до корінних змін у законодавстві європейських країн. Стурбованість європейської громадськості обумовлювалась якістю навчання, конкурентоспроможністю випускників вищих навчальних закладів, які поступалися на ринку праці своїм північноамериканським колегам.

Процес перебудови вищої освіти прийнято називати Болонським, хоча є всі підстави вважати його Сорбоннсько-Болонським. Він мав поступовий характер і розвивався від низу до верху: студенти — університетиуряди європейських країн. Протягом 80−90х років 20 століття міністрами освіти провідних європейських країн було підписано ряд важливих документів. Так, 18 вересня 1988 року, під час святкування 900-ї річниці найстарішого університету Європи у місті Болонья, було підписано Велику Хартію Університетів (Маgnа Charta Universatum). Уся науково-освітянська еліта Європи підтримала фундаментальні принципи подальшого розвитку вищої освіти та науки. [2−8].

Через десять років, 25 травня у 1998 році, на святкуванні 800-ї річниці Паризького університету — Сорбонни, міністрами освіти Німеччини, Франції, Італії та Сполученого Королівства було підписано «Сорбоннську декларацію», спрямовану на гармонізацію національних систем вищої освіти. А наступного року, а саме 19 червня 1999 року, в Болоньї з’явилася підписана від імені урядів міністрами освіти 29 країн «Болонська декларація», яка сформулювала вимоги та критерії до національних систем вищої освіти у світлі утворення єдиного європейського освітньо-наукового простору до 2010 року.

Відтепер кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких обговорюються результати впровадження Болонського процесу та уточнюються завдання на майбутнє. У Празі 19 травня 2001 року було підписано Празьке комюніке. Чисельність країн-учасниць Болонського процесу збільшилося до 33. У Берліні 19 вересня 2003 року кількість країн, які приєдналися до Болонського процесу, досягла 40, а в травні 2005 року в Бергені (Норвегія) — 45. Таким чином, розбудова європейського освітньо-наукового простору — це міжурядова ініціатива, що започаткована у Сорбонні у 1998 році, продовжена у Болоньї в 1999 році, у Празі в 2001 році, у Берліні в 2003 році, у Бергені у 2005 році.

Заснована на спільному бажанні держав, які вважають процедури Європейського Союзу в цій галузі занадто складними, ця політична лінія в освіті, започаткована у 1998 р. чотирма країнами (Німеччиною, Сполученим Королівством, Італією та Францією), віднині є провідним напрямом діяльності сорока п’яти країн «Великої Європи» .

Деклараціями і прийнятими рішеннями було висунуто дві основні мети:

• перетворити європейський континент на безмежний простір, в якому студенти, викладачі та дослідники могли б вільно переїжджати з однією місцевості в іншу;

• зробити цей простір прозорим та привабливим для всього світу. [2−10].

Зберігаючи культурні надбання кожної країни, Болонський процес має на меті полегшити поступову адаптацію кожної нації до необхідних змін, причому кожна країна усвідомлює, що для вищої освіти немає іншого шляху розвитку, ніж забезпечити її прозорість та якість на світовому рівні. Можливо, саме такий двовимір — міжнародний та національний — дозволив за чотири роки досягти схвалення цієї політики майже в усіх країнах Європи.

На конференціях за участю міністрів у Сорбонні (1998 рік), Болоньї (1999 рік), Празі (2001 рік), Берліні (2003 рік) та Бергені (2005 рік) було прийнято низку рішень.

Вивчення підписанних документів дозволяє встановити, що під час роботи цих конференцій було схвалено та поглиблено загальний напрям із врахуванням підсумків заходів, проведених у різних країнах.

Основні вектори спільних дій можна стисло викласти таким чином:

• прийняття прирівнювальної структури вищої освіти, що має три основні рівні, досягти яких можна протягом аналогічного терміну навчання: бакалавр, магістр, доктор;

• розробка модульного принципу освіти, згідно з європейською системою кредитів — ЕСТS;

• забезпечення взаємного визнання дипломів на європейському рівні;

• інтеграція потреб у професійній освіті на різних рівнях та забезпечення освітніх потреб протягом усього життя;

• сприяння мобільності студентів і викладачів та надання освітянським освітнім закладам європейського виміру;

• розробка методологічних засад для оцінювання якості освіти;

• опора на учасників освітнього процесу, насамперед на університети (Європейська асоціація університетів) та на студентів (Національні спілки студентів Європи). 2−34].

Своїми започаткуваннями та реформами Франція зробила вагомий внесок у розбудову загальноєвропейського наукового й освітянського простору.

Аналіз сучасного стану освіти у Франції свідчить про постійну увагу держави до освітянських проблем.

Після Сорбоннської конференції у 1998 році заходи, які запроваджувались у Франції, були спрямовані передусім на розвиток спільної структури європейського рівня, що в свій час одержала назву «3−5-8» або LMD (licence — masterdoctor — ліценціатмастер-доктор).

Це викликало уточнення поняття ступеня освіти, яке було визначено як сертифікований рівень освіти незалежно від галузі знань чи спеціальності. Він присвоюється дипломом за спеціальністю. У 1999 році існувало три ступеня (бакалавр, ліценціат, доктор наук) — отже досить було ввести додатково систему «бакалауреат+5», щоб досягти поставленої мети — ступеня «магістр», який у 2002 одержав назву «мастер» для внесення більшої ясності цього питання в міжнародному контексті.

З 1999 року ступінь «мастер» автоматично прирівнюється до дипломів DЕА (Dipl^ome d’s aprofondies — диплом поглибленої освіти) та DESS (Dipl^ome d’s supres spis диплом спеціалізованої вищої освіти), диплома інженера та з 2002 року — до диплома магістра. Він також може прирівнюватись до інших дипломів цього ж рівня, внесених до списку міністром, уповноваженим з питань вищої освіти. За згодою усіх зацікавлених сторін було створено спеціальну комісію з питань якості освіти та дипломування управлінських кадрів, на зразок комісії з інженерних спеціальностей. Ця комісія розпочала свою роботу влітку 2002 року.

Згідно з рішенням Болонського процесу, на рівні ліценціату та враховуючи впровадження професійної орієнтації першого ступеня, основним завданням було створення нового диплому: спеціалізованого ліценціату. Цей рівень — перехідний між рівнем техніка вищої кваліфікації та рівнем інженера чи управлінця (другий рівень) — передбачає як набуття початкової вищої, так і безперервної освітийого утворено завдяки тісній співпраці між навчальними закладами та професійним середовищем.

Цей новий диплом мав значний успіх: до початку занять у 2002 році було відкрито 600 таких ступенів. Це дозволило навчати за новими кваліфікаціями, посилити професійне спрямування та зняти обмеження діяльності університетських технічних інститутів та інших підрозділів в рамках навчальних закладів, що стало можливим завдяки встановленню партнерських зв’язків між університетами — вищими школами, університетами — ліцеями.

Крім реформування суто освітянської галузі, у Франції було вирішено поглибити формування європейського освітньо-наукового простору згідно з глобальним підходом:

• що поширюється на всі форми французької системи вищої освіти, яке б міністерство не відповідало за неї;

• що включає початкову вищу освіту та безперервну освіту протягом усього життя, академічну освіту та професійну освіту, очну та дистанційну форми, традиційні форми викладання та викладання за допомогою комп’ютерних технологій тощо;

• що зміцнює, з одного боку, автономію навчальних закладів, їх новаторство, введення інновацій, а, з іншого боку, — сучасні методи національного оцінювання;

• що започатковує нову ситуацію, за якої б нові правові рамки не замінювали б старі (які не відміняються), а надавали б навчальним закладам можливість вибору. [1−105].

У цьому контексті було опубліковано чотири законодавчі акти міністерства освіти Франції:

Декрет, що визначає принципи європейського освітньо-наукового просторувін впроваджує систему кредитів та наголошує на створенні системи освітніх пропозицій, організованої в гнучкі навчальні цикли освітивін надає кожному міністру можливість застосовувати ці загальні принципи відповідно до секторів освіти, що знаходяться в його компетенції;

Декрет, що модернізує в цілому державний сектор, приводить у відповідність юридичні поняття ступеню, звання та державного диплому, визначаючи, зокрема, як державний будь-який диплом, виданий під контролем державивін встановлює загальний принцип державного періодичного оцінювання (контролю) — і останнє, він доручає міністру з питань вищої освіти забезпечити єдність французької освітньої системи;

Нарешті, два інших декрети стосуються узагальненого врахування у навчанні попередніх здобутків студентів, що пов’язані з їх навчанням за кордоном, або є результатом їх професійної діяльностівони визначають таким чином умови зарахування, яке дозволяє оптимізувати етапи навчання та сформулювати загальні засади початкового та безперервного навчання.

Отож що стосується університетів (але це виходить і за їх межі), то ці принципи були розроблені для навчання у ліценціаті, магістратурі і докторантурі. Цю систему доповнено встановленням стипендій для мобільності студентів і основними правовими положеннями, що сприятимуть міжнародній ініціативі закладів.

Таким чином, з метою розбудови до 2010 року Європейського простору вищої освіти у Болоньї у 1988 році, а потім в Сорбонні в 1998 році було ініційовано процес, який набув оформлення у Болонській декларації, підписаної двадцятьма дев’ятьма європейськими країнами 19 червня 1999 року. Кожні два роки відбуваються зустрічі міністрів вищої освіти країн Європи, на яких обговорюються результати впровадження Болонського процесу. Під час останньої конференції міністрів у Бергені 45 європейських країн поставили перед собою мету створити в Європі найбільш конкурентноспроможне та динамічне суспільство знань у світі.

Останні шість років вищі навчальні заклади Франції працювали над пошуком моделі їх функціонування, яка б найкраще інтегрувала головні цілі Болонського процесу. Внаслідок цього була прийнята нова система освітніх рівнів LMD (licence — masterdoctor — ліценціат-мастер-доктор), було впроваджено єдину європейську систему кредитів ЕCTS, було створено новий диплом — спеціалізований ліценціат, введенно стипендії на підтримку мобільності студентів та для сприяння міжнародної ініціативи вищих навчальних закладів.

Література:

1. 1.Арутюнова Ж. М. Современные тенденции развития системы образования во Франции//Иностранные языки в школе. — 2004. — № 3.

2. 2.Болонський процес у фактах і документах (Сорбонна — Болонья — Саламанка — Прага — Берлін)/Упорядники: Степко М. Ф., Болюбаш Л. Л., Шинкарук В. Д., Грубінко В.Р., Бабин І.І. — Тернопіль:Видавництво: «Економічна думка», Танг, 2003р. — 60с.

3. 3.Ван дер Венде М. К. Болонская декларация: расширение доступности и повышение конкурентноспособности высшего образования в Европе//Высшее образование в Европе. — 2000. — № 3. — Том ХХV.

4. 4.Долженко О. В. Сорбонская и Болонская декларации: Информация для размышления.//Вестник высшей школы: Alma mater. — 2000. — № 6.

5. 5.Єгоров Г. Система освіти у Франції.// Історія в школі. — 2001. — № 3−4.

6. 6.Крючков Г. Г. Болонський процес як гармонізація європейської системи вищої освіти//Іноземні мови в навчальних закладах. — 2004. — № 1.

7. 7.Мозганова В. Европа уже не идет, а бежит по Болонскому пути// Элитное образование.. — 2004. — № 5.