Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Фактори, що впливають на розвиток підліткової злочинності

ДипломнаДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Третьою характерною рисою підліткової злочинності являється її агресивність, яка здебільшого невмотивована. Агресія — мотивована деструктивна поведінка індивіда, яка суперечить прийнятим правилам і нормам існування людей в суспільстві, спричиняючи моральну, фізичну, матеріальну і психологічну шкоду іншим людям. Також не слід забувати про групову агресію. Вона може бути направлена… Читати ще >

Фактори, що впливають на розвиток підліткової злочинності (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Вступ

В усі часи актуальною проблемою являється підліткова злочинність. Адже проблема підліткової злочинності стоїть не тільки перед працівниками міліції, а і перед всім суспільством в цілому, бо підлітки — це діти, а діти наше майбутнє. Так яке може бути майбутнє, якщо в такому ранньому віці вони стають на злочинний шлях. Нажаль наша держава та окремі батьки не в змозі турбуватися належним чином про дітей. Багато підлітків стає на злочинний шлях із-за таких факторів: погане матеріальне забезпечення; криміногенний район проживання; відсутність батьків або батьки алкоголіки, наркомани, злочинці; неповна сім'я; наявність друзів з кримінальним минулим; кримінальна компанія. Якщо зануритись глибше, то можна побачити, що у них повністю змінилися норми, цінності, установки, атрибути, проведення дозвілля та обрання професії.

На сьогоднішній день у середовищі неповнолітніх, усе частіше спостерігаються такі ознаки деморалізації; як пияцтво; наркоманія; токсикоманія; бездоглядність; бродяжництво; жебрацтво; проституція; ріст різних неформальних груп; які перетворюються в асоціально-кримінальні співтовариства. Усе це не могло не позначитись на рості правопорушень і злочинів у середовищі підлітків.

Варто відзначити, що підліткова злочинність набуває масштабів, наприклад у Торезькому МВ УМВС України було зареєстровано за 2000рік-113 злочинів скоєних підлітками, а у 2009 році - 298 випадків скоєння злочинів підлітками. Із цих даних можна побачити, що рівень підліткової злочинності за останні 9 років виріс більш ніж у двічі. Підвищення рівня злочинності неповнолітніх загрожує майбутньому суспільстві, тому, що рівень рецидивної злочинності серед цих осіб збільшується. Це підвищує рівень злочинності в цілому. Так як підліткова злочинність носить груповий характер вона все більше втягує в своє коло, нових учасників, ще вона характеризується підвищеною жорстокістю, цинізмом по відношенню до жертви.

Також підвищений рівень латентної злочинності неповнолітніх. Це пов’язано з тим, що потерпілий не звертається до правоохоронних органів, а також випадки коли правоохоронні органи далеко не завжди оцінюють відповідний факт, який вимагає кримінально-правової оцінки, реєстрації і реагування. Усе вищесказане свідчить про те, що боротися з негативними явищами, правопорушеннями і злочинністю серед підлітків є на сьогоднішній день однією з актуальних проблем українського суспільства тому, що саме стан цього покоління визначає спрямованість і темпи розвитку сучасного суспільства на довгі роки вперед. 5]

Особливість неповнолітнього правопорушника є своєрідним «центром», одним з вузлів проблеми боротьби зі злочинністю. Вся специфіка цієї боротьби прямо або побічно «виходять» на особистість неповнолітнього правопорушника замикаються на ній, виявляються через неї.

Правильне положення про необхідність подолання відомого розриву між «двома кардинальними проблемами» соціології і кримінології, попередженням правопорушень і навчанням про причини правопорушень може бути реалізована за рахунок «3-ї кардинальної проблеми» — дослідження особистості правопорушника.

Об'єкт дослідження — злочинність як соціальне явище.

Предмет дослідження — фактори, що впливають на розвиток підліткової злочинності.

Мета даної роботи — вивчення факторів, що впливають на розвиток підліткової злочинності та дії працівників міліції з попередження підліткової злочинності для розробки рекомендацій із профілактики правопорушень серед неповнолітніх.

Задачі :

— Розглянути злочинність підлітків з точки зору соціології;

— Вивчити особливості підліткової злочинності;

— Розглянути види та характеристики підліткової злочинності;

— Виявити фактори, які сприяють проявам злочинної поведінки підлітка;

— Розглянути діяльність працівників міліції щодо попередження підліткової злочинності.

— Розробити рекомендації, що до покращення профілактики підліткової злочинності.

Розділ 1. Підліткова злочинність як предмет аналізу соціології

1.1 Поняття підліткової злочинності та її особливості

В житті кожна людина досить часто зустрічається з словом «підліток». До підлітків ми звикли відносити малолітніх та неповнолітніх дітей. Поняття підліток не однозначно, так в «Конвенції про права дитини» дітьми рахуються особи до 18 років. В американській культурі існує поняття тінейджер, який визначає соціально демографічну групу з 13 до 20 років. В до індустріальному суспільств дитина по досягненню полової зрілості відразу стає дорослою людиною та має всі права та обов’язки. В сучасній українському кримінальному кодексі підлітками прийнято рахувати осіб, які досягнули 14-літнього віку. В педагогічній літературі підлітками прийнято рахувати учнів середніх та старших класів, які досягнули 12-літнього віку. В ході бакалаврського дослідження під підлітками ми будемо розуміти осіб, яким від 14 до 18 років.

Можливості людини визначаються в основному його соціальним статусом місцем займаним соціальній структурі. Іншими словами, джерелом девіантної поведінки служить соціальна нерівність, нерівність можливостей, доступних людям, які відносяться до різних соціальних груп.

Якщо це так, то слід розглянути, як специфічно для підлітків проявляється соціальна нерівність, протиріччя між потребами і можливостями в їх задоволенні.

По-перше, в усіх суспільствах поняття «старший» і «молодший» означають не тільки вікову різницю але і статусну. Поняття «старшинство» має не тільки ціннісне, але і соціально-статусне значення, позначаючи деяку нерівність, як найменшу асиметрію прав і обов’язків. В усіх мовах поняття «молодший» вказує не тільки на вік, але і на залежність, підкорений статус. Таким чином вікова відмінність обертається соціальною нерівністю.

По-друге, протиріччя між постійно зростаючими потребами людей і відносно нерівними можливостями їх задоволення здобувають стосовно до молоді особливо гострий характер в силу протиріччя між підвищеним енергетичним потенціалом молодих, бурним розвитком їх фізичних, інтелектуальних, емоційних сил, бажання само затвердитися в світі дорослих і неостаточною соціальною зрілістю, недостатнім професіональним і життєвим опитом, а отже і порівняно не високим соціальним статусом.

По-третє, стосовно молодих гостро стоїть проблема соціальної активності в суспільно схвалюваному, допустимому направленні, так як молодь особливо потребує в соціальному визнанні і само затвердженні, а не задоволена потреба наводить до спроб реалізувати себе не тільки в творчості в негативних поступках, злочинах, або ж приводить до «відходу» — як форми пасивного протесту.

Крім загальних причин девіантної поведінки і їх дій в молодіжній сфері можна назвати деякі фактори, визначаючі велику ймовірність реалізації тих чи інших форм відхилень. Так, незадоволена потреба в само затвердженні відносно частіше приводить до насильницьких злочинів. Є фактори які посилюють тягу до молоді до алкоголю і пояснюючи вибір саме цієї форми девіантної поведінки. Якщо алкоголь взагалі полегшує спілкування між людьми, то для підлітків і молоді дана властивість стає особливо значимою: в силу недостатності соціального опиту, роботи, недосвідченості в спілкуванні між полами, деякі намагаються за допомогою алкоголю придбати велику упевненість в собі, подолати зніяковілість, відчуття неповноцінності і.т.д. За допомогою зловживання алкоголю підлітки демонструють свою «дорослість», приналежність до світу дорослих.

Якщо для однієї частини підлітків засобом активного само затвердження слугують інколи злочини, то для інших краще відійти від чужого, не зрозумілого світу в алкоголь, наркотики або ж самогубство. Вживання алкоголю і наркотиків, суїцидальної поведінки — це форми, відхід — як результат неприйняття соціальної дійсності і вміння пристосуватися до неї схвалюваними суспільством способами.

Згідно концепції «подвійної невдачі» американського соціолога Р. Мертона, такі форми поведінки виникають при наявності двох обставин:

1) тривалої невдачі в досягненні поділених суспільством цілей легальними засобами і

2) нездібність вдатися до незаконного способу досягнення цих цілей. подвійна невдача веде, як до особистого, так і до формування таких субкультур.

Взагалі суспільство з перевагою норм, цінностей, зразків поведінки, відмінних від правлячих в суспільстві, утворюють ціннісно-нормативну субкультуру.

Субкультура формується в результаті інтеграції людей, чия діяльність образ життя протистоять правлячим в суспільстві, а тому їм відхиляються.

Субкультурі спільноти тим більше згуртовані і відмінні від діючої культури, тим більш енергійно і жорстко нею відторгаються. Тому, наприклад, група наркоманів інтегрована більше ніж компанія алкоголіків, але менше, ніж суспільство злочинців або засуджених.

Підлітки і молодь частіше інтегрують в субкультур ні групи, ніж дорослі. Це пояснюється природнім прагненням об єднатися в умовах занедбаності і недружелюбна міра дорослих, і в пошуках настільки значимих для молоді дружніх сексуальних контактів і прив’язаності, і розуміння родичів при не нерозумінні дорослих і.т.д.

До формування ретриських субкультур приводить: 1) особиста невпорядкованість і незадоволеність; 2) нездібність або неприйняття активних форм самоутвердження, подолання конфліктних ситуацій, фрустрації;

3) потреба в спілкуванні в референтній групі; 4) інтеграція неформальних груп, як результат натиску соціального контролю.

Багато підлітково-молодіжні групи соціально нейтральні або визнаються суспільством. Інші носять виражений анти суспільний характер (10).

Зразкова типологія об'єднань з девіантною поведінкою і анти суспільною свідомістю наступна:

Випадкова група — наприклад, що затівають бійки на дискотеках, стадіонах і в других місцях, але має свої неписані групові норми і цінності. Причому входження в звичайну групу сприймається, як сигнал про звільнення від соціального контролю. Крім цього, добре відомо, що дії зроблені індивідом в юрбі, здаються йому анонімними, якби не особистими діями.

Ретристська група — звичайне знання таких груп, безцільне проведення часу, сумнівні розваги, токсикоманія і наркоманія.

Агресивна група — заснована на найбільш примітивному уявленні про ієрархію цінностей і мінімум культури. Для кримінальних груп особливо характерними рисами являється сугестивність і конформізм. В групі підлітків проходить своєрідну школу помилкового колективізму, ризику, романтики, підлості і жорстокості. Тут його підтримують матеріально, переконують, що він все може.

Підліток в своєму складному і світі жорстокому менш захищений ніж в роки дитинства. Саме тому, навіть якщо він не займає в групі особливого статусу він вимушений бути в ній. Інакше він — ізгой. Адже для підлітка саме важливе — спілкування, відчуття «Ми «, усвідомлення свого «Я». Сама підліткова сфера дуже агресивна. Відносини нерідко будуються на неохайності, приниженні слабких, а то і відвертої жорстокості. Непотрібні сім'ї і школі діти стають ізгоями суспільства, тероризують оточуючих, грабують і насилують.

В соціології, кримінології і психології розділили членів груп на наступні категорії :

«Аутсайдер» — людина, яка попала в життєвий тупик, невдаха, не знайшовши визнання в формальній групі або організації, не маючи можливості для самореалізації.

«Маргінал» — самотня особа, яка втратила індивідуальні і соціальні зв’язки, постійно, що випробовує соціальний і психологічний дискомфорт і нерідко, що намагається самоутвердитись шляхом аморальної поведінки.

«Конформіст» — людина. Яка легко піддається впливу лідерів, добре адаптується в новому соціальному мікросередовищі, швидко і без надмірних зусиль засвоюють цінності і норми.

«Фанат» — людина, яка віддана цінностям і символам групи.

«Борець» — людина для якої процес боротьби за ідею означає більше, ніж сама ідея, завжди готовий до активних дій щодо захисту групових інтересів, її автономії і цінності.

«Вождь» — людина. Яка бачить своє призначення в тому. Щоб керувати людьми, який претендує на роль лідера в групі, проявляє ініціативу організатора і нерідко дійсно, що володіє непоганими для цього здібностями.

«Попутник» — людина, яка випадково приєдналась до групи.

«Імітатор» — людина для, якої на першому місці стоять зовнішні атрибути і символи об'єднання, який складає для нього предмет гордості, при цьому він не сильно затрудняє себе в аналізі групових цінностей і цілей.

«Нудьгуючий» — людина, мотив якої є більш змістовно організувати своє дозвілля і знайти середовище для спілкування.

В криміногенних компаніях «модель поведінки» убого — примітивна: слабкий — пропадай, сильний — виживай. Під «силою» нерідко розуміють групову розправу над одинаками, які чимось не вгодили їх вимогам.

В підліткових компаніях дуже часто висміюються такі якості як: чуткість, уважність, чуйність та доброта, так як заперечуються загальнолюдські якості. Звідси — жорстокість, яка інколи може доходити до садизму. 3]

Так затверджується беззаперечне підкорення «лідерам» і «вожакам» вуличних компаній, нав’язується прагнення «бути відомим». Відсутність теплих емоційних контактів з батьками в сім'ї може потягнути за собою порушення в психіці дитини, а потім агресивну поведінку. Побиті діти, як правило не хочуть повертатися в сім'ю. Служби не можуть забезпечити їх притулком. Підлітки прячуться на квартирах у знайомих, в притулках для безпритульних або ж бродяжать. Дуже часто їх підбирають люди із кримінальної сфери.

Якщо уважно придивитися до неповнолітнього який навчається в загальноосвітній школі або ПТУ можна помітити, що він знаходиться в кількох сферах відносин одночасно. Перша сфера — формальна (офіційна), яка пов’язана з виконанням правил (закону) навчання. Він зобов’язаний відвідувати школу або ПТУ здобути знання, працюючи на підприємстві він повинен дотримуватись трудової, підприємницької і технологічної дисципліни. За порушення встановлених правил і норм офіційних відносин до нього можуть застосовуватись різноманітні санкції. Друга сфера відносин — неофіційна (неформальна). Вона пов’язана з положенням неповнолітнього в сфері однолітків і сім'ї з неформальними відносинами з дорослими. Тут застосовують інші міри покарання. Звичайно кожна із цих сфер відносин має свою шкалу цінностей, престижності особистості і оцінки її поведінки. Обидві сфери відносин в яких знаходиться неповнолітній вказують різний вплив на формування його особистості і поведінки.

Формальна (офіційна) структура, призначена допомогти підлітку або юнакові отримати середню освіту, обрати собі професію і оволодіти нею, підготовитись до трудового життя. В цій сфері життя викладачі та дорослі розподіляють неповнолітніх молодих людей на активістів і не активістів, на тих хто встигає з навчанням, і невстигаючих, на дисциплінованих і не дисциплінованих.

Інша справа — неофіційна (неформальна) структура. Тут ніколи нічого не вказується «зверху». Підлітки абсолютно автономні і не вписуються в структуру більш високого порядку, незалежні від світу дорослих. Такі об'єднання виникають із-за специфіки спілкування підлітків та дорослих: одні з яких прагнуть до поваги та самостійності, рівності у спілкуванні, інші намагаються керувати та ставити з себе хазяїна положення.

Для подальших роздумів досить розподілити неформальні об'єднання молоді на дві підсистеми: про соціальну і асоціальну. Представники цих підсистем можуть діяти в сфері дозвілля, політики, екології, технології. Незалежно від сфери застосування сили, представники першої підсистеми — це соціально позитивні групи і суспільні формування неповнолітніх. Тут не проходить відторгнення загально людських цінностей. Це нормальна вікова опозиція підростаючого покоління до дорослих. Саме вона забезпечує прогрес в розвитку суспільства.

Першою характерною рисою підлітковою злочинністю кримінологи та соціологи рахують її груповий характер. Асоціальний (або антисоціальний) тип об'єднань характеризується слабо вираженими моральними нормами, кримінальними цінностями і установками. В таких об'єднаннях можуть опинитися панки, хіпі, металісти, наркомани та інші. Хоч в родині дитина і отримує необхідний йому соціальний захист і емоційну прив’язаність, але дорослішаючи він прагне вийти за її межі, придбати свободу дій, при цьому намагається зберегти почуття захисту. Перехідним мостом в світ дорослих виступає група однолітків. Вона дає і захист і волю. 7]

Незалежність і свобода — це нариси дорослої субкультури, а соціальний захист і емоційна приналежність, які підлітку ще потрібні, так як він ще не дорослий, тягнуться з дитинства і сім'ї.

Група однолітків включає в себе людей одного віку, які рахуються в повній мірі підходящими на роль суду тих вчинків і дій які скоюють підлітки. Вперше її засуджують не батьки і не родичі, а однолітки. Це зовсім нова ситуація, в яку підліток тільки вступає. З точки зору соціалізації це принципово важний момент: підліток навчається дивитися на себе очима інших людей, які, по-перше, являються не родичами. По-друге, не доросліше від них. В групі однолітків індивід, якби приміряє на себе одяг дорослої людини.

Ніякий інший соціальний інститут не може нав’язувати собі такі функції, які виконують групи однолітків. Вони допомагають засвоєнню навичок соціальної поведінки, присвоюють первинний статус, допомагають легше пережити ослаблення зв’язків з батьківським домом, передають специфічні для підліткового віка цінності уявлення і на кінець задовольняють потребу в гетеро сексуальних контактах. На кінець в групі однолітків можна отримати взаєморозуміння і згуртуватись опору активного виховання дорослих.

Другою характерною рисою злочинності неповнолітніх є її тісний зв’язок з дорослим злочинним світом. Ми можемо побачити подвійну дію, з однієї сторони дорослі втягують підлітка в злочинність, а з іншої сторони підлітки-злочинці, які дорослішають поповнюють ряди дорослих злочинців.

На підліткову злочинність впливають і еміграційні процеси. [11]

Третьою характерною рисою підліткової злочинності являється її агресивність, яка здебільшого невмотивована. Агресія — мотивована деструктивна поведінка індивіда, яка суперечить прийнятим правилам і нормам існування людей в суспільстві, спричиняючи моральну, фізичну, матеріальну і психологічну шкоду іншим людям. Також не слід забувати про групову агресію. Вона може бути направлена, як на зовнішність групи так і на внутрішність. Зовні групи об'єктами агресії неповнолітні стають діти, ровесники і дорослі. По відношенню до дітей приймаються такі способи, які не досягають рівня криміналу, як насмішки, образи, глузування, кримінальні - наприклад вимагання, насильство, тілесні ушкодження, вбивство. Слід відмітити, що кримінальною поведінкою в відношенні дітей відрізняються переважно групи вульгарних злочинців які влаштовують масові порушення громадського порядку. Групи професіональних злочинців не припускають цього так як знають, що за зґвалтування дитини, якщо він попаде в колонію, сам може бути підвергнутий зґвалтуванню. Однак все це не зменшує кількості дітей, які щорічно стають об'єктами агресії злочинних груп неповнолітніх.

Інша справа — діти. По відношенню до них допускаються всі види агресії. Закони і моралі цього світу не знають меж. Любий одинокий підліток може стати об'єктом агресії злочинної групи.

По відношенню до дорослих групова агресія може проявлятись, як в до злочинних групах так і в кримінальних формах. До злочинні прояви частіше всього являються реакцією вікової опозиції до дорослих, в вигляді кримінальна по відношенню до дорослих охоплює всі види передбачені КК України. Все це збуджується такими мотивами: демонстрація своєї сили і перевага над іншими; сміливість; рішучість; винахідливість; демонстрація чоловічої здібності; бажання бистрого збагачення; групова солідарність; бажання владарювати і т.д.

Важливо звернути увагу на групову агресію, об'єктом якої не є одиночки, а інші злочинні групи неповнолітніх. Причинами появи групової агресії можуть бути різними: територія; спори між групами за зону злочинного діяння; спори за найкращими місцями оддихів та інших порушень інтересів групи.

Внутрішньо групова агресія — це неавторитетні люди, фізично слабкі, новачки, а також інфантильні. Причини агресії направлені на члена групи можуть бути різними: провинність, порушення ним якихось табу. Ціль і мотиви агресії: провчити «винного», «поставити на своє місце».

Групова агресія в психологічному аспекті представляє собою певний цикл переживання групового психічного стану: на початковому етапі - виникнення деякої деструктивної групи і незадоволеність своїм становищем; потім зростання в нутрі групи напруги, яка потребує розрядки; пошук об'єкта на якому можна було б розрядитись і зняти напругу; вибір мотивів і способів прояву агресії; «кайф» від процесу здійснення агресії, спад напруги і розрядка. 2]

Важливими стимулами агресивної поведінки групи слугує беззахисність, поступливість або навпаки опор жертви. Беззахисність і поступливість жертви провокують групову активність банд і шайок підлітків. Опір жертви викликає групову ярість, який характеризується бажанням провчити «лоха», дати йому зрозуміти с ким він має справу, «поставити його на місце», як він посмів чинити опір. Все це проходить на фоні «судження групової свідомості». Група не задумується про можливі наслідки.

Самим важливим стимулом є бажання групи-агресора відчути владу над іншими людьми. В залежності від соціально-психологічного статусу розрізняють ролі в здійсненні групової агресії:

планування агресивного акта і розподіл обов’язків здійснюється лідером;

призвідниками виступають «шістки»;

менш опитні і новачки в злочинній діяльності проходять «курс навчання» — стоять «на шухері» ;

найбільш опитні і фізично розвинуті входять «в справу» в самий вирішальний момент і завершають агресію;

розподіл здобичі здійснюють хранителі «загального котла».

Інші члени групи здобувають транспорт, прячуть труп, і т. д.

Таким чином, статус і роль в груповій агресії тісно повязані між собою в любій груповій діяльності по криміналу: «Кому, що можна. А кому не можна».

Для різних груп населення, представників різних культур і на протязі різних історичних народів, також виявлені варіації в характері залежності злочинності від віку. він являється потенціальним вираженням нерівності, яка стосується дозвілля до можливостей і суттєвого, як в законі так і в незаконних структурах суспільства.

По повідомленням програми UCR піковий вік злочинності складає не менше 25 років, для всіх злочинів. У підлітків даний показник у два рази менший. Насправді вікова медіана для більшості злочинців складає не менше 30 років.

Американська статистика показує, що мала частина підлітків-правопорушників закінчується арештом. М. Хінделанг проводив дослід, щоб дізнатись приблизний вік злочинців про скоєні зґвалтувань, крадіжок, розбоїв та інших. Максимальна кількість злочинів була скоєна особами у віці 18 — 20 років; трохи менше за кількістю злочинів посідає у віці 12 — 17 років. Самим низьким — старше 21 року.

Американськими соціологами виявлена наступна закономірність: хоча неповнолітні скоюють більше злочинів, вони менше ніж дорослі скоюють тяжкі злочини, з використанням зброї; неповнолітні дуже часто завдають тілесних пошкоджень потерпілим; також неповнолітні частіше і більше схильні до групових злочинів.

Показники рівня правопорушників різко підвищуються коли йде вступ до підліткового віку, оскільки підлітки відгороджені від світу дорослих несподівано стикаються з основними причинами, які являються збудником до скоєння злочину: статус, влада, самостійність, високий рівень адреналіну та інше. Крім того становище неповнолітніх захищає їх від багатьох соціальних і передбачених законом наслідків протиправної діяльності.

Четвертою характерною рисою підліткової злочинності є високий динамізм. Існує закономірність, що рівень злочинності повинен дорівнює приросту або зменшенню населення підліткового віку, у нашому випадку все по іншому, у нас спостерігається зменшення підліткового населення на 15 -20%, а кількість злочинів за 10 років в два рази збільшилась. Сьогодні кожний 10 злочин скоює підліток або юнак.

П’ятою характерною рисою є високий рівень латентності, коли злочин скоєний але правоохоронним органам про це не відомо. Не всі жертви заявляють про скоєння відносно них факту злочинного посягання. Причини високого рівня латентності різні, які залежать від характеру скоєного злочинного посягання: так, при зґвалтуванні діє фальшивий сором; небажання оприлюднювати про себе компрометуючі відомості; погрози зі сторони насильників і т.д. При рекеті, кишенькових крадіжках, шахрайстві діють інші причини. Дуже часто відсутня віра в те, що міліція може зловити та притягнути до кримінальної відповідальності злочинців.

Шостою характерною рисою характеризується нерівномірність динаміки по різним часовим показникам, що пояснюється рядом об'єктивних факторів, але і віковими психологічними особливостями підлітків. Дуже часто злочини скоюють в вільний від занять час. Потрібно відмітити, що «піком» злочинних проявів припадає на 20.00 — 21.00, в цей ж період зафіксовано найбільшу кількість звернень підлітків в службу «Довіри». Приблизно 7% злочинів скоюють в навчальний час, коли вони повинні були бути на зайняттях. Біля 10% злочинів скоюють в період проходження практики та виконання робіт. Десь 18−20% злочинів скоюють в вихідні і святкові дні. Менш за все скоюють злочини в понеділок. [Торезький МВ УМВС України в Донецькій області ]

1.2 Типологія підлітків делінквентів та їх характеристики

У всі часи суспільство намагалося придушувати небажані форми людської поведінки. В якості не бажаних майже в рівній степені опинялися генії і злодії, дуже ліниві і трудящі, бідні і багаті. Різкі відхилення від середньої норми, як в позитивну так і в негативну сторону погрожували стабільності суспільства, яка завжди цінилася найбільш за все.

Соціологи називають відхиляючу поведінку девіантною. В широкому смислі термін «девіантність» означає любе відхилення від прийнятих в суспільстві соціальних норм, починаючи із самих незначних. Коли американські соціологи пишуть про те, що девіантна поведінка приймає такі форми, як кримінал (crime), делінквентність, героїчні проступки, самовбивство, бунт, геніальність, розтрата чужих грошей, сексуальні домагання, наркоманія і т.п., то вони, по суті говорять про девіантність в широкому смислі.

В вузькому значенні девіантність означає незначні проступки, ті, що не підпадають під статтю кримінального кодексу. До серйозних форм порушення спеціалісти застосовують додаткові терміни, а саме делінквентність та злочинність (кримінальна поведінка). В подальшому девіантність в широкому смислі буде називатися «відхиляючою поведінкою». Люба поведінка, яка викликає незадоволення суспільної думки, називається відхиляючою. Це надмірно широкий клас явищ — від безквиткового проїзду до вандалізму. А тому, слід говорити про форми і розміри відхилення. До основних форм девіантної поведінки Я.І. Гілінський та В.С. Афанасьєв відносять: 1) пияцтво та алкоголізм, 2) наркотизм, 3) злочинність. 4) самогубство, 5) проституція, 6) гомосексуалізм. Інколи до них добавляють також азартні ігри та психічні розлади. Вище вказані форми відхиляючої поведінки можна поділити на три групи: тобто девіантну, делінквентну та злочинну. Під девіантною поведінкою розуміють такі відхилення, які не ведуть за собою кримінального покарання, іншими словами не являються протиправними. Сукупність протиправних проступків, або злочинів, отримала в соціології спеціальну назву — делінквентна поведінка. Обидва значення — широке та вузьке — однаково використовуються в соціології.

Таким чином, відхиляюча поведінка — яка охоплює три форми — девіантну, деліквентну та кримінальну поведінку, які представляють собою, по зростаючій, три ступені порушення соціальних норм. В результаті виникає деякий континуум, або шкала відхиляючої поведінки. Радянська, а сьогодні російська міліція, і інші правоохоронні органи, реєструють тільки те, що вони в змозі розслідувати. Друга причина заключається в тому, що радянські часи, злочинність в країні дійсно була набагато нижчою ніж в західних країнах. Тоталітарні і закриті суспільства відрізняються консерватизмом, непохитністю соціальних процесів, в тому числі і кримінальних.

1. Девіація як процес розвитку.

Девіантна поведінка є складовою людської життєдіяльності в цілому, її об'єктивних факторів та факторів суб'єктивних.

Отже, поведінці як кінцевому елементові у ланцюгу зазначених факторів людської діяльності передують інші — середовище, потреби, інтереси, цінності, мотиви, цілі. Звідси висновок: шляхи удосконалення поведінки людини означають невпинне поліпшення навколишнього природного (екологічного) та соціального (економічного, політичного, культурного) середовищ, задоволення життєвих потреб кожної людини, що детермінують збіг її особистісних інтересів, цінностей, мотивів і цілей із загальноприйнятими, суспільне значущими.

Такий загально методологічний висновок конкретизується різноплановими науковими дослідженнями, важливе місце серед яких посідають соціологічні, взаємопов'язані з усіма іншими, насамперед з тими, що стосуються правової системи. 7]

Подолання девіантної поведінки є одним із головних завдань сучасного суспільства. Вважається, що запобігання девіації складається з тріади: 1) профілактики; 2) власне запобігання; 3) запобіжних заходів. На початковій стадії визрівання злочину потрібна профілактика (виховні заходи, а можливо й профілактичні засоби примусу). Коли ж (за відсутності результатів) з’явився задум злочину (рішення і процес його прийняття), то центр запобіжної роботи переноситься на власне запобігання. Запобіжні ж заходи є припиненням протиправного посягання.

Профілактика правопорушень має такі основні цілі: 1) обмеження впливу негативних факторів; 2) вплив на причини злочинних проявів; 3) вплив на мікросередовище; 4) вплив на особистість, здатну на злочин.

Девіантна соціологія вивчає також суб'єктно-об'єктні стосунки щодо проведення індивідуальної і загальної профілактики, застосування усіх форм її забезпечення, включаючи інформаційне — внутрішнє і зовнішнє. Йдеться про характеристику сукупності зареєстрованих на певній території злочинів за відповідний період; характеристику особистості злочинця; дані про злочинність щодо різних категорій (рецидивна, неповнолітніх тощо); показники правопорушень незлочинного характеру; відображення географії злочинності та інших правопорушень, відхилень тощо.

Форми профілактичної роботи серед населення різноманітні. Це профілактичні бесіди, шефство, обговорення поведінки правопорушників у трудових колективах, громадських організаціях, залучення правопорушників до суспільне корисних занять. Переконання поєднується з примусом. Крім кримінального покарання застосовуються різні адміністративні засоби впливу.

Подолання девіантної поведінки потребує знання суті, причин, ознак злочинності та особистості злочинця. Злочинність — динамічне соціально-правове явище, яке включає сукупність усіх злочинів, що здійснюються у суспільстві на даному етапі і характеризуються певними кількісними та якісними показниками (стан, рівень, динаміка, структура, характер). Йдеться про зареєстровану і приховувану (латентну), не зареєстровану, злочинність, про її детермінанти — об'єктивні й суб'єктивні, головні й другорядні.

Розробляючи шляхи подолання девіантної поведінки, треба виходити і з того, що безпосередньою психологічною причиною окремого злочину є намагання індивіда задовольнити свою потребу всупереч і на шкоду суспільним інтересам. За соціальним змістом потреби поділяються на життєво необхідні (їжа, одяг, житло та ін.); нормальні, що соціальне схвалюються; деформовані; спотворені. Після середовища потреби є другим важливим об'єктивним фактором людської життєдіяльності, поведінки, включаючи її відхилення.

Криміногенне середовище, негативні обставини інтенсифікують злочинну дію, деформують потреби і, відповідно, їх усвідомлення та практичне задоволення. Це стосується як окремого індивіда, так і певних груп індивідів. Звідси — групова, організована злочинність, учасники якої спілкуються в умовах кримінологічної ситуації.

Структура особистості злочинця включає: 1) соціальне-демографічні ознаки; 2) кримінально-правові ознаки; 3) соціальні прояви у різних сферах життя; 4) моральні властивості; 5) психологічні особливості. Ці риси мають соціальне негативну спрямованість: спотворені потреби, які багато в чому залежать від несприятливого середовища, усвідомлюються злочинцем у власних інтересах, орієнтаціях, мотивах і цілях, які суперечать загальноприйнятим нормам.

Антисуспільна спрямованість суб'єктів девіантної поведінки характеризується негативно-зневажливим ставленням до людини, її цінностей; корисливими, егоїстичними намірами; нехтуванням соціальних норм; легковажно-безвідповідальним ставленням до свого місця в суспільстві. 14]

Шляхи подолання девіантної поведінки, тим більш у її злочинному варіанті, повинні визначатися з урахуванням названих специфічних рис особистості злочинця, впливаючи на середовище (обставини, ситуацію), формування здорових потреб, насамперед потреб у самовдосконаленні, на процес усвідомлення цих потреб та їх активного задоволення через творчість. Деформація особистості починається саме з втрати життєвої мети як цільової установки творення самого себе і обставин свого життя. Ця внутрішня робота особистості потребує великого напруження і зусиль, але тільки таким шляхом людина може подолати свої негативні риси, розвинути свій потенціал. Суспільство зацікавлене у такому самовдосконаленні кожного члена суспільства і покликане всіляко допомагати розвиткові особистості.

Соціологія девіації допомагає чітко визначити і реалізувати шляхи подолання девіантної поведінки стосовно середовища-потреб, їх усвідомлення й діяльного задоволення задля утвердження законності та правопорядку.

Отже звідси випливає висновок — девіація, як не прикро перебуває в постійному процесі розвитку, а тому всі зусилля сучасного суспільства спрямовані на те, щоб знайти найефективніші шляхом подолання цього явища.

Девіантна поведінка. Як вже було сказано, самим слабким і самим розповсюдженим видом порушення виступає девіантна поведінка. Вона не зводиться до багато чисельних порушень суспільного і адміністративного порядку. Поза негативним смислом у слові «девіантність» існує і позитивний. Відхиляючись від середнього стандарту поведінки можна, як в негативну, так і в позитивну сторону.

Девіантна поведінка — любі вчинки, або дії, не співпадаючі писаним і не писаним нормам. В деяких суспільствах дрібні відхилення від традицій, не говорять уже про серйозні проступки, суворо караються. Все знаходилося під контролем: довжина волосся, форма одягу, манери поведінки. Ваші батьки напевно пам’ятають, як в 60−70 роки в школі вчителі боролися із «довговолосими» вбачаючи у їх вигляді, подражання «бітлам»; як вони навіювали шкільну форму на манер військової, на їх думку не правильно себе поводили.

В більшості суспільств контроль девіантної поведінки несиметричний: відхилення в погану сторону засуджується, а в хорошусхвалюється. В залежності від того, позитивним, або негативним являється відхилення всі форми девіації можна розмістити на деякому континуумі.

На одному із його полюсів розміщується група осіб, які проявляють максимально несхвальну поведінку: революціонери, терористи, патріоти, політичні емігранти, зрадники, атеїсти, злочинці, вандали, циніки, бомжі.

На іншому полюсі, розміщується група з максимально схвальними відхиленнями: національні герої, видатні артисти, спортсмени, науковці, письменники, художники та політичні лідери, місіонери, дуже здорові та красиві люди.

Якщо ми проведемо статистичний підрахунок, то отримаємо що нормально розвиваючих суспільствах і в звичайних умовах на кожні із цих груп припаде приблизно по 10−15% загальної чисельності населення. Проти 70% населення складають «тверді середняки» — люди з несуттєвими відхиленнями. Політичний радикалізм, породжуючи революціонерів, має своє живильне середовище в суспільстві де проходять масові незадоволення населення існуючим режимом. Якщо він досягає високої відмітки, в суспільстві може виникнути революція. Точних експертних розрахунків не існує, але ймовірно рівень незадоволеності населення політичним режимом повинен небагато перевищити 50%. Якщо така відмітка не досягнута, то незадоволення виражається в багаточленних формах не революційного діяння, в тому числі протестом руху.

На думку спеціалістів в більшості країн доля громадян, радикально відторгаючих існуючу політичну систему зазвичай невелика і складає 15−20%. Більш високий рівень, а в Росії він досягає відмітки 40%, ставить легітимність політичного режиму під сумнів. Рівень довіри населення до діяльності центральних органів влади, як правило, не знижується нижче 25%. В противному випадку рахується, що влада втратила довіру населенню. Величина даного показника пов’язана із екстраполяцією необхідного рівня підтримки кандидата на виборах електоратом.

Відхилення від прийнятих норм являється настільки ярко вираженим, як сукупність нових норм, створює девіантну культуру, яка знаходиться в опозиції до правлячої культури.

Коли Р. Мертон писав про конформізм і девіантність, він вказав нам на два види девіантності заплутаність і конформізм. Першу можну розмістити на лівому полюсі шкали Р.Кевен. Заплутаний знає та приймає норму, але заради своєї вигоди, схильний їх порушувати. Він веде себе безвідповідально по відношенню до суспільства. Навпроти нонконформіста розташувався на крайньому правому фланзі шкали. Він знайомий із суспільними нормами, але рахує їх несправедливими і відкрито зневажає їх, призиваючи інших до зміни суттєвого строю. Нонконформіст шукає нову мораль і діє повністю відповідально, хоча і відхиляється від суттєвих очікувань. Цей соціальний реформатор, набагато випередивши свій час. Подібну форму девіації з точки зору тривалої перспективи слід називати конструктивною. А заплутаність, як форму девіації необхідно визнати деструктивність. [13]

Характерна риса девіантної поведінки — культурний релятивізм. Це означає, що соціальна норма, прийнята будь-яким суспільством, або законодавчо, — явище лишень відносне. Один і той же проступок може рахуватися в одному суспільстві позитивним, а в іншому розглядатися як соціальна патологія. Багато прикладів можна було б привести із сімейного права і сімейних традицій, звичаїв різних народів. Ускладнення виникає навіть в одній державі, де діє одне законодавство, але проживають народи, які в побуті дотримують різних традицій, особливо, якщо ці традиції підтримуються і релігійними нормами. Наприклад, конфлікт між вимогами одношлюбності по українському цивільному праву і традицією множинності багатошлюбності визнані в ісламі. В первісний час канібалізм, вбивство стариків, кровозмішення і вбивство дітей рахувалися нормальним явищем викликаним економічними причинами (відсутність продуктів харчування), або соціальним устроєм (дозволу шлюбу між родичами). В сучасному суспільстві це рахується девіантним, а в деяких випадках і кримінальною поведінкою.

Культурний релятивізм може бути порівняльною характеристикою не тільки двох різних суспільств, або епох, але також двох, або декількох великих соціальних груп всередині одного суспільства. Наприклад, таких груп — політичні партії, правительство, соціальний клас, або прошарок, молодь, жінки, пенсіонери, національні меншини. Так на відвідування церковної служби — девіація з позиції віруючої людини, але норма з позиції не віруючої людини.

Вбивство на війні дозволяється, а також нагороджується, але в мирний час, карається. В Парижі проституція легальна (законна) і не засуджується, в інших країнах вона рахується девіантною (законна, але суспільною думкою не схвалюється), в третіх незаконна (злочинна) і не схвалена (девіантна) форма поведінки. Звідси слідує, що критерії девіантності відносні і не можуть розглядатися окремо від даної культури.

Крім цього, критерії девіантності змінюються в часі і також в рамках однієї і тієї ж культури. після другої світової війни куріння в США отримало широке розповсюдження і отримало соціальне схвалення. Курити в квартирі, або в офісі рахувалося нормальним явищем. Але в 1957 році вчені доказали, що куріння — причина багатьох серйозних захворювань в тому числі захворювання раку легенів. Поступово широка суспільність розпочала компанію проти куріння. І сьогодні в США курці перетворилися в об'єкт всезагального осудження. В СРСР в 60 роки рахувались девіантними «стіляги», які носили довге волосся і вузькі брюки, які наслідували «буржуазному образу життя». В кінці 80-х років наше суспільство змінилося і форма штанів і довжина волосся перестали бути предметом гоніння.

Зробимо висновок: девіація відносна; вона оцінюється в залежності від:

а) Історичної епохи, б) Культури суспільства. Відносність соціології отримало спеціальну назву — релятивізм.

Хоча велика частина людей більшу частину часу поводить себе в згідності із законом, таких людей не можна рахувати абсолютно законослухняними, тобто соціальними конформістами. Так, при обстеження мешканців Нью-Йорка 99% опитаних призналися в тому, що вони здійснили один, або більше незаконних проступків, наприклад крадіжка в магазині, обманювали податкового інспектора, або постового, запізнення на роботу, куріння в недозволених місцях і т.д. Повну картину девіантної поведінки в конкретному суспільстві скласти дуже важко, оскільки поліцейська статистика реєструє незначну частину пригод.

Девіантним може стати самий невинний на перший погляд проступок, який пов’язаний із порушенням традиційного розподілення ролей. Скажімо, більш висока заробітна плата жінки, оточуючим може здаватися не нормальним явищем, так як чоловік із давніх часів — головний виробник матеріальних цінностей. В традиційному суспільстві подібний розподіл ролей в принципі не міг виникнути.

Боротьба із девіаціями часто перероджувалася в боротьбу із різнобічними почуттями, думками та проступками. Зазвичай вона являється безрезультатною: через деякий час відхилення відроджується, і ще в більш яркій формі. В кінці 80-х років радянська молодь наслідувала західній моделі поведінці настільки відкрито, що боротьба із цим суспільство було не в силах. Зняття соціальних і ідеологічних заборон в кінці 80-х років збагатило суспільне життя творчістю і різноманіттям.

Юдіт Блейк і Кінглей Девіс розробили чотирьохчленну модель девіації, розуміючи девіантність в широкому смислі. Вони запевняють, що можливі мінімум чотири відношення між мотивами та вчинками людей. Мотиви і вчинки можуть погоджуватися або відхилятися від очікуваних стандартів. 12]

Можливі відношення між мотивами і вчинками.

Яке б суспільство ми не взяли, багато людей попадають в категорію Вони хочуть (це їх мотиви) підкорюватися існуючим нормам і ведуть себе (це їх вчинок) належним чином. Або вони не хочуть підкорюватися нормам і порушують їх. Між позиціями можливі і проміжкові ситуації. Наприклад деякі люди порушують норми не усвідомлюючи того, тобто роблять це не умисно Причиною може бути елементарна помилка в судженнях, незнанні правил, або неможливості в даний момент дотримуватися конкретних правил (вимушене порушення). В останню категорію попадають ті, хто умисно бажає порушити правила, але не робить цього. Що їх лякає? Боязнь перед покаранням? Здорового розсуду про те, що дотримання суспільних норм, принесе їм більшу вигоду ніж порушення? «Як би то не було, потрапляючи в категорію не відхиляються в своїх вчинках тому, що в них нема культурних і соціальних можливостей порушити правила». Наприклад, далеко не всі бідняки здібні пограбувати прихожого або магазин, хоч до цього їх схиляє бідне становище. Когось стримує боязнь покарання, іншого суспільні норми, а хтось боїться, що не встигне втекти і т.д.

Існує іще одне вимірювання девіації: деякі девіанти фальшиво обвинувачені. А інші являються скритими девіантами. Також важливо не тільки те, хто ти на насправді, але і те ким тебе рахують оточуючі. Неправдиве звинувачення побудоване як раз на тому, що людина насправді не порушувала правил, але оточуючі рахують його винним. В зв’язку з цим Говард Беккер виділив чотири можливі категорії сприйняття, або оцінки. Порушень іншими людьми.

Можливі відносини між оцінкою і реальною поведінкою при девіації.

Деякі вчені називають девіацією всяку не сумісну їм непристойну поведінку. Погоджуючись з ними, Г. Беккер зміг виділити чотири категорії: дійсні девіанти і конформісти, з однієї сторони, і дві проміжкові групи. Неправдиво звинувачені - це ті, хто являється конформістом, але суспільством сприймаються як девіанти. Причиною може бути помилка судового вироку, свідоме викривлення факторів слідчим з намірами засудити дану людину, розпущення негативних пліток, наклепів та інших форм обману суспільної думки. На практиці з неправдиво звинуваченим, або неправдивим девіантом суспільство веде себе так, так само як із дійсними: їх судять, засуджують, карають, підвергають до всезагального осудження. Буває дуже важко відрізнити дійсних та фальшивих девіантів.

Таким чином, девіантність важко розпізнати та проаналізувати, так що одні девіанти уміло ухиляються, а інших людей фальшивих звинувачують в порушеннях. Норми важко точно визначити, в результаті чого девіантність сприймає багаточисельні проміжкові форми.

Безпритульність. Дуже часто розглядається, як важка суспільна біда, засвідчує про глибоку кризу, хвилюючим суспільством в цілому, або його важливими інститутами. Сьогодні безпритульність відноситься до різновидності девіантної поведінки.

Безпритульність — це звичайна дитина, яка позбавлена піклуванням батьків або сім'ї, яка не знаходяться під опікою спеціалізованого дитячого закладу, яка веде бездомний образ життя. Він рівно включається в жорстоку вуличну боротьбу, при відсутності виховної допомоги дорослих і морального дитячого середовища. У безпритульних дуже розвинутий інстинкт самозбереження, що не спостерігається в дорослих дітей. Виражена емоційна збудливість, яка часто розвиває звичку до штучного збудження: наркотикам, алкоголю, азартним іграм. Чуттєві елементи статевого життя пробуджуються раніше звичного. Спостерігаються авантюрні напрямки вирощених вуличним життям, що різко збільшує трудову нестійкість і не дисциплінованість.

Безпритульні живуть в підвалах на горищах, в міських звалищах та кладовищах. Ті хто вже пройшов школу вуличного життя, самостійно заробляє. Звичайно кримінальним шляхом. Вони одягаються, намагаються, а також знімають при цьому житло, але все ж таки по суті, залишаються безпритульними. 9]

Спеціалісти виділяють наступні причини виникнення безпритульності:

1. Соціально-економічний — економічну кризу, безробіття, голод, епідемія, інтенсивні еміграційні процеси пов’язані із військовими конфліктами, або природними катаклізмами.

2. Соціально-психологічні - кризу, сім'ї, збільшення розлучень, втрата одного із батьків, погіршення клімату в сім'ї, грубе поводження з дітьми, фізичні покарання, а інколи сексуальні домагання із сторони дорослих і т.д.

3. Психологічні причини, які виражаються в збільшенні числа дітей, які мають психофізичні аномалії, риси асоціальної поведінки. Серед зростаючого покоління такі діти займають 3−5%.

Основними типами закладів для безпритульних являються: приймальники для надання першої соціальної допомоги, дитячі будинки для дітей шкільного і дошкільного віку, для фізично дефектних та розумово відсталих дітей, дитячі міста як комплекс різнотипних закладів. В 1925 році таких закладів в СРСР нараховувалося 3701. При дитячих будинках були організовані більше тисячі майстерень, їм було виділено біля 230 земельних ділянок. Все це не тільки рятувало дітей від голоду і фізичної смерті, але і виконувало важливу функцію соціалізації. Врятовані діти, поступово поверталися в сім'ї, або в трудову обстановку. Але сотні тисяч безпритульних дітей та підлітків в 20-ті роки залишалися не охопленими, вони поповнювали кримінальне середовище, жебракували, вели асоціальний образ життя. 11]

Делінквентна поведінка.

Делінквента поведінка — не караємі з точки зору Кримінального кодексу України, а саме: дрібне хуліганство, незначне викрадення продуктів в магазині, здійсненне покупцем (дрібні крадіжки в транспорті, або на ринку), бійки без нанесення середніх і тяжких тілесних ушкоджень, запізнення на роботу, перехід вулиці в невстановлених місцях, куріння в недозволених місцях та інші. В перелік делінквентної поведінки школярів по даним зарубіжних та радянських соціологів, зазвичай входять такі вчинки як: не повернутися вночі додому, вжити алкоголь, бійка, незаконно зберігати зброю, чіплятися до дорослих, нанесення тяжких тілесних ушкоджень кому-небудь холодною зброєю, красти, прогулювати заняття, курити маріхуану, не приходити до школи, відбирати кишенькові гроші у інших школярів, не порушувати порядок в громадських місцях, зіпсувати громадське майно, писати, або малювати фарбою на стінах та огорожах та інші. Для дорослих та підлітків до делінквентних вчинків можна віднести більшість з цих адміністративних правопорушень.

Таким чином, будь-яка поведінка, яка не схвалюється громадською думкою, називається девіантною, а поведінка, яка не схвалюється законом, називається делінквентною. Несхвалення ще не означає покарання. Кримінальне покарання малює границю між делінквентною і злочинною поведінкою. Підлітки, які стоять на обліку в кімнаті міліції, — делінквенти, але не злочинці. Такими вони стають потрапивши за грати. 7]

В США суть делінквентність поведінки молоді по-різному визначається в різних штатах. В штаті Іллінойс закон визначає делінквентною дитиною любу, яка на шлях виправлення не стає, хто виростає в поганих сімейних обставинах, хто бродить по нічним вулицям, з підозрілими намірами і без всякої важливої справи, або звинувачуються в намірі скоїти непристойний вчинок. В штаті Нью-Мехіко за основу беруть слово «зазвичай»: дитина, яка зазвичай не слухається, являється капризною, не керованою, яка пропускає уроки, рахується делінквентною. Федеральне дитяче бюро відносить до делінквентів небезпечну для самої людини і для оточуючих поведінку, яку можна рахувати антисоціальною, загрожуючи правам і благополуччю іншим людям.

Являючись формою відхиляючої поведінки делінквентність в сучасному західному суспільстві характеризується наступними рисами.

1. Вклад соціальної позиції. В США делінквентність більша в нижньому класі, серед хлопчиків-підлітків, які проживають в погано збудованих будинках та в центрах великих міст. Саме в хрущобах панує аномія та беззаконня.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою