Виховна робота інженера педагога

Зміст

Вступ

1. Виховна робота інженера педагога

2. Методи вивчення та методи впливу на особистість учнів

3. Принципи виховання і їхня реалізація в умовах ПТНЗ

4. Особливості і планування виховної роботи в навчальній групі

5. Педагогічна взаємодія майстра виробничого навчання і класного керівника Висновки Список використаних джерел

Вступ

навчання педагогічний учень

Виховні завдання інженерно-педагогічних працівників закладів ПТНЗ визначаються, виходячи з положень Декларації про державний суверенітет України, Закону «Про освіту» та Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Метою освіти, як зазначено в Законі, є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства, розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору, збагачення на цій основі інтелектуального, творчого, культурного потенціалу народу, забезпечення народного господарства кваліфікованими працівниками, спеціалістами.

Виховання — це процес соціальний у найширшому розумінні. З віком дитина входить у безкінечне число відносин, які дедалі більше ускладнюються моральним і фізичним зростанням самого підлітка. Спрямувати цей розвиток і керувати ним — завдання педагога.

Щоб створити в навчальному закладі умови взаєморозкриття добрих починань батьків, позашкільних культурних центрів, а також для гармонійного розвитку особистості учня, викладачами постійно ведуться пошуки раціональних шляхів виховання.

Завдання всієї виховної системи — навчити дитину жити у гармонії з собою і з тими, хто поряд, навчити жити радісно, без страху і насильства, виховувати бережливе ставлення до людини і людського життя як найвищої цінності, патріотичні почуття і любов до Батьківщини.

Основне завдання, яке стоїть перед педагогами навчального закладу — формування у молоді системи цінностей, духовної і національної свідомості, чіткої патріотичної позиції, розвиток творчої всебічно розвиненої особистості, особистісного потенціалу, залучення кожного учня до активної громадської діяльності, а також піклування про здоров’я кожної дитини.

Важливою умовою ефективного виховання є формування педагогічної культури. Саме вчитель повинен володіти високим професіоналізмом, патріотизмом, високою психологічною культурою, бути інтелігентним і уважним.

Тема: Виховання учнів у ПТНЗ.

Об'єкт дослідження курсової роботи є навчально-виховний процес учнів у ПТНЗ.

Предмет дослідження — виховання особистості учнів у ПТНЗ.

Мета дослідження — визначення сутності виховного процесу учнів, виявлення недоліків у його організації та обгрунтування практичних заходів з їх усунення.

Головна мета роботи вимагає виконання певних завдань:

1) Дослідити виховну роботу інженера педагога;

2) Дослідити методи вивчення та методи впливу на особистість учнів;

3) Дослідити принципи виховання і їхню реалізацію в умовах ПТНЗ;

4) Дослідити особливості і планування виховної роботи в навчальній групі;

5) Дослідити педагогічну взаємодію майстра виробничого навчання і класного керівника; розробити виховний захід на тему: «Український народний одяг — складова духовної культури»

Курсова робота складається з вступу, п’ятьох розділів, висновків і списку використаних джерел.

1. Виховна робота інженера-педагога

Інженерно-педагогічні працівники професійних навчально-виховних закладів повинні глибоко розуміти виховне значення національного компонента змісту освіти, який включає знання рідної мови і літератури, історії свого народу, його традицій, звичаїв, ідеалів, витоків і особливостей рідної культури, народної творчості, знання про суспільний і державний устрій України, її міжнародне становище, населення, природні умови і ресурси, економіку, науку, культуру та побут інших народів, що проживають на території України.

Інженер-педагог повинен пам’ятати, що виховний процес базується на принципах учнівського самоврядування, передбачає відносини взаємної довіри і поваги викладача, майстра та учнів, їхню спільну відповідальність за справи колективу, за долю кожного його члена. Учнівські самодіяльні організації та об'єднання за інтересами функціонують на демократичних засадах, на основі громадянських прав і свобод, загальнолюдських цінностей та моралі.

Відповідно до статті 7 Закону «Про освіту» учні й працівники освіти можуть створювати у навчально-виховних закладах первинні осередки громадсько-політичних організацій, членами яких вони є. У позанавчальній діяльності можуть використовуватись різноманітні форми роботи, клуби і гуртки художньої, технічної творчості, раціоналізаторів та винахідників, університети народознавства, творчі об'єднання дослідників історичної спадщини тощо. Утвердженню й розвитку національно-культурних та професійних традицій сприяють естетичне виховання, багатоаспектна краєзнавча, туристська робота, широка участь вихованців в охороні пам’яток природи, історії та культури, у відродженні народних промислів, фольклору, пісенної і музичної культури різних регіонів України.

Успішне педагогічне керівництво вихованням майбутніх робітників передбачає поєднання зовнішніх і внутрішніх стимулів. Зовнішні стимули — це вимоги, які виходять від майстра і спонукають учнів до певних дій. До цих стимулів належать також умови й обставини, в яких відбувається педагогічний процес.

Внутрішні стимули виходять від самих учнів, вони містять, зокрема, реакцію вихованців на поради й вказівки майстра. Коли зовнішні вимоги приймаються учнем і стають його внутрішніми вимогами до себе, тоді застосовувані вихователем засоби і методи виховання набувають неначе подвоєної сили.

Проблема стимулів органічно пов’язана із стилем педагогічного керівництва: виховна робота повинна відповідати рівневі розвитку юнаків і дівчат, умовам, в яких вони живуть і працюють. Тому, плануючи виховну роботу з учнями, слід передбачити цілком конкретні заходи колективного та індивідуального характеру.

Для того щоб виховна робота за своїми формами і методами відповідала змісту навчально-виховної діяльності учнів, слід диференціювати її за періодами навчання: вступний, підготовчий, період освоєння професії та контрольно-заключний.

У кожний з періодів перед учнями ставляться цілком конкретні завдання, адже рівень трудової і моральної вихованості перебуває в постійній динаміці, змінюються ступінь розвитку колективу, характер виховної роботи.

Виховання в учнів любові й поваги до праці як першої життєвої потреби пов’язане з такою організацією навчального процесу, яка забезпечує свідоме засвоєння учнями знань, формування у них міцних навичок, розвиток пізнавальних здібностей, вироблення навичок самоосвіти.

Велике виховне значення має проведення зборів самими учнями. На обговорення загальних зборів слід виносити питання підготовки до екзаменів і до подання кваліфікаційних пробних робіт, результати навчальної роботи групи за певний час, стан успішності і дисципліни учнів, звіти про виконання колективних доручень.

Важливе завдання полягає в тому, щоб систематично навчати учнів усього нового, передового, що впроваджується у виробництво (організація, норми, технологічні процеси, робочий інструмент, пристрої). З самого початку навчання учні повинні добре уявляти собі свою професію в розвитку, знати, якими знаннями і виробничими уміннями їм доведеться оволодіти для кваліфікованого виконання робіт.

Виховна робота майстра має спрямовуватися на розвиток в учнів свідомого ставлення до навчання, прагнення до підвищення рівня своїх знань, удосконалення навиків, оволодіння передовими методами праці. У нього завжди є можливість показати учням значення їх загальноосвітньої підготовки. Особливо важливо це для тих вихованців, які недооцінюють теоретичні знання.

Важливою умовою ефективності виховних зусиль майстра є його особистий приклад, ділова кваліфікація, глибоке знання справи, моральні якості, сувора вимогливість до себе, доброзичливе ставлення до учнів, тактовність, невимушеність поведінки. Майстер повинен бути для учнів зразком витримки, принциповості й справедливості.

Щоб досягти успіху в навчально-виховній роботі, слід враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів, знати їх інтереси, нахили і прагнення, здібності і звички, рівень знань і навичок, набутих раніше.

Однією з принципово важливих умов забезпечення індивідуального підходу майстра до учнів є виховання в них самостійності, а саме:

— уміння розбиратись у вимогах, що ставляться до роботи, планувати свою діяльність і домагатися виконання накресленого плану;

— забезпечення виконання виробничих норм;

— уміння долати труднощі в роботі;

— застосування нових прийомів праці на основі досвіду передовиків виробництва;

— ощадливе витрачання матеріалів та електроенергії;

— утримання обладнання, інструменту і пристроїв у зразковому стані;

— намагання виготовляти вироби лише відмінної якості.

Проте надавати молодій людині самостійності треба з певною обережністю, враховуючи ступінь її трудової підготовки. Важливо не підказувати учням готових рішень, а підводити їх до самостійних висновків і дій.

Позитивним фактором у виховній роботі є правильні взаємовідносини майстра і учнів, що базуються на взаємній повазі. Майстер повинен давати учневі можливість висловити свою думку, виявляти довір'я до його знань, утримуватися від поспішних і категоричних заперечень та висновків. Майстер радиться з учнями з виробничих питань, обговорює з ними плани роботи, розкриває перед ними перспективи зростання, тобто створює атмосферу довір'я, викликає учнів на відверту розмову, радиться з ними перед тим, як прийняти певне рішення.

Глибоке знання своєї справи, педагогіки полегшує майстрам пошук нових шляхів для розв’язання важливих завдань, що стоять перед ними як перед вихователями. Отже, кінцева мета їхньої професійної діяльності полягає не тільки в тому, щоб навчити учнів створювати певні матеріальні цінності, а й у тому, щоб виховувати у них потребу в праці.

Проведення цілеспрямованої роботи з профорієнтації школярів на робітничі професії - одне з важливих завдань майстрів.

Підвищенню ефективності виховного впливу майстрів сприяє об'єднання їхніх зусиль з діяльністю рад професійних навчально-виховних закладів, громадських організацій та сім'єю.

Успішне виконання навчально-виробничих і виховних завдань вимагає від майстра чуйності і принциповості, високого рівня загальної і педагогічної культури, відмінних професійних умінь, любові до своєї спеціальності та до педагогічної праці, почуття нового, постійного вдосконалення професійної і педагогічної майстерності.

2. Методи вивчення особистості учнів та методи впливу на їх особистість

Для практичного застосування у виховному процесі в навчальній групі училища рекомендуються такі методи вивчення колективу і особистості: психолого-педагогічне спостереження, бесіда, педагогічний експеримент, аналіз результатів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, анкетування, письмові роботи-роздуми, висунення тези з доведенням, її правильності чи неспроможності, обговорення ситуацій, соціометричні методи тощо.

Незалежно від того, якими методами проводиться вивчення, воно має відповідати науково обґрунтованим вимогам: 1) вивчення особистості і колективу повинно бути цілеспрямованим; 2) вивчення слід здійснювати систематично протягом року і всього періоду навчання, поступово накопичуючи матеріал за значний відрізок часу; 3) особистість слід вивчати в діяльності - навчально-виробничій, трудовій, суспільно корисній, громадській, а також у спілкуванні з однолітками, дорослими, батьками; 4) необхідно вивчати не окремі риси, а особистість у цілому; 5) вивчення особистості і колективу треба здійснювати комплексно; 6) при вивченні слід користуватися різними методами і прийомами; 7) вивчення має бути об'єктивним, неупередженим, з фіксуванням як позитивних, так і негативних рис особистості і колективу.

Спостереження — найпоширеніший у практиці метод. Його застосовують під час проведення уроків, виробничого навчання, практики, суспільно корисної праці, відпочинку, виконання громадських обов’язків та доручень. При застосуванні методу учні не повинні помічати і відчувати, що за ними спостерігають. При цілеспрямованому спостереженні увага педагога зосереджується на певних явищах. Слід не просто констатувати факти, а виявляти причини явища, аналізувати їх, визначати шляхи і засоби ефективного впливу на учня чи колектив.

Бесіда як метод вивчення дає змогу виявити мотиви поведінки, інтереси, нахили учнів. Бесіду проводять з одним учнем (індивідуальна бесіда), кількома (групова), з групою (колективна), а також з викладачами, що працюють з даними учнями, батьками. Заздалегідь складають план бесіди, формулюють запитання. Групова або колективна бесіда може бути стандартизованою (всім ставляться однакові запитання) і нестандартизованою (містить обов’язкове коло запитань, які можуть ставитися в різному словесному оформленні). Запитання бувають прямі і непрямі. Зауважимо, що під час бесіди спочатку доцільно ставити запитання прості, зрозумілі, а потім складніші. Всі запитання мають бути лаконічними, конкретними і зрозумілими Аналіз результатів діяльності — навчальної, виробничої, трудової, громадської, естетичної, спортивної, письмових робіт-роздумів («Найщасливіший день у моєму житті», «Справжній друг», «Чи потрібне людині захоплення?», «Спробую на себе подивитись очима товариша» та ін.), виготовлених саморобок, зібраних колекцій тощо. Такий аналіз дає змогу визначити практичні вміння учнів, спрямованість їх особистості, допомагає краще пізнати внутрішній світ підлітків. Результати аналізу фіксуються у щоденнику чи картці спостережень.

Педагогічний експеримент: учня (учнів) спостерігають у спеціально організованій педагогом ситуації, в якій би виявилися характерні риси особистості. Перед проведенням експерименту важливо визначити його мету, завдання, обрати місце і час проведення, продумати систему спостереження. Наприклад, якщо ви хочете з’ясувати, як учень С. поводить себе з товаришами, чи розвинуте у нього почуття колективізму, взаємодопомоги, то для цього можна під час участі в суспільно корисній праці, чергуванні групи по училищу (або в іншому виді-роботи) направити його на складну або не зовсім приємну ділянку роботи. Поведінка учня, якість виконаної ним роботи і взаємовідносини з однокурсниками під час її виконання дадуть педагогу необхідний матеріал для об'єктивних висновків.

Метод узагальнення незалежних характеристик — обробка (аналіз та узагальнення) педагогом інформації, одержаної від інших викладачів, що працюють у даній навчальній групі, учнів групи, їхніх батьків, друзів, представників громадських організацій, членів трудового колективу базового підприємства та ін. Одержані дані зіставляються з власними. Якщо існують суперечливі судження, оцінки, то необхідно з’ясувати причини розходжень.

Різновидом зазначеного методу є метод педагогічного консиліуму, який передбачає колективне обговорення результатів вивчення учнів на основі певної програми, оцінювання тих чи інших якостей особистості, виявлення причин можливих відхилень у формуванні особистості та відбір засобів подолання виявлених недоліків.

Анкетування (письмове опитування) застосовують у таких випадках: коли необхідно одержати певні фактичні дані; з’ясувати ставлення учнів до певного явища, події, проблеми; виявити їхні інтереси; одержати єдино можливі і короткі відповіді (так, ні). Анкети бувають відкриті (які містять лише запитання, а відповіді на них опитуваний має написати сам) і закриті (на кожне запитання пропонується кілька відповідей, одну з яких має вибрати опитуваний). Метод висування тези з доведенням її правильності чи неспроможності доцільно використовувати на виховних годинах під час проведення (або напередодні) бесіди, диспуту на певну тему. Наприклад, учні оцінюють тезу «Можна бути кваліфікованим робітником, майстром справи без загальної освіти» або «Можна бути хорошою людиною, лишаючись байдужим і лежнем». Висловлені учнями судження і їх обґрунтування дають змогу судити про розвинутість свідомості підлітків, їхніх життєвих установок, орієнтацій. Спираючись на них, майстер і класний керівник обирають педагогічно доцільні напрями і засоби виховної роботи в колективі. Обговорення ситуації - цей метод дозволяє вивчати ціннісні орієнтації учнів, їхні погляди, переконання, моральні критерії. Його застосовують на виховних годинах та інших позаурочних заходах.

Для визначення моральної самооцінки учнів їм можна запропонувати дописати речення, наприклад: Понад усе я ціную в людині… Я поважаю своїх однолітків за те, що… В собі я найбільше ціную… Мені здається, що мої товариші цінують мене за… Викладачі мене вважають… Мої батьки вбачають у мені…

У виховній роботі інженерно-педагогічні працівники застосовують також соціометричний метод, розроблений американським психологом Дж. Морено.

Цей метод дозволяє вивчити міжособистісні стосунки, симпатії і антипатії в навчальній групі, виявити реальних лідерів. Його суть полягає в тому, що учням пропонують відповісти (письмово) на запитання, які виявляють симпатію чи антипатію до інших членів групи. Основа запитань — «З ким би ви хотіли?..» Як правило, пропонуються два напрями діяльності — спільна праця (навчальна, виробнича) та відпочинок, розваги.

Методика педагогічного впливу на особистість учня ПТНЗ — це система засобів, використовувана для педагогічно доцільної організації його трудової, навчальної, суспільно корисної діяльності і дозвілля.

До основних методів педагогічного впливу відносяться:

1) Особистий приклад педагога чи позитивний приклад видатної особистості.

2) Методи переконання — впливають на свідомість, почуття і волю з метою формування і закріплення позитивних моральних якостей і усунення негативних. До них відносяться: етичні бесіди, лекції, розповіді, доповіді, диспути і т.д.

3) Методи привчання і вправи — багаторазове повторення дій з метою утворення і закріплення позитивних навичок і звичок.

4) Заохочення й осуд: Заохочення: а) схвалення; б) нагородження грамотою; в) преміювання; г) нагородження туристичною поїздкою; д) нагородження коштовним подарунком і т.д.

Осуд — це засіб виховання, а не помсти чи приниження учня. Крайньою формою осуду є покарання.

3. Принципи виховання і їхня реалізація в умовах ПТНЗ

Принципи виховання — ті вихідні положення, у яких виражені вимоги до змісту, організації і методів виховної роботи. У сучасній професійній педагогіці виділяють наступні; принципи виховання:

1. Професійної спрямованості виховання — усі виховні заходи повинні обов’язково бути професійно спрямованими, тобто сприяти формуванню професійно важливих якостей особистості майбутнього робітника, сприяти, його професійному вихованню.

2. Пріоритетного виховання загальнолюдських якостей і властивостей особистості (доброти, чесності, порядності, милосердя, чуйності і т.д.).

3. Зв’язку виховання з життям і працею — випливає з основної задачі - підготовка учня до життя, творчій діяльності.

4. Виховання особистості в колективі і через колектив.

5. Сполучення вимогливості до учня з повагою його особистості.

6. Опори у вихованні на позитивне (довіра до учня, віра в можливість розвитку його позитивних якостей).

7. Обліку вікових особливостей і індивідуальних якостей.

8. Планомірності, погодженості і наполегливості у виховній роботі.

Загальне правило для всіх педагогів: «Педагог не має права ображатися». Якщо ж педагог образився, то його діями керує не розум, у який «закладені» наукові принципи і методи виховання, а емоції, що вимагають найчастіше надходити всупереч цим принципам.

4. Особливості і планування виховної роботи в навчальній групі

У процесі навчання в ПТНЗ, виробничої практики на підприємстві формуються нові потреби та мотиви поведінки учнів, підвищується рівень їх самосвідомості. Проте цього може не статись, якщо моральна атмосфера в училищі не на належному рівні, а в організації праці на виробництві мають місце певні недоліки. В зв’язку з цим у багатьох учнів відбувається психологічна перебудова в негативному напрямі, адже і їхній попередній життєвий досвід не завжди буває позитивним. У цих учнів з’являються нервозність або, навпаки, сором’язливість, апатія та інертність.

За сприятливих умов цікава навчальна та виробнича діяльність, добрі стосунки з ровесниками, педагогами й в училищі та гуртожитку допомагають вихованцям швидше осмислити нові орієнтири в житті та поведінці, зайняти активну життєву позицію. Завдання майстра на цьому етапі — підбадьорити учня, допомогти йому адаптуватися до нових умов життя, сприяти виявленню кращих людських якостей.

Як це здійснити, який шлях обрати — кожний майстер повинен вирішувати сам, враховуючи власний досвід, особливості учнівської групи, кожного учня. Для досягнення визначеної мети йому потрібно об'єктивно оцінювати навчальну, виробничу та громадську діяльність учнів, їхні індивідуальні особливості. Характеризуючи учня, не можна спиратися на окремі негативні його риси або факти з життя. Водночас слід пам’ятати, що надмірна поблажливість може формувати у вихованців занижену самооцінку і думку про те, що до них нікому немає діла.

Виховний вплив майстра має бути тактовним, ненав’язливим, без однозначності в оцінці тих чи інших вчинків. Він покликаний пробуджувати у вихованців бажання реально оцінювати свої справи та поведінку, перспективи свого професійного росту. Вільний розвиток особистості може здійснюватись за умови, коли учень не відчуває на собі «виховного тиску». Виховний процес у навчальній групі потрібно будувати педагогічно грамотно, щоб усі його учасники самі бажали наслідувати норми та правила поведінки старших, виявляли непримиренність до негативних вчинків інших. Отже, виховна робота з учнівською групою потребує системи відповідних, всебічно обґрунтованих і правильно організованих заходів.

Звернімось до проведення в профтехучилищі позаурочних заходів. Майстер прагне реалізувати певну мету, формує відповідне ставлення учнів до певного явища чи події. При цьому доцільно враховувати ряд вимог, зокрема: ініціативу у виборі теми можуть і повинні виявляти самі учні. Якщо вони не готові до такого вибору, то вихователями проводиться відповідна робота не тільки з вивчення їхніх інтересів, а й з роз’яснення значення різних цікавих творчих справ; важливо зважати на емоційний стан учнів, їхній настрій, ставлення до запропонованого; позаурочний захід не повинен нагадувати урок, на якому міжособистісні стосунки нерідко розглядаються формально: він має передбачати вільне, невимушене спілкування, атмосферу емоційно-ділового сприйняття учнями актуальних проблем тощо.

Основна мета виховної години — допомогти учням засвоїти загальнолюдські цінності, культурні надбання людства; усвідомити необхідність подолання суперечностей у становленні особистості; розбиратися в складних стосунках з однолітками і дорослими; спонукати до морального самовдосконалення тощо.

В основу виховання учнівської молоді важливо покласти загальнолюдську мораль, а не ідеї тієї чи іншої партії. Ідеї національного виховання не повинні штучно насаджуватись у навчальному закладі. Вони мають органічно вливатись у життя сучасної професійної школи, втілюватись у змісті навчання, в його засобах, у традиціях кожного закладу. На першому місці має бути рідна мова. Її необхідно відродити, зберегти, розвинути як першоелемент національної культури.

Вихованців професійних закладів слід навчати спілкуватися, самостійно розв’язувати свої. проблеми, об'єктивно і критично ставитися до себе та своїх дій. Необхідно приділяти увагу формуванню в кожного учня почуття відповідальності за свої вчинки.

Позаурочні заходи можуть проводитись у будь-якій формі: бесіди, дискусії, диспути тощо. Аналіз планів виховної роботи, зустрічі з майстрами та класними керівниками свідчать про те, що лише кожний четвертий з них проводить диспути. Більшість практиків говорять про труднощі у підготовці до диспутів, незнання методики, невміння визначити тематику. Тому розгляньмо деякі питання, пов’язані з проведенням диспуту.

Диспут — це один із засобів морального виховання учнів, розвитку в них логічного, творчого мислення. Він сприяє формуванню в майбутніх робітників почуття відповідальності, вміння відверто висловлювати і відстоювати свої думки, доводити неправоту опонента, викривати недоліки в поведінці своїх товаришів тощо. Диспут має важливе значення і для вивчення особистості учня. Назвемо види диспутів: підготовлені учнями; ті, які ставлять за мету ознайомити юнаків та дівчат з основними моральними поняттями та категоріями; із спеціальною постановкою конкретної проблеми та її аналізом; стихійні, незаплановані диспути та ін.

Найважливішим питанням є вибір дискусійної проблеми (теми), яка б хвилювала юнаків та дівчат. Опитування учнів профтехучилищ свідчить про те, що їх найбільше цікавлять диспути на моральні теми, про стосунки з однолітками, про моду вчорашню і сьогоднішню, про загальнолюдські категорії: людяність, гуманність, милосердя.

Під час підготовки до диспуту важливо створити серед учнів відповідну психологічну атмосферу доброзичливого та відвертого обміну думками. Слід ураховувати різний рівень культури, духовного розвитку учнів. Вихованців з низьким рівнем культурного та духовного розвитку бажано завчасно готувати до диспуту, підвести їх до думки про те, що насамперед потрібно добре розбиратись у певній проблемі, поповнювати свої знання. А учнів з більш високим рівнем духовного розвитку слід переконати в тому, що не в усіх товаришів однакова реакція на запитання, критичні зауваження тощо.

Доцільно створити ініціативну групу з підготовки до диспуту, яка визначає актуальність теми, складає план його підготовки та проведення, призначає учнів, відповідальних за певну роботу. В плані передбачаються добір літератури з визначеної теми, індивідуальні та групові бесіди з майбутніми учасниками диспуту, оформлення аудиторії тощо.

Наступним етапом є підготовка основних питань для обговорення, які мають містити у собі приховані суперечності й спонукати учнів до дискусії. Зміст питань повинен викликати в учнів потребу глибоко осмислити проблеми диспуту, прочитати відповідні публікації в науково-популярній та іншій літературі, оцінити з точки зору обговорюваної проблеми поведінку свою та своїх товаришів, визначити шляхи самовиховання.

Перед початком диспуту учні знайомляться з правилами його проведення:

1. У дискусії всі рівні і ніхто нікого не повчає.

2. На диспуті немає спостерігачів, кожний — активний учасник розмови.

3. Перш ніж дискутувати, подумай.

4. Починаючи дискусію, чітко вислов ті положення, які будеш захищати.

5. Якщо учасники диспуту довели помилковість твоєї думки, май мужність визнати це.

6. Закінчивши свій виступ, узагальни свою думку. Якщо диспут проводиться вперше, то ведучим може бути майстер чи класний керівник. Надалі ведучого обирають самі учні.

Планування виховної роботи в навчальній групі — це осмислення процесу виховання, визначення його перспектив. Планування допомагає майстрові та класному керівникові спрямовувати свою педагогічну діяльність, визначати цілісну виховну систему, проектувати розвиток окремої особистості та учнівського колективу в цілому.

Плануючи виховну роботу в навчальній групі, майстер і класний керівник враховують її особливості на кожному етапі навчання, а саме: на першому курсі юнаки та дівчата проходять соціально-психологічну та професійну адаптацію в умовах профтехучилища, ознайомлюються з підприємством-замовником, на другому — закріплюють основи професійної майстерності, збагачують досвід громадської роботи, на третьому — готуються до самостійної трудової діяльності.

Оскільки планування виховної роботи є творчим процесом, неможливо рекомендувати єдину, назавжди визначену структуру плану. Це б стримувало розвиток ініціативи та педагогічний пошук вихователів. Навіть в одному профтехучилищі можуть бути плани, різні за формою. Головним у плані є його зміст, чітке визначення мети і завдань виховання, шляхів їх реалізації.

Основними вимогами до плану виховної роботи є: відповідність запланованих творчих справ визначеним виховним завданням, рівневі розвитку учнівського колективу; конкретність плану; чітке визначення відповідальних осіб та строків виконання; врахування інтересів, нахилів, захоплень учнів, умов училища, підприємства-замовника; творче поєднання різних форм і методів виховної роботи тощо.

План виховної роботи в навчальній групі доцільно складати на навчальне півріччя.

5. Педагогічна взаємодія майстра виробничого навчання і класного керівника

Спільна робота майстрів та класних керівників з виховання учнів може здійснюватись ефективно лише за наявності між ними відносин взаємодії.

Взаємодія майстра та класного керівника виникає і розвивається в процесі їх професійної педагогічної діяльності. Вона зумовлена їхнім соціальним статусом і соціальними ролями — об'єктивними, виробленими суспільством функціями, що повинні ними виконуватись у конкретній трудовій діяльності.

Об'єднання зусиль майстра і викладача базується на координації і згуртованості їхніх дій, які виявляються: в узгодженості функціонально-рольових очікувань (уявлень про те, що саме і в якій послідовності повинен виконувати кожен із двох керівників навчальної групи під час реалізації спільної виховної мети); формуванні єдиних педагогічних позицій і вимог до учнів, критеріїв виховної діяльності в навчальній групі; координації дій; рівноцінному розподілі відповідальності за успіхи і невдачі у виховній роботі тощо.

У багатьох професійних навчально-виховних закладах на класного керівника і майстра покладається однакова відповідальність за результати роботи навчальної групи. Практикуються спільні звіти обох педагогів на, щомісячному підведенні підсумків навчально-виховної роботи, взаємозаміна на випадок відсутності одного з них. Вони спільно визначають мету і виховні завдання, єдині педагогічні вимоги до учнів, критерії виховної роботи. Обговорюються можливості і завдання кожного із них, визначаються ділянки роботи, за які кожен нестиме особисту відповідальність, а також ділянки спільної роботи і відповідальності. При цьому обов’язково враховують рівень педагогічної кваліфікації, досвід роботи, особисті і ділові якості, бюджет часу майстра і викладача.

Педагоги, які організовують виховну діяльність навчальної групи, мають діяти як колектив, як єдине ціле. Тут доречно пригадати слова Макаренка: «Повинен бути колектив вихователів, і там, де вихователі не об'єднані в колектив і колектив не має єдиного плану роботи, єдиного тону, єдиного точного підходу до дитини, там не може бути ніякого виховного процесу. Колектив вихователів, об'єднаний спільною думкою, переконанням, допомогою один одному, вільний від заздрощів один до одного, вільний від індивідуальної і особистої погоні за любов’ю вихованців, — тільки такий колектив і може виховувати дітей».

Як же на практиці реалізуються принципи взаємодії? Звернімося до конкретного досвіду спільної виховної роботи класних керівників і майстрів. У їхній діяльності є певна система, що передбачає: спільний аналіз контингенту учнів групи; визначення мети, перспективних і актуальних завдань виховної роботи; обговорення своїх можливостей, визначення конкретних для кожного і спільних ділянок роботи; вибір засобів і методів виховної роботи; спільне проведення виховних заходів; колективний аналіз результатів виховної діяльності, досягнень та недоліків групи, взаємодопомога, взаємоповага.

Відомо, що ефективність виховного процесу значною мірою залежить від того, чи добре педагоги знають своїх вихованців. Вони об'єднують свої зусилля вже на етапі прийому документів до профтехучилища, коли проводять бесіди з абітурієнтами і їхніми батьками. На початку навчального року проводять анкетування з метою вивчення не тільки статистичної інформації, а й уподобань учнів, їхніх потреб, інтересів та життєвих планів, ставлення до обраної професії тощо. Пізніше, коли між учнями складуться певні стосунки і почне формуватися структура групи, проводиться друге анкетування — соціометричне, яке допомагає визначити лідерів, організаторів первинного колективу, правильно розподілити громадські доручення, налагодити самоврядування. Зміст анкет розробляє класний керівник, а конкретну роботу з ними в учнівських групах проводять майстри, які більше спілкуються з підлітками. Аналізують анкету педагоги разом. Вони обмінюються думками, власними спостереженнями, накреслюють конкретні заходи, складають проект плану виховної роботи. Викладач здійснює педагогічний вплив на процес виховання в навчальній групі, а майстри беруть на себе організаторські функції, наприклад організацію суспільне корисної праці, контроль за відвідуванням, харчуванням учнів, забезпечення їх формою тощо. Між майстрами, викладачем і учнями складаються не тільки ділові, офіційні, а й товариські стосунки взаємодопомоги, доброзичливості, взаємоповаги, зацікавленості у спільних виховних результатах. Цікаво, що спочатку офіційне спілкування класного керівника і майстрів згодом також переростає у товариське спілкування.

Такий тип взаємовідносин у мікроколективі педагогів, коли лідером (або провідним) у спрямуванні виховного процесу в навчальній групі є класний керівник, найбільш поширений в училищах.

Для прикладу того, як може відбуватися виховний процес, пропонується розробка виховного заходу на тему:

«Український народний одяг — складова духовної культури»

Мета: познайомити учнів із декоративно — ужитковим мистецтвом на прикладі національного костюма; художніми особливостями народного одягу, його обереговим значенням, важливим елементом матеріальної та художньої культури; дати історичні відомості про розвиток національного костюма; розвивати інтерес до українського народного одягу як складової частини духовної культури українців; виховувати любов до українського мистецтва.

Обладнання: плакати «Український народний одяг», слайдові матеріали; відео ряд: репродукції картин видатних українських художників.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань, узагальнення та закріплення вивченого.

Хід уроку

І. Організаційний момент Оголошення теми та завдань уроку.

ІІ. Мотиваційний аспект

Учитель. Кожен народ має своє неповторне індивідуальне обличчя як у духовній культурі, так і в побуті. Ця індивідуальність знайшла своє відображення і в традиційному народному одязі, який формувався протягом багатьох століть. Характерною рисою українського одягу є його декоративна мальовничість, яка віддзеркалює високий рівень культури, володіння різними технологіями виробництва матеріалів та оздоблення.

ІІІ. Вивчення нового матеріалу Україна — колиска талантів, народного мистецтва.

М. В. Гоголь писав російською мовою, але героями його творів були українські хлопці та дівчата — складові етносу України, і велике значення він надавав саме опису українського костюма.

Інсценізація учнями уривку твору М. В. Гоголя «Ніч перед Різдвом».

Діалог Оксани і Вакули.

Завдання: назвати інсценізований твір та героїв.

Учитель. Давайте подивимось та назвемо, у що вдягнуті Оксана і

Вакула.

(Відповіді учнів.)

Учитель. Основні елементи українського одягу мають давньослов’янське походження і беруть свої витоки з культури Київської Русі. Статусу національного символу український одяг набув у XVII — XIX ст. З того часу традиційний одяг українців став складатися з кількох комплексів — натільного, поясного, нагрудного і верхнього вбрання.

Обов’язковою приналежністю комплексів були пояси, головні убори, взуття та прикраси, що сукупно створювали образ етнічного вбрання.

До нашого заняття кожна пошукова група готувала опис окремих елементів народного одягу і презентуватиме свою роботу.

Перша група познайомить нас, з яких же елементів складався жіночий одяг українців.

Творча лабораторія

(Перша пошукова група демонструє слайди за допомогою комп’ютера, супроводжуючи показ розповідями.)

Учень 1.

Узор вручну, широка планка, Легенький запах ковили, Моя сорочка вишиванка, Вся ніби сплетена з трави.

Дніпра потоки, степ, простори, По лівій й правій стороні.

Червоно — чорні всі узори мережив ряд на полотні.

Учень 1. Жіноча сорочка — належить до найдавнішого одягу наших предків. Білий колір — це найхарактерніша їх особливість. Жіноча сорочка довша за чоловічу, шиється із двох частин (верхня до пояса — з тонкішого полотна, нижня з грубішого, коли вона зношувалася, її відпорювали і пришивали нову). У молодих жінок зазвичай сорочки були краще та щедріше розшиті. У літніх жінок сорочка була такою самою як, у молодиць, але вишивка була скромнішою, стриманішою.

Учень 2. Як шотландський кельт, грузинська черкеска чи індійське сарі, українська сорочка — вишиванка є знаковим національним одягом. Існує багато різновидів української сорочки: волинські, слобожанські, полтавські тощо. Але все ж є у них щось спільне, що усіх їх єднає.

Перш за все справжня сорочка шиється із саморобного полотна льняного чи конопляного. Полотно для буденних сорочок було грубішим, сірим, а для святкових — тонше, вибілене. Святкова сорочка обов’язково мала вишивку (тому вона і називається вишиванка).

Учень з. Сорочка була провідником магічної сили, прихованої у людині, тому що безпосередньо облягала її тіло, оберігала від холоду і від злого ока. Вишивка також виконувала оберегову функцію, вишивали комір або смужку, яка облягала шию, манжети рукавів та поділ сорочки, щоб людина була захищена з усіх боків.

Сорочка, вишита матір'ю оберігала від зла, служила згадкою про рідний дім, нагадувала про тепло материнських рук і любов матері, яку вона вкладала у кожен візерунок, вишиваючи довгими вечорами.

(Учні прослуховують пісню «Мамина сорочка.)

Учень 4. Поверх сорочки жінки колись одягали в будень до роботи запаску, а в свято плахту і попередницю (фартух). Запаска складалася із двох вузьких пілок вовняної тканини, яка прикрашалася тканим орнаментом, або вишивкою. Передню частину часто заміняв фартух із парчі, шовку.

Ще одним цікавим різновидом жіночого одягу є плахта. Плахта — святковий стегновий одяг із вовни. Плахта зовсім проста — це два полотнища, зшити до половини разом. Плахту перегинали через пояс таким чином, щоб зшита частина обгортала стан, а незшиті «крила», звисали з боків. Плахти, запаски та інше вбрання зазвичай підперезувалося крайкою — тканим, або плетеним поясом.

Учень 5. Ще українські жінки поверх сорочки одягали різного роду безрукавки: керсетки (безрукавки з фабричної тканини), яка декорувалася вишивкою або аплікацією.

Кептар — хутряна безрукавка, яку носили і жінки, і чоловіки Карпат та Прикарпаття. Кептар завжди був дуже рясно прикрашений: вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками.

Стоїть смерічка на горі

В снігу, неначе в кептарі.

І ми до неї в гості йдемо ;

Вона росте, і ми ростемо.

Учень 6. Верхній одяг у жінок складав — кожух — зимовий одяг із овечого хутра. Жінки носили і короткі кожухи, їх називали — кожушанками. Перевагу надавали — білим кожухам.

Ще один поширений вид одягу був — свита — плащеподібний одяг із саморобного сукна чорного або сірого кольору. Носили його в негоду. Свити й кожухи оздоблювалися вишивкою та аплікацією.

Жіноче взуття, типове як для Слобожанщини так і для Полтавщини — кольорові чоботи — чорнобривці, пізніше — високі шнуровані черевики.

Бідніші носили постоли — м’яке селянське взуття, що робилося з одного шматка товстої, м’якої шкіри. Постоли стягувалися навкруг стопи за допомогою мотузки або шкіряного шнура.

Учень 7.

Червонясте, променясте, Розквітає, як вогні.

Дай хоч трішечки намиста,

Калинонько і мені…

Обов’язковим додатком до жіночого одягу було гарне намисто, яке прикрашало шию. Найбільш цінним вважались намиста із гранату, перлин, та коралів. Носили його і в будень і в свято. Та зовсім без намиста бути не можна, бо існує повір'я, що намисто оберігає дівчину від застуди.

Серед традиційних прикрас використовували і монети. Їх скріплювали між собою і носили разом із намистом. Називали їх дукатами.

Великою популярністю у жінок користувалися вироби з бісеру. Їх називали — ґердани. Ґердани — шийна бісерна прикраса у вигляді вузької стрічки, виготовленої з різнокольорових намистин, нанизаних на нитяну основу, що утворюють строкатий геометричний, а часом рослинний орнамент.

Учень 8.

А волошок, маку скільки!

Материнка, сокирки,

І дзвіночки, й васильки ;

Все нам добре на вінки.

Адже сам вінок — є найкращою оздобою голови української дівчини. Український віночок — не просто краса, а й оберіг, «знахар душі», бо в ньому є чаклунська сила, що біль знімає, здоров’я береже. Всього в українському віночку — 12 квіточок. І кожна лікар, оберіг. У віночок вплітали різнокольорові стрічки. Кожний колір мав свій символ. (Дівчата по черзі чіпляють стрічки до віночка, який висить на дошці.)

Коричневий колір — символ землі - годувальниці.

Жовтий — символ сонця, хліба.

Блакитний — символ води і неба, дає силу і здоров’я.

Червоний — символ щирості, душевності.

Зелений — символ рослинного світу, молодості.

І насамкінець — найкращою оздобою голови жінки були парчеві очіпки, та хустки. Хустки прикрашали переважно геометричним орнаментом, а пізніше увійшов у моду і рослинний. Особливо ж були поширені різноманітні барвисті хустки.

Учитель. Дякую! Дуже цікаво було послухати про жіночий одяг. Тепер дізнаємося, як чоловіки вдягалися у давнину.

(Розповідає друга пошукова група.)

Учень 1. Мама вишила мені

Квітами сорочку.

Квіти гарні, весняні:

— На, вдягай, синочку.

В нитці - сонце золоте, Пелюстки багряні.

Ласка мамина цвіте В тому вишиванні.

Вишиваночку візьму, Швидко одягнуся.

Підійду і обійму Я свою матусю.

Головним елементом, як і жіночого вбрання, була вишита сорочка. На заході вона доходила майже до колін і носилася поверх штанів. Виріз горловини зав’язували на шнурок чи стрічку. На сході сорочка була коротша, забиралася у шаровари. Вона мала широкі, зібрані на манжетах рукави. Вишитими найчастіше були комір і нагруддя.

Учень 2. Чоловічий поясний одяг найдавніших часів — це — гачі - вузькі сукняні штани. Вони шилися із білого або сірого полотна. Нижня частина їх обтягувала ногу, а верхня — кріпилася на талії за допомогою шворки. Гачі носили чоловіки Західної України. А чоловіки Східної та Центральної України носили шаровари — дуже широкі штани, що їх переважно заправляли у халяви. Вважається, що їх привезли до України козаки зі східних походів.

Учень 3. Поверх сорочки чоловіки Карпат та Прикарпаття носили кептар — хутряну безрукавку, яка завжди була оздоблена вишивкою, аплікацією зі шкіри, китицями та смужками. А запорізькі козаки носили жупан із шовку чи парчі яскравих кольорів.

Учень 4. Український чоловічий одяг зверху оперізується поясом. Пояси були різнокольорові (червоні, сині чи зелені) з шовкової, бавовняної чи вовняної тканини. Кінці пояса завжди прикрашали китицями чи бахромою. Чоловіки Карпат носили шкіряні пояси — череси. Черес — був зшитий уздовж із двох складених разом ременів таким чином, що мав усередині порожнину для грошей. До ременів кріпилися: кресало, протичка для люльки, підвішували до великого ременя складний ніж, металевий топірець. Пояс у давнину також служив оберегом, своєрідним талісманом. Вважалось непорядним вийти на люди без пояса.

Учень 5. На голови чоловіки одягали шапки з овчини або іншого хутра. В Україні існувало вірування, що ходити під відкритим небом з непокритою головою — гріх для чесного чоловіка. В народі з’явилося прислів'я «Без шапки, мов злодій ходить». Ходити з непокритою головою дозволялося лише на похоронах та біля церкви. Переступаючи поріг хати, треба було скинути шапку. Чоловіки Західної України носили капелюх — головний убір з товстої, м’якої тканини, прикрашений кольоровою стрічкою, пером півня, тощо.

Грають бджоли і джмелі

В квітах на осонні,

Ходить в жовтому брилі

По горах сонях.

У літню спеку носили солом’яні брилі. Їх плели переважно пастухи під час випасу худоби в полі.

Учень 6. Верхній одяг був такий, як і у жінок. Свити і кожухи — шили з чорного чи коричневого сукна, а в давнішні часи з білого. Їх оздоблювали вишивкою, чи аплікацією.

Поли й поділ обшивалися хутром, на комір бралося кращої якості.

Учень 7. Чоловіче взуття було таким. Бідніше селянство одягало на ноги постоли — стягнуті шматки сиром’ятної шкіри, а на Полтавщині плетені з лика — личаки. Заможніші носили чоботи — чорні юхтові, або хромові з високими м’якими халявами.

Про чоботи існує також прислів'я: «У ледачого хазяїна і чоботи з ніг украдуть».

Серед лісу, серед гаю У неділешній обід Заснув мужик у чоботях, Прокинувся без чобіт.

Учитель. Дякую вам, діти! Добру пошукову роботу зробила друга група.

V. Презентація колективних робіт, А зараз творчі групи будуть презентувати свої колективні роботи.

(Презентація творчих робіт.)

VІ. Підсумок уроку Сьогодні ми познайомились з традиційним народним костюмом — частиною нашої культури. Хочеться завершити сьогоднішній урок такими словами:

Невже тоді носили лиш для моди Сорочки, і жупани, й кожухи?

У них — живе історія народу, Його талант прекрасний і важкий.

І їх ні час, ні простір не порушать,

Нехай на порох зітруться роки!

У них живуть людські безсмертні душі,

Ті добрі чари легкої руки.

Висновки

Виховна робота майстра має спрямовуватися на розвиток в учнів свідомого ставлення до навчання, прагнення до підвищення рівня своїх знань, удосконалення навиків, оволодіння передовими методами праці. Важливою умовою ефективності виховних зусиль майстра є його особистий приклад, ділова кваліфікація, глибоке знання справи, моральні якості, сувора вимогливість до себе, доброзичливе ставлення до учнів, тактовність, невимушеність поведінки.

Щоб досягти успіху в навчально-виховній роботі, слід враховувати вікові та індивідуальні особливості учнів, знати їх інтереси, нахили і прагнення, здібності і звички, рівень знань і навичок, набутих раніше.

Для практичного застосування у виховному процесі в навчальній групі училища рекомендуються такі методи вивчення колективу і особистості: психолого-педагогічне спостереження, бесіда, педагогічний експеримент, аналіз результатів діяльності, узагальнення незалежних характеристик, анкетування, письмові роботи-роздуми, висунення тези з доведенням її правильності чи неспроможності, обговорення ситуацій, соціометричні методи тощо.

Важливим в виховній роботі є врахування принципів виховання та планування виховної роботи в навчальній групі. Планування допомагає майстрові та класному керівникові спрямовувати свою педагогічну діяльність, визначати цілісну виховну систему, проектувати розвиток окремої особистості та учнівського колективу в цілому. Спільна робота майстрів та класних керівників з виховання учнів може здійснюватись ефективно лише за наявності між ними відносин взаємодії.

Список використаних джерел

1. Педагогічна книга майстра виробничого навчання: Навч.-метод. посібник / Н. Г. Ничкало, В. О. Зайчук, Н. М. Розенберг та ін.: За ред. Н. Г. Ничкало. — К.: Вища школа, 1994. — 334 с.

2. Методы системного педагогического исследования /Под ред. Н. В. Кузьминой. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1980. — 176 с.

3. Методика воспитательной работы: Учеб пособие для студентов пед. ин-тов / Ю. П. Азаров, Л. М. Байтенова. и др.; Под ред. Л. И. Рувинского — М.: Просвещение, 1989. — С.76−108. 4. Методика воспитательной работы: Уч. пособие. В. М. Коротков и др. — М.: Просвещение, 1990. — 175 с.

4. Волкова Н. П. Педагогіка: Посібник для студентів вищих навчальнихзакладів. — К.: Видавничий центр «Академія», 2003. — 576 с.

5. Холковська І. Л. Корекційна педагогіка. — Вінниця: ВДПУ ім. М. Коцюбинського, 2007. — 328 с.

6. Афанасьєв А. Проблема формування ідеалів патріотичного виховання та ціннісних орієнтацій на сучасному етапі / А. Афанасьєв, Н. Іщук // Рідна школа. — 2009. — № 12. — С. 19−21.

7. Бех В. Національне виховання в контексті глобалізаційних процесів: актуальні завдання / В. Бех // Директор школи, ліцею, гімназії. — 2011. — № 1. — С. 11−13.

8. Гасанов З. Т. Цели, задачи и принципы патриотического воспитания граждан / З. Т. Гасанов // Педагогика. — 2005. — № 6. — С. 59−63.

9. Гонський В. Патріотизм як основа сучасного виховання та ідеології держави / В. Гонський // Рідна школа. — 2001. — № 2. — С. 9−14.

10. Пальчевський С. С. Педагогіка: навч. посібник / С. С. Пальчевський. — К.: Каравела, 2007. — 576 с.

11. Ягупов В. В. Педагогіка: навчальний посібник / В. В. Ягупов. — К.: Либідь, 2002. — 560 с.