Прогнозування розвитку соціально-культурної сфери України

Міністерство культури і туризму України Київський національний університет культури і мистецтв Факультет менеджменту і економіки Курсова робота з дисципліни: Управління соціально-культурною сферою на тему: «Прогнозування розвитку соціально-культурної сфери України»

Київ 2010

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ І.ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОГНОЗУВАННЯ.

1.1 Сутність і зміст соціально-культурного прогнозування

1.2 Класифікація видів і методів програмування

1.3 Класифікаційна характеристика прогнозів

1.4 Моделювання, як метод прогнозування

1.5 Оцінка якості прогнозу в процесі прийняття рішень РОЗДІЛ ІІ.ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ПРОГРАМ НА ОСНОВІ ПРОГНОЗУВАННЯ.

2.1 Соціальне проектування, планування

2.2 Роль, значення і зміст соціокультурних програм

2.3 Розробка і забезпечення реалізації соціально-культурних програм

2.4 Методи планування в соціально-культурній сфері

2.5 Типологія планів та їх класифікація РОЗДІЛ ІІІ.ФУНКЦІОНУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ МЕРЕЖІ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ЗАКЛАДІВ.

3.1 Формування та функціонування соціально-культурних закладів

3.2 Проблеми прогнозування гуманітарної сфери України

3.3 Соціально-культурний потенціал закладів культури в Україні

ВИСНОВКИ СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Актуальність роботи. В даній роботі я дослідив прогнозування розвитку соціально-культурної сфери, яке здійснюється за допомогою методів та створення програм на основі аналізу тенденції та закономірностей розвитку об'єктів соціально-культурної сфери. У методології соціологічної науки соціальному прогнозуванню відведено значне місце, адже воно допомагає досліджувати динаміку і перспективи розвитку соціальних процесів та явищ з метою підвищення ефективності та наукової обґрунтованості соціального програмування, проектування та управління в цілому. Специфічною особливістю соціального прогнозування є тісний взаємозв'язок між передбаченням і попередженням, який у деяких випадках здатний призводити до само здійснення. Цього можна досягти за умов керованості досліджуваним соціальним об'єктом через впровадження прогностичних цілей, планів, проектів, програм і рішень.

В першому розділі я розглянув теоретичні та методологічні основи прогнозування, сутність і зміст соціально-культурного прогнозування, класифікація видів та методів програмування, моделювання, оцінка якості прогнозу в процесі прийняття рішень.

В другому розділі я розглянув формування соціально-культурних програм на основі прогнозування, соціальне проектування, планування, розробка і забезпечення реалізації соціально-культурних програм, методи планування, типологія планів.

В третьому розділі я розглянув формування та функціонування культурних закладів, проблеми прогнозування гуманітарної сфери України, соціокультурний потенціал закладів культури в Україні.

Об'єкт дослідження:заклади соціально-культурної сфери України.

Суб'єкт дослідження:методи прогнозування соціально-культурної сфери та культурний потенціал закладів культури.

Предмет дослідження:прогнозування соціально-культурної сфери і закономірності, тенденції розвитку об'єктів (процесів, явищ) в минулому і стан їх у теперішньому.

Таким чином, прогнозування необхідно вивчати для того, щоб максимально зменшити невизначеність під час прийняття рішень з метою вибору оптимального варіанта рішень з альтернативних.

Наука планування використовується для дослідження механізму дії об'єктивних природних і соціально-культурних законів та використання їх в процесі соціально-культурного розвитку.

В даній курсовій роботі для дослідження розвитку соціально-культурного прогнозування я спирався на загальнотеоретичні дисципліни — логіку, філософію, культурологію, соціологію тощо. Одночасно предмет соціально-культурного прогнозування пов’язаний з предметами інших галузевих дисциплін, зокрема із соціологією культури, соціологією вільного часу і дозвілля, соціологією мистецтва тощо.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ОСНОВИ ПРОГНОЗУВАННЯ.

1.1 Сутність і зміст соціально-культурного прогнозування Однією з головних умов наукової коректності щодо здійснення соціально-культурного прогнозування виступає розуміння того, що прогноз не можна ототожнювати зі спробами передбачити всі деталі майбутнього внаслідок діяння досить великої кількості макрота мікрофакторів і окремих специфічних чинників, що опосередковують досліджувані феномени. Саме тому закони суспільного розвитку можуть мати ймовірний характер, а прогностичні висновки найконкретніше формулювати як тенденції або варіативні моделі. Прогнозування оперує категоріями «передбачення» і «передрікання» (вказівка), але водночас сам термін «прогноз» є науково опредмеченою формою їх реалізації. Передбачення може втілюватися у форму складного передбачення, навіть емоційного передчуття, та виявлятися як описування можливих або бажаних перспектив, станів, рішень і проблем майбутнього.

Прогноз — імовірне аргументоване судження про стан об'єктів (процесів) в майбутньому або альтернативних шляхів і термінів дослідження певних результатів, своєрідна розвідка майбутнього з урахуванням досвіду минулого і сучасного. Прогноз — це лише гіпотеза. Він не примушує спеціаліста приймати на його підставі рішення, на відміну від плану .

Прогнозування (грец. — знання наперед) — процес формування прогнозів на основі аналізу тенденції та закономірностей розвитку об'єктів (процесів) .

Прогнозування таким чином повинно відповідати на два питання:

1.Чого найбільш імовірно очікувати в майбутньому?

2.Яким чином слід впливати на умови, щоб досягти в майбутньому бажаної мети?

Прогнозування — це органічна частина процесу планування і тому його слід розглядати як сукупність передпланових досліджень, що мають визначити завдання, які необхідно вирішити в наступному періоді, та оптимальні шляхи і засоби щодо цього.

Прогностика — наука, яка вивчає закономірності процесу прогнозування. Предметом прогностики є дослідження законів і способів прогнозування .

У літературі зустрічаються поняття, якими замінюють поняття «прогнозування»: провіщення (віщування, завбачення) і передбачення.

Передбачення — широке поняття, яке об'єднує всі різновиди отримання інформації про майбутнє. Воно поділяється на наукове, яке ґрунтується на знанні закономірностей розвитку природи, суспільства, мислення, і ненаукове — інтуїтивне, релігійне, буденне.

Віщування (провіщення) — достовірне, побудоване на логічній послідовності судження про стан будь-якого об'єкта (процесу, явища) в майбутньому.

Поняття «провіщення» і «прогнозування» відрізняються ступенем достовірності оцінок майбутнього, а «передбачення» — більш широке, родове поняття, яке складається з понять «провіщення» і «прогнозування» .

Таким чином, логічну формулу різних видів інформації про майбутнє (передбачення) можна записати так: прогнозування — «Імовірно буде», провіщення — «буде» .

План — документ, в якому визначені цілі, яких ми бажаємо досягти за певний період, а також засоби та умови їх досягнення.

Програмування — вибраний метод розв’язання конкретного завдання або проблеми. Програма визначає послідовність дій, які необхідно виконувати, щоб заданий процес проходив у відповідності з плановим порядком.

У програмуванні розрізняють три елементи: 1) ідею, сформульовану у вигляді наміченої цілі; 2) технічні, фінансові, юридичні засоби її реалізації; 3) графік необхідних для цього дій з виключенням указаних відповідальних виконавців.

Програми розглядаються як вихідний матеріал для розроблення планів. На відміну від планів в них вказуються послідовність дій, які більш конкретизовані та збалансовані.

1.2 Класифікація видів та методів прогнозування У методології прогнозування виокремлюють прогнози двох видів — пошуковий та нормативний.

Пошуковий прогноз — визначення можливих станів досліджуваного феномена у майбутньому (наприклад інваріантні моделі вдосконалення держави, правової системи) за певною шкалою можливостей, згідно з якою встановлюють ступінь імовірності явища (процесу), що прогнозується.

Нормативний прогноз — визначення шляхів, напрямів, засобів і термінів досягнення можливих станів явища, які прийнято як мету (наприклад тенденції оптимізації певних моделей правового регулювання; подолання криміногенності чи впорядкування, скажімо, судочинства). Нормативне прогнозування базується також на розподілі ймовірностей, але у зворотному напрямі - від передбачуваного стану до тенденцій, що спостерігаються. За оцінкою спеціалістів нараховується понад 150 методів прогнозування, хоча на практиці використовується 15 — 20.

Існує декілька підходів до класифікації методів прогнозування. Розглянемо один з них — класифікацію методів прогнозування за ступенем формалізації. Згідно із зазначеним підходом всі методи прогнозування умовно можна поділити на інтуїтивні, формалізовані і комплексні.

Інтуїтивні методи застосовують у випадках, коли неможливо кількісно оцінити окремі явища (процеси) або врахувати значну кількість факторів через складність об'єктів. Ці методи базуються на експертних оцінках. Відомі два види експертних оцінок: індивідуальні і групові.

Формалізовані методи з урахуванням загальних дій і способів одержання прогнозованої інформації поділяють на дві групи: методи екстраполяції тенденції і методи моделювання.

До комплексного методу, який містить кілька зазначених методів, можна віднести сценарний метод.

Окремо виділяють методи генерації ідей. Інколи їх відносять до інтуїтивних методів прогнозування. Проте деякі, спеціалісти визнають ці методи як окремий напрям пізнання дійсності в майбутньому.

Прогнозування має специфічні методи — складну екстраполяцію, моделювання, експеримент.

Метод експертних оцінок є найпоширенішим. Його суть полягає у створенні об'єктивної характеристики кількісних і якісних аспектів об'єкта прогнозування на основі оброблення й аналізу сукупності індивідуальних думок експертів. Якість експертних оцінок, їх надійність і обґрунтованість залежать від обраної методики збирання й оброблення індивідуальних експертних висновків, етапами якої є:

а) вибір складу експертів і оцінювання їхньої компетентності;

б) складання анкет для опитування експертів;

в) одержання експертних висновків;

г) оцінювання достовірності результатів;

д) складання програми для оброблення експертних висновків.

Метод екстраполяції - поширення характеристик процесу даного часу на його стан у майбутньому або обчислення за рядом даних визначень певної системи та визначення в інших системах, що перебувають поза нею.

Значний ефект дає складна екстраполяція — висновки теорії ймовірності, теорії ігор арсенали математики і кібернетики. Це надає змогу правильно оцінити масштаби можливих зрушень у тенденціях, які екстраполюються (так справдився американський прогноз щодо розпаду СРСР).

Екстраполювати складно, тому що соціальні процеси розвиваються не по прямій лінії, а по кривій: процес до певного моменту повільно наростає, потім настає період швидкого, бурхливого розвитку, який завершується періодом насичення; після цього процес знову стабілізується (період Великої французької революції - п’ять років). Неврахування цієї вимоги призводить до серйозних помилок.

Одним зі шляхів перевірки надійності даного методу може бути екстраполяція кривих ризику «до абсурду» .

Метод математичного моделювання (оптимізація рішень) пов’язаний з пошуком різних варіантів розвитку, що допомагає підібрати оптимальний за даних умов варіант. Математичних моделей багато. Всі вони та моделі І методи прогнозування мають імовірний характер і видозмінюються залежно від тривалості періоду прогнозування.

Застосування моделей підвищує ефективність прогнозів, дозволяє аналізувати велику кількість можливих варіантів і вибирати найкращий.

Досвід свідчить, що соціальне прогнозування не завжди є ефективним. А це значить, що воно не виправдалося.

Але більшість прогнозів не змогли обґрунтувати посилену інтелектуалізацію суспільної праці або підготовки спеціалістів. Стосовно плану першої проблеми ставилися питання про зміну структури суспільної праці, про зміну вимог до професійної підготовки і перепідготовки робітників різних категорій, про вдосконалення загальноосвітньої підготовки тощо. Прогноз не здійснився. Був позбавлений доказовості прогноз щодо підготовки фахівців, у тому числі і з вищою освітою.

При прогнозуванні змін завжди потрібен комплексний підхід. Прогнози розроблялися ізольовано від процесів, які відбувалися в інших сферах життя. Вони базувалися на тому, що не зачіпали інші процеси — економічні, духовні, політичні. Такі прогнози були приречені на провал.

По-друге, потрібні надійні методи прогнозування. Найчастіше використовували метод умоглядних спостережень або без достатньої апробації. Наприклад, в основу кількох прогнозів були покладені очікування опитуваних осіб — мігрантів із села про життя у місті, про перехід на п’ятиденний робочий тиждень, про роль читання в сучасному житті.

По-третє, прогнозування було обмежене слабкою інформаційною базою: офіційна статистика викривляла реальний стан соціальних процесів, тому уявлення про «престиж», «пріоритет», «досягнення» були обманливі. Житгя рано чи пізно приведе його у відповідність з реальними цифрами, але, на жаль, процеси уже матимуть негативний розвиток.

1.3 Класифікаційна характеристика прогнозів Важливе теоретичне і практичне значення має науково обґрунтована типологія (класифікація) прогнозів і планів, яка будується залежно від різних критеріїв і ознак.

До найважливіших прогнозів відносяться:

· масштаб прогнозування;

· час (горизонт, термін) прогнозування;

· функції прогнозу;

· характер об'єкта тощо.

За масштабом прогнозування розрізняють прогнози макросоціальні (на рівні держави) та мікросоціальні прогнози (на рівні області, району, поселення тощо). Між цими рівнями можна виділити і проміжні рівні, які є об'єктами прогнозування (міжгалузеві та галузеві прогнози, регіональні прогнози тощо).

За періодом часу прогнози розрізняють: оперативні (поточні); короткострокові; середньострокові; довгострокові; дальньострокові.

Оперативні прогнози застосовують для прийняття рішень в умовах, що склалися, без спроби, як правило, змінити ці умови. Невизначеність короткострокового періоду незначна. Методи для розроблення оперативних прогнозів повинні бути простими і недорогими. Термін прогнозування — не більше місяця.

Короткострокові прогнози (до одного року) використовують при розробленні квартальних і річних планів. Невизначеність тут дещо вища порівняно з оперативним прогнозуванням. Особа, яка приймає рішення, може активно впливати на процеси, які відбуваються.

Середньостроковий прогноз (до трьох років) найчастіше складають щорічно і уточнюють у поточному півріччі. На цьому етапі розробляють прогнози оптимального розміщення ресурсів на підставі попереднього прогнозування попиту, пропозицій та умов конкуренції. Середньостроковий прогноз враховує не тільки кількісні, але і якісні зміни. Він складається з кількох методів з наступним вибором на підставі прийнятих оцінок найбільш прийнятного.

Довгостроковий прогноз (до п’яти років) застосовують для розроблення стратегічних планів. Для нього характерні комбінації кількісних і якісних методів прогнозування.

Дальньострокові прогнози (понад п’яти років) складають на перспективу. Тут очікують значних якісних змін, тому роблять тільки загальні висновки щодо них.

Зазначена градація прогнозів за часом є відносною і залежить від характеру об'єкта дослідження і цілей прогнозу. Вона по суті близько відповідає періодичності складання планових завдань.

Прогнози розрізняють:

· за об'єктами дослідження — науково-технічні, соціальноекономічні, соціально-культурні, демографічні тощо;

· за функціонально-методичною ознакою — дослідницькі, нормативні.

Дослідницький прогноз базується на інерційній системі, тобто на припущенні збереження закономірностей і тенденцій, що склалися в минулому і в прогнозованому періоді. Такий прогноз ніби абстрагується від можливих радикальних змін.

Нормативний прогноз визначає шляхи і строки (терміни) досягнення заздалегідь намічених цілей. Наприклад, прогнозування очікуваної врожайності, швидкості автомобіля, реалізації товарів, набору студентів до вузу тощо;

за можливістю впливу на процес — активні (передбачають можливий вплив на процес через фактори), пасивні (можливість впливу виключається).

Таким чином, класифікація прогнозів досить різноманітна. Крім названих вище, існують прогнози інституційні (державні органи, політика, закон); особистісні (правосвідомість, поведінка, правова культура); громадські чи суспільні; інтегровані або диференційовані.

1.4 Моделювання як метод прогнозування Моделювання — це наукова теорія побудови і реалізації моделей, за допомогою яких досліджуються явища та процеси в природі і суспільному житті.

Досліджуючи будь-яке явище (процес, об'єкт), ми подумки створюємо у свідомості його модель. Ось чому по суті кожна наукова робота в основній частині є моделюванням формування моделі в лабораторних умовах, створення графічних моделей у вигляді схем і креслень тощо.

Модель є умовним зображенням об'єкта, який віддзеркалює його найістотніші характеристики, необхідні для проведення дослідження. Будь-яка модель виконує в першу чергу прогностичну функцію, і без якої побудова її була б недоцільною для теорії і тим більше для практичного використання. У соціально-культурному прогнозуванні модель замінює неіснуючий процес (явище, об'єкт) і тому стає єдиним інструментом перевірки гіпотези про майбутній розвиток. Побудована на інформації минулого і сучасного, модель дозволяє теоретично відбивати майбутнє.

Найважливіша вимога до моделі соціально-культурного розвитку полягає в її можливості адекватного вираження соціальнокультурних процесів. Надмірне бажання посилити адекватність моделі призводить до ускладнення, що часом не дозволяє реалізувати п сучасними програмно-методичними і технічними засобами. Тому потрібен компроміс між складністю моделі і можливістю її реалізації для практичного застосування.

Соціально-культурна модель має пізнавальну і практичну цінність, якщо вона відповідає певним вимогам:

спирається на основні положення культурологічної теорії;

адекватно відображає реальну соціально-культурну ситуацію;

враховує найважливіші фактори, які визначають рівень досліджуваних показників;

відповідає встановленим критеріям;

дозволяє набути такі знання, які до її реалізації були невідомими;

задовольняє умови, які обмежують термін розв’язання проблеми;

дозволяє реалізувати модель існуючими засобами .

Розглядаючи поняття і сутність моделювання та процес побудови соціально-культурної моделі, доходимо висновку, що цей процес безпосередньо пов’язаний з інструментарієм прогнозування.

1.5 Оцінка якості прогнозу в процесі прийняття рішень Під час прийняття рішень кожен спеціаліст бажає одержати найбільш прийнятий, найкращий прогноз — достовірний прогноз. І дійсно, на перший погляд, чим точніше збігаються прогнозні оцінки і реальна ситуація, тим за інших умов, є можливість впевнено досягти бажаних результатів.

Однак є дві обставини, які не відповідають наведеному критерію оцінки прогнозу:

Перша обставина (не дуже важлива) полягає в тому, що достовірність прогнозу може бути оцінена тільки після завершення події. Наприклад, про точність прогнозу одержання показників (прибутку) за поточний рік можна буде робити висновки тільки після завершення прогнозного періоду, тобто на початку наступного року;

Друга обставина (більш важлива) — такий критерій оцінки якості прогнозу ігнорує підхід, за допомогою якого прогнози використовують для прийняття рішення.

Розглянемо поняття прогноз, що «самоздійснюється», та прогноз, що «самоанулюється» :

Прогноз, що «самоздійснюсться» , — це такий прогноз, який стає достовірним лише тому, що був зроблений.

Прогноз, що «самоанагіізуеться» , — це прогноз, який, навпаки, виявляється недостовірним лише тому, що він був зроблений.

Припустимо, в засобах масової інформації виступили кілька відомих спеціалістів зі своїми прогнозами про значне посилення інфляції. Реакція більшості громадян в таких випадках відома: починається масове позбавлення від готівкових збережень, придбання товарів «про запас». Наплив грошових коштів на ринок приводить до росту цін, і інфляція таким чином є неминучою. Це характерний приклад прогнозу, що «самоздійснюсться» .

Короткостроковий прогноз сповіщає про зрив за певних причин виконання плану з реалізації продукції. У такому випадку компетентна особа, що приймає рішення, здійснить всі від неї залежні заходи, щоб усунути перешкоди і тим самим запобігти або хоча б пом’якшити небажані наслідки, взявши під контроль ситуацію. І якщо ці дії своєчасні та ефективні, поставлені цілі будуть досягнуті, а прогноз виявиться недостовірним. Це характерний приклад прогнозу, що «самоаналізується» .

Спеціаліст, який приймає рішення, буде робити все можливе, щоб прогноз, який він вважає бажаним, був реалізований. Якщо ж прогноз небажаний, то спеціаліст уживе всіх заходів, щоб виключити або хоча б перешкодити наслідкам від йог о здійснення. Таким чином, в реалізації подій завжди будуть мати місце елементи прогнозу, що «самоздійснюється», або прогнозу, що «самоаналізується.» .

Отже, недостовірність є критерієм якості прогнозу, а його корисність — у прийнятті рішень. Корисність прогнозу для цілей прийняття рішень залежить від логічної структури, прийнятої в прогнозі, і якості використаної інформації.

РОЗДІЛ ІІ.ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНО-КУЛЬТУРНИХ ПРОГРАМ НА ОСНОВІ ПРОГНОЗУВАННЯ

2.1 Соціальне проектування, планування Прогнозування е базою для чотирьох специфічних форм реалізації варіантів майбутнього. Це соціальне проектування, коли вирішується доля нових процесів і організацій або тих, що реконструюються; соціальне програмування, націлене на розв’язання найактуальніших і значущих проблем; соціальне планування, що охоплює суспільне життя на всіх рівнях суспільної організації, експеримент для апробації варіантів розвитку, коли опрацьовуються можливі варіанти майбутнього.

Соціальне проектування — специфічна діяльність, пов’язана з науково обґрунтованим визначенням варіантів розвитку нових соціальних процесів і явищ та з цілеспрямованою докорінною зміною конкретних соціальних інститутів. Людина або організація, перш ніж щось вчинити, завжди обмірковує кілька варіантів і одному з них надає перевагу.

Застосовується проектування, зокрема, в процесі розв’язання проблем щодо розселення, вдосконалення управління. Нині з’являються нові проекти «людино-машинних систем», екологічні, інженернопсихологічні.

Проектування є формою випереджаючого зображення дійсності, створення прообразу передбачуваного об'єкта, явища чи процесу за допомогою специфічних методів. Його специфіка полягає в тому, що воно може і не мати певних термінів, базуючись лише на приблизних підрахунках без обмеження в часі. Проектування — це ще і певний цикл управління, який забезпечує реалізацію інших його функцій. Але, на відміну від планування, воно менше зумовлює, детермінує інші функції, бо припускає багатоваріантність рішень, виходячи з конкретного стану матеріальних ресурсів.

Проектувати — не означає стихійно перебирати варіанти і схеми майбутнього розвитку, майбутньої дії. Є певні вимоги щодо підготовки проекту:

орієнтація на досягнення конкретного результату, не випускаючи з уваги головних питань (принцип мінімальних зобов’язань);

концентрація уваги на основній меті; врахування можливості невдалого експеримента з перевірки ідей; оригінальність проектів.

Проектування — відповідальний етап соціального управління, що вимагає знання законів суспільного розвитку. Воно не повинно спиратися на суб'єктивні побажання і прагнення людей, якими б благими намірами вони не супроводжувалися. Тільки спираючись на певні методи, можна позбавитися суб'єктивізму у проектуванні.

Матриця ідей. Цей метод полягає в тому, що на основі кількох незалежних перемінних створюються різні варіанти рішень. Як правило, соціальний проект залежить від складності і першочерговості поставлених завдань, від термінів, у межах яких необхідно здійснити намір, від ресурсів. Підраховуючи варіанти з цих перемінних, можна визначити найефективніший шлях реалізації проекту в заданих умовах. Метод застосовують, як правило, при обмежених можливостях, в умовах так званої «сфери свободи» .

Входження в роль. Даний метод допомагає дістати точне уявлення про те, що треба зробити у проекті. Це не просто екскурс у майбутнє, а намагання глибше зрозуміти, як буде реалізовуватися проект.

Аналогія. Є міста, виробництва, соціальні інститути, які добре функціонують. їхні підходи до вирішення справ в певних межах можуть бути еталоном.

Асоціація. Цей метод, коли розв’язання соціальної проблеми в іншій сфері суспільного життя підказує шлях, яким легше дійти до мети.

Реорганізація. Метод пов’язаний з асоціацією. Попередній стан реформується. Асоціація передбачає поєднання засобів пристосування, модифікації.

Мозковий штурм. У процесі проектування можливі ситуації, не схожі на попередні засоби розв’язання проблеми. У таких випадках і застосовують метод мозкового штурму, коли мобілізується весь інтелектуальний запас: оголошується своєрідний конкурс ідей, здатних знайти оптимальний розв’язок проблем проекту. Соціальне планування — це науково обгрунтоване визначення цілей, показників, завдань розвитку соціальних процесів і основних засобів їх перетворення в життя.

І все-таки нелегкий шлях теорії і практики соціального планування приніс свої результати: по-перше, стало очевидно, що об'єктами соціального планування мають опікуватися на всіх рівнях — від суспільства до конкретного підприємства; по-друге, об'єктами соціального планування мають слугувати функції суспільного життя: у сфері праці, культури, освіти, сім'ї тощо; по-третє, планового вирішення потребують процеси, які раніше були поза увагою планової думки: спосіб і якість життя, поведінка людей, соціальні катастрофи тощо.

Методи соціального планування. Зважаючи на те, що планування є і наука, і діяльність, метод треба розуміти і як спосіб здійснення, і як спосіб розроблення програм чи завдань.

Загальні методи: 1) аналітичний метод поєднує аналіз і узагальнення. В процесі планування соціальний процес розгалужується на складові і на цій основі визначаються основні напрями реалізації програм; 2) метод варіантів як визначення кількох шляхів, а далі - уточнення і вибір одного із варіантів; 3) економіко-математичний метод — це кількісний аналіз при використанні попередніх методів планування, що вдосконалюють соціальне планування.

Показники соціального розвитку — це кількісні і якісні характеристики стану, тенденцій і напрямів соціального розвитку, що застосовуються у плануванні для оцінки відповідності реального стану науково обґрунтованим вимогам.

При виявленні рівня соціального розвитку використовують два показники: а) загальний, за яким можна визначити чи відстає, чи випереджає, чи перебуває на рівні досліджень процес розвитку; б) нормативний, який вказує на відповідність вимогам. Ці показники можуть не збігатися з існуючими у країні та регіоні, але вони характеризують ступінь обґрунтованості певного явища чи процесу.

Проблеми і резерви соціального планування. Можливості, що їх мало соціальне планування на етапі становлення, майже вичерпані. Необхідні соціальні нормативи, тобто кількісна і якісна характеристики стану соціального процесу. Показники повинні мати чітку визначеність, ядром якої є мета, треба, щоб вони були узгоджені між собою. Потім нормативи слід диференціювати залежно від національних, соціально-демографічних особливостей тощо; вони не можуть бути незмінними. Нормування стосується багатьох аспектів життя людини — праці, культури, побуту.

2.2 Роль, значення і зміст соціокультурних програм Планування в переважній більшості посідає центральне місце в системі менеджменту, оскільки вказує напрямок і зміст діяльності на визначений період у конкретній ланці соціально-культурної сфери, тим паче, що фінансування, матеріальне та інше забезпечення виділяються під конкретні плани. Зміст запланованої діяльності і можливість її забезпечення визначає тип організаційної структури закладу, організації, підприємства, а тому і відповідний підбір кадрового персоналу, характер і систему обліку, звіту і контролю тощо.

Складання соціально-культурних програм обумовлене наступними факторами:

скорочення бюджетного фінансування на соціальнокультурну діяльність, що сприяє напрацюванню нових підходів для додаткового фінансування, тобто виділенню коштів під конкретні програмні замовлення;

для бюджетних організацій соціально-культурної сфери стало необхідністю залучати кошти з інших джерел фінансування (крім державних) — платні послуги, спонсори, меценати тощо програмний підхід, який дозволяє координувати зусилля різних партнерів і співвиконавців незалежно від їхнього відомчого підпорядкування і розташування.

Слід зазначити, що навіть відповідно до бюджетних асигнувань програма є економічним методом управління. Кошти на програму виділяються не у вигляді дотацій (фінансування структури, закладів культури тощо), а на конкретну діяльність. Програма дозволяє одержувати бюджетні кошти в госпрозрахунковій формі (договір, кошторис, проміжкові та підсумкові акти тощо). У цьому випадку програма є економічною (конкретний кошторис, який дає можливість реалізувати заплановану діяльність) і правовою (договір, угода), що є гарантованим захистом конкретної групи населення і споживачів.

Соціально-культурні програми слугують економічним і правовим захистом для професіоналів — реалізаторів даних програм. Професіоналу краще працювати на конкретний договір, а не на абстрактні функції дотації. Саме угодою під конкретну програму захищаються права професіонала як виконавця.

2.3 Розробка і забезпечення реалізації соціально-культурних програм соціальний культурний прогнозування гуманітарний Замовником розробки культурної програми можуть бути різні соціальні суб'єкти (органи влади, громадські організації тощо). Проте частіше за все необхідність у розробленні даних програм виникає у місцевих органах державного управління, які потребують визначення пріоритетів розвитку культурної діяльності у регіоні на визначену перспективу. Розроблення програми може бути обумовлене також необхідністю координації та інтеграції сил і засобів різних суб'єктів для рішення будь-якого комплексного завдання (наприклад культурна програма Євробачення, Олімпійських ігор, Ігор доброї волі тощо). Культурна програма є важливою умовою і передбаченням щодо залучення коштів з різних джерел, що дає конкретний матеріал для організації рекламної діяльності, РІІ-акцій тощо.

У будь-якому випадку замовник програми повинен чітко представляти, яким повинен буди програмний документ, його цілі і завдання, прогнозований кінцевий результат.

Культурна програма повинна мати конкретне викладення: ідеї, цілі, завдання, зміст, основу забезпечення, схему контролю реалізації, а також анотацію програмних документів, їх короткий варіант для використання як роздаткового, рекламного матеріалу, який буде використано у РR-акціях.

Розробляти програму можуть безпосередньо самі працівники апарату управління відповідного державного органу. Проте, як показує практика, їхня робота є мало ефективною з таких причин: 1) розроблення програми потребує додаткового часу, тобто відволікання працівників від основної діяльності, що не є ефективним як для програми, так і для виконання службових справ; 2) чиновники залишаються в колі добре їм знайомих проблем і з великими труднощами можуть вийти за їх межі, що принципово необхідно для розроблення такої програми. Тому краще залучити для розроблення програми незалежних спеціалістів, які добре орієнтовані в сучасних культурних процесах, їхній динаміці, місцевих особливостях і традиціях. Досвід показує, що результативно залучати спеціалістів вузів та наукових працівників даної галузі. В обов’язковому порядку до групи з розроблення програми слід запрошувати місцевих працівників культури, як компетентних та досвідчених, так і молодих та перспективних спеціалістів; депутатів місцевих рад, що відповідають за сферу культури; громадських активістів, ведучих журналістів, які цікавляться проблемами місцевої історії, традиціями та культурним життям.

Розроблення проекту і програми слід починати з визначення проблем, на розв’язання яких будуть спрямовані дії, встановлені даним документом: соціальні, економічні, політичні, медичні, культурні І тощо. їх сприйняття інколи виводить на неочікуване соціальне партнерство, відкриває перспективи залучення додаткових фінансових ресурсів. Програма (проект) повинна бути чіткою, зрозумілою, переконливою, актуальною та значущою. У ній необхідно врахувати інтереси потенційних донорів, що забезпечить не тільки фінансову підтримку, але й загальну реалізацію проекту чи програми .

Програма може складатися з аналізу стану сфери культури в регіоні, проведення соціологічних досліджень (опитування, анкетування, спостереження, контент-аналіз документів і преси). Але такий шлях затримує розроблення та підвищує вартість проекту. Суттєво підвищує ефективність і результативність розроблення програм технологія апробаційно-пошукових ділових ігор, за допомогою яких можна за короткий термін за рахунок інтенсивної роботи не тільки одержати змістовний програмний документ, а й створити групи підтримки з метою реалізації даної програми.

Центральними моментами застосуванням цієї технології є визначення складу учасників ділової гри та сценарію. Оптимальна кількість учасників до 25 осіб. За такої кількості можна сформувати мінікоманди (5 команд по 5 осіб) і організувати їхню конструктивну і роботу.

Сценарій проведення ділової гри містить такі етапи:

1-й етап — визначення місця і часу проведення ділової гри.

Термін проведення ділової гри — 2−3 дні. Учасники гри беруть активну участь у розробленні проекту програми на всі заплановані дні. Забезпечити це можливо викликом учасників у приміську зону, наприклад на базу відпочинку, що дасть можливість їм відірватись не тільки від робочих, але й від побутових (домашніх) справ та турбот.

2-й етап — формування першочергових стартових команд, в яких учасники працюють перший день. Досвід показує, що учасники таких команд, створених за професійними спрямуваннями (бібліотечні працівники, музейні працівники, представники навчальних закладів і громадських організацій, адмінперсонал тощо), легше входять в ігровий робочий режим з ними легше вирішувати першочергові завдання ділової гри (визначати основні проблеми, пріоритети тощо). Сценарій гри може передбачати самовизначення команд (назви, девізи, конкурси, привітання тощо).

3-й етап — в ігровому режимі учасники команди (в якості виконання завдань) повинні сформулювати: основні проблеми даного регіону або організації; характеристику унікальної неповторності культурного потенціалу регіону чи організації; пріоритетні напрямки підтримки розвитку сфери культури.

Виконання кожного завдання супроводжується обговоренням, дискусією, взаємною критикою або підтримкою, підведенням підсумків. За виконання кожного завдання може бути передбачено визначення та присудження відповідних призів. Виконання останнього завдання дасть можливість переформувати команди — не за професійними ознаками, а за інтересами в тому чи іншому пріоритетному напрямку.

4-й етап — у новому складі учасники одержують завдання на розроблення конкретних проектів з реалізації окремих напрямків підтримки і розвитку сфери культури регіону на ближню перспективу. Виконання цього завдання (як правило, над ним працюють другий день гри) може бути також розмежоване на етапи з проміжковою і завершальною взаємною експертизою і підведенням підсумків.

5-й етап — оскільки для виконання всіх завдань ділової гри використовують схеми, малюнки, діаграми, підготовлені тексти, матеріали гри після їх узагальнення і оформлення являють собою конкретний зміст необхідної програми. Проте оформлення програми є, переважно, технічною процедурою.

Проекти (програми) виконують ряд функцій, зокрема:

· уявлення про спосіб реального розв’язання цих проблем;

· обов’язки учасників щодо розв’язання цих проблем;

· переконання щодо можливих соціальних партнерів і донорів стосовно участі в проекті (програмі).

Проекти (програми) відповідають певним вимогам:

· демонструвати професійність розробників та привабливість і перевагу даних проектів;

· бути конкретними та реалістичними;

· давати чітке уявлення про кінцеві результати;

· враховувати реальний час і реальні ресурси, необхідні для їхньої реалізації.

До реалізації програми залучається творча група (колектив) з працівників культури, керівників, спеціалістів, активних громадських активістів тощо. Між ними складаються відповідні ділові контакти на стадіях пошуку відповідних рішень та напрацювання конкретних пропозицій щодо їх вирішення. Члени ініціативної групи (колективу стають практично однодумцями щодо реалізації даної програми.

Проект програми після його оформлення повинен пройти традиційні стадії погодження і затвердження. Ефективно також провести презентацію програми з широким залученням ЗМІ. Результат реалізації програми залежить, насамперед, від максимального залучення фінансових ресурсів з різних джерел (державних, комерційних, власних тощо).

2.4 Методи планування в соціально-культурній сфері

На даний час у сфері культури існує кілька груп методів планування, кожна з яких вирішує специфічні завдання і не має універсального характеру. Повноцінне планування передбачає систематичне використання різних методів залежно від завдань, які вирішуються на конкретному етапі розроблення. Основні з них є: 1) аналітичне планування; 2) нормативне планування; 3) цільове обгрунтування планів; 4) планування матеріального і фінансового забезпечення (балансові методи забезпечення); 5) планування організаційного забезпечення (матричний та мережовий план).

1. Аналітичне планування. Цей метод називають ще методом екстрополяції, оскільки він пов’язаний з виявленням тенденцій минулого періоду, і факторів, які визначають розвиток цих тенденцій, а також пропозицій, які визначають, що ці тенденції і фактори діятимуть і в заплановий період. Оскільки центральним моментом аналітичного планування є аналіз змісту і підсумків попереднього періоду, то його ще інколи називають плануванням «від досягнутого рівня «.

Спектр методів такого аналізу дуже широкий: від простого переписування попередніх планів до формалізованих математичних методик. Залежно від конкретних технологій аналітичного планування розрізняють дві основні групи:

інтуїтивні методи (використання особистого досвіду та врахування досвіду, напрацюваного на конференціях, семінарах, зборах, за оцінками експертів, за результатами опитування, в аналітичних записках тощо);

формалізовані методи (жорстко упорядковані процедури напрацювання планових рішень, що базуються на використанні нормативних документів, математичному прогнозуванні та моделюванні).

Інтуїтивні та формалізовані методи можуть збігатися і доповнювати один одного, наприклад у пошукових та апробаційно-пошукових ділових іграх.

Прикладом аналітичного планування є методи маркетингового аналізу.

За своїм технологічним змістом аналітичне планування фактично збігається з методами прогнозування. Відмінність тільки в ступені директивності прийнятих рішень за підсумками розробки. Можливості аналітичного планування обмежені. По-перше, його результати вирішальним чином залежать від глибини і достовірності проведеного аналізу; по-друге, його основною особливістю с «опора» на попередній досвід.

Нормативне планування — це обґрунтування планових завдань за допомогою норм і нормативів. Під нормою розуміють показник витрат ресурсів (фінансові, матеріальні, трудові тощо) на одиницю роботи; під нормативом — сукупність вироблених чи використаних послуг і товарів на одиницю (споживача, фінансування, площі, обладнання тощо). Норми і нормативи виражаються в абсолютних і відносних показниках, коефіцієнтах, відсотках, питомій вазі та в інших одиницях.

Використання нормативного методу обумовлює наявність та застосування нормативної бази, яка складається з системи показників, вибраних за нормативні; методики розрахунку кількісних значень цих показників; розрахунку (визначення) конкретних нормативних кількісних значень показників; затвердження конкретних норм і нормативів; процедури перегляду норм і нормативів.

У сфері культури використовують норми і нормативи, пов’язані з фінансовою та господарською діяльністю: норми затрати праці (ставки, тарифи, розряди, категорії з оплати праці та інші нормативи, що визначають розміри заробітної плати); фінансові ресурси та основні фонди (приміщення, споруди, машини і обладнання, кіно, відео, апаратура, книги, музичні інструменти, костюми тощо); витрати матеріалів, енергії, палива тощо.

Цільове обґрунтування планів. Існує декілька методик розробки цілей на планований період, що передбачає послідовне проходження певних етапів (ланцюжки), зокрема:

— цілі (уявлення про бажаний результат);

— завдання, які необхідно вирішити для досягнення кожної цілі;

— дії (роботи), які слід виконати для вирішення завдань;

— забезпечення матеріальне, фінансове, організаційне тощо, необхідне для виконання робіт.

Методики цільового обґрунтування планів розрізняють, перш за все, за формуванням цілей. Таким джерелом можуть бути організаційні документи — статути, положення та інструкції, нормативні документи, положення, які використовуються в якості формування цілей.

Цілі можна вибирати із директивних і розпорядчих документів (наказів, розпоряджень, постанов). У найпростішому випадку конкретного тематичного плану в якості цілі може фігурувати конкретна форма роботи. Наприклад, підготовка та проведення новорічного свята містить: 1) — залучення відвідувачів на свято (забезпечення реклами, розповсюдження запрошень); 2) залучення учасників свята (виставка-продажа виробів, концертна програма, конкурси, вікторина); 3) — організація відпочинку та розваг (театралізована вистава, ігри, атракціони тощо).

Кожна з цих пропозицій може бути за необхідності ще більш деталізована. підсумком може стати сценарний план. В якості цілі можуть бути використані норми та нормативи, в тому числі цільові.

4. Планування матеріального і фінансового забезпечення (балансові методи забезпечення). Важливим аспектом обґрунтування реальності планів і програм є планування фінансового і матеріального забезпечення. Для цього найчастіше використовують балансовий метод планування. Залежно від природи ресурсів і витрат розрізняють три основні види балансів: матеріальний (натуральний), фінансовий (вартісний) і трудовий.

Трудовий баланс у сфері культури в даний час практикується переважно на регіональному рівні як виявлення і планування забезпечення мережі закладів культури кваліфікованими кадрами.

Матеріальний (натуральний) баланс складається не так часто, як фінансовий, проте при масштабному заході складати його досить корисно і тільки тоді переходити до фінансового таланту. Тобто необхідно визначити, що потрібно для заходу з матеріальної точки зору (приміщення, засоби для оформлення залу, театралізовані костюми, музична, звукова та світлова апаратура, подарунки, призи тощо), а вже потім робити конкретні фінансові розрахунки.

Найбільше розповсюджена практика складання вартісного (фінансового) балансу або кошторису прибутку і витрат. При розходженні двох частин балансу (прибутку і витрат) роблять його, коректування: або скорочують частину обсягів витрат, або планують необхідні додаткові надходження до прибуткової частини з метають перекриття недостачі коштів. Правильно складений фінансовий баланс має бути спрямований на конкретний прибуток під час проведення заходу.

5. Планування організаційного забезпечення (матричннй та мережовий план). Для планування організаційного забезпечення, кординації діяльності співвиконавців і партнерів також можна використовувати спеціальні методики і технології. Матричний план обумовлений побудовою таблиці (матриці), в якій співвідносяться: перелік необхідної роботи, посадові особи і підрозділи, які забезпечують їх виконання. У таблиці зазначається, що конкретно повинні роботи конкретні виконавці і підрозділи на відповідному етапі реалізації програми.

Мережовий план розробляється за трьома етапами:

1-й етап — складання повного переліку робіт, розподілених на певні операції (конкретні дії) у відповідний період або час (тижні, дні, години). Від звичайного плану такий перелік відрізняється тим, що замість дати, коли та чи інша операція повинна бути виконана, вказують саме робочий час, необхідний для виконання. З цього виходить, що точність мережового планування в багатьох випадках сприяє визначенню норм часу на проведення конкретної операції (роботи);

2-й етап — упорядкування робіт відповідно до їхньої послідовності (креслення мережового графіка). Мережовий графік є графічним зображенням упорядкування запланованих в переліку операцій — структуру, яка має вигляд кіл (кола) з цифрами, які з'єднуються стріл ками. Такі графіки можна будувати по частинах (режисерська части на, музична частина, матеріально-технічне забезпечення тощо), і потім об'єднувати в одну структуру;

3-й етап — упорядкування робіт залежно від часу їх виконанні!

(креслення мережового графіка у календарі), що є складанням мережового плану. Цей етап починається з визначення найдовшого ланцюжка робіт, і є центральним моментом побудови мережового плану, оскільки при цьому визначають мінімальну кількість робочого часу, необхідну для реалізації всієї програми. Таким чином, мережовий план — незамінний засіб координації зусиль різних співвиконавців (працівників або організацій), особливо в процесі планування і підготовки масштабних акцій і програм. Мережовий план дає можливість організації контролювати виконання робіт по етапах, а за необхідності - і обгрунтовані зміни терміну.

2.5 Типологія планів га їх класифікація Аналогічно класифікації прогнозів можна за окремими ознаками побудувати і типологію планів.

За ступенем необхідності (обов'язковості) виконання планів, які доводя ться державними органами управління, розрізняють директивне та індикативне планування.

Директивне планування — централізовані плани, які доводяться «зверху-вниз». Затверджені плани ставали законом і повинні за будь-яку ціну виконуватись.

Індикативне (рекомендаційне) планування на відміну від директивного є цілеспрямованим і орієнтованим, яке охоплює систему необов’язкових для суб'єктів ринкових відносин рекомендацій. Індикативне планування застосовується на рівні держави та регіонів.

Залежно від тривалості планового періоду планування поділяється на перспективне, поточне і оперативне. Перспективне планування в свою чергу можна поділити на довгострокове (стратегічне) і середньострокове.

Стратегічне планування — набір дій і рішень, здійснюваних керівництвом, які ведуть до розроблення специфічних стратегій з метою досягнення цілі.

Поточні плани, в яких представлені всі напрямки діяльності закладу, організації, фірми тощо, розробляють на поточний рік (з розбивкою на квартали) по всіх напрямках діяльності.

Оперативні плани — детальні плани, орієнтовані на розв’язання конкретних питань діяльності організації, підприємства тощо в короткостроковому періоді. Такі плани мають вузьку спрямованість і високу ступінь деталізації, характеризуються різноманітністю прийомів іі методів, які використовуються. Оперативне планування, яке іноді [Називають оперативно-календарним, спрямоване на ув’язання виробничого процесу між структурними підрозділами.

За масштабом розрізняють державні, народногосподарські, галузеві, регіональні плани тощо.

Розділ 3. Функціонування та прогнозування мережі соціально-культурних закладів

3.1 Формування та функціонування соціально-культурних закладів Стан соціально-культурної діяльності настільки багатовимірний і переобтяжений різними оцінками, що варто зосередити увагу на зворотному зв’язку, тобто на визначенні міри задоволеності населення станом роботи культурно-дозвіллєвих закладів. Головною причиною невідвідування або відвідування культурно-дозвіллєвих закладів (не беручи до уваги формальну «нестачу вільного часу») є те, що «діяльність культурно-дозвіллєвих закладів перебуває на досить низькому рівні за своїм змістом і якістю», невідповідність інфраструктури культурного середовища культурним запитам громадян («В місцевості, де я проживаю, на жаль, не розташовані такі заклади, які б відповідали моїм культурним потребам» — 24,6%), «необлаштованість приміщень культурних закладів» (17,7%).

За останні роки посилилася дія об'єктивних дестабілізуючих факторів — недостатність коштів, криміногенний стан, заідеологізованість роботи закладів культури. Тому керівництвом Міністерства культури та туризму провело опитування населення різних регіонів щодо визначення доцільності існування клубної мережі. Це дозволило дійти висновку, що представники всіх типів поселень проявляють інтерес до закладів культури. Тільки у великих містах 4,3% заявили, що культурно-дозвіллєві заклади їх взагалі не цікавлять, а тому говорити про те, що клуби не потрібні, немає жодних підстав.

Серед культурно-дозвіллєвих закладів, які люди хотіли б відвідувати, але яких немає за місцем проживання, називають театр, кафе-клуби, спортивно-оздоровчі клуби та клуби сімейного дозвілля. Особливо помітним є зростання потреби в театральному мистецтві. Функціональна орієнтація на клуб як на «приміщення для танців», суто розважальну установу дедалі зменшується: 45,5% розглядає клуб як «заклад, де можна задовольнити свої різноманітні проблеми», «місце, де перш за все можна поспілкуватись з друзями» (40%), а також як осередок розвитку аматорської діяльності. Таким чином, в свідомості населення поступово складається універсальна модель клубу, яка відповідає іманентній природі культури .

В лідери виходять дві нові організаційні форми культурно-дозвіллєвої діяльності: дитячий центр естетичного виховання та фольклорний центр. В той же час експерти підкреслюють необхідність зберегти традиційні заклади культури — Будинки культури, парки та клуби (2, 4, 5 місця за рейтингом). Останні місця посідають професійні клуби, відеосалони та кооперативи культурних послуг.

Із тридцяти двох напрямків та форм діяльності закладів культури, які є найбільш дієвими та ефективними, переважають традиційні форми культурно-дозвіллєвої діяльності: вечори відпочинку та дискотеки, заняття фольклором, концертна діяльність, обряди, масові свята, концерти сучасних естрадних виконавців. Негативний баланс оцінок мають «побутові служби», «служби знайомств», «заочні курси», «заходи для інвалідів», «науково й технічна пропаганда», «членські клуби англійського типу», «готелі, мотелі», «акціонерні товариства соціально-культурного напрямку» .

Домінування інструментально-прагматичного аспекту бажаних змін в культурі, дозвіллі, просвітництві виявляється і в тому, що в центрі уваги різних верств населення та фахівців постають матеріальні, фінансово-економічні чинники. Необхідність першочергових змін пов’язується саме зі стабілізацією та розвитком економічного фундаменту культури (поза необхідністю змін в організації й управлінні культурно-просвітницькою мережею). Модернізація організаційно-управлінських структур культурно-дозвіллєвої галузі не корелює з такою умовою, як поліпшення матеріального стану галузі. За даними професора Є.І.Суїменка, позитивним у настроях та установках громадян України є усвідомлення більшістю зв’язку між розвитком культури та активною економічною, трудовою діяльністю, що виступає показником і певним гарантом можливої зацікавленої участі населення та професіоналів у різного роду реформаційних акціях.