Корупція як чинник народного невдоволення сучасної України

Корупція як чинник народного невдоволення сучасної України

Сучасне українське суспільство знаходиться на шляху значних трансформаційних змін, що відбуваються в усіх соціальних інститутах. Старі принципи їх функціонування змінюються, модернізуються механізми соціальної взаємодії та її принципи. Ми стаємо свідками зміни пріоритетів у їх функціональному навантаженні. Значною мірою це стосується реакції громадськості щодо корупційних дій у державі, яка покликана змінити психологію протиправних вчинків, способи мислення і життя. У суспільній думці проглядається тенденція, що корупція загрозливіша для України, ніж сепаратизм, який їй же і завдячує. В таких умовах, науковці та певні громадсько-політичні діячі змушені міркувати над вирішенням цієї вже наболілої і заполітизованої проблеми.

З часу проголошення незалежності України дослідження феномену корупції знайшло своє висвітлення з позицій різних підходів і поглядів у працях як представників політичної науки, так і суміжних з нею дисциплін. Зокрема, окремі аспекти корупції як соціального явища досліджували М. Мельник, Є. Невмержицький, О. Кальман, М. Камлик, І. Гурьєва, Н. Гусак, В. Бутенко, С. Головатий, Л. Денисенко, І. Різак, Ю. Бисага, М. Палінчак, О. Прохоренко, Ю. Бисага, М. Палінчак, В. Чечерський, Д. Бєлов, Ю. Войтович, З. Кісіль, І. Валюшко, Л. Білінська та інші.

Аналіз проблеми з позицій кримінологічного аспекту репрезентували Л. Аркуш, Ю. Баулін, І. Даньшин, С. Омельченко, О. Дудоров, А. Закалюк, В. Зеленецький, О. Кальман, М. Камлик, Я. Кашуба, К. Перебийніс, В. Корж, В. Лукомський, О. Маркєєва та інші. Правозахисний аспект проблеми розглядали Р.-В. Кісіль, О. Литвак, В. Гвоздецький, С. Марченко, О. Прохоренко, В. Ковальська, Ю. Сурмін, Т. Крушельницька, Д. Заброда та інші. Вивченню економічних аспектів, які сприяють тінізації сфери економіки і безпосередньо пов’язані з управлінськими факторами присвятили дослідження В. Мандебура, С.

Дрьомов, Ю. Калниш, З. Варналій, С. Верстюк, В. Сороко, В. Євдокименко та інші.

Політологічний аспект висвітлювали Г. Кохан, В. Журавський, М. Кармазіна, О. Маркєєва, М. Михальченко, О. Михальченко, М. Мельник, Є. Невмержицький, В. Циганов, О. Юдіна, В. Колесник, В. Ємельянов, Д. Степанюк, З. Варналій, Г. Шведова, С. Дрьомов, Ю. Кальниш, Г. Маляр та ін. Варто відмітити спроби окремих українських науковців проаналізувати явище політичної корупції в умовах демократії - В. Дереги, О. Карпенка, Е. Давиденка, О. Рудика та інші.

Мета статті полягає в аналізі наукових розробок, вітчизняного та світового досвіду, комплексного вивчення і теоретичних, і практичних питань, пов’язаних із феноменом корупції як соціальнополітичного явища, в контексті якого виокремлено проблему народного невдоволення корупційними діями чиновників у сучасній Україні. На шляху до вирішення цього питання, з' являється необхідність у поширенні пропозицій щодо ролі чиновників і суспільства у антикорупційній політиці.

У стосунках між громадянами сучасної України суттєву роль відіграє корупція, яка спричинює роздратованість народних мас по відношенню до посадовців, особливо, на вищому рівні. Корупція є однією з основних проблем, від вирішення якої значною мірою залежить якщо не саме існування держави, то щонайменше стратегічний напрям її економічного, політичного та матеріального розвитку[5, с. 236].

Згідно рейтингу корупційних ризиків некомерційної ділової асоціації Trace International, опублікованому в листопаді 2014 р., Україна знаходиться на 132 позиції, з поміж 197 країн. Чим ближче позиція до кінця списку, тим гірше. За параметром оцінки якості антикорупційних законів, Україна отримала 52 бала зі 100 (чим вище, тим гірше). Це свідчить про малу ефективність чинного законодавства, яке вкотре демонструє розвиток бюрократизму. Зокрема, функції прокуратури у сфері боротьби з корупцією виконуватимуть Національне антикорупційне бюро (легітимізація 25 січня 2015 р.) і Національне агентство з питань запобігання корупції (легітимізація 26 квітня 2015 р.). З часу появи останнього, на усіх фірмах, які беруть участь у державних закупках (окрім «допоргових»), слід розробити власну антикорупційну програму, за виконанням якої має стежити додатковий посадовець. Парламент України 8-го скликання планує створити ще незалежний орган державного нагляду у сфері забезпечення прав на доступ до публічної інформації. До 2017 р. у Верховній Раді будуть проходити слухання про стан боротьби з корупцією.

В той же час залишаються недоопрацьованими законодавчі норми, які б забезпечили б прозорість інформації про благоустрій і розходи чиновників, а також їх родичів. Проблематичними залишаються фактична власність бенефіціарів [19], безсистемне розміщення декларацій чиновників різних за формою і у різних рубриках («Новини», «Інформаційні матеріали», «Біографія» тощо), визначення строку зберігання інформації на сайті після звільнення чиновника тощо [20]. Збільшуються масштаби прибутків офшорних кампаній [21, с. 22], недосконало працює система торгів державних закупівель, в котрій функціонують державні сайти Мінекономрозвитку, «Зовнішторгвидав Україна» тощо [22, с. 25].

Боротьба з корупцією або не ведеться зовсім, або обмежується викриттям корупційних зв’язків окремих чиновників середньої та низької ланки. Журналістські розслідування та робота правозахисників сприймаються як замах на честь мундира та репутацію відомств, «замовний компромат». Матеріали таких розслідувань ігноруються, а їх ініціатори переслідуються [23, с. 65]. Простежується корумпованість вітчизняної судової системи [9; 10]. З рештою, на думку А. Мацокіна, антикорупційна стратегія уряду і Президента України, так і відповідні законопроекти, потребують суттєвого доопрацювання, оскільки чимала кількість норм, запропонованих розробниками, має суперечливий характер [14, с. 27].

Корупція — не єдине, навіть не основне, джерело непорозумінь. Низька ефективність і якість управління розширюють можливості для несправедливого ставлення до громадян, для «зволікань» і «зловживань правом розгляду». Паоло Мауро виявив таку високу кроснаціональну кореляцію між показниками чиновницької неефективності та чиновницької корупції, що, аналізуючи, він звів їх до єдиного показника. Тому поряд з антикорупційними реформами необхідні реформи поліпшення ефективності управління [15, с. 243].

Недостатня боротьба з корупцією породжує у громадянському суспільстві України негативне ставлення до влади, призводить до непорозумінь між політиками. Наприклад, про це свідчать грудневі заворушення 2014 р. у місті Вінниця, де по різні боки «барикад» опинилися представники проєвропейських політичних партій, активну позицію висвітлили громадські організації. Ці політичні події підкреслюють проблеми аж ніяк не обласного масштабу. Перша: урізання «квоти Майдану» на всіх рівнях, від уряду до місцевих рад. Друга: в суспільства залишається низький рівень довіри до влади і ще нижчим є імунітет до правопорушень на кшталт захоплення адмінбудівель. Третя: міліціонери не готові захищати можновладців від повсталого народу. Четверта: влада, передусім президентська вертикаль, нарощує дистанцію між собою та громадськістю, робить ставку на номенклатуру, зволікає діалогом з активістами.

Повторення вінницьких подій можливе фактично в будь-якому регіоні, де зберігатиметься класична революційна ситуація: верхи не можуть, низи не хочуть жити по-старому. Громадськість незадоволена, що у місцевих радах досі працюють учорашні регіонали; децентралізація і решта реформ залишаються фіктивними; некваплива робота Верховної Ради, засвідчує, що нинішня політична еліта має ілюзію власної невразливості до наступних виборів тощо.

В Україні як ніколи в дефіциті відвертість між чиновниками різних рівнів, на що болюче реагує громадськість, яка поки що демонструє виваженість [12, с. 5]. Все це є наслідками корупції. Водночас не слід забувати, що сепаратиські настрої і війни сприятимуть послабленню існуючої політичноїсистеми, гальмуватимуть поглиблення демократизації, що створюватиме позитивне підгрунтя для розвитку політичної, бюрократичної та економічної корупції. Це відбувається через відсутність механізмів контролю, боротьбу між кланами, що призводить до децентралізації та корумпованості всієї системи й суспільства загалом [11, с. 202]. Відомо, що корупція завжди зростає, коли країна знаходиться на стадії трансформації. Оскільки Україна проходить не просто стадію демократизації державного устрою, а здійснює докорінну трансформацію економічного і політичного устрою, правової і соціальної систем, то зростання рівня корупції є об'єктивно обумовленим фактором [4, с. 41].

Теоретично можна ліквідувати корупцію у державних органах, але вона одразу ж охопить приватний сектор [24]. Тому надзвичайно важливим є практичне значення у подоланні корупції. При цьому не слід покладатися виключно на державні реформи, які можуть завершитися, а поставленого завдання «подолати корупцію», не виконано [5, с.237].

Спрямовані на поліпшення ефективності управління реформи, можуть стати добрим прикриттям, димовою завісою, камуфляжем для антикорупційних заходів. В такій ситуації необхідні радше позитивні ідеї і пропозиції, ніж негативні звинувачення, що призводять до недостатньої взаємодії між чиновницьким апаратом та громадянським суспільством [15, с. 243].

Через саму сутність боротьби з корупцією, «борці» навіть за нормальних обставин тяжіють до того, щоб у її процесі забувати й фактично нехтувати поставленими цілями, які перетворюються на засіб зовсім іншої, банальної бійки за владу і зиск. Засобом захисту приватних інтересів і цілей слугує феномен антикорупційної боротьби — компромат. Останній ніколи не націлений на знаходження правди чи покарання винних, радше сприяє поваленню суперника. Попри наявність чи брак доказів, компромат може зганьбити і дискваліфікувати посадовця, який змушений буде піти у відставку [17, с. 188−189].

Копіювання європейського законодавства у пострадянські країни не працюватиме без продуманої системи із врахування менталітету народу, суспільного договору, рівня відвертості і довіри тощо [22, с. 26]. Коли люди відчують, що політичний і бізнесовий класи кинули їх напризволяще, порушення закону вважатиметься справедливим актом компенсації, єдиною можливою стратегією виживання або навіть моральним протестом проти соціальної несправедливості [17, с. 226].

Сьогодні всі розуміють, що антикорупційні заходи мають носити здебільшого превентивний характер, щоб запобігати негативним наслідкам, а не долати їх, усувати соціальні передумови корупції, причини її виникнення [8, с. 9]. Але соціальний опір корупційним проявам, в умовах демократичної політичної організації, зазвичай викликає вжиття процедурних чи процесуальних заходів репресивного характеру щодо контрагентів корупційної взаємодії [6, с. 444].

Застосування системного механізму по боротьбі з корупцією неможливе без посилення ролі громадськості, оскільки окремому громадянину важко протистояти цьому негативному явищу, яким би свідомим він не був. Вже не один рік точиться дискусія навколо необхідності розробки і прийняття закону «Про громадський контроль». Він не лише підняв би роль громадськості, давши їй в руки необхідні важелі, а й активізував роботу державних структур, особливо правоохоронних органів [16, с. 302]. Тиск громадськості знизу і публічний запит на прозорість і доброчесність політичної системи, механізм стримувань і противаг мають бути обов' язковим елементом проведення антикорупційних реформ [11, с. 203; 15, с. 66]. За таких умов можливе подолання таких вагомих перешкод, як відсутність соціальних, політичних традицій публічного викриття корупціонерів, спеціальних криміналістичних прийомів викриття фактів корупції тощо [2, с. 141]. Тобто, незважаючи на тривалу історичну культурну традицію корупції, без сумнівів протистояти [15, с. 234].

Чи не найважливішою передумовою успішної боротьби проти корупції має стати зміцнення суспільної моралі [17, с. 226]. Якомога більше пересічних громадяни мають бути переконані, що вони здатні впливати на привілейовану верхівку суспільства [15, с. 284]. Чиновників можна примусити більше перейматися громадянськими правами за допомогою етичного виховання (на відміну від технічного вишколу) або змусивши їх підписати зобов’язальний «кодекс поведінки», який успішно використовуються на Заході [15, с. 245].

Увага медіа необхідна для того, щоб загострити увагу громадськості навколо скандалів та криз, спричинених корупцією. Проте повідомлення мають бути високопрофесійними, викликати довіру громадськості. Остання має бути готовою виразити свій гнів і невдоволення, котрі неможливо відбити в ЗМІ. Така сила може спонукати уряд вдатися до реального припинення зловживань, а не пошуку «жертовних ягнят». Сильна і незалежна преса здатна викликати бурхливий протест громадськості, який сприяє збільшенню тиску на користь реформи [18, с. 236]. Проте в розпалі скандалів не слід недооцінювати того, що для підриву легітимності самого режиму він має містити в собі якусь дуже суттєву слабкість. Потрібні набагато серйозніші (переважно економічні) лиха, щоб повністю зруйнувати корумповану систему. До того ж необхідний чіткий алгоритм антикорупційних дій. Будь-яка теорія корупції має дати відповідь на складне питання щодо браку подій: чому, коли, які звинувачення і згідно з яким означенням корупції закінчилися скандалом, тоді як у багатьох інших випадках цього не відбулося. Слід зважати й на означення корупційного феномена. Історія вчить, що означення того, що розуміють під терміном корупція, змінюється з кожним конкретним режимом, і особливо, їхніми опозиціями [17, с. 138−139]. Але усвідомлення складнощів і неоднозначностей проблеми спонукає нашу державу на активні дії, спрямовані на запобігання і протидію корупції та на тісне міжнародне співробітництво у цій сфері [13, с. 14].

Громадянською платформою «Інтелектуальний форум «Єдина Європа» спільно з Українським комітетом боротьби з корупцією поширюється думка, що на сьогодні потребують удосконалення механізми суспільного контролю дій міжнародно-правових домовленостей. З огляду на кризову ситуацію, яка виникла в Україні, Європі та світі, в цілому готового алгоритму розв' язання нинішньої проблеми немає, як і немає прямих аналогів в історії, а це значить, що потрібно терміново напрацьовувати нові ідеї, принципи й шукати оригінальні, креативні, антикризові рішення. До того ж є необхідним формування наукових засад механізму суспільного контролю за органами державної влади [1]. Адже однією з умов розвитку корупції є нерозвиненість громадянської свідомості, відсутність системи виховання патріотичних почуттів, моральних якостей [2, с. 140].

Вагоме місце у антикорупційних діях займають консультантська і навчальна системи, спрямовані на допомогу підприємницькій та громадянській сфері, з метою юридично грамотно чинити опір негативним, корупційним і протизаконним діям [1]. Соціальна роль і значення школи та вчителів повинні знаходитися в авангарді освітньої та антикорупційної політики. Провідну роль у подоланні корупції має відігравати молодь, яка є більш прогресивною і може стати чинником мобілізації громадської думки. Ця роль може бути посилена далі через мережу молодіжних груп та спільного навчання, соціальні мережі [7, с. 127]. На думку грузинського експерта, треба підвищити в суспільстві авторитет освіти, переконати, що не грошові інвестиції, а саме освіта була головним фактором, завдяки якому колись відсталі країни опинилися в переліку провідних [24]. Вкрай необхідна організація навчання із роз’яснення основних положень нового антикорупційного законодавства серед державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування і проведення системної роботи в напрямку їх підвищення кваліфікації. Їхня психологія повинна змінитися, доповнитися чітким усвідомленням відповідальності перед суспільством [8, с. 9].

Громадян України слід переконати, що хабарництво не є обов’язковим, а здирству успішно можна протистояти. Радше наголошувати на успішності сперечання, наполягання та звертання нагору, ніж на аморальності використання зв’язків, подарунків і хабарів. Цього, наприклад, можна досягти, створивши громадянам безліч точок доступу, можливість звертатися до альтернативних чиновників, громадянські консультаційні бюро й інститут омбудсмена, щоб забезпечити швидкий розгляд скарг. Антикорупційні агітація та пропаганда серед населення малоефективна, оскільки люди й без того розуміють негатив хабарництва [15, с. 283]. Натомість доречним буде залучення представників інститутів громадянського суспільства до продовження позитивної практики антикорупційної експертизи нормативно-правових актів. Громадськість має отримати умови для формування у неї своєрідного «нульового рівня толерантності» щодо проявів корупції [3, с. 72].

Водночас слід враховувати, що корупція — це явище, яке постійно розвивається, трансформується, пристосовуючись до умов розвитку законодавства, суспільства та держави, при цьому її сутність і негативний вплив залишаються незмінними. Зміна видів та форм корупційних діянь здійснюється з метою запобігання впливу задіяних наявних антикорупційних заходів [2, с. 141]. Тому, простих рішень не буде, слід налаштуватися на довготривалу багаторічну роботу.

Отже, в контексті суспільно-політичного розвитку сучасної України, спричинена політичними і соціальноекономічними спекуляціями, стереотипами і міфами, що викликало прояви сепаратизму, все більше загострюється проблема подоланнякорупції.

Ігнорувати, нехтувати це явище небезпечно. Вирішення питання по викоріненню корупційних дій є стратегічним пріоритетом держави, без чого вона не зможе повноцінно розвиватися, особливо, коли у соціумі не панують відвертість і довіра, політична воля та активне сприяння громадян.

Також, з огляду на ймовірне входження України до Європейського союзу, запобігання скандалів або масових заворушень, слід, не тільки на законодавчому, а й на соціальному рівні, відмовитися від корупційних способів життя і діяльності. Однією з передумов цього процесу є розроблення й апробація нових методик оцінювання корупції, вимірювання ефективності державних антикорупційних програм українськими вченими для розроблення рекомендацій державним органам влади і вдосконалення державної політики у сфері запобігання та протидії корупції.

Список використаних джерел

корупція суспільство громадськість.

• 1. Біленчук П. Громадянське суспільство vs корупція / П. Біленчук // Юридичний вісник України. — 2014. — № 48 (1013) 29 листопада — 5 грудня. — С.15.
• 2. Білінська Л. Корупція як соціальне, психологічне і моральне явище / Л. Білінська // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Сер.: Юриспруденція. — 2013. — № 6 — Т.1. — С.138−141.
• 3. Валюшко І. Соціальні чинники протидії корупції в Україні / І. Валюшко // Стратегічні пріоритети. — 2013. — № 2 (27). — С.69- 73.
• 4. Войтович Ю. Корупція як соціальне явище / Ю. Войтович // Актуальні проблеми юридичної науки: Збірник тез Міжнародної наукової конференції «Одинадцяті осінні юридичні читання» (м. Хмельницький, 23−24 листопада 2012 р.): у 4 ч. — Хмельницький: Хмельницький університет управління та права, 2012. — Ч.3. — С.41−42.
• 5. Гвоздецький В. Зміст та сутність корупції у сучасному світі / В. Гвоздецький // Університетські наукові записки (Часопис Хмельницького університету управління і права). — 2011. — № 1 (37). — С.234−239.
• 6. Кісіль Р.-В. Особливості запобігання та протидії корупції в основних типах політичних режимів / Р.-В. Кісіль // Університетські наукові записки (Часопис Хмельницького університету управління і права). — 2013. — № 4 (48). — С.438−445.
• 7. Кононенко К. Корупція в освітній галузі: загрози стратегічному розвитку / К. Кононенко, Т. Черненко // Стратегічні пріоритети. — 2014. — № 1 (30). — С.123−128.
• 8. Корупційні діяння: запитання та відповіді. Інформаційнометодичний матеріал / [М. Войт, М. Дзюбак]. — Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2013. — 171 с.
• 9. Котнюк Ю. Хабар чи зловживання? / Ю. Котнюк // Юридичний вісник України. — 2014. — № 48 (1013) 29 листопада — 5 грудня. — С.11.
• 10. Котнюк Ю. Шахраї грають на судово-корупційному полі / Ю. Котнюк // Юридичний вісник України. — 2014. — № 46 (1011) 15−21 листопада. — С.14.
• 11. Кохан Г. Явище політичної корупції: теоретикометодологічний аналіз: монографія / Г. Кохан. — К.: НІСД, 2013. — 232 с.
• 12. Крапивенко Д. Бунт у вотчині / Д. Крапивенко // Український тиждень. — 2014. — № 50 (370) 12−18 грудня. — С.4−5.
• 13. Кузьменко В. Антикорупція. Нове законодавство: що засвідчила реальна практика / В. Кузьменко, В. Руссков // Юридичний вісник України. — 2014. — № 29−30 (994−995) 11 липня — 2 серпня. — С.14−15.
• 14. Мацокін А. Від абстракції до конкретики. Антикорупційна стратегія уряду і Президента / А. Мацокін // Держслужбовець. — 2014. — № 10 (жовтень). — С.23−27.
• 15. Мілер В. Звичаєва корупція? Громадяни та уряд у посткомуністичній Європі / В. Мілер, О. Гределанд, Т. Кошечкіна / Пер. з англ. — К.: «К.І.С.», 2004. — 328 с.
• 16. Невмержицький Є. Корупція в Україні: проблеми посилення протидії / Є. Невмержицький // Право України. — 2014.№ 1. — С.298−309.
• 17. Політична корупція перехідної доби / За ред. С. Коткіна, А. Шайо. Пер. з англ. — К.: «К.І.С.», 2004. — 440 с.
• 18. Роуз-Екерман С. Корупція та урядування. Причини, наслідки та зміни / С. Роуз-Екерман. Пер. з англ. С. Кокізюк, Р. Ткачук. — К.: «К.І.С.», 2004. — 296 с.
• 19. Руденко О. Арестовать нельзя брать / О. Руденко, Л. Лис // Бизнес. — 2014. — № 48 (1139) 1 декабря. — С.8−11.
• 20. Руденко О. Демарш антикоррупционеров / О. Руденко, Л. Лис // Бизнес. — 2014. — № 48 (1139) 1 декабря. — С.12−14.
• 21. Саливон С. Офшоры с «удобствами» / С. Саливон // Бизнес. — 2014. — № 48 (1139) 1 декабря. — С.20−22.
• 22. Стародубцев А. Справедливость выбора победителя на госторгах лучше оценят его конкуренты / А. Стародубцев // Бизнес. — 2014. — № 48 (1139) 1 декабря. — С.25−27.
• 23. Циганов В. Загроза політичної корупції у демократичних політичних режимах / В. Циганов // Стратегічні пріоритети. — 2012. — № 4 (25). — С.63−66.
• 24. Юрченко К. Як збити попит на корупцію? Антикорупційні рецепти від бізнесу / К. Юрченко // Юридичний вісник України. — 2014. — № 28 (993) 12−18 липня. — С.7.