Від воєнно-революційних випробувань до НЕПУ: утвердження більшовицької влади на Донбасі

Від воєнно-революційних випробувань до непу: утвердження більшовицької влади на Донбасі

Питання, кому належить Донбас — Україні чи Росії — неодноразово поставало на порядку денному євразійської історії. Найгостріших форм воно набувало у часи революційно-визвольних змагань.

Аби пояснити рівень його вибухової сили, висловимо два зауваження. По-перше, у 1917 р. Донецький басейн давав до загальноімперської економіки 87% вугілля, 70% чавуну, 57% сталі, понад 90% коксу, понад 60% соди і ртуті1, тут розміщувався чисельна когорта загальноросійського пролетаріату. По-друге, більшовики були комуністичними догматиками, які кількісні показники капіталістичного розвитку розглядали як неспростовний доказ готовності того чи іншого регіону до будівництва комунізму.

Крім того, слід мати на увазі особливості розвитку національновизвольного руху в українських етнографічних кордонах та ставлення його лідерів до Донбасу. Напередодні Російської революції здавалося, що прагнення українців до національного самовизначення гальмуються тільки імперськими силами, які гуртувалися навколо царя-самодержця. Та в розбурханій революцією країні кількість ворогів українського суверенітету почала множитися з вражаючою швидкістю. Поряд з білим рухом, який прагнув реставрувати імперські порядки, «українського питання» впритул не бачили ні прибічники конституційної демократії (партія кадетів), ні соціалістичні течії — від поміркованих до екстремістських. У післяреволюційній Україні політичні партії з однаковими суспільно-політичними і соціально-економічними програмами розкололися за національною ознакою (конституційні демократи і соціалісти-федералісти, соціа-116 лісти-революціонери і українські есери). Тимчасовий уряд, який прийшов до влади в Петрограді після повалення царизму, відкладав розв’язання фундаментальних проблем на майбутнє, до Установчих зборів. Центральна Рада не збиралася, однак, зволікати з розв’язанням національного питання. Володимир Винниченко, який незабаром прибув до Петрограда на чолі представницької делегації, руба поставив питання про автономію.

В українсько-російських переговорах труднощі почалися уже з визначення кордонів України. Українська делегація виїхала на переговори з довідками Академії наук, в яких аналізувалися підсумки Першого всеросійського перепису населення 1897 р. Перепис засвідчував, що україномовне населення переважало у трьох губерніях Правобережжя (Волинській, Подільській і Київській), трьох губерніях Лівобережжя (Полтавській, Харківській та Чернігівській) і трьох губерніях Півдня (Катеринославській, Херсонській і Таврійській). Переважало україномовне населення і в деяких повітах інших губерній, що межували з основним ареалом розселення українців. Більшість населення в них становили молдавани, поляки, білоруси і росіяни. Проте Центральна Рада вважала за необхідне окреслити спочатку контури України на картах з губернським адміністративно-територіальним поділом. Українці переважали і в Кубанській області, козацьке населення якої користувалося самоврядуванням. Поважаючи права козацької Кубані, Центральна Рада вважала передчасним ставити перед російським урядом питання про включення області до складу української автономії.

Тимчасовий уряд передав питання про українську автономію на розгляд комісії науковців і політичних діячів, але вона не визнала кордонів, визначених Центральною Радою за етнографічною ознакою. У крайньому разі комісія погоджувалася вважати Україною територію, яка була приєднана до Російської держави на автономних засадах у 1654 р. Позицію, що її зайняли професори-експерти, Винниченко охарактеризував у своїх спогадах з властивим йому уїдливим гумором: «Виміряючи територію майбутньої автономії України, вони торкнулись Чорного моря, Одеси, Донецького району, Катеринославщини, Херсонщини, Харківщини. І тут від одної думки, від одної уяви, що донецький і херсонський вугіль, що катеринославське залізо, що харківська індустрія одніметься в них, вони до того захвилювались, що забули про свою професорську мантію, про свою науку, про високі Установчі збори, почали вимахували руками, розхристались і виявили всю суть свого руського гладкого, жадного націоналізму. О, ні, в такому розмірі вони ні за що не могли признати автономію. Київщину, Полтавщину, Поділля, ну, хай щеВолинь, ну, та й хай уже й Чернігівщину, це вони могли б ще признати українськими. Але Одеса з Чорним морем, з портом, з шляхом до знаменитих Дарданелл, до Європи? Але Харківщина, Таврія, Катеринославщина, Херсонщина? Та які ж вони українські? Це — Новоросія, а не Малоросія, не Україна. Там і населення в більшості не українське, то, словом, руський край. Бідні професори навіть науці своїй наплювали в лице й, як нетактовне цуценя, одшпурнули від себе ногою, коли вона підбігла до них з своєю статистикою, з посвідченням Російської академії наук. Яка там, к лихій годині, Академія наук, коли однімаються Дарданелли, вугіль, залізо, сіль? Руський буржуа батька рідного одшпурнув би ногою, коли б він перешкоджав би йому тримати й не пускати ці багатства».

Незабаром після того як більшовики скинули Тимчасовий уряд, Центральна Рада своїм Третім Універсалом проголосила утворення Української Народної Республіки у складі дев’яти губерній без Криму (де українці не становили більшості населення). Більшовики натомість фактично продовжували лінію Тимчасового уряду, визначаючи кордони України не за етнографічним, а за історичним принципом. Від 1917 р. вони почали пристосовувати територіальну структуру своїх організацій до конфігурації національних регіонів. На Півдні Європейської частини Росії виникло два аморфні територіальні об'єднання — Донецько-Криворізька область з центром у Харкові і Південно-Західний край із центром у Києві. На обласній конференції у Києві, що відбулася в грудні 1917 р. за участю деяких більшовицьких організацій Чернігівщини, Полтавщини і Херсонщини, з ініціативи ЦК РСДРП (б) було поставлене питання про утворення всеукраїнського більшовицького центру. Навпаки, на конференції більшовицьких організацій Донецько-Криворізької області, яка тоді ж відбувалася у Харкові, ідея створення всеукраїнського партійного центру не обговорювалася. У цьому регіоні більшовики не сприймали самого поняття «Україна», а партійний центр в Петрограді не наполягав на розгляді такого питання.

Події, однак, підштовхнули більшовиків до визначення кордонів України в певній конфігурації. Їм треба було протиставити свої дії політиці Центральної Ради, яка готувала скликання Всеукраїнських установчих зборів. Було вирішено зібрати у Києві Всеукраїнський118 з'їзд рад робітничих і солдатських депутатів і утворити на ньому замінник Центральної Ради — Центральний виконавчий комітет рад України. На цей з'їзд треба було обов’язково запрошувати представників від рад Півдня і Сходу України. У цих регіонах мережа рад була найрозвинутішою, і вони здебільшого контролювалися більшовиками. В інших губерніях України мережа рад була малорозвинутою, і далеко не у всіх з них більшовики здобули перевагу.

Існує документальне свідчення зміни позиції більшовицького керівництва у питанні про кордони конструйованої ним радянської України. Воно відноситься до 30 листопада 1917 р., коли у розмові з представником обласного комітету РСДРП (б) Південно-Західного краю С. Бакинським нарком у справах національностей Росії Й. Сталін заявив: «Ми всі гадаєм, що безумовно необхідний крайовий з'їзд рад робітничих, солдатських і селянських депутатів… На нашу гадку, взятися до скликання з'їзду повинні ви — кияни, одесці, харківці, катеринославці й ін.

Ідентифікація більшовиків за місцем їх проживання у цьому тексті є безсумнівним, хоч і опосередкованим свідченням визнання Раднаркомом заявлених Центральною Радою кордонів України у складі дев’яти губерній. Мова йшла, звичайно, не про кордони УНР, а про прагнення більшовицького керівництва сформувати надійний склад Всеукраїнського з'їзду рад, який мав створити маріонеткову радянську Україну.

Отже, радянська Україна успадкувала від УНР конфігурацію території у складі дев’яти губерній (Таврійська губернія — без Криму), яка визначалася за етногра. фічним принципом. Спроби радянського українського уряду в 20-х рр. приєднати до України заселені в основному українцями прикордонні райони Російської Федерації не увінчалися успіхом Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — К., 1996. — С. 458. Текст за повідомленням «Робітничої газети» і в її перекладі на українську мову. — 1917, 19 листопада (ст. ст.). Більше того, у 1924 р. до складу РСФРР були передані за рішенням керівництва РКП (б) Таганрозька і Шахтинська округи.

Тим часом послаблення центральної влади (як органів Тимчасового уряду, так і проголошеної в Києві Центральної Ради) спричинило стрімку дезорієнтацію місцевої. Різко наростали явища кризового характеру. Донбасу загрожував голод. Дисплазією державного організму вміло скористалися більшовики, що потужно нарощували чисельність своїх організацій на промислових об'єктах регіону. Вважаючи Донбас за один з центральних форпостів своговпливу, вони швидко збільшувати тут свою присутність, внаслідок дієвої пропаганди захоплювали лідерство в радах, загонах «народної міліції», РВК тощо.

За інструкцією Генерального секретаріату від 4 серпня 1917 р. компроміс між Центральною Радою та Тимчасовим урядом був унаочнений в тому, що територія Донбасу опинилася поза сферою впливу українського уряду.

1917рік на Донбасі. Розбурхання відцентрових сил внаслідок падіння самодержавства створило в Україні якісно відмінну від решти постімперських просторів політичну ситуацію: паралельно з органами Тимчасового уряду та радами в Києві розпочав діяльність національний центр — Центральна Рада, що створила в низці провінційних міст Донбасу (зокрема, Маріуполі, Луганську, Бахмуті) свої повітові ради і спиралася на українізовані військові частини та загони «Вільного козацтва». Втім місцеві сили Центральної Ради суттєво поступалися впливовістю соціал-демократичним організаціям більшовицького напряму, які кваліфікували останню не інакше як «буржуазний орган», проводячи в робітничому середовищі відповідну агітацію. Більшовики Донецько-Криворізького басейну сприйняли як належне рішення Тимчасового уряду обмежити територію України п’ятьма губерніями.

Виступаючи потужним локомотивом соціальної радикалізації у Харкові, Катеринославі та Києві, більшовики, надіслані ЦК для роботи в Україні, у Донбасі зіткнулися із неочікуваними ними ускладненями. Непринадні характеристики донбаського робітництва виходили з вуст багатьох більшовицьких очільників, зокрема і Троцького. Для більшовицькіх вождів ситуація виявилася цілком незрозумілою. Суспільно-політичний та економічний аналіз приводив їх до висновку про критичне загострення соціальних суперечностей, яке створило сприятливі умови для переможного революційного вибуху. Втім, на місцях більшовицькі емісари зіткнулися із банальним нерозумінням та відстороненістю робітництва, передовсім шахтарів.

Що ж сталося насправді? Дійсно, примусова праця в шахтах і на заводах на умовах воєнного обов’язку, не сприяла ані підвищенню її ефективності, ані зростанню свідомості шахтарів, тим більше, що останні були позбавлені права на вільне пересування, можливості відходу в села на сезонні роботи, значно втратили у зарплатні. Втім, не варто і абсолютизувати погіршення становища шахтарів у контексті розгортання Першої світової війни: воно було універсальним для всіх верств населення країни. На підтвердження того, що тогочасний стан шахтарської верстви не був катастрофічним, слід120 навести такий факт: селяни сусідніх сіл широко скористалися ситуацією — вони масово вербувалися на шахти, аби уникнути призову і відправки на фронт. Отож, пізніші в часі інтерпретації заміток журналів «Летопись революции», «Каторга и ссылка» та ювілейних видань спогадівХаречко Т. Накануне Февральской революции в Донбассе // Летопись революции. — 1927. — № 4. — С. 166; Пучков-Безродный. Октябрь в Донбассе. (Из записок красногвардейца) // Каторга и ссылка. — 1932. — № 11−12. — С. 192−193; Холмская Е. Из истории борьбы в Донбассе в октябрьские дни // Летопись революции. — 1922. — № 5−6. — С. 141−142; Зайцев Ф. Большевики Юзовки до 1918 года // Литературный Донбасс. — 1933. — № 10−12. — С. 166−167; Кирьянов Ю. Рабочие Юга России. 1914 — февраль 1917 г. — М., 1974. — С. 187; Терехов Р.Я. Так началась борьба. Из воспоминаний. — Сталино, 1957. тощо. варто сприймати не більше як намагання затвердити думку про справедливість й обґрунтованість жовтневого заколоту, аніж віддзеркалення реальної картини історичних подій.

Всупереч пізнішим за хронологією заміткам у засобах масової інформації, робітництво тривалий час лишалося глухим до агітаційної роботи більшовиків, сприймаючи лише найбільш популістську її складову. Це, слід відзначити, було цілком органічно — робітництво Донбасу, сформоване впродовж тридцяти років аврального освоєння його природних багатств, таке, що наполовину складалося із селян-сезонників, військовозобов'язаних, загнаних в екстремальні умови існування, як небо від землі відрізнялося від робітничої аристократії Петрограду та Москви. Рівень їхньої свідомості був просто таки неспівставним. Старанно згадувані Куромією випадки самосудів на шахтах, що сталися впродовж 1917 р., і за своєю стилістикою («…натовп робітників сказав Майкуту, що єдиний вихід для нього — це зняти свій робочий кашкет („фуражку“, символ вищого статусу), низько вклонитися на всі боки і просити у робітників пробачення»; садовити управлінця в тачку і возити по шахті; побиття та нападиЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. — С. 123−125.), і за формами привселюдного приниження цілком відповідали напівселянській свідомості шахтарів, крім того — цілковито копіювали суголосні і в часі і в зовнішніх атрибутах ухвали селянських сходів.

Як зазначає Р. Пиріг, на відміну від «учених» робітників Москви та Петрограда, шахтарі Донбасу виявили свою відсталість одразу ж після Лютневої революції. Вони майже не цікавилися такими інституціями, як колективні угоди і ради примирення. Коли став можливим і популярним вступ до профспілок, вони, на відміну від багатьох інших груп робітників та ремісників, дуже неохочеоб'єднувалися у профспілки. Натомість вдавалися до прямих дій проти керівників — обшукували їх, виганяли з шахт, арештовувалиПиріг Р.Я. Донбас у складі Української гетьманської держави (травень-листопад 1918 року). — К., 2014. — С. 20−21. Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. — С. 121. Не менш промовисті характеристики непоказного рівня свідомості провінційних революціонерів знаходимо у Г. Куромії: «Деякі революціонери жорстоко розправлялися з колишніми шпигунами охранки та агентами поліції. Дикий степ не зрадив своєї слави краю 1917 рік перетворився в робітничих поселеннях на «один суцільний безперервний конфлікт»Балабанов М. Конфликты в Донбассе в 1917 году // Материалы по изучению истории профессионального движения на Украине. Сб. 1. Профессиональное движение в 1917 году. — [Харків], [1928]. — С. 65−66.: практично не керований, стихійний, жорстокий. Проте, навряд чи слід шукати його підоснову у природно властивій саме шахтарству схильності до свободи і терору, чи, тим більше, притаманному даному географічному простору духу вольниці.

Повалення самодержавства спрацювало як каталізатор соціального вибуху небаченої сили: на кількарічне жорсткішання умов праці та адміністративний примус робітництво відреагувало наче пружина, яку «передавили». Відразу після Лютневої революції робітники дали волю приховуваній перед тим агресії. Безпосереднім її наслідком стало самовільне впровадження восьмигодинного робочого дня та встановлення робочого контролю в його найпримітивнішій формі: з насильством над адміністрацією та самоуправством неорганізованої робітничої маси. Впродовж усього 1917 р. промисловці засипали Тимчасовий уряд проханнями про допомогу та втручання. В одному з таких прохань від 27 травня 1917 р. сказано: «Диктатура робітничого класу здійснена в її найпримітивнішій формі. Робітничий клас, захоплений привабливими перспективами, які малюють йому безвідповідальні вожаки, очікує настання золотої доби, і жахливим буде його розчарування, яке не можна не передбачити»Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. — С. 124−125.

Події 1917 р. в промислових центрах Донбасу стали, власне, унаочненням недолугості й банальності ленінської доктрини: замість свідомого революційного пролетарського руху — напади на винні склади і звинувачення робітничих дружин, що ставали на їх захист, у «буржуйстві»; замість самоуправління на підприємствах —122 хаос, знеособлення, безвідповідальність і, відповідно, економічна деградація; замість революційного порядку — розквіт мародерства та бандитизму відразу після дезорганізації органів правопорядку; замість масового ставання під знамена більшовизму — погромні настрої, й передовсім спрямовані на більшовиків; замість розквіту робітничої держави за рахунок експропріації експропріаторів — голод і злидні. На питання, в чому полягав прорахунок більшовицьких вождів? Чи дійсно шахтарська верства є властиво аполітичною і адержавницькою? — слід зауважити таке.

Попри те, що на час описуваних подій Донбас був чи не найбільш індустріалізованим регіоном колишньої Російської імперії, говорити про його готовність до соціалістичної революції чи відповідність її інтересам людності регіону аж ніяк не доводиться. Показники економічного розвитку та урбанізації — то всього лише формальна сторона загальної характеристики стану виробничих сил регіону. Причини своєрідних (архаїчних за своєю суттю) інтерпретацій більшовицьких та есерівських ідей у робітничому середовищі Донбасу перебували в іншій площині — ментальній. Ментальність робітництва новопосталого промислового велетня, яким став впродовж промислового перевороту Донбас, абсолютно не відповідала рафінованим теоретичним викладкам К. Маркса. На Донбасі реалії життя розгромили ленінську теорію аналогічно тому, як нині там розбиваються теоретичні викладки ідеологів «русского мира». Бо якість природного промислового зростання і відповідного йому дорослішання соціального організму неможливо компенсувати ані кількістю, ані швидкістю. Власне, розглядаючи тогочасні події в Донбасі в категоріях більшовизму і пролетарської революції, більшовики намагалися робити пролетарську революцію тоді, як для вчорашніх селян — військовозобов'язаних шахтарів — революція 1917 р. стала швидше другим визволенням від кріпосництва, аніж дверима у комуністичне майбуття. Отож, проблематичність опанування свідомістю мас з боку політичних партій, включаючи більшовиків, на якій неодноразово наголошував Г. КуроміяДив.: КуроміяГ. Свобода і терор у Донбасі. — С. 138−139., обумовлювалася не стільки примарною регіональною чи корпоративною свідомістю, скільки особливостями попереднього етапу формування пролетаріату. В Донбасі більшовики зіткнулися не з класичним пролетаріатом, а з у переважній своїй масі напівпролетаріатом А. Михненко дав йому влучне визначення — «передпролетаріат». — Див.: Михненко А.М. Історія Донбасу (1861−1945). — Донецьк, 1999. — С. 318. — з усіма непересічними особливостями його ментальності. Характерперебігу революційних процесів 1917;1920 рр. у промислових поселеннях Донбасу визначався, власне, цією обставиною.

Пізніша за часом картинка переможної ходи «Великого Жовтня» була всього лише ідеологічним витвором комуністичної влади і надто мало спільного мала із реальним життям. Насправді перша фаза революційного процесу на Донбасі більше нагадувала оспіваний російськими класиками бунт — «бессмысленный и беспощадний». Розуміючи це (на відміну більшовиків) із цілковитою очевидністю, автори «Донбаського економічного дива» збирали валізи. Керівництво і власники шахт та підприємств залишали не лише підприємства, а й населені пункти, вдавались до локаутів та згортали виробництво, внаслідок чого тисячі їх працівників залишалися на вулиці. На початок вересня були закриті вже двісті шахт, близько сотні тисяч робітників втратили роботуКуромія Г. Свобода і терор у Донбасі. — С. 129.

Тим часом більшовики зробили ставку на зміцнення своїх позицій у місцевих радах. У Луганську на серпневих виборах до міської думи більшовики здобули 29 із 75 місць (есери — 18, група домовласників — 11, меншовики — 10 тощо). В Юзівці більшовики здобули лише 6 місць із 73, есери — 50, меншовики — 10, кадети — 5. На вересневих виборах до Луганської ради більшовики отримали 82 місця зі 120. Тоді ж у Юзівці більшовики отримали третину мандатів до ради, значно збільшивши своє представництво: в липні була тільки жменька (5−6) з загальної кількості 200 обраних Не менш суперечливо і недовірливо лютневі події зустріло селянство Луганщини та Донеччини. На початковому етапі революційного руху (навесні-влітку 1917 р.) активність донецького селянства була незначною. Пояснювалося це насамперед тим, що гасла буржуазно-демократичної революції, актуальні на більшості території України, в селищах колишніх іноземних колоністів не спрацювали. Останні на той час уже досягли значних успіхів на шляху капіталістичного розвитку; і через відносно незначне соціальне розшарування та пересічну заможність були більш-менш задоволені своїм життям. Гасло, що єдине було здатне сколихнути селища етнічних меншин — «Геть війну!», було використане восени 1917 р. більшовиками.

Донбас, здавалося, стояв осторонь бурхливого «з'ясовування відносин» на постімперських просторах. В містах відбувалися страйки, збройні і політично підфарбовані виступи, маніфестації. Щодо донецького села, то воно очікувало, докладаючи неймовірних зусиль124 для того, аби загальмувати швидкість господарського занепаду. Сільське господарство вочевидь дергадувало. Селянські засіви і поголів'я великої рогатої худоби скоротилися в середньому на 11%. Внаслідок зменшення посівних площ і передачі звільнених у такий спосіб земель під пасовища суттєво зросла чисельність овець. Уже 1916 р. орендні ціни на землю порівняно з 1910 р. знизилися втричі (до 9,2 руб.), аналогічним чином скоротилося й виробництво фруктів і виноградуПідраховано за: Отчет Мариупольской земской управы за 1915 г. — Мариуполь, 1916. — С. 140−145. Тяжким тягарем на господарства лягли реквізиції.

Попри подальше погіршення становища селянства воно найбільш мляво і невиразно поставилося до революційних змін. Підмічена, але не повнотою з’ясована Г. Куромією «прохолодна» позиція стосовно безперервної зміни політичних гравців, тимчасових урядів та окупаційних адміністрацій, власне, обумовлювалася особливостями соціально-економічного, суспільно-політичного та культурного розвитку регіону в складі Російської імперії. Стисло її можна звести до такого твердження: на теренах Донбасу всі питання, що виникли перед етнографічними землями України в контексті революційного 1917 р., програма Центральної Ради, Гетьманата Скоропадського та Народного секретаріату УНР не мали тієї міри актуальності, як на решті території УНР. Ані українське питання в його історичній інтерпретації, ані повернення поміщицького землеволодіння часів Скоропадського (оскільки на Донбасі його питома вага на той час була мінімальна), ані іноземна інтервенція (саме тут у колоніях німців, менонітів та греків вона мала суттєву частку своїх прихильників) не справляли революціонізуючого впливу на регіональну спільноту. Вирішальним виявився насправді влив лише двох факторів, що поставили місцеву людність перед необхідністю вибору у протистоянні сторін: 1) зростаючі реквізиції, що обумовлювали невідворотну деградацію та злиденність села; 2) хаос у виробничих взаєминах на промислових підприємствах, який поволі перетворював промислове осердя Луганщини та Донеччини — власне, Донбас — на кровоточиву виразку соціальної деградації міського середовища.

В селі ментальний злам, відхід від стандартів імперського корпоративного мислення, «зачинення» в рамках власних сільських громад відбувався повільно: на нього знадобилося щонайменше чотири роки. У маріупольських греків, німецьких та єврейських колоністів практично не було національного робітничого класу. Незначна частка вихідців з їхніх селищ використовувала можли-вості додаткових заробітків на копальнях, заводах і будівлях з початку XX ст., поповнюючи ряди так званих «промисловців». За роки війни цей прошарок дещо виріс, оскільки селяни задля отримання броні частіше йшли на заводи. Однак, до 1917 р. колишні колоністи залишалися на загал селянськими спільнотами. Соціальні суперечності в їхньому середовищі не були різкими. Якщо в середньому по Україні незаможні господарства становили 57%, середняцькі — 30%, заможні — 13%, то на Донеччині аналогічне співвідношення дорівнювало: 24,75%, 53,25% і 22%. У колоністських селищах майже не відчувалося малоземелля, скоріше, навпаки, нестача робочих рук через мобілізацію найбільш працездатної частини населення.

Падіння монархії, прихід до влади Тимчасового уряду й створення Центральної Ради практично не викликали резонансу в середовищі місцевого селянства. У заможних селах селянство зустріло лютневі події байдуже. Демократична революція не віщувала йому жодних економічних змін, а тому воно недовірливо, подекуди й негативно, поставилося до місцевих органів Тимчасового уряду і до виборчої кампанії у них. Невдоволення зростало тим більше, що поглиблення загальної кризи в країні спонукало уряд частіше проводити реквізиції худоби й хліба, які в Приазов'ї влітку 1917 р. здійснювалися волосними комітетами суспільних організацій.

Початковий етап воєнно-революційних змагань у Призов'ї та політична свідомість селянства влучно охарактеризовані І. Стріоновим. Без прикрас і непотрібної патетики ним відображений період встановлення радянської влади. Не затьмарений радянськими історіографічними штампами, І. Стріонов цілком слушно відзначає, що часи Тимчасового уряду в Приазов'ї фактично були часом безвладдя («почали повертатися з фронтів солдати, багато з них зі зброєю, при повній амуніції, як тоді казали"17). Саме демобілізовані солдати та дезертири (яких згідно з мемуарами, було доволі багато) принесли в село звістки про безлад у країні та очікуване невдовзі закінчення війни. Дезертири-фронтовики з нетерпінням чекали на переворот, що от-от мав відбутися в Петрограді. «Дезертири-фронтовики вийшли з підпілля, почали галасувати…», — такими словами розпочинається опис першого революційного штурму влади рад у с. Комар. Власне, він нічим не відрізнявся і в решті сіл Донбасу.

На час підготовки виборів до Установчих зборів (жовтень 1917 р.) ситуація принципово не змінилася. На засіданні Маріу-126.

польської ради робітничих і селянських депутатів зазначалася пасивність селянства сіл Каракуба, Велика Каракуба, Македонівка тощо.

Відсутність підтримки Тимчасового уряду широкими верствами селянства, з одного боку, недостатня організація сил місцевої буржуазії, з іншого, привели до того, що позиції офіційної влади на Маріупольщині були хиткими. В комітетах суспільних організацій провідну роль відігравали представники демократичних партій та позапартійного селянства. 5 березня 1917 р. був утворений Маріупольський міський суспільний комітет, в якому широко були репрезентовані місцеві організації різноманітних партій. Від кадетів до нього увійшли Земцев і Кавтунович, Бунда — Рівлін, есерів — Раскошинський, М. Спиридонова та Шалиганов, меншовиків — Фядін і Скалиш, українського національного руху — Дадіані й Гаркавенко. Комітети суспільних організацій були створені також у волостях.

Політичні партії відчутно впливали на життя Маріупольщини, а чудернацьке сплетіння різноманітних суспільно-економічних укладів стало базою співіснування й суперництва тут різноспрямованих політичних сил. Могутній революціонізуючий вплив на нього справляли металургійні заводи «Нікополь» і «Провіданс». Металурги являли собою «чистих» робітників і перебували в авангарді робітничого руху Маріупольського повіту. Серед них було багато учасників революційно-демократичного руху в Росії 1905;1907 рр. У 1914;1916 рр. тут діяла велика організація соціал-демократів, що об'єднувала близько 40 підпільних гуртків. Заводські організації мали налагоджені довготривалі зв’язки з лідерами провідних демократичних організацій. Так, наприклад, влітку 1917 р. сюди приїздили більшовик Григорій Петровський і меншовик Федір Дан.

У 1917 р. у Маріуполі через місцеві осередки були представлені майже всі значні політичні партії Росії. Важливу роль у суспільному житті регіону відігравали численні організації есерів і меншовиків. Помітний вплив на перебіг революційного руху справляв Бунд та анархічні групи. Що ж до великої буржуазії, то протягом 1917 р. у Маріупольському повіті, як це не дивно, практично не було її діяльних осередків і, відповідно, впливу на суспільно-політичне життя регіону.

До осені 1917 р. у низці місць утвердилися демократичні за складом ради та органи тимчасового уряду. Так, у Маріупольській повітовій раді селянських депутатів керівну роль відігравали есери Гвоздіковський, Земляна і Поляков. До листопаду 1917 р. меншовицько-есерівськими були ради заводів «Нікополь» і «Провіданс».

Більшовики як більш-менш впливова політична сила Маріупольщини заявили про себе вже після виходу з об'єднаних організаційРСДРП і утворення Маріупольського комітету РСДРП (б) (1 липня 1917 р.)Тоді більшовицький осередок налічував близько 100 осіб. Наприкінці літа — впродовж осені більшовики, скориставшись із фактичного безвладдя, поширили свій контроль над більшістю рад Донбасу, підготувавши базу для перевороту. Жовтневий переворот стався в Донбасі як відлуння Петроградського — швидко і майже без спротиву (за винятком незначних ексцесів в Юзівці, Лисичанську, Бахмуті тощо, тобто там, де керовані більшовиками РВК зіткнулися із протидією есерів та меншовиків).

Так, на початок жовтня 1917 р. більшовики вже домінували в радах «Нікополя» й «Провідансу». На засіданні Маріупольської ради робітничих і солдатських депутатів 12 (25) жовтня 1917 р. головою виконкому було обрано більшовика В. Варганова. 21 жовтня (3 листопада) Рада прийняла резолюцію з вимогою в ім'я «спасіння країни і революції» терміново передати всю владу радам. 22 жовтня резолюцію ухвалив тритисячний мітинг робітників заводу «Нікополь» та збори солдат 24 піхотного запасного полку Маріупольського гарнізону. На цей час — 22 жовтня 1917 р. — заводські ради об'єднували близько 21 тисячі робітників і майже 10 тис. солдат. Що ж до більшовицького осередку, то він налічував близько 5 тис. осіб. Як бачимо, зростання його за незначний час було істотним і свідчило як про велику організаційну роботу більшовиків, так і про зростання їхньої соціальної бази.

Втім, здобувши в районі заводів чисельну перевагу сил, більшовицька рада була неспроможною впливати на дрібнобуржуазне за своїм складом місто. На виборах до міської думи, що відбулися восени 1917 р., більшовики пройшли гласними від заводських організацій, проте їхній вплив у Думі був незначним, що, звісно, не відповідало планам підготовки збройного повстання. Наприкінці жовтня рада робітничих і солдатських депутатів утворила РВК і штаб Червоної гвардії, що почали навчати робітників військовій справі. 30 грудня 1917 р. (12 січня 1918 р.) внаслідок виступу робітників маріупольських заводів влада у місті перейшла до рук більшовицької ради.

Зупинення в листопаді виробничих потужностей регіону, до якого вдалися їхні господарі під загрозою запровадження робочого контролю, привело регіон у стан колапсу. На листопадових виборах до Установчих зборів більшовики отримали більшість, на той час їм здавалося, що справа революції завершена на їхню користь.

Втім не лише в містах більшовицький переворот спричинив потужні тектонічні зрушення. Не менш бурхливі хвилі почало128 генерувати село, заряджене антивоєнною агітацією та негативом осінніх реквізицій. Про те, що відбувалося тоді в гущині донецького селянства, згадував в спогадах І. Стріонов. Перший етап так званого радянського будівництва в його тлумаченні суттєво відрізняється від версії багатотомної «Історії міст і сіл УРСР» (К., 1970): «Почалася боротьба за владу поміж … двома групами фронтовиків, і група багатіїв отримала перемогу над групою Кості Попова шляхом провокації, шантажу та вбивства керівника групи Кості Попова. Вони (група багатіїв), аби виправдати своє злодійське вбивство Кості Попова, розпустили чутку по селу, що група Попова займалася пограбуваннями тавричан. Їм вдалося обдурити мешканців села, схилити громадську думку на свою користь і захопити ревком у свої.

Наприкінці 1917 р. і в сільській окрузі вочевидь проявлялася тенденція розмежування сил за соціальними пріоритетами. Певна частина селянства підтримувала комітети суспільних організацій, що намагалися утримати владу у своїх руках. Інша, поки що нечисленна, активно діяла в селах, які межували з заводами «Нікополь» і «Провіданс» (Сартана, Мангуш, Старий Крим). 4 листопада 1917 р. у с. Старий Керменчик був утворений Військовореволюційний комітет (ВРК). Рада селянських депутатів села не підпорядковувалася Маріупольській повітовій раді селянських депутатів (есерівській за своїм складом) і намагалася встановити зв’язки з робітничою Червоною гвардією Маріуполя. Отож, коли у грудні 1917 р. у с. Великий Янісоль було скликано щось на зразок районного з'їзду сільських організацій волостей півдня Маріупольщини, серед делегатів виявилися різкі суперечності. Частина їх (головно з російських та українських селищ: Враш'євка, Майорське, Петровське, Нова Петриківка та грецького села Старий Керменчик) покинула його й скликала окремий з'їзд у с. Керменчик. На ньому було ухвалено рішення про передачу влади радам. Події на ВеликоЯнісольському з'їзді сільських організацій досить симптоматично діагностували політичну фізіономію волості (віддаленої від вируючих осередків політичного життя — маріупольських металургійних заводів). За своїми політичними уподобаннями грецьке населення Велико-Янісольської волості тяжіло до сусіднього Гуляй-Поля та Запоріжжя, де набирав сили анархістський рух під проводом М. Нікіфорової, Н. Махна, Ф. Щуся та ін.

Вирішальну роль у революціонізуванні села й більшовизації рад відіграло масове повернення солдат з фронту наприкінці 1917 р. Під Історія повсякденності в її етнічному вимірі: Спогади грека-комуніста. — С. 79.їхнім впливом у листопаді 1917 р. радянська влада була проголошена в Старомлинівці, в грудні — Анадолі, Старому Криму, а на початку 1918 р. — у селах Великий Янісоль, Багатир, Комар, Константинополь, Сартана, Мангуш, Старобешево, Стара Гнатівка, Карань, Чермалик. Делегати рад цих населених пунктів у січні 1918 р. взяли участь у Катеринославському губернському з'їзді рад селянських депутатів. Рішеннями з'їзду були закладені основи більшовицького перевороту в донецьких селах.

Розповсюджувалися передапокаліттичні почуття, одна з місцевих газет писала: «Сталося неминуче: Донецький басейн розхитаний, паливоі металопостачання країни майже повністю загинули, настає останній момент економічного життя Донецького басейнуЦит. за: Куромія Г. Свобода і терор у Донбасі. — С. 145. Кожна з соціальних груп гарячково шукала шляхів порятунку, пов’язуючи їх з непримиренними супротивниками, протистояння яких на постімперських просторах тільки-но набирало сили. Починаючи з серпня 1917 р., промисловці Донбасу бомбардують Тимчасовий уряд проханнями надіслати козацькі полки й оголосити в Донбасі воєнне становище. На початку жовтня ескадрони головного отамана О. Каледіна зайняли майже весь регіон. 26 жовтня (8 листопада) після втрати телефонного звязку зі столицею той спочатку оголосив воєнне становище у вугледобувному районі, а наступного дня поширив його на всю територію Області Війська Донського. Відтоді політичні події, збройні виступи, запровадження революційних органів влади низки політичних сил відбуваються з калейдоскопічною швидкістю.

На вибух революційної самодіяльності робітництва сусіднє донське козацтво, що впродовж років використовувалося царатом для підтримки «суспільного спокою» в робітничих поселеннях, відповіло апробованими засобами, помноженими в рази. В грудні 1917 р. Донбас поринув у білий терор, що запровадили загони Каледіна, знищуючи на своєму шляху ради. Відповіддю на нього став Червоний терор — так само жорстокий і страшний. Червоні грабували козацькі станиці, брали місцевих жителів у заручники, використовували тактику поголівного знищення супротивника та його соціальної бази. Жертв Червоного терору часто-густо знаходили із відрізаними вухами й носами, виколотими очима, розчленованих. У Луганську ЧК здійснювала масові розстріли офіцерства.

Південна група військ під командуванням В. Антонова-Овсієнка та загони Червоної гвардії Донбасу майже без супротиву зайняли Донбас на 25 грудня 1917 р. (7 січня 1918 р.). Повідомлення преси130.

про звірства чи то білогвардійців, чи то більшовиків наводили жах на публіку по обидві сторони конфлікту. Виставляння напоказ тіл розстріляних ворогів та заручників стало звичним інструментом «виховання» мас, яким не гребували користуватися ворогуючі сторони.

Тим часом становище Донбасу — між табором білогвардійського руху — Доном (з центрами у Новочеркаську та Єкатеринодарі), українським Києвом, більшовицькою Росією — лишень погіршувалося. Пересічне населення Донбасу виявилося безпорадним заручним багатоходової політичної гри, яку розігрували значно потужніші гравці, аніж місцеві осередки уламків колишніх імперських партій. Взаємовиключна, агресивна агітація і пропаганда не давали жодної змоги зорієнтуватися в розбурханому суспільно-політичному океані і випрацювати зважену позицію. Саме тому не лише шахтарі Донбасу «то поривалися йти до Червоної армії, то кидали рудники, відходячи з радянською владою, то, рятуючись від голоду, йшли на Кубань та інші хлібні райони, то від'їздили в рідні села, то знову поверталися на рудники». Власне, суспільство цілком перебувало в панічному стані. Прихід «білих» зривав з місць активістів робітничого руху, наступ «червоних» спричиняв панічу втечу заможних верств населення. З іншого боку, зміцнення позицій більшовизму у Росії та встановлення там Червоного терору, спричинило масовий приток біженців в місця дислокації білого руху. Донбас поволі перетворювався на транзитний пункт білої еміграції. І так без кінця.

Наслідком цих надзвичайно потужних і драматичних процесів стало катастрофічне економічне падіння. Кількість шахтарів Донбасу поступово зменшилася з 215 тис. чол. у березні до 78 тис. у жовтні 1918 р. Видобуток вугілля упав з 24 836 тисяч тонн 1917 р. до 8 910 тисяч тонн 1918 р.

ІІІ Універсалом Центральної Ради Донбас визнавався територією УНР. Втім, на Донбас претендував також режим генерала Каледіна, що отаборився в Області Війська Донського. З не меншою запеклістю за Донбас змагалися більшовики: в листопаді 1917 р. за ініціативою Ф. Сергєєва (Артема) обласний виконком ухвалив рішення про перетворення Донецько-Криворізького басейну на самостійну адміністративно-територіальну одиницю, що мала згодом увійти до складу Російської Федерації. Скороминущим рішенням про створення Донецько-Криворізької Радянської Республіки з центром у Харкові український більшовицький загін намагався створитиумови розгортання більшовицького проекту. 14 лютого 1918 р. був створений місцевий уряд — Рада народних комісарів на чолі з автором та ініціатором ідеї — Артемом. Типова більшовицька квазідержава здійснювала типову більшовицьку політику: проголосила націоналізацію вугільної промисловості, муніципалізацію міських будинків, введення робітничого контролю над виробництвом, формування військових робітничих загонів.

Слід відзначити, що на тому етапі розвитку російської і більшовицької революції про жодне наповнення революційного процесу національним змістом не йшлося: більшовицькі вожді прагнули не створення російської, української чи будь-якої іншої національної республіки, вони у своїх мріях бачили Всесвітній Союз Радянських Соціалістичних республік, як перший крок до встановлення комунізму у світовому масштабі. В їх стратегічних задумах та теоретичних розрахунках не залишалося жодного місця ані для національних, ані для регіональних амбіцій. Майбутня соціалістична держава мала будуватися лише за територіальним принципом. Саме тому Раднарком РСФРР не визнав ДКР ані самостійною республікою, ані частиною Російської Федерації, а саме її відокремлення оцінив як «шкідливе"23. У березні тодішній голова більшовицького Народного секретаріату М. Скрипник видав постанову про ліквідацію Донецько-Криворізької республіки і приєднання її території до України. За три місяці ДКР впала під ударами німецькоавстрійських військ, які були силою, що мала свої плани на Східну Україну та її багатства.

Драматичні події відбувалися й у центрі українського революційного руху. Слід нагадати, що від часу проголошення УНР 7 листопада 1917 р. Донецький басейн фактично не входив до її складу. Наприкінці грудня 1917 р. в Харкові було утворено Українську радянську республіку, що проголосила федеративний зв’язок із Росією. Під прикриттям фіктивного рішення маріонеткового уряду більшовицький уряд Росії 1918 р. розпочав військову експансію проти УНР. Саме в цей час українська делегація вела у БрестіЛитовському переговори з представниками держав Четверного союзу. Укладення 27 січня (9 лютого) 1918 р. Брестської мирної угоди поставило УНР у залежність від одного з таборів світового воєнного протиборства, але натомість дозволило скористатися військовою підтримкою Центральних держав для звільнення території132.

України від більшовицьких військ. Керівники УНР сподівалися, що для цього будуть використані насамперед частини, сформовані з українців-військовополонених, а також січові стрільці — галицькі українці у складі австро-угорської армії. Західні партнери Центральної Ради обрали простіший шлях — на офіційне звернення представників УНР німецький імператор Вільгельм дав згоду на проведення обмежених операцій на Східному фронті, плануючи початок наступу на 18 лютого. Рада Міністрів УНР у спеціальній відозві переконувала власний народ, що уряд прийняв військову допомогу від нині дружніх держав — Німеччини і Австро-Угорщини. Через місяць ведення спільної наступальної операції верховні командування Німеччини і Австро-Угорщини 29 березня 1918 р. уклали угоду про розподіл сфер впливу в Україні.

Катеринославська губернія відійшла до австро-угорської окупаційної зони. Німці залишали за собою важливі транспортні комунікації і порти або ж обумовили перебування там змішаних частин. Зокрема, у Маріуполі дислокувалися два гарнізони, але командування було австро-угорське. Щодо залізниці Харків-Севастополь, то вона мала повністю перебувати у віданні німецького залізничного управління, включаючи й ділянки на території Катеринославської губернії.

Промислові райони Донбасу за розподілом формально відійшли до австро-угорської зони. Стаття 5 угоди передбачала: «Вугільні і гірничорудні райони східної частини Катеринославської губернії управляються спільно і використовуються у співвідношення 1: 1. Комісія спеціалістів, до якої входить однакове число представників від обох сторін, виробляє більш детальні умови з цього питання. Постачання рудою проводиться за принципом, встановленим у Берліні стосовно усієї сировини. Розподіл вугілля, при якому в першу чергу слід врахувати потреби залізниць, торгового флоту на Чорному морі і військового флоту, а потім потреби Туреччини, проодиться загальним залізничним центром у Києві, який працює в контакті з Чорноморським управлінням у Браїлові».

Не вбачаючи у соціалістичному за своїми переконаннями керівництві УНР сили, спроможної навести лад в Україні, західні союзники підтримали іншу політичну силу, сприявши утворенню Української держави — авторитарного, правоконсервативного правління з зовнішніми атрибутами Гетьманщини ХУІІ-ХУШ століття. У дні приходу до влади П. Скоропадського наприкінці квітня 1918 р. німецькі та австро-угорські дивізії разом з частинами армії УНРзавершили опанування східних теренів України. Донецький басейн увійшов до Української гетьманської держави, в складі якої перебував від початку травня до середини листопада1918 р.

Не лише більшовики були свідомими ролі Донбасу в економіці України. Австро-угорський посол Й. Форгач 22 березня 1918 р. писав до МЗС: «У даний час, як відомо, нашою ціллю на сході є залізнична лінія Харків-Крим. Але вже ясно, що Україна взагалі не може існувати без донецької області і її вугілля. Найшвидша окупація цієї області бажана тутешньому керівництву, щоб вберегти від катастрофи Київ і всі інші міста, електростанції, фабрики і т. д.».

Отже, введення військ союзників у промислове осердя України відбулося швидко і організовано: 29 березня німці оволоділи Полтавою, 3 квітня — Катеринославом, 7 квітня визволили Харків. Упродовж квітня німецькі війська звільнили Єнакієво, Краматорськ, Слов’янськ, Микитівку, Бахмут, Слов’яносербськУ Юзівці 23 квітня на площі біля «Гранд-отелю» відбулася урочиста церемонія зустрічі німецького війська за участю членів міської управи, представників промислових кіл, лідерів кадетських та меншовицьких організацій. Хлібом-сіллю вітали німців й у Горлівці. 28 квітня більшовики залишили Луганськ. 8 травня 1918 р. німецькі війська дісталися до Ростова-на-Дону.

У Донбасі дислокувалися війська 9 австро-угорського корпусу із штабом у Маріуполі. У Юзівці розмістився штаб 4 кавалерійської дивізії. Північні землі Донбасу зайняли 215 німецька дивізія та інші частини.

Від 18 травня, на території зайнятій союзниками, розпочалася денаціоналізація торгово-промислових і кам’яновугільних підприємств, всі розпорядження радянської влади були проголошені такими, що втратили юридичну силу. Запровадження нових порядків відбувалося під пильною увагою військових адміністрацій, а безпосередніми виконавцями від гетьманської влади вважалися повітові старости, призначені з найбільш авторитетних місцевих мешканців: колишні голови повітових земств Юрій Жилінський (Бахмут) і134.

Микола Кудрянов (Слов'яносербськ), а також купець першої гільдії, грек за походженням Давид Хараджаєв (Маріуполь).

Гетьманський переворот залишився у згадках завдяки денаціоналізації промислових об'єктів і масовому безробіттю. Проголошення Гетьманату було використане гірничопромисловцями для згортання досягнень робітничого руху: тривалість робочого дня була збільшена, зарплата зменшена, профспілки усунули від справ, страйки оголосили поза законом, для відновлення довоєнних порядків широко застосовувалися тілесні покарання та відвертий терор.

Період австрійської окупації виявився одним з найбільш драматичних епізодів воєнно-революційних потрясінь 1917;1921 рр. у Приазов'ї. Населення було роззброєно, влада на місцях перейшла до окупаційної адміністрації. Остання не соромилася у виборі засобів для вилучення ресурсів регіону. Вугільні й рудні багатства півдня Катеринославщини поділялися між союзниками порівну. Металургійні заводи Маріуполя були закриті, тисячі робітників втратили засоби для існування. З сільської округи у зростаючих обсягах вивозилася сільськогосподарська продукція. За час окупації через Маріупольський порт загалом пройшло 556 498 пудів вантажів.

Не можна сказати, що новопосталі органи влади не робили нічого, аби покращити стан справ. Так, Маріупольська міська управа, виявивши неабиякі організаторські здібності, завезла для потреб населення вугілля з Ростова-на-Дону, керосин і нафту з Поті. Безробітних залучили для заготівлі дров. Запустили в дію маслозавод з електричною тягою. Підтримували грошима народний університет та міські училища, відкрили консерваторію. Слов’яносербська повітова управа опікувалася 150 школами, 8 лікарнями і 8 медамбулаторіями. Однак, цього виявилося надто мало, аби зміни на краще стали помітними.

Основним прийомом діяльності союзних військ на теренах Донбасу стало викачування з нього матеріальних ресурсів, передусім хліба та решти продуктів харчування. Не лише селяни, а й населення міст страждало від непомірних апетитів «гарантів суспільного порядку і спокою», які відвантажували збіжжя не тільки вагонами, а й валізами та посилками. У черговому донесенні МВС І. Черніков повідомляв: «Становище Слов’яносербського повіту і міста Луганська через повну відсутність хліба катастрофічне, загрожує бідуванням; з квітня не одержано жодного вагона хліба. На ґрунті голоду рудники і заводи закрилися… У Павлоградському і Бахмутському повітах вбивства і грабежі продовжуються». Тільки усередині серпня заступникові Слов’яносербського старости І. Тихоновичу вдалося «вибити» у Харківській конторі ДХБ наряд на 300 вагонів хліба для Луганська і повіту. Маріупольська міська управа отримала 10 тис. пудів лише на початку листопада.

Тим часом господарський комплекс регіону прискорено деградував: влітку вже третина шахт не працювали, криза взаємних неплатежів приводила до накопичення боргів по заробітній платі, промисловці практикували продаж вугілля за продовольство, зароблене не виплачувалося шахтарям на руки, а записувалося в розрахункові книжки. Катастрофічно не вистачало грошової маси, а та, що перебувала в обігу, швидко знецінювалася. Робочі місця скорочувалися.

Якщо у березні працювало 215 тис., то у жовтні — лише 78 тис. осіб. Уявлення про обсяги тогочасної економічної катастрофи дають відомості статистичного відділу Союзу промисловості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (ПРОТОФІС): станом на 1 серпня підприємства Товариства російських трубопрокатних заводів фактично не працювали; з загальної маси трудового колективу залишено близько тисячі робітників для ремонту та охорони; на Макіївському заводі працювала домна, дрібносортний і покрівельний стан; паровозобудівний завод Гартмана зупинено, понад 6 тис. робітників лишилися без роботи; кошти на відновлення виробництва відсутні; метал і паровози більшовики вивезли; на Брянському заводі працюють 1,5 тис. робітників на електростанції, водокачці, охороні, 2 тис. відправлені у неоплачувану відпустку; РосійськоБельгійський завод повернуто власникам (працює доменна і кілька коксових печей); Донецько-Юр'ївський завод не працює (звільнилися 1 100 робітників, 3 тис. за розрахунком не з’явилися); на Дніпровському заводі 3 тис. осіб звільнилися, стільки ж зайняті на зведенні вагонобудівного заводу та на ремонтних роботах; на заводі «Російський Провіданс» працює одна доменна піч і дрібносортний стан, але й ті мають зупинитися через брак вугілля; на Краматорському заводі працюють одна доменна, одна мартенівська піч і прокатний стан (вільнено 1,5 тис. робітників і частину службовців). Журнал «Голос металлиста» у вересні повідомляв, що на 18 південних металургійних заводах працює 21 тис. замість 120 тис. у кінці 1917 р.

На повернення дореволюційних порядків, неприхований грабунок та подальше погіршання умов життя (зокрема, хронічні багатомісячні затримки зарплати) робітництво Донбасу почало відповідати методами революційної доби: у містах відновилися страйки й забастовки, селяни взялися за зброю. У зв’язку із загальним страйком залізничників Рада Міністрів 19 липня відновила чинність царського закону від 2 грудня 1905 р. про покарання за участь в страйках на підприємствах, які мають державне або громадське значення. Організатори страйків могли бути засуджені на термін до 4 років. Індивідуальна участь у страйку — від 4 місяців до 1 року і 4 місяців. Стільки ж отримували й підбурювачі заворушень.

Та не тільки вкрай напружена внутрішньополітична ситуація визначала напрями діяльності гетьманського уряду на Донбасі. Практично відсутніми були види на вирішення зовнішньополітичної ситуації на східних кордонах. Тут землі Гетьманату межували з Всевеликим військом Донським, очолюваним генералом П. Красновим. Як і Гетьманат, це державне утворення мало пронімецьку орієнтацію і було зацікавлене у налагодженні взаємовигідного співробітництва. РСФРР зі свого боку не визнавала суверенітет Дону і намагалася включити території Донської республіки (Всевеликого Війська Донського) до свого складу при визначенні кордону. 31 липня голова української делегації С. Шелухін доповідав Раді Міністрів: «Російська делегація в своїм проекті відступила на захід в різних місцях на 125−150−200 верств від української етнографічної межі і захопила тільки Донецькі каменноугольні басейни звиш 20 000 кв. верст з українською людністю. Сею межею вона відрізала від України каменноугольні копі і металургічні заводи, що мають руду з Катеринославщини і тим розрізали національний і економічний організм України».

• 8 серпня 1918 р. Дон та Українська Держава підписали оборонний і торгівельний союз: державний кордон між ними встановлювався по адміністративній межі, яка існувала за часів Російської імперії станом на 1917;й рік; Таганрозький і Донецький округи підпорядковувалися Дону, до України відходив невеликий клаптик в районі Маріуполя; у Договорі був зафіксований намір донського керівництва сприяти створенню єдиної федеративної держави України, Криму, Дону та Кубані зі столицею в Києві.
• 18 вересня повноважні представники сторін підписали спеціальний «Договір про спільне упорядкування справ, що стосуються Донецького Басейна». Згідно документу утворювалася змішана Україно-Донська комісія, до якої на паритетних засадах входили урядовці і гірничопромисловці. Вона мала опікуватися загальними питаннями видобутку, розподілу, торгівлі і перевезення вугілля. Обидві сторони зобов’язувалися забезпечувати промислові підприємства і населення Донецького басейну незалежно від територіальної належності. Втім запровадження досягнутих угод у життя виявилося нереальним.

Поразка держав Четверного союзу у Світовій війні, розпад Австро-Угорщини, революція в Німеччині і зречення Вільгельма ІІ призвели до поспішного від'їзду австро-угорських військ. Гетьманська влада залишилася сам на сам з потужною хвилею робітничих і селянських збройних виступів. 9 листопада П. Скоропадський був змушений ввести у Катеринославській губернії військовий стан, однак утримати владу на місцях вже було неможливо: без збройної підтримки Заходу гетьманат розвалився наче картковий будиночок. Звістки про те, що уряд пішов у відставку, а 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади, були сприйняті переважною більшістю населення як належне.

Згідно з повідомленнями краєзнавців, чи не єдиний на Донбасі випадок підтримки Директорії місцевим населенням мав місце в Бахмуті, де місцеві селяни і навіть шахтарі (серед них був і в майбутньому відомий український поет Володимир Сосюра) записувалися до повстанського війська УНР. Натомість переважна більшість людності регіону з апатією та нігілізмом споглядала на руйнування «влади міцної руки» — обертаючи свої погляди в сторону міцніючого повстанського руху з його ідеями непідвладності жодній владі. Виконуючий обов’язки Катеринославського губернського старости повідомляв МВС: «В районі між станціями Єнакієво, Горлівка і Государів Байрак чини повітової варти роззброєні… У Маріуполі, повіті становище серйозне, ватаги бешкетують, варта була при-138 мушена покинути більшість своїх пунктів. Старші агенти покинули станцію Волноваха».

Проти білих, німців, гетьманців і петлюрівців: анархізм на Донбасі. В селянському повстанському рухові, що був відповіддю на іноземну інтервенцію, викристалізувалася сила, що впродовж наступних трьох років визначатиме політичне життя Донбасу та Приазов’я — махновський рух.

Яскравою візиткою Донбасу та маркером його масової свідомості став анархізм, що саме тут набув свого колоритного і неповторного втілення, перебуваючи під потужним впливом Гуляйпільської республіки.

Анархістські формування та гуртки виринули в легальне політичне життя Східної України незбагненним спалахом епохи революційно-визвольних змагань і за короткий час отримали тут колосальну підтримку населення. Справа, певне, полягала не лише у видатних організаторських та ораторських здібностях провідних постатей анархістського руху — Нестора Махна, Марусі Нікіфорової, Федора Щуся, Лева Задова та ін. — а у співзвучності ідей, що вони пропагували, широким верствам мешканців донецького села таробітничих поселень. Культ свободи від будь-якої влади стрімко поширювався робітничими колами, що впродовж останніх чотирьох років існували в режимі трудового табору.

Не менш яскраво діяльність анархістів проявлялася у великих промислових містах — Харкові, Катеринославі, Одесі, Олександрівську. Тут вони друкували газети та журнали, співпрацюючи з анархістами Петрограда, Москви, Ростова-на-Дону. На відміну від інших регіонів, в Центральній та Південно-Східній Україні кількісно переважав анархо-комунізм — найбільш революційна і непримиренна течія анархізму. Від агітації до активних дій їх змусило перейти вторгнення в Україну німецьких та австро-угорських окупаційних військ. У відповідь анархісти-комуністи організували повстанські загони, під прапори яких масово стало селянство. У останнього на той час, властиво, не було альтернативи: анархісти з їх діяльнісною свідомістю виявилися єдиними лідерами, що взяли на себе місію очолити стихійний селянський повстанський рух.

Справа налагодження комунікацій між повстанськими загонами та координації дій просувалася складно — на перешкоді цьому поставала свідомість селянства, яке не розуміло гостроти ситуації і прагнуло захищати округу, де мешкали, силами власних загонів. Лише частина керівників селянства була свідомою загальнополітичної ситуації та потужності сил, яким передстояло протистояти. Отож, пошуки шляхів об'єднання не припинялися, хоча далеко не завжди вони були результативними. Наприкінці 1918 р. була сформована Конфедерація Анархістських Організацій України «Набат», метою якої стало об'єднання різних анархістських напрямів і течій в боротьбі проти влади та окупантів. Ідейною основою організації була доктрина «єдиного анархізму», висунута ідеологами «Набату» В. Воліним, Ф. Бароном, Я. Суховольським, Й. Готманом на основі синтезу тогочасних течій анархізму. Завданням номер один прибічники «Набату» проголосили здійснення соціальної революції. Не в останню чергу саме через це вони виступали проти політики Директорії та ідеї самостійної України, що, на їх погляд, відволікала маси від вирішення завдань соціальної революції.

Тогочасні ідеї Н. Махна мали широку підтримку в середовищі донецького селянства, зокрема грецького. Вже перший рейд по Донбасу унаочнив, що соціальна база махновського руху тут є надзвичайно потужною. Про перші зустрічі із місцевим селянством «Батько» в своїх спогадах писав таке: «В останньому [Комарі] розігнали гетьманську варту й скликали все населення на мітинг. Я і товариш Марченко виступали на цьому мітингу. Розказали про напад буржуазії і німецько-австрійських військ на село Дібровки і140.

все те, що нападники вчинили над населенням цього села і самим селом. Потім звернулися до трудової частини населення села Комар із закликом передавати по всьому Комарському району про злодіяння, заподіяні дібрівським селянам, і повставати зі зброєю в руках повсюди проти буржуазії та її захисників — німецькоавстрійських експедиційних армій. В селі Комар до загону відразу ж приєдналися декілька чоловік грецької селянської молоді на своїх конях.

Історія відносин і тісного співробітництва грецьких колоній з повстанською армією Н. Махна була довготривалою і є яскравою сторінкою махновського руху. Тривалий час участь грецького населення Маріупольщини в махновському русі замовчувалася. С. Ялі в своїх працях, зокрема, зазначав: «Є низка фактів, які говорять за те, що грецькі повстанці не йшли до Махна, не дивлячись на сприятливі до цього економічні умови грецького населення». Очільник грецької секції ЦКНМ при ВУЦВК неодноразово заперечував масову участь греків у махновському русі.

Насправді ж вплив Н. Махна в Приазов'ї, навіть на міське робітниче населення, був досить значним. Згодом учасник перших радянських військових з'єднань В. Шемелінін згадуватиме: «Чутки про якогось Махна, який нібито десь недалеко організує повстанські загони й бореться за радвладу…» поширювалися по Маріупольщині. Гасло «За радвладу» приваблювало широкі верстви селянства. Значна частина Маріупольських «свідомих пролетарів кидали дім, родину й пробивалися до махновських загонів». більшовицький воєнний революційний військо Відверто цинічні дії окупаційного режиму спричинили стихійний опір селянства. Літо 1918 р. (з реквізиціями, що розгорнулися після збору врожаю) стало часом виникнення у Приазов'ї низки невеликих загонів. Так почався новий етап революційного руху на Маріупольщині, на якому провідну роль відігравало українське селянство. На теренах Бердянського, Мелітопольського та Юзівського повітів діяли загони під проводом Білаша, Удовиченка, Хоменка, Гончаренка. В Гуляйпольському повіті набирав сили махновський рух. У районі м. Михайлівка сформувався загін Брови й Щуся. Аналогічні процеси розгорталися й у грецьких селах. У серпні 1918 р. відбулися перші виступи підпільної групи на чолі з В. Тах-тамишем у с. Старий Керменчик. Ця група мала налагоджені зв’язки з селами Малий Янісоль і Сартана. 20 жовтня 1918 р. перший партизанський загін, очолений І. Тахтамишем, вийшов із села Нова Каракуба.

Осінь 1918 р. стала часом масового втягнення греків Приазов’я у селянську війну. Виступи грецьких селян проти австрійців і білогвардійців у цей час були стихійними, неорганізованими. Відбувалися вони, на відміну від інших регіонів України, не через земельне питання, а у відповідь на реквізиції та мобілізації, і мали переважно локальний характер. Навіть для великих селянських заворушень у селах Мангуш, Ялта, Старий Керменчик, що сталися на початку 1919 р., характерні такі постанови селянських сходів: «Хлопцев белым не давать, а организовать отряд и защищать село».

Очільниками грецького селянства ставали переважно колишні вчителі та солдати — З. Цололо, П. Малай, Г. Мавроді, П. Богадиця, М. Давидов, Г. Сагіров, Д. Тишлєк, І. Тахтамиш, О. Лук’янов, В. Шурда та інші. Спочатку створені ними загони захищали власну сільську округу, але дальший розвиток воєнних дій у Приазов'ї неминуче вів до налагодження зв’язків поміж ними, координації дій та взаємодопомоги (в боях під Мангушем, наприклад, брали участь також загін З. Цололо та групи селян з сіл Малий Янісоль, Ялта й Новоспасівка).

Після відходу австрійських військ низка грецьких селищ намагалася увійти в контакт з Махном. Так, зокрема, поступив солдатський комітет села с. Старий Керменчик. Метою делегації у складі І. Мавроді, І. Патрікаца, Ф. Балабана було встановлення «зв'язку й спільної боротьби», а головним чином — одержання зброї. Н. Махно зброї не дав, натомість запропонував керменчанам вступати до його загонів.

Представники села (Абрамов, Балабан, Хара, Борисов) у листопаді 1918 р. брали участь у Гуляйпольському з'їзді місцевих революційних загонів. У махновські формування в цей час керменчани не входили (мабуть, тому, що не мали зброї й не бажали залишати село, оскільки ще не позбавилися ілюзій самозахисту), але свої дії координували постійно. Коли у грудні 1918 р. генерал В. Май-Маєвський оголосив чергову мобілізацію, до Н. Махна терміново був виряджений посильний (Мавроді), щоб з’ясувати, як діяти. Розпорядження Н. Махна було таким: «Мобілізацію не оголошувати й солдат білим не давати"38.26 грудня 1918 р. селянський сход прийняв рішення про загальне озброєння. В селі був організований «Повстанський грецький загін» (командир В. Тахтамиш, начштабу Мавроді). Через два дні за рахунок селян із сусідніх сіл він зріс із 600 осіб до 1,5 тис. Склад загону не був сталим. У бійців не було зброї. Кавалерія мала лише палиці, декілька солдат — шаблі, гвинтівки та гранати; у піхотній частині налічувалося всього 13 гвинтівок. Для інших кузні викували списи [справжню зброю загін отримав лише на початку 1919 р. у П. Дибенка в Павлограді, де з селян сформували 9-й Задніпровський радянський полк. — Авт.]. Однак загін виявився досить боєздатним. Упродовж січня 1919 р. він під проводом ревкому відбив декілька спроб білогвардійців захопити село.

Після відходу німецько-австрійських військ та наступу білокозаків генерала Краснова, армії генерала Денікіна та більшовицьких частин, місцеві мешканці були поставлені перед фактом: Україна фактично пошматована військами Антанти, Польщі, більшовицької Росії. Насувався 1919 рік — рік абсолютної владної «шизофренії»: місцевості, села й селища на якийсь час опанувалися отаманамии Директорії, їх проганяли загони Махна чи інших отаманів; в інших відновлювалися ради, за ними приходила біла диктатура — і так нескінченне число разів. Населення, власне, перебувало на межі здорового глузду. Тотальний господарський занепад у містах, нескінченні реквізиції в селі, насилля та щоденна загроза смерті, тотальна дегуманізація соціального середовища завершували картину. Громадянська війна перетворила терени Донбасу на театр фатальних за своїми наслідками бойових дій.

1919;1920 роки у Донбасі. Згідно з договором генерала Краснова з союзними військами та гетьманом П. Скоропадським східну частину Донбасу зайняли частини донських козаків, на допомогу яким невдовзі підтягнулися офіцерські загони денікінської армії. Дивізія генерала В. Май-Маєвського з боями пройшла від Кавказу до Микитівки.

На початку 1919 р. денікінці продовжили наступ на ПівденноСхідну Україну, де зустріли запеклий опір махновської повстанської армії. У складі більшовицьких військ вона рейдом пройшла Донбасом: від Микитівки та Дебальцевого дійшла і захопила 10 січня Старобельськ, впродовж наступних кількох днів — Логинівку, Попасну, Марківку, Яму, Лиман, Святогірськ, Слов’янськ, Краматорськ, Біловодськ, Слов’яносербськ. 24 січня зайняли Алчевськ. 26 січня 1919 р. в Нижньодніпровську відбулася зустріч махновця О. Чубенка з представником радянської влади П. Дибенком. Наслідком переговорів стало укладення угоди про спільну боротьбу проти білогвардійського та петлюрівського рухів. 28 січня союзники взяли Бахмут. Могутній повстанський рух Центральної та ПівденноСхідної України значно послабив сили денікінських частин. Повстанський рух, очолюваний анархістами, суттєво допоміг частинам Червоної армії в розгромі білогвардійського руху А. Денікіна. Фронт довжиною 350 км від Луганська до Азовського узбережжя тримався передовсім завдяки стійкості махновських загонів. Стратегічні населені пункти — Бахмут, Костянтинівка, Попасна, Дебальцеве багато разів переходили з рук у руки. Запеклі бої тивали до травневого контрнаступу денікінців на Луганському, Юзівському та Маріупольському напрямах.

«Визволення» по-більшовицькому не покращило становища населення: сформовані більшовиками ВРК розпочали кампанію насильницької комунізації селянства Донецької губернії. Новопосталі комуни, артілі та радгоспи викликали шалений опір місцевого селянства. Спробувавши на практиці всі принади комуністичної ідеї, селянство із чимдалі більшою надією звертало свої погляди у бік Гуляйпільської республіки, тим більше, що військова слава Н. Махна стрімко зростала — оговтавшись після втрати Маріуполя, його загони наприкінці весни розпочала рейд по денікінських тилах.

Ведучи запеклі бої із Добровольчою армією, вперше у світовій практиці, Н. Махно та його прибічники розпочали втілювати в життя ідею безвладної Гуляйпільської республіки — «Махновії». Мілітарна селянська анархістська республіка, власне, стала втіленням давніх недержавних пластів свідомості українського селянства, своєрідним відлунням історичної пам’яті про Запорозьку Січ з її духом вольності. Перебуваючи в безпосередній близькості від Донбасу і здійснюючи постійні рейди його теренами, Революційна пов-144 станська армія України справляла потужний вплив на перебіг суспільно-політичних процесів у промисловому осерді Східної України.

Очолений Н. Махном селянський рух відіграв важливу роль у розвитку воєнних подій в Україні. Селянські партизанські групи й загони самозахисту перетворили Донбас і Приазов’я на внутрішній фронт, відволікаючи на себе значні сили Білої гвардії. На початку 1919 р. махновські та інші формування стримували натиск частин В. Май-Маєвського, єгерської бригади німців-колоністів, загонів Добровольчої армії, надісланих з Кавказу. Лише в районі Гуляйполя проти повстанців діяло близько 20 тис. білогвардійців.

Утворення 3-ї бригади Н. Махна у складі 9-ї полкової Задніпровської дивізії під проводом П. Дибенка (лютий 1919 р.) не лише полегшило стан махновських формувань, а й створило реальні умови залучення широких верств населення Приазов’я до їхніх лав під гаслом «За владу рад!» У цьому контексті вибух повстанського руху в грецьких селах у січні-березні 1919 р. виглядає далеко не випадковим.

26−28 лютого розгорнулися бої в с. Мангуш, що відмовилося проводити мобілізацію. З селян був утворений загін (командир Г. Мангушев, начштабу — М. Мачакра). За підтримкою селян с.с. Новоспасівка, Малий Янісоль та Ялта близько 1,5 тис. повстанців декілька разів відбивали атаки надісланої з Маріуполя полковником Жировим каральної експедиції. Сили виявилися нерівними, оскільки населення було погано озброєне. (На півтори тисячі повстанців припадало 55 діючих гвинтівок, 400 списів, інше — вила, граблі тощо). Село захопили білогвардійці. Майже 30 повстанців згоріло в домі Попова, ще 47 загинули під час бою.

На початку лютого чергову мобілізацію саботувало с. Ялта. В ніч на 10 лютого 1919 р. дві роти, сформовані з місцевих селян (700 800 осіб) під командою О. Лук’янова й В. Шурди оточили волосне правління, де перебували білогвардійці, й арештували їх. Влада у селі перейшла до рук ревкому .

Приблизно в той же час мешканці сіл Малий Янисоль і Чердакли напали на офіцерський загін з наміром визволити групу заарештованих селян, проте напад цей був невдалим — під час перестрілки загинули близько 10-ти нападаючих.

Помітним центром концентрації повстанських сил стало с. Старий Керменчик. Наприкінці 1918 — початку 1919 р. тут організувалося декілька повстанських груп, що підтримували зв’язки з подібними групами в селах Великий Янісоль, Комар та ін. Форми селянського опору не відрізнялися різноманітністю, проте відчутно дестабілізували білогвардійський режим. Було зірвано мобілізацію й організовано повстанські загони в селах Сартана, Чермалик, Македонівка та Червоноволонтерівка. В той же час виникли повстанські групи в районі Старогнатівки, Карані та Великої Каракуби, що пізніше оформилися в 10-й Задніпровський полк на чолі з Давидовим, Сагіровим і Тютюнником. Влітку 1919 р. він налічував не менше 1 500 піхотинців і 300 кавалеристів.

На березень-квітень 1919 р. припадає апогей партизанського руху в Приазов'ї. Регулярні війська, які перебували в регіоні, «грабуючи й мордуючи селян, стали причиною бурхливого зростання партизанських загонів, що стихійно всюди виникали». Очолив їх Н. Махно. Навесні 1919 р. білогвардійський режим у Приазов'ї був підірваний зсередини збройним опором села. Селянські виступи в грецьких та інших селах підтримав наступ 3-ї бригади на Таганрог. 15 березня махновці захопили Бердянськ, 17-го — Волноваху, а в 20-х числах дійшли до Маріуполя. За активною участю повстанських загонів грецьких селищ 29 березня місто було визволене від білогвардійців. Здобуття Маріуполя стало славетною сторінкою історії повстанського руху в Приазов'ї. За часом воно збіглося із визволенням 1-ю Задніпровською бригадою (комбриг Н. Григор'єв) Одеси й вигнанням з півдня України сил Антанти. (За цю бойову акцію Н. Махна було нагороджено орденом Червоного прапора.).

Влада в місті перейшла до рук ревкому на чолі з Г. Македоном, який розпочав організацію 1-го Маріупольського ударного батальйону з маріупольських робітників на чолі з К. Апатовим. До нього увійшла також низка формувань з грецьких сіл, у тому числі і Сартанський загін, очолюваний П. Богадицею. Пізніше в Олександрівську на базі батальйону був сформований Маріупольський радянський полк. В його лавах змагалася грецька сотня.

На початку квітня бригада Н. Махна, ведучи безперервні бої з денікінцями, залишила ряд завойованих раніше позицій. 15 квітня формування відійшли з Маріуполя. 15 травня місто вдалося відбити, але 23 травня при підтримці французьких військових кораблів денікінці захопили його знов.

На середину 1919 р. Добровольча армія А. Денінкіна зайняла майже увесь Донбас. Терор, реквізиції, тиф — ці три слова характеризували часи білогвардійського режиму в Донбасі.

Влітку 1919 р. більшовицька влада переживала критичний момент своєї історії. На більшості території України вона перестала існувати. В донецькому степу війна з денікінцями тривала. Продовжувала її 2-га Українська радянська армія, що фактично складалася з бригади Н. Махна. В її лавах билося багато представників грецької громади. Навесні-влітку 1919 р. населення грецьких селищ вело запеклі бої з кіннотою А. Шкуро й загонами М. Виноградова. В цих боях активну участь брав грецький батальйон 10-го Задніпрянського радянського полку (командир М. Давидов) та 9-й Задніпрянський радянський полк на чолі з В. Тахтамишевим.

Лише тактичний союз із Н. Махно забезпечив більшовикам певні перспективи у тогочасному Донбасі. Притягальність їх ідей в середовищі місцевих мешканців була більш ніж непоказною. Привертає увагу красномовність історичних аналогій, що яскраво ілюструють привнесеність соціального конфлікту. Вкотре прийшовши в Донбас із ідеями ощасливлення трударів у всесвітньому масштабі в травні 1919 р. підрозділи 8-ї та 13-ї армій провели примусову мобілізацію на Бахмутському вугільному родовищі. Погрожуючи зброєю, вони забрали всіх шахтарів до сорока років прямо з виробок. Не гребувала Червона армія і примусовими мобілізаціями в селах, беручи їх перед цим в облогу. Однак, «мобілізації» не давали бажаного результату, оскільки «мобілізовані» стрімко поповнювали ряди дезертирів.

На цей час ідеологічні суперечності Н. Махна і більшовиків наблизилися до критичної межі й спричинили розрив між ними. Після заборони реорганізації 3-ї бригади в дивізію (28 травня 1919 р.) й складення Н. Махном повноважень комдиву, приазовська ділянка фронту з А. Денікіним була послаблена. 25 червня 1919 р. денікінці зайняли Харків, а 28 — Катеринослав.

22 червня комісія К. Ворошилова прийняла у В. Білаша й передала начдиву 7-ї дивізії О. Круссеру 7 полків (серед них і 9-й грецький полк В. Тахтамишева), 2 групи, 2 броньовика тощо. Грецький полк зокрема складався з 2 000 червоноармійців, з яких 1 200 не мали зброї. Вочевидь більша частина зброї, яку раніше використовували махновці, залишилася на місцях у селянства, що тепер будьякої миті могло повернути її проти своїх кривдників.

Нескінченні реквізиції (1919 р. був напрочуд врожайним) і мобілізації денікінського режиму, з одного боку, та відхід Червоної армії з теренів України, з іншого, забезпечили широке залучення населення Приазов’я до лав Першої повстанської української дивізії. Збори командирів возз'єднаних загонів 1 вересня 1919 р. узгодили нову структуру органів управління Революційної повстанської армії, що налічувала близько 40 тис. піхотинців, 10 тис. кавалеристів, тисячу кулеметів, 20 гармат, понад 12 тис. тачанок.

З другої половини 1919 р. шляхи анархістів з більшовиками розходяться. Метою анархістів стає «третя соціальна революція», що повинна була остаточно знищити залишки капіталу та повалити більшовицьку владу (на їх думку політика більшовиків не відповідала корінним інтересам робітничо-селянського класу). Анархісти гостро критикували аграрну політику українського радянського уряду Х. Раковського. Однак на етапі боротьби з денікінською навалою вони вкотре змушені були піти на союз із ними.

Ситуація насправді була безвихідною. Найбільш точно її зміст висловлений у народній поемі «Українські митарства»: «Денікін, сівши нам на спину / Став так нівечить Україну, / Що нам прийшлось — чи глину їж, / Чи боронись, хвативши ніж. .».

До середини жовтня 1919 р. контроль Н. Махна над Приазов’ям був відновлений. У листопаді 1919 р. його армія зросла до 80 тис. осіб. Оголошений поза законом Н. Махно й більшовики перебували в різних політичних таборах. Хоча Н. Махно й намагався бути «батьком» селянству загалом, але його напрямом у громадянській війні стало репрезентування інтересів заможного селянства, яке в селах колишніх іноземних колоністів, становило майже 20%. Осінь 1919 р. — час досить успішних для Н. Махна боїв з денікінцями (зокрема, з корпусом Я. Слащова й кіннотою А. Шкуро).

Чергове загострення ситуації відбулося нарикінці грудня 1919 р. — більшовики, що потерпали від нестачі вугілля, спрямували в Донбас армії Південного фронту. 24 грудня вони захопили Луганськ, 25 грудня — Слов’янськ, 27 грудня — Краматорськ, Бахмут, Попасну, 4 січня 1920 р. — Маріуполь. 29 грудня 1919 р. розпочав діяльність Ревком Донбасу, а на місцях — його клони, що сконцентрували у своїх руках всю повноту влади. Інтереси більшовицької влади та селянства, керованого Н. Махном, перейшли в стадію дальшого загострення суперечностей, які не вирішувалися. Гранично відверто тогочасна ситуація охарактеризована в одному з офіційних звітів: «Ставлення до Радянської влади зі сторони робочих добре, 148 хоча відчувається ще пригніченість від білого терору, з боку селян — задовільне. Проте близькість махновського кубла, безсистемна і необдумана реквізиція військовими продорганами продуктів сільського господарства відображається на селянах негативно, створюючи деяке сприятливе середовище для махновських нальотчиків». Загроза тривалої в часі партизанщини (попри усталений стереотип, що в Донбасі для неї умови несприятливі) була цілком реальною. Махновським та отаманським загонам було де сховатися: кожен з них мав не лише базові сільські округи, а й базові ліси із системою землянок, схронів та схованох військового спорядження. Базовим лісом отамана Ф. Щуся був Дібрівський, Савонова — Ізюмський, Каменюка — Старобельський. Як керівники, так і рядовий склад махновців на той час мали неоціненний досвід військових дій. Тактика і стратегія махновців, нестандартні військові рішення викликали щире захоплення навіть у білогвардійців. Більшовицьке керівництво також усвідомлювало рівень політичного впливу та військову силу свого противника. Не випадково ставка була зроблена на позбавлення його щирої і масової підтримки місцевого селянства.

9 січня 1920 р. Н. Махно був оголошений поза законом. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив «Закон про землю», який, певно, не викликав піднесення переважної частини колоністського селянства, оскільки суттєво обмежував розмір селянського землекористування. Німецькі і грецькі села підпали під так зване поселищне розкуркулювання, внаслідок якого втратили істотну частку своїх земельних володінь. Початок створення комбідів і здійснення політики «воєнного комунізму» в селах колишніх колоністів забезпечили Н. Махну широку підтримку селянства. З цього часу для відроджених органів радянської влади основним став фронт боротьби з махновщиною.

Складна політична ситуація в Приазов'ї знайшла своє відображення в зведеннях по НКВС про політичний стан у Донецькій губернії. В травні 1920 р. в Юзівці й Маріуполі було скасовано стан облоги. Проте ситуація залишалася складною, городяни голодували. Стан політичної анархії повною мірою віддзеркалила робота повітового з'їзду ревкомів у Маріуполі 10 березня 1920 р. У ньому брали участь представники десяти махновських волостей (половина волостей повіту), які висловили різке незадоволення діями продкомісій.Махновські формування, на відміну від радянських органів, фактично контролювали життя сільської округи, здійснюючи раптові напади на продзагонівців, міліцію, каральні роти. Губуправління вимушено визнало: «Більша частина населення повіту перебуває в армії Н. Махна, і продрозкладка не здійснюється».

За роки громадянської війни Маріупольщина наводнилася біженцями з центральних губерній Росії, тут оселилася значна кількість колишніх офіцерів, буржуа. Через скрутний продовольчий стан відкрите невдоволення радянською владою виявляли службовці й робітники. Пересічним явищем стали робітничі страйки. Серйозного характеру набули заворушення через продрозкладку. (Показовим є випадок, що мав місце в Таганрозькому повіті: у липні 1920 р. тут висадився нечисленний білогвардійський десант, який через якихось 2−3 дні зріс за рахунок місцевого населення до 4 000 осіб). З початку здійснення продрозкладки (з травня по червень) у Донецькій губернії було вбито близько 300 радянських працівників (з них 150 продзагонівців та 60 міліціонерів). Авторитет радянської влади в широких верствах населення був невисоким. Натомість політвідділ повстанської армії Н. Махна проводив успішну агітацію не лише в середовищі селянства, а й серед робітників.

Наприкінці літа 1920 р. Донецький басейн перетворився на суцільний внутрішній фронт. Не останню роль у цьому відіграв рейд Н. Махна по Донбасу. Він не лише активізував великі формування (Шаповалова, Буданова, Сазонова), а й спричинив утворення значної кількості малих і найдрібніших загонів. На жовтень 1920 р. у Донецькій губернії самих лише великих загонів, оголошених поза законом, налічувалося близько 20, у них перебувало майже 10 тис. осіб (2,3% сільського населення губернії; причому, махновські формування сюди не враховувалися). У донесеннях НКВС зазначалося: «Точному обрахунку банди не піддаються, оскільки більшість з них перебуває в селах, озброєні обрізами, мають місцеве значення і будь-якого моменту становлять реальну силу».

Загострення політичної ситуації в регіоні дещо призупинила небезпека врангелівської окупації. 2 жовтня 1920 р. у Старобільську між представником радянської України Я. Яковлєвим та представниками армії Н. Махна — Куриленком і Поповим було укладено угоду про спільні дії по боротьбі з Врангелем, наступ якого вдалося відбити.Після розгрому «білого барона» питання ліквідації махновського руху стало справою часу, й не тільки через ідеологічні та політичні суперечності між Н. Махном та керівниками Країни рад. «Махновія» містилася в промисловому серці України — Донбасі. В. Ленін цілком слушно зауважував: «Донбас — це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням"48. Така ж за змістом думка проводилася й у відозві ВУЦВК до всіх партійних організацій України.

26 листопада 1920 р. Н. Махно та усі його загони втретє були оголошені ворогами революції й республіки. Після перемоги над білогвардійцями, що підтримувалися з-за кордону, «внутрішня контрреволюція» розцінювалася як менш серйозний противник. 29 січня 1921 р. РНК УСРР ухвалила постанову, де боротьба з бандитизмом визнавалася фронтом першочергового державного значення. При РНК була утворена постійна комісія по боротьбі з бандитизмом. Лише з Маріуполя на боротьбу з махновщиною в повіті були відряджені 2 600 чонівців. Успішно здійснювалася ліквідація нечисленних регіональних угруповань. Упродовж весни 1921 р. місцеві селянські загони і формування переважно припинили своє існування. Серед них і загін Фоми Кожі в районі с. Старобешеве. Слід зауважити, що грецьке селянство цілком природно влилося до загального селянського повстанського руху в Приазов'ї й сприйняло Н. Махна як свого політичного та ідейного лідера, хоча він втілював ідеологію українського селянства з притаманною їй мрією «позадержавності».

Відновлення взимку 1920 р. радянської влади в Приазов'ї і розгортання політики «воєнного комунізму», з одного боку, привело до масового втягнення місцевого селянства до махновського руху, а з іншого, — остаточно зробило його антирадянським, антибільшовицьким (причому радянські органи в подальшому схильні були пояснювати участь греків у махновському русі національною й соціальною специфікою — Авт.). 1920 р. — час запеклої боротьби радянської влади й Н. Махна за політичний вплив у Приазов'ї, в якій перемогла централізована державна організація. Її результат був зумовлений заміною політики «воєнного комунізму» непом, який прискорив відмову селян від збройного опору більшовикам.

Час «Х» анархістсько-більшовицького протистояння прийшовся на часи «воєнного комунізму». По суті, його не могла відвернути й остання угода, укладена між ними 2 жовтня 1920 р. в Старобільську через загрозу наступу П. Врангеля. Покінчивши із Врангелем, всю силу свого інструментарію терору: каральні експедиції, масові арешти анархістів у містах, застосування системи заручництва, нацьковування отаманів, розстріли та стягнення, кампанії суспільної дискредитації тощо, більшовики спрямували проти персонально Н. Махна, Революційної повстанської армії України, місцевих повстанських загонів та селянства, як його рушійної сили та економічної платформи. З листопада 1920 р. до жовтня 1921 р. Всеукраїнська надзвичайна комісія (ВУЧК) здійснила разом з частинами Червоної армії чотири масштабні антианархістські операції, внаслідок чого анархістський рух зазнав значних втрат. До кампанії силового та політичного знищення анархізму були залучені видатні більшовицькі політичні діячі — М. Фрунзе, Ф. Дзержинський, Г. Петровський, С. Косіор, Ф. Кон, Д. Лебедь, В. Чубар, Х. Раковський, В. Затонський, М. Скрипник, Д. Мануїльський та інші.

Переможний прапор більшовиків, здавалося, вже замайорів над териконами Донбасу. Втім, «переможцю» вочевидь було від чого опустити руки: і край і його люди невпізнанно змінилися за роки нелюдських страждань і випробувань.

Якщо спробувати в кількох фразах охарактеризувати стан регіональної спільноти на етапі остаточного утвердження більшовиків, вимальовується такий мало оптимістичний перелік: фрагментація соціальних і класових спільнот; знищення механізмів і законів соціальної взаємодії; тотальна дегуманізація міського і сільського середовища. Війна з її особливим кліматом, коли обиватель призвичаївся до майже щоденних змін у владі, звик до політичної нестабільності й адаптувався до життя «в вируючому котлі» («не було жодних військ майже все літо 1920 року, і селяни аж засумували від утвореної тиші) невпізнанно змінила народ: від старців до дітей. Війна пройшла крізь міста і села, крізь долі і родини, розвівши підчас рідних по крові людей у різні світоглядні табори.

Прикметні спогади про цю найтрагічнішу сторінку життя знаходимо у спогадах І. Стріонова. Вони багато чого прояснюють в майбутньому тріумфі радянської влади та більшовицького світогляду в Донбасі. У чотирнадцять років І. Стріонов пережив смерть братів Дмитра та Юрія, замордованих білогвардійцями, а також Федора, який помер у віці дев’ятнадцяти років після перенесеного нервового потрясіння. Власне, з цього і почалася історія Івана Стріонова-більшовика, для якого білогвардійці стали кровними ворогами. В тексті спогадів рельєфно простежується, що юний Іван152.

прийшов до більшовизму не стільки через переконання, скільки наперекір вбивцям братів. Отож, саме «громадянська війна», як час обрання політичних пріоритетів, та особиста трагедія стали стрижнем формування подальшої долі І. Стріонова, а разом з ним — сотень тисяч його співвітчизників. Роздуми І. Стріонова, присвячені цим подіям, напрочуд зворушливі і проливають світло на подальшу еволюцію І. Стріонова-комуніста. «Нині, коли я згадую про наші дитячі роки і юнацтво, мені здається, що їх взагалі не було. Ми здавалися дітьми та юнаками лише по віку і зросту, а по своїх розмірковуваннях — стариками… З початком громадянської війни діти та юнаки знов були приречені на злидні: обірвалися, овошівели, хворіли на коросту, тиф, і багато з них пішли з життя. Крім того, діти та юнаки перебували в постійному страху власної загибелі та загибелі своїх рідних від рук усіляких банд та грабіжників. Сім років війни та тривог відучили нас, дітей та юнацтво, розмірковувати й розмовляти по-дитячому. Нам здавалося, що ми стали дорослими і цілком зрілими, не відчували вже нічого дитячого. Всі ці перенесені нами переживання — страх, знущання, хвороби, голод та ін. — не могли не вплинути на нас, дітей, і не зістарити передчасно. Мені здається, лише розстріл моїх двох братів білогвардійською бандою відібрав у мене всі мої дитячі роки і початок юнацтва, не кажучи вже про решту переживань. У цих словах — гірка доля цілого покоління, з дитинства призвичаєного до насилля, страждань, втрат і терпіння.

«Вакханалія дикості» — в цих словах, власне, концентрується суспільний досвід тих літ. Жахливе здичавіння виявляли всі політичні сили, що змагалися за Донбас, включаючи місцеве населення. Здавалося, вони намагалися в найжорстокіший спосіб продемонструвати свою спроможність навести тут лад. Лейтмотивом жорстокості стала теза: «Вони по-інакшому не розуміють». Привселюдні екзекуції та страти з елементами садизму впродовж років перетворилися на найпопулярніший інструмент «виховування» населення. Не випадкового пролетарі десятками тисяч разом із сім'ями при наближенні білогвардійців відходили із червоноармійськими частинами, так само масово разом із білогвардійцями зникали інженери та власники підприємств. Трупи повішаних перетворилися на звичну «окрасу» міських краєвидів. На селі з червоноармійців-реквізиторів живцем здирали шкіру, набиваючи рот і кишечник зерном. Парадоксально, але факт, гору в тій ситуації дійсно отримала сила, що виявила «чудеса» послідовної тривалої в часі жорстокості.

Визвольні змагання 1917;1921 рр. закінчилися трагічною поразкою, внаслідок чого українські землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною і Румунією. Війна з білогвардійцями не завадила Москві розгорнути жорстку боротьбу за повернення національних республік в лоно вже нової, радянської імперії. З третьої спроби Кремлю вдалося за допомогою мільйонної армії закріпитися в Україні. Російські комуністи могли змиритися із втратою Фінляндії, Польщі і країн Балтії, але виявили наполегливість у завоюванні України.

Причини поразки визвольних змагань були різноманітні, але при розгляді проблеми українсько-російських відносин в часі і просторі слід зупинитися на двох головних.

По-перше, на відміну від поляків, українці в своїй масі не вважали росіян ворогами. З одного боку, за два з половиною століття перебування в Російській імперії вірус малоросійства поширився серед значної кількості українських підданих царя-самодержця. З другого боку, росіяни виступали перед українцями у двох протилежних іпостасях: як прибічники відновлення «єдиної і неподільної Росії» і як захисники української національної державності в її радянській оболонці.

По-друге, Червона армія несла в Україну на своїх прапорах гасла експропріації великих власників і зрівняльного переділу орних земель між селянами. Токсична дія комуністичного вірусу, значно підсилювана руйнуючою дією вірусу малоросійства, виявилася смертельною для незміцнілого організму новонародженої української державності.

Виникає запитання: наскільки український соціум загалом, донбаський зокрема, був вражений вірусом комунізму?

Місцева еліта Донбасу виявилася своєрідним зліпком епохи: з неймовірною енергією та піднесенням вона акумулювала радикальні гасла кардинальних суспільних, соціально-економічних та політичних перетворень, які генерувала робітнича людність про-154.

мислового регіону. Особливість суспільно-політичного життя промислового осердя Донбасу на першому етапі революційного піднесення полягала в кількісному зростанні його ліворадикального крила.

Втім, твердження про те, що тогочасні мешканці Донбасу були органічною соціальною базою більшовицького руху і підтримували його, є безпідставним радянським міфом. Викладений вище фактичий матеріал, здається, цілком достатній для такого висновку. Першість серед суспільно-політичних сил, що здійснювали пошук шляхів й місця Донбасу в революційно-визвольних змаганнях 19 171 920 рр. по праву належала анархістському селянському руху під проводом Н. Махна, що перетворився на незалежний політичний табір загальноукраїнського значення і послідовно проводив політику внутрішнього суверенітету, розробивши оригінальну ідеологію та новий суспільний устрій. Власне, це була історична інверсія природно характерної для українців ідеї козацької вольниці.Переростання ідеї непідвладності будь-якій владі в цілком конкретне її просторово-територіальне втілення було лише справою часу. Втім, саме часу для переростання Гуляйпільськї республіки на історично нову версію повноцінної державності не вистачило. Під ударами надцентралізованої більшовицької диктатури вона зазнала поразки.

Не суголосність більшовицьких гасел прагненням широких верств населення, а цинізм, жорстокість та пластичність більшовицької влади забезпечила їй перемогу. Екстремістські форми соціал-демократії, які заперечували саму її суть, тому що пропагували необмежену класову війну замість класового миру, народилися в центральній Росії на початку XX ст. В ситуації тривалої світової війни, яка до краю загострила класові суперечності, лівий екстремізм поширювався у багатьох країнах, і національні регіони Російської імперії не стали винятком. Не мало вихідців з України, у тому числі українців за національністю, відігравали вагому роль у партії більшовиків. Після кількох розколів на комуністичні позиції перейшла основна частина найбільш впливової серед українського селянства партії соціалістів-революціонерів — боротьбисти. Однак перебіг визвольних змагань дає чітку відповідь на ступінь поширення в середовищі українського соціуму ідей комунізму. Без втручання у різноманітних формах з боку Росії комунізм в Україні не мав шансів на успіх.

Кінцевою датою визвольних змагань в Східній Україні слід вважати 1920;й рік. Саме тоді російські війська на її території більше не мали перед собою регулярних збройних сил, з якими треба було б воювати. Заключним акордом міждержавних, міжнаціональних і громадянських війн в Україні було укладення 28 грудня 1920 р. Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Договір з Росією укладав український радянський уряд.

Радянська Україна зовні виглядала як повноцінна держава — з власними кордонами, столицею, законодавчими і виконавчими органами влади, державною символікою і незалежним статусом. У преамбулі Союзного договору урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». Стаття 1 проголошувала вступ обох сторін у воєнний і господарський союз. У статті 2 декларувалося, що «з самого факту колишньої приналежності території УСРР до колишньої Російської імперії для УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було"53.

Насправді, однак, народжена в ході жовтневого перевороту 1917 р. в Петрограді більшовицька держава-комуна поневолила Україну. Видатний російський історик і політичний діяч доби горбачовської «перебудови» Юрій Афанасьєв підкреслював: «Жовтень був способом закріплення російського традиціоналізму і консер-ватизму, а не розривом зі старим заради становлення нового. Українці опинилися в надцентралізованій державі, яка долала опір встановлюваним порядкам жорстокими методами, не зупиняючись навіть перед геноцидом.

Мімікрія більшовицького керівництва в сфері національної політики досягала максимуму в період утвердження при владі і зводилася до мінімуму в той період, коли воно упевнено тримало в руках важелі влади. Існує вражаюча відмінність у методах, за допомогою яких керівники РКП (б) створювали першу і другу радянські республіки в Україні.

До проголошення в грудні 1917 р. першої республіки вони підійшли відповідально. Раднарком погодився з висунутим Центральною Радою етнографічним принципом визначення кордонів, щоб задіяти в державотворчому процесі більшовизовані ради робітничих і солдатських депутатів у південних та східних губерніях УНР. З'їзди рад, на яких Центральна Рада мусила бути усунута від влади Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом рад робітничих і селянських депутатів, організовувалися двічі. Перший раз — у Києві, але той з'їзд виявився непідконтрольним Раднаркому. Тоді російські війська зайняли Харків, і повторний з'їзд рад у цьому місті проголосив радянську владу в Україні. Проголошену державу назвали Українською Народною Республікою, тобто запозичили назву, яку дала своїй державі Центральна Рада. Український радянський уряд назвали не Раднаркомом, за аналогією з московським урядом, а Народним секретаріатом, за аналогією з Генеральним секретаріатом Центральної Ради.

Натомість до створення роком пізніше другої радянської республіки Кремль підійшов по-іншому.

Український радянський уряд був утворений в залізничному вагоні на вокзалі в Курську. Його творці не потурбувалися організувати з'їзд рад. Організовував уряд Й. Сталін — з людей, яким він особисто довіряв. На запитання В. Затонського, який також увійшов до уряду, чому ніхто не порадився з українськими комуністами, Сталін цинічно відповів: «Всякому овочу свій час» Юрійчук Є.П. Становлення і характер радянської влади в Україні. Історикоправові аспекти (1917;1922). — К., 1998. — С. 41. Перебуваючи у Харкові, «сталінські овочі» 6 січня 1919 р. назвали створювану в Україні державу за аналогією з радянською Росією — Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР). Через три тижні Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР був перейменований, за аналогією з Росією, в Раду народних комісарів (Раднарком). Пропозиція В. Затонського відновити стару назву — Народний секретаріат не була підтримана Затонський В. Із спогадів про українську революцію // Літопис революції. — 1930. — № 5. — С. 172.

Демонструючи свої перспективні плани, 5 лютого 1919 р. РНК УСРР виголосила декрет про створення Донецької губернії як тимчасової адміністративно-територіальної одиниці на основі Бахмутського та Слов’яносербського повітів колишньої Катеринославської губернії. Згодом до неї включили ще низку територій, а 23 березня 1920 р. відповідно до рішення РНК РСФРР виділили Донецьку губернію. Невдовзі, після того як більшовики відновили свій вплив в Україні, Президія ВУЦВК ухвалила постанову (16 квітня 1920 р.), відповідно до якої до Донецької губернії увійшли частина Харківської та більшість повітів Катеринославської губернії.

Конституційно визнана влада радянських органів принципово відрізнялася від неконституційної влади партійних органів. Якщо перша була суто управлінською, тобто другорядною, то друга — диктаторською. І все ж, управлінська влада була справжньою, у тому числі в національних регіонах. Утворюючи в них республіки, більшовицьке керівництво повинне було потурбуватися про те, щоб вони не позбулися партійного контролю. Це означало, що в радянських республіках потрібно було організувати функціонування влади, ЗМІ, освітніх і культурних закладів переважно з місцевих людей. Узагальнюючи досвід перших років комуністичного будівництва, нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін опублікував у жовтні 1920 р. в газеті «Правда» статтю «Політика радянської влади з національного питання в Росії». На його думку, укорінення в Україні, Азербайджані, Туркестані та інших національних регіонах «диктатури пролетаріату» вимагало «перетворення їх на радянські країни, тісно пов’язані з центральною Росією в одне158.

державне ціле". Таке укорінення, як він стверджував, було «немислиме без широкої організації місцевої школи, без створення суду, адміністрації, органів влади та ін. з людей, які знають побут і мову населення» .

Здатність радянської влади створювати ілюзію підтримки робітничо-селянських мас, одночасно залишаючись максимально централізованим політичним режимом, дозволила Сталіну називати національні регіони країнами й агітувати за максимально можливе насичення адміністративного апарату цих «країн» місцевими кадрами і управлінцями, які знали побут і мову місцевого населення. Стаття популяризувала тезу В. Леніна, трансформовану в резолюцію VIII Всеросійської партконференції «Про Радянську владу на Україні» в грудні 1919 р.: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою, всіляко протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план». Політика, яку озвучував нарком у справах національностей, була продуктом колективної творчості вождів російського комунізму. Спочатку вона не мала своєї назви. Назва з’явилася на першому після декларації про утворення СРСР XII з'їзді РКП (б): коренізація.

Йшлося про втягнення в комуністичне будівництво неросійського населення СРСР й передусім — про «націоналізацію» загонів правлячої партії в союзних республіках. Але термін «націоналізація» у значенні втягнення в РКП (б) представників неросійських національностей не міг бути використаний, оскільки його звикли вживати у значенні передачі засобів виробництва «в руки нації», а тут радше йшлося про «націоналізування». Тому для означення втягнення у владу, яка будувала комунізм, представників неросійських національностей винайшли термін «коренізація» (у значенні «укорінення»). Ним позначався зміст кампанії — укорінення в республіках Комуністичної партії — носія диктаторської влади, розбудови влади як сукупності трьох взаємопов'язаних вертикалей — партійної, радянської і чекістської.

Для більшовиків після їх останнього утвердження в Україні не було жодної таємниці в тому, що їхні позиції в республіці загалом, Донбасі зокрема, м’яко кажучи, не безсумнівні. Критика непоказного рівня пролетарської свідомості донбасівців, що з різних вуст (В. Затонського, Д. Мануїльського тощо) лунала на XVIII конференції РКП (б) (грудень 1919 р.) була нічим іншим, як погано замаскованимблефуванням. Реальної підтримки ані в середовищі селянства, ані в середовищі робітників, тим більше — пересічних міських обивателів нова влада не мала. Вона просто виявилася найбільш витривалою та цинічною, щоб врешті взяти Донбас у свої руки в момент найбільшого знекровлення багаторічною виснажливою епопеєю варваризації, дегуманізації, економічної та соціальної деградації під ударами ворогуючих на цьому геополітичному майданчику сил. Затвердження більшовицької диктатури найменшою мірою відповідало інтересам місцевого населення. Насувався голод. Міста перебували на межі соціальної та комунальної катастрофи.

В таких умовах більшовики зробили єдино можливий у тих умовах крок — переглянули попередню тактику, зробивши ставку на поступове зрощування своєї соціальної бази шляхом лібералізації в сфері товарно-грошових відносин та розиграшу національної карти.

Так у контексті коренізації Донбас в складі України вперше в його історії постав як адміністративно-територіальна цілісність, що за внутрішніми законами свого існування входила у суперечність із національною республікою, у складі якої вона перебувала. Власне, не буде перебільшенням стверджувати, що в стратегічних планах більшовиків Донбас розглядався як найпотужніший важіль пролетаризації України, плацдарм створення і поширення якісно нового типу життєдіяльності соціального організму, дотягування «відсталої» селянської республіки до тих завдань, що Ленін та його однодумці відводили їй у планах створення Всесвітнього Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Більшовики впродовж років цілеспрямовано культивували регіоналізм Донбасу, перетворивши його на потужний важіль впливу на український субцентр влади.

Отож, запекла боротьба низки політичних сил (включаючи УНР, анархістський рух під проводом Н. Махна, маріонеткову ДонецькоКриворізьку республіку, Всевелике Військо Донське, білогвардійців та ін.) за Донбас завершилася на користь радянської України. Вожді більшовиків вважали опанування Донбасом стратегічним завданням. Не випадково В. Ленін зазначав: «Донбас — це не випадковий район, а це район, без якого соціалістичне будівництво залишиться простим добрим побажанням». Саме це змусило вождя світового пролетаріату наступити на горло гегемоністським амбіціям і, всупереч позиції засновників ДКР, які намагалися «вирвати» Донбас160.

з-під впливу «українських націоналістів», добитися постанови ЦК РКП (б) (15 березня 1918 р.) про те, що Донецький басейн розглядається як частина України. Рішення фактично засудило попередню діяльність Донецько-Криворізького обкому РСДРП (б) щодо сегментації України як шкідливу інтересам пролетарської революції.

Із остаточним затвердженням радянської влади колишні її попутники на шляхах революції були перекваліфіковані на «банди». В процентному відношенні більшість серед осіб, засуджених за контрреволюцію та бандитизм впродовж 1921 р. становили українці (71 та 68% відповідно). Високі показники антирадянського руху в середовищі українців в цілому корелювалися із їхньою питомою вагою серед населення аграрних округів регіону. Втім і серед таких етнічних громад, як греки, підтримка селянського повстанського руху була досить суттєвою. В донесеннях Донецького ДПУ 1921 р. ще фігурують «махновські банди», під якими, крім власне загонів Н. Махна, розуміють також угруповання Марусі Нікіфорової, Бистрова, Солодова, Сафонова, Пархоменка, Фоми Кожі, Щуся, Куриленка-Білаша, що виступали під гаслами «За вільні ради», «Вільна торгівля», «Визволення від більшовиків». До другої категорії спецзвіти відносили «петлюрівські банди» Каменюка, Терезова, Саєнка, Жоржа Бабицького. Угруповання Колесникова, Волоха та Винника кваліфікувалися як есерівські банди. Не менше клопоту донбаським чекістам завдавали угруповання дезертирів, що пройшли маршем територією губернії — частини 51 Кубанського полку, формування комбригу 1-ї кінної армії на чолі з Маслаковим. Низка місцевих угруповань (Жугіна, Склярова, Огнєва, Карлова) не мали політичного підтексту, збиралися для здійснення кількох нападів і непомітно поверталися до звичного селянського життя. Саме такого роду угруповання «лоскотали нерви» чекістам аж до 1923 р., хоча вже не відігравали відчутної ролі ані в місцевому суспільному, ані республіканському політичному житті.

Запровадження продподатку з нового врожаю 1921 р. різко звузило соціальну базу селянського повстанського руху в Україні загалом, на території Донбасу, зокрема. Нагадаємо, що переважно сільськогосподарськими за напрямами розвитку виробництва були Бахмутський, Маріупольський, Слов’янський, Старобільський таТаганрозький повіти тогочасної Донецької губернії. Промисловими зі значним на той час рівнем урбанізації слід вважати Дебальцівський та Юзівський повіти. Більш урівноваженою була соціально-економічна база Луганського й Шахтинського повітів.

З кінця 1921 — в першій половині 1922 рр. «політичні банди», що перед тим становили неабияку силу суспільно-політичного простору Старобільщини, Луганщини, Маріупольщини, Таганрожчини й Слов’яносербщини, поволі зникають не лише зі зведень ДПУ, а й з політичного ландшафту регіону. Переважна більшість селянства, що брало участь у повстанських загонах чи підтримувало їх, скориставшись амністією 15 квітня 1921 р., переходить до мирного життя.