Фольклорні мотиви гумористичних творів С. Руданського

Фольклорні мотиви гумористичних творів С. Руданського

ВСТУП

Вперше фольклором як явищем історичної пам’яті народу зацікавилися в 19 столітті. Перші збирачі народних пісень і переказів глибокої старовини ще намагалися визначити, що ховається за поетичними образами, який їхній прихований зміст, що можуть вони розповісти про минуле. Так чи інакше фольклор завжди привертав читача, слухача, спадкоємця. Тут і цікавий сюжет, і особливе відчуття «причетності» (адже це спадщина предків!), і споконвічне прагнення передати досвід наступному поколінню.

Друга половина XIX століття — переломний етап розвитку української літератури. У цей час відбувалися кардинальні зміни у принципах художнього осмислення буття, руйнувалися старі канони і формувалися нові уявлення про естетичні пріоритети, роль і завдання мистецтва. Особливе місце в цьому періоді належить шістдесятим рокам, коли в українську літературу прийшло чимало талановитих письменників.

Проте навіть на тлі обдарованих художників слова феномен С. Руданського — явище унікальне. Йому судилося стати одним із найталановитіших українських гумористів пошевченківської доби. Слово поета перейшло кордони України, стало доступне полякам, угорцям, румунам, чехам, болгарам, грекам, німцям, французам, англійцям. Уся наша гумористика, почавши від С. Руданського свою історію на шляхах реалізму, і досі перебуває під його благодатним впливом. Більше того, найвищі досягнення сучасної віршованої гумористики, попри її незрівнянно зрослу технічну досконалість, лише тоді здобувають справжню популярність, коли вони мають незримі генетичні зв’язки з безсмертними співомовками С.Руданського.

Актуальність теми. Твори Степана Руданського є значним внеском в українську літературу. Письменником було створено не так вже й багато творів, але всі вони разом та кожен з них окремо є справжніми перлинами української літератури. Творчість Руданського поєднує у собі дві, на перший погляд, протилежні риси: твори письменника, з одного боку, характеризуються новаторством, аж до створення якісно нових жанрів, а з іншого боку, Руданськии використовує фольклорні мотиви, що вже роками побутували як в усній, так і в писемній літературній творчості. Степан Руданськии відомий нам як автор-новатор, який створив та ввів у широкий вжиток новий ліро-епічний жанр — співомовки.

Об'єктом дослідження в даній роботі є вивчення фольклорних мотивів гумористичних творів С. Руданського.

Мета роботи полягає у вивченні особливостей фольклорного мотиву в гуморесках С.Руданського.

Об'єктом дослідження є гуморески С.Руданського.

Предметом дослідження став фольклорний мотив мотиву в гуморесках С.Руданського.

Метод дослідження. Основними методами дослідження є порівняльно-історичний, що полягає в дослідженні перетворення фольклорних мотивів, образів, символів; психологічний, що базується на поясненні мотивації вчинків персонажів; інтертекстуальний, що полягає в розкритті відсилок поеми до інших творів і художніх реалій, зокрема до народнопісенної творчості.

Практичне значення одержаних результатів. Результати цього дослідження можуть бути використані для подальшої розробки теми в дипломних, магістерських дослідженнях з більш глибоким висвітленням одного з поставлених питань. Положення і висновки цих робіт можуть знадобитися для роботи з дітьми в літературних гуртках у школі, у класах з поглибленим вивченням української літератури тощо.

РОЗДІЛ І. СВІТОВИЙ ФОЛЬКЛОР ТА МІСЦЕ В НЬОМУ УКРАІНСЬКОГО Фолькломр (англ. folk-lore, букв. — народна мудрість; народне знання), або традицімйна наромдна твомрчість — художня колективна літературна і музична творча діяльність народу, яка засобами мови зберегла знання про життя і природу, давні культи і вірування, а також відбиток світу думок, уявлень, почуттів і переживань, народнопоетичної фантазії.

Фольклор — сума створених народом та існуючі в народних масах культури на основі словесності (перекази, пісні, казки, епос), музика (пісні, інструментальні наспіви і п'єси), театр (драми, сатиричні п'єси, театр ляльок), танець.

Народна творчість, що зародилася в далекій давнині, — історична основа усієї світової художньої культури, джерело національних художніх традицій, виразник народної самосвідомості.

У сьогоденному світі попри всі бар'єри між людьми — расові, соціальні, релігійні, майнові, політичні - поступово утворюється загальнолюдська культура; світовий фольклор може розглядатися як складова її частка. На відміну від поняття «світова література», це поняття, «світовий фольклор», частіше знаходимо у рубрикаціях каталогів наукових книгозбірень, аніж у наукових розвідках. Справа в тому, що перше ще в часи Й. В. Гете, котрий запровадив його до наукового обігу, приховувало за собою повнокровну духовну реалію спільного розвитку людства, а «світовий фольклор» був і залишається науковою абстракцією. Коли в системі загальнолюдського красного письменства важливу об'єднуючу роль відіграє критика, котра, за вдалим висловом М. Верлі, «стає чимось на кшталт совісті світової літератури», дослідник світового фольклору має справу з «несвідомим характером колективних явищ» (К. Леві-Строс), несумісним з подібною діяльністю. Нагадаємо також про історично та географічно обумовлену етнічну замкнутість традиційних національних фольклорів.

Нерівномірність поступу цивілізації в різних кутках Землі робить зі світового фольклору кінця XX ст. картину доволі строкату: коли в країнах Західної Європи спостерігаємо тільки бліді залишки колишньої усної творчості, то у деяких народів та племен Африки, Південної Америки, в аборигенів Австралії вона у фазі розквіту. Це тепер. В історичній же перспективі, по-перше, виявляються великі подібності у структурі фольклору всіх народів світу, а по-друге, проясняються деякі причини згаданої строкатості.

Як з’ясували дослідження істориків культури, усім фольклорам світу притаманна певна сукупність жанрів. У фольклористиці жанр — це тип словесної (часто також музичної) форми, усталеної в народному побуті та пов’язаної з повторенням певних змістових елементів. Отже, виявилося, що такі найпоширеніші в світі та водночас спільні жанри — це міф, обрядова пісня, казка, прислів'я.

У найбільш загальному значенні міф — це фантастична оповідь про творення світу й людей, про богів і «культурних героїв» (таких, як Прометей у давніх греків); сказане у ньому вважається правдивим. Сучасні українці не зберегли міфів у чистому вигляді, лише їхні сліди — у обрядовому фольклорі. Казка розповідає про пригоди людей та тварин, котрі, як правило, вважаються за вигадку, у більшості народів вона має функцію розважальну (отже, естетичну), відзначається чітко структурованою формою. Обрядова пісня, що супроводить ритуали, й прислів'я, яке у формі окремих речень конденсує колективний досвід і передає його від генерації до генерації, не потребують зараз більш докладного пояснення. Ці жанри звучать або звучали всюди, де людина виявляє себе в усній традиції - від патагонців Вогненної Землі на півдні до ескімосів Канади на півночі.

Ці ж жанри можна розглядати також як базові для усної культури людства: вони, точніше, їхні аналоги в технізованій масовій культурі не зникають і в найбільш цивілізованих сучасних народів. Справді, міфи відтворюються в літературній та кінематографічній фантастиці типів «містері» та «фентезі», їх функції переймають сакральні тексти сучасних релігій; казкам відповідає масова белетристика різних ґатунків — від детективів до «романів для господинь», де бідна дівчина, трохи побідувавши та настрахавшись повторює долю Попелюшки; життя фольклорної обрядової пісні та ритуалів, що їх вона супроводжує, ніби продовжують гімни та ритуали сучасних церков, з одного боку, а з іншого — установ світських, а саме: держави, війська, шкіл, університетів, компаній, скаутів, піонерів тощо. Нарешті, прислів'я продовжують жити і в своїй усній формі, і у вигляді літературних афоризмів, політичних лозунгів, реклам абощо.

Проте, у світовому фольклорі маємо справу і з групою жанрів, що існують не у всіх народів земної кулі. Так, цих жанрів немає у дуже архаїчних фольклорах індіанців Америки. Причину цього явища відкрив американський етнолог Ф. Боас, довівши, що предки корінних народів Америки переправилися через Берингову протоку (або через перешийок, що тоді існував) ще перед тим, як мешканці Старого Світу винайшли епос, казки про тварин з мораллю та приказки. Отже, згадані жанри мали задовольняти духовні потреби вже більш розвиненого суспільства.

Хоч герої епосу деякими своїми надлюдськими властивостями ще близькі до персонажів міфу, вони діють уже в епоху утворення первісних етнічних держав і війн між ними, епічний герой є захисник свого народу та його землі. Національним епосом українського народу є вже не раз тут згадані думи, а в минулому — й билини. Поява кінцевої моралі в казках про тварин виводила цей жанр у сферу дидактичну, тим самим розкривалася його алегорична сутність, а персонажі його вже не могли прирівнюватися до тварин — персонажів міфу. Насамкінець, приказки — на відміну від прислів'їв — конструкції незамкнені, що монтуються в інші речення плинної живої розмови, є певним кроком по шляху десакралізації племінної мудрості та водночас переносять до народної буденної мови, вульгаризують метафоричність особливої сакральної мови жерців.

Серед фольклорів Європи, Азії та Африки, в яких знаходимо всі перелічені жанри, вирізняється тісніша група, що відзначається фактичною ідентичністю казкових сюжетів та сюжетних конструкцій епосу. Переважну більшість народів, носіїв цієї групи фольклорів, відносять до індоєвропейської мовної єдності, проте кордони спорідненості фольклорної не вповні збігаються з мовними. Разом з народами мовних груп індійської (або індоарійської), іранської, тохарської, грецької, кельтської, германської, балтійської, слов’янської ті ж казкові сюжети переповідають і грузини, мову яких лінгвісти відносять до картвельської групи. Можливо, у майбутньому виявиться ще одне коло споріднених за певними фольклорними явищами народів, цього разу співвідносне з ностратичною макрородиною мов — мови афразійські, індоєвропейські, картвельські, уральські та алтайські.

Український фольклор знаходить своє місце серед усних традицій, що належать народам слов’янської мовної групи. Питання ж про найближчі до нього серед слов’янських залишається дискусійним. По-перше, тому, що витоки подібності між слов’янськими фольклорами є різними за походженням: подібності до білоруського та польського, наприклад, не в останню чергу визначаються результатами взаємовпливів у останні сторіччя, паралелі з південнослов'янськими, інколи вражаючі, відбивають прадавню генетичну спорідненість. По-друге, треба мати на увазі, що усі слов’янські фольклори насправді дуже близькі, але фахівці часто-густо оцінюють не об'єктивний стан речей, а відмінності у тих понятійних сітках (зокрема, в термінології), що їх накладають на вітчизняну усну традицію фольклористи кожної країни.

Зразки української фольклорної традиції можна згрупувати у два блоки: музично-поетичні форми (пісні, думи, приспівки і т.д.) і прозові (казки, легенди, анекдоти і т.д.).

У свою чергу в рамках музично-поетичної творчості виділяють обрядовий фольклор, епічну та ліричну творчість. До обрядового фольклору зараховують календарні і родинно-обрядові пісні. До епічного — думи й історичні пісні та ліро-епічні (балади, співанки-хроніки). До ліричного — соціально-побутову й побутову лірику.

Одним із найдавніших пластів українського фольклору є замовляння — короткі міфологічні усні тексти, які використовувалися предками українців у господарстві, для відвертання лиха чи хвороби, а також як елемент приворотних чарів. До найдавніших зразків традиційного фольклору зараховують обидві групи обрядових пісень — календарні (колядки, щедрівки, веснянки, русальні, купальські, петрівчанські, жниварські) та родинно-обрядові (пісні весільних і поховальних обрядів, хрестинні пісні).

Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року.

Зимовий цикл українського фольклору найповніше представлений і найбільш вживаний у сучасності. Це насамперед пісні, приурочені до Різдва Христового — колядки — та пізнішого походження сценарії для вертепного різдвяного дійства. До зимового циклу також входять так звані щедрівки, структурно подібні до колядок, які співають на Щедрий вечір. Щедрівки особливо багаті на побажання щастя, здоров’я, достатку господареві дому, в який прийшли щедрувати.

Весняний фольклор представлений так званими веснянками або гаївками, масивом текстів для ігор, які грають на Великдень, вийшовши з церкви. У веснянках домінують мотиви пробудження природи і споріднений з ним мотив кохання. Ці пісні супроводжуються хороводами. Із давнішого пласту у весняний цикл входять також русальські пісні.

На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов’язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх язичницьких богів Ярила і Даждьбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя й верховних апостолів Петра і Павла. Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки — посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя.

Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині.

У комплексі обрядових пісень важливе місце займають також родинно-обрядові, які супроводжують перехідні або етапні моменти в житті людини. Це хрестинні, весільні пісні, а також народні голосіння — унікальне фольклорне явище в духовній культурі українського народу.

Епічні жанри українського фольклору — історичні пісні, думи, балади, співанки-хроніки — відзначаються унікальним багатством і красою форм.

Найвизначнішою частиною українського усного епосу є думи. Це розгорнуті вокально-інструментальні композиції, виконання яких вимагає багаторічного навчання, неабиякого хисту і доброго знання традиції. Попередниками дум були билини княжої доби, які на теренах України зазнали цілковитої трансформації і збереглись лише в європейській частині Росії. Фахівці пов’язують походження дум з такої давньої форми як ритуальний плач. Здебільшого думи розповідають про козацьке життя, війни із загарбниками, воєнні походи козаків в інші землі, побут родин козаків, які залишилися в Україні. У XVII-ХІХ ст. кобзарі та лірники — виконавці дум та історичних пісень об'єднувалися у так звані кобзарські братства/цехи. У таких цехах був свій статут і правила, жорстка субординація членів і визначений репертуар. Кобзарство з XVII ст. було шанованою професією в Україні.

Наймолодшим родом пісенного фольклору є ліричні пісні та їх різновиди. Їх становлення відбулось у XVI — XIX століттях. Усі ліричні пісні групуються у два великі розряди: соціально-побутові і родинно-побутові. До першої групи належать зокрема козацькі, рекрутські, чумацькі, наймитські, емігрантські пісні. До родинно-побутових зараховують практично усі пісні про родинне життя, а також ті, що стосуються особистого життя людини (пісні про кохання, жіночу долю, сирітство, гумористичні, колискові, пісні дітей, молоді і дорослих).

Цікавими зразками побутової пісенності є також танкові (танцювальні, до танцю) пісні та українські коломийки, що поділяються на групи «до танцю» і «до співу». Ця так звана «коломийкова» форма активно поширилась у різних жанрах традиційного фольклору, прижившись також у професійній українській поезії.

До жанрової системи традиційного українського фольклору входять також драматичні форми (народна драма, вертеп), проза (байки, казки, новели, анекдоти, перекази, легенди) й афористичні жанри (прислів'я, приказки, загадки, тости, побажання та ін.).

Вертепом називали ляльковий театр, який в Україні у день Різдва Христового грамотні міщани, дяки, школярі, бурсаки та церковні співаки носили по хатах з XVII ст. Вертепна драма складалася з 2-х частин: різдвяної драми (релігійна, з доволі стійким сюжетом) і механічно приєднаної до неї сатирично-побутової інтермедії (світська, народна, з варіативним сюжетом, що залежав від місцевих умов, історичного періоду та здібностей самого вертепника).

Українська казка сягає своїм корінням у глибоку давнину, про що свідчать численні ознаки міфологічного світогляду і анімістичного уявлення про світ. Тематика українських казок надзвичайно різноманітна: казки про тварин і про природу, побутові і жартівливі, чарівні і пригодницькі. Архаїчні риси свідомості особливо яскраво відбиваються у фантастичних казках. Найчастіше вони розповідають про чудесні події, боротьбу добра і зла, випробування та подвиги на шляху до здобуття нареченої. Казки про тварин видаються дещо простішими порівняно з чарівними казками. Вони коротші за обсягом, мають сатиричне чи дидактичне звучання. Значна частина сюжетів походить ще з первісної доби, від тотемічних міфів, які пов’язували походження тієї чи іншої людської спільноти від тварини-тотема, що був покровителем роду і втілював душу померлого предка. Побутові казки, на відміну від фантастичних, ніби умисне підкреслюють буденність зображених персонажів та подій. У побутовій казці, як і в казці взагалі, добро завжди перемагає зло, проте, на відміну від дійсності, казковий герой (селянин-бідняк, наймит) завжди бере гору над своїм соціальним антиподом (багачем). На пізніших стадіях розвитку побутові казки набули рис соціальної сатири. Їх об'єктом стали людські вади — скнарість, жіноча балакучість, лінивство, перелюб тощо.

РОЗДІЛ ІІ. ГУМОРИСТИЧНІ ПОЕЗІЇ С. РУДАНСЬКОГО Гумористичний світ передбачає усмішку, доброзичливий жарт і виявляється в осміянні лише часткових вад людського характеру чи явища в цілому позитивних.

Творча оригінальність поета найповніше реалізована ним у жанрі гуморесок. Саме тут найвиразніше проявляються грані його таланту — прискіплива художня спостережливість, відтворення динаміки ситуації, увага до характеристичності поведінки певного людського типу тощо, а також виявлено суттєвий смисл його авторського суб'єктивного ставлення до дійсності, ставлення надзвичайно пристрасного, в якому поєднано й захоплення її багатоманітністю, й водночас розчарування, що іноді переходить у цілком негативістські характеристики.

Інтертекстуальний та компаративний підходи до вивчення співомовок С. Руданського Теорія інтертекстуальності виникла наприкінці 60-х років XX століття, а саме поняття інтертекстуальність — наприкінці 90-х років перетворилося на один із термінологічних символів сучасної філології. Інтер-чи між-текстуальність найчастіше трактується як властивість одного художнього твору асоціюватися з іншим твором чи творами. І на перехрещенні цих асоціацій виникають судження про художню своєрідність твору, що аналізується, про стильову манеру автора, його філософське бачення, яке втілюється в літературному творі.

Історія літератури засвідчує постійну присутність інтертексту на формальному рівні, що надає творові специфічного звучання, по-різному трактованого в різні періоди й пов’язаного з розумінням тексту як відкритої структури. Щодо гумористичного доробку С. Руданського, то відкритого зв’язку не зустрічаємо, простежуємо лише закриті типи. Одним із різновидів закритого інтертексту є прихована цитація твору. Таким явищем є схожість римованих рядків у гуморесках С. Руданського «Козацька міра» та Л. Боровиковського «Пан та мужик». У С. Руданського: «Ти не перший, в кого п’ю я, «пив я вже немало» [46, 118], відповідно у Л. Боровиковського: «Чого не пив, чого я не їдав!» [55,108] Такий приклад вказує на історичну практику формальної інтертекстуальності.

Цей тип інтертекстуальності можна визначити як безпосереднє цитування тексту. В такому випадку слід звернутися до квазіінтертекстуальності, оскільки в гуморесках присутні образи та сюжети, взяті з творів попередників, вміщені в новий контекст літературного твору. Як літературна цілість такі твори цілком оригінальні. Очевидно, таке переміщення з однієї структурної площини в іншу й створює, за Ю. Крістєвою, ефект «подвійного прочитання». У гуморесках С. Руданського присутні образи злодіїв, скупих, попів, мужиків, панів, які фігурують і в прибаютках Л. Боровиковського. Сюжетна інтертекстуальність у С. Руданського простежується насамперед із прибаютками Л. Боровиковського, який порушував злободенні суспільні проблеми (пияцтво, крадіжки, скупість). Наприклад, у творі «Злодій» вимальовується картина вміння винного довести протилежне. Подібні сюжетні лінії маємо в гуморесках С. Руданського «Два рабини», «Хто винен?», «Циган в огірках». У фацетії Поджо Браччоліні «Жалоба, принесенная Фачино Кане по поводу грабежа» фігурує мотив злодійства (крадіжки кожуха солдатом у Фачино), схожий сюжет маємо в гуморесці С. Руданського «Пан та Іван по дорозі», де Іван обкрадає пана (з'їдає все, що було у того в торбі). Подібний вид інтертекстуальності Плінт називає структурним, коли переноситься певна структура, на відміну од матеріальної інтертекстуальності, коли переноситься самий текст у різних формах.

Різновиду структурної інтертекстуальності набувають твори, що формально нагадують інші форми тексту. Більшість творів письменника побудовані у формі діалогів. Завдяки такій формі викладу С. Руданський розкриває злободенні проблеми тогочасної дійсності. Аналогічну побудову гумористичних творів зустрічаємо у Л. Боровиковського, Л. Глібова, Є. Гребінки. Використання такої форми надає жвавості творові та дозволяє використовувати гумористичні твори для інсценізації. С. Руданський не називає своїх героїв, але завдяки діалогізації в уяві реципієнта постає реальна особа. Проте письменник розширює діалог, що наближається до монологу, робить акцент на внутрішньому світі персонажа, на відміну від байок Л. Глібова та Є. Гребінки, де головне — мораль. Новоутворенням у жанрі гуморесок є збереження іншомовних слів і фраз в українському тексті: «Duren ze ty za to jestes!» [ 46, 116 ] ," juz bym wotal psa calowac!" [46, 155], «podaj wody, Jane!» [46,157], «Nie pozwalam tego!» [46, 211]. Це взагалі типовий прийом при спілкуванні різних культур, коли запозичуються нові поняття. Але якщо одні письменники намагаються «націоналізувати» елементи іншомовного тексту, то інші, а С. Руданський тут особливо послідовний, хочуть зберегти цілісний дух того тексту за рахунок відтворення його первісної графіки. Для С. Руданського це типово тому, що він жив у багатомовному середовищі і змішування елементів різних іншомовних текстів було для нього природне.

Явище інтертекстуальності маємо при наявності фрагментів, що можуть бути складовими інших текстових структур, наприклад, вживання імен героїв, назв творів. Традиційні імена Іван, Хома, Герасим, Микита зустрічаються в творах «Піп на пущі», «Черевики», «Що кого болить?», «Окуляри», «Жонатий». Така інтертекстуальність, ніби позасвідома, автоматична, але це фіксує факт умисного використання або продовження традицій попередників. Взагалі сама природа заголовків часто має інтертекстуальний характер завдяки певному узагальненню, насиченню, що веде до крилатості фрази, вже відомої з інших текстових структур.

Інтертекстуальний характер носять назви міст, національностей, суспільних верств населення. Письменник згадує Київ («Чи далеко до Києва?»), Польщу («Хмельницький з ляхами»), Париж («А що тепер буде?»). Майже в кожному творі згадуються «жиди», «ляхи», «турки», «москалі», «хохли» .

Мовні кліше, типові для минулого устрою, що панував у країні, теж мають інтертекстуальний характер, оскільки наявна пряма цитація:

Тю ца тебе! — каже піп ;

Чи встиду не маєш?

[46, 254]

Або точно, барін, что украл… Украл, благородіє! [46, 275]

Автор вживає короткі мінімалістичні форми: «аби душа чиста була», «ваша правда, пане», «бійтесь Бога!», '" поганая віра", «тільки світиш, та не грієш». Така інтертекстуальність притаманна багатьом митцям, які знаходять зв’язки між текстами різного характеру — біблійного, лінгвістичного. Для С. Руданського посилання на біблійний текст носить відкритий характер.

Отже, наведені приклади засвідчують, якою значною мірою присутній у книзі інтертекст у гуморесках С. Руданського. Це, зокрема, включає використання іншомовних слів і фраз, заголовків, традиційних імен, сюжетів, мовних кліше, мінімалістичних форм.

Порушення усталених мистецьких норм, синтезування дійсності та гри з елементами різних знакових структур визначає інтертекстуальність гуморесок С. Руданського — одну з провідних рис його творчості, результатом чого і є неоднозначне сприймання творів.

С.Руданський вплітає в тексти мотиви зради, бажання розбагатіти, пияцтва, соціальної нерівноправності, що неодноразово інтерпретувалися в літературі, Біблії, народній творчості. Однак сила його авторського таланту полягає у витворенні нової оригінальної комбінації старих кодів і формул, пристосуванні старого тексту до потреб нового часу. Загальновідомо, що ці мотиви є злободенними, болючими. С. Руданський, трансформуючи їх у гумористичному плані, зміг підкреслити й одночасно знівелювати ці явища для сучасного йому суспільства. Вони перестали сприйматися як першорядні. Водночас інтертекстуальні вплетення цих мотивів не передбачають обов’язкову спільність тем чи образів нового тексту, адже можуть бути несвідомими, випадковими. Наприклад, існування мотиву зради показано як своєрідну реінтепретацію давно відомого символу, а знання людини про неї здійснюється за принципом розшифрування старих кодів.

Інший рівень інтертекстуальності маємо при введенні мотиву бажання розбагатіти як проблеми, поставленої в прибаютках Л.Боровиковського. У гуморесках наявне не стільки сплетіння, скільки дотичність текстів. Цей інтертекст є більшою мірою відчуженням від оригіналу, який можна віднести до інтертекстів — дописувань «чужих» текстів, оскільки герої гуморесок є елементом композиційної схеми і переносяться у контекст нового часу.

Сучасний стан літературного процесу та розвитку новітніх методологічних засад дозволяє говорити про історико-літературну взаємодію зарубіжних та українських творів. Останнім часом набула важливого звучання теорія компаративістики.

" Компаративістика" (лат. сomparo — порівнюю) — порівняльне вивчення фольклору національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу" [16, 369]. Цей метод у філології складався впродовж XIX століття під впливом філософії позитивізму. Запропонований він був німецьким філологом Теодором Бенфеєм (1809 — 1881) і ґрунтується на теорії «запозичень». Прибічники цього методу вивчають той чи інший мотив, образ, простежують їхню долю в літературах різних народів та епох.

" Предметом компаративістики є генетичні, генетично-контактні збіги (аналогії) в національних, регіональних і світових літературах. Вивчаються форми зовнішніх і внутрішніх контактів, впливів, міжлітературні рецепції, посередницькі функції художніх перекладів" [16, 370].

Вважаю за доцільне простежити взаємодію гумористики С. Руданського з творчістю зарубіжних письменників. Насамперед зосередимо увагу на вічних темах, ідеях, образах, формах викладу.

Зарубіжна література середніх віків була тісно пов’язана з фольклором, зображувала реальність, буденну сторону життя, повсякдення й зовсім новий тип героя — простолюдина. Її позитивний образ — городянин і селянин — перегукуються з персонажами реалістичної української літератури.

Найулюбленішим жанром міської літератури є невелике віршоване оповідання народного походження про веселі й смішні випадки. У Франції воно називалось «фабльо», у Німеччині - «шванк». Схожими на антирелігійні гуморески С. Руданського є фабльо, де висміюються вади монахів і попів усіх рангів («Заповіт осла», «Піп у ларі з-під сала»). Так, у фабльо «Про Вілана, який тяжбою здобув рай» невідомий автор з народу висміює святих. У С. Руданського сюжетоподібною є гумореска «Війна», де піп побив парубка Микиту за те, що він взяв мірку жита. Сюжет цей цікавий чіткою моральною спрямованістю: проста людина повинна наполегливо домагатися справедливості.

Аналогічним жанром у Німеччині були шванки. «Шванк» (нім. Schwank — жарт) — жанр німецької середньовічної літератури, переважно сатиричне оповідання, подеколи у віршованому вигляді (XII-XVI ст.) [16, 740]. Визнаним майстром цього жанру був бродячий поет Штрікер, який написав книгу «Піп Аміс». У шванку «Піп Аміс», як і в гуморесці «Піп у ризах» С. Руданського, священик вдається до різних витівок. Різняться твори кінцівкою: у С. Руданського — перевага на боці простих людей, у Штрікера — піп зміг обдурити короля.

Доречно звернутися до визначення контактних та генетичних зв’язків творів С. Руданського та фацетій італійця Поджо Браччоліні. «Фацетії» — це збірка анекдотів, гострих побутових замальовок, найчастіше комічного змісту («фацетія» означає «жарт, усмішка, гостре слово»). Ці твори є подібними до гуморесок С. Руданського. Наприклад, фацетія «Как был посрамлен проповедник, громко кричавший» є подібною до гуморески «Жалібний дяк». У першій — одна жінка плакала, коли чула співи монаха, що переходили в крик: «И когда она слушает громкие восклицания проповедника, они ей кажутся похожими на голос ее ослика» [23, 70]. У С. Руданського баба плаче, бо голос нагадує крик її кози. Твори різняться тільки формою: у С. Руданського гумореска римована, з використанням діалогу, у Поджо — прозова.

Ці творчі перегуки свідчать про безпосередній зв’язок доробків письменників, епох і народів. Зіставивши гумористичні твори зарубіжної літератури середніх віків зі співомовками С. Руданського, переконуємося, що наша національна література — інтегральний і живий складник універсальної світової літератури, що моделює окрему групу асоціацій, внутрішніх проявів, вимагає глибинного вивчення змісту і форми.

Тематична розмаїтість та художні особливості співомовок Читач знає С. Руданського насамперед як майстра сміху, як автора дотепних поетичних гуморесок, анекдотів, в основі яких завжди просвічується зерно життєвої мудрості народу. Перевагу сатирико-гумористичних елементів над ліричними в мистецькому світовідчутті поета відзначав ще І. Франко. Він писав: «Найоригінальнішим і заразом найбільше народним явився Руданський у своїх співомовках, у тих коротких, епічних анекдотах, котрих сюжет звичайно взятий з уст народу й прибраний у легеньку, сказати б можна, куцу форму народної коломийки» [56, 219].

Співомовками («Мова Співи», або мова Музи) С. Руданський називав усі свої поетичні твори. Ця назва пізніше закріпилася за його приказками. Сам поет називав свої гуморески «приказками». Всі вони становили собою не що інше, як художню обробку існуючих в усній народній формі анекдотів із обов’язковою соціально-побутовою «заправкою». Джерела їх — виключно народні.

Що викликало інтерес нашого поета до народного анекдота, до поетичної його обробки? Всі приказки були написані у Петербурзі з 1856 по 1861 рік. У Росії тоді виходило багато гумористично-сатиричних видань різного політичного напрямку. Йшла битва за шляхи, якими мала йти країна в своєму дальшому розвитку. Щирий інтерес С. Руданського до народного анекдота слід пов’язувати ще й з тим оточенням, в якому виріс поет, зокрема впливом «української школи» польської літератури, що користувалася скарбами українського фольклору. Дослідники висловили чимало думок із приводу того, записував чи не записував він веселі оповідки з уст народу. Публікація у монографії М. Сиваченка трьох винайдених в архівах таких записів підтверджує здогад. Доказом цієї думки є те, що один із анекдотичних сюжетів, який С. Руданський згадує у казці «Цар Соловей», а саме натяк на турка, що йде Москву воювати, через два з лишком роки був використаний гумористом у співомовці «Війна». Навряд чи анекдотичний сюжет два роки тримався у пам’яті поета. Очевидно, він був записаний автором як народний анекдот.

Приказка у всіх країнах генетично зв’язана з фольклором. У Росії і на Україні першоджерелом її були уснонародні оповідки, або анекдоти (від гр. — «неопублікований»), в Німеччині - шванки, у Франції - фабльо, в Італії - фацетії.

На Україні народні оповідки-анекдоти потрапили з фольклору насамперед до вертепної драми й інтермедії. Коріння українського літературного анекдота — в усній народній творчості. Історики літератури вказують на використання народного анекдота І. Котляревським, П. Гулаком-Артемовським, П. Квіткою-Основ'яненко, М. Гребінкою, Л. Боровиковським та ін. Усі ці факти засвідчують, що анекдоти, котрі послугували С. Руданському матеріалом для написання співомовок, були тоді дуже популярні, проте безпосередній вплив на характер творчих інтересів майбутнього поета мало і духовне середовище: бурса й семінарія. Близькі до поета люди свідчили, що С. Руданський з юнацьких років вдавався до складання сатиричних віршів про духівництво, чим дратував місцевих «духовних отців», а батько мав чимало неприємностей.

Слід сказати, що співомовки відзначаються тематичною розмаїтістю. С. Руданський торкався майже кожної сфери життя людини: побуту, релігії, суспільного устрою, минулого України. Всі вони своєрідні за своїми художніми засобами, тематикою та проблематикою.

Якими ж поставали божі пастирі з точки зору веселого оповідача? Ю. Цеков висловив думку, що для С. Руданського «немає принципової різниці між духівниками православними, католицькими чи єврейськими. Всі вони — плоди одного дерева» [60, 161]. Священнослужителі, зображені С. Руданським, не дуже ревні щодо своїх обов’язків перед Богом. Як кожного смертного їх цікавлять, передусім, суто буденні турботи, їхні думки і зусилля спрямовані не на те, аби благочестивим життям завоювати право жити в раю («Піп на пущі»). Вади духовенства С. Руданський розкриває в гуморесках: «Набожний ксьондз», «Там її кінець», «Чого люди не скажуть», «Війна», «Хто святив?» .

У співомовці «Баба в церкві» (1858) набожність простої людини пов’язується з житейським практицизмом. Стара баба, накупивши свічок, ліпить одну «святому Микиті», а другу його супротивнику — чорту. На зауваження людей, що цього не слід робити, баба з наївною простотою дає хитромудру відповідь:

Не судіте, люди!

Ніхто того не відає,

Де по смерті буде …

Чи у небі, чи у пеклі Скажуть вікувати, Треба всюди, добрі люди, Приятелів мати. [46,118]

У деяких гуморесках дошкульно висміюються різні пересуди, в інших показано селянську наївність, простоту, винахідливість і т.п. У співомовках С. Руданського відбився складний світ внутрішньо-церковних стосунків.

Гострими сатиричними нотами пронизані співомовки, в яких показано звичаї, спосіб життя, побут панства і царських чиновників. У їхньому світі стосунки між людьми будуються не за гуманними законами соціальної справедливості, а на ґрунті здирництва, звичного безчестя, пустої пихи, прагнення обдурити ближнього, образити і принизити беззахисного. Звичайно, є в цьому способ життя чимало й безневинного, смішного, скажімо, як комічність того голопузого мазура, який благає святого Антонія допомогти грошима на купівлю коня і який, проте, і в своїй жахливій убогості зберігає давнє пихате «Не позволям» («Шляхтич»).

У гуморесках С. Руданського викриваються потворні явища тогочасної дійсності, відображено волелюбні прагнення народу, його мрії про вільне життя без панів і визиску. Гумореска «Царі» відбиває цю найзаповітнішу сподіванку народу про волю:

А якби я був царем Та мав царську волю, Я би панів скасував, всіх пустив на волю. [46, 101]

При кожній нагоді поет картав сваволю царських чиновників, їхній бездушний бюрократизм, хабарництво. У співомовці «Засідатель» виведено гостро сатиричний образ засідателя-хапуги. Взимку, надто поспішаючи, засідатель зопалу провалився на льоду серед ставу і ніяк не можна було йому допомогти. Вірш швидко став популярним, і багато його варіантів побутують у народі. У порівнянні з текстом С. Руданського твір, опублікований М. Драгомановим, має незначні відмінності. Збереглась навіть віршована форма. Причому архаїчне слово «засідатель» замінено новим зрозумілим на той час — «становий». С. Руданський так правдиво відбивав народний характер, що навіть знавці фольклору допускалися помилок і приймали його як народний.

Сюжет цієї гуморески відомий багатьом народам. Наприклад, на Близькому Сході та в Середній Азії поширена подібна байка про муллу. Приписують її Ходжі Насреддинові, турецькому середньовічному байкареві, більше десятка анекдотів якого ввійшли і в український фольклор. У башкирському фольклорі зустрічаємо такий же за змістом анекдот «Мулла». Цілком заслужено в поле зору гумориста потрапили і крамарі, що на кожному кроці обдурювали простий люд. З цього тематичного ряду особливо цікава співомовка «Добре торгувалось». Зовні нібито простакуватий, а насправді розумний і хитрий чумак ходить по крамницях та питає, чи нема де на продаж дьогтю. Один із крамарів, бажаючи поглузувати з нього, відповідає, що в крамниці не дьоготь, а лише дурні продаються. Дотепний, чумак одразу знаходить саркастичну, в'їдливу відповідь.

Як і в народних сатиричних переказах та анекдотах, у співомовках-приказках С. Руданського пани та їхні прислужники зображені жорстокими людьми без честі й совісті.

Розвінчуючи представників експлуататорських класів, поет часто вдається до діалогу, свого улюбленого прийому — зводити на розумовий і моральний поєдинок пана й селянина. У такому змаганні прості люди виявляють завжди перевагу над панами. Вони наділені природним розумом, кмітливістю і в морально-етичному відношенні завжди були вище гнобителів. Поет боронить людську гідність мужика, відстоює класові позиції трудящих, засуджує самодурство панів.

Свавілля зарозумілого панства, як відомо, не знало меж. Дуже часто воно виливалося в потворні форми пиятики, диких розваг, що закінчувалися нещасливо для беззахисних селян.

У співомовках, в яких змальовані взаємини селянина чи наймита з паном, поет показує, що пан або його прихвостень, намагаються виявити свою зверхність і позбиткуватися над простою людиною. Але щоразу вони одержували у словесному герці належну відсіч трудівника. Зухвалий панок, вирішивши поглузувати з бувалого мужика («Почому дурні?»), запитує його, де він бував і почому продаються дурні. На це селянин із зловтіхою відповідає:

Та то, пане, як до дурня, Які попадуться.

Дурень пан — заплатять більше, Бо честь-таки знають, А як мужик, то звичайно, Без ціни скупають! [46, 113]

Багато зразків народного гумору та сатири цієї тематики зберегли для нас фольклорні записи П. Чубинського, В. Гнатюка, Б. Грінченка. Звертався до цих джерел і С. Руданський. Так, співомовка «Не вчорашній» близька до запису Б. Грінченка, в обох подано словесне змагання між паном і мужиком. У творі С. Руданського розповідається, що селянин везе сіно, а зустрічний вельможний пан ніби не бачить цього, питає, що він везе. У кінцівці співомовки-приказки ще виразніше виступає зверхність мужика над паном.

Співомовка «Гуменний» також насичена гострою іронією над панством. Дотепно і в той же час глумливо розповідає прикажчик своєму панові про домашні новини. Гумореска побудована за принципом наростання комічно-трагічних елементів, що розпочалися з повідомленням про невинний предмет — складний ножик, доходить до жахливих звісток, які, однак, зовсім не хвилюють читача. Причина цьому — влучно замасковане, але виразно негативне ставлення гуменного до пана і до всього панського — будь-то ніж, дружина, дім чи панська дочка. Це не просто глузування. За наївним тоном гуменного криються безжалісний сарказм, зловтіха підлеглого над паном.

У приказці «Пан та Іван в дорозі» йдеться про зголоднілих подорожніх — пана і селянина Івана. Під час мандрівки пан намагався обдурити Івана, щоб за його рахунок харчуватися. Але всі його крутійства були марні, бо селянин завжди залишав пана в дурнях. Під кінець мандрівки Іван по дорозі привласнив чужу гуску, яку вони разом і засмажили. Насамкінець Пан вирішив ошукати Івана: запропонував зачекати з обідом чи вечерею з умовою: «кому з них присниться кращая закуска… тому завтра достанеться гуска» [46, 124]. Знаючи ласу панську натуру, ладну кожного ошукати, хитрий Іван з'їв гуску і те, що було в панській торбині. Цікавий останній діалог між паном та Іваном:

Ваша правда, пане!

Я сам бачив, як ви їли Якісь марципани…

Та й дивлюсь, що не голодні,

Маєте закуску, Та до печі помаленьку Та й стеребив гуску! [46, 124]

Безсоромне здирництво, наруга над беззахисною людиною — це не виняток із правила, а повсякденна правда життя. Тільки наївна людина може в таких суспільних умовах добиватися правди, сподіватися, що хтось зацікавиться її бідою, допоможе знайти винуватця, повернути втрачене.

Інший зміст й ідейне спрямування мають ті гуморески, героєм яких виступає колоритна постать козака-запорожця, образ якого змальовується в дусі народнопісенних традицій.

С. Руданський насамперед підкреслює безстрашність козацтва у боротьбі з ворогом, повну зневагу до смерті. Так, козак зі співомовки «Смерть козака» реагує на свою смерть спокійно, бо знає, за що він гине. Відчутне зневажливе ставлення автора до ляхів, він їх називає «ляхвою превражою», «катами». Єдиною зброєю козака перед смертю було слово, сказане з гумором. Це чітко простежується у співомовці «Кошовий у цариці». Кошовий іде в столицю, щоб вітати царицю. Це була велика честь, але простакуватий козак розбиває вазу в її будинку, однак розум та дотепність допомагають йому вийти з цього незручного становища.

Серед співомовок-приказок С. Руданського є й такі, що змальовують боротьбу українського народу проти турецьких нападників. У приказці «Ахмед ІІІ і запорожці» подано оригінальну інтерпретацію славнозвісного народного твору — відповіді козаків турецькому султанові. Гумористичний ефект тут досягається через пародіювання «високого» стилю послання — грамоти султана. Шукаючи найбільш вразливі, дійові засоби художнього вислову, в цілковитій відповідності з історичною правдою, поет не цурається часом грубого слівця.

На пиху і зухвалість «царя над царями» козаки відповідають презирливою зневагою до всіх його високих титулів і звань. Дуже комічним є лексичний склад гуморески. Переважно це згрубіла лексика («пожирає», «свине»), жаргонізми («дурень», «свиняча морда»). С. Руданський навіть склав цілу строфу зі згрубілих епітетів:

Ставнику ти цареградський, Пивнику македонський, Свине грецька, молдавська, Ковалю вавилонський. [46,302]

Цю гумореску можна назвати умовно історичною, адже в ній С. Руданський бере за основу факт з історії Запоріжжя, використовує в ній давні топоніми, деякі з них збереглися і до сьогодні, як-от: Цареград, Вавилон, Поділля, Галич, Єгипет. Письменник відтворив колорит нашої країни, не приховуючи згрубілості лексики, розкрив типовий образ козаків, які полюбляють міцне слівце, горілку.

Отже, гуморески С. Руданського переповнені цікавими деталями й подробицями, характеристикою соціальних і національних типів і темпераментів, різноплановістю предметного світу. У короткому тексті поет поєднує воєдино ряд мотивів, засобів, посилання на природну підоснову дії. У приказках відображено невір'я найширших верств народу в цілий ряд офіційно пропагованих забобонів, у доцільність смислу тих чи інших інституцій і цим самим засвідчено вищу, порівняно з попереднім періодом, сутність духовної свободи в суспільному середовищі того часу. У своїй сукупності вони становлять широку, хоч і мозаїчну, системно не узгоджену панораму людського життя. Твори позначаються єдністю стилю й авторської позиції. Оповідь у них загалом об'єктивна, комізм випливає з ситуацій, вчинків і дій самих персонажів, часто міститься в монологах чи діалогах дійових осіб, тоді як автор бере на себе роль делікатного чи злегка іронічного коментатора.

Співомовки С. Руданського відзначаються своїм особливим обличчям і актуальністю. Тематично — це дуже розмаїта художня модель картини світу, побачене крізь призму сміху. Важко знайти якесь явище буття, що не опинилося б на вістрі дотепного, інколи — гостро сатиричного слова поета.

За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), удвох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), в журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х pp. XIX ст. уже після його смерті в львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине». А перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880р. під псевдонімом «Н-й Г-ъ Волинський» {Невеличкий гурток волинський). З 1926 р. і до наших днів твори С Руданського перевидавалися багато разів. Крім оригінальних творів, Руданський упорядковував збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С.В.Р.», Кам’янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після його смерті довгий час залишалися в приватних руках. Найчастіше всі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». Цей термін закріпив за гуморесками І. Франко. З того часу традиційним стало саме ІХ іменувати «співомовками». Це виявилося найбільш зручним, оскільки саме гуморески (співомовки) Руданського являли собою новий різновид гумористично-сатиричних віршованих творів, яких раніше в українській поезії не було і поява яких потребувала закріплення відповідним терміном. Гуморески, або співомовки, — це короткі віршовані оповідання, основою яких є народні анекдоти про панів, попів, чиновників, крамарів, дурників, які тупо несуть тягар приниження, ледарів і волоцюг тощо. Прийнявши як найбільш гнучку форму вислову коломий-ковий ритм (будова вірша, в якому кожний непарний рядок має вісім, а парний шість складів), Руданський у своїх гуморесках розгорнув широку панораму життя, створив галерею характерних типів.

Найвищі досягнення Руданського як поета лежать у царині гумористики. Гуморески Руданського — це невеликі віршовані твори, написані на основі фольклорних джерел, в яких у гумористичному світлі розкриваються різні соціально-побутові ситуації з життя широких народних мас різних національностей і різних суспільних прошарків, висміюються з позицій народної моралі всілякі недоладності суспільного життя, негативні риси людського характеру.

Показовою у цьому плані може бути гумореска «Чи далеко до неба», де з особливою силою розкрився талант Руданського як гумориста, його уміння творити засобами комічного на основі суто побутових реалій яскраві суспільне значимі образи. Глибинний зміст розкривається через взаємодію побутових реалій, контекст, в якому вони виступають, уже виходить на проблеми ширші, має дотичність до життя всього суспільства.

Двоє селян, повертаючись з ярмарку, дрімають на своїх возах, а потім знічев'я починають безпредметну розмову на абстрактну тему, зовсім далеку від проблем реального життя. З усією серйозністю вони розмірковують над питанням, чи далеко від землі до неба. Один із них висловлює припущення, що ця відстань дорівнює п’яти верстам. Але його співрозмовник піддав це твердження сумніву: «Та якби п’ять верстов було, Там коршма б стояла». «Космічна», абстрактна тема у цьому діалозі, як бачимо, розкривається через цілком конкретні, побутового плану поняття («верста», «коршма»). Таке поєднання в одному смисловому ряду понять невідповідних, логічно неспівмірних створює ситуацію абсурду, яка і дає можливість так відтінити звичайні побутові реалії, що вони постають у широких суспільних зв’язках як суттєвий момент дійсності. Конкретна деталь «коршма», якою розпочинається і закінчується твір, завдяки алогічності контексту набуває узагальнюючого значення, що посилюється і «конкретним» способом мислення персонажів твору. Те, що селяни міряють небо корчмою, вміщуючи її і на небесних шляхах, говорить зовсім не про обмеженість їх мислення, а про те, яке місце ця реалія займав у їхньому житті. Об'єктом сміху у гуморесці, як бачимо, виступають негативні обставини буття селянина.

У приказці «Лошак» висміюється наївність простого селянина, його надмірна довірливість до законів самодержавно-кріпосницького ладу. Виявивши украденого у нього лошака не деінде, як у «стані», він намагається забрати його звідти законним шляхом, доводячи, навіть при допомозі свідків, що це його власність. Але це виявилось безрезультатним, панські посіпаки, познущавшись над селянином-кріпаком, виганяють його. І тільки завдяки підказці більш досвідчених людей власник коняки починає розуміти, що вирвати своє добро з рук «асесорів» йому навряд чи вдасться, навіть коли б корову з дому довелось ізвести, тобто продати на хабарі. Своїм сміхом поет засуджує рабське схиляння людини перед законами несправедливого соціального ладу, протестує проти нього.

Дійовими особами приказок Руданського нерідко виступають представники інших національностей — росіяни, поляки, німці, євреї, цигани.

Посміхаючись над простодушними хитрощами цигана («Циган з конем», «Де спійняли?», «Що до кого», «Спасибі», «Торбин брат»), зарозумілістю й пихою польського шляхтича («Не вчорашній», «Надгорода»), зажерливістю і скнарістю шинкаря («Баран», «Мошків дах»), крутійством москаля («Вареники-вареники», «Ікра», «Варена сокира») поет завжди виступає як глибокий реаліст, і не тільки у відтворенні життєвих ситуацій, а й у розкритті психології персонажів.

Зовсім іншої тональності набуває сміх, коли в поле зору митця попадають представники тих соціальних верств, які живуть і тримаються працею народу — попи, ксьондзи, рабини, царські чиновники, пани. Тут уже має місце не м’який гумор, співчутлива посмішка, а дошкульна сатира, спрямована на викриття паразитизму представників гнобительського класу, їх нелюдської моралі.

Цікавою з цього погляду виглядає гумореска «Піп на пущі», у якій виведено образ священнослужителя, що задумав стати пустельником і зажити слави святого. Із в'їдливим сміхом поет показує, що звичка «до ковбаски, до чарочки горілочки» дуже швидко зводить нанівець добрі наміри попа.

Зв’язок гумористичних творів поета з усною народною творчістю проглядається і в формах та засобах творення комічного. Для певних різновидів давнього народного гумору був властивий «грубий» реалізм, смішне тут нерідко носило характер відвертої непристойності. Руданський широко використовував увесь спектр прийомів і засобів народного гумору, в тому числі й «грубий» реалізм. Особливо помітно це в антипопівському циклі («Ов!», «Божі птиці», «По старій печаті») та в деяких творах на історичну тематику («Ахмет III і запорожці»), у мовну тканину яких вкраплена груба, непристойна лексика.