Виховання і освіта в ранніх цивілізаціях

Виховання і освіта в ранніх цивілізаціях Виховання у первісному суспільстві.

З історії відомо декілька етапів становлення первісної люди­ни. Зокрема, приблизно за 100 тис. років до нашої ери з’являється людина неандертальського типу, котра приблизно у 40 тис. році до н.е., трансформувалася у кроманьйонця. Період між 100 тис. і 40 тис. років до н.е. називають в історії та антропології дородо­вим періодом. Очевидно, що на цьому етапі про виховання вести мову ще було б не зовсім коректним.

Проте відомо, що з 40 до 20 тис. років до н.е. період розвитку первісних людей отримав назву раннього матріархату. За цих часів люди стали проживати родами. Основними засобами виживання були полювання та риболовля. При цьому молодші діти належали всьому роду. Виховання на цьому етапі ще не виділяється в особли­ву соціальну діяльність. За цих часів хлопчики супроводжували чо­ловіків на риболовлю та полюваннядівчатка допомагали готувати їжу жінкам, виготовляти посуд та примітивний одяг, тобто займа­лися домашніми справами. Отже, на етапі раннього матріархату виховання було безпосередньо пов’язане з трудовою діяльністю.

У період раннього матріархату, що особливо важливо, вини­кає певна система звичаїв і традицій, а також ранні родоплемінні культи: магія, анімізм, фетишизм, тотемізм. Природно, що діти пізнавали сутність цих культів у процесі безпосередньої участі у їх виконанні, поряд з дорослими.

Приблизно за 20 тис. років до н.е. первісне родова община у своє­му розвитку переходить до пізнього матріархату. У цей період відо­ме виготовлення значних знарядь праці та зачатки землеробства.

У зв’язку з розвитком знарядь праці старші (немічні) починають виконувати спеціальну соціальну роль — готувати дітей (окремо хлоп­чиків та дівчаток) до життя. Природно, значна увага приділяється виконанню дітьми перших законів людського співжиття: табу і толіону. Табу з гавайської означає не робити чогось недозволеного, щоб не нашкодити собі. Толіон розуміється як закон кривавої помсти.

Першоосновам матріархату починають вчити хлопчиків й дів­чаток у цей період у перших^{-навчальних} закладах — «будинках молоді». Останні функціонували окремо для хлопчиків і дівчаток.

Доцільність вищеназваних закладів простежується й у період па­тріархату. Однак у зв’язку зі створенням моногамної сім'ї навчання у цих закладах починає доповнюватися домашнім вихованням.

На етапі патріархальної родової общини з’являються такі види діяльності, як мисливство, землеробство, скотарство та ремесло. Останнє дозволяло вдосконалювати знаряддя праці.

Загалом, трудове виховання підростаючого покоління цього періоду доповнюється знайомством з релігійними культами. У ро­зумінні первісних дітей та молоді формується уявлення не лише про земне життя, а й про душу. Проте процес такого формування був досить довготривалим: спочатку «країна мертвих» знаходилася під землею, а на етапі землеробських культів її «переносять» у не­бо. Очевидно, заслуговує на увагу те, що підростаюче покоління через примітивні культи привчали жити у злагоді з природою.

Отже, уже в умовах первісного суспільства спостерігається процес виховання як спеціальної соціальної діяльності, котра роз­ширюється відповідно до конкретних вимог тодішнього «вироб­ництва» засобів для виживання. Виховання конкретизувалося й що­до статі хлопчиків та дівчаток.

3. Виникнення перших шкіл у світовій цивілізації.

Найдревнішими у людській цивілізації вважаються піктогра­фічні школи (від гр. рісїоз — писаний фарбою, мальований і § гат-та — пишумальоване письмо). Ці школи виникли за 7 тис. років до н.е. на території нинішньої Мексики. В той час на цій території проживали племена інків та майя. Тому у деяких історичних до­слідженнях цей період називають культурою майя.

За пізніших часів перші школи з’являються в країнах Сходу: Ассирії, Вавилоні, Єгипті, Китаї, Індії. Саме у цих країнах зроста­ла роль міст, розвивались ремесла, торгівля, складався апарат дер­жавної влади. Поступово виникли писемність, початки математи­ки, астрономії та прикладних наук. Все це вимагало довготрива­лого й планомірного навчання.

Приблизно у IV тисячолітті до н.е. відбулося об'єднання неве­личких держав на берегах річки Ніл. Так виникає рабовласницька держава Єгипет на чолі з фараоном. Саме у цей період і з’являєть­ся два типи шкіл: школи жерців (їх називали школами каліграфіч­ного письма) та школи писців (школи ієратичного письма).

Загалом в школах жерців навчалися хлопчики із жрецьких ро­дин. Кількість учнів становила не більше 10. Вони вивчали ієрог­ліфи (читання), письмо, рахунок, арифметику, астрономію, аст­рологію, древньоєгипетський релігійний культ. Школи ці влаш­товувалися при храмах і називалися рамессеум. Термін навчання сягав до десяти років, оскільки надто складним видавалося оволо­діння вміннями зображення ієрогліфів, а також магії, чаклунства, народної медицини. Всіма цими здатностями володіли жерці, що становили пануючу касту у Єгипті. Оволодіння грамотою, наука­ми набувало тут кастового й релігійного характеру. Проте потреби господарського, суспільного життя, управління державою спону­кали до створення у III тисячолітті шкіл писців. Саме у цих закла­дах готували майбутніх державних чиновників Єгипту.

У Древньому Китаї перші навчальні заклади з’явилися на по­чатку періоду Шань-Інь (1766 р. до н.е.). У ці часи школи мали назви: Сян, Сюй, Сюе. Зміст навчання у школах древнього Китаю передбачав оволодіння такими знаннями: мистецтвом «Лю-і», ети­кетом, письмом, лічбою, музикою, стрільбою з лука, керуванням колісницею. Загалом навчалися у школах понад 15 років. Лише 10 років у середньому хлопчики витрачали для того, щоб навчитися читати й писати ієрогліфи (потрібно було завчити 3−4 тисячі знаків).

З часом у країні виник нечуваний культ письменності, ієроглі­фа, культ конфуціанських освічених моралістів — начотчиків, вче­них — чиновників, які вміють читати, розуміти і тлумачити муд­рість священних книг, прошарок письменних інтелектуалів, які зосередили в своїх руках монополію на знання, освіту й керівни­цтво, зайнявши в Китаї місце, яке в інших суспільствах посідало дворянство, духовенство, бюрократія — разом узяті.

Досконале знання стародавніх текстів, уміння вільно оперувати висловлюваннями мудреців і як взірець уміння писати твори, в яких вільно викладалась і коментувалась мудрість стародавніх — такою була програма навчання в китайській школі: державній і приватній. Протягом тисячоліть саме це вважалося у Китаї наукою.

4. Виховання у Древній Греції.

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах Древньої Греції й Стародавнього Риму, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор’я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-дер-жав давньої Греції розпочинається у VI-IV ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знаньіснувала багата літерату­расклалось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласни­цьких держав-міст, найбільш оригінальними системами вихован­ня були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопонне­су, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало по­над 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло воло­дарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійс­нювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей спартіатів-воїнів, стійких та загартованих, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи вирости­ти з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воїтель-ниць-амазонок, які б мало в чому поступалися чоловікам.

Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях, нічних облавах на рабів, коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за мі­стом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях, їх сікли пе­ред вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18−20 років об'єднувались в групи ефебів.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармоній­ної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла ідея гармонійного розвитку особи як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала тради­ція, за якою наизаслуженіша людина удостоювалась посади гімна-сіарха — керівника школи для дітей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли в Афінах архітек­тура, скульптура, живопис, художня література, історія, геогра­фія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення Афін знайшли своє ві­дображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах ра­бовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім'ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку — гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний роз­виток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7−14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття про­водили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «ди-даско» — навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання гра­моти. Діти заучували напам’ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх в склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахів­ницях. В школах кіфаристів (музики) учням крім елементарної гра­моти надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно — спочатку в школі граматистів, а по­тім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14−16 років на­вчалися п’ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і спи­са), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17−18 років з родин найзаможніших аристократів ви­ховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політи­ку, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою та займатися гімнастикою.

Юнаки 18−20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь в громадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калакага-тії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст вихо­вання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної доскона­лості). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчан­ня ще майже 10 років в академії започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був кла­совий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи і їх виховання відбувалось в праці нарівні з дорослими.

5. Древньогрецькі філософи про формування людської особистості.

(Сократ, Платон, Аристотель, Демокрит) В Афінах зародилися перші педагогічні теорії. Найвидатніші філософи того часу були одночасно і виразниками педагогічних ідей античного світу.

Сократ (469−399 до н.е.) — син ремісника, став ідеологом великої земельної аристократії. Заперечував пізнання світу і при­роди через їх недоступність людському розуму, намагався довес­ти, що люди повинні пізнавати лише самих себе і вдосконалювати свою мораль. Це і було метою виховання на думку Сократа. Сок­рат — філософ-трибун, вів бесіди з питань моралі на площах, за­ставляв своїх слухачів шляхом запитань і відповідей знаходити «іс­тину», сам при цьому не пропонував готових положень і виснов­ків. Такий стиль ведення бесід зі слухачами став називатись сократівським, а з часом — евристичним.

Платан (427−347 до н.е.) — видатний давньогрецький філо­соф, об'єктивний ідеаліст, ідеолог рабовласницької аристократії, учень Сократа. Утворах «Держава», «Закони», «Протагор» накрес­лив проект нової системи виховання дітей і молоді в рабовласниць­кій державі. За його теорією, діти з 6-річного віку повинні вихову­ватись на «майданчиках» біля храмів, де жінки-виховательки, при­значені державою, розвивають їх за допомогою ігор, казок, пісень, бесід тощо. З 7 до 12 років діти відвідують державну школу, де вчаться читати, писати, рахувати, музиці і співу. Для дітей 12−16 років пропонується школа фізичного виховання — палестра — з гім­настичними вправами. При цьому нездібні діти відсіваються в ряди землеробів і ремісників. З 18 до 20 років — ефебія — посилена війсь­ково-гімнастична підготовка. З 20 років юнаки, які не виявили здіб­ностей до наук, ставали воїнами. З 21 до ЗО років ті, що залишилися, вивчають такі науки, як арифметику, геометрію, астрономію і му­зику. Вони готуються до виконання важливих державних доручень. Особи віком від ЗО до 35 р. найздібніші і найдоброчесніші можуть продовжувати вдосконалювати свою освіту, щоб потім стати керів­никами держави. Після 50 років вони звільняються від керівництва державою і можуть далі самовдосконалюватись.

Виховання жінок, на думку Платона, повинно бути таким само, як і в Спарті. Щодо виховання рабів, то Платон рекомендує ста­витись до них суворо, не ніжити, карати за будь-які проступки, об'єднувати в групи за ознакою різномов'я, щоб вони не спілку­валися між собою.

Отже, педагогічна система Платона була побудована в інтере­сах рабовласників, ігнорувала інтереси народу, не приймала до уваги виховання рабів. Він з презирством ставився до фізичної праці, вважаючи, що для дітей рабовласників трудове виховання не потрібне.

Проте Платон висунув ряд цікавих думок, зокрема: виховання дітей дошкільного віку, фізичне виховання, розширення програ­ми навчання, створення державної системи виховання, освіту для дорослих і самовдосконалення людини протягом життя.

Аристотель (384−322 до н.е.) — учень Платона, давньогрець­кий філософ і педагог, автор наукових праць в галузі філософії, політики, етики, естетики, природознавства. Він був вихователем О. Македонського. Вперше вивів основні положення логіки. В 335 р. заснував в Афінах філософську школу — Лікей.

Мета виховання — розвинути в людині вищі якості душі - розумову і вольову. Виховання повинно здійснюватись державою, яка визначає мету, завдання і зміст виховання і навчання.

Аристотель пропонує свою вікову періодизацію дітей: від наро­дження до 7 роківвід 7 до 14 років (початку статевої зрілості) — від початку статевої зрілості до 21 року. Така періодизація, на думку Аристотеля, відповідає природі людини. До 7 років дитина вихову­ється в сім'ї, де батьки повинні загартовувати дитину, виховувати засобами гри, казки, музики, моральних бесід. Від 7 до 14 років діти мали відвідувати державні школи, в яких займатимуться фі­зичними вправами, вчитися читати, лічити та музиці. Від 14 до 21 року підлітки та юнаки здобувають в школах середню освіту, яка включає знання з літер, історії, філософії, математики, астрономії, музики. Такий зміст виховання і освіти Аристотель радив переважно для дітей чоловічої статі, а для жінок програму навчання обмежував.

Платон і Аристотель дотримувались думки, що естетичне, мо­ральне виховання є свідченням гармонії, а реальні її вияви видно у граматиці, математиці, астрономії, спорті.

Демократ (460−370 до н.е.) — давньогрецький філософ-мате-ріаліст. Він створив атомістичну теорію, визнавав пізнання світу. В своїх працях багато уваги приділив проблемам виховання. Де-мокрит відстоював принципи природовідповідності, гармонійно­го розвитку людинивеликого значення надав трудовому вихо­ванню дітей і молоді, моральним вправам у їх поведінці. Мета виховання, на думку Демокрита, — підготувати молодь до реаль­ного життя на землі. Основним у вихованні вважав оволодіння знаннями про природу.

Після того, як Рим завоював Афіни і перетворив їх на свою колонію, багато давньогрецьких філософів, математиків потрапи­ли у полон і були вивезені до Риму. Ставши рабами знатних рим­лян, вони супроводжували їхніх дітей до шкіл, прислуговували цим дітям, їх уперше почали називати педагогами. Так виникла назва професії і утворилися терміни «педагогіка» та «педагог».

6. Школа і педагогіка Стародавнього Риму Минали століття за століттями, і Афінська держава почала втра­чати свою могутність. Під тиском бурхливо зростаючої Римської ім­перії Афіни занепали. В Римі успадкували деякі кращі традиції афі­нян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання і освіти відповідала розвитку ра­бовласницького ладу, вона склалась в VI-V ст. до н.е. Це був період швидкого розвитку рабовласництва і класового розшару­вання населення (патриції - рабовласники, вільне привілейоване населення і плебеї - вершники, біднота). Соціально-класове роз­шарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елемен­тарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого насе;

лення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу на­вчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлоп­чики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволо­дінням ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти ке­рівні посади в державі.

Значно пізніше в Римі з’явилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. В середині першого тисячоліт­тя до нашої ери приватні граматичні й риторські школи були пе­ретворені в державні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей у школах. Християнство надало школі яскраво забарвленого релі­гійного характеру, що знижувало рівень розумового виховання підростаючих поколінь.

Структурно-логічні схеми ОСВІТА ТА ВИХОВАННЯ У ДАВНІЙ ГРЕЦІЇ.

Афінська система Мета виховання: різнобічний гармо­нійний розвиток особистості.

Форми та зміст. 0−7 р. — сімейне виховання- 7−13 р. — музична школашкола гра­матиста (навчання грамоті і лічбі) — школа кіфариста (літературно-музи-чине виховання);

13−18 р. — гімназичні школи: пале­стра (школа давнього п’ятиборства) — гімнасія (риторика, гімнастика, музи­ка) — 18−20 р. — ефебія.

Традиційні цінності полісного вихо­вання: єдність, рівність перед зако­ном, ідеал героїчного і безкорисно­го служіння рідному місту.

Спартанська система Мета виховання: підготовка мужніх, дисциплінованих, загартованих воїнів.

Форми навчання і виховання: 0−7 р. — сімейне виховання- 7−18 р. агелли (військові загони) — 18−20 р. — військова служба (ефебія). Зміст навчання і виховання: володін­ня зброєю, розвиток сили і витрива­лостіелементарне навчання читан­ню й письму, розвиток кмітливості, вміння висловлювати думки аргумен­товано і лаконічноестетичне вихо­вання через військові пісні і танці, розвиток почуття краси тіла.

Методи виховання: особистий при­клад, змагання, формування звичок, покарання, бесідиобщинне вихо­вання.

Етапи навчання у Давньому Римі.

Сімейне виховання (від народження до 7 років) — найдавніший вид римсь­кого виховання, якому приділялась дуже велика увага.

Елементарна школа (від 7 до 11−12 років) — з V ст. н.е. — мала суто практичний характерхлопчиків і дівчат навчали читанню, письму, лічбі.

Школа граматики (від 11 до 12−15 років) — передбачалося вивчення ла­тинської та грецької мови та літератури (граматика, поетика, стилістика) на основі творів Гомера, Вергілія, Теренціявивченню основ «вільних мис­тецтв» приділялось другорядне значення. Відбувалося формування «дос­коналого оратора» як освітнього ідеалу.

Школа ритора (від 15 до 20 років) — незначна кількість юнаків детально вивчала в теорії і на практиці ораторське мистецтво за зразком промов Цицерона для підготовки до судової діяльності.

Творчі завдання і реферати.

1. Взаємозв'язок культури й освіти у доісторичних світових цивілізаціях.

2. Порівняльний аналіз думок (поглядів) грецьких, римських і східних філософів щодо виховання особистості.

3. Характеристика змісту освіти й виховання у перших школах (порівняльний аналіз).

4. Становлення виховання дітей у доісторичний період з XX ст. до н.е. до поч. н.е.

Питання для роздумів і проблемні запитання.

1. Обгрунтуйте, який з підходів щодо виникнення виховання абсолютно є не науковим?

2. Які з пам’яток джерел педагогіки є на території нашого краю (найстаріші на Житомирщині)?

3. Доведіть, що Спартанська і Афінська виховні системи є та­кими, що унеможливлюють одна одну.

4. Що є принципово відмінним у школах писців і жерців (Ста­родавній Єгипет)?

5. Які наслідки Афінської освітньої системи мають непересічну цінність для сучасної загальнолюдської і педагогічної культури?

Тест.

1. Який підхід є визначальним при вивченні студентами істо-рико-педагогічної науки?

а) особистіснийб) комплекснийв) культурологічний.

1. Що можна віднести до найдревніших джерел в історії педа­гогіки?

а) манускриптиб) звукописив) піктограми.

3. Який з підходів в історико-педагогічній науці щодо виник­нення виховання абсолютно позбавлений науковості?

а) біологічнийб) соціологічнийв) психологічний.

4. У який історичний період виникає виховання як соціальне явище?

а) на етапі патріархатуб) у дородовий періодв) на етапі ран­нього матріархату.

5. Визначальним законом людського співжиття й керівницт­вом до реалізації виховання у родовій общині був:

а) закон золотого правила мораліб) закон табув) біологічний закон.

6. Основними шляхами виховання підростаючої зміни у пер-віснородовому суспільстві були:

а) показ, спостереження, змаганняб) навіювання, спостереження, приклад однолітківв) показ, спостереження, посильна участь у праці.

7. Найдревнішою у світовій цивілізації вважається школа:

а) Древнього Вавилонуб) Древнього Єгиптув) піктографічна школа Майя.

8. У якій із шкіл древньої цивілізації зміст навчання включав: вміння читання, рахунку, письмазнання арифметики, геометрії, астрономії, магії, астрології, народної медицини?

а) школи Древнього Китаюб) школи жерців у Древньому Єгип­тів) школи Ассирії.

9. Мову, яка передбачає коротку, чітку і точну відповідь, нази­вають:

а) афінськоюб) спартанськоюв) лаконічною.

10. Життя жінки в Афінах було замкнуте і зосереджене в жіно­чій половині будинку, яка називалась:

а) палестроюб) гінекеєюв) кухнею.

11. Військова група в Давній Греції, в яку вступали юнаки 18- 20 років і несли службу в військових гарнізонах:

а) ефебієюб) палестроюв) батальйономг) криптіею.

12. Діти з 15−18 років в Давній Греції навчались в школах: а) граматистівб) ораторівв) кіфаристівг) гімнасіях.

13. Кого хотіли виховати з спартанської жінки:

а) домашню господаркуб) жінку-амазонкув) високоосвічену особистість.

14. Об'єднані граматичні школи і школи ораторів в Стародав­ньому Римі називали:

а) державнимиб) елементарнимив) граматичними.

15. Найбільш відомим римським педагогом був:

а) Гай Юлій Цезарб) Марк Фабій Квінтіліанв) Октавіан Ав-густ.