Екологічне виховання молодших школярів

Вступ

природа екологічний школяр

Актуальність теми. Катастрофічний стан навколишнього середовища, що нині вже істотно визначає здоров’я людей, тривалість їх життя, саму можливість стабільного існування, спонукає до дослідження та роздумів усіх небайдужих людей. До проблеми природокористування звертаються політичні діячі, письменники, економісти, історики та ін. Власне, стає зрозумілим, що сфера природокористування повинна служити об'єктом тильної уваги кожного з землян. Лише до такої умови можна вивільнити раціональні, гуманістичні принципи, які сприяють розв’язку екологічних проблем.

Розвиток екологічного виховання в Україні регламентується низкою нормативно-правових документів. Основними серед них є: Закон України про освіту; Послання Президента України до Верховної Ради України «Україна: поступ у XXI століття. Стратегія економічної та соціальної політики на 2000;2004 рр.»; Національні доповіді про стан навколишнього природного середовища України (К., 1993;2000); Постанови Кабінету Міністрів України (Про стандарт якості освіти; Про Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту), Вимоги до державних стандартів вищої освіти та інші); Постанова Верховної Ради України «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки» (№ 188/98-Вр); Наказ МОН України від 11 жовтня 2007 р. № 897 «Про створення робочих груп з розроблення галузевих стандартів вищої освіти»; Закон України про охорону навколишнього природного середовища (1991); та ін.

Важливо, сьогодні, щоб всі - дорослі і діти — стали на шлях співробітництва з природою. Тому одним із основних завдань у сучасній школі є виховання підростаючого покоління. Велику роль тут повинна відігравати початкова школа, яку можна розглядати як першу сходинку збагачення людини знаннями про природне і соціальне оточення, знайомство її з загальною, цілісною картиною світу і формування науково-обгрунтованого, морального і естетичного ставлення до нього.

У вирішенні цих завдань першорядну роль повинне відігравати екологічне виховання. Від успішності здійснення екологічного виховання, формування нового екологічного мислення великою мірою залежить майбутній стан природного середовища.

На думку В. О. Сухомлинського, природа лежить в основі дитячого мислення, почуттів та творчості. Видатний педагог вважав, що формувати в людини ставлення до рідного краю як частки природи слід починати з раннього віку.

У психолого-педагогічній літературі існує значна кількість праць, в яких розв’язується завдання екологічного виховання та екологічної освіти молодших школярів. Але всі вони носять вузький характер, оскільки намагаються вирішити цю проблему при вивченні певного предмета або під час організації позаурочної діяльності (М.В.Картель, А. Берека, В. Вербицький та інші). А дослідження, в яких би проблема екологічного виховання вирішувалась комплексно — відсутні. Саме тому темою індивідуальної навчально-дослідної роботи мною обрано «Екологічне виховання молодших школярів у процесі навчання.»

Об'єкт дослідження — процес екологічної освіти та виховання школярів Предмет дослідження — екологічне виховання школярів у навчальній діяльності.

Мета дослідження — пошук оптимальної технології екологічного виховання школярів.

Гіпотеза дослідження: формування екологічного виховання молодших школярів буде значно ефективнішим, якщо воно здійснюється із врахуванням наступних педагогічних умов: зв’язок з життям, наступності, єдності діяльності на уроці і в позаурочний час, практичної спрямованості у формуванні екологічної культури молодших школярів.

Мета та гіпотеза роботи передбачає виконання таких завдань:

1. Розкрити сутність екологічної освіти та виховання;

2. Розкрити систему організації екологічного виховання;

3. Намітити методику організації екологічного виховання школярів.

Методи дослідження аналіз психолого-педагогічної літератури; порівняння, співставлення, аналіз та узагальнення; аналіз шкільної документації; спостереження; бесіди; природний експеримент.

1. Теоретичні питання екологічного виховання молодших школярів

1.1 Поняття і сутність екологічного виховання молодших школярів

В процесі анлізу літератури було виявлено, що виховання в широкому сенсі слова-це процес і результат розвитку особистості під впливом цілеспрямованого навчання і виховання. Навчання ж — це процес взаємодії вчителя і учня, в ході якого здійснюється освіта людини.

Щоб екологічне виховання не було безпідставним, обов’язково потрібно формування екологічної свідомості. Мета екологічного виховання — формування відповідального ставлення до навколишнього середовища, яка будується на базі екологічної свідомості.

Відповідальне ставлення до природи — складна характеристика особистості. Вона означає розуміння законів природи, які в житті людини, виявляється в дотриманні моральних і правових принципів природокористування, в активній творчій діяльності з вивчення і охорони середовища, пропаганді ідей правильного природокористування, в боротьбі з усім що згубно відбивається на навколишній природі.

Умовою такого навчання і виховання виступає організація взаємозалежної наукової, моральної, правової, естетичної та практичної діяльності учнів, спрямованої на вивчення і поліпшення відносин між природою і людиною.

Критерієм сформованості відповідального ставлення до навколишнього середовища є моральна турбота про майбутні покоління.

Мета екологічного виховання досягається у міру рішення в єдності наступних завдань:

— освітніх — формування системи знань про екологічні проблеми сучасності та шляхи їх вирішення;

— виховних — формування мотивів, потреб і звичок екологічно доцільної поведінки та діяльності, здорового способу життя;

— розвивальних — розвиток системи інтелектуальних та практичних умінь з вивчення, оцінки стану і поліпшення навколишнього середовища своєї місцевості; розвиток прагнення до активної діяльності з охорони навколишнього середовища;

— інтелектуального — здатності до аналізу екологічних ситуацій;

— емоційного — відношення до природи як до універсальної цінності;

— морального — волі і наполегливості.

Було виявлено, що виховання в широкому розумінні розглядається багатьма вченими-педагогами як суспільне явище, передача соціального досвіду одного покоління людей — іншому. Однак, природне середовище не менше, ніж соціум, містить в собі розвиває, виховує потенціал, реалізація якого відбувається не тільки, умовно кажучи, «за посередництва» соціуму, а й у процесі індивідуальної взаємодії особистості з природним оточенням.

Процес екологічного виховання в широкому значенні - це процес екологізації особистості, формування її як носія певного типу культури взаємодії з навколишнім середовищем (природної і соціальної, самим собою) під впливом різних факторів навколишнього середовища (включаючи цілеспрямований педагогічний процес) і внутрішньої природи людини.

У широкому сенсі процес екологізації людини виступає більш ємним поняттям щодо процесу її соціалізації, що об'єктивно зумовлено вторинністю людини і суспільства щодо природи.

Однак, слід зауважити, що тільки завдяки процесу соціалізації екологічна культура формується як якісне новоутворення особистості, бо особистість — поняття соціального походження.

Під екологічною культурою ми розуміємо частину загальної культури — сукупність гармонійно розвинених інтелектуальної, діяльнісної, емоціанально-чуттєвої сфер, які забезпечують екологічно обгрунтовану взаємодію людини з навколишнім світом (природним і соціальним середовищем, людьми, самим собою). Загальне уявлення про екологічну культуру конкретизується на кожному етапі розвитку особистості певними показниками, що зумовлено психологічними особливостями віку. Рівень розвитку екологічної культури виступає, таким чином, в якості критерію екологічної вихованості дитини.

Поняття екологічної культури — комплексне, що розповсюджується на весь спектр взаємин людини з навколишнім середовищем і пронизує всю особистісну структуру. Це поняття включає в себе і дбайливе, відповідальне ставлення до навколишнього світу, і любов до природи і ряд інших понять, які неодноразово висувалися як самостійні цілі екологічного виховання.

Враховуючи безперервний характер розвитку особистості, необхідність надання педагогічному процесу цілісного характеру, ми вважаємо за доцільне в якості цільової установки визначити розвиток екологічної культури особистості і в процесі освіти, і у вихованні. При цьому кожен із розглянутих процесів не може виступати достатнім, але є необхідною умовою ефективності розвитку екологічної культури. [18, с. 162]

Співвідношення понять «освіта» і виховання залишається в педагогіці дискусійною проблемою. На рівні цілеспрямованих педагогічних впливів «екологічної освіту» і «екологічне виховання» — рівноцінні і самоцінні категорії, що мають свою специфіку і які відіграють особливу роль у розвитку екологічної культури особистості.

Екологічне виховання — цілеспрямований вплив на духовний розвиток дітей, формування у них ціннісних установок, морально-екологічної позиції особистості, вміння і навичок екологічно обгрунтованої взаємодії з природою і соціумом.

Екологічна освіта — цілеспрямований вплив на формування світогляду, усвідомленого ставлення до навколишнього середовища, формування екологічних знань, умінь, навичок. [20, с. 554]

Розвиток екологічної культури особистості - результат широкого процесу екологізації особистості - становлення її сутнісних сил, що забезпечує екологічно обгрунтовану взаємодію з навколишнім середовищем.

Виходячи з вище сказаного поняття «екологічне виховання» і «виховання екологічної культури» можна розглядати як тотожні за умови встановлення екологічного виховання на розвиток екологічної культури.

Слід також зупинитися на взаємозв'язку процесів екологічного виховання та освіти. Зауважимо, що спеціальної уваги заслуговують питання екологічного виховання в процесі освіти і, навпаки, екологічної освіти у виховному процесі. У першому випадку важливо простежити логічний взаємозв'язок виховної роботи з освітніми програмами, забезпечити взаємозв'язок змісту навчального процесу з діяльністю школярів у позаурочний час. У другому — забезпечити вирішення виховних завдань у процесі вивчення дітьми основ екології.

Специфіка процесу екологічного виховання об'єктивно зумовлена орієнтованістю його на навколишнє середовище. Орієнтація на зовнішній світ виступає основною щодо внутрішнього світу, а виникаючі протиріччя між внутрішньою сутністю особистості (інтересами, потребами та інше) і необхідністю порівняння «внутрішнього» з «зовнішнім» оточенням, включаючи природне середовище, — потужною специфічною рушійною силою процесу екологічного виховання.

Дане протиріччя характерне для всіх рівнів процесу екологічного виховання. Загострення глобальних екологічних проблем виступило сьогодні в найгостріше протиріччя з споживчою культурою населення планети і стимулює людство до самозміни, переорієнтації, пошуку нових принципів взаємодії з навколишнім середовищем.

Специфічною рушійною силою процесу екологічного виховання школярів є протиріччя між переважно негативним досвідом щодо взаємодії з навколишнім світом, в якому дитина набуває «стихійно», і знаннями, цінностями, запропонованими йому в цілеспрямованому педагогічному процесі. Загострення даного протиріччя є особливістю нашого часу, конкретно-історичної, екологічної ситуації, що склалася як в нашій країні, так і в масштабах всієї планети. Школяр спостерігає сміттєві звалища, створювані дорослими, жорстоке ставлення до тварин, безвідповідальність по відношенню до оточуючих лісів, парках, у той час як у школі, закладах додаткової освіти він дізнається про згубний вплив відношення подібної діяльності людини на природу, шкоду, яку завдають власному здоров’ю і благополуччю, переживає почуття жалості до тварин і рослин, що потрапили в біду.

Процес екологічного виховання школярів характеризується протиріччям між інтенсивністю освоєння дитиною навколишнього світу, накопичення особистого досвіду та ефективністю цілеспрямованих впливів. Останні, як правило, відступають на другий план перед «стихійним» впливом навколишнього середовища.

Процес освоєння дитиною навколишнього світу, як і процес розвитку особистості, є безперервним і, як вже було зазначено, відрізняється своєю інтенсивністю. У зв’язку з цим в екологічному вихованні школярів особливо важливий принцип «випереджаючого педагогічного впливу», лише завдяки якому можливо забезпечити дитині позитивний досвід взаємодії з навколишнім середовищем і «утримати» в системі цілеспрямованих впливів. Принцип «випередження» повинен поширюватися і на зміст процесу, і форми організації діяльності дітей. [5, с. 34 — 35 ]

Дитина шкільного віку освоює навколишній світ на предметно-діяльнісної та емоційно-чуттєвої основі. Сформована в цей період наочно-образна картина є найважливішим чинником розвитку екологічної культури особистості в підлітковому віці. Ігрова творча діяльність, заснована на досвіді взаємодії з навколишнім середовищем, виступає «другою реальністю» у дитячому світосприйнятті.

Однак, найважливішою закономірністю процесу екологічного виховання школярів є поступове подолання дитиною міфологічного світовідчуття, виділення природи і самого себе як самостійних об'єктів і перехід до усвідомленого взаємодії з навколишнім середовищем. При цьому інтенсивність емоційно-чуттєвого сприйняття не знижується протягом усього періоду.

Дослідниками в галузі екології та охорони природи розроблено основні принципи та технології екологічно доцільного взаємодії людини з природним середовищем та її окремими елементами.

Екологія як форма суспільної свідомості є частиною біологічної науки, що вивчає закономірності взаємодії та взаємовідносин всередині фауни і флори, їх представників між собою і з навколишнім середовищем.

Світ природи — середовище перебування людини. Він зацікавлений у збереженні цілісності, чистоти, гармонії в природі та запобігання порушень біологічної взаємодії і рівноваги.

Природа є для людей об'єктом пізнання і естетичного ставлення. Її явища естетично досконалі і доставляють естетично розвиненій людині глибоку духовну насолоду. Проникнення в її таємниці сприяє формуванню наукового світогляду. Цим обумовлено необхідність здійснення загального, обов’язкового, початкового екологічного виховання, що закладає основи екологічної культури людини.

Екологічна свідомість включає в себе екологічні знання: факти, відомості, висновки, узагальнення про взаємовідносини та обміни, що відбуваються в світі тварин і рослин, а також у сфері їх проживання і в цілому в навколишньому середовищі. Його складовою частиною є естетичні почуття та екологічна відповідальність. До складу екологічної свідомості входять вольові устремління людини, спрямовані на охорону природи, на активну боротьбу з порушниками законодавства про охорону навколишнього середовища.

Екологічна свідомість виконує важливі функції. Просвітницька функція допомагає школярам усвідомити природу як середовище проживання людини і як естетична довершеність. Підростаючому поколінню навіюється думка про необхідність використання екологічних знань з метою збереження природи, запобігання небезпечного і незворотного порушення екологічної рівноваги. Розвиваюча функція реалізується в процесі формування у дітей уміння осмислювати екологічні явища, встановлювати зв’язки і залежність, що існують у світі рослин і тварин, робити висновки, узагальнення та висновки щодо стану природи; давати рекомендації розумної взаємодії з нею. Виховна функція екологічної свідомості проявляється у формуванні в учнів морального і естетичного ставлення до природи. Почуття обов’язку і відповідальності органічно зливається з почуттям захоплення і красою реального світу. Це спонукає школярів до природоохоронної діяльності. Організуюча функція полягає у стимулюванні активної природоохоронної діяльності учнів. Вони беруть участь у тому, щоб будівництво промислових підприємств, землекористування, заготівля деревини, збір трав — все вироблялося в суворій відповідності з законом про охорону навколишнього середовища. Екологічна свідомість залучає школярів у боротьбу за мир, за виживання людей, проти атомної війни. Прогностична функція екологічної свідомості полягає в розвитку у дітей уміння передбачення можливих наслідків тих чи інших дій людини в природі; до чого веде порушення екологічних процесів; які дії є екологічно нейтральними, а які заходи необхідно провести для користі природи.

Ефективна реалізація функції екологічної свідомості веде до формування у школярів екологічної культури. Вона включає в себе екологічні знання, глибоку зацікавленість природоохоронної діяльності, грамотне її здійснення, багатство морально-естетичних почуттів і переживань, породжуваних зі спілкуванням з природою. [13, с. 50]

Екологічна свідомість як важлива частина світогляду школярів формується в процесі екологічного виховання. Воно являє собою систематичну педагогічну діяльність, спрямовану на розвиток екологічної освіченості і вихованості дітей; накопичення екологічних знань, формування вмінь і навичок діяльності в природі, пробудження високих морально-естетичних почуттів, придбання високоморальних особистісних якостей і твердої волі у здійсненні природоохоронної роботи. Екологічне виховання здійснюється в результаті цілеспрямованого навчання. Учні в процесі вивчення різних предметів збагачуються екологічними знаннями. Моральне і естетичне виховання зосереджує увагу дітей на дбайливому ставленні до природи, любові до неї, умінні насолоджуватися її красою. Суспільно корисна праця привчає школярів до природоохоронної роботи. Цей взаємозв'язок і обумовленість різноманітних видів діяльності визначають систему екологічного виховання.

Мета системи — у розвитку екологічної свідомості дітей розвинути сукупність знань, мислення, почуттів і волі; у формуванні - екологічної культури; готовності до активної природоохоронної діяльності.

У формуванні екологічної свідомості школярів велику роль грає їх суспільно корисна праця природоохоронного характеру: шкільні лісництва, насадження захисних смуг, лісорозсадників і садів, роботи в мисливських господарствах, звірорадгоспах і на звірофермах. З природоохоронною діяльністю дітей нерозривно пов’язана туристко-краєзнавча робота. Вона привчає школярів дотримуватися правил поведінки в місцях відпочинку, в лісах і на річках, вести спостереження за станом природи, накопичувати враження для художнього вираження у власному літературному, музичному, образотворчому творчості.

Чималу допомогу в екологічному вихованні дітей надають засоби масової інформації. Дитяча та юнацька література, газети і журнали (наприклад, «Сопілка», «Свірелька») приділяють багато уваги вихованню дбайливого ставлення до природи. Радіо і телебачення організують дитячу природоохоронну діяльність: роз’яснюють, як взимку допомагати тваринам і птахам, як доглядати за домашніми тваринами і рослинами, як стежити за чистотою лісу, парку, річки.

Екологічне виховання здійснюється в нерозривному зв’язку з розумовим як частина світогляду, загального пізнання світу; з трудовим, що допомагає реалізувати екологічні переконання дітей в дійсності; з естетичним, що розвиває відчуття краси природи і стимулюючим природоохоронну діяльність учнів; з моральним, формує почуття відповідальності стосовно природи і людям. Основними показниками екологічної вихованості є розуміння школярами сучасних екологічних проблем, усвідомлення відповідальності за збереження природи, активна природоохоронна діяльність, розвинене почуття любові до природи, вміння бачити красу, милуватися і насолоджуватися нею.

Критерієм ефективності екологічного виховання можуть служити як система знань на глобальному, регіональному, локальному рівнях, так і реального поліпшення навколишнього середовища у своїй місцевості, досягнуте зусиллями школярів.

1.2 Зміст екологічної освіти

Екологічне виховання — складова частина морального виховання.

Тому під екологічним вихованням треба розуміти єдність екологічного свідомості і поведінки, гармонійного з природою. На формування екологічної свідомості впливають екологічні знання і переконання. Екологічні уявлення формуються на уроках природознавства. [6, с. 200]

Визначаючи сутність екологічного виховання можна виділити:

— по-перше, особливості цього процесу:

1) ступінчастий характер:

а) формування екологічних уявлень;

б) розвиток екологічної свідомості та почуттів;

в) формування переконань у необхідності екологічної діяльності;

г) вироблення навичок і звичок поведінки в природі;

д) подолання в характері учнів споживацького ставлення до природи;

2) тривалість;

3) складність;

4) cтрибкуватість;

5) активність;

— по-друге: величезне значення психологічного аспекту, який включає в себе:

1) розвиток екологічної свідомості;

2) формування відповідних (природосообразно) потреб, мотивів і установок особистості;

3) вироблення моральних, естетичних почуттів, навичок і звичок;

4) виховання стійкої волі;

5) формування значущих цілей екологічної діяльності.

Мета екологічного виховання — формування відповідального ставлення до навколишнього середовища, яке будується на базі екологічної свідомості. Це передбачає дотримання моральних та правових принципів природокористування і пропаганду ідей його оптимізації, активну діяльність з вивчення і охороні природи своєї місцевості.

Зміст екологічного виховання включає в себе систему норм, які випливають з ціннісних орієнтацій. Система цінностей виходить з розуміння унікальності і самоцінності природи. При цьому людина розглядається як частина природи, а при характеристиці природи підкреслюється її багатостороння цінність для людини.

Зміст екологічного виховання засвоюється учнями в їх різній діяльності. Кожна з форм організації навчального процесу стимулює різні види пізнавальної діяльності учнів: самостійна робота з різними джерелами інформації дозволяє накопичити фактичний матеріал, розкрити сутність проблеми; гра формує досвід прийняття доцільних рішень, творчі здібності, дозволяє зробити реальний внесок у вивчення та збереження місцевих екосистем, пропаганду ціннісних ідей. [2, с. 70 — 72]

На перших етапах найбільш доцільні методи, які аналізують і коректують сформовані у школярів екологічні ціннісні орієнтації, інтереси і потреби. Використовуючи їх досвід спостережень і природоохоронної діяльності, вчитель у ході бесіди з допомогою фактів, цифр, суджень викликає емоційні реакції учнів, прагне сформувати у них особисте ставлення до проблеми.

На етапі формування екологічної проблеми особливу роль набувають методи, що стимулюють самостійну діяльність учнів. Завдання спрямовані на виявлення протиріч у взаємодії суспільства і природи, на формування проблеми і народження ідей про шляхи її вирішення з урахуванням концепції досліджуваного предмета. Стимулюють навчальну діяльність дискусії, сприяючи прояву особистого ставлення учнів до проблем, знайомству з реальними місцевими екологічними умовами, пошуку можливостей їх вирішення.

На етапі теоретичного обгрунтування способів гармонійного впливу суспільства і природи вчитель звертається до розповіді, в якій дозволяє представити наукові основи охорони природи в широких і різнобічних зв’язках з урахуванням факторів глобального, регіонального, локального рівнів.

Пізнавальна діяльність стимулює моделювання екологічних ситуацій морального вибору, які узагальнюють досвід прийняття рішень, формують ціннісні орієнтації, розвивають інтереси і потреби школярів.

Активізується потреба у вираженні естетичних почуттів і переживань творчими засобами (малюнок, розповідь, вірші тощо). Мистецтво дозволяє компенсувати переважне число логічних елементів пізнання.

Властивий мистецтву синтетичний підхід до дійсності, емоційність особливо важливі для розвитку мотивів вивчення та охорони природи.

Засобом психологічної підготовки школярів до реальних екологічних ситуацій виступають рольові ігри. Вони будуються з урахуванням специфічних цілей предмета.

Ряд методів має універсальне значення. Кількісний експеримент (досліди з вимірювання величин, параметрів, констант, що характеризують екологічні явища; експериментальне вивчення екологічної техніки, технології; досліди, що ілюструють кількісне вираження екологічних закономірностей і т.п.) дозволяє успішно формувати структурні елементи екологічного знання і ставлення до них як до особистісто значущим.

Прагнучи викликати в школярів емоційні реакції, показати непривабливість безвідповідальних дій, вчитель використовує приклад і заохочення. Покарання — це крайня, виняткова міра впливу на учнів. Якщо дані методи виховання будуть використовуватися на потрібному етапі навчання, з врахуванням психологічної підготовленості учнів і з урахуванням природних умов, то вчитель може сформувати екологічно грамотну і виховану особистість.

1.3 Засоби екологічного виховання молодших школярів

На певному етапі біологічної еволюції наші далекі предки «вийшли з сфери суцільного підпорядкування біологічним законам і самі стали джерелом творення культурогенного потоку інформації, завдяки чому відбувалася їхня дальша адаптація до дії законів природи: через виробництво (перманентний розвиток і вдосконалення знарядь праці), засоби комунікації (мова), традиції, мораль, звичаї і т. ін. Мінімально змінюючись генетично і вдосконалюючи свої суспільні інститути, людина змогла вижити і розвинутися у світі жорсткого природного відбору» [25, 17]. Невід'ємною умовою суспільної еволюції став процес навчання і виховання.

Основою релігії давніх слов’ян, особливо тих, що жили на землях біля середнього Дніпра, був культ природи. В уявленні давньої людини все, що оточувало її, було живе, одухотворене, наділене магічною силою, яка так чи інакше на неї впливала. Головні елементи і сили природи, особливо ті, що здавалися найбільш містичними, стародавня людина обожнювала [19, 37]. Однак, на відміну від греків і римлян, наші предки не наділяли їх людською подобою і не приписували їм різних людських рис і пристрастей, а уявляли їх як осіб вищої духовної сфери. Не можна створити абсолютно точної картини щодо слов’янського Олімпу, але вважають, що було чотири або п’ять головних богів: бог грому і блискавки Перун, бог сонця Хоре, або Дажбог, бог вітру Стрибог, бог вогню Сварожич і опікун худоби, бог скотарства Велес. Крім того, в уявленні давніх слов’ян увесь навколишній світ був наповнений іншими таємничими істотами нижчого порядку: водяниками, лісовиками, русалками, мавками, домовиками, що жили у воді, болотах, лісах, горах, полях і в людських оселях. В українському пантеоні не було злих богів, боги та нижчі божества ставилися до людей прихильно, але треба було здобути і утримувати їхню ласку молитвами, обітницями, жертвоприношеннями.

Характер божеств залежав від характеру етносу, а на останній вирішальний вплив мала природа. Благодатна земля, м’якість краєвидів не зумовлювали активно-агресивні орієнтації стосовно природи. Навпаки, сприяли розвиткові мрійливості, толерантності і віротерпимості. У першовитоках українських вірувань беруть початок етнічний кордоцентризм, емоційність і чуйність — риси, які завжди переважали. Раціоналізм і цілеспрямованість відступали на другий план [9, 22].

Ми вбачаємо в українській ментальності прямий зв’язок з тим, то саме Україна дала світові видатних мислителів і педагогів з глибокою педагогічною інтуїцією і тонким розумінням співвідношення між емоційними та раціональними засадами в процесі навчання і виховання. Серед них — митрополит Іларіон, Володимир Мономах, Климентій Смолятич, Григорій Сковорода, Памфил Юркевич, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко, Григорій Ващенко, Антон Макаренко, Василь Сухомлинський та багато інших, феномен яких прагнуть збагнути і закордонні дослідники.

Молитви і релігійні обряди справлялися якнайближче до таємничих сил природи: під особливим деревом (зокрема, дубом), на полі, біля криниць, в лісі, біля річок і озер. Опоетизовані в народній творчості і літературі верба, тополя, калина, явір, липа — надбання нашої історії. На узвишші, часто на узліссі встановлювалися і язичницькі ідоли — боввани. Сама природа була не тільки оселею, а й частиною єства вищих сил; приміщення чи будови для молитов були не потрібні: храми і капиша з’явились порівняно недавно, уже за княжої доби. Український лісостеп і степ, родючі землі, неповторні краєвиди були тими природними чинниками, які формували національний характер [25, 17].

Пантеїзм вірувань сприяв відчуттю єдності з природою. Під час відправляння ритуалів людина ніби розчинялась у просторі. Ритуали супроводжувалися проникливим співом, характер і зміст якого залежав від призначення обряду. Так виникли й дотепер зберегли високий естетизм стародавньої традиції гаївки, щедрівки, колядки, веснянки, обжинки, голосіння і т. ін. [22, 42]. У ритуалі брали участь всі члени роду: від найстаріших до найменших, дня яких споглядання обряду було водночас і великою школою естетичного, морального виховання, і уроком набуття природничих знань та суспільного досвіду.

Потужні корені цієї школи проросли у високопродуктивній і природовідповідній господарській діяльності. Набожне ставлення до землі, початки якого яскраво проглядаються ще від трипільців (4 тис. до н. е), було пронесено через тисячоліття і закарбувалось у висловлюваннях «Земля — мати», «Земля — годувальниця». Нею клялися: «Хоч землю їж» [14, 105]. Немало повір'їв, що збереглися і дотепер, у давнину виконували роль заборон, імперативів і навчали берегти все живе: дерева, звірів, птахів, не забруднювати водойми, криниці. Заборони акумулювали природжений естетизм, потяг до краси, гармонії з природою: чорногуза не займай — «згорить хата», у воду не плюй — «вона свята» .

Сила язичницьких ритуалів народних вірувань була така переконлива, що багато з них, особливо пов’язаних з водою, перейняло християнство. Згадаймо хресні ходи до священних водоймищ, скроплювання освяченою водою на Великдень, Трійцю, Спаса [25, 18].

Про грані співіснування язичництва і християнства написано чимало. Безперечним є факт екологізації українського православ’я через його поєднання з попередньою релігійно-світоглядною системою. Засвоюючи нову чужу віру, вірування наших предків не розчинилися у нових християнських святах та обрядах. Неможливо уявити собі зиму без Різдва Христового, без ряджених, вертепу і куті, а весну — без Христового Воскресіння, Великдень — без писанок. Літні Зелені свята невід'ємно асоціюються з клечанням хати лепехою і свіжою травою. Спас поєднується з обжинковими звичаями та обрядами. Можна тільки пишатися тим, що наша обрядовість є однією з найбагатших у Європі і дуже давньою, як і сам народ [3, 201].

Виникнення ранньофеодальної держави Київська Русь історики відносять до IX ст. У дохристиянський період існування нашої держави звичаєва педагогіка, яка сформувалася і закріпилася в традиціях, символах попереднього етапу суспільного розвитку, продовжувала відігравати панівну роль. Вона збереглася і в наступних століттях, ніколи не втрачаючи свого значення. Як зазначалося раніше, процеси виховання і навчання були взаємопов'язані і носили практичний характер.

Діти пізнавали життя під час трудової діяльності: разом з батьками полювали, обробляли землю, оволодівали ремеслами тощо. Перші моральні настанови і знання вони одержували через звичаї, обряди, традиції, народний фольклор. Великий образно-емоційний потенціал несла в собі казка, яка за язичницькою традицією втілювала ідею спорідненості життя тварин і рослин з життям людини, поетизувала роль надприродних сил, а отже, виховувала любов до природи. Ігри та ігрові пісні («Льон», «А ми просо сіяли», «Зайчик», «Ворон», «Коза», «Гуси», «Просо»), зоофагічні танці, загадки також мали природничий зміст і передавали досвід природо-відповідної поведінки [14, 110].

У Київській Русі була започаткована природозаповідна справа: охоронялися урочища, призначені для полювання князів («Звіринець», «Соколиний Ріг»), За Володимира Волинського створена добре відома й нині Біловезька Пуща, з ХІX ст. під охороною перебуває тур. Охорона угідь, пташиних гніздовищ, звірів у період виведення молодняку та інші імперативи, обов’язкові для виконання всіма жителями ранньосередньовічної держави, також мали переконливе виховне значення.

З прийняттям першого писемного законодавства «Руської Правди» вони частково перейшли із звичаєвої сфери у площину правових відносин. Як і раніше, дітей привчали шанобливо ставитися до землі - головного багатства держави і гаранту її достатку. Ця традиція виявилася такою сильною, що її беззастережно сприйняло християнство, передбачивши церковне покарання поклоніннями протягом 15 днів для того, хто «бив землю». Зберігся і культ Матері, який деякі сучасні автори відносять до головних архетипів колективного безсвідомого українців і, як доказ, наводять приклад поклоніння Богородиці нарівні з Христом.

Крім моральних засад і світоглядних настанов, у Київській Русі дитина здобувала професійні знання, які також передавалися за правилами звичаєвої педагогіки: від батька — до сина. Селянин-землероб володів майже 200 професійними навичками успішного ведення господарства. Значною мірою продуктивному господарюванню сприяв агрокалендар, складений нашими предками завдяки спостережливості, господарській інтуїції та глибоким знанням природи [10, 19].

Природні прикмети відігравали велику роль у виховному процесі, з дитинства входили у свідомість, розвивали спостережливість, образне мислення, сприйняття кольорової гами навколишньої природи: «Ясний місяць дощу не бачить», «Червоне вечірнє небо — жди дощу», «Трапляється такий год, що на день по сім погод», «Сухий квітень — голодний рік» -, «Весна багата на квіти, а хліба в осені позичає», «Як травень дощі сіє - жито половіє», «Як у травні дощ не впаде, то і золотий плуг не виоре», «Не радій великому посіву, а радій гарному врожаю», «Зима біт, та снігу не їсть, а тільки сіно» .

Після прийняття християнства все ж велику роль продовжували відігравати служителі язичницького культу і носії ізотеричних знань та магії - волхви. Пригадаймо факти з «Літопису руського», коли за порадою до волхвів звертаються великі князі Київської Русі, зокрема — князь Олег, якому було напророковано смерть від власного коня. Будучи невід'ємною часткою культури праукраїнців, дохристиянські вірування відігравали роль екологічного чинника в пристосуванні етносу до природного середовища.

Християнство з чітко регламентованими канонами і нетерпимістю до поганства трансформувалося на місцевому фунті - з огляду на об'єктивні процеси самоорганізації та самозбереження етносу. І в наступні часи служителі уже християнського віровчення прославляли рідну землю, її красу, велич і силу її людей, утверджуючи політичну повноправність батьківщини серед інших християнських країн, відстоюючи її інтереси в протистоянні ідеологічному впливові Візантії та збройному втручанню войовничих сусідів [24, 19].

Екологічні мотиви писемних джерел сягають часів Київської Русі. «Слово о полку Ігоревім», створене через 200 років після офіційного прийняття християнства, найповніше з усіх давньоруських оригінальних джерел відображає ментальність народу. Важко відшукати твір середньовічної літератури, який би так зримо ілюстрував роль культури як засобу пристосування до конкретних умов проживання. Тут людина і природа, природа і батьківщина (у творі - це земля Руська) — одне ціле; стала екологічна система тримається на високому патріотизмі і моральності. Природа співпереживає своїм захисникам, набуває людських якостей, сприяє діям героїв, іноді стає на перешкоді, попереджаючи про небезпеку. Назви птахів тут зустрічаються 54 рази, назви рік — 23.

Природа має багатокольорову гаму: синій колір у поемі зустрічається вісім разів, червлений — шість, чорний — чотири, сірий та зелений — по три, білий — два, багряний — один раз. Князівські чвари і війна, все те, шо руйнує екологічні зв’язки, заслуговують найглибшого осуду. Автор свідомо використовує багатовіковий досвід самозбереження етносу, акумульований в язичницьких віруваннях, і підпорядковує його привнесеній ззовні християнській традиції. Така трансформація автохтонної світоглядної системи через призму християнства простежується і в інших творах давньоруської літератури («Слово про закон і благодать» Іларіона, «Поучения» дітям Володимира Мономаха та ін). Вона має єдину мету: зберегти самобутність та ідентичність народу, що тисячоліттями проживав на цій землі і мав колосальний потенціал колективного несвідомого [15, 38].

Для навчально-виховних традицій Київської Русі характерні зачатки формування валеологічних знань. Народні традиції зберегли способи лікування грижі, ревматизму, геморою, сечокам’яної хвороби тощо. Цими знаннями володіли знахарі, баби-повитухи, чаклуни. Євпраксія, онука Володимира Мономаха, в трактаті «Алімма» описала основи догляду за немовлятами, гігієни з використанням народної медицини, тощо.

Школа Київської Русі, поєднавши візантійську традицію з місцевою, формувала природничі уявлення та знання, моральні цінності, навички пізнання навколишнього світу, тобто закладала екологічні традиції в розуміння явищ навколишньої дійсності. І хоча школи набули великого поширення, особливо з прийняттям християнства, звичаєва педагогіка, екологічний зміст якої був зумовлений тисячолітнім досвідом етносу, продовжувала жити. У сучасних умовах у практиці початкового навчання формування екологічної культури молодших школярів здійснюється у різноманітних видах діяльності: навчальній, трудовій, громадсько-корисній, особливо таких її видах, де учні поставлені в ситуації безпосереднього вияву турботи про природу та людину, надання допомоги і підтримки, захисту слабшого, молодшого, хворого і т. ін. До форм екологічного виховання відносять спеціальні уроки, екологічні бесіди, відверті розмови, диспути, лекції, тематичні вечори, зустрічі свят народного календаря, благодійні заходи, створення альманахів з історії родоводу, вечорниці та інші.

Таким чином, в важливим засобом екологічного виховання школярів є народні традиції, тобто досвід, звичаї, норми поведінки, смаки, що склалися історично й передаються з покоління в покоління. Дотримуючись традицій своїх предків у сфері збереження і охорони довкілля, люди зможуть урятувати навколишнє середовище від знищення й екологічної кризи.

2. Методика екологічного виховання молодших школярів у процесі використання різних засобів навчання

2.1. Методи та засоби екологічного виховання молодших школярів у Глибоківській ЗОШ І-ІІІ ступенів

1)Основні методи екологічного виховання засобами природних традицій

Народні традиції ставлення до природи широко використовуються як метод екологічного виховання особливо серед учнів молодших класів.

Основними методами екологічного виховання засобами народних традицій є наступні: пояснювально-ілюстративний, репродуктивний, метод проблемного викладу, частково-пошуковий, дослідницький методи.

Так, у рамках пояснювально-ілюстративного методу можна повідомляти учням інформацію про навколишнє середовище і народні традиції ставлення до природи за допомогою усного слова (розповідь, пояснення), друкованого слова (підручник, додаткова література), наочних посібників (картин, схем, натуральних природних обєктів), практичного показу способів діяльності у природі (догляд за рослинами на пришкільній ділянці, догляд за тваринами у живому куточку тощо).При цьому діти слухають, дивляться, читають, спостерігають, співвідносять нову інформацію про природні обєкти з раніше засвоєної і запамятовують. Користуючись цим методом, доводимо до свідомості учні зміст, суть і значення народних традицій ставлення до природи.

Для формування в учнів навичок і вмінь, а водночас і для досягнення другого рівня засвоєння знань, вчителю необхідно спрямувати діяльність школярів на неодноразове відтворення здобутих раніше знань про народні традиції ставлення до природи (репродуктивний метод).Приміром, вчитель називає народні прикмети про пори року, а учні пригадують подібні, вивчені раніше.

У рамках методу проблемного викладу, вчитель може ставити перед учнем проблему, сам її вирішувати, але при цьому показувати шлях вирішення в його суперечностях, розкривати хід думки. Цей метод дає можливість учителю показати учням зразки наукового знання природи, наукового вирішення проблем взаємозвязку між неживою і живою природою, а учням - стежити за ходом думки, логікою доказу і засвоювати знання про цілісність природи. Безпосереднім результатом проблемного викладу буде засвоєння способу і логіки вирішення даної проблеми або даного типу проблем, але ще без уміння застосувати їх самостійно.

Приміром, за допомогою цього методу вчитель може пояснити учням другого класу на уроці «нежива і жива природа» суть таких народних прикмет: «ластівки літають низько перед дощем», «риби вискакують з води і ловлять комах - на дощ». Учитель ставить перед учнями проблему:

чому птахи перед дощем спускаються нижче до землі, а риби вискакують із води? Проблемний виклад учителю доцільно будувати на науковому матеріалі: перед дощем значно підвищується вологість повітря, крила комах зволожуються, стають важкими, і вони спускаються нижче до землі.

Комахами живляться птахи і риби. Тому перед дощем птахи літають низько над землею, а риби вискакують із води, щоб зловити комах. Таким чином, вчитель переконує учнів у цілісності природи.

У рамках частково - пошуковою методу вчитель може спрямувати діяльність школярів на самостійне виконання окремих кроків до пошуку знань про природні обєкти. Наприклад, за допомогою цього методу у третьому класі на уроці: «Підсумки спостережень за неживою і живою природою та працею людей (весняний сезон) «вчитель може розібрати з учнями прислівя: «Квітень - водою, травень - з травою». Перед усім учителю слід звертатися до спостережень самих учнів, до вже набутих знань, життєвого досвіду. Діти мають висловлювати свої судження: чому ж, коли у квітні багато вологи, то у травні розкішні трави. Усі відповіді учнів учитель має узагальнити і зробити висновок про взаємозвязки у природі, про залежність росту і розвитку рослин від атмосферних опадів.

Застосовуючи дослідницький метод, необхідно враховувати його основну мету - навчити учнів самостійно пізнавати природу. Доцільно пропонувати такі завдання, які забезпечували б творче застосування учнями основних знань про природу при вивченні курсу «Ознайомлення з навколишнім світом» і «Природознавство», оволодіння рисами творчої діяльності, поступове зростання складності природознавчих проблем. Крім того, вчитель має контролювати хід роботи учнів, перевіряти підсумки роботи і організовувати їх обговорення. Приміром, використовуючи цей метод, шляхом спостережень можна звіритись з народними прикметами.