Місце і роль сім"ї у вихованні дитини

Міністерство освіти і науки України

Педагогічний коледж

Львівського національного університету імені Івана Франка

ВИПУСКНА РОБОТА

із педагогіки

на тему:

«Місце і роль сім`ї у вихованні дитини»

Виконала:

студентка групи ШКВ-43

спеціальності «Початкове навчання»

Куровець Оксана Василівна Керівник роботи:

викладач педагогіки

Михайлинин Рома Романівна Львів 2010

ЗМІСТ

Вступ Розділ 1. Тепло отчого дому

1.1 Педагогічна культура батьків — запорука успішного виховання дітей та молоді

1.2 Світом править рука, що гайдає колиску

1.3 Сімейний обов`язок.

1.4 Діти — радість життя Розділ 2. Заповіді традиційної сімейної педагогіки

2.1 «Материнська школа» Яна Амоса Каменського та її значення для сучасної сім`ї

2.2 «Думки про виховання» Джона Локка

2.3 Педагогічні ідеї Жан-Жака Руссо з проблем сімейного виховання

2.4 Педагогічна спадщина Йоганна-Генріха Песталоцці та його заповіді сімейного виховання

2.5 «Народна педагогіка…» Олександра Духновича — один з основоположних творів української сімейної педагогіки

2.6 Погляди Костянтина Ушинського на зміст і методику виховання й навчання дітей у сім`ї та школі

2.7 Національно-родинна педагогіка Михайла Драгоманова

ВСТУП

Сім'я — могутній соціальний феномен, який найтісніше об'єднує людей на основі шлюбних і кревних взаємозв'язків. Відомий педагог, академік АПН України Мирослав Гнатович Стельмахович, який уперше в історико-педагогічній науці дослідив національну систему сімейного виховання в Україні, дав таке визначення сім'ї:

* Сім'я — це життєдайний осередок, що приводить на світ Божий, плекає найвищу цінність людства — дітей, цвіт нації, майбутнє народу, завдяки яким кожен батько і мати мають реальну можливість повторити та продовжити себе у своїх потомках.

* Сім'я — святиня людського духу, благородних емоційних переживань — кохання, любові, вірності, піклування, щоденного живого спілкування, поваги, співпереживання, синівської й дочірньої вдячності, родинної солідарності, теплоти людських сердець. Тож до кінця свого життя кожна людина береже світлу задушевну згадку про сім'ю, рідну батьківсько-материнську світлицю.

* Сім'я — невсипуща хранителька моральних чеснот, національних звичаїв і традицій, пам’яті предків, невтомна плекальниця родоводу, совісті та честі минулих, сучасних і прийдешніх поколінь. Таким чином, високоорганізована, національне свідома українська сім'я — це духовний храм України-матері. Тому й виховний вплив родини на формування й етнізацію особистості, на щоденне наше буття переоцінити неможливо. Хто нам дав повний душевний спокій і соціальну захищеність від різних життєвих бід, прикрощів, як не сім'я? Хіба ми часто-густо не дивимося на світ очима тієї сім'ї, з якої ми вийшли? Життя у колі родини, серед рідних і близьких людей дає нам натхнення для щоденної творчої праці.

* Сім'я — найбільша вихователька підростаючих поколінь за всіх часів й у всіх народів, невтомна плекальниця високої духовності та гуманізму, національного духу, характеру, свідомості, психології і патріотизму. Справжня сім'я є совістю, честю та доблестю, національною гордістю кожного народу, нації, надбанням педагогічної культури людства.

Понад п’ятдесят років педагогіка й педагогічна діяльність є сенсом мого життя. Працюючи вчителем і директором школи, завідувачем районного та обласного відділів освіти, доцентом і професором вищих навчальним закладів та закладів післядипломної педагогічної освіти, головним науковим співробітником, мені досить часто доводилося стикатися з фактами, коли вчителі й керівники навчальних закладів виявляли педагогічну безграмотність, оскільки не були обізнані з найважливішими положеннями педагогічних творів Я. А. Коменського, Ж.-Ж. Руссо, Й.-Г. Песталоцці, О. Духновича, К. Ушинського, не знали історії української педагогіки, навіть не читали «Педагогічної поеми» А. Макаренка чи «Серце віддаю дітям» В. Сухомлинського. Здійснюючи програми педагогічного всеобучу батьків та виступаючи з лекціями чи порадами, чимало керівників навчальних закладів, учителів і викладачів винаходять власний «велосипед», бо ні в студентські роки, ні після закінчення вищого навчального закладу не тримали в руках і не читали «Материнської школи» і навіть «Великої дидактики» Я. А. Коменського, «Еміль, або Про виховання» Ж.-Ж. Руссо і послуговуються лише окремими крилатими висловами великих педагогів.

Щоб заповнити цю прогалину, допомогти педагогам і керівникам навчальних закладів, що відроджують педагогічний всеобуч батьків, у першому розділі подано стислий огляд заповідей класичної сімейної педагогіки. Це азбучні істини, без знання яких не можна готувати майбутніх учителів та будувати систему сімейного і шкільного виховання.

Усе найкраще, що є на землі, йде від сім'ї. Виховний феномен сім'ї, як і саму сім'ю, нічим замінити не можна, а тим більше поширеною сьогодні «дружбою і любов’ю» без будь-яких зобов’язань одного перед одним. Сім'я дає дитині життя і продовжує рід людський. До цього мають себе готувати кожний юнак і кожна дівчина. Діти — майбутнє роду й народу, найбільший скарб. Відсутність дітей — велике нещастя для подружжя.

Найкраща батьківська спадщина — це добре виховані діти. В основу української сімейної педагогіки закладено прагнення зробити дітей щасливими. Про це має пам’ятати кожний, кого називають батьком, матір'ю, учителем, вихователем. Виховання дітей уне лише особиста справа батьків, а й їхній громадянський обов’язок.

Об`єктом дослідження є місце і роль сім`ї у вихованні дитини.

Предметом дослідження є методи і прийоми виховання дитини в сім`ї.

Метою дослідження є виділення методів і прийомів виховання дитини в сім`ї та перевірка їх ефективності.

Практичне значення дослідження полягає у виділенні місця і ролі сім`ї у вихованні дитини.

РОЗДІЛ 1. ТЕПЛО ОТЧОГО ДОМУ

1.1 Педагогічна культура батьків — запорука успішного виховання дітей та молоді

Ще до народження дитя відчуває свій зв’язок з мамою. І не тільки фізичний, а й психічний, соціальний. Не позбавлена дитина й відчуття присутності тата. Він лагідною рукою доторкається до лона мами — своєї дружини, розмовляє з нею, психологічно позитивно впливає на стан дружини й своєї майбутньої дитини. Тому природно, що дитина хоче надовго зберегти свою близькість з мамою й татом. Слушною є думка дитячих лікарів, що для кожної дитини з усіх вітамінів найважливішими є «М» і «Т» («Мама» і «Тато»).

Які є батьки? Неоднакові. Тому дітям живеться по-різному. Та все ж несхожі батьки мають певні подібні параметри ставлення до дітей.

Психологи й педагоги виділяють варіанти батьків, що характеризуються різними стилями стосунків з дітьми1. Звернемо увагу на окремі типи поведінки мам:

1. Спокійна, урівноважена мама. Це найбільш оптимальний варіант. Він може слугувати своєрідним еталоном материнства. Така мама зосереджує свою увагу на дитині, завжди все знає про своє дитя, готова прийти йому на допомогу. У такої матері дитина відчуває психологічний і соціальний комфорт, що якнайкраще впливає на її всебічний розвиток.

2. Турботлива мама. Вона протилежна у своїх діях спокійній, урівноваженій мамі, їй постійно здається, що з дитиною можуть трапитися якісь негаразди, що здоров’я її малюка під загрозою. На цьому концентрується увага всієї сім'ї, яка перебуває у стані постійних хвилювань за дитину, хоча ці хвилювання й безпідставні.

3. Тужлива мама. За своєю поведінкою вона дещо подібна до турботливої мами. Обидві вони напружені, чимось незадоволені. Але тужлива мама турбується не стільки про майбутнє дитини, скільки про своє майбутнє. Вона бачить у малюкові певний тягар, мороку, що стають перепоною на шляху досягнення якихось кар'єрних успіхів, свободи у своїх діях.

4. Упевнена, владна мама. Вона твердо знає, що їй треба від дитини, в яких рамках вона має розвиватися й діяти. Тому така мама постійно тримає дитину в наперед заданих параметрах, ніколи не дозволить своєму синові чи дочці виявляти власні інтереси. У такому разі незаперечне діє авторитарний стиль спілкування, подавления волі особистості дитини. А це нерідко призводить до конфліктів, коли дитина вже у зрілому віці намагається зламати цю авторитарну клітку, виявити своє «Я» .

Зрозуміло, що названі типи матерів — лише певна умовність. Хоча нею не варто нехтувати. Але яка ж мама потрібна дитині? Без будь-яких застережень — ідеальна. Дитина щодня чекає від своєї мами життєдайного духовного вітаміну «М». Мама має бути доброю, ніжною, турботливою, справедливою, розумною, стриманою, дбайливою, чуйною, люблячою, упевненою, передбачливою. Словом, найкращою. І дитя для мами має бути вродливим, ніжним, красивим, а головне — любимим. Ще на стадії зачаття дитина для мами й тата має бути очікуваною й любимою. Любимою на все життя.

А які ж тaтa? Як і мами — різні. На перший погляд ніби й немає особливих відмінностей батьків від матерів. Однак з психологічного погляду у відмінностях тата від мами має проглядатися чоловічий відтінок. Виділяють різні варіанти типів батьків, які так чи інакше впливають на розвиток дитини.

1." Taтo-мама". Для нього характерна материнська турботливість. Він усі функції мами бере на себе. Якщо все ладиться, то такий тато виявляє турботу, ніжність, доброту. Коли ж не вдається домогтися злагоди в спілкуванні з дитиною, батько виявляє роздратованість, нестриманість, запальність. Тому дитина весь час перебуває під своєрідним пресом мінливого настрою батька.

2. «Мама-тато». Нагадує особливості дій попереднього типу, є певним його різновидом. Головна турбота в «мами-тата» — якомога краще догодити дитині. А це призводить до того, що дитина сидить у нього не лише на шиї, а й на голові. Такий «мама-тато» несе весь тягар відповідальності на собі і намагається поводитися з дитиною надто обережно, їй усе дозволено, немає ніяких заборон, бере гору тенденція всепрощення. Подібна м’якість часто стає шкідливою у вихованні дитини. Не варто забувати народну мудрість: «Якщо хочете виховати в особі дитини домашнього деспота, дозвольте їй робити все, чого вона забажає» .

3." Карабас-Варабас". Тато-опудало, страховище, якого в сім'ї всі мають боятися. Змій, жорстокий, схильний тримати дітей у міцних руках. Побоювання батька змушує членів родини, й передусім дітей, постійно перебувати в напруженому стані, очікувати на покарання. У такій родині діти перебувають у своєрідній психологічній клітці. А це може призвести до прояву в дитини ненависті до батька, своєрідного вибуху-протесту, продукти якого можуть обпалити й самого Карабаса, породити родинну трагедію. У результаті таких дій тата діти нерідко вириваються з клітки й залишають родинне гніздо, бо воно для них виявилося колючим, жорстоким і непривітним.

Близький до типу тата «Карабаса-Барабаса» є тато «Міцний горішок». Він виявляє жорстокість, необґрунтований авторитаризм, ніколи не схильний до будь-якого компромісу. Його принцип — непорушність у своїх намірах і діях.

4.Стрибунець-бабка. Це тип тата, який живе в родині, але не відчуває себе поки що батьком. Для нього дитина є лише гостем, про якого має турбуватися тільки мама. Дитині він може подарувати якусь частину часу, іграшку. Його життя має бути позбавлене будь-яких турбот, як це було до появи дитини. Адже для нього ідеал життя — залишатися вільним, без дітей і зайвих клопотів. Такому «стрибунцю» неприємні проблеми дитини, будь-яке спілкування з нею. З часом такий тип тата перетворюється на особу, яка перебуває в сім'ї у статусі квартиранта. А дитині потрібен тато щодня, постійно, а не в ролі випадкового гостя. Згодом такий тато або сам полишає родину, або родина психологічно витісняє його.

5. «Добрий молодець». «Хлопець-друзяка». Цей тато виявляє себе не просто татом для своєї дитини, а схильний грати роль брата, товариша. Він здатний до спілкування із сусідами, знайомими, співробітниками, але йому бракує часу на систематичне спілкування з дитиною. Таке ставлення чоловіка до своєї дитини дратує дружину, й вона нерідко ремствує. Дитина живе в атмосфері сімейних конфліктів, залишається в ізоляції, відчуває психологічний дискомфорт. Часто такий тато втягує дитину в конфлікт, а ще частіше — залишає родину.

6. «Ні риба, ні м’ясо». «Під каблуком». Представник цього типу не вирізняється як тато. Скоріше це манекен. Він не має власного голосу в родині, може лише підспівувати в цьому сімейному хорі, де диригує й виконує сольні партії його дружина. Такий матріархат, у гіршому розумінні цього слова, створює несприятливий соціальний клімат у сім'ї. Ще гірше, коли мама перетягує на свій бік дитину й вони дуетом виконують партію. Тато боїться залучити дитину до отримання авторитаризму мами, аби не зіпсувати стосунки з дружиною. Дитині в такій ситуації доводиться тяжко.

То який же тато потрібен дитині? Передусім — найкращий: добрий, справедливий, розумний, сильний, хоробрий, працьовитий, турботливий. А головне — любимий, авторитетний.

Ми зупинилися лише на деяких типах матері й батька. Кожен має певним чином зіставляти себе з означеними вище типами й робити ті чи ті висновки на користь своїх дітей.

Оскільки виховання — головна сфера діяльності старших поколінь, то до батьків обставини життя ставлять вагомі соціально-психологічні й педагогічні вимоги. Наведемо деякі з них:

* почуття високої відповідальності перед собою й людьми за виховання дітей в ім'я майбутнього;

* фізичне здоров’я батьків, що має забезпечити народження здорового потомства й створити належні умови для розвитку й виховання дітей;

* генетична грамотність;

* достатня психолого-педагогічна культура;

* любов до дітей;

* володіння справжнім авторитетом;

* знання досвіду народної педагогіки у вихованні дітей;

* створення в сім'ї умов для всебічного гармонійного розвитку особистості;

* здатність формувати в сім'ї культ Матері й Батька;

* добре розвинені почуття материнства й батьківства.

Найважливішою якістю батьків, зокрема матері, є розвинене почуття материнства. Без цієї якості не відбудеться справжня сім'я, не сформується соціально-психологічне багатство дитини.

Суттєву роль у виховній роботі батьків відіграє батьківський авторитет, який, за висловом A.C. Макаренка, містить у собі «все батьківське і материнське життя — роботу, думку, звички, почуття, прагнення» 1.

Авторитет (від лат. autoritas — влада, вплив) — це відмінні особливості окремої особи, групи чи організації, завдяки яким вони заслуговують на довіру й можуть здійснювати вплив на погляди й поведінку інших людей у будь-якій галузі життя.

Батьківський авторитет відіграє особливо велику роль у сімейному вихованні. Адже діти ще не мають достатнього соціального досвіду. Відбувається активний процес соціального успадкування. Тому прояви авторитету батька та матері можуть позитивно чи негативно впливати на збагачення дітей їхнім соціальним досвідом. Виділяють два види авторитету: істинний (справжній) і фальшивий. Істинний авторитет містить усю гаму красивого повноцінного життя батьків. Він об'єднує певні особливості їх поведінки.

Авторитет любові до дітей, здатність творити духовне тепло, радість. «Праця любові, — писав В. О. Сухомлинський, — це і є свідоме прагнення до того, щоб у дітях утвердити самого себе, продовжити свою внутрішню духовну красу. Якщо ви по-справжньому любите своїх дітей, якщо віддані й вірні їм, ваша любов до дружини з роками не тільки не слабшає, але стає глибшою і єдиною. Любов — ніжне, тендітне, вередливе дитя мужності. Продовжувати себе в своїх дітях — це означає бути мужнім у любові» .

Авторитет знання передбачає обізнаність батьків з особливостями фізичного й соціально-психічного розвитку дитини, її повсякденними успіхами й труднощами в навчанні, знання інтересів та уподобань, кола друзів, товаришів.

Авторитет допомоги має виявлятися не в поспішному виконанні за дитину її обов’язків у сфері праці, навчання, а в методичній допомозі: як доцільніше виконати те чи те завдання, у створенні сприятливих ситуацій для подолання труднощів. Адже в самостійній наполегливій діяльності відбувається активний розвиток особистості. Виконання за дитину її обов’язків ослаблює, збіднює особистість.

Авторитет вимогливості передбачає достатній і об'єктивний контроль матері і батька за ретельним виконанням дочкою чи сином своїх обов’язків, доручень у всіх сферах діяльності. Якщо це робиться систематично, у дитини поступово формуються звички відповідальності за виконання обов’язків і доручень.

Авторитет правди ґрунтується на загальнолюдській моральній нормі «Не бреши». Лише правда у взаєминах батька з матір'ю, з дітьми, іншими членами родини найвище цінується дітьми. Брехні приховати не можна. Рано чи пізно брехня стає видимою, приносить дитині страждання й розчарування в тих, хто виявився автором неправди.

Авторитет поваги ґрунтується на гуманістичній сутності виховання. Маленька дитина — це не лише біологічна істота, а й Людина, Особистість. Вона перебуває на шляху активного розвитку, вступає у взаємини з іншими людьми, припускається помилок, у неї ще мало соціального досвіду, знань.

Поряд з проявами справжнього авторитету в поведінці батьків нерідко зустрічаються прояви, за словами A.C. Макаренка, так званого фальшивого авторитету. Батьки повинні знати різні види фальшивого авторитету, аби унеможливити їх або подолати ці прояви в собі.

A.C. Макаренко вказував на такі види фальшивого авторитету.

Авторитет придушення — це найгірший вид авторитету. Найчастіше таким авторитетом характеризується батько. Якщо батько вдома завжди кричить, завжди сердитий, за кожну дрібницю вибухає громом, при кожній слушній чи неслушній нагоді хапається за палицю чи пасок, на кожне запитання відповідає грубістю, кожну провину дитини відзначає покаранням, — то все це і є авторитет придушення. Такий батько тримає в страху всю сім'ю, не тільки дітей, а й матір. Він завдає шкоди, знецінюючи матір, убачаючи в ній тільки служницю. Не треба доводити, наскільки шкідливий такий авторитет. Він нічого не виховує, він тільки привчає дітей якнайдалі триматися від страшного татуся, він породжує дитячу брехню та людське боягузтво і водночас виховує в дитині жорстокість. Із затурканих і безвольних дітей виходять потім або нікчемні люди, або самодури, які все своє життя мстяться за пригноблене дитинство. Цей найдикіший вид авторитету буває тільки в некультурних батьків.

Авторитет віддалі. Є такі батьки та й матері, які серйозно переконані: щоб діти слухалися, треба менше з ними розмовляти, триматися від них якнайдалі, зрідка тільки вдавати із себе начальство. Особливо полюбляли цей вид у деяких старих інтелігентських сім'ях. Тут часто в батька був окремий кабінет, з якого він появлявся коли-не-коли, немов первосвященик. Обідав він окремо, розважався теле окремо, навіть розпорядження щодо своєї сім'ї передавав через матір. Є й такі матері: у них своє життя, свої інтереси, свої думки. Діти перебувають у віданні бабусі або навіть домашньої робітниці.

Авторитет чванства. Це особливий вид авторитету віддалі, але, мабуть, ще шкідливіший. У кожного громадянина держави є свої заслуги. Але деякі люди вважають, що вони — найбільш заслужені, найповажніші діячі, й показують цю важність на кожному кроці, зокрема й своїм дітям. Удома вони навіть більше бундючаться та надуваються, ніж на роботі; вони тільки те й роблять, що говорять про свої достоїнства, з погордою ставляться до інших людей. Трапляється дуже часто, що вражені таким виглядом батька, починають чванитись і діти. Перед товаришами вони теж виступають не інакше, як з хвастовитим словом, на кожному кроці повторюючи: мій тато — начальник, мій тато — письменник, мій тато — командир, мій тато — знаменитість. Трапляється такий авторитет і в матерів: яка-небудь особлива сукня, важливе знайомство, поїздка на курорт — усе це дає їм підставу для чванства, для відокремлення від інших людей і від власних дітей.

Авторитет педантизму. У цьому разі батьки більше звертають увагу на дітей, більше працюють, але працюють як бюрократи. Вони переконані, що діти повинні кожне батьківське слово вислуховувати з трепетом, що їхнє слово — це святиня. Свої розпорядження вони дають холодним тоном, і оскільки воно вже дане, то негайно має стати законом. Такі батьки найбільше бояться, щоб діти не подумали, що тато помилився, що тато — людина нетверда. Якщо такий тато сказав: «Завтра буде дощ, гуляти не можна», то хоч би завтра була й добра погода, все одно гуляти не можна. Татові не сподобалась яка-небудь кінокартина, він узагалі заборонив дітям ходити в кіно, зокрема й на хороші фільми.

Тато покарав дитину, потім виявилось, що дитина не така винна, як здавалося спочатку, тато нізащо не скасує свого покарання: «Оскільки я сказав, так і має бути» .

На кожний день вистачає для такого тата діла, у кожному русі дитини він бачить порушення порядку й пристає до неї з новими вимогами та розпорядженнями. Життя дитини, її інтереси, її ріст проходять повз такого тата непомітно; він нічого не бачить, крім свого бюрократичного начальствування в сім'ї.

Авторитет резонерства. Тут батьки просто заїдають дитяче життя нескінченними повчаннями та повчальними розмовами. Замість того, щоб сказати дитині кілька слів, може, навіть і в жартівливому тоні, батько садовить її проти себе й починає нудну й надокучливу промову. Такі батьки певні, що в повчаннях полягає головна педагогічна мудрість. У такій сім'ї завжди мало радості та усмішки. Батьки щосили намагаються бути доброчесними, вони хочуть в очах дітей бути непогрішними. Але водночас забувають, що діти — це не дорослі, що в дітей своє життя і треба це життя поважати. Дитина живе більш емоційно, більш палко, ніж дорослий, вона щонайменше вміє міркувати. Звичка мислити повинна приходити до неї поступово й досить повільно, а постійні нотації батьків, постійні пиляння й балаканина проходять майже безслідно для дитячої свідомості. У резонерстві батьків діти не можуть побачити ніякого авторитету.

Авторитет любові. Це найпоширеніший вид фальшивого авторитету. У багатьох батьків панує переконання: щоб діти слухалися, треба, щоб вони любили батьків, а щоб заслужити цю любов, необхідно на кожному кроці показувати дітям свою батьківську любов. Ніжні слова, нескінченні поцілунки, лестощі надміру сипляться на дітей. Якщо дитина не слухається, її негайно питають: «Отже, ти тата не любиш?» Батьки ревниво стежать за виразом дитячих очей і вимагають ніжності й любові. Часто мати при дітях розповідає знайомим: «Він страшенно любить тата, а ще сильніше любить мене, це така ніжна дитина…»

Така сім'я настільки занурюється в море сентиментальності й ніжних почуттів, що вже нічого іншого не помічає. З уваги батьків випадає багато важливих дрібниць сімейного виховання. Дитина все повинна робити з любові до батьків.

У цій лінії багато небезпечних місць. Тут виростає сімейний егоїзм. У дітей, зрозуміло, не вистачає сил на таку любов. Дуже скоро вони помічають, що тата й маму можна як завгодно обманути, тільки треба це робити з ніжним виразом обличчя. Тата й маму можна навіть залякати, досить лише надутися й показати, що любов минає. Змалку дитина починає розуміти, що до людей можна підлещуватися. А через те, що вона не може любити так само сильно й інших людей, то підлещується до них уже без ніякої любові, з холодним і цинічним розрахунком. Іноді буває, що любов до батьків зберігається надовго, але всі інші люди розглядаються як сторонні й чужі, до них немає симпатії, немає почуття товариськості.

Це дуже небезпечний вид авторитету. Він вирощує нещирих і брехливих егоїстів. І дуже часто першими жертвами такого егоїзму стають самі батьки.

Авторитет доброти. Це найнерозумніший вид авторитету. В цьому разі дитяча слухняність також організується через дитячу любов, але вона викликається не поцілунками й ласкавими словами, а поступливістю, лагідністю, добротою батьків. Тато або мама виступають перед дитиною в образі доброго ангела. Вони все дозволяють, їм нічого не шкода, вони не скупі, вони чудові батьки. Вони бояться всяких конфліктів, вони люблять сімейний мир, вони ладні чим завгодно пожертвувати, аби тільки все було гаразд. Дуже скоро в такій сім'ї діти починають просто командувати батьками, батьківський неспротив відкриває найширший простір для дитячих бажань, примх, вимог. Іноді батьки дозволяють собі невеликий опір, але вже пізно — у сім'ї утворився шкідливий стиль відносин.

Авторитет дружби. Досить часто ще й діти не народились, а між батьками вже є договір: наші діти будуть нашими друзями. Узагалі це, звичайно, добре. Батько й син, мати й дочка можуть бути друзями й повинні бути друзями, але все-таки батьки залишаються старшими членами сімейного колективу, а діти — вихованцями. Якщо дружба досягне крайніх меж, виховання припиняється або починається протилежний процес: діти починають виховувати батьків. Такі сім'ї іноді трапляються серед інтелігенції. У цих сім'ях діти називають батьків Петькою або Маруською, сміються з них, грубо обривають розмову, повчають на кожному кроці, ні про яку слухняність не може бути й мови. Але тут немає й дружби, бо ніяка дружба не можлива без взаємної пошани.

Авторитет підкупу. Найбільш аморальний вид авторитету, коли слухняність просто купується подарунками та обіцянками. Батьки, не соромлячись, так і кажуть: будеш слухатись, куплю тобі коника, будеш слухатись, підемо в цирк.

Зрозуміло, в сім'ї теж можливе певне заохочування, щось подібне до преміювання; але ні в якому разі не можна дітей преміювати за слухняність, за добре ставлення до батьків. Можна преміювати за добре навчання, за виконання справді якоїсь важкої роботи. Але й у такому разі ніколи не можна наперед оголошувати премію й підхльостувати дітей у їх шкільній або іншій роботі спокусливими обіцянками.

Виховання дітей — справа надзвичайно важлива і складна, це окрема галузь нашого життя. Діти — майбутні громадяни України. Вони творитимуть її історію. Діти — це майбутні батьки й матері, які також стануть вихователями своїх дітей. За словами А. Макаренка: «Наші діти — це наша старість. Правильне виховання — це наша щаслива старість, погане виховання — це наше майбутнє горе, це наші сльози, це наша вина перед іншими людьми, перед всією країною». Виховати дитину правильно набагато легше, ніж перевиховувати. Поговоримо про найголовніше — про взаємини батьків і дітей, про те, як встановити і постійно підтримувати з дітьми родинний контакт, як поводити себе в різних ситуаціях, як виховувати в дітей високе почуття власної людської гідності та дбайливе ставлення до гідності кожної людини. Розглянемо коротко окремі положення педагогічної науки та важливість оволодіння нею батьками.

Педагогіка — це наука про виховання і розвиток дитини. К. Ушинський у своїх творах наголошував, що педагогіка не лише наука, «а й — найширше, найскладніше, найвище і найнеобхідніше з усіх мистецтв». Він вбачав мистецтво педагогіки у задоволенні однієї з найбільших потреб людини — прагнення до самовдосконалення її душі та тіла, щоб с гати гармонійно розвиненою особистістю. А для цього, на думку видатного педагога, батьки і вихователі мають пізнати дитину, якою вона є насправді, з усіма її чеснотами і недоліками, якою вона є в сім'ї, наодинці зі своєю совістю, в радощах і в горі та в інших ситуаціях. Тому завжди слід керуватися настановою К. Ушинського: «Якщо педагогіка хоче виховати людину різнобічне, вона передусім має пізнати її так само різнобічне».

Педагогічна культура батьків насамперед передбачає психолого-педагогічні знання, педагогічну етику, педагогічний такт, культуру поведінки і культуру спілкування, високу моральність і духовне багатство матері та батька. Один лише перелік того, чим повинні володіти батьки, виховуючи своїх дітей, зобов’язує їх досконало знати головні завдання сімейного виховання. Розглянемо зміст основних понять педагогічної культури.

Педагогічна етика — це сукупність правил моральної поведінки педагога, батька й матері в типових ситуаціях та обставинах виховної діяльності і в ставленні до вихованця.

Педагогічний такт — це вміння обирати доцільний тон та стиль спілкування з дитиною і в кожному окремому випадку застосовувати найефективніший за даних обставин засіб виховного впливу. Складовими педагогічного такту є спостережливість, довіра й повага до дитини, справедливість, витримка, самовладання, чуйність, милосердя, обережність, делікатність, вимогливість.

Культура мовлення — досконале володіння державною мовою та вміле використання мовно-літературних засобів для виховання дитини.

Культура педагогічного спілкування — ціла система способів, умінь і навичок, комунікативних засобів, метою яких є виховний вплив та створення сприятливого психологічного клімату у спілкуванні з дітьми, батьками чи колегами. Ще античний філософ Квінтіліан говорив: «Річ не стільки в тому, про що ви говорите, скільки в тому, як ви говорите».

У кожній сім'ї свої проблеми. Спробуємо їх узагальнити.

По-перше, батькам слід звертати увагу на формування мотивів поведінки дітей в сім'ї. Під впливом економічних негараздів та низького рівня матеріального забезпечення у значній частині сімей спостерігається егоїзм, самолюбство, жадібність у поведінці дітей. Неабияке значення має, ким стануть наші діти, але стократ важливіше — якими вони стануть. А стати вони повинні насамперед громадянами України, людьми на землі. До цієї професії — бути людиною, громадянином — діти готуються в процесі своїх стосунків з дорослими, з батьками і між собою.

По-друге, дуже важливим є ставлення людини до праці. До праці, що спрямована на користь людям, на духовний розвиток, праці вільної, яка виховує гідність і повагу До людини. Сім'я і школа мають виховати в дитині звичку до праці й повагу до людей праці, допомогти їй знайти працю до душі. Дитина має усвідомити, що потреба в праці — це найважливіша соціальна потреба людини. На превеликий жаль, 60 відсотків дітей не мають постійних домашніх обов’язків. Чимало з них не мають уявлення про працю своїх батьків. А ще Жан-Жак Руссо попереджав: «Звільніть дитину від будь-яких обов’язків — і ви отримаєте морального виродка».

По-третє, батьки, як і вчителі, мають керуватися принципом А. Макаренка: якомога більше вимогливості до вихованця і якомога більше поваги до нього. Треба знайти в дитині позитивне, не поспішати робити висновки, підходити до неї з оптимізмом, тобто вірити в добре, хороше в ній. Слід з повагою ставитися до дитини, хоч іноді вона і не заслуговує на це. Така позиція пробуджує найпрекрасніше в душі кожної людини, і це прекрасне не повинно в ній загинути. Вихователь чи батько має стати «садівником», який доглядає за деревами: обрізає сухі гілки, використовує добрива, ліки, які знешкоджують небезпечних ворогів саду.

По-четверте, не слід навішувати дітям ярликів: «складна дитина», «важкий підліток», «поганий характер», «педагогічне занедбаний» тощо. Таку славу треба зупиняти всіма можливими засобами: будучи великим тягарем для вихованця, вона породжує негативні почуття до батьків, до вчителя і стимулює погані вчинки. Разом з повагою до вихованця необхідна висока вимогливість. Гуманістична педагогіка виступає проти підозри, недовіри, крику, зауважень нетактовного характеру. Батьки мають не просто повчати дітей, а навчати їх навчатися, запалювати потяг до знань і при цьому завжди залишатися добрими і чуйними людьми; вчити дітей бути веселими, здоровими, енергійними, отримувати задоволення від праці, від навчання, розвивати фантазію і силу. Разом з тим слід пам’ятати, що діти — великі правдолюби. Вони не терплять найменших відступів від правди.

Щоб правильно обирати мету виховання для конкретної дитини, а також його засоби і зміст, не слід припускатися педагогічних помилок. Не варто захоплюватися якимось одним методом виховання, пам’ятаючи, що немає ані хороших, ані поганих методів, а є конкретна дитина, конкретна педагогічна ситуація, конкретні умови життя.

Індивідуальне виховання — це делікатна й тонка справа, а тому треба володіти талантом індивідуального впливу, так званим педагогічним дотиком, відчувати, якою дитина є зараз і якою вона може стати в майбутньому.

Найбільша помилка в сімейному вихованні — це застосування до дітей фізичних засобів впливу та надмірна суворість у взаєминах з ними.

Дитина завжди має відчувати материну любов і ніжність, батькове тепло й увагу. Вчені дослідили, що без батькового тепла та ніжності, без материної ласки діти хворіють, у них часто стаються серйозні психічні зриви. Для того щоб дитина нормально фізично й розумово розвивалась, її необхідно приголубити 7−8 разів на день, поцілувати, похвалити, подякувати тощо. Коли мати чи батько інстинктивно гладить дитину по голівці, притискає до себе, бере на руки, цілує, говорить ласкаві слова, вони навіть не усвідомлюють всієї значущості цих лікувально-профілактичних процедур. Дитину-невдаху потрібно пестити вдвічі більше, і тоді кожний день у неї буде радісним. Михайло Булгаков, до речі, писав: «Що гірше людині, то більше її треба хвалити», а Михайло Зощенко застерігав: «Без ласки помирають не тільки діти, а й дорослі».

Молоді матері мають якомога раніше усвідомити, що поширена мода не годувати малюка груддю, як і «не привчати до рук», не звертати уваги на дитячі крики-волання — це жорстока мода, що неминуче позначиться па психічному й фізичному розвитку дитини. Ласка — одна з біологічних потреб дитини. Тому батькам слід утримуватися від зайвих зауважень, особливо за дрібні і ненавмисні провини. Дотримуйтеся правила: краще бути щедрим на похвалу, ніж на осуд.

Дайте дитині пережити радість успіху в навчанні. Робіть усе, щоб дитинство і майбутнє ваших дітей були прекрасними.

Використовуйте для цього чарівність нашої української природи. В. Сухомлинський в одному зі своїх оповідань пише про третьокласника Василька, що якось уранці поїхав з татом в поле і вперше побачив схід сонця:

«Як красиво! — тихо промовив Василько. — Невже так починається кожен день? Скільки таких ранків я проспав?»

Цей приклад свідчить, що учень має втішатися не з того, яку одержав оцінку, а з того, як він розвиває свої обдаровання, увагу, уяву, пам’ять, мислення, як зміцнює здоров’я, виробляє риси, необхідні в житті, — спостережливість, організованість, наполегливість, самостійність, творчість.

По-п'яте, В. Сухомлинський розглядає сім'ю як первинний чинник громадянського виховання. Першоджерелом такого виховання є, на думку педагога, взаємини між батьками, культ матері в сім'ї, розуміння дітьми невичерпності материнської любові. Особливий акцент робиться на повазі до літніх людей, дідусів і бабусь, до старості взагалі. В. Сухомлинський наголошував на необхідності вже з раннього віку привчати дитину бачити в інших людях, як у дзеркалі, свої душевні пориви, прагнення, бачити себе. Він радив батькам і вихователям навчати дітей відчувати поруч із собою людину, розуміти її душу, бачити в її очах радість, горе, біду, не бути байдужим, розвивати чутливість своєї совісті. Разом з тим видатний педагог застерігав: якщо дитина знає лише радість споживання, вона буде безсердечною і байдужою.

По-шосте, розвиток людини неможливо уявити без спілкування її з іншими людьми. Відлучення від спілкування нерідко призводить до повної втрати людської особистості, її соціальних рис і властивостей. Спілкування — це спосіб зв’язку з людьми в процесі їхньої взаємодії. Культура спілкування — невід'ємна частина загальної культури людини.

Культура ж педагогічного спілкування — поняття надзвичайно складне, це соціально-психологічний фундамент, який дає змогу творчо розв’язувати складні навчально-виховні завдання, вона обов’язково передбачає ґрунтовні психолого-педагогічні знання, високу моральну культуру, культуру етичного мислення, а також культуру почуттів та поведінки й обов’язково — ставлення до дитини як до рівноправного суб'єкта спілкування.

Велику роль у культурі спілкування й виховання дітей відіграють такі правила:

* Ставлення до дітей не повинно бути авторитарним і деспотичним.

* Вияв батьківської любові не повинен бути надмірним, бо це тільки завдає шкоди дітям.

* Батьки мають бути для дітей прикладом в культурі спілкування з іншими людьми.

* До кожної дитини необхідно підходити індивідуально, відповідно до її характеру та особливостей.

* Треба любити дітей, поважати їхню гідність, бути справедливими й тактовними у стосунках з ними.

* Щоденно знаходити час для спілкування з дітьми, цікавитися їхніми успіхами й невдачами, радити, допомагати і пам’ятати, що спілкування з дітьми нічим замінити не можна.

По-сьоме, відомий український громадський діяч В’ячеслав Липинський у своїй книжці «Україна на переломі» писав: «Кожне національне відродження починається з відродження еліти». То будьмо ж горді з того, що кожний з нас, виховуючи дітей високоосвіченими й національне свідомими патріотами України, наближає сьогодні це відродження.

На жаль, значна частина батьків не володіє педагогічною культурою і психолого-педагогічними знаннями. Дослідженнями встановлено, що 65 відсотків молодих людей, які народжують дітей, не мають навіть уявлення про зміст, форми та методи виховання дітей в сім'ї, 20 відсотків керуються батьківською педагогікою, виховуючи своїх дітей так, як їх самих виховували в сім'ї, і лише 15 відсотків мають психолого-педагогічні знання та уявлення про зміст і завдання сімейного виховання. От вони й дають школі та суспільству той незначний відсоток учнів, що навчаються на добре і відмінно. Решта ж дітей, не маючи належного впливу сімейного виховання, не готові до навчання в школі.

Вихід лише в одному — відродити систему педагогічного всеобучу батьків.

Першим кроком на цьому шляху має стати запровадження обов’язкових курсів для майбутніх і молодих батьків при дитячих дошкільних закладах і школах. Пропонуємо таку тематику курсів:

* Як створити здорову сім'ю?

* Як народити здорову дитину?

* Як розвивати й виховувати дитину переддошкільного віку?

* Роль батьків, дошкільного закладу і школи в підготовці дітей до навчання.

* Організація життя і навчання дітей молодшого шкільного віку.

* Педагогіка і психологія культури сімейного спілкування.

Другим кроком мають стати постійні батьківські педагогічні лекторії при школах. Вони передбачають:

— лекції з педагогіки, психології та методики сімейного виховання;

— проведення семінарських занять та педагогічних дискусій;

— проведення навчально-педагогічних ігор;

— круглі столи та педагогічні конференції для батьків, що має сприяти обміну кращим досвідом виховання дітей;

— аналіз та розв’язання складних педагогічних ситуацій.

Третім кроком має стати відкриття педагогічних віталень та батьківських лекторіїв при міських, районних, сільських і відомчих будинках культури, де мають проводитись:

— консультації для батьків;

— вечори запитань і відповідей;

— виставки педагогічної літератури для батьків.

Четвертий крок — це активізація діяльності шкільних і класних батьківських комітетів, створення громадських організацій «На допомогу сім'ї та школі».

І п’ятий крок — це організація педагогічного всеобучу батьків через радіоі телевізійні передачі у зручний для батьків час, а також створення постійних педагогічних рубрик для батьків у найбільш масових та авторитетних газетах і журналах, висвітлення через них форм і методів сімейного виховання, національних традицій народної педагогіки та досвіду сімейного виховання.

Лабораторія сімейного виховання Інституту проблем виховання Академії педагогічних наук України розробила чудову концепцію «Сім'я і діти» та програму педагогічного всеобучу батьків, але зрушень щодо їх впровадження досі немає.

Керівникам навчальних закладів слід усвідомлювати, що без озброєння батьків педагогічними знаннями, без грамотного й цілеспрямованого впливу батьків на дітей система освіти не впорається із завданнями, які стоять перед нею, щодо формування гармонійно розвинених, високоосвічених, національне свідомих і духовно багатих громадян України.

1.2 Світом править рука, що гойдає колиску

«Важко знайти таку націю, в історії якої залишили б про себе пам’ять так багато видатних жінок, як це ми бачимо в українській. Ярославна — дружина князя Ігоря, княгиня Ольга, дочки Ярослава Мудрого (Анна — королева Франції, Єлизавета — королева Норвегії, Анастасія — королева Угорщини), Євпраксія (онука Мономаха) — це доба Київської Русі. А ось доба козацтва і гетьманства: Маруся Богуславка, Маруся Чурай, Роксолана (дружина турецького султана Сулеймана), Анастасія Заславська (видавець знаменитого Пересопницького Євангелія) та багато інших. Згадаємо тут і видатних жінок більш пізньої пори: Марко Вовчок, Леся Українка, Марія Заньковецька… можна перераховувати й перераховувати» (Юрій Канигін, Зеновій Ткачук. Українська мрія).

Особливе становище жінки в українському суспільстві пов’язане з розв’язанням ключових проблем українського відродження. Це і проблеми моралі, яка закладається в дитинстві, і мови. Немає потреби доводити, що діти говорять мовою своїх родин — материнською мовою. І соборність України так чи інакше випливає з душевної соборності (єдності) її громадян і формується насамперед у сім'ї. Розвиток дошкільного та шкільного виховання («горнила людських душ») — справа жіночих рук і характерів. Особистість жінки тут ніким і нічим не замінити. Істинний патріотизм — любов до України — у людини невідривний від любові до своєї малої батьківщини, її калинових кущів, вишневих садків, білої хати і мами на порозі із сумними чи радісними очима, лагідною усмішкою, тихим голосом… і проникливими словами пісні: «Я козачка твоя, я дружина твоя, пане полковнику мій синьоокий». Ось де закладено фундамент школи патріотизму! Козак, до якого звертається дружина з такими словами, непереможний у будь-якому герці…

Рівень ставлення до жінки визначає зрілість суспільства, а наша турбота про матерів — його моральну висоту чи навпаки — зіпсованість і моральну вбогість. У народі кажуть: «Нещаслива та сім'я, де жінка сумна». Не може бути щасливою і країна, де невлаштовані сім'ї, не створено або порушено сімейний лад і затишок. А благополуччя сім'ї залежить від жінки-матері — її внутрішнього світу, усмішки, теплого погляду. Жінка дає нове життя людині, вигодовує і виховує її. Про лагідну материнську усмішку, теплоту її рук ми пам’ятаємо все своє життя. Недарма давня народна мудрість говорить: виховуючи хлопчика —- виховують чоловіка, виховуючи дівчинку — виховують націю.

Мати — невичерпне джерело добра, всерозуміння та всепрощення. Завдяки її життєлюбству, милосердю й безкорисливості створюється, міцніє і зростає сім'я. Жінка, яка втратила почуття доброти, відданості, турботи, готовність зігрівати своїм коханням, — це нещастя. Нещастя і для неї, і для всього світу. Жінка, яка перестала бути жінкою, — це кінець, виродження людського роду.

Побожні люди стверджують, що тільки молитви матерів долинають до Всевишнього. Найвагоміша присяга—заприсягання матір'ю, найпринизливіша образа — лихе слово про неньку. Невдячність взагалі ганебна, невдячність до матері — мерзенна. Не можна вірити в порядність людей, які забули своїх матерів.

П'єр-Огюстен Бомарше якось сказав, що кожна людина — чиясь дитина. Людиною, особистістю, громадянином дитину насамперед виховує мати. Для матері немає більшої радості, ніж похвальне слово про її дітей. І немає більшого болю й горя, ніж поганий поговір про них.

Так кажуть українці і додають: «Коли міцна родина, то й держава сильна». «Тільки високе становище жінки в українському суспільстві забезпечувало першість духу над тілом у статевих стосунках (а саме цим і відрізняється людина від тварини). Тому і модель української сім'ї виступає як святиня людського духу, шляхетних емоцій, кохання, вірності, постійного живого спілкування, взаємоповаги, вдячності синів і дочок, сімейної солідарності, теплоти людських сердець. Це невмируща берегиня моральних засад, національних звичаїв і традицій, пам’яті предків, духовної єдності минулих і теперішніх поколінь. Усе це визначає зміст поняття „національне відродження“, усім цим була сильною наша нація в минулому, цим вона явить свою привабливу силу та авторитет у майбутньому!» — пишуть автори книжки «Українська мрія».

Пріоритет жінки виявляється у формах сватання та шлюбу, в системі подружніх стосунків, у міфології та демонології, фольклорі. Постійна відсутність чоловіка, який пішов у військовий похід або загинув, сприяла формуванню в української жінки стійкості, незалежного характеру. Треба було вирішувати важкі й важливі справи, самій виховувати дітей, синів — мужніх патріотів рідної землі. Все це підносило на вищий щабель її власну гідність та авторитет, виховувало самостійність і волелюбність. Як ніде в Європі, жінка була рівноправна з чоловіком, якщо того бажала. І ніколи чоловік не нехтував її думкою. Дружина одного з визначних ватажків національно-визвольної війни в Україні 1648−1654 років, сподвижника Богдана Хмельницького, черкаського полковника Максима Кривоноса за його відсутності нерідко давала вказівки козакам та козацьким старшинам, і жоден з них не смів їй заперечити, називаючи її матір'ю. Жінки з українських аристократичних родин брали участь у підписанні найважливіших державних угод. Широкі юридичні права мали не лише жінки вельможних чоловіків. Велика повага до жінки, матері роду, виявлялася і в тому, що її підпис, у разі втрати чоловіка, за укладення цивільних угод важив більше, ніж підпис її дорослих синів з усіма їхніми становими правами, і ставився першим.

Жінка постійно виконувала обов’язки Берегині сімейної оселі. У чарівному світі, що його створювала в сім'ї українська жінка-мати, брали початок ідеали народної педагогіки — виховання працьовитості, взаємодопомоги, людської гідності та патріотизму.

На думку багатьох учених, найважливіше значення для формування національної психіки та моралі має саме ця особливість життя української родини: становище в нім жінки, зокрема жінки-матері. До матері звернена глибока любов її дітей упродовж їхнього життя. Це пояснюється матріархальним характером української родини, де майже вся влада належить матері, яка до того ж виховує дітей.

Я, полтавець, лише нещодавно дізнався, що дівоче прізвище матері поета було Щербань, і мені мимоволі пригадалося наше козацьке село Щербані, що на Полтавщині. Наш великий рід пишається тим, що в ньому всі подружжя були вірні палкому коханню юності. Жодне подружжя не розлучилося і жодна дитина не лишилася без батька, хіба що той загинув на бойовищі, захищаючи Батьківщину.

І сучасну, і традиційну оселю в Україні важко уявити без рушників. А придивіться, де саме матері — справжні берегині хатнього вогнища — розвішують рушники. Над вікнами і над дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім.

Наше дитинство починається з матері. Вона — найрідніша та найдорожча в цілому світі людина. Кожне її слово, мудрі поради і добрі діла — це Книга життя, з якою ми вирушаємо в далекі світи. І перший усміх сонця, і перший «добридень» людям — це теж від матері. І оте одвічне «не вкради», «не убий», «шануй старших», «люби ближнього свого». .

Мамина Книга життя… Вона про радощі й тривоги. Про вміння творити правду і доброту. А серед усіх премудрощів материнської науки найперша — любити людей. Без цього ніхто не зможе піднятися на крилах своєї мрії.

Світом править рука, що гойдає колиску. Тому якнайтепліше відзначаймо в кожній родині другої неділі травня свято Матері. Хай у цей день, особливий для кожного з нас, кожна мати відчує тепло і ласку своїх дітей і всієї родини. Для одних це свято приходить уперше, а для когось повертається з небуття. У 30-ті роки минулого століття його святкували в Західній Україні, а потім ця традиція урвалася на кілька десятиліть.

Усім відомо, що батько й мати — перші вихователі своїх дітей, але не лише в побуті, а й у педагогічній науці здебільшого йдеться про роль матері у вихованні дітей, про материнську школу. Матір називають Берегинею сімейного вогнища і духовності, Берегинею нації. Найдорожчій у світі людині — мамі — українські поети та композитори присвятили найкращі твори. Вірш Андрія Малишка «Пісня про рушник» («Рідна мати моя»), покладений на музику Платоном Майбородою, став улюбленою народною піснею. Про особливу повагу до матері з натхненням писав Тарас Шевченко. Та чомусь про роль батька у вихованні дітей в поезії і сучасній педагогічній науці говорять мало. Більше наголошують на ролі батька як голови сім'ї, що повинен забезпечувати побутові умови, добувати гроші, аби одягти, нагодувати і вивчити дитину. Але такий підхід не зовсім виправданий.

Авторитет батька у вихованні дітей в народній педагогіці дуже високий. Для вираження поняття «рідний батько» вживають слова: батько, тато, няньо. У народі кажуть: «Не навчив батько, не навчить і дядько», «Не хочеш слухати тата, то послухаєш колись ката», «Добре тому, хто має батька, бо в батька найтепліша хатка», «Таткова хата усім багата».

Запам’ятайте кілька порад чоловікам-батькам: Чоловік — опора сім'ї, а дружина — її окраса.

Батьку, виховай сина, щоб було кому перевершити тебе. В цьому рух життя. В кожному «гидкому каченяті» живе білий лебідь — не губи, а пробуджуй його. Дитина цікава тим, чим вона відрізняється від інших, а не тим, чим вона схожа на всіх.

Батьки і діти повинні вчитися разом — одні навчатися, інші — доучуватися. Не вимагайте зубріння, бо воно не лише вбиває інтерес до навчання, а й створює «живих роботів». Дитина пізнає світ дивуючись, підліток — сумніваючись, юнак — утверджуючись. У народі кажуть: «Дурень вчиться на власному досвіді, а розумний — на чужому». Неоціненність чужого досвіду в тому, що він розвиває в тобі почуття співпереживання, співчуття, розуміння дійсності. «Найкраща людина та, яка живе переважно своїми думками і чужими почуттями. Найгірший сорт людини — яка живе чужими думками і власними почуттями» (Лев Толстой).

Батьку, не перекладай своїх обов’язків допомагати дітям у навчанні на дружину. Вона й так має потрійне навантаження, працюючи на виробництві чи в установі, ведучи домашнє господарство та годуючи дітей і тебе.

Виховання дитини починається з виховання дорослих. Шляхетність душі батьків не завжди передається у спадок дітям.

Душа — це трансформатор, що поєднує палкі почуття і холодний розум. У душі поєднуються віра, надія «і любов. «Любов до дітей виховується тільки любов’ю — як вогник запалюється тільки від вогню» (Василь Сухомлинський).

Батько має задовольнятися не тим щастям, яке він відчуває, а тим щастям, яке він дає дитині.

Що довша проповідь батька, то менше в ній смислу й користі.

Той, хто негідно себе поводить, не виховає гідності в іншого.

«Якщо ви хочете своїм синам щастя, іноді, а то й якнайчастіше, будіть їх на світанку. Відкривайте перед ними дивовижний світ праці. Прагніть до того, щоб життя ваших синів було неспокійним, тривожним, клопітливим — це і є щастя» (Василь Сухомлинський). Робіть усе, щоб для ваших синів і дочок думка про творчу працю на благо незалежної України була щастям.