Аналіз та дослідження впливу конкурентної політики держави на ефективність роботи підприємства в умовах ринку (на прикладі ТОВ «Тарвакс»)

ВСТУП

Актуальність теми. Сьогодні підприємства вимушені працювати у складних економічних умовах. До погіршення роботи підприємств призводять замала структурна перебудова, зменшення ринків збуту через не конкурентоспроможність, недостатня інвестиційна діяльність, невдосконалена система платежів, поганий технічний та технологічний стан виробництв. Все це не може не відбитися на розвитку конкуренції в Україні. Сучасні економічні реформи неоднозначні, це призвело до довготривалої економічної кризи в країні.

Аналізуючи соціально-економічну ситуацію сьогодення можна стверджувати, що масштаби кризи досягли такого рівня, що ситуація в суспільстві стала екстремальною, ринкові механізми перебувають у стадії реформування, а подолання кризових явищ потребує інтенсивних заходів.

Низька конкурентоспроможність вітчизняних підприємств — важливий чинник, який впливає на економічну безпеку країни, тому що конкурентоспроможність дає можливість ввійти у світову економічну систему і є інтегральним показником розвитку країни.

Власників підприємств насамперед хвилює забезпечення беззбитковості підприємства, контроль зростаючих грошових потоків, а вже потім питання позиції на ринку, створення конкурентних переваг. Тому підвищення конкурентоспроможності підприємства — необхідність сучасного етапу розвитку економіки країни.

За сучасних умов прискорення світового інтеграційного процесу дедалі більшої актуальності набувають питання ефективного розвитку економіки України при її входженні до міжнародної економічної системи. Розвиток національної економіки ґрунтується на створенні її конкурентоспроможності, головною умовою забезпечення якої є конкурентоспроможність національних підприємств. Саме тому побудова механізму створення та підвищення конкурентоспроможності підприємства визначає його функціонування і розвиток в умовах сучасного високо конкурентного ринку, і є основною передумовою розвитку національної економіки.

В сучасній економічній літературі існує багато визначень поняття «конкурентоспроможність підприємства». Першим в науковий обіг це поняття ввів М. Портер, визначаючи його як «здатність підприємства утримувати конкурентну перевагу над конкурентами на ринку». Під конкурентною перевагою автор мав на увазі «продуктивність використання ресурсів», де критерієм виступає рентабельність виробництва. В подальших своїх роботах автор розширив визначення поняття конкурентоспроможність «це реальна і потенціальна можливість фірм за існуючих умов проектувати, виготовляти, збувати товари, які за ціновими й неціновими характеристиками привабливіші для споживачів, ніж товари їх конкурентів».

Вагомий внесок у розробку теоретичних та методичних питань впливу конкурентної політики держави на ефективність роботи підприємства в умовах ринку внесли: С. Ф. Голов, Ф. Ф. Бутинець, В. В. Сопко, Н. М. Ткаченко, М. В. Кужельний, О.Б. Бутнік-Сіверський, В. С. Рудницький, А.П. Грінько, І.А. Бігдан, В. В. Сатовський, С. Й. Сажинець, В. В. Пастушкова, Г. В. Савицька, А. Д. Шеремет, А. Велш Глен, Г. Шорт Деніел, Б. Нідлз, Д. Колдуел та інші.

Вагомий внесок в теорію і практику щодо розвитку конкурентоспроможності підприємства внесли наступні вчені-економісти: В. Александрова, І. Бігдан, Л. Бражна, Ф. Бутинець, О. Бутнік-Сіверський, М. Вачевський, В. Геєць, В. Жук, В. Івашкевич, О. Кендюхов, А. Клименко, Т. Ковальчук, П. Крайнєв, Л. Михайлова, В. Моссаковський, А. Нарожний, В. Паладій, І. Пилипенко, В. Ситник, О. Святоцький, О. Стрижак, Л. Сук, М. Туріянська, Л. Федулова, П. Цибульов, В. Чеботарьов та ін.

Однак залишається невирішеним питання забезпечення єдиних підходів до економічної сутності впливу державної політики на конкурентоспроможність підприємства.

Мета та завдання дослідження. Метою роботи є аналіз та дослідження впливу конкурентної політики держави на ефективність роботи підприємства в умовах ринку. Відповідно до мети роботи потрібно виконати наступні завдання:

— вивчити суть, цілі та напрямки конкурентної політики держави;

— дослідити конкурентну політику держави як складової державного регулювання економіки;

— проаналізувати світовий досвід реалізації конкурентної політики;

— провести аналіз техніко-економічних показників діяльності підприємства;

— надати оцінку конкурентоспроможності ТОВ «Тарвакс»;

— проаналізувати конкурентну політику держави щодо діяльності підприємства;

— дослідити стратегічні заходи щодо підвищення рівня конкурентоспроможності підприємства;

— зазначити пропозиції щодо підвищення конкурентоспроможності підприємства;

— проаналізувати охорону праці на ТОВ «Тарвакс».

Об'єктом дослідження є конкурентоспроможність підприємства.

Предметом дослідження є ефективна діяльність підприємства під впливом конкурентної політики держави (на прикладі - ТОВ «Тарвакс»).

Методи дослідження. Теоретичною і методологічною основою роботи стали фундаментальні положення економічної теорії, вітчизняні і зарубіжні законодавчі та нормативні акти, наукові праці вчених з зазначеного завдання. У процесі дослідження використовувалися дані фінансової та статистичної звітності підприємства ТОВ «Тарвакс». Для визначення формування конкурентної політики підприємства застосовувалися методи причинно-наслідкового та абстрактно-логічного зв’язку. Статистичний метод дослідження був використаний під час аналізу фінансової звітності на підприємстві. Для визначення конкурентоспроможності підприємства використовувався метод експертних оцінок. Графічний метод застосовувався для оцінки конкурентної стратегії на підприємстві.

Структура роботи. Дипломна робота виконана відповідно до мети та завдань дослідження. Дослідження складається з чотирьох розділів, які містять 11 підрозділів. Загальний обсяг роботи становить 122 сторінки. Список використаних джерел складається зі 100 позицій.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ КОНКУРЕНТНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

1.1 Суть, цілі та напрямки конкурентної політики держави

Стратегічною метою конкурентної політики є державна підтримка ефективної конкуренції і створення рівних умов для всіх агентів ринкових відносин. Стратегічна мета конкурентної політики відбиває її взаємозв'язок з іншими складовими економічної політики в Україні. Головне завдання конкурентної політики — формування такого середовища, за яким дії ринкових агентів, що порушують конкурентні правила, стають економічно невигідними.

Мета і завдання конкурентної політики повинні бути поєднані з усім комплексом проблем соціально-економічного розвитку в Україні. Більшість питань у сфері конкурентної політики мають системний характер і потребують комплексних заходів та повсякденного контролю.

Мета конкурентної політики в Україні не може не бути двоєдиною: по-перше, сприяння розвиткові ефективної економічної конкуренції; по-друге, обмеження монополістичних зловживань в економіці.

Втручання держави у конкурентні відносини здійснюється, як правило, у трьох випадках:

— у разі порушення чинного законодавства про захист економічної конкуренції;

— у разі необхідності попередження (запобігання) порушень законодавства про захист економічної конкуренції;

— у разі відсутності конкуренції з об'єктивних причин, насамперед, на ринках суб'єктів природних монополій [44, c. 176].

Конкурентна політика включає дії держави, спрямовані на припинення, попередження та обмеження антиконкурентної діяльності. Важливо стимулювати конкурентну поведінку суб'єктів господарювання, сприяти прийняттю ними більш ефективних ринкових рішень, кращому захисту прав та інтересів споживачів.

Кінцева мета конкурентної політики — підвищення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва. Це досягається на основі диверсифікації, зниження бар'єрів для вступу на ринок, залучення інвестицій для модернізації виробництва тощо. Важливе значення має подолання негативного впливу тіньової економіки на стан конкуренції.

Вирішальним завданням конкурентної політики є створення рівних умов у здійсненні підприємницької діяльності. Реалізація дієвої конкурентної політики забезпечує рівні умови здійснення підприємницької діяльності для всіх суб'єктів господарювання незалежно від форми власності. Цього неможливо домогтися без розвитку конкурентного середовища, що передбачає, зокрема: усунення бар'єрів доступу підприємців на окремі потенціально привабливі ринки, удосконалення правил надання послуг суб'єктами природних монополій та механізмів формування цін на них, упорядкування процесу надання платних послуг органами влади та наближеними до них структурами та ін. Важливою складовою конкурентної політики має стати регулювання державної допомоги (підтримки).

Чималого значення має забезпечення умов для ефективного функціонування національних товарних ринків. Необхідним є налагодження постійного моніторингу найважливіших ринків, стану конкуренції на них, вивчення реальних проблем попиту та пропозиції, що виникають на цих ринках. Державне втручання на монополістичних і олігополістичних ринках повинно бути активним і цілеспрямованим. Особливої гостроти набуває необхідність вжиття рішучих заходів з обмеження антиконкурентних дій на найбільш соціально важливих ринках (житлово-комунальних послуг, хліба, молока тощо) [95, c. 48].

Серед завдань конкурентної політики є: запобігання монополізації товарних ринків, протидія негативним проявам ринкової влади з боку окремих суб'єктів господарювання, сприяння розвитку конкурентного середовища та ін. Важливим є визначення, недопущення та припинення суспільно загрозливих форм шкідливого використання об'єктів права власності. Йдеться про регулювання відносин приватної власності як інституту ринкової конкуренції.

В Україні більш ефективно з конкурентною політикою мають бути поєднані процеси приватизації. На практиці часто-густо приватизація використовується як один із методів активної боротьби з конкурентами. Завдання полягає в тому, щоб на основі приватизації створити ефективне конкурентне середовище на відповідних ринках.

Основними формами конкурентної політики держави вважаються:

— боротьба зі зловживанням монопольним (домінуючим) становищем;

— надання дозволу на узгоджені дії та концентрацію;

— заборона антиконкурентних узгоджених дій;

— захист від антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю;

— заборона обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб'єктів підприємництва;

— контроль за економічною концентрацією, якщо це призводить до обмеження конкуренції [46, c. 103].

Контроль за рівнем економічної концентрації об'єктів господарювання — це, насамперед, контроль за злиттям підприємств (фірм), яке призводить до зайняття домінуючої позиції на ринку.

Основними напрямками реалізації конкурентної політики в Україні у сучасних умовах є:

— узгодження промислової, зовнішньоекономічної, регуляторної політики та політики у сфері приватизації з конкурентною політикою;

— забезпечення ефективного розвитку конкурентних відносин та подальше зменшення рівня монополізації вітчизняної економіки;

— підвищення конкурентоспроможності національного виробництва;

— оптимізація діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування як суб'єктів конкурентних відносин;

— удосконалення регулювання діяльності суб'єктів природних монополій;

— розвиток законодавства про захист економічної конкуренції.

Для ефективної реалізації конкурентної політики необхідно забезпечити: прозорість, досконалість та ефективність процесів приватизації; обмеження і подолання тіньового характеру економіки; захист інтересів України на світових ринках; сприяння узгодженим діям суб'єктів вітчизняної економіки на міжнародній арені та ін.

Державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, захист інтересів суб'єктів господарювання та споживачів від його порушень здійснюються органами Антимонопольного комітету України. В організаційному плані Антимонопольному комітету України надані необхідні повноваження щодо забезпечення формування конкурентного середовища і застосування штрафних санкцій до порушників чинного конкурентного законодавства. Основними засобами реалізації конкурентної політики на практиці є розслідування та експертизи [46, c. 169].

Зміни в конкурентному законодавстві, які було введено з початку 2004 р. (Закон Укаїни «Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної конкуренції» від 20 листопада 2003 p.), визначають АМКУ як державний орган зі спеціальним статусом, який забезпечує державний захист конкуренції у підприємницькій діяльності. До цього часу Комітет мав назву «центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом». Згідно з новими змінами у законодавстві відтепер АМКУ братиме участь не лише в реалізації, а й у формуванні конкурентної політики.

Важливим є забезпечення спрямованості заходів, що вживаються Антимонопольним комітетом, на досягнення максимального соціально-економічного ефекту конкурентної політики. Вирішення такого завдання вимагає статнього поліпшення рівня аналітичної роботи в центральному апараті АМКУ та налагодження відповідної взаємодії з територіальними відділеннями, вдосконалення методологічного забезпечення конкурентної політики. Необхідним є також підвищення результативності взаємодії АМКУ з правоохоронними органами. Суспільство сьогодні зацікавлено у проведенні сильної та ефективної конкурентної політики, у потужному та впливовому Антимонопольному комітеті України.

Тільки за умов ефективної роботи інституту антимонопольної служби є можливою успішна реалізація конкурентної політики. Цьому сприяє високий професіоналізм і сумлінна праця державних службовців Антимонопольного комітету України.

Конкурентна політика — це складова частина економічної політики будь-якої сучасної держави. Конкурентна державна політика виникла наприкінці XIX ст. в США, а в подальшому — в країнах Західної Європи у зв’язку із запровадженням конкурентного законодавства. В Україні з перших років незалежності конкурентну політику було віднесено до пріоритетних напрямів державотворення.

Складність процесу функціонування та розвитку конкурентних відносин зумовлює необхідність формування державної конкурентної політики як окремого цілісного напряму економічної політики. Завдяки конкурентній політиці формуються основні правила конкурентної поведінки суб'єктів господарювання [95, c. 134].

Конкурентна політика містить певні об'єктивно зумовлені заходи і дії, які характеризуються якісною та кількісною своєрідністю. Державна конкурентна політика реалізується за допомогою системи інструментів (засобів, регуляторів). їх застосування передбачає розробку надійної законодавчої бази, яка повинна забезпечити реалізацію змістового боку конкурентної політики, контроль за здійсненням відповідних заходів у сфері конкурентних відносин.

Конкурентна політика — це система державних заходів правового, економічного та організаційно-адміністративного характеру, які спрямовані на формування конкурентного середовища, захист і підтримку конкуренції та боротьбу зі зловживаннями монопольним становищем в економіці. Конкурентна політика спрямовується на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб'єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб'єктів іншими (насамперед, у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції"), сприяння розвиткові ефективної соціально орієнтованої економіки. Сприяння і заохочення конкуренції - основа сучасної конкурентної політики.

Правовою основою конкурентної політики є конкурентне законодавство. Слід зазначити, що досвід запровадження конкурентного законодавства в Україні не є значним порівняно з розвиненими країнами світу [45, c. 121].

Конституційне значення конкурентної політики полягає в тому, що:

— політика захисту економічної конкуренції у підприємницькій діяльності є державною політикою;

— політика захисту економічної конкуренції є обов’язковою для всіх гілок влади (законодавчої, виконавчої, судової);

— вимоги конкурентної політики мають дотримувати і виконувати всі без винятку суб'єкти господарювання;

— законодавча влада приймає відповідні закони щодо реалізації конкурентної політики;

— виконавча влада здійснює заходи для виконання прийнятих рішень, розробки та реалізації державних програм;

— судова влада контролює дії законодавчої та виконавчої влади стосовно дотримання конкурентних вимог, виносить рішення щодо відповідальності за порушення, встановлює міру цієї відповідальності.

Конкурентну політику слід розглядати у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні конкурентна політика — це сукупність заходів економічної політики, спрямованих на: поступальний розвиток економіки, підвищення конкурентоспроможності продукції та послуг національного товаровиробника, стимулювання прогресивних змін структури національної економіки, забезпечення ефективної зайнятості та ін.

У вузькому розумінні конкурентна політика — це заходи антимонопольних органів держави у сфері здійснення контролю за дотриманням законів та інших нормативно-правових актів щодо системи захисту конкуренції (рис. 1.1).

Рис. 1.1. Складові конкурентної політики держави Конкурентна політика — це діяльність держави щодо створення та розвитку конкурентного середовища, регулювання конкурентних відносин і конкурентного процесу з метою підтримки та заохочення економічної конкуренції, боротьби з негативними наслідками монополізму, захисту законних інтересів підприємців і споживачів, сприяння розвитку цивілізованих ринкових відносин, створення конкурентоспроможного вітчизняного виробництва [59, c. 137].

Складовою конкурентної політики є антимонопольно політика. Об'єктом антимонопольної політики є процес формування та діяльності монопольних структур в економіці.

Конкурентна політика містить систему заходів протидії спотворенню конкуренції з боку суб'єктів господарювання, які мають ринкову владу, а також здійснення регулювання на конкретних монополізованих ринках.

Основними принципами конкурентної політики є: принцип об'єктивності (неупередженості), принцип транспарентності (прозорості, гласності, відкритості процедур), принцип контролю, принцип заборони, принцип превентивності (запобіжного, упереджувального впливу).

При формуванні конкурентної політики необхідно забезпечити оптимальне співвідношення між діями, які обмежують (не допускають) монопольну діяльність, і діями, які спрямовані на розвиток конкуренції. У цьому зв’язку принципово важливими є три сфери реалізації конкурентної політики:

1) діяльність антимонопольних органів держави як сукупність приписів відносно заборонених дій;

2) процесуальні заходи як механізм, який забезпечує дотримання правил, включаючи механізм застосування санкцій до порушників;

3) розповсюдження антимонопольними органами держави інформації серед учасників ринку про значущість конкуренції і необхідність (можливості) її розвитку [97, c. 112].

Зміст конкурентної політики не може не враховувати особливостей національної культури, підприємницького менталітету і традицій, яких дотримуються на ринку.

Початком становлення правових засад конкурентної політики в Україні можна вважати ще Закон УРСР «Про економічну самостійність Української РСР», який визначив, що держава заохочує конкуренцію та усуває монополізм у виробництві товарів і наданні послуг. До проголошення державної незалежності Україна в умовах командної соціалістичної економіки не могла проводити власної конкурентної політики, основи якої довелося закладати зі здійсненням ринково-трансформаційних процесів, на яких позначилися і глобалізаційні тенденції світової економіки.

На початку 90-х pp. XX ст. головний наголос у вітчизняній конкурентній політиці робився на подоланні й обмеженні монополізму, що було пов’язано з пануванням у тодішній українській економіці монополій як спадку колишнього соціалістичного народного господарства. Конкурентна політика України в той період закономірно набула форми антимонопольно! політики. її законодавчу основу склали Закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» (лютий 1992 р.) та Закон «Про Антимонопольний комітет України» (листопад 1993 p.) [31, c. 171].

Після проведення приватизації і демонополізації ситуація в сфері конкурентних відносин в Україні кардинально змінилася. У нових соціально-економічних умовах корінною проблемою конкурентної політики стало не просто формальне усунення монополізму, а створення ефективного конкурентного середовища, здатного забезпечити стале економічне зростання і стабільне підвищення життєвого рівня народу. Наголос у здійсненні конкурентної політики в Україні на початку XXI ст. переноситься з подолання та обмеження монополізму на захист економічної конкуренції. Захист економічної конкуренції передбачає захист ринкових агентів від влади монополій, антиконкурентних узгоджених дій, зловживання домінуючим становищем та ін. [97, c. 194].

Основним змістом сучасного етапу конкурентної політики в Україні є захист уже створеного конкурентного середовища, підвищення ефективності функціонування існуючих конкурентних відносин.

Отже, можна виділити три основні етапи розвитку конкурентної політики в Україні:

— І етап (1992;1995 pp.), який передбачав «запуск» конкурентних механізмів ринку; включення ринкових регуляторів (попит, пропозиція), лібералізацію цін, проведення демонополізації товарних ринків, намагання застосувати адміністративну модель регулювання цін монопольних утворень, започаткування антимонопольного законодавства;

— II етап (1996;2000 pp.), який передбачав трансформацію економічних відносин власності, структурну перебудову економіки, масову демонополізацію економіки, реструктуризацію монополізованих ринків, організацію постійного антимонопольного контролю, подальший розвиток антимонопольного законодавства;

— III етап (з 2001 p.), який передбачає налагодження ринкових механізмів для досягнення світового рівня соціально-економічної ефективності, становлення реальної конкуренції, дію ефективного механізму запобігання монополізму товарних ринків, набуття чинності Закону України «Про захист економічної конкуренції», який сформував основи національного конкурентного законодавства [63, c. 137].

Таким чином, конкурентна політика є важливим стимулюючим засобом підвищення соціально-економічної ефективності та створення сприятливого клімату для сталого інноваційного розвитку країни. Конкурентні правила ринкової поведінки для всіх суб'єктів господарювання сприяють встановленню більш прозорих відносин між ними, а отже, стимулюють процеси детінізації та дебюрокра-тизації вітчизняної економіки. Лише в умовах повноцінної конкуренції буде підвищуватися конкурентоспроможність національних товаровиробників [25, c. 123].

Основна суперечність конкурентної політики в умовах трансформаційної економіки полягає у протиріччі між використанням переваг великомасштабного виробництва, яке забезпечує високу ефективність, та необхідністю обмеження негативних наслідків великих монопольних об'єднань, пов’язаних з ослабленням або з усуненням конкуренції. Стимулююча спрямованість конкурентної політики пов’язана зі сприянням діяльності великих вітчизняних підприємств (фірм), яка спрямована на підвищення їх конкурентоспроможності на світових товарних ринках. Ефективна національна конкурентна політика в умовах глобалізації світової економіки є невід'ємною від розширення співробітництва України з членами міжнародного співтовариства у сфері конкурентних відносин.

Ефективна конкурентна політика сприяє створенню належних засад для функціонування соціально орієнтованої економіки, громадянського суспільства і правової держави, що забезпечує конституційні права і свободи людини [45, c. 143].

Реалізація конкурентної політики є справою всіх державних органів, які регулюють соціально-економічний розвиток. Створення та розвиток ефективного конкурентного середовища повинно бути в числі повсякденних пріоритетів у діяльності не тільки Антимонопольного комітету України та Міністерства економіки України, а й інших центральних органів управління, обласних та міських державних адміністрацій. У цьому плані необхідно перейти від системи управління підприємствами до системи управління ринками як складними економічними утвореннями. Першим кроком на цьому шляху має стати створення системи постійного моніторингу стану ринків, насамперед соціально важливих.

Спеціальні державні органи з питань конкуренції в усіх країнах здійснюють контроль за дотриманням відповідного законодавства, проводять роботу з підготовки пропозицій щодо його удосконалення та розробки рекомендацій стосовно активізації конкуренції на товарних ринках. Структура, компетенція (повноваження), організація та підзвітність таких органів визначаються змістом конкурентної політики [59, c. 131].

В межах конкурентної політики повинен забезпечуватися ефективний зв’язок між органами державної влади з питань конкуренції та органами влади, що здійснюють регулювання в секторах економіки.

конкурентоспроможність державний економіка аналіз

1.2 Конкурентна політика держави як складова державного регулювання економіки

Державна політика щодо обмеження монополізму і розвитку конкуренції є невід`ємною складовою внутрішньої економічної та соціальної політики держави. До найважливіших завдань держави належить врівноваження тенденції до монополізації механізмами конкуренції, цілеспрямоване сприяння з боку державних органів розвиткові конкурентних засад в економіці.

У країнах із розвинутою економікою уже давно і ефективно функціонує система державного регулювання, спрямована, перш за все, на створення сприятливих умов для розвитку конкурентного середовища. Основу такої системи становлять: конкурентна (антимонопольна) політика; конкурентне (антимонопольне) законодавство; державні органи з питань конкуренції.

Існує два напрями антимонопольної політики: структурний та регулятивний. Звідси і виникнення двох систем антимонопольного регулювання: американської (США, Канада, Аргентина, Японія) та європейської (країни — члени ЄЕС, Австралія). За антимонопольного регулювання американського типу реалізується політика, спрямована проти монополії як структурної одиниці (структурний напрям). Політика конкуренції в ЄЕС є регулятивною за змістом і базується на контролі та регулюванні організаційних структур монопольного типу (протидія негативним проявам ринкової влади монополії) [31, c. 168].

Реалізація антимонопольної політики будується на конкурентному (антимонопольному) законодавстві, тобто сукупності нормативно-правових актів, які регулюють відносини, пов’язані з економічною конкуренцією.

Спеціальні державні органи з питань конкуренції (антимонопольні, антитрестовські, картельні відомства) здійснюють контроль за дотриманням відповідного законодавства, проводять роботу з підготовки пропозицій щодо його удосконалення та розробки рекомендацій стосовно активізації конкуренції в усіх сферах економіки. Структура, компетенція, організація діяльності та підзвітність таких органів визначаються в кожному конкретному випадку змістом антимонопольної політики та правовою формою її реалізації, яка закріплюється в конкурентному законодавстві.

Отже, завдяки інституціональним перетворенням, сьогодні в економіці нашої країни в цілому створено основні елементи інституціонального середовища, що покликані захистити і підсилити розвиток конкуренції. Сукупність інститутів і організацій, що чинять безпосередній або опосередкований вплив на конкурентне середовище у нашій країні, представлена на рис. 1.2.

Рис. 1.2 Структура інститутів і інституцій конкуренції в Україні

Відмінності в економічній структурі та правових системах впливають на оптимізацію системи обмеження монополізму і захисту конкуренції в різних країнах. За зовнішньої різниці форм таких органів їм властива єдність змісту діяльності - запобігання монополізації товарних ринків, протидія негативним проявам ринкової влади окремих суб`єктів господарювання, сприяння розвитку конкуренції [67, c. 167].

Основні завдання реалізації конкурентної політики в Україні, методи антимонопольного регулювання відображено на рис. 1.3.

Рис. 1.3 Завдання і методи реалізації конкурентної політики в Україні

На сучасному етапі конкурентна політика передбачає здійснення комплексу заходів щодо формування ефективного конкурентного середовища, зменшення частки монопольного сектора в економіці України, удосконалення правил конкуренції, впровадження сучасних методів державного регулювання діяльності суб`єктів природних монополій, зменшення частки монопольного сектора у внутрішньому валовому продукті, розвитку інституційного забезпечення конкурентної політики [31, c. 139].

Сьогодні об'єктами демонополізації є: — монополізовані ринки у визначених територіальних і товарних межах; - господарюючі суб'єкти, що займають монопольне становище на ринках.

Об'єктами демонополізації можуть також бути:

— державні організаційні структури монопольного типу;

— центральні органи державної виконавчої влади, рішення або дії яких негативно впливають або можуть вплинути на конкуренцію.

Суб'єктами демонополізації є державні органи, які забезпечують процес демонополізації економіки та розвитку конкуренції:

1) Президент України приймає рішення з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції у межах своїх повноважень.

Верховна Рада України приймає законодавчі акти з питань демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

2) Кабінет Міністрів України забезпечує розробку Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції, приймає рішення з питань забезпечення процесу демонополізації; делегує повноваження щодо демонополізації міністерствам, відомствам, іншим центральним, а також місцевим органам державної виконавчої влади.

3) Антимонопольний комітет України бере участь у проведенні демонополізації окремих об'єктів; здійснює державний контроль за додержанням законодавства про захист економічної конкуренції, забезпечує захист інтересів підприємців від його порушень; приймає розпорядження про примусовий поділ монопольних утворень у разі зловживання ними монопольним становищем; вносить до відповідних органів пропозиції відповідно до його компетенції.

4) Фонд державного майна України, місцеві органи приватизації здійснюють приватизацію майна державних підприємств з урахуванням вимог законодавства про захист економічної конкуренції і вимог Державної програми демонополізації економіки і розвитку конкуренції.

5) Центральні та місцеві органи державної виконавчої влади розробляють і реалізують заходи щодо демонополізації економіки та розвитку конкуренції, які є складовою галузевих і регіональних програм ринкових перетворень; виходять з ініціативою щодо демонополізації конкретних об'єктів; вживають заходів щодо регулювання відповідних ринків і діяльності монопольних утворень [44, c. 175].

Демонополізація економіки відбувається різними шляхами і залежно від особливостей монополізованих ринків для її проведення застосовують такі способи:

1) децентралізацію управління, що передбачає: розмежування функцій між різними органами державної виконавчої влади; обмеження і регламентацію функцій органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування стосовно господарюючих суб'єктів; позбавлення зазначених органів не властивих їм функцій, а також права втручатися в господарську діяльність підприємств (крім випадків, передбачених законодавством України); зменшення кількості галузевих органів виконавчої влади;

2) зниження або усунення бар'єрів, які обмежують вступ господарюючих суб'єктів на існуючі ринки, що передбачає: скорочення переліку видів підприємницької діяльності, які ліцензуються або є державною монополією; зниження або скасування митних тарифів; скасування або обмеження податкових, кредитних та інших пільг, бюджетних дотацій і субсидій, які надаються монопольним утворенням; припинення шляхом застосування законодавства про захист економічної конкуренції антиконкурентних дій господарюючих суб'єктів, внаслідок яких виникають бар'єри вступу на ринки; інші дії, що знімають обмеження вступу господарюючих суб'єктів на існуючі ринки;

3) стимулювання вступу на монополізовані ринки нових господарюючих суб'єктів, що передбачає: надання за рішенням Кабінету Міністрів України господарюючим суб'єктам, що вступають на монополізовані ринки, податкових пільг, а також пільг в одержанні кредитів, державних замовлень, у забезпеченні ресурсами, які централізовано розподіляє держава; заохочення інвестицій, у тому числі іноземних, спрямованих на зниження монополізації ринків; створення нових підприємств, здатних конкурувати з існуючими монопольними утвореннями;

4) поділ державних монопольних утворень, що передбачає: розукрупнення з метою зниження рівня монополізації ринку державних монопольних утворень шляхом створення самостійних підприємств на базі структурних підрозділів державних підприємств або об'єднань, статус яких не відповідає чинному законодавству;

5) ліквідація державних організаційних структур монопольного типу, що передбачає: ліквідацію державних організаційних структур монопольного типу як юридичних осіб взагалі або з наступним створенням на їх базі нових господарюючих суб'єктів (підприємств). При цьому господарюючі суб'єкти-засновники структури зберігають статус самостійних підприємств.

Але проблема демонополізації і донині все ще залишається невирішеною. За даними Антимонопольного комітету, досі існує 103 потенційно конкурентних ринки, де демонополiзацiю з різних причин не завершено. Це ринки хліба i хлібобулочних виробів, борошна, нафтопродуктів у деяких регіонах. Обмеження конкуренції на 79 ринках пов’язане зі збереженням неринкових органiзацiйних структур і розподільних систем. До них належать, зокрема, ринки послуг роздрібної торгiвлi у сiльськiй мiсцевостi, де в багатьох регіонах зберігається монопольне становище споживкооперацій, послуг будівництва, ремонту й утримання доріг загального користування [67, c. 112].

Це свідчить, що здійснення демонополізації на сьогодні не втратило свою актуальність, а тому при належному обґрунтуванні має здійснюватися у відповідних сферах виробництва. Одночасно з заходами демонополізації і підтримки малого та середнього бізнесу в країні був запроваджений контроль за процесами економічної концентрації, що мало протидіяти виникненню нових монополістів Але цей напрямок державної політики теж виявився недостатньо ефективним, що призводить до виникнення нових проблем у сфері конкуренції. На жаль, слід констатувати, що попри всі зусилля держави проблеми подальшої монополізації суспільного виробництва залишаються надзвичайно гострими.

Процедура надання дозволу Антимонопольного комітету на здійснення концентрації є достатньо тривалою і витратною. Інвестори змушені витрачати чимало часу та коштів на отримання такого дозволу. Водночас, ця обтяжлива процедура, на жаль, далеко не завжди попереджує створення монополістів. Нові монопольні структури продовжують таємно виникати в тих чи інших сферах. Часто підприємства скуповуються через підставних осіб; антимонопольного контролю уникають шляхом розпорошення акцій (їх купують окремі особи, в розмірах, які не досягають порогових показників, а потім ці особи домовляються про спільне управління підприємством). У результаті, майже ні для кого сьогодні не є секретом, що певні впливові групи вже скупили цілі галузі виробництва. Монополізація відбувається не тільки через приватизацію і фондовий ринок, а й через процедури банкрутства, процеси корпоративного управління державними підприємствами тощо [63, c. 41].

Отже, монополізм у явному чи прихованому вигляді сьогодні процвітає в Україні. Серед монополізованих загальнодержавних ринків переважають тi, для яких характерні високі бар'єри входження внаслідок значної фондомiсткостi, а також обмеженості ресурсів. Це ринки продукції машинобудування, металургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. На регіональному рівні - це ринки водопостачання й водовідведення, теплопостачання, а також ринки комунальних послуг. Монополізованою є також значна кількість ринків послуг, пов’язаних із здійсненням функцій держави й самоуправління. Причому, надзвичайно загрозливою є тенденція до швидкого зростання монополізації таких послуг та високого рівня корупції при їх здійсненні, що є результатом недофінансування державних органів та низького рівня контролю за цими питаннями з боку держави.

Причина цього криється, на наш погляд, у тому, що в постсоціалістичних країнах, зокрема й в Україні, система інститутів конкуренції була скопійована з більш вдалих західних економік. Через це західні формальні зразки не приживаються на перехідному ґрунті, вступаючи у конфлікт з правилами, що залишилися від попереднього господарського режиму. Недосконалість інституціонального середовища призводить до різного роду викривлень у конкурентному середовищі, створює нерівні правила гри для різних суб'єктів господарювання, викликає зростання трансакційних витрат [45, c. 145].

В економічній літературі виділяють п’ять блоків проблем інституціонального середовища в Україні:

1. Нестабільність системи формальних правил. З одного боку у формальних правилах недостатньо визначено права власності, що призводить до зростання трансакційних витрат. З іншого — формальні правила не завжди доповнюють вже існуючі формальні та вступають у конфлікт з неформальними правилами.

2. Викривлення системи неформальних правил. З одного боку правила професійної етики конкуренції ще не встоялися, з іншого — серед неформальних правил чільне місце займає корупція.

3. Недосконалість системи санкцій за невиконання правил. По-перше, система санкцій за невиконання правил не здатна до правового забезпечення відносин власності і договірних відносин, по-друге — залишається залежною від впливу політичних організацій.

4. Проблеми політичних організацій. З одного боку, створювані державою інституційні адміністративні бар'єри відволікають ресурси, необхідні для повноцінного розвитку підприємництва. З іншого — державна допомога певним галузям економіки призводить до порушення рівності ведення конкурентної боротьби, часто є неефективною з економічної точки зору і служить засобом відмивання грошей.

5. Нерозвиненість соціально-економічних організацій. Недостатньо розвинуті профспілки підприємців і покупців, що не захищають права ринкових учасників від свавілля неформальних правил і впливу політичних організацій.

Аналіз та узагальнення зарубіжного досвіду розбудови ефективного конкурентного середовища дозволяє виділити наступні передумови розвитку та удосконалення інституціонального забезпечення конкурентної політики в Україні.

1. Періодичний комплексний перегляд конкурентного судочинства. Зокрема це стосується: сфер поширення впливу конкурентної політики; перевірки адекватності чинним правовим нормам і засобам правового захисту; соціальних наслідків; ступеня забезпечення захисту приватних прав та інтересів; структури та адміністрування правоохоронних органів. Подібне оцінювання повинно обов’язково відбуватись за участі не лише державних службовців, а й підприємницьких об'єднань, спілок по захисту прав споживачів, науковців.

2. Ретроспективний аналіз. Всі, без виключення, державні антимонопольні органи повинні проводити оцінювання минулих правочинів та перевірку якості процесу адміністрування. Щороку, у ході складання відповідних бюджетів, кожна інституція повинна виділяти певну суму коштів для проведення постфактумного дослідження власних дій правового характеру. Окрім того, необхідно чітко виділяти об'єкти та методику такого аналізу. У випадку, коли точні кількісні підрахунки результативності функціонування органів із захисту конкуренції неможливі, важливо визначити, чи отримали практичне підтвердження припущення, якими керувалися відповідні інституції у своїй діяльності [97, c. 136].

3. Поліпшення та забезпечення доступу до статистичних даних. Кожен компетентний орган повинен здійснювати підготовку та формувати повне статистичне забезпечення своєї діяльності. На жаль, постійно поновлювані, актуальні бази даних, які були б доступні широкому загалу, практично неможливо знайти в даній сфері. Тому акумулювання загальнодоступної статистичної інформації, яка б ілюструвала всі випадки порушення антимонопольного законодавства в ретроспективі та надавала змогу прослідкувати їх динаміку повинно стати одним із пріоритетних завдань антимонопольних органів. Це також надасть можливість антимонопольним інституціям проводити порівняльний аналіз своєї діяльності з операціями аналогічних структур.

4. Пояснення вчинених або не вчинених дій. Конкурентні органи повинні намагатися якомога більш повно пояснювати всі свої важливі рішення стосовно порушення або не порушення антимонопольної справи. При цьому важливим вважається рішення, яке стосується проведення ретельного широкомасштабного розслідування [46, c. 143].

5. Оцінювання людського капіталу. Постійне удосконалення інституціонального забезпечення неможливе без регулярного оцінювання якості людського фактору. Компетентність та професіоналізм кадрів безпосередньо впливають на спроможність антимонопольних інституцій виконувати свої обов’язки. Це вимагає постійного моніторингу відповідності професійних якостей працівників таких органів поставленим завданням. При цьому позитивними повинні бути відповіді на такі запитання: чи проводяться спеціальні тренінги для підвищення кваліфікації кадрів; чи є в штаті високоосвічені спеціалісти вузького профілю, необхідні для розгляду специфічних для певної інституції питань (наприклад, чи є в складі установи, яка спеціалізується на інтелектуальній власності, спеціаліст з патентного права); чи передбачена чинним законодавством з питань зайнятості в державному секторі можливість своєчасного залучення відповідних експертів [62, c. 124].

6. Інвестиції в розробки та розвиток. Важливим елементом інституціонального забезпечення формування якісного конкурентного середовища є вдосконалення інтелектуального базису антимонопольних інституцій. Задля генерування нових ідей та демонстрування емпіричної обґрунтованості специфічних рекомендацій у сфері конкурентного права, відповідні органи повинні здійснювати інвестиції в розробки та розвиток конкурентної політики. Регулярні витрати на дослідження та аналіз допоможуть вирішити проблему, пов’язану з постійною критикою того, що заходи антимонопольної політики неприпустимо запізнюються із вирішенням проблеми, для вирішення якої вони й були розроблені.

7. Визнання директивних взаємозалежностей. Зусилля щодо розбудови якісного конкурентного середовища в Україні можуть виявитися марними без усвідомлення тісного взаємозв'язку між діями всіх органів державного управління. Юрисдикційна діяльність часто нагадує «архіпелаг», в якому роль «островів», окрім конкурентних інституцій, виконують інші органи державної влади, здійснюючи тим самим суттєвий вплив на стан конкурентного середовища в країні. Найчастіше кожен політичний «острівок» діє відносно ізольовано від інших, не маючи жодних уявлень, яким саме чином його діяльність впливає на стан «архіпелагу» конкурентного судочинства в цілому. Тому, стає очевидним, що антимонопольні інституції повинні використовувати несудові інструменти з метою розбудови інтелектуальної та політичної інфраструктури, яка б поєднувала такі «острови», та формування загальнодержавної етики розвитку конкуренції. Це вимагає від конкурентних органів докладання зусиль задля виявлення та усвідомлення відповідних взаємозалежностей та налагодження взаємозв'язків з іншими політичними інституціями. Особливо важливо при цьому враховувати можливість негативного державного впливу на соціально-економічну сферу та ризик утиску приватних прав та інтересів [67, c. 87].

8. Врахування зарубіжного досвіду. У ходу реалізації всіх вище перелічених заходів, неможливо переоцінити значення світового досвіду розвитку конкуретного середовища, у тому числі: аналітичної методології, техніки розслідування, кадрової політики тощо.

1.3 Світовий досвід реалізації конкурентної політики держави

В умовах глобалізації конкурентна політика не може залишатися обмеженою рамками окремих країн, вона стає предметом міждержавної координації та взаємодії. Питання розвитку конкуренції сьогодні перебувають у центрі уваги міжнародних економічних організацій. Конкурентна політика в Україні у цих умовах не може розроблятися і запроваджуватися у відриві від світового досвіду прийняття і застосування конкурентного законодавства. Адаптація досягнень зарубіжного досвіду щодо вітчизняних умов передбачає його критичне сприйняття з погляду врахування специфічних умов трансформаційної економіки [44, c. 114].

Історія розвитку економіки країн світу вміщує багатий досвід вирішення проблеми регулювання конкурентних відносин. В усіх країнах ринкової економіки гарантом конкуренції та свободи підприємництва виступає держава, яка ініціює розвиток систем організаційно-правової підтримки конкурентного середовища та протидії монополізму.

Незалежно від особливостей національної моделі конкурентної політики в усіх країнах апріорі забороненими є дії щодо горизонтальної фіксації цін, горизонтальної змови про частку ринку, групового бойкоту, домовленостей про взаємний продаж, пов’язаних продажів та ін. В усіх країнах світу постійно йде пошук оптимального співвідношення формально-юридичних та економіко-аналітичних методів та інструментів захисту економічної конкуренції в умовах об'єктивної необхідності підвищення міжнародної конкурентоспроможності національних економік.

Генеральна асамблея ООН прийняла ще у 1980 р. Комплекс принципів і правил ООН з питань конкуренції, що зафіксовані в резолюції Генеральної асамблеї ООН № 35/63 від 5 грудня 1980 р. і в Типовому законі з питань конкуренції, прийнятому ЮНКТАД (Конференція ООН з торгівлі та розвитку — орган Генеральної асамблеї ООН, заснований у 1964 p.). З цього часу в світі розпочався бурхливий процес прийняття конкурентного законодавства, налагодження співпраці між державою і підприємцями з метою ефективного виконання цього законодавства.

До основних принципів Комплексу принципів і правил ООН з питань конкуренції, зокрема, відносяться: заборона картелів (заборона угод про встановлення цін, у тому числі цін на експортні та імпортні товари, зговорів щодо заявки або фальсифікації заявки, угод про розподіл ринків або споживачів тощо); заборона вертикальних обмежень і здійснення контролю за злиттям, якщо внаслідок злиття підприємства (фірми) набувають домінуючого становища та ін. [59, c. 110].

Важливо, що Комплекс принципів і правил ООН з питань конкуренції дає змогу країнам, що розвиваються, не застосовувати жорстких правил конкуренції до певних секторів економіки з причин, пов’язаних із соціально-економічним розвитком цих країн.

Все більшого значення набуває багатостороння конкурентна система в межах Світової організації торгівлі (СОТ).

Конкурентна політика використовується в розвинених країнах світу вже понад сто років. За цей час накопичено великий досвід регулювання діяльності монополій і стимулювання економічної конкуренції. Досвід розвинених країн показує, що ефективність конкурентної політики не завжди відповідала тим задумам, які були в основі її розробки. Дієвість конкурентної політики багато в чому залежала від тієї рішучості, з якою уряд впроваджував їх у життя, і від інтерпретації їх судами.

У світовій практиці розмежовуються дві системи конкурентної політики:

— американська, яка спрямовується, головним чином, проти монополії як структурної одиниці;

— європейська, яка має регулятивний характер і спрямовується, головним чином, на протидію негативним проявам ринкової влади монополій.

У Сполучених Штатах Америки конкуренцію як ідеал американського підприємництва взято під активний та дієвий захист держави. Основа антимонопольної політики США — антитрестівське законодавство — зведення юридичних актів, що визначають допустимість тієї чи іншої ділової практики суб'єктів господарювання з точки зору її впливу на конкуренцію. Визначені законами види монополістичної практики вважаються незаконними незалежно від їхнього впливу на конкуренцію. Має місце ефективний контроль за засобами досягнення та збереження монопольного становища на ринку [44, c. 174].

Європейську конкурентну політику побудовано на принципах регулювання і обмеження монополістичної діяльності, на відміну від законодавства американського типу, де монополії є формально заборонені.

Національний та наднаціональний рівні конкурентного законодавства в Європі створювалися за умов інтеграційних процесів в економіці та посилення міжнародної конкуренції. В кожній країні Європейського Союзу діє національне конкурентне законодавство, скоординоване із загальноєвропейським. Конкурентна політика ЄС має регулятивний характер: спрямована проти недобросовісних монополістичних прийомів.

Основою європейського конкурентного законодавства вважають дві статті Римського договору 1957 р. про утворення Європейського економічного співтовариства зі змінами, внесеними Маастрихтським та Амстердамським договорами: ст. 81, яка забороняє фіксувати ціни (картелі), обмежувати або контролювати економіку, ділити ринок, дискримінувати, нав’язувати товари або умови; ст. 82, яка забороняє зловживання домінуючим ринковим становищем — встановлювати нечесні (наприклад, завищені) ціни та умови торгівлі, обмежувати виробництва, ринки чи технічний розвиток на шкоду споживачам [25, c. 112].

В Європі створено дієвий режим контролю за антиконкурентною діяльністю. Як відомо, поліпшення умов конкуренції є одним із головних критеріїв членства в ЄС. Конкурентна політика ЄС має на меті розвиток ринково-конкурентного середовища як у межах окремих країн, так і забезпечення належного рівня взаємодії учасників спільного ринку країн — членів ЄС. Конкурентна політика є в цьому плані однією з основних передумов інтеграції окремих національних ринків у загальний європейський ринок.

Досить високу ефективність конкурентної політики в європейських країнах забезпечує так званий перехресний контроль, коли процес реалізації конкурентної політики розділений між кількома органами: один здійснює розслідування, другий приймає рішення, третій (дорадчий) дає незалежну оцінку того, що відбувається у сфері конкуренції та ін.

Протягом останніх років конкурентна політика та конкурентне законодавство ЄС зазнали істотних змін порівняно з початком 60-х pp. XX ст., коли формувалася загальноєвропейська політика у сфері конкуренції. Нові підходи до конкурентної політики базуються на новому — більш економічному, ніж правовому — підході до змісту конкуренції та конкурентних відносин [95, c. 177].