Культурно-дозвіллєва діяльність в музеях (на прикладі відомих українських музеїв під відкритим небом)

Міністерство культури України Київський національний університет культури і мистецтв Кафедра культурології

КУРСОВА РОБОТА Культурно-дозвіллєва діяльність в музеях (на прикладі відомих українських музеїв під відкритим небом) Виконала:

студентка ІІІ курсу групи КДД-20

Фарина Оксана Київ — 2013

Зміст Вступ Розділ I. Теоретичні засади дослідження

1.1 Стан наукових досліджень культурно-дозвіллєвої діяльності в музеях

1.2 Історія становлення та розвитку музеїв України Розділ II. Особливості культурно-дозвіллєвої роботи в музеях під відкритим небом

2.1 Культурно-дозвіллєва діяльність Центру народознавства «Мамаєва Слобода»

2.2 Культурно-дозвіллєва діяльність Національного музею Народної архітектури і побуту Пирогово

2.3 Перспективи розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності музеїв в Україні

Висновки Використані джерела

Вступ Актуальність теми. Наша держава по праву належить до країн з багатогранною унікальною культурною спадщиною. Її визначні пам’ятки археології, історії, твори образотворчого та декоративного мистецтва є невід'ємною частиною європейського і світового культурного надбання .

Зберегти надбання минулого, всі витвори нашого історичного буття, щоб передати їх майбутнім поколінням, — висока і благородна місія українських музеїв.

Музейна галузь України має різноманітну розгалужену мережу. Туристи, які приїздять в Україну з усіх куточків світу намагаються відчути себе в галактиці української культури, а тому залюбки користуються послугами музеїв. Щороку в нашій країні формуються сотні нових державних, відомчих і приватних музеїв. Залежно від розмірів, тематичного спрямування та інших факторів музеї становлять перед собою різну мету і завдання. Зважаючи на різноманітність форм діяльності музеїв, вони виконують безліч функцій, серед яких головними є збирання, вивчення, документування та експонування пам’яток культури, проте надзвичайно важливою поряд з ними залишається культурно-дозвіллєва діяльність. Вона реалізується у проведенні тематичних екскурсій, концертів, лекцій, пересувних виставок, театралізованих вистав, гуртків та клубів за інтересами тощо. Саме культурно-дозвіллєва діяльність формує естетичні смаки, погляди та естетичну свідомість особистості загалом, розвиває уяву та фантазію, підштовхує до творчої діяльності, залучає відвідувачів до музейних цінностей.

На сьогодні, музей — це багатофункціональний інститут суспільної інформації, осередок освіти, науки, виховання і культури загалом. На початку XXI століття ці заклади культури переживають період інновацій та інтегрують у сферу розваг.

Мета роботи — обгрунтувати особливості використання культурно-дозвіллєвої діяльності в музеях (на прикладі відомих українських музеїв під відкритим небом).

Завдання дослідження:

— з'ясувати стан наукових досліджень культурно-дозвіллєвої діяльності в музеях;

— прослідкувати історію становлення та розвитку музеїв України;

— визначити особливості культурно-дозвіллєвої роботи Центру народознавства «Мамаєва Слобода» ;

— з'ясувати специфіку культурно-дозвіллєвої роботи Музею Народної архітектури і побуту Пирогово;

— обґрунтувати перспективи розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності музеїв в Україні.

Об'єкт дослідження — музеї України.

Предмет дослідження — культурно-дозвіллєва діяльність в музеях.

Методи дослідження. Проаналізовано наукову, культурологічну, філософську та історичну літературу з обраної теми. При опрацюванні інформації були використані загальнонаукові методи аналізу, синтезу, порівняння та узагальнення.

Розділ I. Теоретичні засади дослідження

1.1 Стан наукових досліджень культурно-дозвіллєвої діяльності в музеях Музей давно перестав бути тільки центром збереження і передачі культурної спадщини. Як один з найсучасніших проявів нашої культури музей, разом з храмом, бібліотекою, школою та університетом, складає основу культурного і суспільного життя, будучи сховищем живої класичної спадщини і одночасно впливаючи на зміни сучасного інтелектуального, духовного, художнього життя.

Музеї сьогодні займають одне з провідних місць на ринку освітніх та дозвіллєвих послуг. У сучасному світі музей як соціальний інститут набуває нове місце і призначення, він стає активним елементом суспільного життя.

Невипадково в останні роки особлива роль відводиться культурно-дозвіллєвій діяльності музеїв. Вона набуває великого значення не тільки для успішної роботи самих музеїв, а й для історичного і культурного розвитку суспільства. З XVIII в. просвітня місія музеїв була їх основною прерогативою. Але на кожному історичному етапі виконання цієї місії відбувалося відповідно з особливостями та потребами соціального, економічного і політичного життя суспільства і держави.

Аксютін Н.В. визначає культурно-дозвіллєву діяльність як спеціалізовану підсистему духовно-культурного життя суспільства, що функціонально об'єднує соціальні інститути, покликані забезпечувати розповсюдження духовно-культурних цінностей, їх активне творче освоєння людьми у сфері вільного часу з метою формування творчо активної особи. Вивчення історичних особливостей розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності як системи припускає, насамперед, знання власне самого понятгя «система». Існує значне різноманіття наукового визначення цього поняття [1, 40]. Бочелюк В. Й., Бочелюк В. В. вважать, що система — безліч елементів, які знаходяться у відносинах і звґязках між собою, що утворюють визначену цілісність, єдність. Спираючись на це визначення, ці науковці сформулювали поняття системи методичного забезпечення культурно-дозвіллєвої діяльності як сукупність різнорівневих органів методичної діяльності різних відомств, обґєднаних єдиними цілями, обґєктом, засобами, методами і нормами діяльності, що знаходяться в постійній взаємодії всіх сторін і рівнів її ієрархії. Система культурно-дозвільної діяльності необхідна для правильної соціалізації та виховання дітей. Крім того, закладене від природи прагнення людини до отримання задоволення також переважно реалізується у сфері дозвілля [5, 32].

Ганнусенко Н.І., Лепін О.В. стверджують, що завдання музеїв з організації культурно-дозвіллєвої діяльності дітей полягають в активному залученні підростаючого покоління до музейних цінностей. Музей повинен планувати роботу так, щоб у дітей була можливість приходити туди для спілкування, діалогу з культурою й один з одним. Це вимагає подальшого розвитку форм об'єднань за інтересами, що стали традиційними для музеїв: гуртків, клубів, факультативів, студій, пошукових груп. Тому необхідно поширювати такі нетрадиційні для музею, дозвіллєві форми, як музичні свята, концерти, вернісажі тощо, на яких спілкування дітей здійснюється більш природно й невимушено [10, 31].

В якості самостійно напрямку культурно-дозвіллєва діяльність виділилась з інших сфер музейної діяльності. Шабанова А. А. пише, що робота з відвідувачами в радянські часи носила назву «науково-просвітницька робота», а тепер музеї використовують термін «культурно-освітня робота».

Науково-просвітницька робота радянських музеїв, здебільшого, зводилася до освіти і виховання їх відвідувачів, з одного боку, обов’язково з урахуванням ідеологічних вимог держави, з іншого боку, робота з музейними відвідувачами завжди носила науковий, нерекреаційний характер. Форми науково-освітньої роботи часом носили відбиток «заідеологізованості» і не відрізнялися великою різноманітністю в порівнянні з наступним періодом, в основному вони були представлені лекціями та екскурсіями, крім того, створювалися гуртки, проводилися конференції. У цілому, перевага віддавалася науковим дослідженням, а не роботі з відвідувачами.

Музеї будували свою роботу відповідно до директивних вказівок керівних органів і постанов ЦК КПРС «Про підвищення ролі музеїв в комуністичному вихованні трудящих» (1964) і «Про підвищення ідейно-виховної роботи музеїв» (1982). Аж до кінця 1980;х рр. науково-просвітницька робота мала проводитися у відповідності з так званими «ленінськими принципами комуністичної пропаганди». Її основними завданнями були «поширення марксистсько-ленінської ідеології і формування комуністичного світогляду, виховання комуністичного ставлення до праці, пропаганда ідей інтернаціоналізму і патріотизму, формування моральних якостей особистості, естетична пропаганда, боротьба проти буржуазної і ревізіоністської ідеології «.

Разом з «перебудовою» з музейної лексики, що стосується науково-просвітницької роботи, поступово зникли такі терміни як «пропаганда», «масовість», «ідейне виховання». Відмова від колишньої жорсткої ідейно-інформативної спрямованості міняла і характер взаємин між музеєм і відвідувачем. Суть музейно-освітнього процесу представлялася тепер по-іншому: відвідувач сприймався вже не як об'єкт виховного впливу, а як рівноправний співрозмовник, отже, спілкування музею з аудиторією набувало форму діалогу.

У зв’язку з новим розумінням суті взаємовідносин музею і відвідувача з початку 1990;х рр. виник термін «культурно-освітня діяльність», що припускає освіту в просторі культури. При цьому поняття «освіта» трактується широко і передбачає розвиток розуму й інтелекту людини, її душевних і особистісних якостей, ціннісних відносин до світу. Теоретичну і методичну основу культурно-освітньої діяльності становить музейна педагогіка; вона створює нові методики і програми роботи з відвідувачами, вивчає вплив на них різноманітних форм музейної комунікації. [19, 46]. Юхневич М. Ю. трактує музейну педагогіку як процес набуття людиною свого образу, процес, який, як підкреслюють фахівці, носить стихійний характер і відбувається в різних формах, у тому числі - у формі залучення до історико-культурної спадщини через музей.

Шабанова А.А. зазначає, що в останні десятиріччя минулого століття змістовна сторона культурно-освітньої діяльності музеїв зазнала серйозні зміни в концептуальному плані. Згідно з новими уявленням, завдання музею не повинні зводитися до передачі суми знань про явища, процеси, факти і музейні предмети. Звернення до внутрішнього світу музейного відвідувача, впливаючи на його чуттєво-емоційну сферу, занурення його в історичне середовище, включення його уяви та асоціативного сприйняття — такими стали пріоритети нової концепції культурно-освітньої діяльності музеїв.

Культурно-освітню діяльність музеїв, на думку Шабанової А.А., відрізняє, насамперед, різноманітність запропонованих форм: від лекцій і екскурсій до музейних свят і сімейних абонементів вихідного дня. При її здійсненні реалізуються і освітні, і розважальні функції музею, тому що вона розрахована на аудиторію з різним рівнем підготовки: від інтелектуалів-знавців музейної культури і мистецтва до школярів і людей, що прийшли в музей приємно відпочити. Культурно-освітня діяльність націлена не тільки на одноразові контакти з аудиторією, але і на тривалі і систематичні відвідування музею.

До традиційних форм культурно-світньої діяльності музеїв відносяться екскурсії та лекції, що склалися ще в кінці XIX ст. З середини 1980;х рр. поширюються такі жанри екскурсій, як театралізовані екскурсії, екскурсії-бесіди, екскурсії-уроки та ін. Поняття клубні форми музейної роботи об'єднує лекторії, музичні та літературні вечори та салони, музейні свята, гуртки і музейні клуби. Обов’язковою умовою функціонування музейних клубних форм є зв’язок із зборами конкретного музею. Значення клубних форм музейної роботи, що перетворюють музей в центр спілкування, зростає в сучасній ситуації панування нових інформаційних технологій в постіндустріальному суспільстві. Люди, що живуть у віртуальному просторі Інтернету, заповнюють дефіцит спілкування, об'єднуючись за інтересами в реальному просторі музею.

Петрова І. В., досліджуючи музей як дозвіллєвий центр відзначає, що на сучасному етапі культурно-освітня діяльність музеїв зазнала суттєвих змін: освітня та виховна функції реалізуються в освітніх програмах, культурно-мистецьких акціях, співпраці з навчальними закладами; розважальна функція виявляється у активній участі особистості у творчих майстернях, клубах, вечорах відпочинку, концертах, у створенні на території музеїв комерційних структур — ресторанів, барів, торговельних кіосків. Поступово музеї стають складовою індустрії розваг.

Бєлофастова Т.Ю. у своїй статті про особливості реалізації соціальних технологій в музейному середовищі відмічає, що тепер відвідувач може прийти до музею не тільки за певною «порцією» знань, але й з бажанням відпочити, провести свій вільний час, відновити свої сили. Для музеїв зарубіжжя поєднання функцій музею і культурно-дозвіллєвого центру — одна із специфічних рис їхньої діяльності. Стало очевидним, що сьогодні для музею замало бути лише зберігачем рідкісних цінностей. Він стає осередком соціалізації особистості. Те, що особистість формується і розвивається в процесі культурної діяльності, стало загальноприйнятим положенням. Ось чому будь-які соціокультурні інститути (серед них, звичайно, і музеї) повинні створювати умови для «входження людини в суспільство» через залучення її до різних видів діяльності з метою позитивного впливу на особистість.

На думку Белофастової Т. Ю, в системі соціальних функцій сучасного музею (і вітчизняного, і зарубіжного) досить помітними стали зміни, пов’язані з інтеграцією діяльності музею з іншими закладами культури, застосування ними нетрадиційних форм роботи. Зазначені процеси широко відбуваються в музейній практиці країн Західної Європи і США. За останні роки ці тенденції відчутні і в діяльності вітчизняних закладів.

Науковці Воловик А. Ф. та Воловик В. А., досліджуючи рівні дозвіллєвої діяльності закладів культури за критерієм «ставлення суб'єкта діяльності до самого її процесу», пропонують такі рівні дозвіллєвої активності: споживання (пасивне, активне, цілеспрямовано активне); творчість, екстеріоризація (соціальна активність).

Як стверджує Бєлофастова Т.Ю., особливого значення в сучасних умовах набуває творчо-розвиваюча функція музею. За останнє 20-річчя у художніх музеях застосовуються різні форми студійної роботи, які розкривають широкі можливості безпосереднього залучення до творчої діяльності. На прикладі одного музею можна переконатися, що музейне середовище здатне організувати одночасно різні за рівнями види дозвіллєвої діяльності, які становлять основу соціальних технологій, і задовільнити будь-які потреби різних соціально-демографічних угрупувань. Норкфолкський музей сільського життя (Великобританія) організовує для своїх відвідувачів курси з навчання різних ремесл, виставки робіт місцевих клубів за інтересами. Учасники таких виставок зустрічаються з іншими аматорами, обмінюються інформацією, поповнюють свої колекції. Традиційно раз у два роки музеєм організовуються ярмарки, де клуби за інтересами, місцеві спілки ремісників мають змогу знайти своїх прибічників і залучити їх до своєї роботи. Деякий час Норфолкський музей виступав в ролі сценічних майданчиків для місцевих театральних колективів (і аматорів, і професіоналів), мав навіть свій театр, який ставив п'єси і музичні вистави, тематично пов’язані з колекціями музею.

Процес екстеріоризації вимагає від об'єкта найвищого педагогічного впливу, високого рівня активності і потребує від людини соціальної віддачі, включаючи її в систему широких суспільних зв’язків. При цьому дозвіллєва діяльність починає набувати характеру суспільно корисної і значущої. Вітчизняна і зарубіжна музейна практика свідчить про яскраві прояви соціальної активності людини у музейному середовищі. У вітчизняному досвіді осередками екстеріоризації виступають музеї на громадських засадах, шкільні музеї, музеї при інших навчальних закладах та на підприємствах. А музеї Західної Європи і США пишаються роботою своїх волонтерів та друзів музею, їх безкорисливою і самовідданою працею [3, 4].

Петрова І.В. вважає, що пріоритетними в музейній діяльності є освітні програми для підлітків. Організація дозвілля в музеях активізується під час шкільних канікул: музеї, художні галереї, виставкові центри проводять творчі акції, концерти, лекції, кіновечори, організовують пересувні виставки, ігрові конкурси та змагання. їх мета полягає в культурному розвитку дитини, поглибленні знань про історію своєї країни, її мистецтво, літературу, народну творчість на основі першоджерел, а не підручників. Тому музеї тісно співпрацюють з навчальними закладами, а підлітки регулярно відвідують музейні зали відповідно до тих тем, що вивчаються в школі. Спеціальні освітні програми розробляються для дітей та підлітків різного віку і різного рівня підготовки, вони реалізуються в таких формах роботи, як: екскурсії, семінари, диспути, дослідження, спостереження, рольові ігри, театралізовані вистави, тренінги.

Однак, музейна діяльність не обмежується лише роботою з дітьми та підлітками. Освітні та наукові програми музеїв розробляються і для студентської молоді. При цьому не можна забувати, що музей — це не лише місце зібрання і зберігання великих мистецьких колекцій. Музей є науковою установою, центром поширення знань, в якому зберігаються архівна та довідкова документація, нова література. Активними формами роботи музеїв із студентською аудиторією є проведення спільних наукових досліджень, етнографічних експедицій, археологічних розкопок, підготовка наукових публікацій.

Цимбалюк Н.М., пише, що музей виступає як засіб соціалізації особистості, процес якої триває все життя, і набуває особливого значення в умовах ефективного функціонування культурно-дозвіллєвої системи і ґрунтується на принципі безперервності та наступності форм дозвілля. Культурно-дозвіллєва діяльність спрямована на всебічний розвиток особистості.

Отже, ми бачимо, що культурно-освітня діяльність у музеях у XXI столітті трансформується у культурно-дозвіллєву. Це пояснюється розвитком нових технологій музейної діяльності і виникненням таких нетрадиційних форм, як конкурси, олімпіади, вікторини, театралізовані видовища, музейні концерти, музейні уроки тощо. Спираючись на праці Бєлофастової Т.Ю., Ганусенко Н.І., Лепіна О.В., Петрової І.В., Шабанової А.А., Юхневич М. Ю., які дослджували музейне середовище та, проаналізувавши роботи Аксютіна Н.В., Воловика А. Ф., Воловика В. А., Бочелюка В. Й., Бочелюк В. В., Цимбалюк Н. М., які вивчали культурно-дозвіллєву діяльність, можна стверджувати, що в Україні культурно-дозвіллєву діяльність саме в музеях не достатньо досліджено, тому це стало приводом до написання даної курсової роботи.

1.2 Історія становлення та розвитку музеїв України Музеї як скарбниці коштовностей, старожитностей, творів мистецтва й екзотичних речей існують від найдавніших часів, виникнення перших протомузеїв пов’язане з виникненням перших протодержавних класових утворень давніх цивілізацій (світські скарбосховища) та поширенням перших громадських культів (храмові скарбосховища).

На території України музейні справи сягають IX ст., коли колекціонування в Київській Русі набуло великого поширення. Попередниками сучасних музеїв в Україні більшість вчених вважають колекції книг, картин, художніх виробів тощо, які зберігалися у храмах ще в часи Київської Русі: Десятинній церкві, Софійському соборі, Києво-Печерському монастирі та ін. У XVIIXVIII ст. великі приватні збірки художніх творів містилися у феодальних замках та династичних маєтках (Яна Собеського у Жовкві, Синявських — у Бережанському замку, Вишневецьких — у замку у Вишнівці, галерея Сапє у Кодні, К. Разумовського — у Батурині тощо) [18, 26].

Відомо, наприклад, що князь Володимир привіз до Києва бронзові скульптури з Херсонеса і встановив їх на міському майдані для загального огляду. Різні цінності збирали тоді не лише князі, а й бояри, дружинники, духівництво. Своєрідними музеями-сховищами були храми Київської Русі - центри тогочасної культури й освіти. Тут також зберігалися цінні документи, коштовні подарунки, кращі мистецькі твори — ікони, золотий і срібний посуд тощо. Наприклад, за свідченням «Повісті минулих літ», у Десятинній церкві - храмі X ст. — зберігалися переможні знамена, дорогий посуд, вбрання перших князів. Отже, в цей час збирали вже не лише цінності й мистецькі твори, а й речі, пов’язані з тими чи іншими відомими людьми або визначними подіями.

Ще більші колекції були в Софійському соборі в Києві, збудованому за Ярослава Мудрого в XI ст. Тут було створено першу на Русі бібліотеку, яка передувала багатьом західноєвропейським книгозбірням. Окрім книг, у Софійському соборі зберігалися цінні колекції ікон, церковного посуду, килимів та інших речей. В часи лихоліть (воєн, ворожих навал) ці збірки загинули, і ми знаємо про них лише з коротких згадок у літописах. Великі збірки цінностей були також у Києво-Печерській і Троїце-Сергієвій лаврах, у храмах Чернігова, Новгорода, Володимира, Москви та інших міст Давньої Русі.

Перші наукові музеї в Україні виникли на початку XIX ст. на півдні було створено ряд археологічних музеїв. Цьому великою мірою сприяли зацікавлення памґятками місцевої старовини і успіхи археології, зокрема відкриття античних міст у Північному Причорноморґї - Ольвії, Херсонесі, Пантікапея та ін. Першим у 1806 р. був створений Миколаївський музей — на основі збірки випадкових знахідок античних памґяток на узбережжі Чорного моря, яка належала Чорноморському гідрографічному депо. Існував музей недовго, його колекції пізніше були передані іншим музеям.

В 1811 р. створено Феодосійський (приватний) музей старожитностей. Велика заслуга в цьому належала місцевим колекціонерам і меценатам. Пізніше для розвитку музею багато зробив художник І.К.Айвазовський. Збірки музею значно поповнювалися численними античними памґятками, знайденими під час будівельних робіт у місті. В музеї експонувалися антична кераміка, римські скляні посудини, боспорські й візантійські монети, надгробки, а також памґятки з генуезької фортеці Кафи, яка була колись на місці Феодосії.

1825 р. відкрито Одеський музей старожитностей. У його створенні активну участь взяли археологи І.Бларамберг, П. Дюбрюкс, І.Стемпковський, які проводили розкопки Ольвії, Херсонеса, Боспора. Вони передали музею великі колекції знайдених там античних памґяток. Музей мав відділи доісторичних, єгипетських, еллінських, римських, візантійських, генуезьких, монголо-татарських, турецьких, запорозьких памґяток. Найбільшим був відділ еллінських памґяток — його колекції весь час поповнювалися матеріалами розкопок у Північному Причорноморґї, зокрема в м. Ольвії й на о. Березань. У музеї зберігалися також цінні збірки античного посуду, колекції монет з Ольвії, Херсонеса, Тіри, Пантікапея, Фанагорії, мармурові скульптури, стели, стародавні написи.

У 1826 з ініціативи П. Дюбрюкса й І. Стемпковського відкрито Керченський музей старожитностей. У ньому було зібрано колекції різноманітних пам’яток Боспорського царства — Пантікапея, який існував на місці Керчі дві з половиною тисячі років, багаті знахідки (золоті прикраси, зброя і т.ін.) з курганів боспорських царів в урочищі Юз-Юба. В музеї зберігалися цінні збірки античного посуду, мармурової і вапнякової скульптури, зокрема цікаві рельєфи із зображенням Геракла, кам’яні плити з написами, архітектурні деталі стародавніх храмів, дерев’яні оздоби саркофагів, гіпсові ритуальні предмети. З 1835 р. музей мав власний невеликий будинок, але під час Кримської війни його було зруйновано. Аж до радянського часу музей не мав спеціального приміщення.

У першій половині XIX ст. на Україні також виникають університетські музеї. Відкрито ряд музеїв при Харківському університеті - Археологічний, Зоологічний, Мінералогічний, Музей образотворчих мистецтв. Музеї при Київському університеті було створено в 1834- 1837 pp. завдяки його першому ректорові М.Максимовичу. В університетському музеї старожитностей зберігалися цінні колекції памґяток історії Київської Русі - мечі, списи, інша зброя, побутові речі, архітектурні деталі; фрагменти фресок і мозаїк, виявлених під час розкопок Десятинної церкви і Золотих воріт, давньоруські гривні, візантійські й арабські монети, золоті й срібні прикраси Х-ХІІІ ст., знайдені в курганах і скарбах. Тут були також старі плани, карти, малюнки Києва різних часів, стародруки, унікальні документи тощо. Всього в музеї зберігалося понад шість з половиною тисяч речей. Над зібраними в ньому матеріалами працювали відомі історики Д.Іловайський, К. Бестужев-Рюмін, Д. Самоквасов, учені з Німеччини, Голландії, Угорщини, Польщі, Індії та інших країн.

Багаті колекції мав Нумізматичний музей Київського університету. Сюди надходили цінні знахідки зі скарбів, розкопаних у Києві та на його околицях. На 1865 р. збірка музею нараховувала понад 27 тис. експонатів. Серед них були унікальні злотники і срібляники київських князів, гривні, арабські дирхеми, а також античні, візантійські, західноєвропейські й російські монети. Найголовнішим надбанням музею був скарб давньоруських срібляників Х-ХІ ст. Цей скарб знайшов у травні 1852 р. син селянина Сергія Бориса, який орав батьківське поле між передмістями Ніжина — селом Магерки та хутором Бобрик. У глиняному горщику знаходилося приблизно 250 штук невеликих, почорнілих від часу кружечків. Коли виявилося, що це давні срібні монети, селянин відніс скарб волосному писарю. Він же, замість того щоб повідомити про знахідку, став продавати монети всім бажаючим. Монети так би і пропали, якби на них не звернув увагу професор Ніжинського ліцею М.Тулов. Зібравши кілька монет, він відправив їх у Київ. У Ніжин зразу ж виїхав професор історії Київського університету Я.Волошинський. Вивчивши знахідку, він дійшов висновку, що монети — князівські срібляники, виготовлені у Києві за князювання Володимира (X ст.) і Новгороді Великому в часи Ярослава Мудрого (до 1015 р.). Слід нагадати, що понад половини з відомих нині 300 найдавніших руських монет походить саме з ніжинського скарбу. Більше сотні монет потрапили до Ермітажу [17, 25].

Наприкінці XIX ст. з ініціативи Товариства шанувальників старожитностей та мистецтва створюється Міський музей у Києві. В його створенні взяли участь відомі вчені: археолог В. Хвойка, історик М. Біляшівський (він понад 20 років був директором музею), Б. Ханенко — колекціонер і меценат. Музей мав багаті етнографічні колекції, зібрані М. Біляшівським та Д. Щербаківським. М. Терещенко, О. Бобринський, Б. Ханенко передали музеєві різноманітні історичні й художні колекції.

Довгий час фінансування музею було скрутним, його збірки поповнювалися лише з дарунків колекціонерів. 1904 року музей перейменовано на «Художньопромисловий і науковий». Проте ні нова назва, ні відвідування його царем, ні підпорядкування відомству Міністерства торгівлі й промисловості не поліпшили становища музею — не було коштів на поповнення колекцій, на проведення розвідок та експедицій, навіть на утримання штату співробітників. Кращі свої зали музей змушений був здавати різним наймачам, а експонати тримати в сховищі.

На той час музей мав великі фонди. Його археологічні колекції складалися з 17 тис. предметів. Тут були рідкісні пам’ятки епохи палеоліту (зокрема, з Кирилівської стоянки в Києві), неоліту й енеоліту (з с. Трипілля), доби бронзи, скіфські речі, знайдені під час розкопок курганів, античні - з Ольвії, Херсонеса, Боспора, давньоруські - з Києва, Білгорода, Родня й інших міст. У музеї зберігалися цінні історичні документи, грамоти, універсали, печатки цехів, зброя, бойові прапори, значні нумізматичні колекції. Багатими й різноманітними були етнографічні збірки — понад 50 тис. речей, зібраних у Київській, Полтавській, Чернігівській губерніях. У художньо-промисловому відділі експонувалися вироби зі срібла, бронзи, кришталю й фарфору російських та іноземних фабрик, твори художників Т. Шевченка, Г. Нарбута, М. Врубеля та ін. У музеї були також єгипетські старожитності (мумії, саркофаги, скульптури).

У перші роки своєї діяльності колектив музею прищеплював у киян художні смаки, проводив масову та наукову роботу. Наприклад, у 1911 році музей організував першу виставку творів Т. Г. Шевченка, а у тривожні часи Першої світової війни працівники музею врятували від розкрадання та знищення національної цінності, які зберігалися у колекціонерів. У час української революції Микола Біляшевський тричі звертався до Павла Скоропадського з проектами надання музеєві звання національний. Тричі проекти розглядалися, але через політичну нестабільність вони не були реалізовані.

Радянська влада націоналізувала музей. Але матеріальне ставновище його працівників залишалось скрутним. Цілих шість років з 1920 по 1926, приміщення музею не опалювалося, не виділялися кошти на зарплату працівників.

У 1934 році музей переводять у непристосоване приміщення Лаври. Протести, надіслані з цього приводу першому секретареві ЦК КП (б) У П. Постишеву, позитивного результату не дали. Музей ліквідували і на його основі утворились два самостійних музеї: Київський державний музей українського мистецтва та Центральний історичний музей на базі приміщення Лаври.

Під час Другої світової війни частина експонатів історичного музею була пограбована фашистами, частина їх була вивезена до Уфи. У 1944 році історичний музей відновлює свою роботу у новому приміщенні по вулиці Володимирській, у статусі Державного історичного музею. З 1950 року його перейменовують у Київський державний історичний музей, а з 1965 року — у Державний історичний музей УРСР. З 1963 року на території Лаври створюється філіал музею з назвою «Музей історичних коштовностей України».

Наприкінці XIX — початку XX ст. в Україні відкривається ряд музеїв: Херсонський історико-археологічний, Херсонський археологічний, Полтавський земський, етнографічний Харківського історико-філологічного товариства, Товариства дослідників Волині в Житомирі, Таврійської архівної комісії, Подільського історико-археологічного товариства, Старосховище Волинського археологічного товариства, Археологічний музей при Вищих жіночих курсах у Києві та ін.

Завдяки ініціативі окремих ентузіастів було створено кілька музеїв у повітових містах і навіть селах: Остерський, Острозький, Вовчанський, Хорольський, Камґянець-Подільський, Ніжинський, в с. Городку на Волині та с. Круглику під Лубнами (усього на східній Україні до 1917 р. було 36 музеїв).

На західноукраїнських землях великим музейним центром стає місто Львів. Тут 1874 р. відкрито Міський промисловий музей, у 1887 р. — Музей Ставропігійського інституту; 1895 р. — Етнографічний музей Наукового товариства імені Т. Г. Шевченка; 1904 р. — Археологічний музей «Народного дому», 1907 р. — Народний музей (тепер Львівська галерея мистецтв) та ін. В 1912 р. закладено Тернопільський краєзнавчий музей.

На початку XX ст. в Україні створюються меморіальні музеї. Так, 1904 р. у Ялті відкрито меморіальний музей А. П. Чехова. До 1917 р. в Україні не було жодного меморіального музею, присвяченого Т. Г. Шевченкові, І. Я. Франкові, Лесі Українці або іншим діячам української культури [ 17, 18].

З 1920 -1930;х років зростає увага до теорії і методики музейної справи. Діяльність музеїв урізноманітнюється й активізується; постійно вводиться в практику музейної справи культурно-освітня діяльність. Широкого розмаху набула науково-дослідна робота музеїв. Варто виокремити видання щоденних збірників, програм, методичних розробок, каталогів і путівників.

Велике значення для розвитку музейної справи в цей період мав Перший музейний з'їзд (1930 p., Москва). З одного боку, на з'їзді обговорювалися конструктивні питання побудови екскурсій, організації різних виявів музейної роботи. З іншого боку — з'їзд вирізнився зростанням ідеологічного пресингу на музейних працівників, боротьби з «буржуазними» проявами у музейній діяльності, публічного таврування сотень визначних працівників музейної сфери України та поширенням сталінських репресій.

У роки Другої світової війни (1939 -1945 pp.) фашистами було зруйновано і розграбовано десятки музеїв України. Особливо потерпіли історичні і художні музеї. У повоєнні роки відбудовано зруйновані музеї, частково повернуто вивезені колекції, зібрано нові експонати, створено нові експозиції. Варто зазначити, що у ці роки створено також нові історичні, краєзнавчі, художні, літературно-меморіальні музеї. Серед літературно-меморіальних: Музей Ю. А. Федьковича у Чернівцях (1945 p.), Музей І.П. Котляревського в Полтаві (1952 p.), музеї Т. Г. Шевченка (1962 p.), М. Т. Рильського (1966 p.), музей І.Я. Франка в Нагуєвичах (1946 p.), Музей-садиба Лесі Українки в Колодяжному на Волині (1949 p.). Серед художніх музеїв — Закарпатська картинна галерея в Ужгороді (1948 p.), Державний музей Українського декоративного мистецтва у Києві (1954 p.), Донецький художній музей (1960 р.) та ін.

У 70-ті роки були створені музей народної архітектури та побуту України в Києві, етнографічні комплекси просто неба у Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях, Львові, Ужгороді, інших регіонах. (1967 р. в Ніжині відкрито краєзнавчий музей; фонди музею налічують понад 20 тис. оригінальних експонатів; найцікавіші колекції: нумізматична, орденів і медалей, рушників ХІХ-ХХ ст., холодної і вогнепальної зброї XVІІІ-ХХ ст.) [16,18].

Загалом, На Україні до 1917 р. було 36 різних музеїв. На кінець 1985 р. в Україні працювало 174 державних, близько 400 народних музеїв та 8 тисяч — на громадських засадах.

Створення нових музеїв — як державних, так і народних — триває в умовах існування незалежної Української держави. Вперше в історії українського музейництва правдиво висвітлено національно-визвольні змагання українського народу за свою державність в 1914 -1945 pp., державотворчу діяльність ЗУНР, видання товариств «Просвіта», «Рідна школа», «НТШ», відомості про Організацію Українських Націоналістів, події 1939 -1941 pp. на західноукраїнських землях, про діяльність Української Повстанської Армії, голодомор в Україні 1933 p., геноцид під час сталінських репресій тощо.

Сьогоднішній день вимагає від музеїв формування нового підходу до своєї роботи: інтерактивні експозиції, активна співпраця з різними мас-медіа, громадськими організаціями, різними фундаціями, сучасна рекламна діяльність, активне впровадження в систему «Інтернет» інформації про діяльність музеїв України, їх збірки, окремі музейні пам`ятки, що мають національне, європейське, світове значення тощо.

Музеї активізують свою діяльність з наданням методичної допомоги з питань музейної справи громадянам (оформлення документів на вивіз музейних предметів для виставок за кордоном; з питань фондової роботи; розробки статуту та ін.), збільшилась кількість виставок в Україні і за її межами. З великим успіхом експонувалися пам`ятки із зібрань музеїв України у Російській Федерації та Японії.

В музеях і заповідниках України зберігається понад 11 млн. пам’яток. Протягом минулого року організовано 5.377 виставок у музеях та 3.084 за їх межами в різних регіонах України, здійснено 21 міжнародний проект з експонування пам’яток із музейних зібрань України за кордоном. Музеї та заповідники у 2004 р. відвідало близько 18 млн. чол.

Отже, зародки музейної справи на теренах України сягають часів Київської русі (IX cт.) і пов’язані з колекціонуванням книг, картин, прикрас тощо. Самі ж музейні установи виникають у XIX ст. в результаті зацікавлення памґятками місцевої старовини та успіхами археології. З цього часу ці «храми муз» відіграють важливу роль у пізнанні свого минулого, оберігають історичну пам’ять народу, дають глибокі і правдиві знання про минулі покоління. Музейні експозиції розповідають про речі, зрозумілі всім, мовою, що не потребує перекладу. З часу свого заснування становище музеїв було скрутним: не вистачало коштів, приміщень, експозицій, безліч пам’яток було знищено під час революцій та війн. Тільки після незалежності України фінансовий стан цих закладів культури покращився, вони стали розвиватися відповідно до сучасних суспільних вимог та уподобань. Музеї XXI ст. стають центрами естетичного та культурного виховання. Вони дієво впливають на формування особистості, прилучають громадян до надбань національної історико-культурної спадщини, прищеплюють почуття любові до своєї Батьківщини.

Розділ II. Особливості культурно-дозвіллєвої роботи в музеях під відкритим небом

2.1 Культурно-дозвіллєва діяльність Центру народознавства «Мамаєва Слобода»

Музеї під відкритим небом— це різновид музеїв, де експонати розміщені на відкритому просторі.

Існують такі різновиди, як скансен, музеї забудов, музеї сільських господарств, музеї живої історії і фольклорні музеї. Найновіша концепція — це екомузей, яка зародилася вперше у Франції.

Більшість музеїв під відкритим небом спеціалізуються на колекціюванні і реконструкції старовинних помешкань на великих відкритих територіях, зазвичай історично пов’язаних з експозицією. Експонати часто розбираються, переносяться і збираються по детальних кресленнях.

Попередниками музеїв просто неба в Україні були виставки, на яких експонувалися окремі будівлі. У липні 1887 року в Тернополі відбулась перша етнографічна виставка на території України. У парку був організований архітектурний розділ, який складали чотири селянські хати — подільська, надбужанська, гуцульська і наддністрянська.

У 1894 році у Стрийському парку Львова відбулась крайова виставка, на якій було відтворено шість типових садиб з різних районів Галичини, Гуцульську церкву, шість придорожніх хрестів і вітряк.

У 1964 році засновано перший скансен на території України в Переяслав-Хмельницькому на Київщині. Далі було засновано музеї просто неба в Ужгороді (1965), у Львові (1966), Києві (1969), Чернівцях (1977).

Унікальний скансен розташований на території 9,2 га за сім кілометрів від Хрещатика довкруг історичного урочища, в якому бере початок річка Либідь — Мамаєва Слобода (Центр народознавства «Козак Мамай»).

Понад триста років тому ці землі належали Михайлівському Золотоверхому монастирю. Серед діброви над витоком Либіді приблизно в тому ж самому місці, де зараз міститься «Мамаєва Слобода», стояла монастирська пасіка з хутором та ставом.

Минуло кілька століть і знову на пагорбах довкруг витоку Либіді, розкинулись мальовничі гаї, які чагарниковим живоплотом в’юняться на луки, створюючи ландшафт з унікальним краєвидом долини, характерний для Наддніпрянщини.

У центрі долини серед кучерявих вишневих садків, оперезаних плетеними тинами, стоїть козацька «Слобода». В центрі архітектурного ансамблю, що нараховує 98 об'єктів, розташовується козацька триверха дерев’яна церква в ім'я Покрови Пресвятої Богородиці із дзвіницею, подібні до тих, що стояли на Запорозькій Січі в часи Богдана-Зиновія Хмельницького.

Неподалік від церкви на узвишші серед невеликого поля пшениці видно вітряк — символ мирної хліборобської України. Далі над двома покритими очеретом, лілеями та лататтям озерами розташовуються садиби титаря, козаків-джур, козацького старшини, коваля із кузнею, гончаря із гончарною майстернею, ворожки, шинок єврея-крамаря, а також пасіка та водяний млин. Садиби складаються з різних за своїм господарським призначенням споруд: це комори, повітки, стайні, льохи, хліви, клуні, возовні тощо. Цей традиційний український краєвид доповнюється базарним майданом, управою та козацькою залогою.

Використовуються об'єкти «Мамаєвої Слободи» методом відтворення живої історії, тобто максимально наближено до свого первісного функціонального призначення, а саме, для популяризації та відродження самобутніх народних традицій, звичаїв, обрядів, забутих трудових навичок та ремесел.

Музей під відкритим небом «Мамаєва Слобода» — це великий культурно-дозвіллєвий комплекс, який пропонує своїм відвідувачам безліч пізнавально-навчальних (майстер-класи з різних промислів та ремесел, навчання верхової їзди) та культурно-відпочинкових послуг, серед яких: фестивалі, ярмарки народних майстрів, виставки, презентації, кінні шоу, вечорниці, народні гуляння, різноманітні тематичні свята, організація старосвітських бенкетів та вечірок тощо.

Одним за найпопулярніших заходів у Центрі народознавства «Козак Мамай» є проведення фестивалю «Країна Мрій Різдвяна», який включає в себе святкування Різдва Христового, Старого Нового Року (Маланка) та Водохреща.

Різдво в «Мамаєві Слободі» починається з куштування звареного на відкритому вогні козацького кулішу та дегустації традиційних хмільних українських напоїв козацької доби (вишняк, слив’янка, дулівка, медовуха). Далі гостей очікують різдвяні розваги для дітей та дорослих, майстер-класи від народних майстрів, співи біля вогнищ, катання на санчатах, Різдвяна Шопка, Вертеп, виступи відомих гуртів, козацькі танці та святковий настрій до опівночі. Незважаючи на мороз та завірюху, українці йдуть сюди цілими сім'ями. Вони вітають один одного, вшановують традиції предків та щиро веселяться.

Старий Новий Рік розпочинається з ярмарки майстрів, куштування козацького кулішу та печеної на відкритому вогні соковитої кабанятини. Тут же на відкритому вогні козаки та козачки готують для відвідувачів старовиний козацький хмільний гарячий напій «Мусулєс». Для дітей цікавим є катання на конях, запряжених у сані, або ж верхи на коні, співи, танці біля вогнища та інші різдвяні розваги. Обов’язковим компонентом цього свята є обряд «Кози». У цьому ритуалі втілено стародавні уявлення про коловорот у природі: вмирання, засинання її восени та воскресіння навесні. На козу передівається дотепний парубок. За одяг беруть вивернутий кожух, овече хутро, а поверх чіпляють намальовану голову кози з рогами. Норовлива коза не слухає свого пастуха, стараючись зробити йому якусь шкоду: розлити воду, перевернути сільницю, розбити горщики тощо. Її символічне «вмирання» і «оживлення» знайомить гостей з іншими переодягненими персонажами. Все це супроводжується відповідною музикою, сміхом та веселощами. Цього дня відвідувачів також чекає відтворення сакрального дійства «Щедрування» та «Засівання» за участю фольклорних колективів [24, 29].

Особливістю святкування Водохреща є, звичайно ж, пірнання в ополонку озера Красавиця, з якого бере початок річка Либідь. Усі бажаючі збираються на березі, настоятель козацької церкви Покрова Пресвятої Богородиці освячує воду в ополонці та благословляє всіх, хто готується зануритись в крижану воду. В цей час лунають постріли з козацьких гармат та мушкетів — козаки символічно розстрілюють «нечисту силу», яка в цей час намагається «вистрибнути» з освяченої води. Люди весело та гамірно стрибають у воду, лунають козацькі литаври. Козаки оголошують, що всі, хто прийняв купель в крижаній Хрещенській воді, тепер мають право позмагатись за «Орданський Орден» (вирізаний з криги хрест). Козацький Осавул ділить усіх присутніх на дві лави й роз`яснює правила дружньої сутички. Переможці отримають в нагороду символічний «Орданський Орден» та могорич (сулію дулівки) від сторони, яка отримала поразку. Далі народні гуляння продовжуються, фольклорні колективи співають колядки та щедрівки. Згодом на берег виноситься дідух і закінчується свято веселим його спаленням.

Оригінальним та нетрадиційним є святкування в «Мамаєві Слободі» Івана Купала. Окрім купальських гулянь, стрибків через вогнище, пускання вінків на воду, організатори цього музею під відкритим небом придумали квест для неодружених молодих пар «Ніч на Івана Купала — пошук козацького скарбу на «Мамаєвій Слободі». Закохані шукають золоту каблучку з діамантами, яка символізує єдність їхніх душ. Конкурс триває в декілька етапів. На першому етапі - пари змагаються на швидкість з плетіння вінків з живих квітів, відповідають на питання стосовно ведичних знань українців, традицій, звичаїв та обрядів, далі - шукають колесо щастя, шинкарку, ворожку-знахарку та шлях до козака Мамая. Перші 7 пар, котрі прийдуть якнайшвидше, пройдуть послідовно всі етапи та виконають завдання чимдуж біжать до озера Красавиця, де плавають віночки. Після цього лунають церковні дзвони та оголошується про завершення змагання. Біля озера, в чіткій послідовності до прибуття на фініш пар учасників визначається черговість, за якою вони будуть мати змогу пер дістати з озера Красавиця віночок з прив’язаним до нього одним з призів. По закінчені заходу відбувається урочисте нагородження переможців.

Важливим заходом для центру народознавства «Козак Мамай» є святкування Дня Прапора та Дня Незалежності України. В переддень свята 23 серпня в козацькому селищі відбувається з'їзд всіх людей з шляхетним та гордим прізвищем Мамай, котрі мешкають як в Україні, так і за її межами. Метою заходу є консолідація всіх українців навколо національно-культурних надбань козацької доби. На «Мамаєвій Слободі» козаки та козачки сідають за один святковий стіл спільно з людьми, що мають прізвище Мамай, так як це зазвичай робили наші прадіди, коли за один стіл разом сідала велика Родина. Пускають по колу братину «Козака Мамая», наповнену хмільним медом та гучно кричать «Слава!» на честь молодої, але з тисячолітньою історією Держави під назвою Україна. Після символічного козацького бенкету в гостям пропонується концерт фольклорних колективів, показові виступи козаків верхи на конях. На завершення заходу вдарять козацькі литаври та пролунають залпи гармат на честь великої Родини під йменням Українці.

З 2009 року під церковні дзвони організатори скансену започаткували розгортання найбільшого Державного прапору від підніжжя козацької церкви в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці і аж до озера, з якого бере початок легендарна річка Либідь (відстань приблизно 80 м). Одночасно з цим відвідувачі випускають в небо жовті та голубі кульки, які вони отримують перед входом. Кульмінацією заходу є показовий виступ найкращого в Європі кінного каскадерського театру «Українські козаки» під орудою козака Олега Юрчишина, а також концерт фольклорних колективів. На завершення учасників дійства чекають вечорниці під супровід троїстих музик та смакування звареною в казанах на відкритому вогні знаменитою козацькою кашею — тетерею [8, 20].

Ще одією цікавинкою «Мамаєвої Слободи» є започаткування у 2010 році Козацькою Спадковою Духовною Республікою традиції святкування «Дня української козачки». Свято проводиться щорічно в останню суботу жовтня. В рамках цього заходу відбувається конкурс дівочої краси «Панночка-козачка». Це звання виборюють 12 найвродливіших дівчат з історичного факультету КНУ імені Т.Шевченка. Учасниці з’являються перед журі у образах «Весна, Літо, Осінь, Зима», їх перевіряють на хазяйновитість, сміливість та вправність (конкурс «Найкращий вареник», стрільба з лука, їзда верхи на коні та інші несподіванки від козаків «Мамаєвої Слободи»). Дівчата демонструють сучасне вечірнє вбрання в традиційному українському стилі, свої танцювальні та співочі дані тощо. Окрім цього, на майдані козацького селища відбувається ярмарок народних майстрів. В казанах вариться козацький куліш та гарбузова каша. Охочі частуються наливками, настоянками та варенухою. Відбувається майстер-клас із давніх козацьких забав, ігрищ та танців. Не обходиться свято без кінного козацького каскадерського театру під орудою Наказного отамана Олега Юрчишина, а також конкурсу на найдовшу косу між дівчатами-козачками. Переможниця, в котрої найдовша коса, отримує нагороду — сюрприз від козацького селища «Мамаєва Слобода». Крім цінного подарунка, дівчину з почестями катають на білому коні вулицями козацького селища.

Серед усіх свят та гулянь, що проводить Центр народознавства «Козак Мамай» найулюбленішим для молоді залишаються українські вечорниці. Їх святкують в день св. Катерини та Андрія (7 та 13 грудня). Дівчата приносять з собою по маленькій жменці якихось круп: гречка, пшоно, перловка тощо. Перед початком вечорниць, в «Шинку — коса над чаркою», починаються молодіжні складки. Всю крупу, яку принесли учасниці вечорниць зсипать в горшок, заливають водою та ставлять варитись на піч. Парубки тим часом носять та підкидують до печі дрова. Після того, як каша звариться кожній дівчині, яка взяла участь у молодіжних складках, буде видають горнятко і рушничок. Панночка набирає в нього щойно звареної каші і з цією кашею, обгорнутою рушничком, біжить в якийсь далекий куток «Мамаєвої Слободи», аби закликати долю: «Доле, доле, ходи до нас вечеряти!».

Після гадань, дівчата повертаються з цією кашею до «Шинку — коса над чаркою», де парубоцтво із Братства козацького бойового звичаю «Спас» під супровід троїстих музик «шкварить гоцака» (танцює), беруть у шинкарки дерев`яну ложку та пригощають парубків отією чарівною кашею…

Вдосталь натанцювавшись та скуштувавши хмільного вишняку, все товариство йде на якусь із садиб козацького селища «Мамаєва Слобода», щоб у вишневому садку зламати собі по три вишневі гілочки й побажати, щоб вони розквітли до свята Маланки — 13 січня. Окрім цього, молоді пропонуться майстер-класи із ліплення вареників (із «пророчими» сюрпризами), поїздити на коцюбі, скуштувати печений корж з родзинками, маком та медом — Калиту та пограти в різні веселі забави. Всі ці парубочо-дівочі гуляння були приурочені до однієї мети — майбутнього щасливого шлюбу.

Отже, «Мамаєва Слобода» (Центр народознавства «Козак Мамай») — унікальний скансен з відтвореним архітектурним ансамблем Наддніпрянщини XVIII століття, який славиться своєю культурно-дозвіллєвою роботою. Тут проводяться масові народні гуляння, присвячені українським релігійним та державним святам, українські вечорниці, фестивалі, квести та безліч інших розважальних заходів, завдяки яким організатори Центру популяризують та відроджують українську самобутність, традиції, звичаї та обряди минулих поколінь. Їм притаманні такі риси як: народність, національний колорит, оригінальність, агоністичний (змагальний) характер, різноманітність засобів виразності (танці, пісні, імпровізація, театралізоване дійство) та атмосфера радості.

2.2 Культурно-дозвіллєва діяльність Національного музею Народної архітектури і побуту «Пирогово»

Національний музей народної архітектури та побуту України є найбільшим скансеном (музей просто неба) Європи і найповнішим етнографічним зібранням нашої держави. Загальна площа музею понад 130 га.

Музей розташований на південній околиці Києва, серед зелених дібров стародавнього Голосіївського лісу, поряд з історичним селищем Пирогів — тому за ним закріпилась народна назва Музей у Пирогові.

Музей був заснований 6 лютого 1969 року з ініціативи громадськості, Українського товариства охорони пам’яток історії та культури.

Нині музей є важливим науково-методичним центром України з вивчення матеріальної та духовної культури, її збереженню, патріотичному вихованню нації.

Архітектурний ансамбль музею охоплює всі історико-етнографічні регіони України: Середня Наддніпрянщина, Південь України, Слобожанщина, Полтавщина, Полісся, Карпати, Українське село 60−70-х р. ХХ ст.