Історичні аспекти і стилістичні особливості розвитку архітектури Львова

Зміст

• Розділ 1. Особливості соціально-економічного і духовного розвитку Львова у XVI столітті
• 1.1 Соціально-економічний розвиток Львова і Галичини у складі Польської держави і Речі Посполитої
• 1.2 Західноєвропейські впливи у розвитку духовного середовища міста
• Розділ 2. Архітектура міста як прояв ренесансного духу часу
• 2.1 Стилістичні особливості культової архітектури Львова
• 2.2 Еволюція розвитку житлової архітектури міста
• Розділ 3 Західноєвропейські впливи в архітектурі Львова: практичний зріз
• 3.1 Майстри Західної Європи — зодчі міста
• 3.2 Порівняльний аналіз пам’яток архітектури Львова
• Список використаної літератури

Розділ 1. Особливості соціально-економічного і духовного розвитку Львова у XVI столітті

1.1 Соціально-економічний розвиток Львова і Галичини у складі Польської держави і Речі Посполитої

Відомо, що культура Відродження охопила не тільки Італію, в якій небувалого розквіту набуло мистецтво, а й всю Західну і Центральну Європу. Дослідження останнього часу доводять, що це положення в тій чи іншій мірі характеризує і культуру східних слов’ян. На мистецтві російського, українського і білоруського народів знайомство з мистецтвом Італії відбилось з різною глибиною, неодночасно, відіграючи більшу або меншу роль у загальному процесі становлення національних рис.

У культурному житті України XVI — першої половини XVII ст. знайшли свій досить чіткий вияв ренесансні тенденції. Як і в інших країнах православно-слов'янського кола, процес поширення ренесансу на Україні був тривалим та увійшов складовою частиною в культуру барокко*

Ренесансне мистецтво — європейське явище. Україна є складовою частиною Європи. Ті особливості, які були притаманні європейському мистецтву в цілому, так чи інакше проявилися і на грунті українського мистецтва.

Провісниками ренесансу були Данте (на зламі XIII-XIV століть), Петрарка і Бокаччо (XIV століття), але датують ренесанс пізніше: ранній (1420- 1500 роки), золотий (1500−1540) та пізній (межі точно не встановлюють).

Найхарактернішою ідеологічною ознакою епохи Відродження* вважається гуманізм*. Слідом за одним із ранніх ідеологів гуманізму Салютаті в центрі уваги італійських письменників XIV століття опиняється поняття humanitas, вживане ще Ціцероном. Це поняття розуміється як ученість і як схильність до шляхетних мистецтв, а твкож як доброзичливість щодо інших людей.

Мистецтво і література Ренесансу залишаються безпосередньо пов’язаними з християнською ідеологією і християнським матеріальним культом. Але відбувається радикальна зміна позиції щодо літургійного часу і способів єднання смертного індивіда з трансцендентним, надіндивідуальним, безконечним світом.

У традиційній християнській художньо-теологічній системі світ людини протистоїть небесному світові, як його духовній (необразній сутності), обоїм протистоїть світ буття Бога, як світ надраціональний і надобразний. Ці канони зруйнувалися ренесансною культурою, яка переосмислила ставлення до нетварного і надтварного світу, виходячи з нового розуміння біблійної тези про людину, як образ божий. Повернення до античного антропоморфізму в баченні богів мало набагато ширший, ніж власне «італійський» сенс повернення до забутої римсько-античної спадщини. Бог-отець з’являється на полотнах християнських майстрів у вигляді могутнього старця, а Мадонна вражає своєю жіночою красою. Ікона перетворюється на живопис і вміщується не тільки в храмі, а й у палаці. Божественна історія світу стає людською історією, розкриває те, що релігія побожно називала Божим задумом.

Жести, постави, композиції фігур в ренесансному мистецтві умисні, піднесені і театральні, що змушує вбачати в образах людського світу особливий зміст. У цьому особливому змісті і міститься вся сакральність світу. Мистецтво не створює, не натякає символічними засобами на світ неземних об'єктів, острів літургійного часу — воно прагне показати те особливе світле, яке робить творне буття частиною Божественного цілого.

Наприкінці XV — на початку XVI століть у Західній Європі починається перехід від станово-представницьких монархій до абсолютних. Подібно до того, як феодальна роздробленість є головною соціально-політичною ознакою IX — XIII cтоліть. Звичайно, утвердження абсолютних монархій на європейському просторі відбувалося поступово і в різних формах, проте абсолютизм, як соціально-політичне явище наклав свій відбиток на все суспільне життя епохи, її економічний і культурний розвиток.

Західноєвропейський абсолютизм постав на грунті відродження римської державної ідеї, яка ставила монарха понад закон і робила його джерелом самих законів. Ця політична концепція утвердилася насамперед на півночі Італії. Вперше у середньовічному західноєвропейському світі верховна Влада базувалася не на феодальному землеволодінні, а на виборних принципах волі усього населення. У XIV—XV століттях італійські міські республіки одна за одною перетворюються на монархії - в результаті захоплення верховної влади заповзятливими представниками місцевих впливових фамілій. Це було своєрідним повторенням історії давньогрецьких тираній, що поставали з республіканського ладу. В італійському принципаті середньовічний світ мав справу з абсолютним государем, влада якого була неподільною і необмеженою. Італійський ргіпсіре (князь) XIV-XV ст.— це не феодальний сеньйор і государ-помічник, а носій необмеженої державної влади, що належала раніше «населенню міста», а відтепер перейшла до нього. Князь стає мініатюрним прототипом «бсолютних монархів XVI — XVIII ст.

Римські державно-правові ідеї поширились і поза межами Італії. Як приклад можна навести спроби дераторів Гогенштауфенів перетворити функцію «Священної Римської імперії германської нації» на реальну дійсність. Вони вважали себе справжніми спадкоємцями римських імператорів, знаходячи теоретичне обгрунтування у вченні протегованих ними юристів з болонської школи («легістів»). Проте імператорський абсолютизм Гогенштауфенів не мав під собою міцного політичного грунту. Щоправда, Фрідріхові II (1212—1250) вдалося здійснити на якийсь час заповітну мрію династії в межах Сицилійського королівства. У виданій ним конституції (1231) зроблено спробу утвердити державу — своєрідний прототип абсолютних монархій нового часу: з чиновною бюрократією і адміністративною централізацією, системою постійних податків, ревною урядовою опікою над народним господарством, печатками митної системи, розкошами і марнотратством двору, з фінансовими труднощами і їх неминучим наслідком — фіскальністю. Проте конституція Фрідріха не пережила свого творця і дуже швидко беззслідно зникла у надзвичайно кривавих і тривалих для Сицилійського королівства катаклізмах.

Отже, жива практика абсолютизму починає свій поступ з Італії, яка була найбільшим вогнищем культурних впливів для всієї Західної Європи. Ці впливи не обмежувалися лише сферою науки, літератури та мистецтва; вони охоплювали також право і політику. Утворення національних держав у Західній Європі супроводжувалось утвердженням абсолютистських тенденцій. Разом з тим, у багатьох європейських країнах залишилися станово-представницькі інститути, які суперничали з королівською владою. Це суперництво в деяких з них привело до утворення обмежених монархій. Такими були, зокрема, Польське королівство і Велике князівство Литовське. На початку XVI ст. під владу династії Ягелонів потрапляють величезні простори Східної і Центральної Європи — Польща, Литва, Пруссія, Україна, Білорусія та деякі інші землі. Різні за рівнем соціально-політичного та економічного розвитку, ці країни здебільшого зберігали свій традиційний внутрішній устрій і навіть державну незалежність, об'єднуючись лише спільним династом. Багатьма аспектами розвитку монархія Ягелонів нагадувала монархію Карла V, який у більшості своїх численних володінь був лише номінальним сюзереном, а не фактичним правителем. Великі князі литовські, залишаючись спадковими володарями на своїй батьківщині, були водночас виборними королями польськими, до того ж істотно обмеженими у своїх прерогативах загальношляхетським сеймом. Заздрісне поглядаючи на зміцнення «королівського маєстату» у багатьох країнах Європи, Ягелони прагнули до посилення своєї влади у Литві. Союзників у цій справі великі князі литовські (зокрема, Вітовт та Сигізмунд Кейстутович), як і західноєвропейські монархи, шукали між середніми та дрібними феодалами. Проте їхнім спробам та спробам їхніх наступників довести централізацію держави до завершення і відтіснити на другий план велику феодальну аристократію не судилося здійснитися. Велике князівство Литовське залишилося державним утворенням з близьким до федеративного устроєм; у багатьох землях, в тому числі українських, збереглися форми автономії або місцевого самовряДУ; вання, хоча це самоврядування не було всестановим І стосувалося передусім шляхти і магнатерії.

У XV-XVI століттях швидко збільшується кількість великих земельних володінь на українських землях Великого князівства Литовського. Якщо наприкінці XVI століття були відомі лише кілька десятків магнатських родин, то в першій половині XVI століття їх налічувалося вже понад сто. Про масштаби земельних володінь магнатів свідчить, зокрема, кількість військових, що їх магнати мусили виставляти на вимогу великого князя.

Наприкінці XV—на початку XVI століттях в українських містах Великого князівства Литовського поширюється магдебурзьке право. Його запровадження супроводжувалося відміною звичаїв, що діяли раніше, а також литовського та давньоруського права, відміною влади і суду над міщанами державців, намісників, воєвод, введенням самоврядування (ради), яке обиралося міщанами. Місто Львів магдебурзьке право отримало в II половині XIV століття[38].

В цілому міське самоврядування на Україні мало обмежений характер не позбавило міста вповні від феодальної залежності. Феодальна залежність міщанства посилювалася національно-релігійними утисками. В багатьох містах українське міщанство було усунуте від міського самоврядування, воно піддалося дискримінації під час прийому до цехів, де переважали німці й поляки. Завдяки підтримці великокняжої та королівської адміністрації чільні позиції в цехах займали німецькі й польські купці та ремісники, які відтісняли українських православних міщан.

Разом з тим, не можна заперечувати того факту, що магдебургія сприяла економічному розвиткові міст в Україні, формуванню в них елементів буржуазного суспільства. Міське право наближало українські міста до міст Західної Європи, де з розвитком міського життя, парламентів, міських судів закладався фундамент громадського суспільства. Більш інтенсивно це відбувалось у західних регіонах України.

Слід також мати на увазі давні традиційні зв’язки України з європейським світом. Від Києва проходив цілях суходолом через Володимир-Волинський, Краків, Прагу до Баварії, Рейнської землі, Англії, Франції та Іспанії. Через Прип’ять, Буг та Німан лежав шлях до Балтійського моря і Саксонії. Татаро-монгольське панування призвело до зниження торговельного руху цими шляхами, але не припинило його. Вже у XV ст. ці зв’язки значною мірою були відновлені. Швидко зростало значення Гданська, який відігравав роль посередника у торгівлі України з країнами Західної Європи. Важливого значення набуло вивезення деревини та продуктів її переробки, що використовувались для виготовлення зброї, у корабельній справі, а поташ — у виробництві тканин, скла, мила. Ці товари через Гданськ потрапляли до Фландрії, Англії, Франції.

Блокада турками Чорного моря надала нового імпульсу європейській континентальній торгівлі зі Сходом, у якій Україна посідала важливе місце. Вже в середині XV ст. через Німеччину, Угорщину, Польщу було прокладено торговельний шлях з Північної Італії на Схід, який мав компенсувати втрати від занепаду чорноморсько-кримського напрямку. Новими центрами італійської торгівлі стали Краків і Львів, де зосередилася діяльність численних представників купецьких родин Генуї, Флоренції, Венеції, багатьох торговельних і банківських підприємств. Чимало просякнутих Духом Відродження освічених, енергійних людей налагоджувало тісні стосунки з місцевою елітою, активно інтегрувалось у місцеве життя і переносило на новий грунт тенденції розвитку світської науки і культури, європейської заповзятливості. Прикладом може бути Пилип Калімаха (1437 — 1496), який почав свою діяльність як представник підприємницької родини Тедальді а з часом став радником польських королів Казимира Ягелончика і Яна Ольбрахта, вихователем королівських дітей, активним провідником династичних інтересів Ягелонів. Як історик, політик і письменник він Поєднував у своїй творчості матеріалістичні філософські погляди з антифеодальними суспільними настановам. У XVI столітті гуманістичні ідеї й культура Відродження проникли у Східну Європу, зокрема й на Україну. Цьому сприяли зародження буржуазних відносин і встановлення зв’язків українських земель з країнами Західної Європи. Ренесанс на Україні мав своєрідний хварактер і хронологічно не збігався з європейським Відродженням. Його часове визначення охоплює XVI — першу половину XVII століття. Це був час могутніх антифеодальних і національно-визвольних рухів на Україні. Майже століття — від Люблінської унії 1569 до початку визвольної війни українського народу 1648−54 років — було заповнене класовими битвами, зовнішніми і внутрішніми війнами. Боротьба воскресила ідею національної свободи, яка пройняла політичне і духовне життя. За відносно короткий історичний період українське мистецтво пройшло шлях від засвоєння окремих елементів Відродження до загального захоплення ренесансним світоглядом. Гуманістичному рухові на Україні сприяли розвиток освіти, піднесення національної свідомості і патріотизму. Провідниками художніх ідей стали братства. Жодне з попередніх століть в історії України не зберегло такої кількості імен видатних діячів, причепних до різних сфер інтелектуальної діяльності й об'єднаних спільними цілями та естетичними ідеалами. Серед них — Іван Вишенський, І. Федоров, Є. Наливайко, П. Конашевич-Сагайдачний, С. Зизаній і інші. Мистецтво цього періоду підготувало ідеологічні основи визвольної епопеї 1648−54 років.

Нове мистецтво на Україні народжувалося не скрізь, осередками ренесансної культури були окремі міста, де здійснювався синтез різнорідних художніх явищ. З ремесла мистецтво почало перетворюватись на активне знаряддя пізнання, науку. Змінювалася сама художня концепція — від символічно-декоративного стилю зображення до його життєвого наповнення. Звернення на новому етапі до античної культури, яка проникла через Візантію ще за часів Київської Русі, стимулювало вивчення природи, сприяло новому розумінню краси. Архітектурні трактати виховували розуміння цілісності художнього образу, пропорцій ритму і гармонійності співвідношень. Водночас з архітектурою зростала роль скульптурного декору. В живопису помітний інтерес до анатомії людини, її об'ємно-пропорційного зображення. Виняткове значення мало застосування у мистецтві законів перспективи, що вплинуло на зміну бачення світу. Ренесанс в українському мистецтві був часом встановлення і розвитку реалістичного портрету. Для архітектури та образотворчого мистецтва України того часу характерне поступове звільнення від релігійних канонів, проникнення в твори світських засад, життєвостверджуючих тенденцій.

Дякуючи Люблінській 1569 року польським феодалам вдалось захватити крім раніше окупованих земель також Волинь і Придніпров'я. Національні і соціальні протиріччя ще більше загострились, і весь кінець XVI перша половина XVII століття заповнені безперервними козацько-християнськими повстаннями. Польща тоді була першокласною воєнною державою. Визвольна війна українського народу досягла кульмінації у війні під проводом Богдана Хмельницького і закінчилась з'єднанням України з Росією. Ось на такому складному історичному грунті подій продовжувало розвиватись українське мистецтво в XVI початку XVII століттях.

1.2 Західноєвропейські впливи у розвитку духовного середовища міста

Протягм XIV — першої половини XVI століття розвиток мистецтва вцілому визначався дальшим використанням загальних норм художньої культури давньої Русі. Проте українське мистецтво тих часів не можна розглядати як просте продовження давньоруських традицій. В ньому відбувались значні зрушення, що зумовлювались як внутрішнім розвитком, так і зв’язками, ознайомленням з мистецтвом інших народів.

Гуманістичні погляди, що відбивали прогресивні риси соціальноекономічного розвитку різних країн, поволі охоплювали всі простори Європи і знайшли свій відгук та послідовників на українських землях. Торгівельні зв’язки українських міст з багатьма країнами, потреби вдосконалення ремісничого виробництва та військової справи сприяли нагромадженню відомостей з різних галузей знань. Багато українців виїздили на навчання до різних міст Польщі, Чехії, Італії, Німеччини та Франції. В рамках релігійного світогляду у Львові, а зокрема і в усій Україні, набували поширення різні єретичні вчення, які ставили за мету звільнити суспільство від обмежень офіційних церковних догматів, виступали проти збагачення церковних владик і перегукувались з ідеями реформації. Місто-купець і місто-воїн водночас відігравало значну роль у розвитку середньовічної культури. У XV-XVIII століттях тут існувало кілька шкіл при церковних братствах, костьолах, монастирях; серед них — братська школа, з якою пов’язано багато імен видатних діячів української культури XVI-XVII століть. Заснований у 1661 році Львівський університет був одним з найстаріших у Центральній Європі і першим на українських землях вищим учбовим закладом. Літописи і книгописання, перші на Україні друковані видання «Апостол» та «Буквар» (1574 рік), пов’язані з іменем російського першодрукаря Івана Федорова, гострі полемічні праці, спрямовані проти католицької реакції, краєзнавчі та історичні нариси, поетичні твори, пам’ятки музичної культури і юридичної науки, що створювалася представниками різних національностей слов’янською, латинською, вірменською мовами, — ось побіжний перелік розмаїтої культурної спадщини Львова епохи феодалізму. Все це правило за багатий поживний грунт для розквіту образотворчого мистецтва та архітектури Львова 34.

Хоча в умовах Львів, що був в колоніальному становищі, всі ці явища не дістали належного й послідовного розвитку, все ж вони визначили ті серйозні зміни, що намітились у суспільно-політичному й культурно-мистецькому житті. Творчість тогочасних майстрів дедалі глибше сповнюється гуманістичним розумінням прекрасного, що зумовлює багато спільних рис українського мистецтва і мистецтва європейського передвідродження. В архітектурі поряд з прийомами давньоруського будівництва, які розвиваються і переосмислюються відповідно до нових умов і потреб, ширше використовуються прийоми народного будівництва. Художній образ споруд стає менш суворим.

Живопис поволі відходить від умовних зображень, в ньому стаюь помітними риси живого спостереження природи, відтворення реальних почуттів, відбиття психологічних переживань. В монументальних розписах XV століття, наприклад, традиційні прийоми поєднуються вже з певними новаторськими пошуками. Художники намагаються зробити зрозумілими народні релігійні сюжети, наситити їх конкретністю й життєвістю характеристик.

З’являється певна система в складі та розміщенні сюжетів ікон, що замінюють настінні розписи споруд і утворюють іконостос—новий систематичний вид монументального мистецтва, де поєднувались архітектура, образотворче й декоративне мистецтво. Цим створювався емоційно-виразний художній акцент в оздобленні споруди.

Митці XIV-XVI століть майстерно використовують кольорові зіставлення, світлотіньове моделювання, графічну чіткість ліній та інші засоби художньої виразності, але загальний характер мистецької мови ще залишається в межах стилістичних особливостей давньоруського мистецтва з його певною системою умовностей.

У XVI столітті, особливо в другій його половині, в зв’язку з істотними зрушеннями у суспільно-політичному житті країни, процес культурно-мистецького розвитку Львова значно прискорився, в ньому намітився новий етап. Традиційна стильова система, що грунтується на дальшому розвиткові та творчому переосмисленні досягнень давньоруського мистецтва, вичерпувала свої можливості. На зміну їй поступово приходила нова система, основними засадами якої були гуманістичний зміст та реалістичність форми.

На Україні в другій половині XVI і особливо в першій половині XVII століття у зв’язку з дальшим зростанням товарно-грошових відносин й обміну між окремими землями також почали зароджуватись буржуазні національні зв’язки, що було визначальним фактором у процесі поступового перетворення української народності у націю.

Криза феодалізму в Європі і початок нового часу супроводжувалися зростанням опозищиного католицизмові руху. Вже у XIV і XV ст. католицька церква відчула рішучу світську опозицію, що набула політичного, національ ного і соціального характеру. Тиск католицької систе ми викликав протидію з боку гуманістичного руху, який спирався на світську філософію, науку і літературу, відстоював людські ідеали щастя і свободи, права громадян, станів, національну державність. Нарешті, всередині самої церкви час від часу виникали опози ційні рухи, спрямовані на реформацію церковної орга нізації, церковного життгя в цілому.

Ці процеси поглибились в ході становлення національних держав та абсолютних монархій, що покликало будівництво національних церков, посилило рух за підпорядкування їх державі і за обмеження папської влади. Централізованій феодальній римо-католицькій Церкві опозиційні сили прагнуть протиставити децентралізовану демократичнішу церкву. Європейські світські володарі бажають звільнитися з-під папської °піки, ліквідувати церкву як найбільшого земельного власника, секуляризувати церковне майно, відмінити церковну десятину тощо.

Тоді як світське суспільство дедалі розвивалося католицька церква була не в силі реформуватися і зупинити свій занепад. Між теократичними устремліннями папства і феодалізацією церкви існував прямий зв’язок. Духовенство не хотіло відмовлятися від феодальної власності на землю, папство не погоджувалось віддати право призначення на церковні посади в руки національної світської влади. Церковне землеволодіння вело до інтеграції прелатів і монастирів в систему феодальної ієрархії, ставило їх в один ряд зі світськими володарями, змушувало перейматися цілком «земними» інтересами. Папи у боротьбі з самодержцями вдавалися до тих самих засобів, що й їхні супротивники. Внаслідок цього сама церква набувала мирських рис, які суперечили її теократичній ідеї і аскетичним ідеалам, просякнутим крайнім спіритуалізмом. У суспільстві поступово розгортався рух, що ставив собі за мету повернути церкві її суто духовне призначення. І світське властолюбство пап, і користолюбство духовенства, і церковне землеволодіння викликали гостре незадоволення не лише державців і світських станів, але й ревнителів релігійних ідеалів церкви. Тому морально-релігійний протест доповнювався запереченням політичного і економічного підґрунтя могутності церкви —її землеволодіння і десятин. Отже, реформаційний рух виник як протест проти церкви в ім'я самих релігійних засад; він був поєднаний не з прагненням секуляризації думки і життя, а з намаганням її перетворення в дусі нових релігійних ідей.

Початки могутнього реформаційного руху, що у XVI ст. розлився бурхливим морем по всій Європі, слід шукати в численних середньовічних єресях, сектах, братствах, у багатьох містичних і богословських вченнях, між носіями яких можна бачити попередників протестантів і сектантів реформаційної епохи. Чи не найпершою була секта вальденсів, що виникла на півдні Франції одночасно з іншою сектою — альбігойців. Тоді як вальденси стали першими протестантами на заході Європи, альбігойці були останнім відгалуженням так званої «маніхейської єресі», що виникла У східних частинах імперії. Важливу роль в утвердженні цього уявлення про Україну відігравав також ренесансно-гуманістичний підхід у світосприйнятті народів, пов’язаний з піднесенням національних пріоритетів у суспільному житті, відходом у минуле універсалістських і, часом, ефемерно-фантастичних уявлень феодального світу про народи та їхній розвиток. У новому підході головну роль відігравали вже не ті чи інші швидкоплинні політичні ситуації й адміністративні кордони, а органічне, властиве для нової епохи усвідомлення * природ ного" поділу країн і розселення народів.

Нова українська, литовська і польська шляхта одержувала право безперешкодно набувати маєтки і володіти ними в Литві, шляхта литовська і українсько-білоруська — у Польщі. Король міг роздавати маєтки, як в межах Польщі, так і в землях українських, білоруських і литовських. Проте, оскільки в Польщі не залишилося вільних земель, король реалізовував це своє право лише на Україні, де постійно виникали поселення вільних селян, які освоювали ще донедавна безлюдні незаймані землі. Оскільки так звані «артикули Генріха III» 1573 р. встановили по всій Речі Посполитій повну владу шляхти над селянським населенням, ставало зрозумілим, що несло українському селянству роздавання королем заселених колонізованих земель шляхті та магнатам. Селяни неминуче перетворювалися на кріпаків. Вже в першій половині XVI ст. Розвиток фільваркової системи, посилене вивезення хліба на ринок, зменшення селянської ріллі і збільшення панщини зумовлювали істотні соціальні зрушення. Люблінська унія посилила намагання української, литовської, а тепер і польської шляхти максимально використати свої привілеї і прикріпити селянина до землі.

З посиленням кріпосництва після 1569 р. почастішали втечі селян, які наприкінці XVI — на початку XVII ст. набули масового характеру. Селяни заселювали південь Поділля і Київщини на правому березі Дніпра, Сіверщину і Західну Полтавщину —на лівому. Проте дуже швидко ці заново сколонізовані землі ставали предметом зазіхань з боку магнатів, шляхти та орендарів. Вже 1569 р. —у рік самої унії —урядовцям було наказано обревізувати так звані «пустині» у воєводствах Подільському, Брацлавському і Волинському з метою наступного роздавання земель у довічне або ленне користування, її ініціатором став польський король Стефан Баторій, але найбільш інтенсивно процес роздавання земель проходив за його наступника —Сигіз-мунда III (1587 —1632). Сеймове рішення 1590 р. «про роздачу пусток, що лежать за Білою Церквою» надало королю право роздавати степові землі по обох берегах Дніпра, аж до московського кордону.

Люблінська унія дала новий імпульс полонізації української феодальної верстви. Проте цей процес не був однозначним ні в просторі, ні в часі, ні в масштабах охоплення якоїсь соціальної категорії. В західних регіонах України, що увійшли до складу корони ще у XV ст., спільність станових інтересів і прагнення зрівнятись із польським панством не лише формально-юридично (це було забезпечено законом), але й фактично в умовах відсутності будь-яких національно-державних перспектив дуже швидко призводили до денаціоналізації колись відомих і заможних українських родів. Вже на XVI ст. їх не залишилося в Галичині. Цей процес охопив значною мірою й середню шляхту. Однак дрібна шляхта ще довго трималася своєї національності, православ’я, що мало неабияке значення, оскільки її суспільне становище давало реальні можливості стати речником українських національних інтересів. Досить згадати представників галицьких шляхетських родів Балабанів, Копистинських, Желибор-ських, Плетенецьких, Кальнофойських, Радиловських та інших, їхню визначну роль в культурному, освітньому і церковному житті не лише Галичини, а й усієї України.

Ще інтенсивніше процес денаціоналізації відбувався у північно-західних українських землях — Белзькій, Холмській і Підляській. Підляшшя, хоча до 1569 р. входило до складу Литовської держави, проте майже повністю пройнялося польською культурою.

Розбагатіле міщанство формує міську аристократію на західноєвропейський зразок, яка утворює патриціат, тісно пов’язаний не лише зі шляхетськими, а й із найвпли-вовішими магнатськими родинами. Хоча в патриціаті західноукраїнських земель переважали іноземці — німці та поляки, не бракувало в його складі й багатих українських родин, які міцно трималися православ’я і зуміли посісти впливове становище у тодішньому суспільстві. Яскравим представником такої верстви був львівський патрицій Костянтин Корнякт. Спочатку він розбагатів на торгівлі мальвазією, згодом здобув право орендувати мита, вів торгівлю бавовною та іншими товарами, мав своїх представників у Німеччині. Цей «український Фуггер» отримав шляхетство і вступив у родинні зв’язки з могутніми магнатськими фаміліями. Його син був одружений з донькою одного з магнатів Оссолінських, доньки —з Гербуртами, Тарновськими, Вишневецькими. Економічна потуга дала можливість Корняктам відігравати значну роль в національно-культурному і політичному житті української громади у Львові. Тоді як в Україні ширилися польські культурні впливи, зростала кількість костьолів, кляшторів, інших католицьких споруд, Корнякти вдаються до розмаїтої меценатської діяльності, інтенсивного церковного і світського будівництва, утверджуючи високий рівень національної культури.

Розділ 2. Архітектура міста як прояв ренесансного духу часу

Геополітично, економічно, культурно й соціально Україна XVI-XVII століття від Путивля до Запорізького Низу вражаюче різноманітна. В країні мають оббіг гроші всіх видів — дукати, таляри, леви, шостахи, орлянки, шаги, чехи, осьмаки, тишви і так далі20. Українські поети пишуть вірші латинською, польською книжнослов’янською, розмовною українською мовами. Зберігаючи, згідно з литовсько-руським правом, станові різниці навіть у вартості людського життя, знаючи юридично питання суверенітнту і свободи людської особистості, Україна відображає всі культурно-політичні проблеми в калейдоскопічному різномаїтті світоглядів і смаків, як князівських, шляхетських, міщанських, козацьких, так і священницьких і селянських. Українці сповідують віру православну, уніатську, кальвіністську, римокатолицьку, а в містах живуть, крім русинів, греки, поляки, вірмени, євреї, татари37.

Досить пройтися вулицями сьогоднішнього старого Львова, щоб зрозуміти строкатість тодішнього культурного життя. В місті виконаний у готичних традиціях католицький собор — катедра, довкола нього на колишньому католицькому кладовищі, яке давно зникло, — декілька збережених часом витворів тодішнього західноєвропейського мистецтва — каплиць з прекрасною скульптурою. На вірменській вулиці ансамбль церковних споруд у стилі від класичної вірменської церкви до католицької храмової архітектури, споруджений переважно італійцями. На Руській вулиці на початку XIV століття будується (вчетверте після пожеж) православна Успенська церква із баштою Корнякта. Дивлячись на цю церкву можна уявити себе в Італії часів Відродження (див. іл. 7). А були ще кам’яниці італійських купців, татарський квартал на північ від вірменського, два єврейських гетто.

Львів запам’ятовується високими пагорбами, що обступають його центр, оскільки лежить він на межі Поліської височини, яка входить до головного європейського водорозділу між басейнами Чорного і Балтійського морів. Найвища точка міста — Замкова гора — здіймається більш як на 100 метрів над долиною річки Полтви (притоки Західного Бугу), відведеної тут в підземний колектор[ 39 ].

Зазначимо, що знахідки кам’яних знарядь свідчать про появу людини на території Львова 12 тисяч років тому. В III століттях до нашої ери у верхів'ях Західного Бугу і Верхнього Дністра відбувалося формування протослов’янських і ранньослов’янських племен, що завершилося утворенням східнослов'янського етносу. Цей процес засвідчують поселення ранньослов’янської черняхівської культури III — IV століття до нашої ери і археологічні пам’ятки східнослов'янського племені бужан та волинян періоду Київської Русі.

Заснування Львова і перша згадка про нього в Галицько-Волинському літописі (1256 рік) припадає на трагічний час після монголо-татарського нашестя, коли видатний державний діяч Древньої Русі Данило Галицький «…гради заждай противу безбожия татаров…"[39], зміцював кордони князівства. Місто, назване князем на честь свого сина Лева, було важливою фортецею на шляху від зруйнованого ордами Батия стародавнього Галича до новозасноввної столиці Холм. І ста років не знадобилось для того, щоб воно перетворилось на головне місто галицько-волинських земель. Не випадково у «Списку міст далеких і близьких» укладеному у другій половині IV століття його називають «Львів великий «. Швидкому розвиткові міста сприяло вигідне розпланування на перехресті торгівельних доріг, що пролягли від чорноморських портів до Балтики, з Києва — у країни Центральної та Західної Європи.

Ослаблене феодальною роздробленістю і боротьбою з чузоземними загарбниками Галицько-Волинське князівство в середині IV століття було підкорене сусідніми феодальними державами. До1772 року місто перебувало у складі Польщі, спочатку як місто відносно автономного «Руського королівства «, а з початку 1434 року —- як столиця Руського воєводства, яким правили королівські намісники старости39. Життя міста з 1356 по1789 роки визначалося нормами магдебурзького права, які дістали широкого розповсюдження в середньовічній Європі. Згідно з ними вирішення господарських питань і судочинство здійснювалося міською радою — магістратом, що обирався з-поміж багатих городян. У віддані магістрату перебував контроль за торгівлею та ремісничим виробництвом, організованим за цеховим принципом. Обмеженність місцевого самоврядування знайшла вияв, зокрема, в поширенні привілеїв на городян католиків і утиску корінного населення, вірменських та єврейських общин, які проживали в місті. Властива середньовічному суспільству форпоративність спричинила розселення мешканців за майновою національною та професійною ознаками, позначилася певним чином на самому характері міської забудови.

Незважаючи на часті апідемії та пожежі, що були справжнім лихом середньовіччя, Львів невпинно зростав і забудовувався. На початку XV століття налічувалося близько 10 тисяч жителів, а в першій половині XVII століття він стає найбільшим містом України з населенням 25−30 тисяч чоловік. Основою економічного розвитку були торгівля і ремесло. На львівському ринку можна було побачити шовк, килими і прянощі з країн Сходу, хутра з Росії, вина й худобу з Угорщини та Валахії, товари з інших західноєвропейських країн. Далеко були відомі вироби місцевих ремісників, у XVII столітті об'єднаних у 30 цехах, до яких належали майстри та учні 133 спеціальностей. Крім того, що Львів був адміністративним і торгівельним центром, він лишався і містом-фортецею, яке не раз відбивало облоги ворожих військ і найчастіше навали турків, що постійно спустошували українські землі. В XV-XVIII століттях його жителі 14 разів змушені були платити великі відкупи.

Після утворення Речі Посполитої (1569 рік) посилилися соціальні протиріччя між міським населенням і шляхтою, боротьба, розпалюваня релігійної нетерпимості до некатоликів спричинии ряд народних виступів. Контрреформація примусово нав’язана Брестська церковна унія (1596) значно посилили соціальне й національне гноблення українського населення, тому передова його частина надавала активної підтримки військам Богдана Хмельницького.

Ослаблена народно-визвольною війною українського народу шляхетська Польща стає ареною боротьби для ворожих армій та магнатських угрупувань. Коли в 1672 році до Львова підійшли турки, що перед цим заволоділи і пограбували його шведські інтервенти, яких потім вигнали лише за допомогою Росії. Щоб налагодити спільні дії проти військ Карла XII, у 1707 році до Львова приїздив цар Петро В історії України XVI — перша половина XVII ст. були одним із напружених і насичених протиріччями періодів її розвитку. Соціальні рухи, антифеодальна боротьба, утвердження своєї народності, згуртування для відсічі польсько-католицької агресії і поневолення знайшли свій вияв і в культурі. Утверджуються гуманістичні погляди, які відзначались своєрідністю проявів, пов’язаних з культурно-освітньою діяльністю православних церковних братств. Важливим кроком в цьому напрямку було будівництво на кошти українського патриція славнозвісної вежі Корнякта, яка разом з Успенською церквою і каплицею Трьох святителів склали ансамбль, що засвідчив засвоєння досягнень ренесансного стилю на українських землях. Нова вежа, споруджена італійськими майстрами, ніби протистоїть вежі кафедрального костьолу; вона постала саме в час активного наступу католицизму й спроб полонізації і стала символом волелюбного духу українського населення. Свідченням сприйняття ренесансно-гуманістичних ідей українським суспільством, а також демонстрації українським патриціатом своїх майнових достатків й суспільної ваги був так званий будинок Корнякта на площі Ринок у Львові. Ця будівля своєю архітектурою перегукувалася з ренесансними спорудами королівської резиденції Вавеля, замком Замойських у Замості та іншими будовами магнатерії, які демонстрували вихід суспільства за межі середньовіччя, нове ставлення до дійсності. Високий мистецький та комфортно-функціональний рівень цього будинку українського патриція робив його найбільш імпозантною спорудою міста. У другій половині XVII ст. він став власністю польського короля Яна Собєського.

Чимало заможних міщанських родів було і в інших містах України, в тому числі і в Києві. Аристократич: ний патриціат столиці Старокиївської держави репрезентували Мелешковичі, Мефодовичі, Балики, Булиги, Ходики. Багато хто з них мав значні земельні володіння. Так, В. Ходика володів селами Криничі та Юр'ї-вичі під Києвом.

Зростання економічної ролі українського міщанства давало йому реальні можливості протидіяти полонізації українського населення і намаганням польської влади посилити позиції польських та німецьких міщан, і перетворити міста України на опорні пункти свого панування. Після Люблінської унії посилилася міграція польського міщанства у міста Волині, Брацлавщини і Київщини. Польський уряд, який залишив українській шляхті право офіційно спілкуватися мовою «руською» (українською), наголосив, що у міщанських справах буде користуватися виключно польською мовою.

В умовах кризового стану української шляхти на арену суспільно-політичного життя активно виходить українське міщанство. Воно протистоїть наступу католицизму і відстоює національну ідентичність українського народу.

Серед братчиків бачимо і представників духовенства, зокрема найвищої його ієрархії: київського митрополита Михайла Рогозу, дерманського архімандрита Генадія, пресвітера Софійського собору Филипа Атанасевича, київського архідиякона Гаковича.

Залучення до діяльності братств широких верств українського суспільства перетворює їх на загальнонаціональну інституцію, що бере активну участь у суспільно-політичному і культурно-національному житті України наприкінці XVI — на початку XVII ст. Одним з найважливіших завдань, які вирішували братства, була боротьба за оновлення церковно-релігійного життя на Україні, піднесення культурно-освітнього рівня православного духовенства, відродження його суспільного призначення. Українська церква після втрати Україною решток державності наприкінці XV ст. переживала тяжку кризу. Вона опинилася без могутньої підтримки держави, якою користувалася від початків свого становлення, і була вже не в силі відігравати сусігільно-культурну роль, властиву їй у староруський період.

Мірою поширення польських впливів і переходу шляхетсько-магнатської верхівки до католицтва православна церква в Україні також зазнавала дедалі відчутніших втрат, позбавлялася значної матеріальної і моральної підтримки найбільш впливової і заможної верстви. Великої шкоди українській церкві завдавало право патронату короля, яке давало йому змогу впливати на призначення найвищих церковних ієрархів. На ці посади часто призначалися особи, пройняті мирськими інтересами, далекими від високого призначення духовного пастиря. В результаті православні церковні ієрархи мало чим відрізнялися від світських феодалів, не приділяли належної уваги піднесенню духовного, культурного і організаційного рівня церковного життя. Вище духовенство та єпископат виявилися нездатними боронити інтереси православних віруючих перед наступом католицизму з огляду на свій невисокий загальний культурний рівень і невміння створити відповідну часові систему освіти. Нижчі духовні чини також дуже часто були малоосвіченими, вели невідповідний санові спосіб життя і, отже, не могли здійснювати належний вплив на свою паству. Українська православна церква, таким чином, опинилась у такому самому стані, як і католицька церква західноєвропейських країн напередодні Реформації (переживала так звану «порчу»).

В цих умовах братства стали своєрідною формою реформаційного руху, одним з напрямків діяльності якого було оновлення православної церкви. Братства надали Реформації в Україні демократичного характеру, поставивши в центр уваги низку соціальних аспектів. Уся їхня освітньо-культурна діяльність була спрямована на ліквідацію монополії привілейованих верств на освіту, коментування богословських творів, на загальне піднесення духовного життя суспільства.

У статуті Львівської братської школи було записано, що «богатьіе над убогими в школе нечим вьішшим не мают бьіти, только самою наукою, плотию же равно вси…», «учити дидаскал и любити мает дети все заров-но, як сьінов богатьіх, так и сирот убогих, и которьіе ходят по улицам живности просячи…»

Львівській та іншим братським школам було властиве прагнення втілити в життя гуманістичну ідею світської освіти. Королівська грамота 1592 р., виклопотана лідерами українських і білоруських магнатів К. Острозьким та Ф. Скуминою-Тишкевичем, дала змогу розширити програму навчання у братських школах відповідно до вимог часу, зокрема запровадити у шкільному навчанні латинську мову.

Саме братства активно виступали за переклад і видання Біблії рідною моюю, що було важливим аспектом реформаційного руху в країнах Європи. Піднесення престижу і гідності рідної мови, боротьба за її належне місце в суспільному житті сприяли національному самоутвердженню і стали визначальними рисами національно-визвольної боротьби українського народу.

Вплив Реформації на братський рух виявився у намаганнях братчиків подолати зловживання ієрархії, а також у вимогах самостійного вирішення мирянами справ церковних громад. Ідея соборного правління здобула собі прибічників у широких верствах міщан, козаків, нижчого духовенства і стала, таким чином, виявом реформаторських тенденцій до більш широкого залучення світських осіб до вирішення церковних питань. Братства прагнули зберегти чистоту християнської віри й моралі між усіма віруючими, незалежно.

Для посилення влади в місті і на селі польська шляхта використовувала католицьку церкву. Феодальна верхівка виходячи із своїх класових інтересів, зраджувала свій народ, покатоличувалась і спольщувалась. Вище православне духівництво перейшло у ворожий табір і проголосило в 1569 році у Бресті унію православної церкви з католицькою. Народні маси стали на шлях рішучої боротьби з унією.

У боротьбі проти католицької церкви досить важливе значення мали церковні православні братства. Вони відкривали школи, засновували друкарні, проводили будівництво, підтримували українських діячів культури і мистецтва. 1542−1544 років виникли два братства у Львові на Краківському передмісті, а в кінці 1585 року українські міщани центральної частини Львова розробили статут своєї організації - Успенського братства. Хоч братство діяло при Успенській церкві, за складом членів воно було світським. Протягом тривалого часу воно очолювало рух за обмеження ролі духовенства в громадському і культурному житті міста.

Діяльність братств сприяла організованості боротьби міського населення протии національно-релігійного гніту, до стійкості у захисті громадянських прав.

З середини XVI століття пожвавився освітній рух у Львові. Українське населення додало чималих зусиль для організації власної школи вищого типу. Близько 1585 року міщани центральної частини міста, керівники Успенського братства створили школу на Руській вулиці. Відкриття такої школи відіграло важливу роль у боротьбі проти ідеологічного наступу католицької контрреформації.

Наслідки зусиль братств на ниві просвітительства були величезними. Вони високо піднесли свідомість народу. Католицизм, проводячи унію, водночасно вів боротьбу проти реформаційних течій, що поширювались серед шляхти й вищої магнатерії, які, таким чином, прагнули ослабити економічно й політично католицьку церкву та добивались ще більшої незалежності від королівської влади. Однак шляхта, боючись за свої досягнуті величезними зусиллями політичні та економічні позиції, всіляко перешкоджала поширенню реформаційних ідей серед селянства та міщанства. Згодом страх перед поширенням цих ідей серед трудящих мас зажене її знову в лоно католицької церкви. Звичайно, вузьке використання шляхтою для своїх цілей гуманістичного і реформаційного руху визначило його повну безперспективність. Але ж жива думка проникала в Польщу з гуманістичних центрів, де навчалась польська, українська, білоруська молодь, з протестанських університетів Віртенберга, Страсбурга, Базеля, Вюрцбурга, Гольберта та інших міст. [20.19]. У час відносного вільнодумства і толерантного ставлення до чужих вірувань гуманізм зачепив досить широкі кола суспільства.

Більш радикальними і демократично послідовними в своїх поглядах були «польські брати» (їх ще називали аріанами, унітаріанами, соціанами), куди входили антитрипітарії, емігранти з Південної Європи. Вцілому це були сили, спрямовані проти феодального ладу, які висували сміливі суспільно-політичні вимоги: знищення кріпацтва, ліквідація експлуатації людини людиною, майнова рівність, релігійна терпимість. Аріани швидко поширювались в Польщі. Їх общини були в Західній Україні та Білорусії. Вони залишились вірними своїм переконанням і в час жорсткого переслідування контрреформацією. Цілком очевидний вплив реформаційно-гуманістичних ідей на дозрівання суспільно-політичних поглядів братчиків, передусім львівських, які прагнули позбавитись втручання духовенства в громадські справи і вели тривалу боротьбу з львівським єпископом Гедеоном Боголюбом. Він був прихильником рішучих, навіть бунтарських дій. Його ненависть до латинства і унії не мала меж.

Одним із таких важливих факторів стала церковна унія. Вона до краю загострила не лише релігійні, а й політично-соціальні та національні питання і спияла появі в українській культурі виключної за духовною зрілістю, глибиною змісту та політичною спрямованістю полемічної літератури, що ввібрала в себе всю складність різноманітних питань тогочасного життя і стала високим здобутком гуманістичного руху в загальноєвропейському масштабі. Єзуїти, воскрешаючи призабуту ідею унії, розпочали справжню війну проти православної церкви і одночасно проти реформації. Для цієї війни, що велася найганебнішими засобами, войовничий орден зібрав у Польщі реакційні шляхетсько-католицькі сили — контрреформацію.

Церковна унія відбулася 1596 року в Бресті. Її підготовку й формальне здійснення полегшила зрада вищого православного духовенства України та Білорусії задля матеріальних і політичних привілеїв: порівнятись в правах з католицькими «князями церкви «, бути незалежними від східних патріархів, позбутися втручання братств у справи церковного управління, жити розкішним і розпусним життям, як шляхта. Однак король і уряд Польщі приймали іх і такими, бо усвідомлювали, що без церковної єдності єдність Речі Посполитої довго існувати не може.

У Львівському (Успенському) братстві намітився спад активності, бо керівництво перейшло до рук найбагатших купців переважно грецького походження, хоча культурно-просвітительську діяльність проводили не керівники, а службовці - вчителі, друкарі, малярі, але вже скромніше. Все ж, якою б короткочасною не здавалась активна діяльність братств, слід, залишений ними в культурі найвагоміший. В мистецтво вони принесли демократичний, збагачений прогресивними ренесансними впливами спосіб мислення, допитливу цікавість до реальної природи й людини. З братствами пов’язані високі досягнення в образотворчому мистецтві, в архітектурі, скульптурі та живопису.

2.1 Стилістичні особливості культової архітектури Львова

Істотні зміни відбуваються і в будівництві храмів. При спорудженні великих церков у Львові були використані традиційні схеми тридільних невеликих парафіяльних храмів, але вирішених у формах італійського Відродження. У невеликих храмах з"являються напівсферичні куполи, ренесансні деталі. В архітектурі костьолів традиційні готичні форми поступово змінюються ренесансними, з’являються ордерні базиліки.

Архітектура синагог з їх нерозчленованим простором головного залу і кількома прибудовами також вирішується з використанням ордера.

Шедевром ренесансної архітектури в країнах Східної Європи був ансамбль споруд Львівського братства, який складався з Успенської церкви, високої дзвіниці і прилеглої до них каплиці Трьох святителів, збудований в кінці XVI— 30-х роках XVII ст. кращими львівськими будівничими: Павлом Римлянином, Петром Барбоною, Войтехом Капиносом. В архітектурі його церков та дзвіниці місцеві давньоруські принципи об'ємно-просторової організації були трактованів дусі творчості та теоретичних настанов А. Палладіо. Незважаючи на специфіку вимог і дію традиційних типів, культові споруди різних віросповідань мали багато спільних стилістичних рис, які виявлялись головним чином у характері використання класичних архітектурних форм. В утвердженні ренесансних рис в архітектурі України помітну роль відіграли італійські майстри. Вони прибували до Львова та інших міст починаючи з середини XVI ст. і часто залишались тут на все життя. Це — в основному вихідці з півночі Італії і Швейцарії, з поселень біля озер Комо та Лугано — звідки походила їх назва Комашків та Луганчиків. До них належали майстри з багато численного сімейства Квадро, Петро Італьчик, Петро Барбона та багато інших. Були будівничі з Венеції — Бернардо Морандо, Рима — Павло Римлянин та інших міст. Працюючи головним чином у Львові, вони виступали також як підприємці у розробці будівельних матеріалів, проведенні будівельних робіт. Більшість з них ввійшли в створений 1592 р. цех будівничих у Львові.

Поряд з італійськими в другій половині XVI ст. на Україні працювали майстри з Польщі, Чехії, Словаччини, Німеччини та Нідерландів, де Ренесанс пройшов уже першу фазу розвитку і набув місцевого забарвлення. Проте головну роль у складному процесі будівництва відігравали місцеві майстри різних будівельних професій, праця яких врешті-решт забезпечувала матеріалізацію архітектурних задумів.