Жіноче обличчя війни: внесок жінок Запорізького краю у Велику Перемогу

«ЖІНОЧЕ ОБЛИЧЧЯ ВІЙНИ: ВНЕСОК ЖІНОК ЗАПОРІЗЬКОГО КРАЮ У ВЕЛИКУ ПЕРЕМОГУ»

Скоро сімдесят років, як скінчилася Велика Вітчизняна війна. Тоді стояла квітуча весна. На вулицях обіймалися незнайомі люди, біля радіоприймачів вистроювалися черги: послухати радісні новини. Тієї весни наш народ почав з ентузіазмом відбудовувати руїну в країні. Ворога прогнали, потрібно навести лад в домі.

Ми знаємо, що війни насправді ведуться за чиїсь політичні інтереси або через економічні зазіхання. Але Вітчизняна війна є Великою, тому що великим був народний подвиг. Люди воювали насправді не за Сталіна, не за політичні цінності, а за свій дім, вишневий садок біля нього. І за свою родину. Закономірно, що перемогли ті, хто воював за людські цінності. А ті, хто прийшов загарбати, потерпіли поразку.

Жінка і війна… Про це не можна говорити без хвилювання. В грізні роки воєнного лихоліття мати, любляча дружина, сестра чи кохана — нарівні з чоловіками рішуче і відважно ставали на захист Вітчизни.

Жінки вписали в літопис війни чимало славних сторінок.

Жінки були на лінії фронту: медиками, льотчицями, снайперами, в частинах ППО, зв’язковими, розвідницями, водіями, топографами, репортерами, навіть танкістами, артилеристами і служили в піхоті. Жінки активно брали участь у підпіллі, у партизанському русі.

Жінки взяли на себе безліч «чисто чоловічих» спеціальностей в тилу, так як чоловіки пішли на війну, і хтось повинен був стати за верстат, сісти за кермо трактора, стати обхідником залізниць, освоїти професію металурга .

За підрахунками істориків, у роки Великої Вітчизняної війни понад 3 мільйони жінок з республік колишнього Радянського Союзу брали участь у війні, 800 тисяч з них перебували безпосередньо на фронті.

Скільки жінок полягло на полі бою за часи війни — невідомо, підрахунок просто не вели. Жінки та їх подвиги на війні «розчинилися» у загальній картині, стали невидимками та темами — табу. Радянській владі було соромно визнати перед світовою спільнотою масове використання жінок у війні. Вони воювали, важко працювали та народжували дітей.

У жодній країні світу над жінками не здійснювалася така фізична та психологічна експлуатація як над радянською жінкою. Насправді жінки були змушені йти на війну через величезні втрати чоловічого населення, але був феномен, з яким сталінське керівництво зіткнулося з самого початку війни і який воно, зрештою, зуміло поставити на службу собі і країні, — феномен жіночої добровільності.

Аналіз мотивів жінок, що добровільно відправилися на фронт, демонструє різноманітність, що важко класифікується. Дехто із жінок прагнув помститися за загиблих родичів або чоловіка, для інших це було бажання наслідувати приклад батьків і реалізувати сімейний етичний кодекс та інше.

Й. Сталін дуже боявся замаху та військового перевороту, тому напередодні війни Радянським Союзом прокотилася чергова (мільйона) хвиля репресій. Було знищено вищий і середній командний склад армії, масово розстрілювали мирні верстви населення, які не були причетні до військової справи. Коли ж фашисти напали — захищатися було нікому: в перші дні війни втрати радянської армії були колосальні.

Патріотичне виховання не передбачало для жінки ухилення від військового обов’язку. Молоденькі дівчатка, що свято вірили в комуністичну ідеологію, підставляли свої груди під кулеметний обстріл. Вони мали захищати Батьківщину, яка дала їм «найпередовіший у світі суспільний лад, що надав їм справжньої свободи та рівності!» Так вони розплачувалися життям за прорахунки влади. Але мобілізувавши патріотично настроєних жінок, влада виявилася абсолютно не готова інкорпорувати їх в армійський організм. Жінки, як правило, виявлялися наодинці з фронтовою повсякденністю — не надто зручною військовою формою, відсутністю загальних жіночих засобів гігієни, необхідністю спільного проживання з чоловіками, дефіцитом медичного обслуговування.

Післявоєнна психологічна реабілітація у жінок проходила складніше, ніж у чоловіків: занадто великі для жіночої психіки були подібні емоційні навантаження. Участь жінки у війні є складною вже в силу особливостей жіночої психології, у жінки інше сприйняття фронтової дійсності. Чоловіки, та й інші жінки, неоднозначно ставляться до жінки на війні, до присутності жінки в бойовій обстановці, в армії взагалі.

Гендерна роль жінки передбачала її природне бажання всіма своїми силами сприяти продовженню людського життя, а не приймати участі у його знищенні. Жінка опинялася в психологічній пастці, намагаючись співставити свою біологічну (материнську) та соціальну (солдатську) ролі.

За час війни лише 150 тисяч жінок були нагороджені бойовими орденами та медалями. Найбільше серед жінок-Героїв Радянського Союзу було льотчиць. Цього високого звання удостоєні 83 жінки-льотчиці.

Решта залишилися безіменними героями. Лише десяток праць істориків присвячені жінкам — воїнам Радянського Союзу. Але без сумнівів: у Великій Перемозі заслуга жінок не має аналогів в світі. Час, що має відкрити громадськості, якими сильними, мужніми, хоробрими, відданими були наші жінки у роки війни, ще не прийшов…

Неможливо розповісти про всіх жінок, які воювали з фашизмом, але хочеться пригадати імена наших запорізіких-льотчиць та санінструкторів, які своєю мужністю і безкорисною любов’ю до Батьківщини, усіма силами, інколи ціною власного життя, наближали День Перемоги над коричневою чумою.

Я хочу вам розповісти про Носаль Евдокію Іванівну, Бєлік Віру Лук’янівну, Кравец Людмилу Степанівну та Гнаровську Валерію Йосиповну .

Носаль Євдокія Іванівна народилася 13 березня 1918 в селі Бурчак, нині Михайлівського району Запорізької області України, в селянській родині. Вчилася в Нікопольському педучилищі, була активною студенткою. Коли в 1936 році в Нікополі відкрився аероклуб Осоавіахіму, Євдокія Носаль стала його курсантом. Після закінчення Херсонської авіашколи в 1940 році, працювала інструктором-пілотом в Нікопольському аероклубі. Перші дні війни застали її в пологовому будинку Бреста, у неї народився син. У той час вони з Грицем — її чоловіком, жили в прикордонному містечку в Білорусії. Німці бомбили місто, завалилася будівля пологового будинку, де лежала Дуся. Вона дивом залишилася жива. Але вона не могла піти з того місця, де ще недавно стояв великий світлий будинок. Там, під уламками, лежав її син …

Вона скребла нігтями землю, чіпляючись за каміння, її відтягали силою. Дуся намагалася забути все це. З самого початку Великої Вітчизняної війни, в 1941 році, Євдокія Іванівна пішла служити до лав Радянської армії. Була заступником командира ескадрильї знаменитого жіночого гвардійського полку нічних бомбардувальників 4-ої повітряної армії Північно-Кавказького фронту. Це був перший в історії авіації жіночий полк, який німці називали «нічні відьми». Літала блискуче, а на приладовій дошці її літака завжди був прикріплений портрет її чоловіка, теж льотчика — Грицько, так з ним і літала. Одного разу в польоті з отвору на приладовій дошці вилізло мишеня і страшно налякало Дусю. Їй прийшла в голову думка закрити отвір фотографією.

Прикріплюючи фото свого Гриця, вона в жартівливому тоні підмовляла:

— Ось. Нехай! Нехай спробує, що таке війна. А то сидить собі там, у тилу. А дружина повинна воювати … Гриць був інструктором в льотній школі на Уралі. Він готував льотчиків-винищувачів, і його не пускали на фронт. Дуся часто згадувала його. Вони збиралися воювати разом.

Бойові вильоти слідували один за іншим, як правило вночі, в будь-яких метеорологічних умовах. Їх результати — пожежі, вибухи, зруйновані переправи та залізничні станції, знищена бойова техніка і жива сила противника. У 1943 році обстановка на фронті змінилася. Почався наступ наших військ. Авіація у взаємодії з наземними військами очищала від ворога рідну землю… У ніч на 23 квітня 1943 Євдокія Носаль здійснила свій останній 354-й бойовий виліт. Вона летіла зі штурманом Ірою Каширіною. Наші війська з важкими боями долали розрекламовану фашистами «Блакитну лінію «- систему укріплень на північний захід від Новоросійська. Бомбардувальники отримали наказ допомогти наземним військам:бомбити техніку та живу силу ворога. Виконавши завдання, Дуся зі своїм штурманом Іриною Каширіної поверталася на аеродром. І раптом на них кинувся ворожий «мессершмітт». Осколки снарядів пробили обидві кабіни, літак почав втрачати висоту. Каширіна обімлілаДуся, ти мене чуєш? Але Дуся мовчала. Ірина взяла керування на себе. Дуся сиділа в кабіні, схилившись на штурвал: осколок снаряда влучив їй у саме серце.

Вона мріяла стати першим «тисячником» в полку і досягла б свого, якби ворожий снаряд не обірвав її життя. Нагороджена орденами Бойового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медаллю «За оборону Сталінграда». Загинула 23 квітня 1943 року, похована в братській могилі в м. Краснодар. Указом президії Верховної Ради СРСР від 24 травня 1943 року заступнику командира авіаескадрильї 46 гвардійського нічного легко бомбардувального авіаполку гвардії молодшому лейтенанту Носаль Є.І.- першій серед жінок присвоєно звання Героя Радянського Союзу, посмертно. Її ім'я носить центральна вулиця с. Бурчак. В селищі Михайлівка Запорізької області, встановлено бронзовий бюст героїні.

Бєлік Віра Лук’янівна Народилася 12 червня 1921 року в селі Охрімівка, нині Якимівського району Запорізької області, в сім'ї робітника. Закінчила 2 курси Московського державного педагогічного інституту. У жовтні 1941 року добровільно вступила до лав Червоної Армії, освоїла спеціальність штурмана. З травня 1942 року в діючій армії. Штурман ланки 46-го Гвардійського нічного бомбардувального авіаційного полку (325-я нічна бомбардувальна авіаційна дивізія, 4 -та Повітряна армія, 2-й Білоруський фронт). Лейтенант В. Л. Бєлік брала участь в битві за Донбас і Північний Кавказ, звільнення Кубані, Криму та Білорусії, наносила бомбові удари по військових об'єктах у Східній Пруссії. Виконувала бойові завдання, разом з командиром екіпажу гвардії лейтенантом Макаровою Т. П. До серпня 1944 року здійснила 813 нічних вильотів, завдавши ворогові великих втрат у техніці і живій силі. Усе життя мріяла виконати 1000 бойових вилетів. «Тисяча вилетів» — це звучить, казала вона подругам. У ніч на 25 серпня 1944, виконуючи чергове бойове завдання, загинула на північно-захід від міста Замбрув (Польща) разом зі своєю подругою Макаровою. Поховані у братській могилі радянських воїнів. 23 лютого 1945 за мужність і військову доблесть, проявлені в боях з ворогами, посмертно удостоєна звання Героя Радянського Союзу. Нагороджена орденами Леніна, Червоного Прапора, Вітчизняної війни 1-го ступеня, Червоної Зірки. Похована в місті Остроленка Варшавського воєводства (Польща). Її пам’ятники встановлені в Керчі і на батьківщині, бюст — у вестибюлі Московського державного педагогічного інституту. Її ім'ям названі вулиця і школа № 7 в Керчі, рибальський сейнер.

Кравець Людмила Степанівна Народилася 7 лютого 1923 року в селі Кушугум, нині селище міського типу Запорізького р-ну Запорізької області, в сім'ї службовця. Освіта 7 класів. У 1941 році закінчила дворічну Запорізьку школу медичних сестер. Санінструктор стрілецького батальйону 63-го гвардійського стрілецького полку 23-й гвардійської стрілецької дивізії 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту, старший сержант.

Відповідальною була робота в стрілецькій роті, куди Кравець перевели по її наполегливому проханню. Під час боїв вона надавала першу допомогу пораненим, перев’язувала їх безпосередньо на полі бою, евакуювала в санвзвод. Хоробрість і самовіддача жодного разу не змінювали їй. Про її мужність, відвагу не раз писали фронтові газети. Серед документів Людмили Степанівни зберігається маленька газетна вирізка. «Вона врятувала десятки життів» — так називалася замітка.

Німці закріпилися на вигідному рубежі. Людмила Кравець розуміла, що від цього бою багато в чому залежить подальший успіх наступу. Бій почався рано вранці. Після сильної артилерійської підготовки наші частини пішли на штурм ворожих укріплень. — Горить радянський танк! — Крикнув хтось. «Адже там люди», — подумала Людмила і поспішила до палаючій машині. З одним із бійців, що з’явилися близько танка, Кравець витягла пораненого водія, інші загинули. Танкіст був без свідомості. Міни лягали все ближче і ближче. Дівчину поранило в стегно. Але вона все-таки влаштувала танкіста в затишному місці і поспішила до свого підрозділу. Тут Кравець дізналася, що поранений командир підрозділу. Людмила не розгубилася. Коли побачила, що пішли в наступ наші танки, вона підняла бійців в атаку. Підрозділ зайняло дві лінії ворожих траншей і, розвиваючи наступ, наближалося до хутора. На шляху наступаючих виявився невеликий струмок. Намагаючись затримати тут радянських солдатів, противник відкрив лютий вогонь. У роті не залишилося жодного офіцера. Людмила розуміла, що тільки рішучі, негайні дії могли забезпечити успіх у виконанні завдання, поставленого командуванням. Вона першою кинулася вбрід через струмок, захоплюючи за собою бійців. А місцевість відкрита, надзвичайно невигідна для наступаючих. Важко було просуватися вперед, доводилося боротися за кожен клаптик землі. Розпалені бійці сміливо йшли на сутичку з ворогом і в рукопашному бою оволоділи частиною хутора. Не відразу повірили на командному пункті, що цим боєм керувала скромна дівчина — гвардії старший сержант Людмила Степанівна Кравець. А коли переконалися — представили до вищої нагороди. Потім, вона воювала у Берліні. Отримала 5 важких поранень. Нагороджена орденом Леніна, Вітчизняної війни 1-го ступеня, 3 орденами Червоної Зірки, медалями «За відвагу «.

Гнаровська Валерія Йосипівна Валерія Йосипівна — санінструктор 907-го стрілецького полку 244-ї стрілецької дивізії 12-ї армії Південно-Західного фронту, рядовий. Народилася 18 жовтня 1923 в селі Модоліци Плюсского району Псковської області в сім'ї службовця. Після початку Великої Вітчизняної війни, у вересні 1941 року евакуювалася в місто Ішим Тюменської області. Працювала телефоністкою в Істошінском відділенні зв’язку Бердюжского району Тюменської області та в Бердюжской конторі зв’язку. У Червоній Армії з 1942 року. Закінчила курси санінструкторів. У діючій армії з липня 1942 року. Валерія Гнаровська врятувала життя багатьом бійцям і офіцерам. Тільки в бою біля села Гола Долина Слов’янського району Донецької області України вона винесла з поля бою 47 поранених. Захищаючи поранених, знищила понад 20 солдатів і офіцерів противника. 23 вересня 1943 в районі села Іваненки, нині село Гнаровське Вільнянського району Запорізької області України, відважна дівчина зі зв’язкою гранат кинулася під танк і підірвала його.

" Валерія разом з пораненими перебувала на санітарному пункті, близько штабного бліндажа. Коли вона бинтувала рану одному з бійців, його сусід крикнув: — Сестричка, біжи! Зліва танки! Валерія, побачивши що наближаються «тигри», скомандувала: — Хто може-в укриття! Гранати-мені! Ведучи безперервно вогонь з гармат і кулеметів, танки наближалися до санітарного пункту. Вибігши назустріч танку, Валерія кинула гранату і впала. Вибух! Але головний танк йшов далі. До поранених залишалося вже тридцять … двадцять … десять метрів. Мертва зона! Зв’язка гранат … Встати! Кидок…І під гусеницю танка! Гуркіт вибуху, брязкіт, чорний дим! Приголомшені поранені злякано дивилися. «Тигр» горів. А Валерія?! Валерії не було… Люди були врятовані. А Валерія загинула. Підоспілі бійці підбили другий танк. Прорив був ліквідований. Настала ніч. Радіо Москви повідомило: «23 вересня на всіх ділянках фронту було підбито і знищено сорок дев’ять німецьких танків». Рятуючи поранених, один з них знищила Валерія Гнаровська. Так кувалася перемога. Похована в селі Гнаровське.

ЛІТЕРАТУРА

1. Герои Советского Союза. Краткий биографический словарь. Т.1. — М., 1987.

2. Ракобольская И., Кравцова Н. Нас называли ночными ведьмами. — М.: Изд-во МГУ, 2005.

3. Заковоротный Д. И. Ах, война, что ж ты, подлая, сделала! — Николаев, ЧП Гудым И. А.; 2005.

4. Русский архив: Великая Отечественная: Ставка ВГК. Документы и материалы. — М.: ТЕРРА, 1996;1999.

5. М. К. Кузьмин «Медики — Герои Советского Союза». Второе издание, исправленное и дополненное. — М.: Изд. «Медицина», 1970.

6. Кузьмин М. К. Биография Гнаровской Валерии Осиповны // Медики—Герои Советского Союза. — М., 1970.

7. Сатрапинский Ф. Военные медики — Герои Советского Союза. — Л., 1975.

8. Героини войны. — М.: Госполитиздат, 1963. — С. 90.

жінка військовий фронт добровільний