Ліричний герой в поезії В. Стуса

Вступ стус поет ліричний Василь Стус… Славне ім'я Поета, Громадянина, Людини. Один із найбільших українських поетів нашого століття. Це світлий образ людини, що стала символом незламності духу, людської і національної гідності. Це самобутній поет, схильний до філософського заглиблення художнього слова і водночас — до синтезу глибинних джерел традиційного українського образотворення й поетичної мови XX століття. Він був поетом — шістдесятником, одним із новаторів, які будили національну самосвідомість народу, безкомпромісно висвітлювали соціальні суперечності, несли з собою свіжі теми й мотиви і цим рішуче ламали офіційні, казенні шаблони соціалістичного реалізму, виводили українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Будь-яке культурно-історичне явище не може виникнути на порожньому місці. Воно обов’язково укорінене. Корінням шістдесятництва було Українське Відродження. Поети-шістдесятники знали, що шлях до Незалежної України розпочинається з прагнення кожної окремої людини до свободи власного духу. Вони продовжили національні традиції не зброєю, а словом. Поняттям «шістдесятництво», як відомо, означають добу всезагального духовного й морального піднесення в країні, викликаного докорінними змінами у внутрішній політиці влади, реальним наслідком яких стало нетривале повернення суспільству ясного бачення загальнолюдських цінностей. Культурний рух шістдесятників охоплював не тільки літераторів.

Це був загальноукраїнський політичний рух широкого кола людей, який ставив проблеми демократизації, необхідності боротися з національним нігілізмом, а в літературі? звільнення від чиновницького диктату. Про це явище можна говорити і як про соціально-психологічний тип свідомості, властивий певній частині суспільства, особливо інтеліґенції. Поети-шістдесятники стрімко й потужно ввійшли в духовний і культурний простір України. Основним об'єктом творчості молодих поетів була людина на складних перехрестях історії, основним ідеалом? ідеал борця за те, щоб людство могло жити й розвиватися в атмосфері миру, віри в майбутнє. Своїми творами вони відновлювали традицію шляхетної лірики, що була перервана в нашому письменстві в роки сталінського терору,? поезії, що вирізняється сміливою і глибокою думкою, вишуканістю образу, жанровим розмаїттям. Специфічність поезії шістдесятників яскраво виявляється в характері її суспільної заангажованості. Поети-шістдесятники намагалися повернути поетичному слову його право бути правдивим і моральним, що має докорінно змінити систему світоглядно-естетичних взаємовідносин у системі «митець і дійсність».

Українські письменники-шістдесятники — це «опозиційно настроєна національно свідома інтелігенція, що відверто протиставила себе тоталітарному режимові з його політикою денаціоналізації і придушення прав людини, культивуванням провінційності й меншовартості української культури» [30, 70]. До них належали: Василь Симоненко, Іван Світличний, Григір Тютюнник, Іван Дзюба, Алла Горська, Микола Вінграновський, Євген Сверстюк, Михайлина Коцюбинська, Ліна Костенко, Дмитро Павличко, Іван Драч, Валерій Шевчук, Борис Олійник та інші. У їхній творчості переважає пафос утвердження — людини і людяності, добра й краси, природи й природності в усьому, буття в повноті його виявів. Вони відчули себе вільними й розкутими, переживали спільне, загальне, а то й глобальне, як своє особисте. Однією з специфічних ознак поетичного процесу 60-х років була плідна співтворчість митців різних поколінь — природно й вагомо звучало у властивому для кожного з них стильовому та емоційному ключі.

Серед таких національно свідомих українців був і Василь Стус, творчість якого відзначається багатогранністю та багатоаспектністю. Його ім'я уособлює все найкраще, найсвітліше і найдобірніше, що вродилося на ниві красного письменства від початку шістдесятих років до нашого часу. Він прийшов у поезію так, як з’являються великі майстри, знав собі ціну, вартість поетичного слова.

Творчість поета досліджували такі відомі літературознавці, як І.Дзюба, Ю. Шевельов, М. Жулинський, М. Ільницький, Л. Мельничук, Ю.Шерех. Вони констатували новаторство поета, що не зводиться до несподіваних метафор, феєрверка епітетів, складної словотворчості, хоча все це він демонструє з емоційною легкістю. Сутність його новаторства — в особливому підході до розуміння покликання поезії, у найскладніших завданнях, що їх ставив перед собою. Василь Стус розробляє мотиви і напрямки, яких ще не знала світова література.

Актуальність дослідження полягає в тому, що до сьогодні ще не існує синкретичної праці про унікальну багатогранність й широкий емоційний спектр ліричного героя у поезії Василя Стуса, а, отже, ми спробували систематизувати відомі літературознавчі дослідження про поета та його творчий доробок, зробити власні висновки про специфіку настроєвості ліричного героя.

Метою дипломної роботи є аналіз широкого внутрішнього діапазону ліричного героя, дослідження вияву духовної міці та його протидії тоталітарній системі.

Мета дослідження передбачає виконання таких завдань:

- з’ясувати внутрішній стоїцизм ліричного героя;

- дослідити особливості авторського самовираження Василя Стуса у поезіяз «У цьому полі синьому як льон», «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь», «Мені зоря сіяла нині вранці»;

- дослідити мужність і стійкість ліричного героя у нерівній боротьбі зі злом;

- окреслити емоційний спектр ліричного героя;

- звернути увагу на опозицію ліричного героя — тоталітарній системі;

Об'єктом дослідження є поетична спадщина поета.

Предметом є ліричний герой в поезії В. Стуса, його морально-етичні імперативи.

Методи дослідження: порівняльно-історичний, біографічний, текстуальний аналіз поезій Василя Стуса.

Практичне значення роботи полягає в тому, що її результати можуть бути використані на уроках української літератури в одинадцятому класі, а також стануть, на наш погляд, у нагоді студентам-філологам під час підготовки до практичних занять, написання рефератів і курсових робіт.

Дипломна робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури.

1. Творчість як можливість власної свободи: особливості авторського самовираження Василя Стуса Епоха не цінує геніїв за життя — вона згадує про них надто пізно. Якась жорстока закономірність: час палить, нищить генія невблаганними вироками, а коли збагне, що дух його — безсмертний, схиляється в пошані й каятті. Багато їх, геніїв — патріотів землі української, що відстоювали свою державу у XX столітті, захищали й підносили духовну культуру народу, та визначна роль у цьому належить Василеві Семеновичу Стусу.

Поезія В. Стуса прийшла до нас не так давно і доходить далі, як світло далекої зірки. Епоха, в якій майбутній митець формував свій світогляд, ідеали та естетичні засади, була складною та являла собою невичерпний і драматичний конфлікт між старим і новим, тобто між традиціями соцреалізму та модерно пошуковими віяннями часу. У шістдесяті роки за аналогією до епохи «розстріляного відродження», тобто 20-х — 30-х років, українська література, як і культура в цілому, прагнула європейського ренесансу. Україна читала рідною мовою Війона, Бернса, Превера, Елюара, Апполінера, Лорку, Тувіма, Уїтмена, Верхарна.

Це схематичні обриси тієї духовної атмосфери, в якій мав пролунати виразний і неповторний голос В. Стуса, в якому звучало багатство його душі його народу.

Та час спливає, свята змінюються буднями, життя невблаганно ставить перед нами свої прагматичні завдання. Справедливі гасла від частого повторення ризикують виродитися у фразу. Стає страшно від думки, що дорога для нас постать поета може перетворитися на новий офіціоз, на штамп. Не можна допустити спекуляцій його іменем, творення нового культу і нового міфу.

Поет виростав і формувався в задушливій атмосфері, де його прагнення бути особистістю видавалося підозрілим. Але В. Стус виборював право «самособоюнаповнення» своєю творчістю.

В. Стус належить сучасній поезії, поезії XX століття. Належить до її золотого фонду, до її класики, як Б. Пастернак і Г. Тичина, Г. Лорка, та й зрештою зрілий Р. Рільке. Він культивує свій словник, активізує певні словоформи. Йому властива інтонаційна неповторність, смислове й емоційне переосмислення слова, творення власних «стусівських» неологізмів. Та не тільки нові слова творив В. Стус. Значним є його внесок у розвиток української поетики.

Зупинимося на найважливіших етапах життєвого шляху поета.

Син селян із Вінниччини, 1938 року народження, рано звідав тяжку селянську працю, солоний піт, смак хліба насущного. Босоногому школяреві цікаво було навчатися, а згодом воно стало основою його дитячих літ, через що у п’ятнадцятирічному віці був зарахований студентом педінституту. Мріяв вчити дітей, прищеплювати їм любов до України. В армії змужнів, а, повернувшись, навчається в аспірантурі. Він вимріює, хоча й не признається самому собі в тому — щоб не наврочити, не сполохати долю, — для себе літературне покликання. Можливо, літературного критика, історика літератури, перекладача… Пише поезії, хоч не наважувався ще назвати себе поетом: «Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них — як на мене — путящі… Якби було краще жити, я б віршів не писав, а — робив би коло землі» [4, 112].

В. Стус разом із іншими молодими письменниками, Д. Павличком, В. Симоненком, Л. Костенко, І. Драчем, С. Гуцалом, М. Вінграновським, будив національну свідомість народу, ламав казенний шаблон соціалістичного реалізму, виводив українську літературу на широкі горизонти світового мистецтва.

Після перегляду фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» В. Стус звернувся до глядачів із пропозицією висловити протест проти незаконних дій уряду. Після цього він був відрахований із аспірантури за систематичне порушення норм поведінки аспірантів і працівників наукового закладу.

Звідси й почалася «дорога болю». В. Стуса ніде не приймали на роботу, його твори перестали друкувати. Але він продовжував писати, вів активну громадянську діяльність, виступав на захист прав людини. Поет знав, який тернистий шлях йому судився та не прагнув «сховатися від долі» :

Що тебе клясти, моя недоле?

Не кляну. Не кляв. Не проклену.

Хай життя — одне стернисте поле, Але перейти — не помину.

Дотягну до краю. Хай руками, Хай на ліктях, поповзом — дарма.

Душу хай обшмульгаю об камінь ;

Все одно милішої нема За оцю утрачену й ледачу, За байдужу, осоружну землю цю… [51, 214]

У 1972 році було оголошено вирок про те, що В. Стуса позбавлено волі і направлено у виправно-трудову колонію суворого режиму строком на 5 років і засланням на 3 роки. Жорстоке і несправедливе покарання поет відбував у мордовських таборах, заслання — в Магаданській області.

Роки неволі не зломили його. За цей час за кордоном виходять друком дві його збірки: «Зимові дерева «(1970) та «Свіча в свічаді» (1977). За кордоном його вірші схвалювали й друкували, висували на здобуття Нобелівської премії, а на рідній землі він — державний злочинець.

Повернувшись, В. Стус продовжує боротьбу за національне визволення народу, за права людини. Але лише вісім місяців йому довелося побути на волі. Потім знову арешт і немилосердний присуд: десять років позбавлення волі у таборах суворого режиму, п’ять років — заслання :

Сховатися од долі - не судилось.

Ударив грім — і зразу шкереберть Пішло життя. І ось ти — все, що снилось, Як смертне існування й життєсмерть.

Тож іспитуй, як золото, на пробу Коханих, рідних, друзів і дітей:

А чи підуть крізь сто твоїх смертей Тобі услід? [51, 264]

У новітній українській поезії його ім'я на чільному місці. І не тільки тому, що світлий образ цієї людини — поета трагічної долі - став символом незламності духу людської і національної гідності, закономірним продовженням дорогої і життєво важливої для українського народу традиції народолюбства й вірності патріотичному обов’язку. Найголовніше те, що це самобутній поет — на рівні сучасного поетичного мислення, схильний до філософського заглиблення й самовираження, до герметичної самовідданості поетичного слова і водночас до синтезу глибинних традиційних джерел українського художнього образотворення з поетичною мовою ХХ століття.

Як громадянин України і мислитель В. Стус найповніше виявив себе в публіцистиці. І цей творчий доробок засвідчує і переконує, що кожному українцеві можна саможертовно і з великою самовідданістю любити Україну «во время люте», в найтяжчі хвилини її буття, її національної руйнації.

Чолом мудрого, далекоглядного і відчайдушного українця поет зіткнувся з страшною епохою, героїчно загинув, але не програв. Його найзаповітніша мрія звершується: відроджується Україна, твориться українська нація, в підмурини котрої поклав свій яскравий талант і любов до України і В. Стус.

Поетичний доробок митця, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти» [16, 4]) — дуже великий. Першу юнацьку збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву. Уже в цій збірці почали визначатися деякі мотиви творчості поета. Це, насамперед, лірика кохання. Власне, щось ширше. Захоплення і розчарування, переживання невдач (природно, кожної з них як непоправної і згубної) — немовби зізнання душі про зусилля знайти відгук у світі, зріднитися з іншою душею, цим подолавши самоту, а отже і власну невикінченність, і долучившись до чогось загально значимого. В. Стус завжди гостро відчував і переживав свою самоту, але не ототожнюймо цю самоту з побутовою і навіть взагалі фактичною — хоч залежність між ними є; все-таки фактично він був серед друзів, але високоорганізована особистість завжди мучиться не так своєю не так минулою покинутістю, як екзистенціальною самотою, що в ній концентрується відчуття недосконалості людського «Я», суспільства і світу. Отож, лірика кохання — це і лірика найінтимнішої орієнтації в цінностях людських відносин взагалі, лірика самовипробування на соціальну і духовну резонантність своєї особистості.

Поет прагнув передавати складні, майже невловимі психологічні перепади настроїв, які максимально посилюють почуття і доводять емоційну напругу до граничного стану. Далі - вибух, іноді неочікуваний, непередбачуваний нерідко — й небажаний.

У своїх поезіях В. Стус відтворив добро і справедливість, правду і гуманність. Він не мислив життя без України, ця безмежна любов проходила через усі його твори.

Твори В. Стуса напливають на читача сюжетними гомінливими хвилями, вливаються в душу, суще, розум. Мало знайдеться серед його поетичної спадщини «сюжетних? віршів, які читач міг би переповісти своїми словами.

Його поезія — новаторська за своєю суттю, оригінальна філософським осмисленням буттям, вона нелегка для розуміння, бо поет часто відходить від установлених канонів образотворення, смислів деформує слова й поняття.

Він розмірковує над сутністю людського існування, шукає шляхи боротьби за людську правду.

Поезія В. Стуса дихає шевченківською традицією — часом бачимо майже пряме опертя на образи «Кобзаря», які стали вже невід'ємною часткою психології українця. У багатьох поезіях В. Стуса виступає образ Долі, так як і у творах Т. Шевченка. Дорога обох поетів була пов’язана з думками про вічність, добро і зло, славу і перемогу, бо без них не існує ні поезії, ні поета. А Україна? Це найпрекрасніший образ у творах обох авторів. Т. Шевченко писав: «Я так, я так її люблю, мою Україну — небогу» (, і, ніби підтвердження, звучать поетові слова: «То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марне рву». [21, 14]

Що ж, кожен із них був сином свого часу, тих історичних подій, свідком і учасником яких йому судилося стати, тих літературно-мистецьких, естетичних та світоглядно-філософських обширів та грунту, на якому зростав і розвивався талант. Але їх єднає ще одне: при всій відмінності поетичного світу кожного з них для обох питомим, органічним є дух національного, той генотип, на якому грунтується, з якого проростає творчість і Т. Шевченка, й В. Стуса. Василь Стус, як поет, невіддільний від свого покоління — Василя Симоненка, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Ігоря Калинця. Те ж гостре відчуття людського болю і кривд народу, та ж потреба поразки й справедливості. А як пронизливо і боляче, як особистісно озвався у нього мотив «безневинної провини», такий характерний для всього покоління поетівшістдесятників:

Дивлюсь на тебе — і не пізнаю:

Це ти, скажи, це ти, мій любий сину?

Ти, перед ким я чую безпровинну Свою провину — рту, котру таю

І від самого себе? [51, 85]

Та особистий біль не може відвернути від «страсної дороги», бо поет мусить спокутувати «безпровинну свою провину» за весь народ, за всю епоху. В. Стус прагнув очистити історію, поезію, власну душу від нашарувань неправди, фальшу, нещирості й відновити текст первісний — істину. Він здійснював цю роботу тоді, коли на той фальшивий образ було накладено надто багато фарби. Поет заплатив за цю роботу життям, але час показав, що вона була немарною.

В. Стус не прирікав себе заздалегідь на жертовність. Обставини життя мимоволі визначили саме такий драматичний розвиток подій, і поет вхопився за це страдницьке своє покликання. Він заявляв: «Я просто інакше не можу! І жити не можу спокійно і не зможу! Я знаю, що за мною одного разу прийдуть, знаю свою долю, але я почуваю, що мушу її пережити саме ось так». [40, 2]

Жорстоке коло безнадії і відчаю невмолимо замикалося, щоб розірватися смертю. Але життя В. Стуса — подвиг в ім'я України, простого трудового народу.

Таку долю — трагічну і величну — поет обрав сам. Хоч вона й могла бути зовсім іншою.

Зараз його поезія міцно ввійшла в літературне життя України, а в життя діаспори навіть значно раніше. З великим запізненням, аж 1990 року в Україні з’явилася книжка його поезій «Дорога болю», згодом — «Під тягарем хреста» (1991), «Вікна в поза простір» (1992).

Але передусім вражає ця людина відвагою і самозреченістю, з якою вступила в бій із темними силами більшовицької реакції за високі ідеали добра, справедливості, гуманізму, за національну гідність і самостійність українського народу.

В. Стус — глибоко національний поет. Він зумів відчути і відобразити світ свого народу, нації в складних історичних перепадах минулого й сучасності, спостерігати ті зміни, які відбулися з часів Т. Шевченка. Не випадково нині говорять про українську літературу від Т. Шевченка до В. Стуса.

Отже, своїм творчим доробком митець піднявся до вершин світової поезії. Сьогодні його порівнюють із такими видатними письменниками, як Р. М. Рільке, Б-І. Антонич, М. Булгаков, Б. Пастернак. Він відомий як обдарований перекладач творів визначних майстрів художнього слова, близьких йому за образною суттю та спрямованістю й глибиною думки. Це — Й. В. Гете, Р.М. Рільке, Г. Лорка, М. Цветаєва, Д. Білоус, М. Богданович та інші близькі В. Стусові внутрішнім світом та поетичним ладом митці.

2. Діапазон емоційного світосприймання ліричного героя у віршах поета

2.1 Ліричний герой і середовище: існування як протидія У В. Стуса є прекрасні слова про поета: «Поет — це людина. Насамперед. А людина — це добродій» [50, 8]. Коли ж довкола тебе зло, сваволя, наруга і беззаконня, то ти — людина-добродій — мусиш протистояти злу. І В. Стус протистояв злу. За його крилатими словами-вчинки, за ними — «дорога болю», невизнання, ув’язнення, брежнєвські табори. В. Стус мужньо переніс всі випробування долі і «в смерті повернувся до життя» .

Його лірика — одкровенна розмова добровільного вигнанця, політв'язня, який до кінця був переконаний в тому, що правда і добро здолають зло. Розумів поет й інше: без боротьби у державі «напівправди, напівпітьми» добро не восторжествує.

Філософія життя і смерті не є позою поета і він переконав нас у цьому особистим прикладом, повернувшись на Батьківщину в труні.

Без каяття, чесно проніс він свій хрест, не похитнувся ні перед суддями, ні перед стражданням. Підсумовуючи пережите, В. Стус писав:

Як добре те, що смерті не боюсь я

і не питаю, чи тяжкий мій хрест, що перед вами, судді, не клонюся в передчутті недовідомих верств, що жив, любив і не набрався скверни, ненависті, прокльону, каяття…" [51, 206]

Таке сходження на Голгофу гідне подиву. Та для В. Стуса важлива не слава заради слави. Його стійкість у неймовірно важких таборових умовах підкреслювала правильність обраного шляху, вселяла віру іншим у можливість перемоги. Тому ув’язнення не зламало духу поета, не поставило його на коліна. Навпаки, з кожним днем він ставав все більш фізично загартованим, ше краще усвідомлював свою місію борця проти тоталітарної системи.

У деяких творах немає конкретних випадків соціальної кривди чи зла. Ліричний герой поета підноситься над особистими прорахунками із суспільством. Навіть у вірші, присвяченому пам’яті художниці Алли Горської, яка стала жертвою кадебістської жорстокості, В. Стус підноситься над власним болем за втраченим другом. Передає його як біль всієї України — «у чорній стужі сонце України…» [52, 18]. До власної музи тут лише єдине благання: «Ярій, душе! Ярій, а не ридай!» [52, 19]

Автор висловлює думку, що час «молитов і сподівань» на добро, порядність, чесність минув. Україна, на думку поета, ніколи не стане демократичною держа-вою вільних громадян, національне свідомих патріотів, якщо лише пасивно вболівати над власною недолею. Мужні духом повинні приймати хресну дорогу протистояння і боротьби. Глибока любов до України, прагнення бачити її вільною поглиблювали вимогливість поета до співвітчизників брати на себе відповідальність за долю держави. Ганебна мовчанка осмислюється поетом як великий гріх.

Важливо з’ясувати якими якостями наділяє буття ліричного героя В. Стус. Адже від цього залежить розуміння духовного вибору митця. А оскільки автор вписує ліричного героя в простір тоталітарної держави, яку уявляє простором смерті, то точки їх дотику дають можливість говорити:

То все не так. Бо ти не ти,

і не живий. А тільки згадка минулих літ. Через мости віків блага маленька кладка.

А небо корчиться в тобі

своїм надсадним загасанням, яке ти тільки звеш стражданням. [51, 118]

Існування людини в тоталітарному суспільстві, на думку В. Стуса, спрямоване в русло духовного самознищення. Смертоносність дійсності вражає особу, призводить до морального зубожіння. Ліричний герой В. Стуса, замкнений у стислому проміжку фізичного життя, не має можливості торкнутися вічних цінностей. Для нього життя є «умиранням безкінечного в кінечному, вічного в тимчасовому"[15, 12]. Його духовному удосконаленню не сприяють обставини існування, які виявляються в образах мертвого світу, нестерпного світу, цвинтаря душ…:

У тридцять літ ти тільки народився, аби збагнути: метрвий ти єси у мертвім світі. І нема нікого окруж. Ти тільки сам. І - мрець єси. [52, 45]

Виникає проблема усвідомлення того хто ти є насправді. Розуміння власної внутрішньої омертвілості призводить до невдоволення собою, бачення в собі безликої, духовно-знівельованої істоти, яка хоче витіснити справжнє одухотворене «Я»:

Мені здається, що живу не я, а інший хтось живе за мене в світі

в моїй подобі.

Ні очей, ні вух, ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий в своєму тілі. [51, 97]

Під дією чужих, ворожих впливів формується комплекс меншовартості. На цій основі зникає інтерес до життя, починають переважати інертність та збайдужіння. Вони підсилені принципом вакуумності, який панує у світі: суспільний простір не дає повноцінних відчуттів, гасить внутрішні імпульси героя, вбиває волю до життя. Відмирання прагнень — результат перебування людини в часопросторі смерті, де за прояви індивідуальності приходить покарання, де руйнуються будь-які починання. Тому митець дуже часто ототожнює життя і смерть, зливає їх в єдиний слово образ «життєсмерть».

Підстав для таких тверджень у поета було досить: розгорнуті владою репресії формували уявлення про світ як ворожий творчій особистості митця. Так витворюється ситуація загострених переживань ліричного героя у передчутті смерті й насамперед — духовності, яка кваліфікується як межова. Її сутність — болючі враження, спричинені катастрофою конкретної людської долі. Ліричний герой Василя Стуса часто опиняється в умовах, коли безвихідь повністю опановує його. Віч-на-віч він стикається з проблемою смерті, відчуває безмежжя страху, болю, приреченості, вини…

Василь Стус входить в межову ситуацію через усвідомлення безперспективності свого існування в мертвому середовищі. Для особи стусівського духовного потенціалу це справді катастрофа:

Ти ждеш іще народження для себе, А смерть ввійшла у тебе вже давно. [52, 12]

Змушеність перебувати у ворожому оточенні, нездатність змінити життя, що прирікає на пасивне страждання, роблять поета відкритим для осягнення буттєвих істин, зокрема «закиненості» людини у ворожий світ, його згубності для особистості: «Людину тривожить, їй погрожує і завдає потрясіння її становище у світі» [16, 20 ].

З цієї ситуації є два виходи. Перший — прийняття правил бездуховного світу, намагання вписатися в нього, знайти свою нішу. Пішовши цим шляхом, людина може одержати повне полегшення. Коли зламано сили її опору, вона переживає стан абсурдної радості від того, що спав тягар відповідальності за світ і за себе у ньому. «Я нічого не вирішую», — така логіка абсурдної особи. Жити з цією філософією не складно, адже вона не вимагає протидіяти насильству, що панує навколо. Збірка «Веселий цвинтар» густо заселена персонажами з подібним світобаченням.

На противагу їм виступає герой трагічного стоїцизму, який не погоджується деградувати разом із іншими. Його долею є страждання, що допомагає виробити власні високі цінності. У момент вибору між абсурдним полегшенням-самозрадою-самознищенням і протидією натиску простору смерті на душу він обирає останнє.

Усвідомлення свого трагічного становища і прийняття рішення змінити його, присвятити себе високій меті є «екзистенційним стрибком». Ліричний герой В. Стуса здійснює цей стрибок. Уже в перших збірках він інтелектуально опановує ситуацію, виробляє імунітет проти смертоносної дійсності, аналізує свою рокованість у ній. Прагнення «витворити рай», піти «із світу імітацій», обминути «самосмерть» починає домінувати в його єстві. Вічність уявляється герою поза часом і простором тоталітарної держави, де доводиться жити. Це могутнє організовуюче начало всесвіту. Вписати туди своє «Я», на думку поета, можна тільки через злиття з сутністю вічного, котре митець розуміє як трансцендентне, тобто поза межами власного фізичного буття. Конкретне ж земне існування жахає як письменника, так і його героя. Він ототожнює його зі смертю. Адже тільки знання смертності вивільняє людину для можливо істинного буття… Від того, що вона в силі прийняти свою смертність, здатна померти:

Згадай, знеможений життям, знеможений, змагай.

Минуле вабить вороттям

і врочить, і нехай. [54, 19]

Отже, ліричний герой в середовищі свого існування не ухиляється від нього, не опускає руки, а сміливо ступає крок назустріч, будучи свідомим того, що відтепер його життєва дорога проляже через страждання:

Здрастуй, бідо моя чорна, Здрастуй, страсна моя путь. [54, 20]

Вибір ліричного героя — у «прямостоянні» перед жорстокою дійсністю, адже за ним — ув’язнена нація. Прийняти важкі випробування варто, якщо це робиться в ім'я високої мети.

2.2 Внутрішній стоїцизм ліричного героя та його зумовленість Новий духовний життєпис починається з перенесення уваги із зовнішнього світу на внутрішній. Поет підсвідомо пише біографію ліричному герою, суть якої - «виплекати душу», непідвладну злу і максимально досконалу. Відповідно у творчому доробку митця можна віднайти твори, присвячені темі внутрішньої боротьби. Один із найбільш цікавих — вірш «У цьому полі синьому, як льон». У ньому виділяється наскрізний символічний образ синього поля, який уособлює духовний простір головного героя, який знаходиться завжди на самоті з собою:

У цьому полі, синьому, як льон, де тільки ти — і ні душі навколо, уздрів і скляк — блукало серед поля сто тіней. В полі, синьому, як льон.

І в цьому полі, синьому, як льон, судилося тобі самому бути, судилося себе самого чути. [51, 120]

Духовний простір (внутрішній світ) головного героя, на думку поета, — це основне місце його самоствердження, яке у свою чергу, виступає передумовою самореалізації, досягнення того, що передбачене долею. Тому самореалізуватися для ліричного героя В. Стуса — це «пізнати долі». Оскільки прожити життя відповідно до призначення важко, то «спізнати долі» означає «пізнати покути» (покарання життєвими труднощами), «власної неволі».

У душі постійно відбувається боротьба між її покликанням і тим, що заважає йому здійснюватися («супроти тебе — сто тебе супроти»). У вірші письменника образи ста тіней, що символізують сумніви, страхи, вагання, подаються як супротивники покликання людини, вищого духовного начала в ній. Тому внутрішній світ, за визначенням поета, — «рідна чужина» [32, 3].

У процесі внутрішньої боротьби за самореалізацією не раз постає питання доцільності цієї боротьби. Це наштовхує на думку про відступ від обраного шляху. Внутрішній діалог, що передає діалектику вироблення буттєвих переконань, будується у формі запитань і відповідей. Запитання: вдатися до втечі? Стежину власну, ніби дріт, згорнуть? покликані відтворити стан людини на психологічному роздоріжжі у момент вибору: жити у важкій боротьбі за краще в собі, виконувати власне призначення чи піддатися слабкості. Ліричний герой В. Стуса вирішує однозначно: «Ні. Вистояти» [51,120]. Схвильованість, емоційну загостреність ситуації підкреслює уривчасте мовлення, слова-речення:

Ні. Вистояти. Вистояти. Ні ;

стояти. Тільки тут. У цьому полі,

що наче льон. [51, 120]

У цих категоричних словах — і трагічний стоїцизм поета, і бажання здійснитися як людина, пізнати суть життя, його міру. За таких умов дух завжди в борінні, ламає перепони, не визнає залежності від фізичних умов буття. Але щоб правильно вибрати життєву лінію, людина має пройти складний шлях внутрішнього перетворення. Найперше — визначити сутність свого призначення на землі.

Перебування в тюрмі не веде поета до внутрішнього занепаду. Навпаки, в атмосфері репресій, в переживанні - фізично і психологічно — критичних ситуацій В. Стуса убачає можливість отримати неповторний духовний досвід, який розширить світоглядні горизонти, збагатить новими емоціями, а в результаті - приведе до неповторних морально-етичних та творчих здобутків. Переживши короткий етап «катастрофи», він починає сприймати перебування в тюрмі, крізь призму «упокореного болю» — спокійного усвідомлення трагічності долі. Вихід із краху життя поет здійснював шляхом пошуку гармонії у внутрішньому «Я». Проблему свободи В. Стус вирішує екзистенціальним принципом: людина така, якою вона сама себе вибирає. Як сказав П. Сартр «людина засуджена бути вільною» [17, 8]. Цю фразу варто вважати лейтмотивом внутрішнього життя поета в той час.

У вірші «Господи, гніву пречистого» автор декларує стоїцизм — прямолінійно, з повним усвідомленням сили і незламності: «Де не стоятиму — вистою» [51, 135]. Він показує героєву непідвладність обставинам, непорушність принципів за жодних умов. Окреслену поведінку поет вважає єдино правильною з погляду збереження моральної повноцінності. Не випадково у тексті пряме звернення до Бога і згадка про матір. Поет бачить в уяві найвищих духовних провідників, котрі визначають внутрішнє обличчя людини. Він змальовує життя ліричного героя як священнодійство, художньо виражає надію про вічне існування: надією довжу його в віки .

Усе разом підтверджує думку, що поет дивиться на своє життя як на високу місію у боротьбі супроти держави смерті. Для такого двобою потрібна незаплямована душа, яка сповідує найвищі ідеали. Сила народжується у випробуваннях. Ліричний герой протидіє внутрішній слабкості, тузі, щоб не зрадити духовному покликанню: бути яким мати вродила. Він сприймає трагічні обставини існування, біду в позитивному плані - як спосіб вироблення внутрішньої сили.

Стверджувальні інтонації, які пронизують вірш, накладаються на все сказане поетом і підсилюють його впевнений голос, правоту життєвої позиції. Ліричний герой захищає власну індивідуальність, боляче переносить, коли й інші дозволяють розчавлювати свою душу. Так, у вірші «Невже ти народився, чоловіче» простежуються розмірковування над долею тюремного наглядача. Життю і діяльності цієї людини автор протиставляє власну позицію незламності й визначає її вищість. Аргументація виходить з того, що в суспільстві гноблення невільниками є всі, а істинної свободи можна досягти лише у сфері духовно-психологічній:

Невже ти народився, чоловіче, щоб зазирати в келію мою?

Невже твоє життя тебе не кличе?

Чи ти спізнав життєву путь свою

на цій безрадісній сумній роботі,

де все людською мукою взялось.

Ти все стоїш в моїй тяжкій скорботі,

твоїм нещастям серце пойнялось моє недужне. Ти ж за мене вдвоє

нещасніший. Я сам. А ти лиш тінь.

Я є добро. Ати труха і тлінь. [51, 175]

Нищенню, ігноруванню особистості, обмеженню свободи поет протиставив свої, високі морально-етичні переконання і творчість, яка за визначенням екзистенціалізму, дає можливість справжньої свободи. У такий спосіб ліричний герой шукав відповіді на одне з питань: як забезпечити власне становлення особистості в абсурдному і жорстокому оточенні? Дилема між справжнім і несправжнім існуванням вирішується однозначно: справжнє є вільним, незалежне від критичних обставин, забезпечує самореалізацію людини, несправжнє означає плисти за течією життя, вживатися з неправдою, бути конформістом, допустити втрату власної унікальності, уподібнитись до сірої, знеособленої маси.

У поетичній концепції людини, перебуваючи на екзистенцій ній межі - буття і небуття, — творить новий спосіб сприйняття зовнішнього світу і новий внутрішній світ, вона виростає незримо, самовдосконалюється — і переростає саму себе, у розвитку душі, моральності, робить навіть більше за свої можливості. У поезії «Цей біль — як алкоголь агоній» художньо висвітлено погляд автора на проблему відшукання власного призначення, своєї буттєвої місії. Умова цього відшукання — заглиблення у своє, внутрішнє буття.

Ліричний герой поезії перебуває в стані глибокого душевного страждання, окресленого словами «біль», «жаль»:

Цей біль — як алкоголь агоній, Як вимерзлий до хрусту жаль.

Передруковуйте прокльони

І переписуйте печаль. 51, 119]

Біль головного героя прирівнюється до стану на межі між життям і смертю, ефорійним і отруйним водночас: агонія — стан перед настанням смерті. Заглиблення у власні почуття поет бачить умовою відшукання буттєвих істин. Екзистенційне переживання автор протиставляє марнослів'ю — істерії, яка була розгорнута в засобах масової інформації проти шістдесятників. Тому таке марнослів'я заперечується у:

Передруковуйте прокльони

І переписуйте печаль. [51, 119]

Пошук істини буття, за художньою концепцією твору, — процес болісний, коли людина не шкодує себе, забуває про спокійне життя і світ:

Давно забуто, що є жити,

і що є світ, і що є ти. [51, 119]

Вираз «давно забуто, що є жити» піддається осмислення на тлі фразеологізму «забути себе». Справді, крайнє напруження власних душевних сил, осмислене у В. Стуса поняттям несамовитості, є виявом того, що людина не прагне зберегти себе як фізичного суб'єкта. Натомість вона відбувається як особистість:

У власне тіло увійти дано лише несамовитим. [51, 119]

«У власне тіло увійти» означає знайти самого себе, тобто зрозуміти своє призначення, своє покликання.

Ліричний герой усвідомлює, що шлях до себе — довгий і напружений, пов’язаний з великими затратами душевної енергії. Його тривалість — до знищення себе:

А ти ще довго сатаній, Ще довго сатаній допоки Помреш, відчувши власні кроки На сивій голові своїй. [51, 119]

Отже, ліричний герой поезії, свідомо йде на власну фізичну жертву, щоб знайти себе як духовну особистість. Вираз «власні кроки на сивій голові» асоціюється з образом «виступання за межі сущого», перенесення свого «Я» у духовне буття — для того, щоб досягти справжньої свободи. Смисловому розшифровуванню наведеного виразу сприяє і національне народнопоетичне «на свою голову», тобто собі на шкоду. Так формулюється судження ліричного героя: жертвуючи власним фізичним існуванням, досягти справжньої свободи у пошуках себе, обрати буттєвий стан страждання, щоб відбутися як особистість.

Принципова своєрідність бачення елементів внутрішньої екзистенції - виділення їх категоріального змісту. Біль — це для поета не просто вимушений стан буття, свідчення антагоністичності світу щодо людини. У ньому вбачається доцільність з погляду вічного, з погляду прилучення особистості до справжнього, абсолютного.

Стус почав змінювати своє ставлення до проблеми смерті, до життя в агресивному оточенні. Поет увійшов у якісно інший духовний вимір і почав розглядати «життєсмерть» як послане долею випробування, що гартує характер, робить душу світлою і досконалою.

Ліричний герой твору «Мені зоря сіяла нині вранці» відкриває для себе незвичайну творчість в умовах тюремної ізоляції - збагачення власного духу: тепер це майже єдиний сенс його життя. Така істина відкривається йому через усвідомлення доцільності свого болісного майбутнього, уявленого йому в образі зорі-долі:

Ота зоря — то тільки скалок болю, що вічністю пройнятий, мов огнем.

Ота зоря — вістунка твого шляху, хреста і долі - ніби вічна мати. [51, 128]

Слова і біль стають контекстуальними синонімами. Ліричний герой уявляється огорнутим космічною енергією просвітлення, що підносить людську істоту до неба од землі на відстань справедливості. Не випадкові у вірші архаїзми високого стилістичного звучання, що позначають здобуття духовного досвіду. Єдиним змістовим ланцюгом пов’язуються поетизми «вічність», «всесвіт», «хрест» і «доля» — з них постає вимір власного життєвого шляху моральними категоріями, виробленими людством протягом його історичного розвитку. Власне ліричний герой веде діалог із вічністю — не даремно ж всесвіт до нього озвався прихованим бажанням співчуття та іскрою високої незгоди. Це духовний досвід людства, відбитий у поняттях моральності, справедливості, людської гідності, приходить на допомогу поету, підтримує у скрутну хвилину.

Поет еволюціонував до ідеї про власну обраність долею, про накреслену провидіннями його життєву місію. Цей внутрішній шлях особливо добре змальований у вірші «Терпи, терпи — терпець тебе шліфує». У поезії ідеї ліричного героя органічно об'єднані в єдину філософську систему, сукупність принципів. Головний герой самотній на обраному шляху, він тільки власноруч повинен знести те, що судилося на віку, і ніхто не може йому допомогти чи перешкодити у цьому:

Ніхто тебе в недолі не врятує;

але й не зіб'є з власної тропи. [51, 315]

Свою роль виконує і останній рядок вірша, у якому зображено, що місія ліричного героя має духовний характер. Адже слова «осердя», що позначає внутрішній світ, та «погляд», яке показує спосіб внутрішнього віддзеркалення цього світу, є атрибутами самохарактеристики героя, як і слово «сумний», що підкреслює трагедійне світосприймання.

Перебуваючи між добром і злом доводиться постійно вибирати. Адже вказаний вибір означав життєвий шлях, позначений стражданням. Земне і небесне як символи різних буттєвих перспектив співіснують в уявленні поета. І образ Бога має тут чітке визначене наповнення. Він замальовується в ракурсі духовного злету ліричного «Я», пориву до високого.

Ліричний герой поезії «Цей спалах снігу, тьмяно-синя тінь» бачиться в тюремному оточенні, яке зображене скупими штрихами. Отже він перебуває в пошуках такої форми тлумачення світу, яка допомогла б йому знайти душевний захисток. Головному герою відкривається емоційний зміст і зимового, і літнього пейзажу — їх умиротворення. Стан природи і внутрішнього світу героя співмірні.

Отже, перебуваючи між добром і злом доводиться постійно вибирати. Варто відійти від банального розуміння зазначеної дилеми. Для ліричного героя вказаний вибір означав життєвий шлях, позначений стражданнями. Тільки через біль герой приходив до істинного Бога, який відкривав для нього гармонійне внутрішнє існування, давав відчуття щастя.

2.3 Внутрішня розсіяність ліричного героя В тематиці поетової творчості надиво багато моментів розсіяння та роздвоєння, які йдуть упарі з моментами літературних ремінісценцій. Тому важливо зупинитися над рухом розсіяння, роздвоєння й остаточного єднання в його поезії та спробувати накреслити траєкторію цього руху на прикладах його образів.

У ранній творчості В. Стуса знаходимо чимало пасажів, в яких сумлінно вираховуються частини тіла самого героя, його коханої й навіть інших людей, неначе ці частини тіла існують самі для себе, незалежно від центру організму. Таких місць так багато, що вони відразу звертають на себе читачеву увагу. В них поет неначе викладає нам сам процес такого «фізіологічного» розсіяння:

Вийду з зазубнів розбіганої власної душі

і гукатиму:

— Сходьтесь, тут, окрім нас, немає нікого.

І всі частини мого тіла опівночі почнуть повертатися, як добрі нічні феї.

— Сходьтесь! Уже споночіло!

Я один, і більше нема нікого. [50, 54]

У яскравішому пасажі, ліричний герой почувається фізично неповним через те, що його грабує час:

Довго очікувана попереду, минає молодість, лишаючи…

тугу каліки — з ампутованими кінцівками. [50, 70]

Фізіологічно зображене розсіювання себе самого, віднімання від себе самого, неначе переслідує ліричного героя:

Заким пролізеш у голки вушко ;

обдерешся, як пес в шелюгах.

Все побільше — лишаєш з одягом, все поменше — з собою. [50, 67]

Та згодом це розсіяння переходить із площини фізіологічної на психічну, де воно, звичайно, почалося; воно спричиняє якийсь таємний страх, своєрідний, майже клінічний «Анґст». Ліричний герой попереджає сам себе:

І Дніпро у моїх очах, катери і автомобілі.

І не розхлюпати себе. 50, 64]

або, А ти не бережешся, ні?

А ти — не бережешся?

Думаєш — вистачить на віки?

На рік бодай — вистачить? [50, 65]

У першому наведеному уривках ліричному героєві загрожує зовнішність, а в другомуму — внутрішність, власні спогади, туга, гризоти.

Розсівають, і спричиняють страх, різні чинники зовнішнього й внутрішнього світу. Розсіває порожня активність порожніх буднів, оце кошмарно-кафківське бігання по бібліотеках, чергах і далеких-далеких побаченнях, де є тільки натяк на якийсь далекий, заобрійний біг. Та проте, врешті-решт, він також розсіває. Але це буденне бігання, яке загрожує не тільки ліричному героєві, але й його коханій у наступному, майже досконало зрівноваженому верлібрі:

Розгублена між роботою і дозвіллям ;

вечірньою школою, чергами, перукарнею, дощовою погодою і театром, комсомольськими зборами, подругами з гуртожитку, ти прийдеш до мене самотня, настрашена і чужа, розграбована на всі свої сто шістдесят сантиметрів зросту. [51, 59]

Та найнебезпечнішим чинником розсіяння є Інший. Тут слід згадати думку Сартра про те, що в немилосердному погляді Іншого ми стаємо відчуженими перед собою і для себе. Дуже сильний і справді своєрідно сартрівський приклад такої безборонности і самовідчуженості в погляді Іншого зустрічаємо в прекрасному ранньому вірші «Натурщик»:

Ці пружні пальці,

що взяли його поперек горла:

передайся ввесь в чужі холодні зсатанілі очі.

Піддатливий, мов глина, не знайде, за що вхопитись.

Терпне мертве тіло,

і вже, мембранований, натурщик остигає

на гострій, ніби шпиль, колючій ноті. [51,68]

І справді, своєрідно трансцендентальні нотки, що приглушено звучать у творі, натякають на природу натурщика не тільки як на пасивний об'єкт, але й як на активну енерґію мистецтва: йдеться, мабуть, про самообнаження поета в своїй поезії і, отже, про оте «саморозхлюпування», що його на цьому рівні нашого читання неначе боїться таке домінуюче «я», як Стусове. І тут починаємо бачити важливе поєднання принципу розсівання з центральністю «я» в поезії В. Стуса: чинники маскування «я» самі собою загрожують цьому «я», вбираючи в себе багато його енергії.

Звичайно, найнебезпечніший погляд Іншого — це злозичливий, злочинний погляд ворога. Навіть ще на волі, молодий В. Стус знає, хто його ворог, ще заки сам ворог знає свою ролю в цій смертельній грі. Залишається тепер єдиний моральний вибір: безнастанною провокацією донести до ворога свідомість цієї його ролі. З цього виходить, що погляд ворога віднімає, випиває, розсіває тільки тоді, коли ліричний герой скоряється перед цим поглядом. Тільки тоді погляд ворога має силу відчужувати «я» від себе й від світу. Отже, не так сам ворог, як покора перед ворогом, як страх перед ним — справжній ворог.

Вже не знайтись межи поразок, хоч сто мене — в мені,

коли у грудях — сто відраз

і кожна з них — до днів, котрі прожив, припавши ниць до болю. Ридма — ріс…

Сни самознищення і сни, де тільки самолють.

Смертельно хорі кажани об архітрави б’ють. 50, 89]

У наведених рядках погляд супротив ника веде або до самогубства, себто до остаточного розсіяння, абож до гіршого — до самозради, до переміни власного «я» в іншу, ганебну псевдоєдність, яка являється найрадикальнішою самозгубою.

Чи в мить крутого самопочезання він надто пильно стежив шлях утрат, ;

лиш так його спотворило дерзання тим виразом вибачливих жалів, самодосад, стеребленої волі

і отворами поглядів зчужілих, що він навік лишився під собою для пробування, нижчого за смерть. [50, 42]

У нестерпно-монотонній сучасності буднів єдине, що залишається, — це вічно чекати на майбутнє. Але остаточна іронія часу в тому, що оте майбутнє, яке манить нас своїми несподіваними можливостями, саме собою завжди віддаляється, завжди трагічно залишається майбутнім. Ця темпоральна абсурдність, яка немилосердно розбиває надії, розсіває їх, спершу обернувши ліричного героя у пасивну жертву часу:

Чекання, вибираючи мене, обростає гудками, пострілами, криками. [50, 18]

Попереду залишається тільки старість і смерть, як остаточна, метафізично-іронічна розв’язка розсівання — довічне скаменіння:

І старієш, і вижидаєш вік, що пробіжить і спиниться в долині.

Метляння рук, і подумів, і снів заступить скрип іржавого завіса. [50, 76]

Неодноразово в поезії В. Стуса можна простежити ще одне — благодійне розсіяння, яке криється в нібито ворожих відношеннях ліричного героя до світу: з одного боку, ліричний герой прагне спокою, а з другого — бунту. Вкінці, ці два крила стають взаємно допоміжними, неначе в спокої є бунт, а в бунті - спокій.

Отже, світ, який стояв на протилежному полюсі до поетового «я» і розсіював його через своє власне розсіяння, — цей світ тепер єднає. І єднає він тому, що розсіває, не «незважаючи», а саме «зважаючи» на страждання, що їх світ уміє людям заподіяти, не тільки жорстокістю самих людей, але навіть жорстокістю природи.

3. Філософія життя і смерті у творчості Василя Стуса

3.1 Страждання як шлях до осягнення буттєвих істин За твердженням багатьох дослідників, головною рисою поезії митця є її страждання та трагізм. Як пише Іван Дзюба, «в історії світової культури помітні два протилежні типи поетичних натур: той, що знаходить радість і мудрість у простих, всім відомих від Бога даних виявах життя, і той, що за рутиною буденщини бачить трагічні бездоння незбагненного страждання, дошукується неможливої відповіді на вічні питання і застрашений від початковою абсурдністю буття перед очима смерті, хоча й може дивитися в них стоїчно» [12, 20].

В. Стус ближчій до поетів отого другого психологічного полюсу — страждання та трагізму. Саме тому для поета ліричний герой — це насамперед особа, яка страждає. Страждання виявляє у творах загальнолюдський філософський зміст: одвічний болісний пошук людиною втраченого раю, землі обітованої, пристановища духу:

Людино, що твої воління, віками значені сліди?

Оце впокоєне струміння прозрінь, ридання і біди.

І що усі твої напасті,

і сподівання, і жалі,

як по Вітчизні вічні страсті,

горять, як зорі на шпилі. [52, 38]

Через страждання ліричний герой усвідомлює свою творчу індивідуальність і неповторність свого життєвого шляху — дороги болю. Зрештою, головний герой Стусових поезій окреслюється через метафоричну сполуку болю, де це почуття розглядається як перспектива самоформування, знаходження себе.

Неодноразово в своєму поетичному доробку автор запевняє в утвердженні кінцевої стійкості духу. Долаючи життєві перешкоди, він приходить до думки, що лише внутрішня сила, яка поєднує духовні, морально-етичні чесноти допоможе йому втриматися на межі, залишаючись при цьому собою.

Поет намагається вибудовує в ліричному герої світлий духовний храм, який стає еталоном високих моральних цінностей, використовує вироблену раніше художню модель, розвиваючи тему внутрішнього буття у двох основних напрямах — страждання і здобуття духовної довершеності. Про це свідчить насамперед поетичний словник автора.

У ньому наскрізними є образи душі та серця, які лежать в основі духовної біографії ліричного героя, його внутрішнього світу, в якому точиться боротьба між гнітом стражденного земного існування й духовним, небесним злетом до вічного.

Прикметникові метафори, які вибудовуються навколо слів «душа» й «серце», у поезіях В. Стуса найчастіше пов’язані з ідеєю важких випробувань, Голгофи духу. Вони висвітлюють поняття тривоги, болю. Поет показує головного героя як стражденного.

У стильовому ключі ностальгії, туги за рідною землею написана поезія: «Верни до мене, пам’яте моя». Ліричний герой перебуваючи в розлуці з Батьківщиною, творить її із свого зболілого серця, намагається подолати страждання шляхом уявного наближення до неї.

Особистість в умовах такого суспільного середовища приречена на самотність, адже в тоталітарному суспільстві є небагато людей, яких не лякає ув’язнення, перспектива вибути із гри. З рядків -;

Самоти згорьовані хорали геть мені дорогу замели. [52, 39]

постає образ людини, закинутої в чужий світ. Форма її буття — самотність — невідривна від криз і безвиході. Самота зіставляється із сумним церковним співом і завією, яка заважає йти вперед. Зазначені образні паралелі лягають в основу метафоричної конструкції, яка розкриває страждання як форму «бутя у світі» неординарної особи.

В абсурдному суспільстві мисляча людська істота може хіба що страждати. До чого спонукає це болюче переживання ліричного героя поезії? В усякому разі не нарікання на долю:

Що тебе клясти, моя недоле?

Не клену. Не кляв. Не проклену. 51, 214]

У цих словах — цілісність натури ліричного героя, його уміння узгоджувати своє минуле, теперішнє і майбутнє власними переконаннями. Життєвий вибір він убачає в стоїчному прийнятті труднощів, адже долею судилося йому «життя — одне стернисте поле». 51, 215]

Автор підкреслює, що ліричний герой чітко уявляє собі перспективу особистості в тоталітарному суспільстві, проте вона не зупиняє його. Яка моральна сила стоїть за цим? Його Батьківщина, нехай навіть утрачена, ледача, байдужа, осоружна, — це не просто територіальна, соціальна категорія, а насамперед категорія духовна, яка дає сенс усьому буттю.