Розділ 1. Етапи становлення сучасної української ділової мови
Розширюється обсяг поняття літературної мови, активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис літературної мови не обмежується констатацією явищ, відображених у літературно-художніх текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування… Читати ще >
Розділ 1. Етапи становлення сучасної української ділової мови (реферат, курсова, диплом, контрольна)
Українська мова — національне надбання українського суспільства, вона повинна охоронятися та підтримуватися державою. Мовна політика як одна із складових частин державної має бути спрямована на забезпечення оптимального функціонування української мови в усіх сферах життя українського суспільства, їх подальшого розвитку та взаємодії. Українська мова, виконуючи інтеграційну функцію, є важливим чинником зміцнення державності, забезпечення культурного та економічного розвитку нашої країни.
Літературна мова зазнає свідомого впливу носіїв національної мови, які дбають про дотримання літературних. норм, розширення її функцій. Літературна мова — це не лише мова писемних пам’яток, хоча становлення її відбувається саме через писемну практику — рукописні та друк, тексти. Із зростанням консолідуючої функції літературної мови зростає вага її усного різновиду, який поширюється через тех. засоби інформації. Літературну мову не можна ототожнювати з мовою художньої літератури, в якій використовуються позалітературні мовні засоби художні зображення.
Літературна мова становить культурне надбання нації, виступає важливим чинником єдності національного мовного простору. Духовний і матеріальний розвиток народу відбивається у його літературній мові. Завдяки стабільності літературних норм здобутки в галузі господарського, суспільно-політичного, культурного, художньо-естетичного життя нації зберігаються у літературній мові і передаються новим поколінням. Літературна мова чутлива до суспільних, культурно-історичних умов розвитку суспільства. Поширення її залежить від стану мовної політики в державі, освіти, культур, традицій народу. Літературна мова взаємодіє з іншими формами національної мови, зазнає впливу усної розмовної практики, пристосовуючи літературні норми до адекватного вираження думки й почуттів.
Українська мова є продуктом тривалого розвитку з VII ст. і до наших днів. У її історії виділяємо п’ять періодів. На різних етапах мову наших предків називають все іншими іменами.
- 1) Спільнослов'янська мова (III тис. до н.е. — VI ст. н.е.). Це наукова назва. Наші предки у ті часи користувалися племінними назвами.
- 2) Давньоруська мова. Становлення усної форми (VII — IX ст.).
- 3) Давньоруська мова (X — перша пол. XIII ст.).
- 4) Староукраїнська мова (друга пол. XIII — XVIII ст.).
- 5) Нова українська мова (XIX — XXI ст.).
Українські писемні пам’ятки засвідчують староукраїнську літературну мову і нову українську літературну мову. Староукраїнською мовою написано юридичні, ділові документи, створено культову (релігійну) літературу. Структуру староукраїнської літературної мови відбито в граматиках і словниках, у численних текстах літописної, історичної літератури, господарських порадниках, різножанрових художніх творах, у полемічній літературі, шкільних драмах тощо. Нова українська літературна мова, починаючи з творів І. Котляревського, найповніше репрезентована художнім стилем, меншою мірою — публіцистичними, науковими, епістолярними творами. Елементи староукраїнської літературної мови перейшли і в нову українську літературну мову, яка сформувалася на середньонаддніпрянській діалектичній основі, але постійно вбирала в себе також виражальні засоби інших українських наріч.
Суспільно-політичні умови, в яких перебував український народ, розділений між Російською та Австро-Угорською імперіями, спричинилися до існування двох варіантів літературної мови — східноукраїнського і західноукраїнського, що характеризувалися відповідними регіональними нормами. Східноукраїнська мовно-літературна практика зазнавала впливу російської мови, а західноукраїнська — польської мов. Об'єднання українських земель у єдиній державі сприяло наддіалектній уніфікації літературної мови, розбудові системи стилістичних варіантних засобів мовного вираження.
Літературна мова порівняно з діалектами має ширші можливості взаємодії з іншими мовами, запозичуючи терміни, розвиваючи жанрово-стильові різновиди. Як наддіалектична форма національної мови літературна мова має розгалужену систему синонім, рядів, її лексичні багатства відображаються у словниках омонімів, паронімів, у лексиконах іншомовних слів, що приходять у літературну мову через книжні стилі. У зв’язку з тим, що літературна мова зазнає впливу позамовних чинників і процес кодифікації її норм залежить від свідомої орієнтації носіїв літературної мови, закономірними є дискусії про тенденції розвитку, динаміку літературних мовних норм. Головна проблема — співвідношення книжних і розмовних елементів, шляхи демократизації, онароднювання літературної мови, допустимі межі іншомовних впливів тощо.
Поліфункціональна літературна мова характеризується розгалуженою системою стильових різновидів української мови, які, взаємодіючи між собою, сприяють розвиткові мовно-виражальних засобів, шліфуванню стилістичних норм. Кожний період розвитку української літературної мови характеризується різним співвідношенням функціональних стилів, неоднаковою орієнтацією на діалектні, народнорозмовні джерела, а також переоцінкою критеріїв становлення літературних норм.
У сучасній українській літературній мові літературна норма орієнтується не лише на мовно-художню практику, а й на стандарти мови засобів масової інформації, де реалізуються, крім писемних, і орфоепічні норми літературної мови. Крім того, інформативна сфера вбирає і популяризує лексику всіх функціональних стилів, усталює фразеологію, синтаксис, нейтральні стилістичні варіанти, прийнятні для широкого кола носіїв літературної мови. Творцем літературної мови виступає загальноосвічений, культурний соціум, причому важлива роль належить мовним індивідуальностям, які цілеспрямовано шліфують, опрацьовують літературне слово.
Вчення про літературну мову розвинулося у 30 — 50-ті pp. 20 ст., коли окреслилося коло теоретичних питань про стабільність і динаміку літературних норм, їх кодифікованість, про функціонально-стильову диференціацію літературної мови, обґрунтування загальнонаціонального характеру літературної мови, про її залежність від мовної ситуації у суспільстві. Якщо спочатку літературна мова як об'єкт дослідження ототожнювалася з писемною мовною практикою, почасти з мовою художньої літератури, то 50 — 80-і pp. у теорії літературна мова відзначається увагою дослідників до її усних форм.
Розширюється обсяг поняття літературної мови, активізуються соціолінгвістичні методи дослідження варіантів літературної норми, визначення ступеня літературності різних текстів. Опис літературної мови не обмежується констатацією явищ, відображених у літературно-художніх текстах. Дедалі більша увага звертається на вивчення мовних ситуацій, що входять неодмінним компонентом у функціонування літературної мови як носія культурної мовної традиції і як форми соціальної престижності. Сучасна українська мова крім писемної форми, має й усну форму, яка не відрізняється від писемної ні фонетикою, ні граматичною будовою, але має дещо відмінні засоби комунікації, куди, крім мовних, входять ще й позамовні чинники виразності (екстралінгвальні), наприклад, міміка й жести.
Загальнонаціональна українська мова має територіальні різновиди усного мовлення — діалекти. Є три наріччя: північне, південно-східне й південно-західне. Кожне з них ділиться на говірки. Північне має 3 групи говірок: східнополіські, середньополіські та західнополіські. Південно-східне наріччя ділиться на середньонаддніпрянські, слобожанські та степові говірки. Південно-західне наріччя має у своєму складі: подільські, волинські, наддністрянські, буковинсько-покутські, гуцульські, бойківські, надсянські, лемківські, а також середньозакарпатські говірки.
На великому просторі від Сяну до Дінця сучасна українська мова виявляє одностайну єдність. Представники різних говірок без труднощів розуміють один одного. Відбувається процес нівеляції діалектів, які все більше наближаються до норм сучасної української літературної мови. Цьому сприяють школа, преса, книги, радіо, телебачення.
Сьогодні українська літературна мова є державною. Вона використовується у справоведенні й навчанні, законодавчих і виконавчих актах, в культурі й побуті. Проте кожна із мов народів, що живуть на Україні, має право на забезпечення з її допомогою національно-культурної автономії цих народів.