Тарас Бульба Гоголя — гімн бандитизму?

«Тарас Бульба» М. В. Гоголя — гімн бандитизму?

Гоголь — великий! Він зумів написати правду отже кожен розуміє її засвоєму. Нижче слід одне з трактувань повісті, враховує історичний досвід, який Росія нагромадила після його написания.

* * *.

Дія повісті відбувається у 15-му столітті, тобто набагато раніше Івана Грозного. Тоді Русь, нещодавно яка звільнилася від татарського панування, була слабкою і бідна країна. Вона жила землеробством; села і дрібнесенькі містечка були розкидані на величезної території. Тодішня Русь не могло йтися і не збиралася і кого нападати, але, навпаки, дуже боялася нападів з боку своїх сусідів, особливо татар з півдня й поляків з запада.

Татарська Орда була не та, що сто чи років тому. Її територія й військова могутність набагато зменшилися. Орда не поривалася новим захопленням, а намагалася лише утримати те, що залишалося від колишньої величезної імперії. І все-таки, татарські землі були досить багаті. Татари розводили худобу, часто користуючись дармовим працею рабів, що вони гнали під час набігів на сусідні землі. Торгівля угнанными рабами також була важливим джерелом доходів. Серед рабів було чимало умілих ремісників, які майструвати красиву посуд і збільшували багатства своїх хозяев.

Польські землі були цивілізовані. Вони кілька століть знаходилися під впливом католицької Західної Європи — й мали великі міста з безліччю ремісників. Там налагодили широке виробництво численних товарів, яких немає вміли робити і Русі, ні з татарських землях. У польських землях розвивалися науки, хоча у специфічних середньовічних формах (теологія, філософія, алхімія, астрономія). Поляки відчували свою дедалі більшу собі силу й намагалися поширити свій впливом геть схід: за російські і татарські земли.

От у такому оточенні жили Тарас Бульба та її одноплемінники. Саме — одноплемінники, оскільки співгромадянами їх називати не. Адже ніякому державі де вони підпорядковувалися, а об'єднувалися на більш більш-менш організовані співтовариства лише з власної волі. Цією лад мав деякі зовнішніх ознак демократії, але, порівняно із сучасним розуміння «демократії» у козаків бракувало головного — шанування своєї зрілості й чужій людської особистості. Загалом, це був «вольниця», що жила, загалом, згідно із законом джунглів: «хто сильний, той і прав».

Для тодішньої Русі наявність великий маси козаків їхньому південних та західних рубежах було великим щастям, бо за будь-якому нападі на Русь із Заходу чи з півдня нападники неминуче мали спочатку поборотися з козаками. Тому Русь цінувала союзницькі відносини з Запорізькою Січчю. А козачьи керівники були спокійні на власний тил: вони вже були впевнені, що що з боку Русі воно нічого не загрожує, інколи ж можна дістати деяку помощь.

Оскільки через землі козаків відбувалися всі завойовницькі походи, чи те з сходу захід чи з півдня північ, ведення господарської діяльності цій території було ненадійним справою. І цю обставину сформувало величезну кількість осіб, які зробили свою основний професією війну. Грабежі під час походів дозволяли заощадити кошти життя набагато вірніше, ніж, наприклад, хліборобство. І в подібного типу людей неминуче вироблялося зневага до звичайному, повсякденному праці. Тарас говорив: «Щоб почав гречкосеем, домоводом, дивитися за вівцями так за свинями, так бабиться із дружиною? Так пропади вона: я козак, не хочу!».

У проміжках між війнами козаки, які мали будь-якого іншого заняття, витрачали грошей безглузді звеселяння, пияцтво. «Січ не любила ускладнювати себе військовими вправами… інше час віддавалася гульні …, більшість гуляла вранці до вечора». Коли гроші закінчувалося, козаки змушені були знову грабувати, а прийменник завжди було знайти. У 3-й і 4-й розділах ясно показано, як спочатку визріло рішення в похід, а потім знайшовся і привід — «беззаконня» поляков.

Польські землі були самим ласим куснем: там можливості пограбувати були найбільшими, а ризик загинути — найменшим. У татар і турків багатств було значно менше, які криві ятагани і швидкі коні робили походи на «Турещину» украй небезпечним справою. Бідна ж. Росія, з убогими ґрунтами і раз пограбованим населенням, не представляла для козацького грабежу жодного інтересу. Саме тому козаки її у і покушались.

Отже, вбивства, грабунки та інших форм насильства з особистості супроводжували запорізького козаки все життя і ставали звичними. Але просто звичка до насильства ще робить людини бандитом. Людина стає бандитом, коли ставить собі бандитські мети. Коли таких людей збирається багато, їх них формується бандитський сообщество.

Метою козацького співтовариства було підтримання його існування не було за рахунок продуктивної праці, а й за рахунок пограбування сусідів. Низовинна мета, природно, ховалася, хоча її знали. Проголошувалися ж шляхетні мети: захист та православ’я, товариська допомогу друг другу.

У цьому сенсі дуже характерний наступний діалог із 3-й главы:

Тарас: «Що, кошовий, час погуляти запорожцам».

Кошовий: «Ніде погуляти… Ми обіцяли султанові світ… Якби не клялися ще нашою вірою, вона може бути, і можна було б; тепер немає, не можно».

Кошовий наполягає на дотриманні мирний договір. Але козакам потрібна війна, потрібна пожива — за будь-яку ціну. Заради цього готові принести на поталу інтереси і життя мирних трудівників — російських, поляків, татар, євреїв. Заради цього готові порушити будь-яку клятву, зокрема і цю «вірою православної». Після цього люди називали себе захисниками православия!

Характерно ставлення козацького «братства» до «своїм» і «чужим». Якщо середовищі існували досить суворі і навіть жорстокі правила гуртожитки, зате стосовно іншоплемінців допускалося будь-яке самоправність, будь-яка жестокость.

Ось лише деякі епізоди. «Винні шинки було розбито; мед, горілка і пиво забиралися просто, безкоштовно; шинкари були вже ради, і з того що самі залишилися цілі.» Або: «Перевішати всю жидову! — пролунало з юрби. — Перетопити їх усіх поганців з Дніпра!» Жидів розхапали через руки і почали жбурляти в хвилі. Жалібний крик пролунав зусебіч, але суворі запорожці лише сміялися…" «Дибки був би нині волосся від страшних знаків лютості напівдикого століття, які пронесли скрізь запорожці. Заяложені немовлята, обрізані грудях в жінок, здерта шкіра з ніг до коліна у випущених свободу». Гоголь якраз помічає: запорожці непросто бешкетують, вони виявляють звірячу жорстокість стосовно саме до слабким, наприклад, жіночого рівня і їхнім дітям, тобто до тих, хто може обрати відсічі. Загалом, «молодець проти овець». Друга частина прислів'я знайшла свій відбиток у кінці повісті, коли запорожці, як стадо баранів, утікають від поляков.

Втім, задля справедливості слід сказати, що звичаї поляків і татар були менш жорстокі. Але на відміну від козаків, метою поляків був захоплення, а не спустошення. Вони прагнули не зруйнувати, а налагодити життя в захоплених землях, щоб одержувати з нього доходи. Відмінність татар від козаків полягала у цьому, що татари під час своїх набігів багатьох не вбивали, а гнали в рабство.

Усе сказане вище підтверджує висновок, що запорізькі козаки — це бандити, на кшталт теперішніх чеченських бойовиків. А «любов до батьківщини» і «захист віри» як одних, так інших — трохи більше, ніж пропагандистські клише.

Бандитський характер козацького співтовариства підтримувався багато в чому завдяки глибокому неуцтвом, низькому інтелектуальному рівневі козаків. При похідному і разгульном спосіб життя, який вели запорожці, ніяких шкіл у Січі не могло. Для людей високого суспільного становища було престижно відправляти синів в монастирську бурсу. Але метою навчання було лише навчити їх почати читати, писати і слід вважати, оскільки це приносило практичну підмогу в подальшої бандитської кар'єри. Але глибші знання і набутий самостійність мислення вважалися непотрібними і шкідливі. Тарас говорив: «Усе це гидоту, ніж набивають голови ваші; і академія, і всі ті книжки, букварі і філософія — усе це ка зна що, я плювати попри всі это!».

Тільки котрі мають обмеженим інтелектом могли зайняти значне становище в козацької середовищі, тому що в них можна було зрозуміти убогість своєї життя й усе жах своїх деяний.

Остап легко ввійшов у запорізьку середу, оскільки він був типовим «людиною натовпу», яким було легко маніпулювати. «Він рідко предводительствовал іншими країнами у зухвалих підприємствах …, але він був завжди з перших, які приходили під прапори заповзятливого бурсака.».

«Остап вважався завжди однією з найкращих товаришів.» Що б не творила ватага, частиною якого він вважав себе, — від крадіжки яблук до вбивства жінок та дітей — він не заперечував і навіть замислювався над аморальністю своїх дій. Якщо мої товариші роблять, то це справа праве, отже і я його делать.

Людям з вищим інтелектом вищими моральними нормами було важче. Вони або глушили тугу в горілці, або відчували потреба вирватися з цього среды.

Такою була Андрій. Потреба самостійності мислення, потреба не частиною натовпу, а особистістю була неусвідомленої і виражалася спочатку просто тому, що він «бродив один десь у відокремленому закутку.» Його тягнула інший світ, «де його малоросійські і польські дворяни і домы було побудовано з некоторою примхливістю.» Його пригнічувала тваринна атмосфера Запорізької Січі, з нескінченною низкою убивств, грабежів і пиятик. В нього була спілкування з нормальними людьми. І зустріч із полячкою, так і не схожій дівчат і покриток з козацької середовища, стала Андрія лише у тому, щоб розірвати зі запорожцами.

Але Андрій пов’язаний дикої традицією, яка ділить людей на «своїх» (козаки) і «чужих» (поляки, татари, жиди тощо.). Він тоді ще молодий не знає, головним суддею людини має не думка дикої натовпу, а веління щодо його власної совісті. Він може просити собі те, що вона сама вважає «зрадою». І він не пручається батьку й смиренно зустрічає смерть.

Андрій — перший дисидент на Русі, і доля його плачевна, як і в багатьох наступних поколінь диссидентов.

А Тарас не зміг зрозуміти глибинні причини вчинку Андрія. Стереотип мислення козацького кола — дикої натовпу — виявився сильнішим батьківських почуттів, яких, втім, в нього, напевно, і не зовсім. Остап й Андрій для нього лише гарними іграшками у тому, аби ще раз потішити їхню гординю: «Дивіться, козаки, який в мене кінь, який кунтуш, яка шабля, які сыновья.».

Загибель як-от Тарас і Остап визначена історично. Цивілізоване суспільство рано чи пізно знищує решта осередки дикості у своєму середовищі. Процес довгий і кривавий неможливо сказати, закінчиться він когда-нибудь.

30 жовтня 1998 г.

Have a nice Haloween!