Образи ватажків гайдамацького руху в поемi Тараса Шевченка «Гайдамаки»

Образи ватажкiв гайдамацького руху в поемi Тараса Шевченка «Гайдамаки» .

Поема Тараса Шевченка «Гайдамаки» змальовує картину селянського повстання 1768 року, вiдомого в iсторiї пiд назвою Колiївщина, приводом до якого були знущання конфедератiв над населенням Правобережної України. Почавшись у районi Чигирина, воно швидко поширилося майже на всю Київщину i частково на Подiлля й докотилося до Уманi. На його чолi спочатку стояв запорожець Максим Залiзняк, але потiм до нього приєднався уманський сотник Iван Гонта. Таким є iсторичне пiдгрунтя шевченкiвської поеми.

Але не слiд забувати, що письменник зображує iсторичнi подiї iнакше, нiж це роблять iсторики. Замiсть фактiв на перший план виходять художнi узагальнення, те саме стосується й образiв ватажкiв — героїв поеми. Завдання поета не в тому, щоб якнайдостовiрнiше вiдтворити портрети реальних iсторичних осiб, а в тому, щоб з їх допомогою висловити власнi думки з приводу iсторичної подiї, хоча вiдомо, що образи Залiзняка i Гонти надихали Шевченка змалку, з тих часiв, коли вiн слухав пiснi кобзарiв, у тому числi присвяченi Колiївщинi. Зрозумiло, чому вони постають у поемi зромантизованими та у дечому зiдеалiзованими.

Лiта орел, лiта сизий.

Попiд небесами,.

Гуля Максим, гуля батько.

Степами, лiсами.

I образ, i стиль зображення Шевченко запозичує у народної пiснi, пiдкреслюючи народнiсть Залiзняка, який:

I воює, i гарцює.

З усiєї сили.

Залiзняк змальовується як цiлiсна особистiсть, що живе лише однiєю метою, проте це не заважає йому спiвчувати простим людям (наприклад Яремi) i взагалi бути близьким до них, за що гайдамаки називають його «батьком». Вiн вмiє не лише битися, а й вчасно пiдбадьорити гайдамакiв, пiдтримати їхнiй бойовий дух. Його образ — образ улюбленця народу, «громади в сiряках». Ярема, виведений в поемi саме як представник цього народу, символiчно стає Залiзняковi за сина:

Придбав Максим собi сина.

На всю Україну.

Хоч нерiдний син Ярема,.

А щира дитина.

та й iншi повстанцi кажуть про Залiзняка: «У нас один старший — батько Максим» .

Дещо iншими фарбами змальовується образ другого народного ватажка — Iвана Гонти. Вiн суворiший i трагiчнiший, основна риса, що пiдкреслюється в ньому — майже фанатична вiрнiсть присязi та справi помсти. Узявши в руки «священого ножа», щоб рiзати ворогiв, Гонта вже нi перед чим не зупиняється. Вiн сам, власними руками, вбиває навiть своїх дiтей.

Поцiлуйте мене, дiти,.

Бо не я вбиваю,.

А присяга.

— каже Гонта. Але, хоча його рука й не здригнулася, це вбивство вiн переживає дуже тяжко i повертається потiм, щоб поховати своїх дiтей.

Iсторичнi джерела, до речi, цього факту не пiдтверджують: цим епiзодом Шевченко пiдкреслює глибину ненавистi українського народу до загарбникiв та його готовнiсть пiти на будь-якi жертви в iм’я визвольної боротьби.

Кроком вiд романтизацiї до реалiзму є подання образiв Залiзняка i Гонти саме як «отаманiв… кривавого дiла». Шевченко не зупиняється перед зображенням рiзанини та кривавих розправ. У цьому проявляється його вiрнiсть вiдтворенню духу епохи. Але поет зовсiм не засуджує своїх героїв за жорстокiсть — в його зображеннi вона була єдино можливою i справедливою вiдповiддю не менш жорстоким поневолювачам.

Сумно, страшно, а згадаєш ;

Серце усмiхнеться.

Цi два рядки вичерпно характеризують думку Шевченка стосовно зображуваної епохи.

А особисте ставлення поета до ватажкiв народного повстання, що розкривається дуже короткими, але найголовнiшими для шевченкiвсь кого розумiння їхнiх образiв характеристиками, можна побачити у лiричному вiдступi («Гомонiла Україна…»): Гонта для нього насампе ред «мученик праведний», тодi як Залiзняк — «душа щира» .

Саме такими полюбив цi образи автор, i саме такими вони постають перед читачами. Народ не повинен забувати своїх героїв, як забув, де знаходяться їхнi могили. Без пам’ятi про минуле годi й сподiватись, що майбутнє буде свiтлiшим за те, що є.