Релігійний ренесанс в сучасному суспільстві: його зміст, причини та основні напрямки

ЗМІСТ

• Вступ
• РОЗДІЛ I. Соціологічна спадщина щодо вивчення ролі та значення соціального інституту релігії
• 1.1 Релігія як духовний і суспільно-історичний феномен. Походження та форми релігії
• 1.2 Релігійні концепції та їх загальна характеристика: філософія, соціологія, психологія та історія релігії
• 1.3 Сутність та соціальна природа релігії
• 1.4 Соціальні функції релігії в сучасному суспільстві
• 1.5 Постановка проблеми визначення релігії: М. Вебер
• 1.6 Релігія та суспільство
• 1.6.1 Функції релігії та їх зв’язок з охоронно-правничими функціями держави: історичний аспект
• 1.7 Релігійність та релігія: Г. Зіммель
• РОЗДІЛ II. Релігійний ренесанс в сучасному суспільстві: його зміст, причини та основні напрямки
• 2.1 Роль ренесансу соціального інституту релігії в сучасному глобальному світі: С. Хантінгтон
• 2.2 Основні тенденції розвитку релігійних процесів в сучасному українському суспільстві
• 2.2.1 Релігійний чинник в контексті національного, політичного і правового вимірів українського буття
• 2.2.2 Україна як полірелігійна країна. Релігійна терпимість
• 2.2.3 Нові релігії ХХ століття: неохристиянські, орієнталістьскі, синтетичні, езотеричні, неоязичництво, сатаністи
• 2.3 Про «релігійне відродження», секуляризації й фундаменталізм: до проблеми співвідношення понять
• 2.4 Соціологічний аналіз феномену релігійного ренесансу. Теорії відмирання релігії. Сьогоднішні боги
• Висновки
• Список використаної літератури
• Додатки

ВСТУП

Сьогодні в Україні розпочався новий етап розвитку релігійних конфесій. Однак він породив безліч проблем, пов`язаних з нормалізацією релігійного життя, пошуками шляхів врегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання гострих і болючих міжконфесійних конфліктів на основі конституційних положень принципу свободи совісті й відповідного законодавства про правове регулювання діяльності релігійних організацій.

Актуальність теми. Соціальні зміни, що відбулися в результаті одержання Україною незалежності, розширили межі суспільної практики, обумовили якісно новий стан українського суспільства. Почалося відродження релігійного життя. Зростання ролі релігійного фактора на одне з перших місць у дослідженнях висунуло необхідність вивчення ролі релігії в сучасному суспільстві. У той же час зміна суспільного ладу виявила невирішені питання в середовищі релігійних організацій. Релігійно-національне відродження відбувається неоднозначно, суперечливо.

Наявність проблемної ситуації зумовлюється тим, що історія і практика християнства та інших релігійних течій в Україні за останні роки стали предметом гострої полеміки як серед світських аналітиків, так і богословів, священнослужителів та парафіян.

Отже, метою бакалаврської випускної роботи є узагальнення теоретичних досліджень в соціологічній науці змісту, причин та основних напрямків релігійного відродження в сучасному суспільстві, а також проаналізувати його особливості.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення таких завдань:

v визначення єства релігії з погляду різних світоглядних підходів, соціологічні теорії релігії;

v розглянути основні тенденції розвитку релігійних процесів в сучасному українському суспільстві

v охарактеризувати релігійне відродження в інших країнах світу, провести соціологічний аналіз релігійного відродження;

v узагальнити концепції сучасної соціологічної теорії, щодо впливу релігійного інституту на життєдіяльність сучасного соціуму;

v розкрити соціальні механізми, які зумовлюють зростання та активізацію релігійних чинників соціальної поведінки соціальних акторів за умов глобалізації суспільства.

Об'єкт дослідження — це ренесанс функцій релігії як соціального інституту в сучасному суспільстві. Предмет дослідження — це зміст, причини та основні напрямки відновлення соціальних функцій релігії в глобальному соціумі.

Причини релігійного ренесансу зумовлені зокрема, такими соціальними обставинами як глобалізація світу і, на підставі цього, «зіткнення», протистояння різних культур, релігійних світоглядів; бурхливий розвиток інформаційно-комунікативних технологій; прискорені темпи соціальних змін в суспільствах, зростання техногенних та природних катастроф та інші чинники, які змушують як окремих людей, так і цілі етноси, цивілізації шукати ідеологічне підґрунтя в генетично вкорінених, стабільних засадах буття, тобто в релігії.

Основні напрямки релігійного ренесансу є суперечливими та неоднозначними. З однієї сторони, це тенденція до посилення консервативних функцій релігії (так звана секуляризація) в Ірані, Іраку, навіть в українському соціумі. З іншої сторони, це процеси пов’язані із модернізацією релігії, її інтеграцією в сучасні процеси трансформації країн (виникнення неорелігій, нових культів, сект, адаптації релігійних норм та традицій до процесів політичної, економічної трансформації суспільств — ОАЕ, Китай, США, Німеччина тощо).

Вивчення проблеми взаємозв'язку релігії із соціально-політичними процесами потребує звертання до робіт українських та зарубіжних філософів, соціологів і політологів. Серед них назвемо роботи М. Вебер, С. Хантінгтон, Г. Зіммель, В. Зомбарт, Т. Парсонс, У. Бек, Н. Еліас, Е. Гіденс, В.Єленський, В. Лубський, Л. Рязанова, А. Колодний, Л. Филипович й інших.

Бакалаврська випускна робота складається із вступу, двох розділів, висновку та списку використаної літератури, в яких послідовно розкриваються основні завдання.

РОЗДІЛ I. СОЦІОЛОГІЧНА СПАДЩИНА ЩОДО ВИВЧЕННЯ РОЛІ ТА ЗНАЧЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ІНСТИТУТУ РЕЛІГІЇ

• 1.1 Релігія як духовний і суспільно-історичний феномен. Походження та форми релігії

Релігія — винятково складне явище суспільного життя і за змістом і за способами життєдіяльності. Релігія — єдине явище суспільного життя, що стверджує і намагається обґрунтувати існування надприродного: Бога, богів, дияволів, духів, чудес. Специфічним поглядом на світ, природу, людину крізь призму надприродного релігія істотно відрізняється від науки, яка вивіряє вірогідність теоретичних висновків суспільною практикою. Нарешті, релігія багатоманітно вплетена у структуру соціального життя, торкається життєвих інтересів різних прошарків і груп людей. Тому релігію сприймають, розуміють, тлумачать по-різному бідні й багаті, служителі культу та пересічні віруючі, православні і мусульмани, вчені та митці.

Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.

Загальні особливості релігії такі:

v релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;

v релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;

v релігія справляє зворотний вплив на буття.

Релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті.

Об'єкт релігійного відображення. Оскільки релігія — світоглядна форма суспільної свідомості, вона може відображати все суспільне буття.

Як світогляд релігія не обмежена нічим, для світогляду немає заборонених тем. Релігія значною мірою — це фантастичне відображення у свідомості людей тих зовнішніх сил, які панують над ними в буденному їх житті.

Отже, об'єктом релігійного відображення є умови життя людей, передусім ті суспільні відносини, що безпосередньо зачіпають інтереси людей.

Церкви — це течії, які більшою чи меншою мірою виокремились у самостійні релігії і спираються на певну історичну основу. У християнстві основними церквами є католицька, православна, лютеранська, англіканська, кальвіністська. В іноземній літературі їх називають ще деномінаціями (віросповіданнями). До них, крім церков, відносять і релігійні конфесії, що склались порівняно недавно: адвентизм, баптизм, п’ятидесятництво тощо.

Секти, або розколи — це нові утворення всередині церкви, які виникли внаслідок відокремлення від основної церкви. До сект належать баптисти, єговісти, п ятидесятники та ін.; до розколів — старокатолики, старообрядницькі розколи, ста-ропольська церква та ін.

Усередині кожної церкви і віросповідання можуть існувати ще відмінні одна від одної школи, які церковна ортодоксія визнає як припустимі. Наприклад, в ісламі існують чотири школи тлумачення його віровчення: ханбалістська, ханфітська, маликітська та мафіїтська.

У межах певної церкви можуть існувати спеціальні ордени для виконання окремих цільових завдань тієї чи іншої релігії. Такими орденами в католицькій церкві є єзуїти, августіанці, домінікани, василіани та ін., в ісламі — ахмадія, синусія та ін.

За етнічною ознакою релігії поділяються на:

I. Родоплемінні. Дійшли до нашого часу з епохи первісного ладу, існують серед народів, які донині зберігають елементи родового й племінного способу життя. Поширені переважно серед аборигенів Африки (анімізм, фетишизм, магія, культ предків — звичайно в політичній літературі об'єднуються під загальною назвою анімізм (явище), анімісти (віруючі); аборигенів Америки і Австралії (тотемізм); серед народів Півночі (шаманство).

II. Національні. Це релігії, замкнені національною ознакою, існують лише серед певного народу. До національних релігій належать іудаїзм, індуїзм, синтоїзм, сикхізм, даосизм, парсизм.

III. Світові. Поширені серед різних народів і націй сучасності. В наш час їх існує три — християнство, іслам, буддизм.

За рівнем розвитку релігії поділяють на такі види:

I. Ранні форми релігії. Релігії, породжені первісним ладом: анімізм, фетишизм, магія, тотемізм, культ предків.

II. Політеїстичні. До них належать майже всі національні релігії (за винятком іудаїзму та сикхізму) і світова релігія —буддизм.

III. Монотеїстичні. Таких релігій нині чотири. Дві з них —християнство, іслам — світові релігії, дві — іудаїзм і сикхізм —національні релігії.

До окремої групи належать синкретичні форми релігії, що утворилися внаслідок зрощення, злиття різних етнічних і світових релігій. Серед них: афрохристиянські релігії (церква херувімів і серафимів та ін.); ісламо-християнські секти (алавіти, деякі відгалуження ісмаїлітів); буд докитайські секти (дзен-буддизм, хао-хао тощо); іудео-християнські релігії (мормони).

Сьогодні, в період глибокої кризи релігії у глобальному масштабі, на руїнах старих церков і сект виникають нові, нетрадиційні, форми релігії. їх дуже багато, серед них є одноденки і такі, що вже усталилися. До нетрадиційних форм релігії можна віднести церкву Муна (мунізм), церкву Антихриста, церкву Сатани, церкву свідомості Кришни, йогізм, синтоїзм з культом карате і дзюдо. Прихильники цих течій є і в нашому суспільстві серед певних груп і прошарків молоді, а також інтелігенції, переважно технічної. [32]

Отже, релігія — це форма суспільної свідомості, в якій ілюзорно відображаються сили, що панують над людиною в її повсякденному житті і які трансформуються у ЇЇ свідомості у формі неземних сил. Будь-яку релігію характеризує віра в реальне існування надприродного і система опосередкованих зв’язків з ним.

Існує багато інших визначень релігії, адже історично існували й існують конкретні релігії; якоїсь загальної чи абстрактної релігії не існує. Можна зазначити, що релігія є сферою духовного життя суспільства, соціальної групи, особи, способом практично-духовного освоєння світу та сферою духовного виробництва. Релігія — явище багатогранне. Вона є виявом сутності суспільства, аспектом життєдіяльності людини і суспільства, що складається історично; способом існування і подолання людського відчуження; формою відображення дійсності; феноменом культури; певною соціальною підсистемою.

1.2 Релігійні концепції та їх загальна характеристика: філософія, соціологія, психологія та історія релігії

Філософія релігії зосереджувала увагу на теоретичних проблемах сутності та природи релігії, завжди послуговуючись методологією певного філософського напрямку. Можна вирізнити три основні філософські доктрини тлумачення сутності та природи релігії: об'єктивно-ідеалістичну (теологічну), суб'єктивно-ідеалістичну та натуралістичну (біологізаторську).

Об'єктивно-ідеалістична доктрина у з’ясуванні сутності релігії вихідним засновком визначає реальне існування «Бога», «абсолюту», «трансцендентного», «світової душі» тощо як об'єкта релігійних поклонінь. Так, німецький теолог і релігієзнавець Р. Отто, визнаючи цей постулат, пояснює релігію як «зустріч» людини зі «святим», «трансцендентним», що породжує в її психіці особливі почуття й переживання. Це два протилежні почуття, поєднання яких, на його думку, властиве релігійній людині: особливий священний страх, трепет, жах; особливе захоплення, благоговіння, замилування, схилення перед «святим». Швейцарський теолог К. Барт пояснював, що релігійна віра є «божественне чудо» та виявляється у формі діалогу між Богом і людиною. Джерелом віри є Бог, який породжує її способом «об'явлення», а тому обґрунтування релігії необхідно шукати в ній самій. Таке ірраціоналістичне пояснення релігії є важливою рисою філософії релігії сучасного зарубіжного релігієзнавства, що споріднює його з теологією та релігійною філософією (теологічне вирішення філософських проблем релігії).

До останньої належить найбільш впливовий напрямок релігійної філософії — неотомізм, що спирається на теологічні постулати Ф. Аквінського. Свого часу останній розробив п’ять раціональних доказів буття Бога, що широко використовуються сучасним католицизмом. Перший доказ: якщо у світі все рухається, змінюється, то має існувати першоджерело руху взагалі, яким і є Бог. Другий доказ: якщо у світі існує загальна причинна обумовленість явищ, то мусить існувати першопричина, якою і є Бог. Третій доказ: у світі існують випадкові явища, то ж повинна бути їх необхідна першопричина, себто Бог. Четвертий доказ: якщо речі відмінні за ступенем досконалості, то для порівняння має існувати досконаліша річ, абсолютна досконалість, якою і є Бог. П’ятий доказ: якщо у світі існує доцільність, то мусить існувати вище джерело, що визначає доцільність усіх речей та явищ, тобто Бог.

Суб'єктивно-ідеалістична доктрина ґрунтується на визначенні релігії як індивідуально-психологічного феномена, як певного стану людської свідомості, переживань. Німецький теолог Ф. Шлейєрмахер звертав увагу на те, що цінність людської релігії визначається усвідомленням людиною божества в почуттях, а не байдужим відображенням релігії в поняттях. Датський релігієзнавець Г. Гефдінг відзначав, що почуття складають саму суттєву особливість усіх релігій. Американський філософ-прагматист У. Джемс доводив, що почуття є найглибшим джерелом релігії, а філософські та богословські вчення — то лише вторинна надбудова. Релігія істинна для індивіда, оскільки вона є «корисною» для нього, знімає психологічні конфлікти, перетворює негативні емоції в позитивні, своєрідно тішить людину.

Соціологічна концепція Е. Дюркгейма стала теоретичним підмурком структурно-функціональної школи в соціології взагалі та соціології релігії зокрема. Засновники структурно-функціонального методу визнавали релігію як важливий функціональний елемент суспільства, що сприяє збереженню існуючої соціальної системи, підтримує її стабільність. Найповніший аналіз соціальних функцій релігії подає американський соціолог О. Діа, визнаючи серед них: 1) функцію втіхи та підтримки людей, що зазнають труднощів і злигоднів; 2) функцію священика, тобто функцію встановлення зв’язку між людиною і надприродним; 3) функцію соціального контролю, тобто освячення норм і цінностей певної соціальної системи, що безперечно перешкоджає їх порушенню; 4) пророцьку функцію, тобто порівняння реальних соціальних порядків із релігійним ідеалом і критику їхніх виявів із позицій цього ідеалу; 5) функцію ідентифікації, що виражається в усвідомленні своєї належності до певної релігійної спільноти чи групи; 6) функцію визрівання, тобто вплив релігії на формування окремого індивіда в процесі його соціального розвитку. Всі ці функції справді властиві релігії.

Психологія релігії як самостійна релігієзнавча дисципліна склалася на межі ЧІЧ — ЧЧ ст. на перетині релігієзнавства, філософії, соціології та психології. Над проблемами психологічного дослідження релігії працювали досить відомі представники психологічних напрямів: У. Джемс, З. Фрейд, Т. Рібо, П. Жане та ін. Узагальнюючи наявне у психології релігії розмаїття шкіл і течій, можна визначити такі характерні особливості їхніх вчень:

1). Психологізація релігії. Визначаючи релігію як суб'єктивно-психологічний феномен, психологи шукають його витоки в особливостях психічного життя особи, поєднуючи релігійність із самотністю, стражданням тощо.

2). Відмовившись від гносеологічного аналізу релігійної свідомості, вони приходять до визнання реального існування трансцендентного, надприродного.

3). Суб'єктивізм у визначенні причин і функцій релігії. Поза сумнівом, релігія впливає на психіку особи, і тому без вивчення психологічного аспекту релігії неможливо з’ясувати її вплив на людину взагалі. Вивчення психологічних особливостей віруючих має також теоретичне і практичне значення.

Історія релігії як релігієзнавча дисципліна започаткована у ЧVІІІ ст., коли вчені звернули увагу на історію духовної культури. Так, Д. Віко, застосовуючи принцип історизму до соціальних явищ, указав на історичну природу релігії, права, мистецтва, відзначив спадкоємність у розвитку культури, вплив різноманітних культур одна на одну. Д. Юм у праці «Природна історія релігії» доводив, що вищі форми релігій розвиваються в нижчих, елементарних. Що далі проникаємо ми у глиб віків, то більше подибуємо дикунства, ідолопоклонства. Перехід від політеїзму до монотеїзму він пояснював непомірним поширенням жерцями функцій верховного язичницького божества. Ш. де Брос, спираючись на етнографічні матеріали, доводив спільність античних вірувань із віруваннями найпримітивніших племен. На запозичення вірувань завдяки історичному спілкуванню народів, зв’язок і спадкоємність релігій у процесі історичної еволюції суспільства звертали увагу Ж. Кондорсе та А. Сен-Сімон.

Сучасні релігієзнавці приділяють велику увагу проблемам історичного дослідження релігії. З 1900 р. збираються міжнародні конгреси з історії релігії. Заснована 1950 р. Міжнародна асоціація з вивчення історії релігії видає спеціальний журнал «Ноумен». [1]

1.3 Сутність та соціальна природа релігії

Протягом усієї історії розвитку культури суспільства людина намагалася пояснити складне соціальне явище — релігію, причини та умови її виникнення. Окремі представники науки і культури відповідно до своїх філософсько-світоглядних поглядів давали різноманітні визначення сутності й походження релігії. Античні мислителі V ст. до н. е. Анаксагор, Антифонт, Ксенофан уявляли, що люди самі створили собі богів за своїм образом і подобою. Критій та Полібій вважали, що люди вигадали богів, щоб наганяти на інших страх і змусити їх виконувати закони. За уявленням Демокрита, в основі релігії лежить страх перед грізними явищами природи.

За середньовіччя з’явилася своєрідна концепція «трьох ошуканців», буцімто християнство, іслам та іудаїзм виникли внаслідок пропаганди вчення Христом, Мухаммедом і Мойсеєм. Філософи ЧVІІ - ЧVІІІ ст. також залишались у полоні уявлень про релігію як обман народу. Т. Гоббс вважав, що релігія ґрунтується на вигадках, що дозволені державою. Французькі просвітителі ЧVІІІ ст. Ж. Мельє, Ф. Вольтер, С. Марішель та ін. розуміли релігію як певний обман народу своєкорисливими правителями та жерцями.

Певного поширення у свідомості набули традиційно-буденні уявлення про релігію як про сукупність легенд, фантастичних вигадок. Але якщо релігія справді є тільки наслідком уяви, вигадуванням, сукупністю легенд, то чому вона має великий вплив на свідомість і поведінку людей? І навпаки, чому відсутній такий вплив на людей у науковій та художній фантазії? Не можна погодитись і з уявленням, що релігія — продукт обману, складена ошуканцями брехня. Якщо вона й справді така, то чому існує декілька тисячоліть? Чому люди не мають сили подолати нібито обман і нісенітницю? І потім, якщо релігія — обман, то як пояснити, що віруючим, як і іншим людям, властиві прояви героїзму, самовідданості, доброти, моральності? Чому люди йдуть на самопожертвування заради цієї начебто нісенітниці?

Окрім буденних уявлень про релігію, в історії людської думки були вироблені певні науково-теоретичні або концептуально-ідеологічні пояснення сутності й виникнення релігії. Розгляньмо декотрі з найвідоміших концептуальних пояснень релігії.

Визначення сутності релігії з позицій методології психоаналізу дав З. Фрейд та його послідовники. За його вченням: по-перше, бог є не що інше, як пряме сприйняття батька, а тому джерела релігії лежать у «батьківському комплексі». Для дитини захисником від зовнішніх сил є батько, якого вона обожнює та боїться. Людина первісного суспільства також боялася зовнішніх сил і намагалася подолати їх у своїй уяві. Звідси персоніфікація природних сил, антропоморфізм релігії. Безсильна людина створює собі богів за образом і подобою власного батька — богів страху та втішання.

Вважаючи релігію соціально-культурним утворенням, З. Фрейд водночас відзначав, що вона є ілюзією індивіда, який проеціює на світ образ власного батька; по-друге, релігійні уявлення виникають за існування незадоволених бажань людини. У релігії знаходять виявлення найвіковічніші бажання людини. Релігія ж дає їм ілюзорне задоволення або здійснення. Потреба в релігії існуватиме доти, доки існуватимуть ці бажання; по-третє, релігія допомагала культурі пригнітити інстинктивні бажання людей, пропонуючи їм замість безпосередньої реалізації потягів «потойбічне блаженство». На думку З. Фрейда, свого часу вона була необхідна для збереження культури, але нині її має заступити раціонально обґрунтований науковий світогляд — моральні цінності мусять звільнитися від релігійних санкцій, розум повинен посісти місце віри. З. Фрейд гадав, що релігія обов’язково відімре, у неї немає майбутнього. Не треба лише забороняти й переслідувати її.

Розглянувши дане питання, можна зробити висновок, що, розглядаючи релігію з певної дистанції, філософія прагне з’ясувати загальні її принципи та закономірності, пізнати їх сутність. Вона сповідує критичний підхід до всього, у тому числі й до релігії. Філософія є розгалуженою системою вчень, шкіл, течій, напрямів. Однією з них є релігійна філософія, яка, вдаючись до філософської методології, досягає такої самої мети, що й богословсько-теологічний підхід до релігії. Одночасно з релігійною філософією у XVII — XVIII ст. зароджується філософія релігії — розділ релігієзнавства, завдання якого полягає у пізнанні, осмисленні природи, сутності й сенсу релігійного феномену, ролі релігії у житті людини та суспільства, її тлумачення релігії виходить за межі конкретного релігійного напряму, релігійних конфесій. Особливість філософії релігії полягає і в тому, що вона, будучи методологічною основою інших розділів літературознавства, водночас синтезує, узагальнює результати їх досліджень.

1.4 Соціальні функції релігії в сучасному суспільстві

Релігія — явище суспільне. Вона з’являється як засіб регулювання поведінки особи після того, як вона виокремилась із роду й усвідомила свою самостійність. Способи, рівень, напрями релігійного впливу на суспільство та окремого індивіда виявляються у функціях релігії (лат. functio — виконання, завершення).

Світоглядна функція релігії. Виявляється в тому, що релігія як цілісна система світосприйняття визначає «граничні» критерії, що уможливлюють осмислення навколишнього світу та місця людини в ньому.

Світоглядна функція — здатність релігії формувати у віруючої людини систему поглядів і уявлень, які виражають її ставлення до різних предметів і явищ дійсності, життєву позицію, ціннісні орієнтації, тобто релігійний світогляд загалом.

Компенсаційно-терапевтична функція. Важливе значення має й здатність релігії (через втіху, катарсис, медитацію, духовну насолоду) психологічно знімати негативні наслідки стресових ситуацій, допомагати зберігати внутрішній спокій, душевну рівновагу тощо. Ця здатність постає як компенсаційно-терапевтична функція.

Компенсаційно-терапевтична функція — здатність релігії своїми специфічними засобами й властивостями («свободою у дусі», «братством у вірі», «рівністю у гріховності й стражданні», особистісним богоспілкуванням тощо) компенсувати обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, розриви у соціальному житті та ціннісній орієнтації людей, наповнити новим змістом сенс їхнього життя.

Комунікативно-об'єднуючі функції. Комунікативна функція. Релігія всіляко сприяє спілкуванню, реалізовуючи комунікативну функцію.

Комунікативна функція — здатність релігії впливати на процес спілкування віруючих, їх соціалізацію, передавання та засвоєння інформації та формувати між ними духовні зв’язки.

Інтегративна функція. З огляду на віросповідну єдність віруючих певної конфесії релігії притаманна й інтегративна функція.

Інтегративна функція — здатність релігії сприяти безконфліктному зв’язку, злагоді, солідарності, згуртованості релігійної спільноти чи суспільства в цілому.

Релігія допомагає групі людей усвідомити себе як моральну спільноту, поєднану спільними цінностями і цілями. Вона дає змогу самовизначитись у суспільній системі й тим самим поєднатися з близькими за звичаями, поглядами, цінностями, віруваннями людьми.

Дезінтегративна функція. Практична реалізація інтегративної функції має свої історичні, соціальні межі. За певних умов і в певні історичні епохи релігія може не інтегрувати, не поєднувати людей, а навпаки, дезінтегрувати, роз'єднувати їх.

Дезінтегративна функція — здатність релігії за певних умов послаблювати стабільність і стійкість особи, певних соціальних груп чи суспільства загалом і навіть викликати релігійне протистояння.

Легітимізуючі та регулятивні функції. Легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція. Із інтегративною функцією релігії тісно пов’язана легітимізуюча (обмежувально-узаконююча) функція.

Легітимізуюча функція (лат. legitimus — законний, узаконений) — здатність релігії виховувати у віруючих поважливе ставлення до певних суспільних норм поведінки як до продукту Божого промислу, а не суспільного розвитку.

Регулятивна функція. Є близькою до легітимізуючої.

Регулятивна функція — здатність релігії через систему норм, цінностей, примусів, установок, канонів, інститутів управляти поведінкою, вчинками віруючих, діяльністю релігійних організацій, формувати та корегувати міжособистісні стосунки.

Найбільший регулятивний потенціал мають релігійні норми (релігійне право, мораль тощо) — система вимог, правил, приписів, спрямованих на втілення в життя релігійних цінностей. Важливу роль відіграють і зразки (приклади для наслідування) та заохочення (покарання) тощо.

Гуманістична місія релігії. Аналіз функцій релігії свідчить, що вона активно впливає на конкретну людину і суспільство загалом у багатьох напрямах. При цьому вона не лише виконує важливі суспільні функції, а й має гуманістичну місію. Гуманістичний потенціал релігії полягає в тому, що вона підносить людину над природою. Так, Христос фактом свого воскресіння подолав вікову приреченість людини на смерть, проклав їй шлях до безсмертя, піднявшись тим самим над природною необхідністю.

Отже, релігія виконує суспільні функції, які не здатні взяти на себе інші форми духовно-практичного освоєння людиною реальності (мораль, право, мистецтво тощо).

Релігія — це ключ до історії. Не можна зрозуміти культурні надбання суспільства, поки не осягнено релігійні вірування, на яких вони ґрунтуються. Вона стоїть біля витоків мистецтва, моралі, філософії тощо. Релігією породжено багато соціальних інститутів. Так, сім'я, шлюб утверджувалися (й сьогодні часто утверджуються) з релігійних санкцій. Тож якщо сучасній цивілізації судилося вижити чи навіть наново відкрити свою життєдайність, вона мусить покінчити зневажливо ставитись до свого духовного коріння. Вона має глибоко усвідомити, що релігія — не просто особисті почуття, позбавлені будь-якої здатності впливати на суспільство, а навпаки, вона є його серцевиною, корінням та об'єднавчою силою.

1.5 Постановка проблеми визначення релігії: М. Вебер

Відповісти на питання, що таке релігія, соціолог, на думку Вебера, може лише після вивчення цього феномена: «Визначення того, що „є“ релігія, не може бути дано на початку дослідження такого типу, яким є наше, — воно може бути дане тільки в його кінці». Вебер не знімав проблему визначення релігії, він просто указував на те, що соціологічне визначення релігії повинне ґрунтуватися на емпіричних даних. Крім того, соціологічне дослідження релігії, згідно Веберу, є дослідження спільної діяльності певного типу, пояснення якої можливо тільки виходячи з розуміння суб'єктивних переживань, уявлень, цілей суб'єкта (індивіда, групи), що діє, тобто припускає розуміння «сенсу» діяльності, у тому числі і в релігійній сфері. Але зовні ця діяльність надзвичайно багатообразна, і навіть одна і та ж ритуальна дія, наприклад похоронний обряд, може бути інтерпретована і зрозуміло різними дослідниками по-різному.

Соціолог винен, таким чином, йти до визначення релігії перш за все індуктивним шляхом, спираючись на дані, які можуть бути виявлені емпірично, і ці дані повинні по можливості представляти досліджуване явище всесторонньо і достатньо повно. Тільки на такій основі, спостерігаючи у всьому різноманітті і суперечливих проявах той тип соціальної поведінки людей, який сприймається як релігійна поведінка, соціолог може будувати теоретичні узагальнення.

З приведеного міркування Вебера видно, що соціолог стикається з серйозними труднощами, вирішуючи проблему визначення релігії. Проте значною мірою робота соціолога зводиться саме до визначення того, що є релігія і що релігією не є, тобто він повинен знайти критерій або критерії, які дозволяють виділити зі всього різноманіття видів людської поведінки той, який може бути названий релігійним. Але, аналізуючи емпіричний матеріал, соціолог вже заздалегідь повинен мати критерій такого розрізнення, тобто із самого початку спиратися на певне рішення питання про те, що є релігія і що не є релігія.

У самого Вебера такий критерій для визначення меж досліджуваного феномена був вже на самому початку його дослідження. Дійсно, в приведених цитатах з творів Вебера міститься визначення релігії як соціальної діяльності, на основі якої індивід і група вирішують проблему «сенсу», тобто свого відношення до таких фундаментальних проблем людського життя і соціального існування, як час, смерть, зло і т.д. Це соціологічно та емпірично орієнтоване визначення релігії, що ясно обкреслює круг досліджуваних проблем і підходів до їх рішення.

Важливо зрозуміти, що мав на увазі Вебер, кажучи про неможливість визначити, що «є» релігія, на початку його дослідження. Він не ставив тим самим під сумнів можливість і цінність соціологічних визначень, які дозволяють зафіксувати те або інше явище, класифікувати його, дати йому теоретичне пояснення, — він перш за все ставив під сумнів і як соціолог прагнув розмежуватися з численними спробами умоглядно сконструювати поняття «Суть релігії», що виходить за межі досвіду, під яке потім вже повинні підганятися дані, що емпірично фіксуються (якщо ж факти не укладаються в такі конструкції, то «тим гірше для фактів» — вони або ігноруються або піддаються неадекватній інтерпретації).

Проте трудність визначення релігії не обмежується таким розмежуванням. Тому не випадково, що і «в кінці дослідження» світових релігій, безпрецедентного по своїх масштабах, глибині, тонкості, соціокультурній значущості, Вебер так і не дав якогось іншого в порівнянні з результатним, більш закінченого визначення релігії як соціального феномена.

Можна припустити, що Вебер не прагнув дати таке визначення, не будучи схильним до формалізованих дефініцій взагалі. Проте, швидше за все, Вебер усвідомлював проблематичність і непіддатливі однозначному дозволу внутрішні суперечності всякого прагнення визначити релігію. Ці спроби виявляють те, що філософи називають «апорією» або «антиномією», тобто неможливість досягти вирішення проблеми, бо в самому предметі або поняттях, що вживаються, містяться неусувні суперечності. У соціології ця ситуація виявляється в тому, що в ній були і є різні за своїм типом визначення релігії, що мають рівні права на існування. Можна вказати найважливіші з тих обставин, які визначають таку ситуацію.

Очевидно, це перш за все пов’язано з тією особливістю релігійного феномена, яка виявляється в його невичерпному різноманітті. У історичних проявах релігії виявилося неможливим виявити щось визначене — якісь хай небагато, але ознаки, що повторюються, безперечні (на відміну від багатьох інших соціальних феноменів — таких, як сім'я наприклад). Виявилось, що слово «релігія» не у всіх мовах має однозначні еквіваленти, що в буденній мові в слово «релігія» вкладається неоднозначний зміст. Розуміння релігії, яке приймає за зразок християнство, часто неприкладене до інших релігій.

Саме ця «об'єктивна» трудність визначення релігії має вирішальне значення, хоча разом з цим певну роль грає і та обставина, що релігія визначається позитивно релігійними людьми і негативно — її критиками, а вчені шукають об'єктивне, вільне від ідеологічної упередженості визначення. Іншими словами, деякі труднощі у визначенні релігії пов’язані з особливостями не самої релігії, а тієї культури, в якій вона існує. Такими особливостями західноєвропейської культури, зокрема, в першу чергу є секуляризація, плюралізм, вплив наукового світогляду і світського гуманізму.

1.6 Релігія та суспільство

Розглядаючи взаємодію суспільства та релігії, будемо виходити головним чином з теорії «системного функціоналізму», розробленої Т. Парсонсом. Релігія та суспільство на рівні конкретного дослідження розглядається насамперед як відношення релігії до окремих підсистем — економіки, політики або родини.

Релігія та економіка

Економіка являє собою історико-культурний феномен. Будь-яка економічна система пов’язана з реальними людськими потребами, надіями й іншими обов’язковими передумовами та умовами господарювання.

Згідно з Марксом, релігія разом з політичною, правовою та іншими системами утворює «надбудову» над економічним «базисом». «Не свідомість людей визначає їхнє буття, а, навпаки, їхнє суспільне буття визначає їхня свідомість… Зі зміною економічної основи більш-менш швидко відбувається переворот у всій величезній надбудові. При розгляді таких переворотів необхідно завжди відрізняти матеріальний, з природнонауковою точністю конституйований переворот в економічних умовах виробництва від юридичних, політичних, релігійних, художніх або філософських, коротше — від ідеологічних форм, в яких люди усвідомлюють цей конфлікт і борються за його дозвіл».

Будучи величиною похідною, релігія виявляє активний зворотний вплив на економіку й інші сфери життя суспільства. Вона виконує ідеологічну функцію: становить егоїстичний інтерес панівного класу в якості загального інтересу, вчить рабів коритися своїм панам. Аналіз релігії із цих позицій вимагає, щоб релігійні уявлення були виведені з існуючих відносин реального життя суспільства, і насамперед повинна бути розкрита обумовленість релігії економікою. З цього погляду «політичні та релігійні теорії епохи були не причиною, а результатом того ступеню розвитку, на якому перебували тоді в Німеччині землеробство, промисловість, сухопутні та водні шляхи, торгівля і грошовий обіг».

Цей підхід дотепер не одержав у соціології значного розвитку, але все-таки є цікаві дослідження зв’язку релігії з різними способами виробництва, соціальним розшаруванням і формами розподілу, тими механізмами, за допомогою яких економічні ролі й відносини впливають на релігійне життя.

Маркс звернув увагу на ту обставину, що в усіх прадавніх народів первісне нагромадження золота й срібла було привілеєм жерців і царів: мати золото, «бога й царя товарів», личило лише царям і жерцям; «державна скарбниця, як резервний фонд, і храм, де зберігається ця свята святих».

Аналіз господарської етики світових релігій дозволив Веберу в більш загальній формі обґрунтувати соціологічну теорію, в рамках якої релігія розглядається як фактор соціальної зміни й більш широко представляється проблема «релігія та економіка». Світові релігії Вебер протиставляє «магічному символізму», який обумовлював стереотипізацію різних видів діяльності, в тому числі й господарської. Релігії порятунку сприяли раціоналізації соціальної діяльності, вводячи такий фактор регуляції, як етика.

Відношення між релігією та господарською діяльністю є одним з аспектів відносин між релігією і життям. По Веберу, це відношення може бути виражене у двох типах поведінки, які він позначає як аскезу і містику. Містика орієнтована не на дію, а на володіння, прилучення; в людині вона бачить не знаряддя Бога, а посудина, вмістище волі Божої. Аскетизм, що виростає з магічних уявлень, виступає у двоїстому вигляді: з одного боку, він може бути спрямований на зречення від світу, з іншого боку, зміст аскези може полягати в знаходженні влади над природним світом.

За переконанням Вебера, економіка — одне з основних умов людського існування — втілюється в різних типах господарської діяльності. Їх характеризують не тільки технологічні особливості, але й різна соціальна організація праці; істотним фактором господарської діяльності є менталітет суб'єктів цієї діяльності. У виробленні економічного мислення релігія могла відіграти (і дійсно відіграла) важливу роль. Ця ідея обґрунтовувалася Вебером у всіх його роботах, присвячених світовим релігіям. У книзі «Господарська етика світових релігій» Вебер розглядає питання про те, чому розвиток Заходу й Сходу пішов різними шляхами, чому тільки в Європі зложилася розвинена раціоналізація економічної діяльності, що обумовила поворот у світовому розвитку убік сучасного індустріального суспільства. Для цього потрібно було подолати «неприйняття світу» в релігіях, які не тільки низько оцінюють матеріальну світову діяльність, але розглядають активну, зацікавлену участь у справах суспільства як перешкоду духовному вдосконаленню, порятунку душі. Зміна в ході Реформації відношення до праці, визнання його дійсним служінням Богу, релігійним боргом і привело до інтенсифікації господарського життя, а в остаточному підсумку — до соціально-економічного прориву Заходу.

Релігія — соціальна стратифікація — соціальна мобільність

В будь-якому суспільстві існує соціальна нерівність, яка полягає в тому, що люди займають у суспільстві неоднакове «положення», різні позиції в системі соціальних відносин. Вони різняться своїми соціальними статусами.

Вебер зв’язував статус із устроєм суспільства. Він вважав, що класові розшарування визначаються економічними відносинами, тоді як статус — через позитивне або негативне соціальне оцінювання. Приналежність індивіда (або групи індивідів) до того або іншому шару (страті, якої може бути клас, каста) визначає їхню позицію в системі соціальних відносин. Статусні позиції мають більший або менший престиж. Але статус людини (групи) визначається не тільки займаним їм положенням, але й суспільною думкою, тобто оцінкою того, якою мірою він відповідає вимогам, пропонованим йому у зв’язку із займаної ним соціальної позиції. Мова йде, таким чином, про повагу (або неповагу), індивіда (групи). Соціальний статус визначає місце індивіда в суспільстві на сходах соціальної системи, його приналежність до статусної групи. Статусні групи — це спільності, члени яких ведуть схожий спосіб життя й дотримуються схожих норм, створюють і опікують традиційні вдачі. З поняттями соціальної позиції й статусу пов’язане розуміння соціальної стратифікації, мобільності та влади.

Вебер розглядав суспільство як багаторівневу систему, у якій поряд із класовою приналежністю, обумовленого відношення до власності, важливе місце належить статусу, виконуваної індивідом соціальної ролі, ступеню володіння ним владою. На основі відмінностей за цими показниками складається соціальна ієрархія. За твердженням Т. Парсонса, інструментальна роль соціальної стратифікації полягає в тому, щоб забезпечити адекватне сприйняття й виконання соціальних ролей за допомогою санкційонованої системи заохочень, покликаних бути стимулом різних типів діяльності.

Прийнято розрізняти чотири основні типи стратифікованого суспільства: рабство, каста, стан і клас. Релігія — одне з вимірів стратифікації в ряді таких, як ранжирування по родинних та етнічних групах, професіях різного престижу, по ступеню влади й могутності, доходам або багатству, утворенню або володінню знаннями.

Релігія і кастова система. Поділ на касти в Індії — єдиний приклад системи соціальної стратифікації по релігійній підставі: касти займають різне положення в суспільстві за ступенем «ритуальної чистоти», що визначає дозволений тільки їхнім членам спосіб життя та рід занять. Саме приналежність до касти фіксує, що кожен повинен і може робити; виникає конфлікт, якщо хтось робить те, що покладено робити іншій касті. Ця система включає чотири кастові групи (варни) і одну позакастову — «недоторканих», які вважаються ритуально нечистими, виконують саму брудну роботу й практично виключені із суспільного життя.

Релігія та сім'я

Родина належить до самих прадавніх форм соціального життя людей. Родинні зв’язки були первісною формою організації суспільства. Зрозуміло, що в умовах нерозвиненої соціальної диференціації релігійні дії відбувалися в рамках цієї первісної соціальної структури.

На цій основі виникло припущення, що родина й релігія перебувають між собою в такому тісному зв’язку, що родина повинна розглядатися як «природне» релігійне гніздо, як первинний соціальний носій релігії і як релігійне по своїй суті соціальне утворення. Цю точку зору розвинули в другій половині XIX ст. французький історик Нума Фюстель Де Куланж («Античне місто», 1864 р.), а також англійський сходознавець В. Робертсон Сміт стосовно до древньоарабського суспільства. На думку автора, «родина» у цьому змісті була спочатку єдиною формою суспільства, але християнство її зруйнувало.

Точка зору на родину як сакральне утворення звичайно підтверджується посиланнями на те, що в багатьох суспільствах релігійні ритуали відбувалися в рамках родини й вогонь домівки вважався священним.

Досить часто й у цей час родина є тем місцем, де відбуваються релігійні ритуали, але при цьому слід пам’ятати: те, що ми називаємо родиною сьогодні, суттєво відрізняється від того, що було родиною в прадавніх суспільствах.

У ході розвитку й внутрішньої диференціації суспільства його інституціональні утворення розділилися на дві сфери — приватну й суспільну області життя. Родина багато в чому втратила риси суспільної (публічної) організації, якими була наділена в минулому, і стала в більшій мірі справою приватного життя.

Процеси зміни структури родини, її функцій, ціннісних переваг включені в загальний процес соціальних змін у суспільстві, і одним з факторів, що впливають на зміни в родині й шлюбі, є вплив релігії й церкви.

В сфері родини й соціальних відносин, тісно пов’язаних з нею, релігія як і раніше зберігає значний потенціал «реальності», тобто зберігає значимість для спонукань і самосвідомості людей у цій сфері повсякденної соціальної діяльності. Звичайно, символічний зв’язок між родиною й релігією — дуже прадавнього походження, її коріння йшло в найглибшу стародавність інститутів споріднення як таких. Збереження цих зв’язків може тому розглядатися в деяких випадках просто як «пережиток» колишніх встановлень. Однак цікаво відзначити той факт, що релігійне обґрунтування родини не зникає й у високосекулярних шарах суспільства, як, наприклад, американський середній клас. У цих випадках релігія виступає у своїй специфічно сучасній формі, а саме — як система обґрунтувань, що добровільно визнаються у своєму виборі користувачами. У цій якості вона локалізується в приватній сфері повсякденного життя суспільства й здобуває риси, характерні для цієї сфери в сучаснім суспільстві. Однієї з таких характерних рис є індивідуалізація. Це означає, що, перебравшись у сферу приватного життя, релігія стає справою «вибору». Оскільки сучасна родина як інститут славиться своєю неміцністю (ця риса поєднує її з іншими утвореннями сфери приватного життя), це означає, що релігія, що опирається на конструкцію переконливості такого роду, неминуче виявляється тендітним спорудженням. Попросту говорячи, «релігійну перевагу» можна відкинути так само легко, як вона була прийнята. Ця крихкість може (і повинна) зм’якшуватися пошуком каркасу переконливості, що опирається на більш широку підставу. У якості такого виступають звичайно церкви й інші великі релігійні об'єднання. Однак по самій суті свого соціального характеру як добровільних об'єднань, чиє «місце» в основному перебуває в сфері приватного життя, ці церкви здатні зміцнювати стійкість і міцність шуканих каркасів переконливості лише в обмеженій мірі. [49]

1.6.1 Функції релігії та їх зв’язок з охоронно-правничими функціями держави: історичний аспект

Проблема взаємодії політики і релігії — одна з найдавніших в історії людства. Науковий підхід до пояснення особливостей їх співіснування розпочався лише у другій половині XIX ст., коли політологія і релігієзнавство сформувалися як самостійні галузі науки зі своїми предметами і методами. Нинішній суспільно-політичний розвиток людства засвідчує зростання впливу релігійного чинника на політичне життя держав і людської цивілізації. Тому з’ясування закономірностей взаємовпливу і знайдення способів урегулювання можливих конфліктів між політичними і релігійними чинниками — одне з найважливіших завдань політичної науки.

Як форми суспільної свідомості, релігія і політика постійно взаємодіють, адже їх носії практично одні й ті ж. Тому взаємовплив їх існуватиме доти, доки вони фігуруватимуть у суспільному житті. Взаємовплив політики і релігії відбувається на двох основних рівнях — структурному та функціональному.

Структура політики охоплює політичну свідомість, політичну діяльність, політичні організації та політичні відносини. А структура релігії — релігійну свідомість, релігійну діяльність, релігійні організації та релігійні відносини. Отже, складові релігії і політики взаємопов'язані. Найтісніша взаємодія існує між першими трьома складовими обох систем.

Питання соціальної зумовленості релігії, її функцій, що реалізуються в суспільстві, розглядалися багатьма дослідниками (Бондаренко В. [10], Кальниш Ю. [26, 27], Разумков О. та ін.). У той же час ще недостатньо вивчена закономірність взаємозв'язку релігії і політики через ті функції, які реалізуються ними в суспільстві. Генеза політики і релігії зі всією очевидністю виявляє у них появу своєрідного «інстинкту самозбереження», вираженого в необхідності забезпечення стабільності існуючої системи. Як наслідок, будь-який суспільний і державний устрій передбачає одночасно наявність, з одного боку, системи правових норм, що реалізуються органами примусу (армія, суд, прокуратура, спецслужби і ін.), з іншого — системи моральних установок, що змушують людей виконувати і поважати закони. Як відзначав Д. Белл: «при всеохоплюючому нормальному порядку виправдання справедливості таких норм коріниться в системі цінностей, що розділяються людьми» [4, 251]. Історично релігія як спосіб свідомості, оснований на вихідних цінностях, послужила основою загальновизнаного морального порядку. Релігія, що забезпечує виконання морального порядку, допомагає політиці в підтримці суспільної солідарності, тобто окремі функції політики і релігії можуть бути аналогічними.

У найновіший час питання взаємозв'язку і відмінності між священним та світським досить глибоко дослідив Е. Дюркгейм, за яким людина сама створила дуалізм духу й матерії, природи й історії, священного й земного. Відчуття й емоційні зв’язки, що поєднують людей, утворюють ядро будь-якого соціального існування. Звідси він зробив висновок, що релігія є свідомістю суспільства, яка допомагає людям у формуванні й реалізації функції світогляду.

Вже в античній Греції політика почала відокремлюватися від релігії. У Давній Греції на перших порах жерців теж обирали до владних структур. За своїми функціями вони були більше державними чиновниками, ніж служителями культу. А в давньокитайській релігії, де в культі Неба жрецтво не отримало сильного розвитку, релігійні функції виконували державні чиновники. Тому культ Неба носив у ній не емоційно-чуттєвий, а швидше бюрократичний відтінок. Схильність до інституалізації останньої проявляється в роздумах Платона про релігію та її стосунки з державою. У ХХ книзі «Законів» він подає широку картину розвитку релігійного права. На думку Платона, релігія має підлягати нагляду й управлінню державою. Він закликає до заборони будь-яких видів неофіційних релігій і вважає, що всі церемонії мають здійснюватися в народних храмах уповноваженими жерцями. Тенденція до зближення держави і церкви, виявлена ще Платоном, відстежується в працях Цицерона і Сенеки, а пізніше — апологетів християнства.

Чи не останньою в Західній Європі спробою підпорядкувати державну владу церкві була політика Жана Кальвіна, під впливом якого Женевський магістрат перетворився у практично нову форму церковної адміністрації — Консисторію. Під впливом церковних розколів і зростаючої в ренесансному суспільстві атеїстичної свідомості церква змушена була створити свою власну концепцію і вступити в діалог з державою вже на предмет захисту (своїх) церковних інституційних інтересів. Держава ж починає розглядати церкву передусім як ідеологічне знаряддя зміцнення світської влади.

Як соціальний організм церква амбівалентна — вона характеризується не тільки небесною природою («…царство не від світу цього») [29], але й історичною складовою, яка входить в зіткнення і взаємодію зі «світом цим», у тому числі з державою. Держава, яка існує для устрою світського життя, зі свого боку стикається і взаємодіє з церквою, бо покликана регулювати діяльність будь-якої юридично оформленої суспільної структури, а також обмежувати зло і підтримувати добро, в чому вона знаходить природного союзника в особі церкви. Політична система суспільства за допомогою різноманітних державних інститутів влади у всі історичні періоди прагнула забезпечити цілісність і безпеку суспільства, що, за Т. Гоббсом, є головним завданням держави. Остання, розробляючи і приймаючи закони, які забезпечують непохитність існуючого ладу, за допомогою органів виконавчої влади втілювала ці закони в життя, пильно слідкуючи за можливими замахами на свою незалежність, суверенітет, територіальну цілісність та інші життєво важливі інтереси.