Личность і политика

ТЕМА: ОСОБИСТІСТЬ І ПОЛИТИКА.

Людина як суб'єкт і той політики. Теорії особи і особливості інтерпретації політичної поведінки. Соціально-психологічні детермінанти поведінки. Типологія політичного поведения.

У нормальному, цивілізованому суспільстві політика здійснюється для покупців, безліч через людей. Яку значної ролі ні грали б соціальні групи, масові громадські руху, політичні партії, у кінцевому рахунку його основним суб'єктом виступає особистість, бо самі ці групи, руху, партії та інші громадські й політичних організацій складаються з реальних осіб і лише крізь взаємодія їхніх інтересів та волі визначається утримання і спрямованість політичного процесу, всієї політичного життя общества.

Активна участь особистості політичного життя суспільства" має багатопланове значение.

По-перше, через таке участь створюються умови ще повного розкриття всіх потенцій людини, щодо його творчого самовираження, що своєю чергою становить необхідну передумову найефективнішого розв’язання суспільних завдань. Так, якісне перетворення усіх сторін життя передбачає всебічну інтенсифікацію людського, активне свідоме участь у цьому процесі мас. Але поза демократії, довіри й гласності стають неможливі творчість, ні усвідомлена активність, ні зацікавлена участие.

По-друге, загальне розвиток людину, як суб'єкта політики є важливою умовою тісному зв’язку політичних інститутів із громадянським суспільством, контролю над діяльністю политико-управленческих структур зі боку народу, засобом протидії бюрократичним вибрикам в діяльно апараті управління, відділень функцій управління від общества.

По-третє, через розвиток демократії суспільство задовольняє потреба своїх членів брати участь у управлінні справами государства.

Отже, первинним суб'єктом політики є особистість (індивід). Як зазначалося ще стародавні (Протагор) «Людина є міра всіх речей». Це цілком застосовно і до політики. Саме особистість, її інтереси, ціннісні орієнтації й мети виступають «мірою політики», рушійним початком політичної активності націй, класів, партій та т.д. Проблема особистості має у політичної науці по меншою мірою три головних аспекти: > Особистість як індивідуальні психофізіологічні (емоційні, інтелектуальні та інших.) особливості людини, його специфічні звички, ціннісні орієнтації, стиль поведінки й т.п. При аналізі особистості під цим кутом зору основну увагу зазвичай приділяється політичним лідерам, від індивідуальних особливостей яких залежить велика політика. > Особистість як представника групи: статусною, професійної, социально-этнической, класової, еліти, мас тощо. До того ж як виконавець певної політичної ролі: виборця, члена партії, парламентарія, міністра. Такий підхід до особистості хіба що розчиняє їх у більших соціальних образованьях або ж запропонованих їй ролях не дозволяє відбити автономію та активність індивіда як специфічного суб'єкта політики. > Особистість як щодо самостійний, активні учасники політичної й суспільної життя, у якого розумом і свободою їх волі, як загальнолюдськими рисами, а й унікальними свого роду рисами, тобто як, не сводимая до її окремим социальным.

(професійним, класовим, національним тощо.) характеристикам і має політичний статус громадянина чи підданого государства.

Саме у цьому своєму аспекті людина зазвичай й виступає суб'єктом і об'єктом, предметом впливу политики.

Багато мислителі розглядали проблему особи і політики, показували роль індивіда як суб'єкта і об'єкта політики. Цікаву точку зору я знайшла в Р. Леббота. Ось, що він пише у своїй творі «Психологія народів та масс»:

«Психічна організація людей має легко змінюваними другорядними особливостями (крім незмінних), що може легко змінювати середовище, обставини та інші факторы.

Також, кожна людина має у своєї психічної організації різноманітні зачатки характеру, яким обставини який завжди надають випадок виявитися. Оскільки вони мали застосування— відразу ж утворюється більш-менш нова особистість. Цим саме пояснюється те що епохи великих релігійних і розширення політичних криз спостерігають такі миттєві зміни у характері, що здається, що всі змінилося: звичаї, ідеї, поведінка людей, але йому дуже рідко буває, щоб це було надовго. З цих задатків характеру, наведені на дію відомими винятковими подіями, діячі великих релігійних і політичних криз здаються нам вищими істотами, хоча насправді в них прокинулися задатки характеру, дані спочатку всім, відповідно до сформованій ситуацией.

Здається, що обставин на людини досить глибоко, але зміни незначними. Голод можуть призвести людини до жорстокості, опустити до певного рівня, але чи означає це що його звичайний характер остаточно змінився? Досліджуючи різноманітні чинники (зокрема і політичні) здатні діяти на психічний уклад особи і цілих народів, можемо констатувати, що діють на изменяющиеся боку характеру, але й скільки не зачіпають основних його чорт, чи зачіпають лише шляхом тривалих спадкових накопичень (протягом веков)".

Становлення особистості ролі суб'єкта політики відбувається поступово принаймні соціального дозрівання людини, у його політичної социализации.

Коротко можна сказати, що політична соціалізація — це передусім вступ, вростання особистості світ політики: формування політичних уявлень, орієнтацій й установки, придбання навичок політичного участі, вростання у певну політичну культуру.

Політичні уявлення, цінності, установки не даються з народженням, саме купуються принаймні дозрівання личности.

Починаючись з дитинства, політична соціалізація триває все свідоме життя, оскільки раз придбані уявлення, орієнтації, встановлення і навички не залишаються назавжди незмінними; можуть коригуватися, змінюватися й у зрілому і навіть у зрілому віці залежно від різних чинників, й у першу чергу під впливом особистого суспільно-політичного опыта.

Особливо сильний впливом геть процес соціалізації надають переломні періоди у суспільному розвиткові. Деякі события—войны, економічні кризи, внутрішні революції, досягнення політичної независимости—сильно впливають зміну політичних поглядів людей.

Політична соціалізація здійснюється двома основними путями.

Первый—это передача до нових поколінь політичного досвіду попередніх поколінь, досвіду, втіленої у нормах політичної культури. Така передача проходить у процесі сімейного виховання, навчання у школі, через засоби інформації та інші канали. Другий путь—это придбання особистістю нових раніше не відомих політичних знань, засвоєння нового, раніше невідомого політичного досвіду. У реальному житті те й інше напрям переплітаються, взаємодоповнюють друг друга.

Соціалізація то, можливо прямой—политические збори і митинги.

Виборчі кампанії, політична пропаганда, вивчення політичного життя по шкільної програми і косвенной,—например, мимовільну наслідування дітей батькам у політичних перевагах. У соціалізації індивід перестав бути повністю пасивним об'єктом. Але і єдиний діючий суб'єкт. Індивіди і соціалізують і себе й социализируются ззовні. > Існує дуже багато теорій особистостей. Особистість, її поведінка батьків у тих чи інших ситуаціях, її цікавить безліч психологів і соціологів. У зв’язку з цим правилом і виникають дані теорії. У цьому роботі я розгляну підхід Теодора Адорно, поданий у своїй книжці «Авторитарна особистість». > ТИПИ І СИНДРОМИ. > МЕТОДОЛОГІЧНИЙ ПОДХОД.

Чи якась концепція у сучасній американської психології так старанно критикувалася, як концепція типології. Оскільки «будь-яке вчення про типах є лише перше наближення до проблеми індивідуальності, і нічого більше», кожна така доктрина предмет пандемій, що атак відразу із двох протилежних сторін: нібито вона уловлює одиничного, і його узагальнення статистично не валидны і навіть засновані на продуктивному евристичному інструментарії. З погляду загальної динамічної теорії особистості висловлюється заперечення, що типології мають прагнення класифікації і трансформації дуже гнучких чорт характеру у статистичні, квазибиологические характеристики, нехтуючи, передусім, сукупністю соціальних і історичних чинників. У статистичному відношенні особливо підкреслюється незадовільність бінарних типологий. Що ж до евристичної цінності типології, то обгрунтовується їх накладення друг на одного й необхідність конструювання «змішаних типів», що практично заперечують початкові побудови. І вінчає всі ці аргументи небажання застосовувати жорсткі концепції до імовірною текучої реальності психологічної жизни.

Теорії типів пропонують класифікацію особистостей по чітко розділеним класам, де вони придатні для надійних масових даних. Такий стан, проте, необов’язково властиво всім системам типології людини. Воно, скоріш, притаманно популярних версій і адаптацій теорії типів, ніж для початкових концепцій. Звісно, психологи типів намагалися класифікувати особистості, але ці було невід'ємною частиною їхнього теорії: їхню концепцію ж часто були істотно модифіковані для припущення нормального розподілу черт.

Пояснення насущної користі типологічного підходу, проте, лежить над статистичному і біологічному, а навпаки, в динамічному і соціальному. Факт, що людське суспільство розділене на класи, досі має вплив, ніж зовнішні зв’язку людей. Сліди громадського придушення залишаються у душі індивідуума. Французький соціолог Дюркгейм, зокрема, показав, як і по якої міри ієрархічний соціальний порядок просочує індивідуальне мислення, ставлення, і поведінка. Люди формують психологічні «класи» зважаючи на те, що у них віддруковуються різноманітні соціальні процессы.

Поверхнева заздрість. Феномен, обговорюваний тут, перебуває тому ж логічному рівні, як і різні «типи» з великим чи низьким кількістю балів, які ми охарактеризуємо далі. У насправді, не укладено усередині якого і перестав бути сам собою психологічним «типом», але, скоріш, представляє конденсацію більш раціональних, як свідомих, і підсвідомих проявів забобонів, оскільки є підстави помітні більш глибоких, підсвідомих рівнях. > Синдром конформіста. Становить стереотипи, що надходили ззовні, але інтегровані всередині особистості загальну узгоджену структуру. Ще замалий вплив особливо виявляються витонченість і жіночність, у мужчин—стремление быть.

«справжнім» чоловіком. Забобони, очевидно, не виконують вирішальної функції у всередині психологічному устрої індивідів, а є лише засобами зовнішньої ідентифікації з групою, до котрої я вони належать чи хотів би належати. Забобони вони виявляється у особливому сенсі: вони переймають ходячі судження з інших, не утрудняючись самостійно зрозуміти справи. Існує антагонізм між забобонами і досвідом; їх забобон «нераціональний», як і слабко пов’язані з їх своїми тривогами, але водночас, по крайнього заходу зовні, не виражений докладно, через характерного відсутності сильних імпульсів, завдяки повного сприйняттю цінностей цивілізації и.

«благопристойності». Хоча це синдром і включає «вигодуваних антисемітів», він притаманний, безсумнівно, вищим соціальним верствам. > Авторитарний синдром. Суб'єкт сягає власної соціальної пристосованості, лише дістаючи насолоду від підпорядкування субординації. Це і до гри імпульси садомазохістській структури, як і умова і результати соціальної пристосованості. Картиною трансляції таких підкріплень в риси характеру є особливе дозвіл Едіпового комплексу, що визначають формування синдрому, про яку тут ідеться. Трансформація ненависті в любовь—наиболее важке завдання, яку особистість повинна проробити на етапі розвитку, будь-коли завершується повністю успішно. У психодинамике.

«авторитарного характеру» частина попередньої агресивності всотується і перетворюється на мазохізм, тоді як другу частину співвіднесена з садизмом, шукаючи виходу у цьому, із чим суб'єкт не ідентифікує, тобто. в зовнішніх групах. Це двоякость всепроникающа, причому виразно супроводжується сліпий вірою в авторитет і готовністю атакувати тих, хто виявляє що слабкість і соціально підходить в качестве.

«жертви». Соціологічно, такий синдром особливо уражає середніх класів Європи. У ми можемо очікувати його між людьми, чий дійсний статус відрізняється від цього, яку вони домагаються. > Бунтівник і психопат. Замість ідентифікації з батьківським авторитетом може проявитися «бунт». Це, звісно, у випадках ліквідує садомазохістські тенденції. Проте бунт може проявитися в такий спосіб, що авторитарна структура особистості цілому нічого очікувати порушена. Так, ненависний батьківський авторитет може зникнути тільки тому, щоб звільнити місце іншому авторитету. Це можуть призвести до ірраціональною і сліпий ненависть до кожному авторитету, із сильним деструктивним доповненням, супроводжуваної таємницею готовністю «здатися» і руку «ненависної» силі. Насправді дуже складно відрізнити таке ставлення до від справді неавторитарного, і практично неможливо досягти такої відмінності суто психологічному рівні: тут, як всюди, приймається до уваги социополитическое поведінка, що б, так незалежна особистість, чи навіть заміщає на своїй незалежності негативним перенесенням. > Крайнім представником цього синдрому є «крутий» хлопець, или.

«психопат» в термінах психіатрії. Ці індивіди найбільш «інфантильні» із усіх: їм не вдалося «розвинутися», випробувати формують вплив цивілізації. Вони «асоциальны». Кордон з-поміж них і злочинцями хистка. > Дивак. Це люди, які змогли пристосуватися до світу, сприйняти «принцип реальності», які зуміли знайти рівновагу між зреченням і удовлетворенностью, і чиє внутрішнє життя визначається запереченнями, накладываемыми ними ззовні, у протягом дитинства, але й протягом дорослого життя. З цих людей увергаються в ізоляцію. Вони мають побудувати помилковий внутрішній світ, часто близька до ілюзії, наполегливо протиставляючи його зовнішньої реальності. Вони можуть існувати завдяки самовозвеличиванию, разом із потужним запереченням зовнішнього світу. Вони высокопроективны і підозрілі. Не можна пропустити схильність до психозам: вони «параноидальны». > Функционер-манипулятор. Цей синдром, потенційно найнебезпечніший, визначається стереотипами вкрай: жорсткі представления—скорее, мета, ніж кошти, і світ поділяється на порожні, схематичні, адміністративні поля. Практично повністю відсутні об'єктивний катексис й емоційні зв’язку. Розрив між зовнішнім та внутрішньою світом у разі обертається якийсь тип примусового понад реалізму, що розглядає все як об'єкт для маніпулювання, управління, із яким звіряються для власних теоретичних і практичних цілей. Особливо проявляється любов к.

«виконання» при глибокому байдужості до змісту виконуваної работы.

Тверезий розум, поруч із майже в повній відсутності будь-яких уподобань, зробила їх найбільш безжальними із усіх. >

Досягнення цілей широкого політичного участі людей значно залежить від мотивів, якими керується особистість у своїй політичній діяльності, бо мотивація може бути з погляду громадських інтересів настільки негативної, що не сприяти ні зміцненню демократії у суспільстві, ні моральному вдосконалення і всебічному розвитку особистості. Питання мотивації політичного участі чи неучасті є дуже складним. Тут від політологією стикується соціологія і психология.

З цього приводу висловлювалися різні судження. Г. Лассвеллом було висунуто теорія, яка пояснювала властиве частини людей прагнення політичному лідерству. Суть її у тому, що прагнення людини до тієї влади є відбитком його низькою самооцінки, що з допомогою влади така особистість прагне компенсувати низьку самооцінку, підвищити престиж котрі прагнуть перебороти почуття власної неполноценности.

Ця думка, хоча й досить поширена, проте отримала загального визнання. Висловлювалося й інша думка: низька самооцінка гальмує залучення особистості політичний процес знижує її можливості у розгортанні активного політичного деятельности.

І те та інше разі проблема мотивації політичного участі сильно психологизируется, тобто. питання про мотиви політичної діяльності зводиться до особистим, психологічні характеристики учасників політичної життя. Тож повнішої адекватної картини питання мотивації політичної діяльності слід експортувати ширшому соціальному контексте.

Зазначалося, що у управлінні державою та громадськістю, в процесі може громадянина щодо одного разі право реалізувати свої можливості, й інші - морально-політичну обов’язок, у третій — зацікавленість (морально-політичну чи материальную).

Активне включення особистості політичний процес вимагає певних передумов. Їх можна розділити втричі групи: матеріальні, соціально-культурні і політико-правові. Досвід свідчить, що з участі людини у нормальної політичної діяльності необхідно первинне задоволення його потреб у основних продуктах харчування, товарах і послугах, житлово-побутові умови, досягнення певного рівня загальноосвітньої та фахової підготовки, загальної економічної й політичної культуры.

У зарубіжних політологічних дослідженнях взаємозв'язок добробуту суспільства і його політичною системою розглядається по крайнього заходу у трьох аспектах.

По-перше, цілком обгрунтований теза що, чим заможніші суспільство, тим вона більш відкрито демократичних форм функціонування. У економічно розвиненому суспільстві основні за чисельністю й щодо впливу соціальні групи не належать ні з вкрай бідним, ні з казково багатим; різка, по суті двох полосная, майнова поляризація зникає, утворюється сильний «середній клас », котрий за своєму стану світі початку й об'єктивним інтересам становить опору демократичного режима.

По-друге, добробут надає помітне впливом геть політичні переконання і орієнтації людини. С. М. Липсет дійшов висновку, що матеріально більш забезпечених людей є як ліберальними, а бідніші є і більше интолерантными (нетерпимыми).

По-третє, досить висока національне добробут служить необхідної базою формування компетентної громадянської служби, корпусу професійно підготовлених управлінських кадрів. У разі бідності важко домогтися масово високого рівня загальноосвітньої та фахової підготовки, який буде необхідний управління на демократичної основе.

Агресивне (насильницьке) у політиці є такий тип поведінки, що несе загрозу благополучного існуванню індивіда, групи осіб, соціально-політичного інституту посредствам позбавлення їх волі у своєї роботи і реалізації основних принципів на теоретичному і практичному рівнях. Агресія, отже, це таку поведінку, яке завдає фізичну шкоду суб'єкту політичної діяльності, а й здійснює моральну, духовну, ідеологічну загрозу. Агресивність у політиці пов’язані з реалізацією інтересів суб'єкта агресивної поведінки, бажанням домогтися підпорядкування оточуючих шляхом насильницької влади — чи інших форм контролю, що з насильницьким действием.

До формам яскраво вираженого агресивної поведінки, що носить політичного характеру, слід віднести воєнних дій (поведінка військовиків у період бою, підготовки щодо нього), стимульовані политиками.

(вручення бойових нагород, підвищення у званні та інших.), політичний тероризм, витоки якої можуть викликати національними, релігійними, особистісними мотивами. Агресивне поведінка виступає частиною загального процесу дегуманізації особистості, під час якого особистість як втрачає властивості свого людського «Я», а й позбавляє такої можливості собі подобных.

Агресивне поведінка служить також одна форму самоствердження у політиці шляхом насильницького нав’язування опонентові невластивих йому політичних діянь П. Лазаренка та теоретичних концепцій. Агресивність компенсує відсутність інших атрибутів личности—логики політичної дії, конструктивних підходів та інших. Особливо самоутвержденческая роль агресії й у молодіжних неформальних угруповань, де панує культ сили, як норма поведінки й стосунки між членами группы.

Серед основних факторів, сприяють закріплення агресивної поведінки як норми, слід назвати зовнішню середу (природну і социальную)—посягательство особистий простір, інтенсивність і якість спілкування, повітряні. Водні і температурні чинники, вплив шуму, алкоголю, наркотиків тощо. Слід враховувати також гормональні чинники агресивного поведения.

Тероризм, як говорилося раніше, є типом агресивного політичної поведінки. Політичний тероризм стала об'єктом наукового аналізу, у останні десятиліття, яке становлення як помітного явища у житті зазвичай датують кінцем 60х—началом 70-х годов.

Труднощі до вивчення тероризму розпочалися з його определения.

Сам термін «тероризм» викликає однозначно негативну реакцію пов’язаний з повышенно емоційним ставленням до феномену, часто використовують як ярлик для які пов’язані між собою і злочини досить різнорідних типів політичного поведения.

Мало хто політичні явища сучасного світу пов’язані з стількома загадками, як тероризм, увібрав у себе квінтесенцію екстремістського світогляду, змовницької політичної ментальності і нігілістичний психології. У в західній літературі існує 100 визначень «тероризм». Немає сенсу перераховувати їх, скажімо лише, що, на думку фахівців, тероризм є специфічну форму збройного насильства. «Загроза застосування насилия,—отмечает відомий дослідник тероризму Б. Дженкинс,—индивидуальные акти насильства чи кампанія насильства, збуджуючі відчуття страху, можуть визначити як терроризм».

Серед найістотніших характеристик і аспектів тероризму слід виділити під час першого чергу політичного аспекту, пов’язані з наявністю політичної спрямованості у діяльності терористичних груп, незалежно від своїх орієнтації, етнічної, соціальної і демографічної структури чи особистих устремлінь боевиков.

Основні методи політичних змагань терористичних організацій такі: > Провокування збройний заколот, повстання чи військового перевороту для захоплення влади; > Порушення державного управління з допомогою політичних убивств, шантажу, нагнітання страху, безвиході й відчаю; > Руйнування основ цивілізованого життя й створення хаосу функціонування систем зв’язку й життєзабезпечення, транспортних засобів, роботі організацій та установ сучасного общества.

Не всі акти змовницьких, повстанських і екстремістських організацій є терористичними, і навпаки, в повному обсязі терористичні дії відбуваються профессионалами-террористами.

Взагалі «чистих» терористичних рухів обмаль. Більшість із них—организации, які вдаються як до тактики терроризма.

Військово-технічний аспект. Для тероризму характерні вкрай жорстокі форми збройного насильства. Типовими методами є вбивства, вибухи потягами і авіалайнерах, вибухи автомашин, захоплення заручників і розправа над ними, посилка поштою мін-пасток, масові побоїща. Не відчуваючи браку озброєнні і вибухівці, терористи вміло використовують досягнення сучасної техніки і технології, включаючи радіотелевізійну апаратуру, комп’ютерну технику.

Нерідко намагаючись уявити своєї діяльності як «воєнних дій», терористи прагнуть також залишити за собою прийнятніший у власних очах суспільної думки імідж «партизанів», «борців за свободу»,.

«повстанцев».

Морально-психологічний аспект. Загальнолюдські моральні норми не існують для сучасного тероризму. Він заперечує основне право людини— під собою підстави. Відомий англійський дослідник П.

Уилкинсон пише, що «терор кардинально відрізняється решти насильства непросто жорстокістю, а найвищим знаком аморальності, нерозбірливих засобах і неуправляемостью».

Гранично широкий коло політичних і суспільних діячів, які у орбіти терору. Одночасно до розряду «символів режиму» зараховуються люди найрізноманітніших професій, котрі посідають найрізноманітніші місця на щаблях суспільної драбини. Протягом кількох років йшло розширення форм терористичної активності, відбувався відмови від будь-якого самообмеження під час виборів місця, часу й способів нападу. Жертвами терористів дедалі більше виявлялися випадкові люди.

Одне з основних завдань терористичних організацій— масова деморалізація населення. «Сценарій залякування», зазвичай, продумується й ідеологічно обгрунтовується. Він містить як стрілянину, вибухи бомб, але й поводження, часто незвичну одяг і маски, войовничу риторику, психологічний пресинг. Усі робиться у тому, щоб викликати жах і замішання широкій публіки, підірвати почуття безпеки й довіри до влади. Інколи таке тактика сягає успеха.

Аморальність терористів підкреслюється тим, іноді найжорстокіші злочину відбуваються для досягнення зовнішнього ефекту, якого нерідко домагаються з допомогою засобів. Терористам необхідна можливо велика аудиторія, максимальний відзвук, широкого резонансу. Вони звичайно передбачають і прораховують реакцію політичних партій та урядів, широкій міжнародній громадськості. Ця реакція часом важливіше для терористів, ніж вбивство наміченої жертвы.

Юридичний аспект тероризму становить неабиякі складнощі у через відсутність однозначного розуміння феномена і труднощі його отграничения від кримінальної злочинності і різної форми визвольних змагань. Безсумнівно, тероризм криминален за своєю природою, але які насильницькі акти є террористическими?

Складність розрізнення понять «терорист» і «борець за свободу», обумовленість підходи до цього питання ідеологічними позиціями протягом кількох років багато в чому блокували антитерористичну деятельность.

ООН і міжнародних организации.

Є й інші юридичні проблеми. Так, кидаючи виклик державі, суспільству, міжнародної спільноти, тероризм одночасно прагне максимально використовувати сув’язь громадянських і політичних прав, наданих цим самим державою— привернути увага фахівців і співчуття, інтегруватися у міжнародно-правове юридичну простір сучасної цивілізації, забезпечити захопленим терористам статус «военнопленных».

Нині не може заперечувати, що тероризм став діяти у локальному і регіональному, а й у міжнародному масштабі. Сфера його дії простирається як на сухопутну територію, але й в повітряний та морський простір. Сучасні терористичні організації ставлять під загрозу повітроплавання і мореплавство, бізнес, комунікації і др.

Переважна частина вчених вважають сучасний тероризм явищем, якісно, і кількісно відмінними від екстремістських рухів минулого, що свідчить про його докладного вивчення на міждисциплінарному рівні. У небувалою донині активізації терористів небезпечна передусім їх безкомпромісна атака й на моральні риси і політичні цінності сучасної цивілізації, демократичні інститути, стабільність і політичну волю выбора.

Попри те що, що думки західних політологів дуже різняться, вони єдині у своєму виведення про небезпечну характері терористичного виклику як у західних, і у країнах; підкреслюються такі характеристики сучасного тероризму, як глобалізація, політична багатоликість, динамізм у зміні зовнішності, ясно позначена міжнародна спрямованість. На думку вчених, якого є важливий чинник і компонентом конфліктним ситуаціям в сучасному мире.

Введение

в политологию.

Под ред. М. Х. Фарушкин, Казань-1992 2. Леббот Р. «Психологія народів та мас», СПб-1908 Основи політичної науки: Учеб. посібник для вузів. Під ред. В. П. Пугачова, М-93. Політологія: Курс лекцій. Лютых А. А., Тонких В. А. 5. «Полис»: Теодор Адорно фрагменти з «Авторитарній личности».