Економічна ситуація в Україні

ВСТУП.

Економічна ситуація в Україні, яка невигідно відрізняє іі її від інших країн СНД, а також країн Східної Європи, що стали на шлях реформування економіки, викликає велику тривогу. Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу, розвалена фінансова система, серйозно загострилась проблема спаду виробництва, деградує система освіти, нау ки та культури, посилилось зубожіння населення, як результат — зросла злочинність.

За офіційним визнанням Президента України Леоніда Кучми «те, що сталось з економікою України, немає істо­ричних аналогів».

Глибокий системний аналіз стану економіки нашої держави, оцінка динаміки економічних процесів дозволяє зробити висновок, що економіка України функціонує в стадії, де вже проявляються характерні для ринкової економіки недоліки (безробіття, Інфляція та інші), але не досягла рів­ня, де запанував би механізм саморегуляції.

Це важкий період, перехідний. За сукупністю ознак йо­го можна було б назвати періодом, де в значно більшій мірі сформовані елементи «дикого», а не цивілізованого ринку. Аналіз дій парламенту (колишнього) і теперіш­нього свідчить про спробу затримати функціонування еко­номіки саме в цей перехідний період. Це може викликати у суспільства потребу відмовитись від. формування ринко­вої економіки, повернутись до адміністративного управлін­ня. Останнє було б тупиковим шляхом.

Треба дати відповідь, як вийти з цього, хто може взяти на себе функцію формування цивілізованого ринку.

Світовий досвід дозволяє зробити висновок, що особли­ву роль тут повинна відіграти держава.

Автор досліджений ставить за мету дослідити роль держави в перехідний період формування ринкової економіки Ця роль не така всеохоплююча, як при адміністративномуправлінні, але вона специфічна і вплив держави на еконо міку в такий період неменший, а, можливо, відчувається більш гостріше.

В монографії робиться спроба проаналізувати механізмі і способи втручання держави в економіку країн з розвину тими ринковими відносинами і країн, які їх лише форму ють, дослідити елементи державного регулювання, особли вості їх застосування в практиці зарубіжних країн та в Україні, охарактеризувати особливості державного регулюван­ня окремих сфер господарської і соціальної діяльності Україні, визначити функції і завдання держави у формуван­ні ринкових відносин, оцінити роль суб'єктів державного, інституціонального і громадського регулювання ринку у цьому процесі.

Об'єктивна необхідність і сутність державного регулювання ринку Саморегулювання ринку як спосіб управління економікою було властиве для епохи вільної конкуренції. У Другій половині XIX ст. у зв’язку з появою монополій і посиленням процесу усуспільнення капіталістичного виробництва, а пізніше — на рубежі XX ст., коли прискорилися розвиток монополій, зрощування промислового і банківського капіталу, з’явилася об'єктивна необхідність у втручанні держави у формування структури і пропорцій відтворення. Така не обхідність була викликана потребами подолання економічних криз, об­меження зростання безробіття, отримання монополістичних тенденцій і розвитку конкуренції, пом’якшення соціальних наслідків стихії ринку, а також обмеження чисельності банкрутів.

Класична вільна ринкова економіка вичерпала себе у період економічної кризи 30-х років, коли стало очевидним, що необхідно шукати шляхи пом’якшення результатів економічної кризи 1929;1933 рр. Було визнано, що додаткові регулятори ринку необхідні і функція регулю­вання має бути закріплена за державою.

Найбільш глибоке і всестороннє обгрунтування необхідності де­ржавного впливу на економіку було зроблене англійським економістом Д.Кейнсом. У 1936 р. він опублікував роботу «Загальна теорія зайня­тості, процента і грошей», у якій розкрив суперечності між виробництвом і споживанням, а також проблему реалізації, які мали місце у післякризовий період розвитку країн світу з ринковою економікою.

Теорія Кейнса побудована на констатації того факту, що за умов панування великих корпорацій ринкові відносини змінюються. Зникає їх гнучкість і рухомість, що властиві періоду вільної конкуренції.

Історія розвитку країн з розвинутою ринковою економікою харак­теризується неоднозначністю рішень щодо втручання держави у еко­номіку (посилення або послаблення його). Водночас в жодній країні з розвинутою ринковою економікою держава не припинила діяльності з цілеспрямованого її розвитку. Сьогодні держава не тількивизначає за­гальні рамки і правила функціонування ринкового господарства, а й сама діє - насамперед через ринковий механізм, доповнюючи його.

Термін «регулювання» у західній економічній літературі має два значення. У широкому розумінні слова він ототожнюється з державним втручанням в економіку загалом, у вузькому — здебільшого з адміністративно-правовою регламентацією діяльності бізнесу. Окрім де­ржавного вирізняють регулювання з боку недержавних, в тому числі громадських організацій (різних асоціацій, товариств споживачів та інституціональниХ установ — товарних бірж, комерційних банків, бірж цінних паперів, інформаційних центрів, рекламних агентств).

Об'єктивні причини необхідності державного регулювання сучас­ного ринкового господарства:

1) відсутність досконалої конкуренціїУ багатьох галузях існують переваги для великого виробництва, що призводить до монополій або олігополії;

2) для певної категорії товарів ціновий механізм не працюєнаціональна оборона, наприклад, це «товар», якому не можна давати ціну і продавати його на ринкуз цих причин держава бере на себе відповідальність за виробництво такого «колективного» товару і змушує громадян водночас оплачувати продукцію;

3) стосовно деяких виробництв ціни і витрати виробництва не відображають суспільного ефекту продукції. Це виробництва з так зва­ним зовнішнім ефектом. До них слід віднести виробництіф, які несуть великі витрати на охорону навколишнього середовища, розвиток освіти, охорону здоров’я. Держава у таких випадках втручається у механізм ціноутворення або виділяє дотації на виробництво таких товарів і послуг;

4) наявність ринків, де адаптація здійснюється повільно і досить болісно порівняно з класичною моделлю саморегулювання. Таким рин­ком, наприклад, є ринок робочої сили. У сучасному суспільстві, де відносини між роботодавцями і продавцями робочої сили визначаються трудовими договорами, рівень заробітної плати не може стрибати вверх і вниз так, як це визначається простими моделями попиту та пропозиції. Відплив робочої сили з однієї галузі в іншу вимагає організації гнучкої системи освіти і перепідготовки кадрів.

Об'єктивна необхідність державного регулювання економіки зу­мовлена також тим, що державні та міждержавні інститути покликані зберігати такі цінності, як стабільність, і гармонійність суспільства, збе­реження і відтворення середовища існування народів — природного, національно-історичного, культурного.

Альтернативні концепції державного регулювання економіки У підгрунт державного регулювання економіки країн покладені різні моделі регулювання, які нерідко визначають як альтернативні.

Основоположною в теорії державного регулювання є кейнсіанська теорія, яку нерідко характеризують як теорію попиту, її основні ознаки: короткостроковість, орієнтація на попит і, певна річ, підтримка держав­ної поточної політики, орієнтованої на попит. Головним інструментом державного регулювання Кейнс вважав фіскальну політику, а найваж­ливішим об'єктом — ресурси інвестицій і процентні ставки. Основні твердження кейнсіанської теорії стосуються таких аспектів макроеко­номіки, як нестабільність економіки, відсутність постійної тенденції до рівновагизвідси випливає необхідність антициклічного державного ре­гулювання і відповідно — можливість впливу на загальногосподарський попит.

Кейнсіанці стверджують: заробітна плата є основним джерелом доходів, а значить — зниження зарплати спричинить скорочення попиту на продукцію і відповідно — на необхідну для її виробництва працю, що викличе безробіття. В економіці може виникнути або безробіття, або інфляція, разом вони виникнути не можуть. Інфляція тлумачиться, як явище, що викликане попитом, або витратами, або світовим співвідношенням цін.

Згідно з теорією Кейнса фіскальна політика, орієнтована на по­долання безробіття, передбачає зростання державних витрат і скорочен­ня податків. Фіскальна політика, спрямована на зниження інфляції, вимагає скорочення державних витрат при зростанні податків. Грошо­во-кредитна політика — порівняно з фіскальною політикою — справляє слабкий вплив на стабілізацію економіки.

Кейнсіанська теорія пізніше була модифікована неоі по-сткейнсіанцями.

Альтернативні макроекономічні концепції державного регулюван­ня були започатковані у 70-ті роки, коли у країнах з розвинутою ринковою економікою намітилася тенденція до зниження рівня продук­тивності праці та посилення інфляційних процесів, що викликало не­довіру до теорії Кейнса. До основних з них слід віднести монетаризм, теорію раціональних очікувань і теорію «економіки пропозиції» .

Монетаризм поширився у бО-ті роки. Його прибічники вважають, що гроші відіграють набагато важливішу, ніж інші чинники, роль для визначення стану ринкової економіки, і відстоюють суто грошову кон­цепцію причин інфляції. Основними твердженнями монетариської теорії є такі аспекти макроекономіки: 1) приватна економіка є стабільною, при цьому простежується постійна тенденція до рівноваги, оскільки ринок самостійно регулюється цінами і кількістю товарів- 2) анти­циклічний державний вплив не реакція, а причина кон’юнктурних ко­ливаньвін означає відсутність гарантій для приватного сектора і призводить до помилкових рішень.

Теорія раціональних очікувань дістала свого поширення з середи­ни 70-х років, коли в економіці підвищилися рівні інфляції та без­робіття, виникла стагфляція. Ця теорія виходить з того, що усі ринки є висококонкурентними, рівноважні ціни швидко пристосовуються до нових ситуацій, зарплата і ціни можуть як підвищуватися, так і зни­жуватися. Ринкові суб'єкти поводять себе раціонально, в очікуванні зростання цін розширюється ринковий попит, стимулюючи нове зро­стання цін. Таким чином, ефективність стабілізаційної політики держа­ви зводиться до нуля.

Теорія «економіки пропозиції» пов’язує стагфлящю з державним втручанням в економіку, а саме із зростанням податків, які негативно бпливають на стимули до праці. Через це центральну роль вона відводить ринковим механізмам стабілізації. Прихильники теорії «еко­номіки пропозиції» виступають за підтримку великих скорочень по­датків, переходу від прогресивних до регресивних податків, розглядаючи це як умову стимулювання заощаджень та інвестицій.

Західноєвропейська модель В регулюванні ринку країн Західної Європи можна ви­ділити два періоди: інтенсивного розвитку механізмів дер­жавного регулювання і дерегулювання.

Криза 1929;1933 р.р. оголила глибоку невідповідність між реальною дійсністю і пануючою серед економістів дум­кою про ефективність конкуренції. В цей період в Західній Європі почали широко використовуватись різні форми втру­чання держави в економіку. В довоєнний і післявоєнний пе­ріод розвиток господарських систем Західної Європи відбу­вався у відповідності з основними рецептами кейнсіанства.

Це проявилось в застосуванні різних інструментів дер­жавного регулювання з метою стабілізації економічної кон'­юнктури, згладжування циклічних коливань, забезпечення макроекономічних умов для підтримки високих темпів зрос­тання і якомога повнішої зайнятості.

Зросла частка національного доходу, який перерозподіляв­ся через державну бюджетну систему. Був створений великий державний сектор через націоналізацію деяких галузей, господарства і через створення державних і змішаних під­приємств в провідних галузях економіки. В періоди, коли виникала загроза розладу економіки, такі галузі інфраструк­тури як транспорт, зв’язок, водопостачання, енергетика та інші націоналізувались. Держава активно кооперувалась з приватним капіталом, беручи на себе відповідальність за створення нових галузей і реконструкцію старих. В 50−70-х роках отримало розвиток нормативне регулювання в сфе­рі тривалості і умов праці, найму і звільнення. Цьому пе­ріоду характерний розвиток різних форм програмування і планування національної економіки. Так, зокрема система планування у Франції в цей період пройшла два етапи. Пер­ший відноситься до післявоєнного періоду, для якого харак­терне досить сильне втручання в економіку, прийняття обо­в'язкових для підприємств планів. В 70-х роках був здій­снений перехід до індикативного планування, яке дозволило на демократичній основі координувати позицію держави і приватного бізнесу.

Разом з тим, методи дефіцитного фінансування економіки в поєднанні з експансіоністською політикою кредитних орга­нів, які застосовувались в якості державного регулювання рин­ку в Західній Європі, сприяли інфляції. Тому з початку 80-х років .в них розгорнулась боротьба за скорочення масштабів такого втручання і скорочення державного сектора в економіці.

У механізмі регулювання сучасного ринкового господарст­ва країн Західної Європи почало формуватись нове співвід­ношення між конкурентно-ринковими методами і державним регулюванням. Якщо раніше все зв’язувалось, головним чи­ном, здержавшім втручанням в функціонування приватнекапіталістичного господарського механізму, то у 80-і роки більші надії почали покладатись на автоматичне ринкове регулювання останнього.

Проте механізм державного регулювання не відкидаєть­ся. Практикується більш гнучке поєднання його з ринковим регулюванням. Механізм індикативного планування заміню­ється стратегічним.

Чітко виявились два нових підходи в державному регу­люванні ринкового господарства: імакрорегіулювання, зас­новане на податково-бюджетному і кредитно-грошовому ін­струментарії, та індустріальна політика, спрямована на структурну перебудову економіки.

Кредитно-грошове регулювання націлене на отримання інфляційного зростання цін, переборення тенденцій знецінен­ня грошей в обігу. Використовуючи «обережну» грошово-кредитну політику, спрямовану ка отримання зростання гро­шових доходів, країни Західної Європи добились зниження темпів інфляції. Макроекономічна політика державних ор­ганів у країнах Західної Європи спрямована на створення максимально сприятливих умов для приватного прибутково­го нагромадження капіталу.

Перебудова податкових систем здійснюється в бік змен­шення масштабів оподаткування фірм 1 ступеня перерозпо­ділу національного доходу через систему подоходного подат­ку. У 80-х роках практично в усіх країнах Західної Європи відбувалось скорочення соціальних витрат з державного бюджету. Сповільнилось зростання державних інвестицій, а в деяких випадках мало місце їх скорочення в промисло­вість та інфраструктуру.

Структурна політика країн Західної Європи спрямована на зростання виробничого потенціалу і динамізацію еконо­мічного розвитку. Це здійснювалось шляхом денаціоналізації економіки і приватизації частини державної власності в про­мисловості і сферах інфраструктури. Особливо активно ці процеси відбувались у Великобританії та Франції.

Разом з тим у 80-і роки одночасно у ряді країн Західної Європи — Франції, Австрії, Греції, Іспанії - ще деякий час діяв радикально-рефирмістський варіант неокейнсіянської моделі регулювання соціально-економічних процесів. Держа­ва й надалі активно втручалася в економіку і сферу праці.

В системі державного регулювання головну роль стали відігравати питання довгострокового зростання, сприяння розвитку малого бізнесу, стимулювання науково-технічного прогресу. Проведення циклу робіт від наукових досліджень до виробничого використання вимагає великої концентра­ції фінансових, матеріальних, інтелектуальних ресурсів, то­му держава втручається в розвиток. НТП. Вона фінансує зна­чну частину ресурсів на роз. виток науково-дослідних кон­структорських робіт, підготовку наукових і технічних кадрів.

Європейські країни виробили засоби стимулювання рин­кових підприємств (венчурного бізнесу), які працюють на найновіших напрямках науково-технічного прогресу, шляхом безпосереднього виділення державних кредитів, зниження оподаткування на біржові доходи, надання державних га­рантій.

Особливістю сучасного західноєвропейського ринку є ін­теграція і перехід від внутрідержавного до міждержавного його регулювання. І на національному і на міждержавному рівнях здійснюється певне втручання в господарське життя ЄС з боку Комісії Європейської співдружності. Ради Мініст­рів ЄС, Європейського парламенту і суду ЄС.

Американська модель Сучасна ринкова економіка СІІІА є не стихійною, а регу­льованою державою. Основою цього є те, що поряд з при­ватною тут існують інші альтернативні форми власності, включаючи колективну (суспільну). Тому, по суті, ринкова економіка в США є змішаною економікою.

Як і в Західній Європі, у США механізм державного ре­гулювання пройшов декілька етапів. На початку 70-х років у режимі жорсткого адміністративного регулювання перебували такі галузі економіки США, як залізничний транспорт, цивільна авіація, автомобільний, вантажний транспорт, те­лефонний зв’язок і т. д. Основними причинами введення жо­рсткого регулювання даних галузей економіки були обме­ження монополії і обмеження конкуренції. В ролі основних методів застосовувались пропонування процедур ціноутво­рення або пряме встановлення цін, тарифів, обмеження цін і тарифів, обмеження. доступу в галузь, лімітування норм прибутку, на капітал. В арсеналі елементів державного регулювання ринку США важливе місце зайняло державне програмування економіки, яке охопило розробку як загаль­нонаціональних, так і регіональних програм.

У 80-і роки США, як і ряд західноєвропейських країн, відмовились від традиційної системи регулювання, яка грун­тувалась на кейнсіанській моделі і замінили її системою, ос­нованою на проведені політики монетаризму і економічної теорії «пропозиції». Держава регулює відносини сторін, за­безпечує їх свободу, стимулює чесну ділову активність і ка­рає тих, хто ігнорує право та інтереси суб'єктів ринку. Особ­ливістю такого регулювання в США є дозвільний характер замість заборонного. «Економіка пропозиції», для якої ха­рактерна ідея центральної ролі ринку, була покладена в основу функціонування економіки в політиці Р. Рейгана.

Наприкінці 70-х початку 80-х років процес «дерегулювання» розгорнувся у першу чергу в найбільш регульованих галузях. Поряд з плюсами — зростання продуктивності, зниження цін і розширення споживчого вибору, дерегулю-ванпя мало і мінуси. Посилення конкуренції викликало дея­кі порушення умов безпеки на транспорті, ріст безробіття і падіння заробітної плати в дерегульованих галузях. В кре­дитно-грошовому секторі дерегламентація призвела до за­криття ряду місцевих банків і відділень, а також зростан­ня цін обслуговування і скорочення можливості вибору пос­луг. Тому, хоч і повернення до режиму регулювання в попе­редніх формах, очевидно, не відбувається, адміністрація США і надалі практикує застосування певних форм дер­жавного регулювання ринку.

В умовах сучасної ринкової економіки, яка характеризу­ється наявністю великої кількості не тільки малих і середніх підприємств, але й монополізованих комплексів, ринкове саморегулювання доповнюється і формується в механізм ці­леспрямованого макроекономічного регулювання.

При цьому зусилля держави концентруються на недопу­щенні монополізму, контролі за реалізацією антимонополь­ного законодавства, стимулюванні передових технологій.

В сучасний період держава виконує багаточисленні функ­ції за контролем економічної діяльності: видає закони, спря­мовані проти фальсифікації продуктів, здійснює митний ко­нтроль, регулює діяльність комунального і залізничного транспорту, контролює виконання законів про працю і соціа­льне забезпечення, встановлення мінімуму і максимуму цін, громадські роботи, національну оборону, національне і місцеве оподаткування, реалізацію постанов про мінімум заро­бітної плати, регулює зональні ціни.

В практиці державного регулювання економіки США широко використовується система державних замовлень. Фактично через систему державних замовлень тут створено такі галузі, як атомна, аерокосмічна промисловість, електро­технічна та інші. Дві третіх державних замовлень розмі­щується у виробництві засобів зв’язку, телемунікацій', елек­троніки, енергетики тощо. Основним інструментом державно-монополістичного господарювання та регулювання замов­лень державою є федеральна контрактна система. Через цю систему урядові органи щорічно роблять різним секторам економіки 20 млн. замовлень.

У регулюванні ринку США важливу роль відіграє кредитно-грошове регулювання. Цю функцію виконує центральний банк США (ФРС), який підпорядкований і підзвітний кон­гресу США, здійснює певну грошово-кредитну політику, здійснює контроль за грошовою масою і кредитом в еконо­міці. Основними методами регулювання ринку банком є ре­гулювання розмірами банківських резервів і маніпулювання обліковими ставками. Центральний банк е емісійним цент­ром США і виконує функцію управління державним боргом.

Важливе місце в регулюванні ринку США відводиться фіскальній політиці. Суть її полягає у встановленні держав­ного оподаткування і державних витрат з таким розрахун­ком, щоб вони допомагали гасити коливання економічного циклу, сприяли, високому рівню зайнятості, обмежували ін­фляцію або пом’якшували дефляцію (застій).

Чільне місце в системі регулювання економіки США зай­має регулювання платіжного балансу і сфери валютних від­носин. Якщо виникає дефіцит платіжного балансу, то це вик­ликає валютну нестійкість. В таких випадках стимулювання економічного зростання традиційними засобами кредитно-грошової і фіскальної політики неефективне. Тому держава різними методами регулює зовнішню торгівлю. Одним із методів такого регулювання є, наприклад, заміна податку на прибуток корпорацій, які здійснюють експортні операції, податком на добавлену вартість, тобто заміну прямого по­датку непрямим. Як метод, що стимулює розширення товар­ного .експорту, застосовується надання кредитів іноземним державам. З метою регулювання експорту та імпорту капіта­лу використовується метод зміни ставки банківського процен­ту. Його підвищення стимулює введення короткострокових спе. кулятивних ставок капіталів, і, навпаки, зниження обліко­вої ставки викликає відплив цього виду капіталу за кордон. В сфері зовнішньо-економічних відносин держава регулює валютні курси.

Таким чином, пряме і непряме (опосередковане) втручан­ня держави в економічне життя США грунтується на систе­мі теоретично обгрунтованих і перевірених господарською практикою методів і важелів, які є універсальними.

Японська модель

Японія належить до країн, у яких оптимально поєднують­ся регулююча і спрямовуюча роль держави з функціонуван­ням механізмів ринку.

Особливістю економіки Японії є те, що основою її ринко­вого господарства є державно-корпоративні структури. В зв’язку з цим, незважаючи на порівняно невелику питому вагу державної власності (а в останні роки навіть проведе­на денаціоналізація електроенергетики і залізничного транс­порту, системи телефонного і телеграфного зв’язку), сучас­на японська економіка відрізняється від західно-європейсь­кої і економіки США значно вагомішою роллю державної участі.

В Японії склалась розвинута система державного про­грамування. Для виконання функції регулювання розроб­кою і реалізацією макроекономічних проектів тут створена система органів програмування і регулювання, підпорядкова­них Економічній Консультативній Раді.

Починаючи з післявоєнних років, в країні здійснюється серія довгострокових планів економічного розвитку. Зокре­ма, були розроблені і реалізувались (або реалізуються) та­кі. наприклад, як план розвитку території країни на 1960; 1970 р.р., план комплексного розвитку країни (1969;1985 р.р.), план реконструкції Японських островів (план Танаки), план «Інтегрованого розселення» на 1976;1990 рр. (ЗІР), програма трансформації економічної структури Японії. Остан­ня, по суті, є економічною стратегією розвитку Японії напере­додні XXI століття. Відповідальність за складання і реалі­зацію економічних планів несе державне Управління еконо­мічного планування. Воно застосовує в своїй роботі найновіші методи експертних оцінок, економічного прогнозування і програмування.

Другим напрямком державного регулювання в Японії є різні форми виливу на приватний капітал. Держава через Міністерство зовнішньої торгівлі і промисловості, Міністер­ство фінансів, Управління економічного планування, різні спеціальні комісії і комітети впливає на різні сторони еконо­міки: економічне зростання (темпи, структури власності, розвиток освіти і науки, на ціноутворення, політику кредиту і грошового обігу, на розробку стратегії зовнішньоекономіч­них зв’язків). Форми дії на приватний капітал в Японії охоп­люють систему жорстких юридичних заходів з відповідними формами контролю через адміністративний апарат і полі­цію, контроль з боку державних органів управління, систе­му економічних заходів (надання грошових субсидій, регу­лювання цін, введення додаткових податків, надання подат­кових пільг, застосування диференційованої кредитної полі­тики, політики прискореної амортизації). Так, зокрема, зав­дяки практиці прогресивних амортизаційних відрахувань ви­робники отримали можливість не тільки використовувати нове і найновіше устаткування, але, й забезпечити заміну морально застарілого устаткування навіть, тоді, коли не за­кінчився строк його фізичного зносу. Застосовуючи арсенал перерахованих економічних важелів, держава здійснює про­текціоністську політику в галузях і сферах суттєво важли­вих для Японії.

Японія має великий досвід державного управління нау­ково-технічним прогресом. Відома програма «Технополіс» втілює системний підхід до управління науково-технічною діяльністю і передбачає створення 19 міст науки, довгостро­кове планування випуску і збуту продукції, досягнення єди­ної думки «знизу вверх» — в реалізації науково-технічної політики, співробітництво між урядом і промисловістю на регіональному рівні.

Ефективність державного регулювання економіки в Япо­нії забезпечується наявністю «напівурядових організацій», які уособлюють злиття бізнесу і державного апарату.

Скандинавська модель Характеризується деякими особливими рисами державно­го регулювання, притаманними Данії, Фінляндії, Норвегії, Ісландії, Швеції, їх сутність полягає в тому, що тут успішно поєднуються приватна власність і ринкова конкуренція з уря­довими програмами, спрямованими на рівномірний розподіл прибутку, на підтримку непрацездатних, компенсацію втрат, зв’язаних з нестабільністю ринкової економіки. Відмінність скандинавської моделі від моделі держав Європейської спів­дружності - більший ступінь соціального захисту і забезпе­чення населення.

В системі державного регулювання країн Північної Єв­ропи можна виділити два періоди: ранній (від XIX ст. до Другої світової війни), для якого характерним є невтручан­ня уряду у функціонування ринку і фінансових інституцій, вільний розвиток приватних структур, участь уряду у роз­витку освіти і розвитку ринкової інфраструктури, пізній (пі­сля Другої світової війни), якому властиве запровадження жорсткого регулювання ринку, політики, спрямованої на підтримання низького рівня безробіття через збільшення сектора сфери послуг.

Спільним для політики скандинавських країн є прагнен­ня досягнення консенсусу в економічному розвитку (між при­ватною власністю і громадською діяльністю). Відмінності державного регулювання проявляються в особливостях по­єднання різних елементів та засобів регулювання в кожній країні даної групи.

В економіці скандинавських країн домінує Швеція, для якої характерна змішана економіка, поєднання ринкових відносин на конкурентних началах з активним втручанням держави в економіку. Це дозволяє виділити особливу Шве­дську модель ринкової економіки, як соціал-демократичний варіант розвитку. В структурі власності Швеції поєднується приватна, державна і кооперативна. Роль державного сек­тора полягає в акумуляції і перерозподілі значних грошових сум на соціальні та економічні цілі. Економічна політика де­ржави спрямована на такі цілі: підтримка високої і стабіль­ної зайнятості, забезпечення швидкого економічного зростан­ня, вирівнювання доходів, підтримка регіональної економі­чної рівноваги, досягнення прийнятливої стабільності цін, охорона навколишнього середовища, забезпечення роботою, співучасть у виробництві і зростання допомоги країнам, що розвиваються. Складовими елементами економічної політи­ки є податкова, грошова, політика на ринку праці, регіона­льна політика.

За обсягом державного втручання в економічне життя Швеція займає перше місце в світі. Центральний уряд робить вплив на економіку в основному через систему еконо­мічних важелів. Головний з них — державний бюджет. У 1989 р., наприклад, державні витрати досягли 61% валово­го внутрішнього продукту країни. Більше 50% державних витрат складають трансферні платежі (житлові субсидії, допомога на дітей, сільськогосподарські і промислові субси­дії, виплати державних процентів по державному боргу). Решта державних витрат — інвестиції та державне спожи­вання.

Для виконання функції державного регулювання тут при Міністерстві фінансів створено економічний відділ. Він складає декілька альтернативних варіантів економічного розвитку і програми, які носять характер рекомендацій для економічної політики уряду щодо частки нагромадження, роз­поділу ресурсів між різними сферами, стану платіжного ба­лансу.

Заслуговує на увагу сформована методика програмування, яка охоплює декілька етапів: збір інформації, перевірка ре­алістичності прогнозів і проектів з точки зору використання національного доходу на фонд нагромадження і фонд спо­живання, формування декількох варіантів розвитку.

У державному регулюванні економіки Швеції спостерігає­ться поєднання кейнсіанської ідеї регулювання «ефективного попиту» і підтримання рівня зайнятості з використанням різних методів стримування інфляції. Втрата соціал-демо­кратами Швеції політичної влади на парламентських вибо­рах в 1991 р. означає послаблення даної моделі регулюван­ня, але не свідчить про її безперспективність.

Шведська модель має певні недоліки і ряд позитивних рис, які доцільно було б врахувати, формуючи механізми державного регулювання економіки в Україні. Інфляція і відносно скромне економічне зростання стали результатом політики повної зайнятості і політики рівності. Небажання уряду застосовувати рестрективні податкові і грошові захо­ди в періоди високої кон’юнктури стало причиною неудач в підтриманні економічної стабільності, особливо у 80-і роки. Помилками шведської моделі є також те, що уряд покла­дав відповідальність за політику цін на профспілки, хоча за це відповідає уряд.

Разом з тим, політика вирівнювання через систему про­гресивного оподаткування і державних послуг дала хороший ефект. Заслуговує на увагу активна політика на ринку пра­ці. Очевидно, що затрати уряду на перепідготовку робочої сили і субсидії на підвищення мобільності дають більший ефект, ніж затрати коштів на утримання безробітних. Голо­вне, що шведська модель дозволяє обмежити стихію ринку і не боятися його, Для Фінляндії характерний високий рівень державного регулювання економіки і значна роль держави в підприєм­ницькій діяльності. Державні і напівдержавні компанії скла­дають 14% загального числа великих промислових компаній країни. Вони забезпечують 35% сумарних продаж, викону­ють 30% загального обсягу експортних операцій, зосеред­жують на своїх виробництвах 25% робочої сили.

Найважливішим інструментом державного регулювання економіки у Фінляндії є оподаткування. Податкові органи країни наділені правами дізнання і слідства. Система опо­даткування Фінляндії включає декілька прямих і непрямих податків. Основними прямими податками є державний подо-ходний податок, комунальний подоходний податок, майно­вий податок. Найважливішими непрямими податками є пода­ток з обороту, митні податки, зрівняльний податок і акцизи на автомобілі, алкогольні напої, тютюн і деякі інші товари.

У системі заходів державного регулювання значне місце займає забезпечення здорової і діючої конкуренції. Цими питаннями займаються Рада по вивченню конкуренції при Міністерстві торгівлі і промисловості, відомство з питань конкуренції, яким підпорядковуються губернські правління. В своїй роботі ці державні органи керуються антимонополь­ним законодавством Фінляндії, метою якого є «захист здо­рової конкуренції» від практики необгрунтованих обмежень. Згідно з фінським законодавством довільна приватна прак­тика може вважатись як така, що. обмежує конкуренцію, якщо вона знижує ефективність підприємницької діяльності, негативно впливає на операції інших компаній і веде до до­мінуючого становища на ринку. Відомство з питань конку­ренції може зобов’язати підприємців, які займають моно­польне становище на ринку, подати звіт про придбання під­приємств, закупку контрольного пакету акцій і т. п. Якщо підприємницька практика не відповідає антимонопольному законодавству, застосовуються заходи щодо усунення недоліків, санкції, які в окремих випадках закінчуються притяг­ненням до кримінальної відповідальності.

В рамках фіскального законодавства діяльність фірм по­вністю незалежна. Держава визначає лише загальні умови діяльності компанії через законодавство, грошову і кредит­ну політику, валютний контроль, оподаткування, правила техніки безпеки, норми щодо захисту навколишнього середо­вища, стандарти і т, п.

Велика роль держави у вироблені політики експорту, яка в значній мірі визначає розвиток Фінляндії.

У практиці державного регулювання країн Північної Єв­ропи заслуговує уваги механізм регулювання природоохорон­ної діяльності, який найбільш відпрацьований у Данії. Ін­вестиції на охорону навколишнього середовища в цій країні складають близько 7,5% сукупних державних інвестицій, що дозволило країні здійснити за останнє десятиріччя набли­ження до еталона екологічної цивілізованої держави'. Дер­жавна політика Данії спрямована на сприяння розвитку еко­логічно чистих виробництв, розробку безвідходних техноло­гій, технологій утилізації відходів виробництв і побуту, ви­робництва устаткування для охорони навколишнього середо­вища.

Моделі державного регулювання становлення і розвитку ринкового господарства в нових індустріальних країнах.

Особливістю розвитку нових індустріальних країн, до яких належить ряд країн Латинської Америки (Аргентина, Мексика, Бразилія, Колумбія, Чілі), країни Південно-Схід­ної Азії (Південна Корея, Гонконг, Малайзія, Таїланд, Фі-ліпіни, Індія, Пакистан, Сингаііур, Тайвань) є глибо­кі внутрішні перетворення, зміцнення демократії, струк­турна перебудова економіки. Це супроводжується змі­нами в системі державного управління: згортання, впливу бюрократії на економічні процеси, обмеження сфери діяль­ності державного сектора межами економічної доцільності. Ринковий механізм нових індустріальних країн формується на основі правового державного регулювання, яке опирається на історичні, культурні, національні традиції. В них відсутнє стремління до універсалізації, домінує свобода у виборі форм і засобів розвитку. У зв’язку з цим розглянемо декілька моделей. Індійська модель регулювання характеризується тим, що уряд активно включався у виробничий процес, регулюючи масштаби, технології, напрямки інвестиційних проектів в пе­ріод макроекономічної стабільності. Від кінця 1970;х років у кількох галузях промисловості практику надмірного регу­лювання було, фактично, скасовано. Це дало можливість підвищити темпи економічного зростання у 80-х роках, але соціальні проблеми залишились досить гострими.

Бразильська модель регулювання характеризується як приклад успішного здійснення імпортозамінюючої політи­ки, яка забезпечила протягом останніх десятиріч високі темпи економічного зростання.

Південно-корейська модель державного регулювання є прикладом унікального поєднання жорсткого державного планування та ринкового механізму. Але особливість регу­лювання полягає в тому, що держава взяла на себе ті га­лузі економіки, які є не під силу приватному бізнесу, і ви­робничу та соціальну інфраструктури, енергетику, транспорт, видобувну промисловість. Державний план носить індикати­вний характер, містить конкретні орієнтири для підприємств. У своїй практиці, починаючи з 60-х років, Корея запрова­дила імпортозамінюючу політику, а з 70-х років — застосо­вує більш ліберальні підходи до державного регулювання економіки. Ступінь адміністративного регулювання в Півден­ній Кореї, як і в інших східно-азіатських державах, складає не більше 10%. Це дало можливість досягти надзвичайно високих темпів економічного зростання (приблизно 9% в 1967;1987 рр.). Державне регулювання економічного життя Республіки Корея включає планування макроекономічних показників, застосовування кредитних і податкових заходів стимулювання експорту і обмеження імпорту, жорсткий ко­нтроль за фінансовою сферою, банківське регулювання гро­шового обігу і безпосереднє управління державним сектором.

Заслуговує уваги цілеспрямована науково-технічна по­літика Південної Кореї. Тут розроблено законодавство в сфе­рі технологічного трансферту, яке, як правило, передбачає обов’язкове ліцензування, отримання ліцензіатом дозволу від державних органів на придбання технологій за кордоном і ввезення їх в країну, обов’язкову реєстрацію контрактів, ва­лютно-митний контроль над ліцензійними витратами на підприємствах, який включає обмеження ставок платежів, на­дання гарантій передачі технології хоча б частково для міс­цевого виробництва. Держава сприяє підприємцям в органі­зації технологічного виробництва. Так, зокрема, Міністерст­во торгівлі і промисловості брало на себе зобов’язання пе­редавати їм найновіші технології, розроблені урядовими або університетськими науково-дослідними організаціями.

В Південній Кореї застосовують заходи адміністративно­го і фіскального характеру для стимулювання науково-дос­лідних і конструкторських робіт, 3 цією метою використо­вуються пільги, заходи фінансової підтримки, програми сти­мулювання зв’язку між наукою і виробництвом. Важливими функціями державного регулювання розвитку науки і техніки є створення розвинутої науково-технічної інфраструктури, підготовка національних кадрів, інформування підприємств про наявні види технологій і устаткування, надання допомо­ги в адаптації технологій,.

Моделі азіатських країн Гонконгу, Тайваню, Сингапуру, як і Південної Кореї, в значній мірі запозичені з Японської моделі державного регулювання, і хоча характеризуються вони різним ступенем втручання держави в економіку (втру­чання уряду в Сингапурі, наприклад, вище, ніж у Гонконзі), в них деякі спільні риси.

Спільним є відсутність абсолютизації ролі державного сектора. Державне регулювання проявляється в тому, що держава установлює правила розподілу ресурсів і принципи регулювання цін, ставок процента і валютних курсів, по­датків. Держава бере на себе функції посередника між суб'єктами економічних відносин, які здійснюють заощад­ження. та інвестиції, експортерами та імпортерами.

Принципова відмінність ринкового механізму східно-азіатських країн полягає у великій взаємній відповідальнос­ті фірм і держави, заснованій на спеціальних методах забез­печення дисципліни економічних відносин, через покарання поганих виконавців і відзначення кращих, шляхом викорис­тання набору важелів економічного контролю.

Об'єктом державного регулювання є динамічна збалан­сованість попиту на кваліфіковану .робочу силу і системи її підготовки. В азіатських ПІК велика питома вага витрат в державному бюджеті на освіту. У Південній Кореї, наприк­лад, у 80-і роки вона досягла 22%'.

Слід також відзначити активну стимулюючу роль дер­жави у вивозі капіталу, що сприяє зростанню надходжень у формі прибутків і дивідендів на вкладений капітал і доз­воляє компенсувати відплив з країн прибутків і дивідендів іноземних фірм. Так, наприклад, кожен тайванець може пе­реказати без обмежень за кордон до 5 млн. дол. У Південній Кореї право експорту капіталу регулюється Законом про сприяння освоєнню ресурсів за межами країни. Якщо на пер­ших порах закордонні капіталовкладення дещо обмежувались (у зв’язку з низьким рівнем норми внутрішніх нагромаджень), то у 80-і роки обмеження на такі інвестиції поступово знизи­лись, зараз така діяльність навіть отримує, в разі необхіднос­ті, фінансову підтримку з боку держави.

У сфері державного регулювання НІК знаходиться експорт та імпорт робочої сили, який дозволяє отримати в результа­ті цієї роботи значний економічний ефект.

Результатом державного регулювання є продуманий ви­бір галузевих пріоритетів, формування ключевих галузей, індустріалізація економіки, перехід від імпорторозміщення до експортної орієнтації, високих технологій і наукомісткого виробництва.

Питання про успіх регульованої економіки в азіатських країнах залишається відкритим. Найбільш поширеними що­до цього серед економістів є три точки зору: уряди цих держав спрямували свою діяльність на забезпе­чення конкурентноспроможності на світовому ринку, не намагаються ігнорувати дію ринкових сил, якщо захід не досягає мети — відмовляються від ньогоуряди намагалися подолати упередження проти експорту, торговельні режими залишаються зовнішньоорієнтова-ними;

втручання в економіку Цих країн було значно м’якшим, ніж у більшості країн, що розвиваються.

Китайська модель. Від 1950 по 1978 р. китайська економі­ка була в основному економікою централізованого плануван­ня. З 1978 року в Китаї проводилась економічна реформа, яка охопила три етапи: сільську лібералізацію (передачу земель в оренду і вивільнення цін на власницьку ініціативу ферме­рів), відкриття економіки для міжнародної торгівлі, розши­рення самостійності промислових підприємств. При цьому сформувався подвійний підхід до державного регулювання: збереження державного контролю за державними підприєм­ствами і розвиток недержавних підприємств поза контролем держави. Зараз у Китаї великі державні підприємства зали­шаються об'єктом централізованого планування, хоча пито­ма вага продукції, охопленої централізованим плануванням зменшується. Іншими словами, в країні сформувалась двосекторна економіка.

Основні економічні функції держави в сучасному Китаї зводяться до формування наукової стратегії і формування народногосподарських планів в ціломуузгодження регіона­льних і галузевих планів та господарських зв’язківактивно­го впливу на економічне ринкове середовище через розроб­ку нормативних актів, удосконалення системи цін, податків, кредитівскладання планів розвитку науки, техніки і їх ак­тивного впровадження у виробництвосприяння розширен­ню дії внутрішнього і зовнішнього ринків, включення в їх сферу підприємств, надання їм необхідної інформації про кон’юнктуру ринків, можливості економічного співробітниц­тва.

З розвитком ринкових відносин державне регулювання переорієнтовується з безпосередньої участі в капітальному будівництві, розвитку матеріальною 'виробництва та інфра­структури на мобілізацію і розподіл ресурсів, використан­ня податкової системи, механізмів грошового обігу, ціноут­ворення.

Державне регулювання економіки східноєвропейських країн в період переходу до ринку В залежності від строків переходу до ринкового господар­ства країни Східної Європи можна поділити на дві групи: перша — Югославія, Угорщина, Польща, де ці процеси розпоч-ались декілька десятиріч тому, і друга — Болгарія, Чехія, Словаччина, Румунія, колишня НДР, які приступили до реформ наприкінці 80-х — початку 90-х років. Відповідно до цього вони відрізняються рівнем нагромадженого досвіду в сфері регулювання економіки.

Якщо експерименти використання ринкових відносин, які застосовувались країнами першої групи в попередні періоди (в 50-і, 60-і роки) грунтувались на концепції можливості рин­кового господарства в умовах соціалізму, то моделі форму­вання ринку країн другої групи базуються на ідеї ринку або чисто капіталістичного типу, або заснованого на моделі «змі­шаної економіки».

Жорстке тотальне і часткове м’яке регулювання економіки

Державне регулювання економіки може бути жорстким, прямим і частковим, м’яким. Вперше форма жорсткого державного регулювання економіки була запроваджена в колишньому СРСР. Щоб зрозуміти суть і причини домінування такого способу державного регулювання еко­номіки у молодій державі, слід звернутися до історії. Перехід від політики військового комунізму, до непу дав могутній імпульс розвиткові радянської планово-економічної думки. Залежно від того, як розглядалися проблеми регулювання економіки, формувалися два основні напрями у плануванні - теологічний і генетичний.

Теологічний напрям (Г.Кржижанівський, С. Струмилін, В. Моги­льов, Н. Ковалевський) відстоював примат цільових установок в плані, директивні методи управління, регламентацію діяльності підприємств, об'єднань, трестів — інакше кажучи, те, що сьогодні називається адміністративною системою. Прихильники генетичного напряму (Н.Кондратьєв, В. Базаров, В. Громан та ін.), на противагу диктатурі плану, виступали за ринковий механізм господарювання, який значною мірою спирається на детальне вивчення стихійних процесів, виявлення законів ринку, їх розвиток, врахування кон’юнктури і т.ін. Фактично цій школі належала ідея плану-прогнозу, плану як передбачення розвитку еко­номіки. На початок 30-х років наукова дискусія перейшла у політичну площину, генетична школа була ліквідована, а прихильники репресо­вані, на практиці встановилося панування адміністративно-командного управління та директивного планування.

Сутність директивного планування як форми жорсткого держав­ного регулювання економіки полягає у тому, що держава здійснює скоординоване ведення господарства у масштабах країни через план, який за змістом є розкладкою обов’язкових завдань для учасників суспільного виробництва і є юридичним законом. При директивному плануванні товаровиробнику вказується, скільки і якої продукції слід виробити, куди, за якою ціною поставити. Такій системі відповідає адекватна система постачання ресурсів, суть якої полягає у цент­ралізованому розподілі і доведенні до товаровиробників фондів.

В основу цієї форми регулювання економіки покладені: передусім абсолютизація державної форми власності як основної й єдиноїкон­цепція управління як досягнення політичних результатів всупереч еко­номічній логіцірізке підвищення і специфічне тлумачення економічної ролі держави за соціалізму.

Здавалося б, на перший погляд, існуюча система відносин між державою і підприємством є зручною для обох сторін і може забезпечити повну збалансованість народного господарства. Водночас практика гос­подарювання за єдиним планом за часовий період понад 60 років довела неспроможність реалізувати це завдання. По-перше, жорсткий план націлює виробництво лише на те, що заплановано. А це, з одного боку, сковує товаровиробників у пошуках варіантів освоєння нових видів про­дукції, а з другого — ліквідує стимули саморозвитку. По-друге, для збалансованості розвитку народного господарства через план слід обчислити не лише прямі, а й опосередковані витрати на одиницю продукції. При номенклатурі продукції, яка перевищує десятки мільйонів її най­менувань, навіть найсучасгішим ЕОМ це не під силу. І хоча була розроблена модель міжгалузевого балансу, у практиці роботи централь­них органів планування вона використовувалася лише на рівні аналітичних і передпланових розрахунків. Через це не облічувалося і не пов’язувалося навіть однієї тисячної частки того, що вироблялося. З огляду на викладене механізм директивного планування перетворився у механізм відтворення диспропорцій. Крім того, це привело до зростан­ня товарно-матеріальних запасів, активної частини фондів, до зменшен­ня фондовіддачі, до тотального дефіциту.

Перехід до ринкових відносин передбачає скасування командно-адміністративних методів всеохоплюючого державного керівництва еко­номікою, створення системи часткового, м’якого державного регулювання ринку.

Сутність часткового, м’якого регулювання економіки, яке харак­терне для більшості країн світу, полягає у тому, що держава шляхом застосування адміністративних, економічних, правових важелів регулює поведінку товаровиробників, визначає перспективу розвитку національної економіки, виконує спрямовуючу функцію щодо реалізації довгострокових програм розвитку. При цьому вона може впливати на підприємства, фірми, корпорації, асоціації вільних підприємців шляхом впровадження певної податкової, кредитно-фінансової політики, анти­монопольного та інших юридичних законів, надання державних позик (субсидій, субвенцій), контролю за цінами і т.ін.

Функції та завдання державного регулювання економіки

Основними функціями державного регулювання — залежно від рівня і компетенції державних органів, які їх здійснюють є: регулювання макроеконо-мічних пропорцій;

розроблення та реалізація науково-технологічної, інвестиційної та соціальної політики;

фінансування фундаментальних досліджень у галузі суспільних, природничих і технічних наук за рахунок бюджетних коштів і кредитів;

економічний захист власних пріоритетних виробництв;

розроблення регіональної політикифінансування заходів соціальне та культурної політики;

пом’якшення впливу кризових явищсоціальний захист населення;

вироблення вимог з охорони навколишнього середовища та його відтворення;

захист особи, підприємництва, інтересів держави, майнових та інших прав громадянорганізація інвестиційної діяльності.

На перехідний період до ринку до цих функцій додається: фор­мування інститутів державного регулювання, створення інфраструктури й умов функціонування ринку.

Для виконання функцій регулювання ринку держава в особі уряду (відповідних економічних органів) в центрі і на місцях має в своєму розпорядженні певні права, матеріальні і фінансові ресурси. Іншими словами, за економічну основу державного регулювання і господарю­вання править спеціально створений для цього централізований фонд державних засобів (бюджетний фонд), а також засоби виробництва, будови, споруди, які перебувають у власності держави.

Функції та завдання державного регулювання економіки суттєво відрізняються на перехідний період до ринку і на період сформованих ринкових відносин. На сучасному етапі основними завданнями державних органів управління в Україні є:

створення умов для зайнятості працездатного населення і забез­печення соціального захисту громадян;

охорона навколишнього середовища та забезпечення раціонального природокористування;

формування фінансово-бюджетної політики та її реалізація через механізм оподаткування, розподіл та перерозподіл бюджетних асигну­вань;

кредитно-грошове регулювання, контроль за грошовим обігомпроведення цінової політики;

здійснення зовнішньоекономічної діяльності та організація міжурядових відносин, створення державного валютного фонду- «розвиток місцевого самоврядування;

розміщення державних замовлень на виробництво продовольства, товарів та послуг, що фінансуються з держбюджету;

управління виробництвом електроенергії, розвитком енергетичної бази України та забезпечення нею народногосподарських потреб;

організація внутрішньодержавних комунікаційних мереж і шляхів сполучень (залізничний, автомобільний, морський, річковий, повітряний транспорт), інженерних комунікацій (трубопроводи, лінії електромереж, кабельні мережі) та їх комутація у міжнародну систему;

здійснення заходів щодо конверсії;

реалізація програм роздержавлення, приватизації власності;

державна підтримка підприємництва, стимулювання конкуренціївиробленнямеханізмів та ефективно діючих структур захисту державного ринку;

стимулювання модернізації технології, інноваційної діяльності ос­воєння нових видів продукції та послуг;

забезпечення найраціональнішого викбристання земельних ре­сурсів, раціонального розміщення на території України промислових споруд і об'єктів;

забезпечення належного рівня профілактики та охорони здоров’я, безкоштовного лікувацня хворих у державних медичних закладах;

безкоштовне забезпечення досягнення достатнього мінімуму за­гальної та спеціальної освіти в державних школах і спеціальних на­вчальних закладах;

організація розвитку національної культуриорганізація діяльності національної пошти, телеграфу та інших видів зв’язку;

інформування населення з внутрішньота зовнішньедержавних питань через державні засоби масово? інформації,.

Елементи і засоби державного регулювання економіки

Аналіз економічної ситуації в Україні та практика державного регулювання у країнах з розвинутою економікою свідчить, що до складу основних елементів державного регулювання ринку включають: правове і адміністративне регулювання, цільові комплексні програми, державне підприємництво, індикативне планування, стратегічне планування, бюд­жетно-фінансове, грошово-кредитне та цінове регулювання, структур­но-інвестиційну, галузеву, науково-технічну, соціальну політику та ін.

Державне регулювання грунтується на певній системі засобів впливу на ринок, їх можНа розділити на дві великі групи: засоби прямого державного впливу (державне замовлення і ліміти, фінансування цільових комплексних програм і деяких галузей з де­ржавного бюджету і т.ін.) та засоби опосередкованого впливу (подат­ки, субсидії, ціни тощо).

Серед основних засобів державного регулювання слід виділити законодавчі акти;

прогнози розвитку народного господарства і кон’юнктури ринкуцільові комплексні програмиліміти;

державні замовлення і державні контрактидержавні інвестиції;

держбюджет, бюджетні дотації, субсидії, субвенції, пільгиподатки і податкові пільгидержавні кредити;

операції з державними цінними паперами на відкритому ринкусоціально-економічні нормативирізні галузеві норми і стандартинорми амортизації;

система фіксованих, граничних і вільних цініндексування цін;

індексубання доходів населеннявстановлення прожиткового мінімуму і заробітної плативстановлення єдиної тарифної системивстановлення заробітної плати «.державних установахвстановлення системи пенсій, стипендій, допомогліцензіїмитні податки та збори .

Суб'єкти і об'єкти державного регулювання економіки Державне регулювання ринкової економіки в Україні здійснюється державними органами республіки (рис.4). їх можна розділити на дві великі незалежні групи: 1) підпорядковані Верховній Раді- 2) підпорядковані Кабінету Міністрів. Перша група суб'єктів регулю­вання утворюється Верховною Радою України і функціонує в рамках законодавства України. Передусім до ЇЇ складу входять незалежні орга­ни, що керуються тільки законом і при відхиленні їх діяльності від Закону справу вирішує лише судце Державна інспекція торгівлі цінними паперами (нагляд за фондовою біржею), Державна інспекція організованого товарного ринку (нагляд за товарною біржею). Державна екологічна інспекція, Державна архітектурно-будівельна інспекція, Дер­жавна інспекція організації безпечного бедення робіт в народному гос­подарстві, Державний антимонопольний комітет" Державна податкова інспекція, Державне агентство економічної, екологічної та соціальної безпеки.

Верховній Раді України безпосередньо підпорядковуються Націо­нальний банк України, Міністерство статистики. Головне архівне уп­равління національної безпеки. Фонд деожавного майна. До органів, які підпорядковуються Кабінету Міністрів, належать міністерства і державні комітети (див. рис.4). Вони виконують функції щодо захисту держави та особи і державного регулювання економіки, в тому числі економічного регулювання, управління державно-моно­полістичним комплексом товарів і послуг, розвитку соціальної інфраструктури, сприяння розвитку ринкових відносин.

Макроекономічне регулювання в Україні переважно здійснюють Міністерство економіки, Міністерство фінансів, Міністерство праці.

Управлінням розвитку соціальної інфраструктури займаються міністерства: охорони здоров’я, соціального захисту населення, освіти, культури.

Державно-монополістичну організацію виробництва продукції та послуг, а також сприяння розвиткові ринкових відносин забезпечують Міністерство енергетики і електрифікації, Міністерство зв’язку, Міністерство транспорту. Міністерство машинобудування, воєнно-про­мислового комплексу та конверсії, Міністерство сільського господарства та продовольства, Міністерство у справах будівництва та архітектури, Міністерство охорони навколишнього середовища, Міністерство промис­ловості, Державне управління митного контролю.

Органи державного управління, які безпосередньо підпорядковані Верховній Раді, здійснюють державне регулювання переважно із застосування грошово-кредитної політики і правових важелів, а органи підпорядковані Кабінету Міністрів — через державне підприємництво й індикативне планування.

У процесі розвитку ринкових відносин структура суб'єктів держав­ного регулювання та їх функції можуть зазнати певних змін, але суть їх діяльності лишається сталою і полягає у впливі на об'єкти державного регулювання з метою ефективної реалізації економічної політики дер­жави.

Об'єктами державного регулювання, ринку є сфера під­приємництва, інфраструктура ринку, некомерційна сфера діяльності. Взаємодія суб'єкту та об'єкта в процесі державного регулювання залежить від прийнятої в державі міри втручання її в економіку, але будь-якому випадку має грунтуватися на вимогах об'єктивних еко­номічних законів, стимулювати (а не стримувати) розвиток під­приємництва.

Межі державного регулювання Параметри регулювання ринку мають певні межі, визначені са­мою його природою. Ринок не є пасивним середовищем, яке автоматично змінюється під тиском зовні. Як спільність суб'єктів господарювання, які, крім спільних, мають свої власні інтереси та мотиви поведінки, він сприймає державні заходи лише там і тоді, коли вони коригують (а не ігнорують) мотиви ринкових агентів. Світова практика проілюструвала певні недоліки надмірного втручання держави в економіку. Посилення державного втручання в економіку пригнічує ініціативу ринку, покла-даючи на нього додаткові витрати (витрати на дотримання державних вимог і стандартів, утримання бюрократичного апарату тощо). Держава, як і інші господарські агенти, не застрахована від помилок й прора-хунків.

У цьому зв’язку основними принципами створення системи дер­жавного регулювання економіки в Україні є такі:

розумної достатності - державі перепідпорядковуються тільки ті економічні функції, які ні за яких умов не можуть виконувати нижче-стоящі ланки господарської системи (виробники та інші суб'єкти рин­кових відносин) внаслідок обмеженої компетгентносгі;

адекватності - система державних регуляторів економіки та си­стеми їх застосування мають відбивати реально існуючий стан соціально-економічного розвитку;

поступовості - командно-адміністративні регулятори заміню­ються економічними у міру того, як для цього створюються об'єктивні умови у вигляді процесів роздержавлення, демонополізації, привати­зації, стабілізації економіки, створення ринкової інфраструктури.

МЕТОДИ ДЕРЖАВНОГО РЕГУЛЮВАННЯ Сутність і класифікація методів державного регулювання Державне регулювання економіки здійснюється за допомогою ар­сеналу методів. Під методами державного регулювання економіки слід розуміти способи впливу держави в особі законодавчих і виконавчих органів на сферу підприємництва, інфраструктури ринку, неко­мерційний сектор економіки з метою створення або забезпечення умов їх діяльності відповідно до національної економічної політики, їх можна прокласифікувати за двома ознаками. За формами впливу на суб'єкти ринку методи державного регулювання розділяють на дві групи: методи прямого і методи непрямого опосередкованого впливу. До першої групи слід віднести методи адміністративного характеру, засновані на застосуванні таких засобів впливу, як державні замовлення, різного роду ліміти, централізовано встановлені ціни, обмеження, штрафи, дозволи, ліцензії, квоти тощо, а також методи, засновані на застосуванні бюджету як джерела дотування, цільового фінансування окремих суб'єктів і сфер діяльності. До методів непрямого, опосередкованого впливу належать ті, що не прямо регламентують поведінку суб'єктів ринку, а через ство­рення певного середовища для його діяльності, яке мотивує ту або іншу його поведінку. До складу методів непрямого впливу слід віднести податкове регулювання, регулювання через політику прискореної амор­тизації, методи стимулювання конкуренції тощо.

Залежно від застосування засобів впливу на ринок розрізняють правові, адміністративні, економічні, в тому числі фінансово-бюджетні і кредитно-грошові методи регулювання ринку. Механізм поєднання методів прямого і непрямого регулювання, правових, адміністративних і економічних може бути різним — залежно від ступеня розвитку рин­кових відносин, фінансової і економічної ситуації в країні. З розвитком ринкових відносин, задіянням у процесі регулювання інститутів ринку методи прямого впливу, адміністративні, як правило, поступаються місцем опосередкованим, економічним.

Правові і адміністративні методи регулювання економіки

Правові методи регулювання розвитку економіки здійснюються шляхом прийняття законів і законодавчих актів Верховної Ради Ук­раїни, нормативних актів Уряду (декретів, постанов), видання указів Президента, а також вироблення механізму їх реалізації і контролю. Закони, законодавчі і нормативні акти визначають об'єкт регулювання, зміст регулювання, відповідальність юридичних і фізичних осіб за їх невиконання. Закони здійснюють функцію довгострокового правового регулювання, а укази, нормативні акти, як правило, — короткостроко­вого, або оперативного. Пакет Законів, які регулюють економічні відносини в Україні, напрацьовується. Основними чинними на сьогодні законами є: «Закон про власність», «Про банки і банківську діяльність», «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конку­ренції», «Про оподаткування доходів підприємств і організацій», «Про банкрутство», «Про інвестиційну діяльність», «Про захист іноземних інвестицій в Україні», «Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності», «Про форми власності на землю», «Про освіту», «Основи законодавства України про культуру», «Про зайнятість населення», «Про оплату праці», «Про державне мито», «Про єдиний митний тариф», «Про мінімальний споживчий бюджет» та ін. Зміни і доповнення до законів передбачаються відповідними законодавчими ак­тами, постановами Верховної Ради України, постановами і декретами Кабінету Міністрів.

Важливе значення для розвитку ринкових відносин і зокрема об­меження монополізму і розвитку здорової конкуренції має антимоно­польне законодавство. За умов розвинутої ринкової економіки монополізм і конкуренція перебувають у діалектичній суперечності. Крім цього, суперечність між тенденцією до монополізму і необхідністю збереження конкурентного клімату, як основної рушійної сили еко­номічного розвитку, переборюється, як правило, шляхом зовнішнього регулювання. Звичайно, цю функцію беруть на себе державні і гро­мадські органи, завдання яких — пошук і визначення в кожному конкретному випадку оптимального співвідношення рівнів монополізації і конкуренції та вироблення антимонопольних регуляторів.

Особливість економіки України полягає у тому, що за відсутності ефективної конкуренції тут склався надзвичайно своєрідний і небезпеч­ний тип монополізму. У колишньому СРСР ідея монополізму з самого початку була закладена у саму модель господарського механізму. Най­небезпечнішим є те, що в Україні поки що є причини, які дають грунт для монополізму: збереження деяких принципових рис адміністративно-командної .системи, стійкість і масовий дефіцит у народному госпо­дарстві, який перетворює виробників дефіциту товарів на монополістів.

Основні принципи антимонопольного регулювання діяльності суб'єктів господарювання визначені у законах України «Про розвиток конкуренції і обмеження' монополістичної діяльності», «Про демоно­полізацію та конкуренцію». Згідно з цими документами забороняється:

обмеження або припинення виробництва товарів, необхідних для ринку;

нав’язування контрагенту невигідних йому умов угоди або інших умов, які непередбачені ним;

відмова від збуту або закупівлі, які дискримінують учасників гос­подарського обороту за відсутності альтернативних джерел постачання або збуту;

нав’язування громадянам примусових заходів продажу товарупорушення порядку використання вільних цін або завищення де­ржавних і верхньої межі регульованих цін;

порушення обсягу збуту або закупівлі, які дискримінують учас­ників господарського обороту за відсутності альтернативних джерел по­стачання або збуту.

Для здійснення державного контролю за розвитком конкуренції і обмеженням монополістичної діяльності в Україні створено Антимоно­польний комітет.

Адміністративні методи регулювання ринку виражають по суті пряме управління з боку держави і включають застосування системи державних замовлень і контрактів, державне підприємництво, застосу­вання державою санкцій і штрафів, ліцензій, дозволів, квот, встанов­лення норм і стандартів, які регламентують вимоги до якості робіт, послуг, продукції, до організації виробничих процесів, операцій на внутрішньому і зовнішньому ринку тощо.

Суть адміністративних методів виявляється багатогранне — за­лежно від обраного засобу управління суб'єктами ринкової діяльності. Так. ліцензування як адміністративний метод державного регулювання здійснюється з метою недопущення на споживчий ринок неякісної про­дукції, впорядкування підприємництва у видах діяльності, які не можуть регулюватися ринком.

Ліцензії - спеціальні дозволи, які видаються суб'єктам під­приємницької діяльності на здійснення окремих її видів. До таких видів діяльності в Україні належать: пошук та експлуатація родовищ, корис­них копалин, ремонт мисливської зброї, виготовлення та реалізація медикаментів, хімічних речовин, пива, горілчаних, лікерних, коньячних виробів, виробництво і реалізація тютюнових виробів, здійснення вете­ринарної, медичної, юридичної практики, утримання ігрових закладів і ще деякі види діяльності. Дозволи (ліцензій видаються також спеціалізованим підприємствам на здійснення посередницької діяльності при приватизації майна державних підприємств, на здійснення діяльності по оформленню та реєстрації документів щодо права власності на квартири (будинки).

Дозволи необхідні на діяльність по випуску та обігу цінних па­перів, експорт деяких видів товарів, на право здійснення операцій з валютними цінностями.

Квотування як метод державного регулювання означає пряме встановлення державою для учасників монополістичної діяльності їх частки у виробництві, збуті або експорті продукції. Квота також відображає частку, частину, норму, яка в чомусь допускається (наприк­лад, імпортна квота). В Україні квоти застосовуються як кількісна межа товарів певних категорій, дозволених для ввозу в країну. У даному випадку вона несе у собі завдання найбільш ефективно і економне використовувати іноземну валюту, захистити власні виробництва, збе­регти рівень зайнятості населення. Квота встановлюється і на вивіз (експорт) деяких видів продукції.

Система санкцій — це заходи, які передбачає держава або зако­нодавство проти порушення або невиконання суб'єктами ринку встанов­лених умов діяльності. Як економічні санкції держава може встанов­лювати сплату неустойки, штрафу, пені за невиконання певних зо­бов'язань, вилучення виручки від незаконної діяльності до державного бюджету тощо. Економічні санкції передбачаються і в міжнародних договорах, пов’язаних з обміном товарів, наданням кредитів та з іншими економічними відносинами між країнами.

Запровадження системи норм і стандартів як адміністративний метод державного регулювання ринку означає пряму регламентацію діяльності суб'єктів господарської та іншої діяльності у сфері праці, якості продукції, охорони навколишнього середовища з боку держави через встановлення міри або вимог щодо їх стану. Норма — науково обгрунтована міра суспільне необхідних затрат ресурсів на виготовлення одиниці продукції (виконання робіт, надання послуг) заданої якості. Норматив — поелементна складова норми, яка характеризує ступінь використання ресурсу на одиницю виміру (продукції, роботи, поверхні, обсягу і т.ін.).

До основних норм, якими держава регулює різні сфери діяльності в Україні, слід віднести норми і нормативи затрат праці, норми і нор­мативи капітальних вкладень, норми і нормативи витрат і запасів си­ровини, норми і нормативи охорони навколишнього середовища тощо.

Стандартизація — це встановлення єдиних норм за типами, мар­ками, параметрами, розмірами і якістю виробів, а також за величинами вимірювань, методами випробовування, контролю і правилами упаков­ки, маркування і зберігання продукції, технології виробництва. Об'єктами стандартизації є конкретна продукція, норми і нормативи, вимоги, методи, терміни, позначення і т.ін., які мають перспективу багаторазового використання і застосовуються в науці, техніці, різних галузях народного господарства, а також у міжнародних економічних відносинах. Дотримання державних стандартів є обов’язковим для всіх суб'єктів ринкової діяльності.

Особливе місце у складі адміністративних методів займає механізм державних замовлень, контрактів та управління майном, що є у загаль­нодержавній власності.

Економічні методи державного регулювання У країнах з розвинутою ринковою економікою основним еко­номічним методом регулювання ринку виступає кредитно-грошове ре­гулювання. Це зумовлене тим, що кредитно-грошова система є тим економічним середовищем, у якому відбуваютьсА усі найважливіші гос­подарські процеси в ринковій економіці.

Знаряддям грошового і кредитного регулювання є центральний банк. Суть його діяльності в грошово-кредитному регулюванні полягав у здійсненні контролю за грошовою масою і кредитом в економіці. Якщо економічна активність на ринку погіршується і йде спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Але якщо витрати стають загрозливо збиткови­ми, внаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, 'він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит.

Провідним інструментом державного грошово-кредитного регулю­вання у перехідний до ринкової економіки період є Національний банк України, який покликаний виконувати функції загальнодержавної резервноі системи. Головне завдання Національного банку України — створення стабільного неінфляційного розвитку економіки держави. По­ява цього завдання зумовлена відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносна самостійність кожної з них.

Конкретні дії Національного банку за умов ринкових відносин мають зводитися до впливу на процеси формування попиту і кон’юнк­тури позичкового капіталу, здійснення емісії, контролю за грошово-кре­дитною системою, концентрації тимчасово вільних чи обов’язкових резервів інших банків.

Основними методами кредитно-грошового регулювання є регулю­вання розмірів банківських резервів, які кожний комерційний банк дер­жави зберігає у центральному банкуманіпулювання обліковими ставкамиоперації на відкритому ринку (купівля або продаж централь­ним банком деяких видів цінних папарів). Регулювання розмірів обов’язкових резервів, які тримають комерційні банки проти своїх де­позитів, центральний банк використовує у випадках, коли потрібно збільшувати або зменшувати платіжні засоби в країні, а ординарні засоби грошово-кредитного регулювання не дають такого ефекту. Якщо центральний банк підвищує норму обов’язкових резервів комерційних банків, це призводить до збільшення в них кредитних активів. І навпа­ки, якщо норма обов’язкових резервів знижується, обсяг кредитних ресурсів у комерційних банках зменшується.

Маніпулювання обліковими ставками грунтується на тому, що комерційні банки продають центральному банку цінні папери, переваж­но комерційні векселі. Такий продаж називають обліком. Облік цінних паперів править у руках центрального банку за важель регулювання кредитних ресурсів комерційних банків відповідно до кон’юнктури рин­ку. Якщо, наприклад, центральний банк ставить завдання стримати циклічний підйом, збити інфляцію, він підвищує облікову ставку і цим самим змушує комерційні банки, в свою чергу, підвищувати процентні ставки за кредити, які надаються суб'єктам господарювання. У таких випадках починають утримуватися від кредитів, в результаті зменшу­ються інвестиції в господарство, скорочується попит.

Якщо центральний банк здійснює ліберальну грошово-кредитну політику, має місце протилежний ефект.

Втручання центрального банку в ринок цінних паперів полягає в тому, що він виставляє на вільний ринок державні короткострокові зобов’язання — облігації, векселі, бони, сертифікати. Якщо банк про­дасть на ринку цінних паперів більшу кількість, наприклад, державних облігацій, їх курс почне неминуче знижуватися. Останнє зумовить зро­стання доходу тих, хто придбав такі облігації, а це, в свою чергу, справить вплив надоходність усіх інших видів цінних паперів. Ко­мерційні банки, в свою чергу, підвищать процентні ставки за надані кредити, що спричинить зниження ділової активності. Вплив операцій центрального банку на відкритому ринку менш прямолінійний, але більш оперативний і ефективний, ніж облік векселів і регулювання резервів комерційних банків.

Зважаючи на те, що механізм ринку в економіці перехідного періоду України ще не працює, грошово-кредитний механізм регулю­вання не відпрацьований, економіка регулюється переважно за допомо­гою фінансово-бюджетних методів.

Сутність фінансово-бюджетних методів регулювання полягає у встановленні державного оподаткування і державних витрат з таким розрахунком, щоб вони гасили коливання економічного циклу, сприяли високому рівню зайнятості, обмежували інфляцію або пом’якшували дефляцію (застій).

Система бюджетного регулювання в Україні є сукупністю засобів розподілу доходів та витрат між ланками бюджетів різного рівня. Бюд­жетна система складається з загальнодержавного (республіканського) та місцевих бюджетів. Визначено функції кожної ланки бюджетної систе­ми, їхні доходні джерела, закріплено право кожної ланки бюджетної системи на самостійний бюджет, основу якого становлять власні і закріплені законом доходи по всіх ланках бюджетної системи.

Використання фінансово-бюджетних методів зводиться до маніпулювання ставками податків, державними витратами з метою вста­новлення рівноваги на ринку. Якщо в економічній системі спо­стерігається активізація попиту і розвиток інфляції, уряд підвищує податки на доходи підприємців і населення і водночас обмежує державні витрати. Навпаки, якщо в економічній системі з’являються .ознаки де­пресії, ставки податків знижуються, бюджетні витрати зростають.

Держава, використовуючи бюджет, здійснює фінансову участь і фінансову допомогу у розвитку окремих галузей і сфер діяльності. Ре-. спубліканський бюджет забезпечує необхідними засобами фінансування заходів у деяких галузях економічного та соціального розвитку, які мають загальнореспубліканське значення. До них належать об'єкти на­родного господарства, які перебувають у сфері монопольної діяльності держави, заходи по цільових науково-технічних програмах, розвиток сфер некомерційного сектору економіки (освіти, охорони здоров’я, куль­тури тощо).

Витрати з державного бюджету здійснюються не лише у вигляді прямих державних інвестицій, прямого фінансування, а й у таких фор­мах, як субвенції, дотації, субсидії. Дотації (трансферти) — особливий вид асигнувань з державного бюджету, який служить для збалансування доходів і видатків місцевих бюджетів та покриття касових збитків ок­ремих державних підприємств. Субсидії - допомоги, які здійснює де­ржава з державного бюджету з метою підтримки певних видів підприємницької діяльності, сфер і галузей народного господарства, роз­виток яких моє важливе значення для економіки. Субвенції - один із видів державної фінансової допомоги місцевим органам влади або окре­мим галузям економіки, що надаються на конкретні цілі. Субвенції використовуються також на санацію підприємств і організацій, яким загрожує банкрутство.

Перехід до ринкової економіки пов’язаний із запровадженням цілісної податкової системи. Через податки держава ставить єдині ви­моги до підприємств, організацій та інших юридичних осіб щодо ефек­тивного ведення господарства. Податкова система у світовій практиці державного регулювання знаходиться в одному ряду з бюджетним фінансуванням пріоритетних напрямів і дією через процентну політику на грошовий обіг. У сучасному господарському механізмі податки по­кликані посилити правовий захист майнових інтересів підприємств, об'єднань, стимулювати підвищення ефективності виробництва, нада­ючи юридичну і фактичну можливість розпоряджатися доходами. Одна з особливостей сучасних систем оподаткування — стимулювання держа­вою розширеного відтворення і стримування прямого або прихованого використання капіталів для особистого споживання.

З 1993 р. в Україні чинні такі види податків: податок на добавлену вартість, акцизний збір, податок на прибуток доходи, екологічний по­даток, податок з власників транспортних засобів, податок на землю. З січня 1995 р. передбачається введення податку на власність.

Податок на добавлену вартість є частиною новоутвореної вар­тості, яка відшкодовується до державного бюджету на кожному етапі виробництва товарів, виконання робіт, надання послуг. Платниками податку на добавлену вартість є суб'єкти підприємницької діяльності, що перебувають на території України, а також міжнародні об'єднання та іноземні юридичні особи і громадяни, які здійснюють від свого імені виробничу чи підприємницьку діяльність на території України. Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), окрім їх реалізації за іноземну валютуб) для імпортних товарів (робіт, послуг), придбаних за іноземну валюту, різниця між цінами їх реалізації за національну валюту України та їх митною (закупівельною) вартістюв) різниця між цінами реалізації товарів (робіт, послуг) і цінами, за якими здійснюються розрахунки з постачальниками, для підприємств, які займаються посередницькою діяльністю. Держава встановлює пе­релік товарів, робіт, послуг, звільнених від податку. Акцизний збір — непрямий податок на високорентабельні та мо­нопольні товари (продукцію), що включається до ціни цих товарів (про­дукції). Платниками акцизного збору є суб'єкти підприємницької діяльності - виробники підакцизних товарів (продукції), а також суб'єкти підприємницької діяльності, які імпортують підакцизні товари (продукцію). Перелік товарів (продукції), на які встановлюється акциз­ний збір, та його ставки визначаються Кабінетом Міністрів України. Об'єкти оподаткування: а) обороти з реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів шляхом їх продажу, обміну на інші товари (про­дукцію, роботи, послуги), безплатної передачі товарів (продукції) або з частковою їх оплатоюб) обороти з реалізації (передачі) товарів •(про­дукції) для власного споживання, промислової переробки або для своїх працівниківв) митна вартість імпортних товарів (продукції), придбаних за іноземну валюту, окрім тих, по яких відповідно до єдиного митного тарифу стягується мито.

Акцизний збір обчислюють за ставками у процентах з продажу або у твердих сумах з одиниці реалізованого товару (продукції). Ставки акцизного збору є єдиними на всій території України.

Податок на прибуток встановлюється на валовий прибуток підприємства, який включає прибуток від діяльності підприємств, поза­реалізаційних операцій, а також інші доходи, не пов’язані з діяльністю підприємства (дивіденди, проценти, авторські права і ліцензії, інші кош­ти) і здобуті будь-яким способом. Платниками податку на прибуток є ті або інші господарюючі суб'єкти, банки, інші кредитні установи, фінансово-розрахункові центри, міжурядові організації, які мають дохо­ди в календарному році, а також неприбуткові організації, які мають доходи від комерційної діяльності. Держава визначає ставки податку на прибуток залежно від виду діяльності, а також пільги щодо податку. Податок на прибуток в Україні з травня 1993 р. був замінений на податок на доходи, а з жовтня 1994 р. його було відновлено.

Податок на землю як одна із форм плати за землю сплачується власниками землі та землекористувачами, окрім орендарів. Його розмір не залежить від результатів господарської діяльності власників землі, землекористувачів і встановлюється у вигляді платежів за одиницю площі в розрахунку на рік. Земельний податок використовується держа­вою як засіб стимулювання раціонального використання і охороби зе­мель, фінансування витрат на проведення землеустрою та моніторингу земель, розвиток інфраструктури населених пунктів. Середні ставки земельного податку встановлюються Верховною Радою України і уточ­нюються при зміні кадастрової оцінки земель. Верховна Рада України встановлює також пільги щодо земельного податку.

Окрім перелічених податків, підприємства, організації та інші юридичні особи в Україні відшкодовують: плату за природні ресурси, державне мито та обов’язкові платежі до позабюджетних спеціальних фондів — на соціальне страхування і формування Пенсійного фонду, на формування фонду Чорнобиля, фонду зайнятості, на проведення дорожніх робіт.

Згідно з концепцією нейтральності податкова система не повинна деформувати ринкових процеси і взаємовідносини, що складаються об'єктивно, Тимчасом досвід зарубіжних країн показує, що податки широко використовуються для регулювання темпів економічного зро­стання. Але податки як економічні регулятори діють тільки в певних межах, понад які вони дають негативні результати: замість надання економіці більшої контрольованості і збалансованості нерідко вони по­глиблюють диспропорції. Розширення системи податкового тиску веде до зростання бюджету. Високі податки справляють лише до певної міри негативний вплив на ефективність праці, збереження і підприємницьку діяльність, стимулюють тіньову економіку. І навпаки,-зниженням ставок і прогресії оподаткування стимулюється трудова ініціатива, збереження й інвестиції.

У системі державного регулювання широко використовується си­стема диференційованого підходу у наданні цільових податкових знижок і пільг, а також прогресивного оподаткування. Так, пільги щодо податку на прибуток б Україні запроваджуються щодо прибутку, використову­ваного. на реконструкцію і модернізацію активної частини виробничих фондів, на нове будівництво, розширення, введення і освоєння нових потужностей по виробництву товарів (робіт, послуг), затрати підприємства на проведення власними силами або науковими ор­ганізаціями науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, підготовку і освоєння нових прогресивних технологій і т.ін. І навпаки, додатково до податку на прибуток, встановленого щодо господарської діяльності, сплачується податок на прибуток, одержаний від посеред­ницьких операцій, лотерей, доходів від здавання в оренду приміщень і окремих видів майна, від казіно, гральних домів, відеосалонів тощо.

Одним із податкових методів державного регулювання є запрова­дження прискореної амортизації, яка дає змоіу у перші роки експлуа­тації машин і устаткування списати більшу частину їх вартості. Як правило, прискорена амортизація устаткування використовується для дослідних робіт, для виробництв технологічно складного устаткування, для фірм з витратами на НДіОКР, ліцензійних підприємств. Завдяки застосуванню прогресивних амортизаційних відрахувань виробники не тільки використовують нове та найновіше устаткування, а й практикують заміну морально застарілого, навіть якщо не ттоюв термін його фізичного зносу.

До економічних методів державного регулювання належить цінове регулювання.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ.

Сутність державної науково-технічної політики та головні канали її підтримки Науково-технічний прогрес — головний фактор розвитку суспільтвау цьому контексті державна науково-технічна політика є найважливішою складовою соціально-економічної політики України. Во­на визначає основні цілі, форми та методи діяльності держави у нау­ково-технічній сфері. Науково-технічна діяльність включає фундаментальні й прикладні наукові дослідження, а також доведення їх результатів до стадії практичного використання. Держава формує і реалізує науково-технічну політику, забезпечує соціально-економічні, організаційні та правові умови для формування та ефективного вико­ристання науково-технічного потенціалу, створює сучасну інфраструктуру науки і готує науково-технічні кадри, забезпечує де­ржавне фінансування та пріоритетне матеріально-технічне забезпечення фундаментальних досліджень, довгострокових державних науково-технічних програм, підтримку пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, здійснює державну підтримку всіх суб'єктів науково-технічної діяльності, організацію статистики у науково-технічній сфері, забезпе­чує створення ринку науково-технічної продукції, оцінює науково-технічний рівень досліджень, нових технологій і техніки, проводить експертизу науково-технічних проектів, встановлює зв’язки з іншими державами у науково-технічному співробітництві. Основні принципи державної науково-технічної політики: демократизація та децентралізація управління у сфері науки і техніки;

врахування вимог екологічної безпеки;

підтримка (першочергова) науково-дослідних робіт, що забезпечу­ють вирішення найважливіших проблем розвитку України шляхом ви­бору науково-технічних пріоритетів;

збалансованість розвитку фундаментальних і прикладних дослідженьпідтримка конкуренції і підриємництва у науково-технічній сферістворення і розвиток ринку науково-технічної продукціїучасть науково-технічної громадськості у формуванні та реалізації державної науково-технічної політики.

Функції з реалізації державної науково-технічної політики, що здійснюють органи державної влади і органи державного управління п’яти рівнів:

І рівень — Верховна Рада УкраїниII рівень — Уряд України;

III рівень — міністерства, відомства та інші центральні органи управління;

IV рівень — місцеві органи державної влади і управлінняV рівень — організації, установи та підприємства, що беруть участь у проведенні науково-технічної політики.

Верховна Рада України визначає основні цілі, напрями та правові основи діяльності у науково-технічній сфері, встановлює обсяги бюд­жетного фінансування наукових досліджень, відрахувань бюджетних коштів до Державного фонду фундаментальних досліджень, Державного інноваційного фонду та розміри державного резерву матеріально-гехнічних і сировинних ресурсів для забезпечення науково-технічної діяльностізатверджує пріоритетні напрями розвитку науки і техніки та перелік національних програм і обсяги фінансування за кожною з нихстворює систему кредитно-фінансових, податкових та митних ре­гуляторів у науково-технічній політиці.

Уряд України здійснює розподіл коштів бюджету, призначених для фінансування наукових досліджень. Державного інноваційного фон­ду та інших державних фондів, організацію розроблення національних та державних науково-технічних програм, механізму їхньої реалізації та контроль за їх виконанням, організацію і координацію робіт щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності, визначає порядок формування і використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності, розробляє економічні, правові та ор­ганізаційні механізми стимулювання науково-технічної діяльності, ук­ладає міжнародні угоди у сфері науково-технічного співробітництва.

Міністерства та відомства реалізують науково-технічну політику у підпорядкованій галузі. Центральними органами державного уп­равління України, що виконують функції управління розвитком науки і техніки, є Міністерство економіки (зведений відділ економічних ре­форм та науково-технічної політики) і Державний комітет розвитку науки і техніки. До організаційних структур, які беруть участь у про­веденні державної науково-технічної політики, належать сертифікаційні служби, організації науково-технічної експертизи, інформації, ре­спубліканські та місцеві фондиїх діяльність спрямована на підтримку науково-технічної сфери.

Науково-технічна діяльність загальнодержавного значення здій­снюється за рахунок бюджету та державних позабюджетних фондів. Для фінансування та матеріально-технічної підтримки заходів щодо забез­печення розвитку і використання досягнень науки і техніки в Україні створюється Державний інноваційний фонд. Інші види науково-технічної діяльності реалізуються за рахунок власних та залучених коштів для інноваційної діяльності всіх суб'єктів науково-технічної сфе­ри. Держава створює пільгові умови фінансування за рахунок цих коштів, визначає обсяг кредитних ресурсів для забезпечення наукової інноваційної діяльності та порядок надання пільг по кредитах.

Пряме державне регулювання розвитку науки та техніки Державне регулювання науково-технічної діяльності включає пря­ме державне регулювання розвитку науково-технічної сфери і державне регулювання умов науково-технічної діяльності. Пряме державне регу­лювання здійснюють за допомогою таких форм і методів, як: визначення державних пріоритетів розвитку наукит і техніки, формування і ре­алізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення (державного контракту) у науково-технічній сфері, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, проведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, фор­мування та заохочення науково-технічних кадрів. Функцію визначення пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснює Верховна Рада України за поданням Уряду України. Основою для визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки є комплексний прогрес соціально-економічного та науково-технічного розвитку України з обов’язковим аналізом його варіантів. Останній грунтується на системі часткових науково-технічних про­гнозів, які розроблЛються на всіх рівнях управління народним господар­ством і всіх стадіях науково-технічного прогресу.

Розвиток науково-технічного прогресу передбачає такі шість послідовних стадій: фундаментальні дослідження, прикладні дослідження, розробки (конструкторські, технологічні, проектні, ор­ганізаційні), підготовка виробництва, серійне биробництво й експлуа­тацію.

Об'єктами прогнозів при прогнозуванні розвитку фундаменталь­них досліджень є напрями досліджень, очікувані результати, можливі наукові та економічні ефекти, поточні витрати і капітальні вкладення. Об'єктами прогнозів розвитку прикладних досліджень є вибір і обгрун­тування найважливіших наукових проблем, які забезпечують мож­ливість прискорення науково-технічного прогресу з метою економічного і соціального розвитку країни, визначення народногосподарських потреб в різних видах продукції, визначення її типорозмірів, зниження ма­теріалета енергомісткості.

Прогнозування фундаментальних та прикладних досліджень здійснюють за допомогою системного аналізу і синтезу, методів експер­тних оцінок, сценаріїв, побудови «дерева цілей», морфологічного аналізу. Це дозволяє провести структуризацію проблем, знайти доцільну Послідовність рішень, отримати варіанти кількісних оцінок, вибрати най­кращі напрями досліжень.

Прогнозування розробок здійснюється головними інститутами міністерств і відомств разом з інститутами Академії наук України. Го­ловне завдання цих прогнозів полягає у виборі найперспективніших розробок, які суттєво впливають на зростання продуктивності праці, скорочення витрат матеріалів на одиницю продукції, раціональне вико­ристання природних ресурсів. При прогнозуванні на стадії розробок застосовуються методи визначення потреб, комбінації методів екстрапо­ляції та методів експертних оцінок.

При прогнозуванні підготовки виробництва прогнозом охоп­люється підготовка діючих підприємств до випуску нової техніки, будівництво підприємств для випуску нових засобів і предметів праці.

При прогнозуванні стадії експлуатації об'єктом прогнозування виступає нова техніка, яка надходить у виробництво і в особисте споживання, експлуатація розвіданих запасів нафти, газу та інших ре­сурсів. У прогнозуванні на стадіях підготовки виробництва, серійного виробництва й експлуатації застосовують методи експертних оцінок, екстраполяції, факторного аналізу, імітаційні методи, систему укрупне­них балансових розрахунків.

За кожним пріоритетним напрямом розвитку науки і техніки виз­начаються державні органи та наукові організації, які розробляють кон­цепцію відповідного напряму розвитку науки і техніки з визначенням цілей, очікуваних економічних і соціальних результатів, структурних змін у виробництві внаслідок його реалізації та обґрунтовують необхідні для цього витрати. Концепція розглядається Урядом України і після її схвалення є основою для формування державних науково-технічних програм щодо виконання наукових досліджень, створення та освоєння нових видів техніки і технології.

Державні науково-технічні програми є основним засобом ре­алізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки. Вони формуються і реалізуються на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах (див. підрозд. 11.2). По кожній з державних науково-технічних програм Уряд України визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм необхідні повноваження, зок­рема право розпоряджатися ресурсами.

Для стимулювання участі суб'єктів науково-технічної діяльності в розвитку фундаментальних досліджень, у розробці та освоєнні прин­ципово нових технологій, науково-технічної продукції, створюваних, як правило, відповідно до науково-технічних програм та за конкурсними проектами державних органів, а також державних фондів, що підтримують науково-технічну діяльність, вводиться державне замов­лення (контракт) у науково-технічній сфері.

Державне замовлення (контракт) у науково-технічній сфері, як правило, забезпечується фінансуванням та підтримується матеріально-технічними ресурсами і видається виконавцям на конкурсних засадах.

Держава забезпечує бюджетне фінансування фундаментальних досліджень і розробок, робіт, що виконують у рамках пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, прикладних науково-технічних роз­робок, результати яких мають загальнодержавне значення, робіт, пов’язаних з науково-технічним співробітництвом на основі міждержав­них угод.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального розвитку України розроблюються показники: обсягів фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт, державних замовлень (контрактів) на проведення фундаментальних та най­важливіших прикладних досліджень, розроблення та освоєння нових технологій, показники науково-технічних програм. Як інформаційні ви­користовуються розрахункові узагальнюючі показники ефективності на­уково-технічного прогресу.

Невід'ємним елементом державного регулювання науково-технічною діяльністю є державна науково-технічна експертиза, яка проводиться з метою забезпечення наукової обгрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-еко­номічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.

Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів і, зокрема, забезпечує їх підготовку, сприяє підготовці і перепідготовці її за межами України, запроваджує систему атестації кадрів, встановлює обов’язковий мінімум науково-технічних знань для кожного рівня освіти, встановлює державні та іменні премії у галузі науки і техніки.

Важливою формою державного регулювання є створення і функціонування системи науково-технічної інформації. Це передбачає організацію територіальних мереж первинного збирання та обробки усіх видів науково-технічних даних, державних центрів, наукових бібліотек, сприяє відкритості і загальнодоступності інформації.

Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов’язаних із створенням, захистом і використанням промислової власності та винаходів.

Метрологія, стандартизація і сертифікація у науково-технічній сфері означає встановлення загальних принципів або характеристик щодо науково-технічної продукції, що є об'єктом стандартизації, технічних вимог, яким повинна відповідати науково-технічна продукція, правил — метрологічних, санітарних, технологічних, організаційних і екологічних та інших вимог щодо виробництва науково-технічної про­дукції. В Україні, які в інших країнах, введено державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил суб'єктами науково-технічної діяльності. Цю функцію виконує Державний комітет України з стан­дартизації, метрології та сертифікації (Держстандарт України) та його територіальні органи. Держава законодавче забезпечує захист права власності суб'єктів на науково-технічну продукцію, створює необхідні економічні умови для міжнародного науково-технічного співробітництва.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Сутність і особливості інвестиційної політики України за умов переходу до ринку У широкому розумінні слова інвестиції - це види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладають в об'єкти підприємницької діяльності та інших видів діяльності, внаслідок чого створюється при­буток (доход) або досягається соціальний ефект. У цій главі аналізуватиметься лише та частина інвестицій, яка спрямовується на відтворення основних фондів. Такі інвестиції називають капітальними вкладеннями.

Інвестиції реалізуються через інвестиційну діяльність інвесторів або учасників цієї діяльності. Нині в Україні є такі інвестори (учасники інвестиційної діяльності): підприємства, організації та інші юридичні особи України та іноземних держав, громадяни України та іноземних держав, держава Україна та іноземні держави.

Політику держави щодо механізмів здійснення інвестиційної діяльності, а також пріоритетних напрямів інвестицій називають інвестиційною політикоюце найважливіша складова економічної політики держави. Інвестиційна політика держави в будь-який момеьт розвитку економіки зумовлена цілим рядом факторів: станом основних виробничих фондів і ефективністю їх використанняступенем розвитку форм власності і рівнем централізації управліннятипом відтвореннярівнем науково-технічного прогресуструктурою суспільного виробниц­тва і завданнями щодо її зміни. Особливість інвестиційної політики держави в Україні визначається ситуацією, яка склалася в інвести­ційному комплексі та в інвестиційній діяльності. Їй властиві:

надзвичайно низькі темпи оновлення виробничого апарату, внаслідок чого основним фондам промисловості, транспорту та будівництва властиве 50−60%-не зношення;

зниження інвестиційної активності суб'єктів господарської діяльності - підприємств, організацій, інших юридичних осіб;

різке зниження питомої ваги нагромадження, яка становить близь­ко 17,4% національного доходу;

деформована структура економіки у бік гіпертрофії оборонної і видобувної промисловості, її витратний характер;

зниження питомої ваги амортизаційних відрахувань у структурі витрат на фінансування технічного розвитку підприємств;

хронічний дефіцит оборотних засобів підприємств за умов інфляції, через що виникає необхідність використання кредитних ре­сурсів;

напруженість державного і місцевого бюджетів, внаслідок чого скорочуються можливості бюджетного фінансування інвестицій.

Із стадії інвестиційного буму Україна перейшла у стадію інвестиційної стагфляції.

З огляду на це інвестиційна політика України включає: 1. Збільшення частки інвестицій у технічне переозброєння і ре­конструкцію. Приріст виробничих потужностей за рахунок нового будівництва здійснюватиметься лише у випадках, коли запровадження такої потужності визначене як пріоритетне. Для активізації діяльності підприємств у технічному переозброєнні виробництва пропонується ви­користовувати кошти, отримані від приватизації. 50% коштів від при­ватизації держава повинна віддати на підтримку його технічного розвитку як кредит на максимально пільгових умовах, включаючи і безпроцентний кредит.

2. Нарощування у міру можливості частки нагромаджень у національному доході і внутрішньому валовому продукті. З цією метою пропонується на наступні 3−5 років встановити, що у видатках бюджету України обсяг витрат на інвестування розвитку народного господарства повинен бути фіксованим щодо обсягу валового національного продукту.

3. Збільшення частки капітальних вкладень за рахунок власних коштів підприємств і скорочення питомої ваги централізованих капітальних вкладень. Спрямування державних інвестицій на будівництво об'єктів пріоритетних галузей у кожному конкретному ви­падку може здійснюватися лише за умов, що вони є частиною реалізації конкретної програми, а їх реалізація забезпечує: технологічний прорив економіки, оновлення виробничого апарату і розвиток експортного по­тенціалужорстку економію, ресурсозбереження, зниження ма­теріаломісткості, застосування економчно чистих технологійпроведення робіт з технічного переозброєння і модернізації у межах 1−2 років з метою поліпшення якості і підвищення конкуреитоздатносгі виробів.

4. Переорієнтація інвестицій у пріоритетні галузі народного гос­подарства з метою реалізації структурної перебудови економіки. Пріоритетними галузями, в які першочергово спрямовуватимуться цен­тралізовані інвестиції, є:

технічне переозброєння і модернізація підприємств галузей АПК (харчової, м’ясно-молочної, рибної, мукомельної, комбікормової промис­ловості), лісової і деревообробної, легкої, медичної;

структурна перебудова у машинобудівному і оборонному комп­лексі, їх конверсія у напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, складно-побутової техніки, запасних частин для авто­мобілів, мотоциклів, механізмів для сільського господарства і садово-го­роднього інструменту;

розвиток паливно-енергетичного комплексу України для тепло-енергозабезпечення потреб держави і підприємств хімічної і нафто­хімічної промисловості, пов’язаних з випуском полімерних прогресивних і конструкційних матеріалів та виробівпідтримка металургійної промисловості;

підтримка охорони навколишнього природного середовища, спо­рудження природоохоронних об'єктів.

Пріоритети, звичайно, уточнюватимуться у міру змін, що відбуватимуться в економіці України, але вони матимуть соціальну орієнтацію.

5. Розширення джерел фінансування капітальних вкладень. Окрім традиційних (централізовані капітальні вкладення за рахунок держав' ного і місцевих бюджетів, кошти підприємств і організацій, колгоспів), розширюється частка державного кредиту, коштів населення, кредитів комерційних банків. Поступово передбачається створення одного з най­важливіших елементів ранкової економіки — ринку капіталів. Нині діють лише окремі його елементи (банківська система, випуск акцій, державних цінних паперів).

6. Залучення іноземних інвестицій і кредитів. Для цього передба­чається дозволити комерційним банкам проводити усі зовнішньоеконо­мічні операції, створити пільгові умови для інвестиційних компаній та фондів.

Інвестиційна політика держави здійснюється через механізм де­ржавного регулювання.

Загальна-характеристика механізму державного регулювання інвестиційної діяльності.

Інвестиції (у даному разі беремо капітальні вкладення) — це, як відомо, лише витрати, які самі по собі перетворитися в основні фонди не можуть, їх реалізація здійснюється в процесі інвестиційної діяльності. Стосовно капітальних вкладень така діяльність виражається у створенні проектно-кошторисної документації, виконанні будівельно-монтажних робіт та придбанні устаткування.

Механізм державного регулювання інвестиційної діяльності в Ук­раїні визначається Законом України «Про інвестиційну діяльність». Во­но здійснюється з метою реалізації економічної, науково-технічної і соціальної політики.

Державне регулювання інвестиційної політики визначається: 1) показниками економічного і соціального розвитку України- 2) ре­спубліканськими і регіональними програмами розвитку народного гос­подарства- 3) державним і місцевими бюджетами, передбаченими в них обсягами державного фінансування інвестиційної діяльності.

Державне регулювання інвестиційної діяльності включає уп­равління державними інвестиціями, а також регулювання умов такої діяльності і контроль за її здійсненням усіма інвесторами та учасниками.

Управління державними інвестиціями здійснюється загальнодер­жавними та місцевими органами державної влади. На макрорівні пи­тання регулювання інвестиційної діяльності та розвитку будівельного комплексу вирішує Міністерство економіки України, у складі якого є відділ будівельного комплексу та промисловості будівельних матеріалів, і Міністерство у справах архітектури та будівництва, у складі якого функціонує управління з реалізації інвестиційних програм і державного замовлення.

Управління державними інвестиціями включає планування, виз­начення умов і виконання конкретних дій щодо інвестування бюджетних і позабюджетних коштів. Основою для прийняття рішення про інвестування загальнодержавних бюджетних коштів є прогнози економічного і соціального розвитку Українисхеми розвитку і розміщення продуктивних силцільові науково-технічні і комплексні програмитехніко-економічні обгрунтування доцільності таких інвестицій. Виконання функцій щодо прийняття рішень з бюджетних асигну­вань в інвестиції вимагає створення системного підходу до визначення пріоритетів. На сьогодні вибір пріоритетних напрямів в Україні пов’язується з першочерговими завданнями стабілізації економіки, до­вгостроковими завданнями, спрямованими на перебудову економіки, і завданнями піднести рівень життя населення до раціональних норма­тивів й європейських стандартів.

Стратегія пріоритетів визначається на підставі відповідних цільових комплексних, галузевих (міжгалузевих) і територіальних про­грам. Це робиться у зв’язку з тим, що за умов скорочення бюджетних інвестицій держава не спроможна забезпечити розвиток усіх пріоритетних напрямів. Незважаючи на те, що Міністерство економіки України визначило пріоритетні напрями здійснення інвестицій у розвиток народного господарства України, державну підтримку мають про­грами, що є невідкладними, На основі здійснених розробок і необхідних розрахунків Верховна Рада України затверджує у складі основних напрямів економічного і соціального розвитку республіки обсяги державних інвестицій, здійсню­ваних за рахунок коштів республіканського бюджету.

Загальний обсяг бюджетних асигнувань спрямовується не лише на здійснення цільових комплексних програм, а й на розвиток соціальної інфраструктури загальнодержавного значення з формуванням переліку цих об'єктів.

Для пріоритетних об'єктів інвестування у соціальній сфері пере­дбачається дві форми інвестування — у вигляді: а) бюджетних асигну­ваньб) державного кредиту.

Соціальну сферу у містах і селищах міського типу передбачається розвивати за рахунок місцевих бюджетів відповідних Рад народних де­путатів. Заходи, пов’язані із аварією на Чорнобильській АЕС, фінансуються за рахунок відрахувань підприємств і організацій.

Усі розрахунки по інвестиціях і розподіл асигнувань за напрямами і міністерствами, відомствами здійснюють при формуванні державного плану соціально-економічного розвитку України.

У свою чергу міністерства і відомства конкретизують ці обсяги за відповідними програмами, напрямами і об'єктами та забезпечують цільове використання державних коштів через виконання завдань де­ржавного замовлення (державного контракту).

Республіканське державне замовлення на виконання робіт у капітальному будівництві - одна з основних форм реалізації загально­державних інвестицій. Замовлення (контракт) розміщується, як прави­ло, на конкурсні^ основі з урахуванням економічної вигідності того чи іншого замовлення. Об'єкти республіканського державного замовлення (державного контракту) приймаються до експлуатації у порядку, що визначається Кабінетом Міністрів України.

Державні (республіканські), міждержавні ти регіональні інвестиційні проекти та програми, що реалізуються за рахунок бюджет­них та позабюджетних коштів, підлягають обов’язковій державній екс­пертизі. У разі потреби експертиза окремих інвестиційних проектів і програм може здійснюватися експертними комісіями, створюваними Верховною Радою України.

Поряд із державним управлінням і державним фінансуванням інвестицій здійснюється регулювання умов інвестиційної діяльності. Ос­новні важелі такого регулювання:

система податків з диференціацією суб'єктів і об'єктів оподатку­вання, податкових ставок і пільг. З метою регулювання інвестиційного попиту Верховна Рада України може ввести диференційований податок на інвестиції;

проведення кредитної та амортизаційної політики, у тому числі шляхом прискореної амортизації основних фондів (пільги з амортизації можуть встановлюватися диференційовано для окремих галузей і сфер економіки, елементів основних фондів, видів устаткування);

надання фінансової допомоги у вигляді дотацій, субсидій, суб-венцій, бюджетних позик на розвиток окремих регіонів, галузей, вироб­ництва;

державні норми та стандартиантимонопольні заходироздержавлення та приватизація;

визначення умов користування землею, водою та іншими природ­ними ресурсамиполітика ціноутворення;

проведення експертизи інвестиційних проектівінші заходи.

Окрім засобів державного регулювання інвестиційної діяльності, передбачених Законом України «Про інвестиційну діяльність», як регу­лятори можуть виступати пільги, що надаються при виконанні держав­ного замовлення (державного контракту). Зокрема, за встановленою Концепцією державного замовлення на 1993 р. (постанова Кабінету Міністрів України від 21.08.92 р. за № 400) з метою підтримки держав­ного замовлення щодо запровадження в дію виробничих потужностей. об'єктів було передбачено:

зменшення ставки оподаткування доходу, отриманого від виконан­ня державного замовлення;

надання пріоритетного права на одержання короткоі довгостро­кових позик у комерційних банках-контрагентах Уряду;

проведення прискореної амортизації активної частини основних фондів.

Система регулювання умов інвестиційної діяльності не є стабільною і коригується залежно від економічної політики держави у кожний конкретний період, ступеня інвестиційної активності суб'єктів господарювання тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАРОДНОГОСПОДАРСЬКИХ КОМПЛЕКСІВ ПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА.

Склад народногосподарських комплексів промислового виробництва і загальна характеристика державного регулювання його розвитку Промисловість України включає такі галузі: електроенергетику, нафтовидобувну, газову, вугільну, торф’яну промисловість, чорну мета­лургію, кольорову металургію, хімічну та нафтохімічну промисловість, машинобудівну і металообробту, лісову, деревообробну та целюлозно-паперову, промисловість будівельних матеріалів, скляну та фарфоро-фа-янсову, легку, харчову, мукомольно-круп'яну, комбікормову, мікробіологічну, медичну, поліграфічну та інші галузі промисловості.

Галузевий поділ промислового виробництва покладений в основу галузевого державного регулювання і реалізується через систему міністерств і державних комітетів.

Об'єктами державного регулювання на макроекономічному рівні виступають міжгалузеві народногосподарські комплекси. Міжгалузевий народногосподарський комплекс — це єдина господарська система, яка включає в себе групу взаємозв'язаних галузей і покликана забез­печити потребу народного господарства у певному виді кінцевої про­дукції (послуг). Кожен комплекс містить ряд спеціалізованих галузей, технологічно, економічно і організаційно пов’язаних між собою.

До складу народногосподарських міжгалузевих комплексів про­мислового виробництва належать комплекси: паливно-енергетичний, ме­талургійний, машинобудівний, хіміко-лісовий. У паливно-енергетичний •комплекс входять галузі, які спеціалізуються на видобутку і збагаченні палива, геології, електроенергетиці та галузі електрофікації. Мета­лургійний комплекс об'єднує чорну та кольорову металургію. У маши­нобудівний комплекс включена основна частина підприємств галузей верстатобудування, важкого і середнього машинобудування, приладобудування. До хіміко-лісового комплексу входять підком-плекси хімічний і лісовий, які забезпечують випуск прогресивних ма­теріалів. Частина галузей промисловості є складовими агропромислового комплексу (мікробіологічна, борошномельно-круп'яна, комбікормова та інші галузі), інвестиційного (інвестиційне машинобудування, промис­ловість будівельних матеріалів), комплексу соціального розвитку (ви­робництво товарів народного споживання, легка, місцева промисловість).

Державне регулювання промислового виробництва здійснюють у складі Міністерства економіки України: департамент розвитку базових галузей промисловості та виробничої інфраструктури, у складі якого функціонують відділ економіки вугільної, нафтової та газової промис­ловості, відділ економіки чорної та кольорової металургії, відділ еко­номіки хімічного та нафтохімічного комплексів, відділ економіки розвитку енергетики, відділ економіки лісопромислового та лісогосподарського комплексів, відділ економіки машинобудівного та оборонного комплексудепартамент реалізації соціальної політики, у складі якого працює відділ економіки виробництва непродовольчих то­варів та послугдепартамент розвитку агропромислового комплексу складовою якого є відділ виробництва продовольчих товарів.

Суб'єктами державного регулювання промислового виробництва виступають Міністерство промисловості, Міністерство машинобудування, воєнно-промислового комплексу і конверсії, Міністерство енергетики і електрифікації, а також державні комітети з легкої та текстильної про­мисловості, з нафти та газу, вугільної промисловості, з використання ядерної енергії та деякі інші.

Залежно від типу галузей і форм власності державне регулювання промислового виробництва здійснюється у вигляді прямого державного управління об'єктами (підприємствами-товаровиробниками) і регулю­вання підприємницької діяльності у сфері виробництва промислової про­дукції.

Пряме управління промисловим виробництвом передбачає уп-. равління з боку міністерств об'єктами, що залишились у сфері державної власності, організацію монопольного виробництва деяких видів промис­лової продукції, індикативне планування, контроль і розподіл державою частини промислової продукції, що виробляється.

Вплив держави на розвиток товарного ринку реалізується через грошово-кредитну політику Національного банку України. Але за умов кризи, монополізму виробників та інших особливостей перехідного періоду до ринкових відносин найефективнішими засобами державного впливу на процеси виробництва промислової продукції є методиіндикативного планування, які реалізують державні органи, підпорядковані Кабінету Міністрів України.

У процесі формування індикативного плану вони визначають на­прями економічного розвитку машинобудівного, паливно-енергетичного, хіміко-лісового, оборонного комплексів, легкої та інших галузей промис­ловості, здійснюють прогноз необхідних обсягів промислової продукції, визначають орієнтовні обсяги виробництва продукції, виходячи з мінімальних потреб народного господарства і забезпечення населення продовольчими та промисловими товарами, розраховують потребу дер­жави у промисловій продукції, формують державне замовлення і дер­жавний контракт. Орієнтовні обсяги виробництва, промислової продукції, в тому числі державні замовлення (державні контракти), правлять за орієнтири для підприємств усіх форм власності для подаль­шого врахування останніми у ході складання виробничих планів підприємства.

У складі індикативного державного плану економічного і соціального розвитку розробляються: обсяги виробництва промислової продукції, виробництво товарів народного споживання, виробництво найважливіших видів продукції, що контролюються державою.

Важливими складовими плану є виробництво і поставка продукції до державних потреб, які забезпечуються через державний контракт і державне замовлення. Система державного контракту і державного за­мовлення в промисловості має задовольнити потреби держави у вироб­ництві продукції виробничо-технічного призначення, товарах народного споживання, а також державну підтримку найважливіших галузей на­родного господарства та виконання міждержавних угод.

До методів регулювання підприємницької діяльності в промисло­вому виробництві відносять:

державні дозволи та контроль розміщення промислових підпри­ємств на основі адміністративних важелів;

залучення промислових підприємств незавіежно від форм власності до виконання державних та регіональних цільових комплексних про­грамантимонопольні заходи;

застосування системи податків (податку на добавлену вартість, акцизного збору, податку на прибуток або доходи) і податкових пільг;

грошово-кредитне регулювання;

регулювання цін на деякі види промислової продукції аж до вста­новлення державних цін;

використання норм амортизації та інших норм та нормативів. Важливим напрямом державного регулювання підприємництва у промисловості є вироблення і реалізація програм державної підтримки.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ АГРОПРОМИСЛОВОГО КОМПЛЕКСУ (АПК).

Особливості становлення ринкових відносин в АПК і загальна характеристика механізму державного регулювання Агропромисловий комплекс України — це цілісна народногоспо­дарська система взаємопов'язаних в своєму розвитку галузей, які за­безпечують виробництво сільськогосподарської сировини та продо­вольства, їх заготівлю, зберігання, переробку і реалізацію населенню.

До складу функціонально-галузевої структури агропромислового комплексу входять три групи галузей і підприємств:

1. Галузі і підприємства, які виробляють засоби виробництва для усіх підрозділів АПКце тракторне і сільськогосподарське машинобуду­вання, машинобудування для тваринництва і кормовиробництва, легкої і харчової промисловості, виробництво мінеральних добрив і засобів захисту рослин, будівельних матеріалів, спеціалізованого автотранспор­ту і устаткування, меліоративної техніки, будівництво в АПК, вироб­ництво. спеціалізованого устаткування і приладів для галузей АПК, підприємства з промислової обробки гібридного і сортового насіння, комбікормова та мікробіологічна промисловість, підсобні господарства, зайняті виробництвом засобів виробництва для сільського господарства.

2. Галузі сільського господарства, які виробляють продукцію рос­линництва і тваринництва, а також лісове і ставкове господарство.

3. Галузі, зайняті заготівлею та переробкою сільськогосподарської продукції-, харчова та борошномельно-круп'яна промисловістьгалузі легкої промисловості, які здійснюють первинну переробку сільськогос­подарської сировини — первинна переробка бавовни, льону, вовни, пуш-но-хутрової сировинипідсобні промисли сільськогосподарських підприємств, які виробляю’ть борошно, масло, сир, переробляють овочі, фрукти. Ядром агропромислового комплексу є галузі сільського господар­ства. У своєму розвитку вони характеризуються певними особливостямице вплив природно-кліматичних факторів на характер і організацію виробництва, об'єктивна необхідність використання частини виробленої продукції як засобів виробництва, універсальність основного засобу ви­робництва — землі. Усе це зумовлює особливості становлення ринкових відносин в агропромисловому комплексі та особливості його державного регулювання.

Сутність аграрної політики держави у період становлення ринко­вих відносин полягає у проведенні земельної реформирозвитку різних форм власності на землю і господарювання- .ліквідаціїжорсткого адміністративно-державного управління у сільському господарствіспри­янні розвитку конкуренціїпоступовому відмовленні від обов’язкового встановлення державних замовлень (державних контрактів) на вироб­ництво і поставку сільськогосподарської продукціїрозробці і здійсненні цільових програм розвитку виробничої і соціальної інфраструктури на селі при фінансовій підтримці держави.

Земельні відносини в Україні регулюються Земельним Кодексом України та іншими актами законодавства України. Згідно з прийнятим законодавством в Україні є такі форми власності на землю: державна, колективна, приватна. Усі форми власності є рівноправними. Розпоря­джаються землею Ради народних депутатів, які у межах своєї компе­тенції передають землі у власність або надають у користування та вилучають їх. Відповідно до форм власності суб'єктами господарювання у сільському господарстві виступають державні сільськогосподарські підприємства (державні сортовипробувальні станції і сортодільниці, племінні заводи, конезаводи, господарства по вирощуванню хмелю, ефіроолійних, лікарських рослин, фруктів тощо), колекивні сільськогос­подарські підприємства (селянські спілки), сільськогосподарські коопе­ративи, сільськогосподарські акціонерні товариства, садівницькі това­риства, селянські (фермерські) господарства, орендні сільськогоспо­дарські підприємства. У зв’язку із появою нових форм госпрдарювання механізм директивного планування розвитку агропромислового комплек­су замінюється механізмом державного регулювання, заснованим пере­важно на економічних методах впливу на товаровиробників сільськогосподарської продукції та продовольства.

Метою державного регулювання аг­ропромислового комплексу є забезпечення населення продуктами хар­чування, а також іншими товарами з сільськогосподарської сировини в поєднанні з вирішенням соціальних та економічних проблем АПК в умовах становлення ринкових відносин і багатоукладності економіки. Функції державного регулювання на макрорівні виконують в складі Міністерства економіки України департамент розвитку АПК, який об'єднує відділи економіки розвитку сільського господарства, еко­номіки виробництва продовольчих товарів, аграрної реформи, Міністерство сільського господарства та продовольства та ряд державних комітетів (Державний комітет по земельних ресурсах, Державний комітет по рибному господарству і рибній промисловості та ін.).

Держава в особі відповідних органів управління виконує такі функції з регулювання розвитку АПК:

визначає пріоритетні напрями розвитку АПК та пріоритетні на­прями спрямування інвестицій на його розвиток;

встановлює механізм формування державних замовлень та контр­актів на поставку до державних ресурсів сільськогосподарської продукції та сировини;

здійснює індикативне планування розвитку АПКрегулює ціни на деякі види продовольствавизначає рівень орієнтовних закупівельних стартових цін і ме­ханізмів їх індексації відповідно до інфляційних процесів.

Цінове регулювання в сфері АПК здійснює департамент цінової політики Міністерства економіки України, у складі якого фунціонує відділ цін на продовольчі товари та продукцію сільського господарства.

Як і стосовно інших товаровиробників — Міністерство фінансів та Національний банк України встановлюють механізм фінансово-податко­вого і грошово-кредитного регулювання. Для цього використовують си­стему економічних важелів — податків і податкових пільг, диферен-. ційованих умов кредитування тощо.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ПРАЦІ.

Державне регулювання ринку праці, зайнятості і умов праці.

Ринок праці формується на підставі виключного права людини розпоряджатися своїми здібностями до праці та добровільно обирати форму зайнятості, вид діяльності або професію. У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громад­ського та інституціонального регулювання, здійснюється державне ре­гулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

При цьому на відміцу від командно-адміністративного розподілу та перерозподілу трудового потенціалу держава функціонує відповідно до попиту і пропозиції робочої сили. Державна політика загальної зай­нятості поступається місцем політиці ефективної зайнятості.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

законодавче встановлення умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працюючого, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власни­ками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;

створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаш­туванні, консультаціях, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;

створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

розроблення програм державної допомоги у підготовці кадріврозроблення програм державної допомоги у створенні нових і підтримці діючих робочих місць в окремих галузях і районах;

розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

створення системи матеріальної допомоги у зв’язку з тимчасовим безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є «Закон України про зайнятість населення» та Державна програма зайнятості. Закон «Про зайнятість населення» дає визначення категорії зайнятості населення, права гро­мадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, визначає право на допомогу по безробіттю, додаткові гарантії для окремих категорій насе­лення, основні завдання служби зайнятості, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятості населення, роль підприємств, установ і організацій в реалізації державної політики зайнятості.

Державна програма зайнятості визначає заходи держави щодо надання допомоги громадянам у їх працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участь у профорієнтаційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачува­них робіт.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов’язків входить аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у про­фесійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств — у доборі необхідних працівниківорганізація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадянреєстрація без­робітних і виплата допомоги по безробіттюучасть у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.

Певні функції по регулюванню ринку праці виконує Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій. Вони здійснюють аналіз і прогноз чисельності населення, трудових ресурсів та ринку праці, в складі індикативних планів розроб­ляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення.

Основу розрахунків показників трудових ресурсів становлять звітні дані та прогнози чисельності населення за статтю, віком, а також кількості сімей та самотніх громадян. Під трудовими ресурсами при цьому розуміють працездатне населення у працездатному віці (за ви­нятком непрацюючих інвалідів і осіб, які отримують пенсію на пільгових умовах), а також працюючих осіб старшого віку та працюючих підлітків до 16 років. Баланс трудових ресурсів — найважливіший прогнозно-аналітичний документ — складається з чотирьох розділів: 1. Населення. II. Трудові ресурси. III. Розподіл трудових ресурсів. IV. Розподіл зай­нятих Інформаційною базою для розрахунку 1 та II розділів балансу слугують прогнози кількості населення та його складу, які розробляє Інститут проблем інформатики Міністерства економіки України. Чи­сельність населення у працездатному віці та працюючих пенсіонерів визначається виходячи з статевовікової структури населення та даних звітів балансів трудових ресурсів. Чисельність інвалідів і осіб, які одер­жують пенсії на пільгових умовах, визначають, виходячи з тенденцій, що склалися за останні роки. Прогноз чисельності трудових ресурсів визначають як чисельність населення у працездатному віці, зменшену на чисельність непрацюючих інвалідів та осіб, які отримують пенсії на пільгових умовах, і збільшену на чисельність працюючих пенсіонерів та підлітків віком до 16 років.

Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості певною мірою характеризує тенденції, що складаються у процесі їх відтворення за умов формування ринкових відносин. Особливу увагу при прогнозі роз­поділу трудових ресурсів надають зайнятості у народному господарстві. Загальну чисельність зайнятих у народному господарстві обчислюють як різницю між чисельністю трудових ресурсів і населення, зайнятого не­виробничою діяльністю (учні з відривом від виробництва та особи, що зайняті у домашньому господарстві, служителі релігійного культу).

Чисельність учнів з відривом від виробництва віком 16 років і старше визначають з урахуванням тенденції їх динаміки у звітні роки, а також виходячи з потреби у підготовці спеціалістів у вузах, технікумах, професійно-технічних училищах, чисельності учнів старших класів загальноосвітніх шкіл.

Для визначення чисельності населення у працездатному віці, що зайняте у домашньому господарстві, слід використовувати дані переписів населення з урахуванням динаміки, що склалася за останні роки.

Показники, які характеризують безпосередньо зайнятість у народ­ному господарстві, обчислюють за такою методикою. Чисельність працівників державних, громадських підприємств, організацій, а також колгоспників визначають, виходячи з тенденцій вивільнення працівників із галузей господарства за кілька останніх років та орієнтовних прогнозів розрахунків темпів виробництва у відповідних галузях.

Чисельність працівників, зайнятих в індивідуальному селянському господарстві та фермерстві, а також зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю у кооперативних, малих підприємствах, обчислюють, вихо­дячи заданих фінансових органів та прогнозних даних про мережу розвитку цих видів діяльності.

Чисельність зайнятих в особистому підсобному господарстві обчис­люють, виходячи з обсягів продукції, виробленої у підсобному господарстві та витрат часу на її виготовлення. У розрахунок беруть усе населення, тобто працююче у суспільному виробництві і непрацююче. За підрахунками фахівців, на долю непрацюючих припадає трохи більше половини.

Розділ, який характеризує розподіл зайнятих за сферами і галу­зями народного господарства, є заключним. Головною пропорцією в ньому є співвідношення чисельності зайнятих у матеріальному вироб­ництві і у галузях невиробничої сфери. При визначенні пріоритетів у розвитку економіки слід дотримуватися такого співвідношення між ма­теріальною і невиробничою сферами. Більш повно характеризує ринок праці зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, які розробляються обласними органами праці на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських і районних Рад народ­них депутатів. Із балансу ринку праці визначається очікувана кількість незайнятого населення. У цю кількість включаються особи, які вперше шукають роботу (здебільшого це випускники загальноосвітніх шкіл) — жінки, які мають тривалу перерву у роботі у зв’язку з доглядом за малолітніми дітьмипрацівники, вивільнені з підприємств і організацій у зв’язку із змінами профілю, обсягів виробництва і організації праці, інваліди III групи, інші категорії громадян (військовослужбовці, які звільнені з лав армії, дружини військовослужбовців тощо).

Далі здійснюються розрахунки відносно обсягів працевлаштування населення на незайнятих робочих місцях (вакансіях), новостворюваних робочих місцях у різних галузях господарства, на громадських роботах (благоустрій населених пунктів, будівельні, ремонтні і опорядкувальні роботи на об'єктах соціальної інфраструктури). Враховується кількість осіб, які направляються на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації. Після цього визначається кількість безробітних. Обчислен­ня проводиться за схемою, наведеною у табл. 17.

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов’язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.

Державне регулювання оплати праці.

Оплата праці - це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповно­важений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги. За умов класичної ринкової економіки оплата праці регулюється законом вартості робочої сили і законом попиту і пропо­зиції.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

У нашому суспільстві, яке донедавна називали розвинутим соціалізмом, кожен член суспільства вважався асоційованим власником засобів виробництва і на основі цього робився висновок, що робоча сила перестала бути товаром, не має вартості і зберігається лише видимість товару робоча сила, яка породжена зовнішньою формою наймання ро­бочої сили і виплатою робітникам заробітної плати. За таких умов здійснювалося планування оплати праці у вигляді прямого або норма­тивного встановлення фонду заробітної плати у галузях виробничої сфе­ри, через встановлення показника середньої заробітної плати і планової чисельності працівників у невиробничій сфері, в процентах до загаль­ного обсягу робіт (обсягу роздрібного товарообороту, наприклад, у торгівлі).

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від ре­зультатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших за­охочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодав­ством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів — державне і до­говірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встанов­лення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, макси­мальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств. Перераховані способи належать до методів прямого державного регулю­вання. Крім них держава застосовує методи непрямого впливу на рівень оплати праці, зокрема через встановлення умов визначення доходу, що спрямовується на оплату праці (регулювання фонду споживання, а також шляхом оподаткування підприємств і доходів працівників.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що уклада­ються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галу­зева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.

Вихідним елементом державного регулювання праці є регулюван­ня мінімальної заробітної плати. Мінімальна заробітна плата — це встановлений державою розмір заробітної плати, нижче за який не може проводитися оплата за фактично виконану найманим працівником повну місячну (денну або годинну) норму праці (робочого часу). Мінімальна заробітна плата регулюється з урахуванням рівнів економічного розвит­ку, продуктивності праці, середньої заробітної плати та вартісної вели­чини мінімального споживчого бюджету.

Держава запроваджує тарифну систему, форми і системи оплати праці, єдині тарифні умови плати праці. Тарифна система оплати праці є сукупність взаємопов'язаних елементів: тарифної сітки, тарифних ста­вок, схем посадових окладів і тарифно-кваліфікаційних характеристик. Тарифна система є основою для формування і регулювання заробітної плати. Згідно з Постановою Кабінету Міністрів України від 2 лютого 1993 р. ^ 74 в Україні запроваджені єдині тарифні умови оплати праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами. Вони складаються з Єдиної тарифної сітки оплату праці робітників і службовців за загальними (наскрізними) професіями та посадами, переліку загальних (наскрізних) професій робітників, пе­реліку професій робітників, зайнятих на вантажно-розвантажувальних роботах, переліку виробництв та робіт, переліку посад службовців, керівників та спеціалістів з віднесенням до розрядів Єдиної тарифної сітки оплати праці, схеми диференціації за розрядами прсад керівників, спеціалістів та службовців навчально-курсових комбінатів, технічних шкіл та інших навчальних закладів професійно-технічного навчання.

Державою встановлюються норми оплати праці (за роботу у над­урочний часу святкові" неробочі та вихідні дніу нічний часза час простою, який мав місце не з вини працівникапри виготовленні про­дукції, що виявилася браком не з вини працівникапрацівників, молод­ших за 18 років, при скороченій тривалості їх щоденної роботи тощо) і гарантії для працівників (оплата щорічних відпустокза час виконання державних обов’язківдля тих, які направляються для підвищення кваліфікації, на обстеження у медичний закладдля переведених застаном здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботудля вагітних жінокпри різних формах виробничого навчання, перекваліфікації тощо).

Кабінет Міністрів України регулює міжгалузеві співвідношення в оплаті праці працівників державних установ. Це здійснюється шляхом встановлення коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної пла­ти мінімальних тарифних ставок для їх диференціації за видами вироб­ництва, робіт і діяльності залежно від складності праці за галузями народного господарства, а також коефіцієнтів співвідношення до мінімальної заробітної плати тарифних ставок (окладів) -окремих про­фесій робітників, до яких не застосовуються тарифні сітки, для їх ди­ференціації залежно від складності виконуваних робіт та кваліфікації робітників.

Регулювання частини доходу, що спрямовується на оплату праці, розглядається як тимчасовий захід, спрямований на стримування інфляції і стимулювання виробничого і соціального розвитку підприємств, охоплює витрати підприємств, установ та організацій на оплату праці, грошові витрати та заохочення і виплати соціального характеру і поширюється на державні й засновані на державній влас­ності орендні підприємства. Регулювання фондів споживання проводить­ся шляхом щомісячного внесення до бюджету суми перевищення фактичного фонду споживання над його розрахунковою величиною.

Для регулювання фонду споживання і фонду оплати праці визна­чається показник середньої заробітної плати. Середня заробітна плата — це розмір заробітної плати працівника, визначений за певний період часу. Держава забезпечує щоквартальну підготовку і публікацію стати­стичних даних про середню оплату по галузях, групах професій і посад, а також щорічну публікацію даних про вартість робочої сили відповідно до Типової Міжнародної класифікації витрат на робочу силу.

До сфери державного регулювання оплати праці входять встанов­лення максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств і оплата праці за сумісництвом.

Реалізацію державної політики щодо оплати праці забезпечує Міністерство праці України, управління (відділи) праці та соціальних питань виконкомів місцевих Рад народних депутатів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Структура і функції зовнішньоекономічного комплексу в реалізації економічної політики України Зовнішньоекономічні відносини України із зарубіжними держава­ми здійснюються на основі взаємної вигоди, еквівалентного обміну і дотримання принципів міжнародного права.

У зовнішньоекономічній діяльності можна виділити такі основні напрями: зовнішня торгівля, фінансово-кредитні відносини, техніко-еко­номічні зв’язки, транспортні і науково-технічні. Перелічені напрями діяльності здійснює ряд організаційних структур управління, які об'єдналися у зовнішньоекономічний комплекс.

Організаційна структура зовнішньоекономічного комплексу Ук­раїни включає чотири рівні: 1 — вищі органи управлінняII — галузеві і міжгалузеві міністерства і відомстваIII — зовнішньоторговельні гос­прозрахункові організаціїIV — підприємства і установи різних (Ьоом власності.

Функції вищих органів управління зосереджені у Міністерстві зовнішніх економічних зв’язків України, Державному митному комітеті і Державному експертно-імпортному банку України. Разом з Міністерством економіки України, Національним банком вони здійснюють функції державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності на макрорівні. Вирішення галузевих і міжгалузевих питань здійснює група міністерств і державних комітетів України, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності. Вони розробляють програми і плани зовнішньоекономічних зв’язків, міждержавних угод торгово-еко­номічного, науково-технічного і техніко-економічного співробітництва іа спільного будівництва об'єктів.

Безпосередньо комерційно-господарську діяльність за закріпленою номенклатурою товарів здійснюють зовнішньоторгові госпрозрахункові організації Міністерства зовнішніх економічних зв’язків України, Ук­раїнське госпрозрахункове зовнішньоторговельне об'єднання «Укрімпекс», Акціонерна компанія іноземного туризму. Найбільш пред­ставницьким є четвертий рівень організаційних структур, який пред­ставлений сукупністю підприємств різних форм власності, в тому числі спільних. Підприємства і організації як суб'єкти зовнішньоекономічної. діяльності здійснюють розвиток прямих зв’язків з підприємствами і організаціями інших країн, укладення господарських договорів і контр­актів з розвитку виробничої і науково-технічної кооперації та інші форми зв’язків з партнерами зарубіжних країн.

Переведення зовнішніх економічних відносин, в тому числі відносин з суверенними державами СНД, на економічну основу пов’яза­не із створенням внутрішнього ринку і підтримкою конвертованості грошової одиниці. Політика держави у сфері зовнішньоекономічних відносин характеризуватиметься такими особливостями:

на розвиток зовнішньоекономічних зв’язків буде орієнтована структура економіки України. Вона базуватиметься на існуючому еко­номічному потенціалі, а пріоритетний розвиток отримуватимуть вироб­ництва, які забезпечуватимуть науковий і технологічний прорив на зовнішній ринок;

зовнішньоекономіна діяльність України орієнтуватиметься на за­лучення іноземного капіталу і одержання іноземних кредитів, створення спільних підприємстб та вільних економічних зон;

передбачається розвиток туризму, відпочинку та інших видів по­слуг, залучення іноземних фахівців, розширення навчання та стажу­вання за кордоном поряд з розвитком товарообміну як найбільш розвинутого напряму зовнішньоекономічної діяльності;

Україна сприятиме проведенню пайового будівництва нових підприємств та реконструкції діючих з наступним розподілом продукції, що виробляється на їх потужностях за умовами, визначеними окремими договорами;

надаватиметься підтримка господарських суб'єктів у збереженні взаємних поставок продукції і товарів, що входили до складу колиш­нього СРСР, вживаються заходи щодо запобігання реекспорту продукції, що поставляєтья;

Україна сприятиме виконанню підприємствами і організаціями централізовано регульованих міждержавних поставок продукції і то­варів, організації розрахунку і взаємного обміну інформацією про хід взаємних поставоквстановлюватиметься взаємовигідний порядок проїзду транспорту, що належить юридичним і фізичним особам іноземних держав, на своїй території.

Висновки.

Розглянуті в монографії питання, безумовно, не вичерпу­ють всіх сторін державного регулювання економіки перехід­ного періоду. Некласичність кризи економіки в Україні вик­ликана деякими особливостями у виникненні, які і визначи­ли її суть. До числа цих причин слід.віднести:

— неефективність суб'єктивістської системи господарювання, яка відкидала закони ринкової економіки і грунтувалась на волюнтаристичних рішеннях в користь політичних цілей і амбіцій, і яка протягом багатьох років переважала в системі управління в колишньому СРСР: .

— домінування адміністрування в системі діяльності органів виконавчої влади, яке не може забезпечити достатньої дії на суб'єктів виробничих відносин в умовах розвитку недер­жавних форм власності:

розпад державної системи планування, розподілу ство­реного продукту, абсолютного контролю за цінами при від­сутності інституціонального і громадського регулювання і умов для цивілізованих ринкових відносин;

— абсолютний монополізм, який панував в економіці адмі­ністративно-командного типу, і який дістався Україні у спа­док, і при відпуску контролю за цінами, нерозвинутості кон­куренції, антиілонопольного регулюваня викликав гіперінф­ляцію;

— глибока структурна деформація економіки, яка характе­ризується домінуванням виробництва продукції важкої про­мисловості і підприємств ВПК, орієнтацією виробництв на виробничий цикл в рамках єдиного народногосподарського комплексу колишнього СРСР, перманентною перенапруженіс-тю відтворюючої структури, деформацією в рівнях економіч­ного розвитку регіонів, внутрігалузевими диспропорціями;

— невизначеність в розподілі економічних функцій між за­конодавчою та виконавчою владою, між центром та регіо­нами, переважання мікроекономічного мислення у значної частини працівників державних органів управління, часта зміна урядових структур, нестабільність законодавства.

Таким чином, поряд з чисто класичними причинами кри­зи в Україні діють причини, які обумовлені хаосом в системі управління і виробництва. Сказане виводить значно ширший спектр проблем державного регулювання економіки пере­хідного періоду, ніж підняті в даній монографії.

Заслуговують уваги і детального дослідження особливос­ті державного регулювання науково-технічної та інвестицій­ної діяльності, промислова політика і державне регулюван­ня промислового виробництва, особливості державного регу­лювання відносин в АПК. Очевидно, що ретельного дослід­ження вимагають проблема регулювання ринку праці в Ук­раїні, питання соціального захисту населення і регулюван­ня рівня життя населення в період формування ринкових від­носин. Важливо дослідити особливості формування і регу­лювання ринку послуг, проблеми державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності, суть і механізм реалізації регіональної політики України.

Всі ці проблеми вимагають комплексних досліджень і могли б стати об'єктом колективної праці.