Особливості збереження демократичних традицій в історичній пам"яті українського народу (філософсько-освітня рефлексія)

Особливості збереження демократичних традицій в історичній пам’яті українського народу (філософсько-освітня рефлексія)

Серед дослідників ось уже не одне століття точаться дискусії про тривалість історії демократичних традицій на українських землях: переважно її пов’язують із Антською державою (Р. Зварич), Київською Руссю, добою козацьких звершень (М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський). Володимир Антонович наголошував, що потрапивши у сприятливі історичні умови українському народу вдається організувати громадянський лад на засадах демократизму. Суть наукових диспутів полягає в тому, що застосовування сучасного визначення поняття «демократія» по відношенню до зазначених епох є не до кінця виправданим. Так, наприклад, розвиток демократичних традицій на Русі зводиться до функціонування у політичному житті держави народних зборів (віча) або ж інших представницьких установ: боярської ради, князівських з'їздів, соборів; заборони кровної помсти, що була чітко прописана в основному законі Давньоруської держави «Руській Правді» тощо. Інша точка зору акцентує увагу на тому, що демократизм у суспільно-політичній практиці Київської Русі був невиразним. Народні збори швидше були корективом княжо-дружинного управління, але аж ніяк не самостійним органом демократичного впливу. Демократизм залишався незначним навіть у час, коли Галицько-Волинське князівство перетворилося на сильну державу, модель управління якою відповідала європейським зразкам, а життя тогочасного суспільства акумулювало елементи західної юридичної практики та магдебурзького права.

Мета статті полягає у з’ясуванні причин таких явищ та аналізі особливостей збереження демократичних традицій в історичній пам’яті українського народу.

Багатогранність поняття демократія не викликає сумніву. Його можна розглядати у двох значеннях: як форму внутрішнього устрою суспільної організації або політичну спрямованість в основі якої - влада народу.

Поява поняття демократії пов’язана із Стародавньою Грецією, де вона визначалась як особлива форма організації держави, за якої влада належить не одній особі, а усім вільним громадянам полісу. Цікаво, що такі відомі грецькі мислителі як Арістотель і Платон визначали демократію як гіршу форму правління, у порівняні з аристократією та монархією.

Актуальними для нашого дослідження є міркування Платона, в яких автор намагається простежити взаємозв'язок між суспільним ладом та освітою. Одне з основних завдань освіти, на думку автора, має полягати у виявленні природніх нахилів індивідів та розвитку їх для суспільного добра [5, с. 74]. Освіта безпосередньо ґрунтується на моделях, що їх породжують інституції, звичаї та закон. Тільки у справедливому суспільстві можна забезпечити належну освіту, і тільки ті, що мають відповідно вихований розум, здатні пізнати мету й правильно застосувати принципи речей [5, с. 75].

На взаємозв'язку та взаємообумовленості між освітою та демократією наголошував американський філософ та педагог Дж. Д’юї: демократичне суспільство мусить забезпечувати такою освітою, яка б орієнтувала індивідуальні інтереси в русло соціальних взаємин, скеровуючи особу, її звички та мислення на захист суспільних змін, але не на хаос [5, с. 82].

Розвиток теоретичних напрацювань з теорії демократії був пов’язаний безпосередньо з історичним аспектом — так, більшість середньовічних мислителів найбільш адаптованою для тогочасного суспільства формою правління визначали монархію (саме абсолютна монархія була на той час панівною), що здатна забезпечити єдність людської спільноти. Революційні події у країнах Західної Європи Нового часу викликали посилення уваги до поняття природного права та активну розробку демократичної ідеї. Французький мислитель Ж.-Ж. Руссо доводив, що єдиним джерелом та верховним носієм влади у державі є народ. Обґрунтована видатним мислителем ідея народного суверенітету стала вихідним принципом у теорії демократії. Згодом до цих принципів додалися наступні: ідея представництва (Ш. Монтеск'є), виборність органів влади, громадянський консенсус, мажоритаризм, дотримання та охорона інтересів меншості, учать народу у здійсненні державної влади, поділ державної влади, рівність та свобода, політичний та ідейний плюралізм [11, с. 335−337].

Відмий англійський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, а й недоцільною [11, с. 337]. Частково це пояснюється суперечністю між ідеєю народовладдя і неможливістю її практичного здійснення.

Більшість класичних теоретиків демократії були ліберали, і всі вони бачили тертя між демократією і свободою [7, с. 176]. Ідея демократії є важливою, оскільки вона не представляє одну цінність серед багатьох, таку як свобода, рівність та справедливість, а є цінністю, здатною пов’язувати і сполучати конкурентні наказові інтереси. Вона є керівним дороговказом, який може допомогти у створенні базису для визначення співвідношення між різними нормативними інтересами. Демократія не передбачає згоди щодо різних цінностей. Вона скоріше пропонує спосіб співвіднесення цінностей між собою та залишає вирішення ціннісних конфліктів учасникам політичного діалогу, який підлягає лише деяким правила, що захищають вигляд і форму самого діалогу. У цьому полягають подальші елементи її привабливості [2, с. 1092].

Американський дослідник Джек Доннелі ставить під сумнів припущення, що демократія, розвиток та повага до людських прав і свобод є залежними одне від одного та підтримують одне одного [4, с. 1098]. У визначенні поняття «демократія» автор опирається на Віденську декларацію: «Демократія базується на вільно висловлюваній волі народу визначити його власні політичні, економічні, соціальні й культурні системи та його повній участі в усіх аспектах свого життя» [4, с. 1101].

Автори Оксфордського політичного словника у визначенні поняття демократії звертають увагу на ряд важливих питань: кого вважати за «народ» і що таке його «більшість»?; чому більшість повинна керувати меншістю (якщо взагалі повинна)?; пряма чи представницька демократія?; демократія — це лише врядування більшості чи є інші риси, які становлять необхідний елемент її визначення? [7, с. 174−176]. Автори підсумовують, що краще обмежити демократію самим урядуванням більшості та вважати, що толерантність, зміцнення прав і т. ін. — лише передумови демократії, а не її складові елементи [7, с. 176].

Доречною є теза німецького автора Б. Гуггенбергера, яка має для нас методологічне значення: «будь-якій концепції демократії, що задовольняє сучасні стандарти науки, необхідно бути достатньо комплексною і одночасно гнучкою… Теорія демократії не може обмежувати себе одним з яких-небудь завдань (співучасть чи ефективність, свобода чи рівність, правова чи соціальна держава, захист меншості чи влада більшості, автономія чи авторитет); навпаки, вона повинна комбінувати якомога більшу кількість тих уявлень про ціль, які викристалізувалися у західній філософії демократії, а також демократичній практиці і виявилися соціально значимими. потрібна теорія демократії, яка постійно визначає свою реальність, але ніколи не втрачає її з виду» [3, с. 7].

Сучасна українська держава обирає певний тип демократії шляхом розв’язання дилем, що стосуються її географічного положення, політичної ситуації, людського ресурсу, історії та історичної пам’яті. Відомий американський політолог С. Хантінгтон у своїй праці «Третя хвиля» характеризує демократію як міжнародний процес, який здійснюється хвилями. Згідно із запропонованою науковцем схемою Україна належить до «нових демократій», які виникли під час третьої світової хвилі [13, с. 15]. Сучасну українську демократію характеризують як таку, що лише формується і не має, власне, ні соціальної, ні політичної, ні ціннісної основи [10]. Такою основою, на нашу думку, може стати спільна історична пам’ять українського народу. Саме у ній можемо віднайти ознаки ідентичності українського народу, тривалі державотворчі та демократичні традиції українців. Історична пам’ять може виступати потужним засобом легітимації та делегітимації.

Ідеї демократизації та гуманізації в освіті та вихованні знайшли конструктивне висвітлення у працях видатних просвітителів: Вольтера, Кондорсе, Лепелетьє. Серед запропонованих філософами заходів передбачалося створення освітніх закладів, які б забезпечили національне виховання у співпраці з батьками, застосування демократичних принципів навчання. демократія український суспільство традиція Переломним періодом, що позитивно відобразився на поширенні демократичних ідей у контексті освіти і виховання на українських землях було ХУІ-ХУП ст. Саме у цей час активну діяльність розгортають українські братські школи, Києво-Могилянська, Харківська, Полтавська, Переяславська, Чернігівська колегії. Неоціненним був внесок видатного українського філософа та педагога Григорія Савича Сковороди у розвиток демократизації освіти та виховання українських дітей. Однією з ключових ідей автора є важливість демократичного виховання, спрямованого на розвиток природних здібностей дитини. У міркуваннях на філософсько-етичні та моральні теми філософ опосередковано звертається і до історичної пам’яті (зокрема, укоріненого у ній образу панства); його байки рясніють морально-етичними настановами, які передавалися з покоління в покоління у колективній пам’яті українського народу.

Видатний український історик В. Антонович писав, що «у кожного народу є своя провідна ідея нації» [1, с. 17]. На думку сучасних дослідників такою ідеєю в українського народу є «принцип широкого демократизму» [9, с. 12]. Автори пояснюють цей феномен сукупністю етнографічних і географічних, соціальних та психологічних, духовних і матеріальних обставин формування та еволюції української нації [9, с. 13]. Додамо, що в основі такого принципу має лежати спільна історична пам’ять українського народу, адже саме вона упродовж усієї історії була носієм демократичних цінностей. Розуміння витоків та поетапності у формуванні демократичних традицій на українській землі є однією з умов формування молодого громадянина. Запропонована сучасною школою концепція історичного розвитку України та становлення і функціонування її демократичних інститутів, розвитку політичної та філософської думки із зазначених питань сприятиме формуванню в учнів чіткої громадянської позиції та глибокого розуміння тих суспільно-політичних перетворень, які відбуваються навколо. Важливо наголосити, що така концепція має уникати будь-яких крайнощів в оцінках минулого, надмірної його міфологізації тощо. Серед згаданих крайнощів — чорно-біла однозначність історичної пам’яті, яку російський історик і політолог С. Ерліх пояснює тим, що в її основі лежить міфологема «битви добра зі злом». Поняття «історична пам’ять» уявляється йому взагалі безґрунтовним: «на відміну від історії енциклопедії, історична пам’ять — це хрестоматія, вибрані діяння предків, розміщені на полюсах гріха й святощів релігійного простору» [6].

Проблема міфологізації минулого на рівні колективної пам’яті та шкільної історії перебувала в полі зору Б. Шацької, І. Гирича, Л. Нагорної, В. Бушанського, В. Сіверса, Н. Яковенко. Наталя Яковенко визначила джерела функціонування у вітчизняному історичному дискурсі шести-семи своєрідних формул-міфем, що, починаючи з кінця ХІХ ст., витворювали український національний міф. Від міфу про «вибір» (віри, протекції) через міфему безперервного тяжіння до «возз'єднання» прокладався шлях до пошуку «окупантів» і такого «історіографічного пропагандизму», який не полишав місця «для буденного життя, для елементів громадянського суспільства, для феномена взаємопроникнення культур і т. ін.» [12].

«Якщо пильніше придивитися до матриць вітчизняної історичної пам’яті, — пише Л. Нагорна, — неважко переконатися, що вони всуціль зіткані з міфів, починаючи з трипільського і закінчуючи радянським, з одного боку, й оновленим бандерівським, з іншого. Будьякі спроби розхитати бодай один з цих міфів шляхом раціоналістичних міркувань і неспростовних фактів ані у колі професіоналів, ані на рівні масової свідомості «не спрацьовують». Насамперед тому, що кожен міф намертво зрісся з певною ідеологією і відповідає цілком визначеним політичним потребам. Тому дискусії на теми історичної пам’яті перетворюються, як правило, у зливу взаємних звинувачень у заангажованості і не підносять рівень історичного знання, а, навпаки, дискредитують його [8].

Один з важливих уроків ХХ століття, безперечно, має полягати в тому що історія не є завершеною і людський прогрес залишається надзвичайно нетривким досягненням, незалежно від того, як його визначають і як до нього підходять. Фашизм, нацизм і сталінізм були близькими до завершення демократії на Заході лише п’ятдесят років тому [2, с. 1095].

Залучення демократичних традицій у всі сфери суспільного життя, в тому числі й освітню, є вимогою часу. Можемо констатувати, що в історичній пам’яті українського народу збережено давні демократичні традиції. Одне із завдань сучасної школи — допомогти учням ретранслювати ці спогади, скласти цілісну картину минулого українського народу.

Однією з важливих складових концептуальної моделі демократизації українського суспільства науковці визначають активну життєву позицію молоді [10]. Погоджуючись із цією тезою мусимо наголосити, що формується така позиція під впливом цілого ряду чинників, серед яких: сімейне виховання, ЗМІ, політична культура і політичне виховання особистості та її оточення, шкільна освіта та виховання. Саме тому злагоджена цілеспрямована політика держави у даній сфері є запорукою впровадження демократичних цінностей в житті українського народу, збереження та ретрансляції ідеалів демократизму та гуманізму.

Список використаних джерел

• 1. Андрусяк І. Джерела й історія національної демократії в Україні / І. Андрусяк, Є. Петренко // Блиск і злиденність української націонал-демократії. — К.: Смолоскип, 1999. — С.9−38.
• 2. Гелд Д. Революції 1989 року і тріумф лібералізму / Девід Гелд // Лібералізм: Антологія / Упорядк. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: ВД «Простір», «Смолоскип», 2009. — С.1072−1097.
• 3. Гуггенбергер Б. Теория демократии / Бернд Гуггенбергер // Политология: хрестоматия / сост. Г. Богданов, Н. Бузуверова, Л. Колышкина, М. Мнухин. — Магнитогорск: МГТУ им. Г. И. Носова, 2005. — С.129−133.
• 4. Доннелі Дж. Права людини, демократія та розвиток / Джек Доннелі // Лібералізм: Антологія / Упорядк. О. Проценко, В. Лісовий. — К.: ВД «Простір», «Смолоскип», 2009. — С.1097−1114.
• 5. Д’юї Дж. Демократія і освіта / Джон Д’юї. — Львів: Літопис, 2003. — 294 с.
• 6. Ерліх С. Історична пам’ять і російське майбутнє [Електронний ресурс] / Сергій Ерліх. — Режим доступу: http://ava. md/projects/history/13 189-sergei-erlih-istoricheskaya-pamyat-irusskoe-budushee-glava-iz-knigi-voina-mifov.html
• 7. Короткий оксфордський політичний словник / Пер. з англ.; За ред. І. Макліна, А. Макмілана. — К.: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2006. — 789 с.
• 8. Нагорна Л. Історична пам’ять: теорії, дискурси, рефлексії / Лариса Нагорна. — К.: ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, 2012. — 328 с.
• 9. Традиції демократичного врядування в історії українського державотворення: наук.-метод. матеріали / [авт. кол.: В. Князєв, Ю. Бакаєв, Т. Василевська та ін.]; за заг. ред. В. Князєва. — К.: НАДУ, 2010. — 44 с.
• 10. Швець В. Особливості становлення демократії та впровадження демократичних цінностей в Україні й світі / В. Швець, Ю. Шайхалієва // Віче. — 2010. — № 17. — Режим доступу: http://www.viche.info/journal/2183/
• 11. Шляхтун П. Політологія: історія та теорія: Підручник / Петро Шляхтун. — К.: Центр учбової літератури, 2010. — 472 с.
• 12. Яковенко Н. Кілька спостережень над модифікаціями українського національного міфу в історіографії [Електронний ресурс] / Наталя Яковенко. — Режим доступу: www. ukrhistory. narod. ru/ texts/ yakovenko-5.htm
• 13. Huntington S. The Third Wave: Democratization in the Late Twentieth Century / Samuel Huntington. — Norman and London: University of Oklahoma press, 1991. — 208 p.