Запровадження християнства на Русі

З дисципліни «Історія України».

На тему: «Запровадження християнства на Русі».

Київ 2000.

План контрольної роботи за темою:

«Запровадження християнства на Русі».

1. Вступ 2 2. Християнство у східних слов’ян до середини ІХ ст. 3 3. Перше (Аскольдове) хрещення Русі. 4 4. Боротьба християнства та язичництва протягом Х ст. 6 5. Хрещення Володимира 988 р. 14 6. Висновок. 12 7. Список використаної літератури 14.

Перше запитання, яку було б б цікаво розглянути, — коли саме починається проникнення нової віри у Східну Європу та її поширення серед місцевих племен.

" Зазвичай ми налічують до п’яти епох у справі освіти Росії Евангелием — до п’яти хрещень. Первою эпохою визнається проповідь святого Апостола Андрія у країнах наших; второю — проповідь слов’янських апостолів Кирила і Мефодія Болгарії та Моравії і особливо найважливіший працю їх — переклад Святого Письма і богослужбових книжок на слов’янську мову; третього — хрещення перших князів київських Аскольда й Діра; четвертою — хрещення великої княгині Ольги; пятою і окончательною — хрещення великого князю Володимиру" - так пише у своїй «Історії Російської Церкви» митрополит Макарій.

Апокрифічне сказання про похід апостола Андрія та його брата Матвія (вибраного дванадцятим апостолом после самогубства Іуди Іскаріота) в країну мармидонян. У кінці І тис. н.е. мармидонянами візантійці називали Русь. Звідси — легенда про відвідання «гір Київських» апостолом Андрієм; розповідь про ті, як він поставивши тут хрест, що символізує майбутній розквіт нової віри, та про пророцтво сяючого розквіту міста. Ця легенда є типовою церковною легендою, Яка не має історичного характеру. Алі було б б помилкою заперечувати присутність у неї чи — якої історичної основи. Достовірні спогади про древні християнські традиції в нашій стране, котрі відносяться до перших сторіч християнської ери. У літературі можна зустріти подивися про древнє походження історії, описаної «Андріївською легендою». Так С. В. Петровський припускав, що вухо цієї традиції може відноситись до ІV ст. У будь-якому разі, можна із упевненістю стверджувати, що легенда виникла до появи слов’янської письменності та літератури.

За свідоцтвами античних авторів, першими місіонерами серед східноєвропейських варварів були полонені - християни, котрі були захоплені у так званих готських (скіфських) війнах ІІІ ст. Без сумніву, християнство у ІІІ ст. здобуло широке поширення в античних містах Причорномор’я. Багато прихильників нової віри мешкало в Херсонесі та в містах колишнього Боспорського царства. На початку ІV ст. у північному Причорномор'ї склались Перші варварські єпископії.

Археологічні дослідження, вивчення глиняних календарів, орнаментів, людських поховань черняхівської культури[1] свідчать про ті, що нова віра був уже досить поширена. Алі християнство ще не було б офіціально затверджено. Його сповідувала лише частина населення, котра за кількістю, очевидно, був набагато менша язичницької.

Початок історії Русі, як державного об'єднання південної частини східноєвропейських племен пов’язується із легендарною постаттю Кия — засновника Києва. «Повість временних літ» розкриває деякі важливі подробиці політичної біографії Кия, який княжив «в роді своєму». Перебуваючи у Константинополі, він прийняв «велику честь від царя»; зробив спробу закріпитися в Нижньому Подунав'ї й навіть збудував там «градок Києвець», але й невдало — «не прийняли його» місцеві племена. Він був змушений відійти у Середнє Подніпров'я й, заснувавши там нову резиденцію — Київ, помер. Алі цікаво, що візантійські джерела приводять деякі дуже важливі дані, котрі стосуються перебування слов’янського правителя у Константинополі в молоді рокта, його навчання там, особистої дружби із Іраклієм, а також прийняття їм християнства. Так автор VІІ ст. (сучасник описаних подій) Іоанн з Нікіу пише: «Куврат (так звали Кия), князь гунів[2] та племінник Охорона, у молодості був охрещений та виховувався у Константинополі у надрах християнства. Він виріс при царському дворі. Він був тісно пов’язаний дружбою із Іраклієм, после його смерти, як осяяний царською милістю, виявляв щиру подяку до його дітей та жінки Мартіни. Силою святого життєдайного хрещення, їм прийнятого, він перемагав всіх варварів та язичників». Безперечно, цей факт потребує детальної перевірки, але й при будь-яких умовах свідоцтво Іоана Нікіуського заслуговує на форумі нашу увагу.

Виникнення Давньоруської держави було б безпосередньо пов’язано із перемогою феодальних відносин. Головною формою експлуатації на Русі був продуктова рента, а чи не відробітки, як на Заході, у Франкській державі. Давньоруська держава переходила до феодалізму не від рабовласництва, а від первіснообщинного ладу. Соціальна диференціація зумовила зародження державного утворення та формування імперії. Очолювали це утворювання царі, проте їхнього влада обмежувалась всенародним віче. Археологічні матеріали ІХ — Х ст. відображають наявність сформованого класу феодалів. Політичні стосунки були млявими, мінливими і невиразними, а політичні проблеми часто розв’язувалися за допомогою сили. І усе ж таки зростав рівень політичної, соціальної, та економічної організації Київської Русі, розвивалася її культура. Розповсюдження християнства на східнослов'янській територї на зламі VIII — IX ст. стало найактуальнішою проблемою. Нова віра рішуче прокладала собі дорогу, набуваючи на Русі солідну підтримку. На порядку денному стала офіціальна християнизація Русі.

Відомий теза про введення християнства на Русі Володимиром Святим у кінці Х ст., освячений авторитетом православної церкви, набув значення догмату, який не підлягав ані обговоренню, ані сумніву. Перша християнизація Русі за часів Аскольда та патріарха Фотія виявилася завуальованою, відсунутою на задній план історичного процесу. У зарубіжних джерелах відсутні дані про Хрещення Русі близько 988 р. У 1888 р. у зв’язку із 900 — річчям «Володимирова хрещення», Ф. Фотинський провів спеціальне дослідження, шукаючи про це хоча б найменші сліди та натяки в європейських часописах та документах. Висновок був приголомшуючий: у жодному тексті не знайшлося ніяких відомостей із приводу Хрещення Русі у кінці Х ст. Ще понад подиву викликає мовчання православних джерел, у першу чергу візантійських та болгарських. Аналогічна картина простежується й у східних джерелах, котрі визначають Русь ІХ — Х ст. християнською країною. Відсутність в іноземних джерелах відомостей про хрещення Володимиром Русі пояснюється тім, що уперше офіційний акт введення християнства в Київській державі відбувся у 860 р., при Аскольді.

Правління Аскольда (він загинув у 882 році) є дійсно яскравою сторінкою в історії Київської русі, коли молода держава вийшла на світову арену, виборовши загальне визнання та затвердивши собі як невід'ємну частину середньовічного світу. Титул кагана, прийнятий Аскольдом, дорівнювався до імператорського (царського) та переконливо свідчив про політичні претензії київського правителя. Головною та найбільш визначною зовнішньополітичною акцією були походи проти Візантії та догоди, складені із нею. Найбільшим досягненням Аскольда було б дипломатичне визнання Русі як великої держави та гідного контрагента Візантії. Серед реальних результатів походів Аскольда на Візантію та складених із імперією угод одним із найважливіших так далекосяжних, без сумніву, було б введення на Русі християнства. Цей акт, підготований упродовж багатьох сторіч історії проникнення нової віри у середовище східнослов'янского суспільства, мав значний вплив на історичний розвиток наших предків. Процес християнизиції Київської Русі (як й чиякої іншої держави) був складним та довготривалим. Не відразу нова релігія був сприйнята народом та перемогла старе, відживше «поганство». Розповсюдження християнства у другій половині ІХ — Х ст. охопило в перше чергу частину «князівсько — дружинної верхівки» та, можливо, «частину заможних купців». Б. А. Рибаков, спираючись на Фотія, Костянтина Багрянородного та на деякі вітчизняні джерела (Ніконовський літопис, часописи, працю В.Н.Татіщева та ін.) впевнено говорити про існування Руської метрополії, заснованої у часи Аскольда. На думку Б. А. Рибакова дані про хрещення русів у 860 — 870 рокта при патріархах Фотії та Ігнатії зникли із рукопису Нестора при Мстиславі Володимировичі десь у 1118 році у третій редакції «Повісті временних літ».

У 862 р. почалася моравська місія Кирила та Мефодія, котра позначила собою повну перемогу християнства в Моравії, Чехії, Словакії та вухо інтенсивного поширення його в Південній Польщі. У 863 — 865 роках християнство затверджується в Болгарії. Було б чудово, якби Русь, розташована поряд із Візантією та Чорним морем, залишалася осторонь від цого процесу. Тісні економічні та дипломатичні зв’язки із Константинополем, котрі виникли у часи Аскольда, сприяли інтенсивному розповсюджуванню нової віри. Інша справа, що сама християнизація виявилася надто складним та тривалим процесом та винна був пройти скрізь різні періоди та складні рубежі.

І хоча после вбивства Аскольда у 882 р. християнство втратило значення державної релігії, в очах світу Русь залишалася християнською країною. Близько 870 р. на Ладозі затвердилась норманська династія князів, першим із які був Рюрік (Рьоріх із Упсали). У 879 р. Рюрік помер, залишивши престол юному синові Ігорю (Інгвару), а фактичне правління — його вихователю Олегу. Олег, що ставши регентом, доки Ігор не досягне повноліття, зібрав дружину із варягів, слов’ян та фінів, узяв з собою Ігоря і поплив до Києва. Хитрощами виманив він за мури міста Аскольда й Діра й, звинувативши їхні в узурпації влади, вбивши. У 882 р. Олег оселився в Києві, проголосивши його «матір'ю міст руських». Так розповідає про прихід варягів до Києва Нестор — Літописець. Проте в результаті ретельного аналізу тексту, проведеного різними поколіннями вчених, у цій оповіді виявлено багато внутрішніх суперечностей та слабких місць.

На думку деяких істориків, Аскольд ставши жертвою не лише зовнішньої військової авантюри. Олег мав підтримку серед місцевих сил, опозиційних київському князю. У епоху середньовіччя релігійні мотиви були чи не найпоширенішими гаслами чи які соціальних виступів, тому протистояння Аскольду могло прийняти форму антихристиянської, проязичницької конфронтації. На неї міг спиратися Олег. Закономірність такого опру відмічав В.Н.Татіщєв, який називав християнство головною причиною загибелі Аскольда. «Убивство Аскольдове, — пише він, — досить мабуть, що хрещення тому причиною було; може кияни, не хоча хрещення прийняти, Ольга закликали, а Ольгу заздрість володіння присовокупилась…». Алі було б б помилкою все зводити лише до релігійного протистояння, яку слугувало зовнішньою оболонкою, под якою ховалися глибокі соціальні конфлікти.

Мало що відомо про Олега. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор — літописець через кілька століть приписавши до цієї династії. Алі не підлягає сумніву ті, що Олег був талановитим й рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ й підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим з які були древляни. Та він був язичником й, спираючись на ворожі християнству елементи давноруського суспільства, винен був придатися до антихристиянського терору. Про ці часи є небагато свідоцтв. Алі деякі побічні матеріали підтверджують ворожу по відношенню до християн позицію Олега. Арабський письменник Ал — Марвазі висловлює думку, що рік смерти Олега (912 р.) є початком затвердження християнства на Русі.

Ігор, сін Рюрика, народився у 873 р. У день смерти його батька йому було б 6, а при вступі на київський престол — 9 років. Отже, регентство Олега було б виправданим. Алі, узявши правління у свої руки, Олег правив одноособово до самої своєї смерти протягом 30 років. Доти години, коли Ігор нарешті зміг почати свою діяльність, йому уже було б 39 років. За звичаєм правителів Києва, із початку свого князювання Ігор утверджував свою уладові над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього тих, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише после відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі - на зразок тихий, що провівши Олег. Різні джерела характеризують Ігоря по різному, іноді як людину нікчемну, слабкого правителя, доти ж ненаситного та жадібного, іноді деякі автори схильні вважати його достатньо проникливим правителем, якому Київська Русь завдячує значними успіхами (відсіч печенігам, проникнення на Кавказ, та нова угода із греками у 944 р.). До заслуг Ігоря відносять й усвідомлення прогресивної ролі християнства. як мінімум беззаперечною залишається його релігійна терпимість. Є.Є. Голубинський навіть вважає князя «внутрішнім», чи тайним, християнином.

Дійсно, текст догоди із греками 944 р., який дійшов до нашій автентичному вигляді, вміщує ряд свідоцтв про ті, що християнство на Русі у тому годину не просто існувало, а користувалося певною перевагою. Християни не лише не пригноблювалися із боці держави, але й і приймали активну доля в політичному житті країни. Більше того думку Є.Є.Голубинського, прибічники християнства малі навіть більший вплив, ніж язичники.

Ігор був убитий осінню 945 р. впродовж феодальної війни в древлянській землі, якої спровокувала сутичка між воєводою Свинельдом та основною частиною київської дружини. Сін та наступник убитого князя Святослав в тієї годину був іще дитиною й влада у Києві перейшла до вдови — Ольги.

Це був рішуча та діяльна жінка — «чоловічого характеру». З її ім'ям пов’язані деякі важливі заходь, що малі суттєвий вплив на подальший розвиток Київської Русі. На шкода, годину її правління зле висвітлений в літописах. «Повість временних літ» приводити головним чином фантастичні розповіді фольклорного стилю про «три помсти» про знищення Коростеня за допомогою птахів. Такий ж позаісторичний характер має й розповідь про хрещення княгині - найважливіший нам епізод її правління. Однак крізь фольклорно — легендарний кулю проступають свідоцтва про реальні історичні події володарювання Ольги. Так не викликає сумніву факт придушення древлянського повстання 945 — 946 рр., адміністративна реформа, Яка був результатом цого виступу, візит до Константинополя. Сумнівними чи зовсім фантастичними є лише подробиці, якими змальовані обставини тієї чи іншої події. Стосовно контактів київської княгині із візантійським двором та її особистого хрещення є свідоцтва грецьких та деяких західних джерел. Відомостей про ті, коли, де, й при які обставинах було б хрещення Ольги, в різних джерелах настільки розпливчасті й так протирічать одна одній, що в науці виник цілий спектр поглядів, із які жодний не може претендувати на достовірність. Алі факт зостається фактом — Ольга був християнкою, й це був її особистий вибір. До Ольги в Києві (й над Києві) уже були церкви, широко відкриті для населення. Прийняття княгинею християнство не могло б не дати поштовху для збільшення православної пастви; Ольга та її оточення повинні були піддержувати та заохочувати місіонерську діяльність місцевого духівництва. Окрім того, особистий приклад володарки активно впливав на свідомість підданих.

Збільшення числа християн викликало потребу в нових храмах. І, хоча конкретних відомостей майже немає, будівництво парафіяльних церков у часи Ольги мають бути досить імовірними.

Цікавим епізодом в ранній історії давньоруського християнства є спроба Ольги зав’язати відносини із заходом, зокрема із Західною церквою, очолюваною Римом. Ця подія має точну дату. У 959 р. вон надіслала до короля Оттона І посольство. Гільдейсгеймський часопис свідчить: «Прийшли до короля Оттона посли народу Русь (Rusciae gentis) та просили його прислати їм одного із своїх єпископів, який показавши бі їм шлях істини». Ця акція не може свідчити про відступництво Ольги від православ’я, а мала глибоку дипломатичну природу та визначалася напругою русько — візантійських відносин в період правління «русофоба» Порфирогенета. Є досить переконливі відомості, що Ольга повернулася после візиту до Константинополя із почуттям роздратованості, образи та розчарування. Це безпосередньо відобразилося в «Повісті временних літ», де читаємо: «І присла до неі цар гръцкыи, глаголя, яко «багато дарихътя. Ти ж дієслова ми, яко аще возъвращаюся в Русь, многі дари послю ти: челядь, і воскъ, і скору, і виючи многі на допомогу» (Єдиний натяк на політичний зміст переговорів). Ольга відповідала: «Аще ти рци тако ж постоиши зу мене в Почаинъ, яко ж азъ в Суду, тоді ти вдамъ». Таким чином, київська княгиня не отримала у Констанотинополі тихий результатів, на котрі розраховувала. Більше того, прийом, ретельно описів Костянтином Багрянородним, був принизливого для руської княгині характеру. Тому не чудово, що Ольга шукала нових союзників в політиці та ідеології. Одним із таких партнерів винна був статі «Священна Римська імперія», проголошення якої у тих часи готувалося та засновниками якої виступали король Оттон та Ватикан. Там й направляє свій погляд київська княгиня. Місія Адальберта (посланця короля Оттона із монастиря св. Максиміліана у Трирі) скінчилася нещасливо, бо коли він прибув до Києва ситуація змінилася. Перед Ольгою з’явилися нові перспективи відносно нормалізації відносин із Царградом.

Ольга виконувала державні функції не як повноважна правителька, а як регентша при своєму маленькому синові. Йшли рокта, Святослав підростав, але й матір не поспішала передати йому правління. Частково це пояснюється тім, що Святослав не виявляв цікавості до державних справ, а скоріш мав схильність до війн та походів.

У літописах нічого не повідомляється про перехід влади до Святослава та про його особисте правління взагалі. Мова іде лише про вухо військової діяльності. Державні справ зоставалися прерогативою Ольги до самої її смерти. Святослав ж перебував под впливом дружини (варяжської, тобто язичницької) й відчував глибоку відразу до греко — слов’янської віри.

Доки Ольга був жива та міцно тримала кермо державного правління, Святослав стримував свої антихристиянські емоції та виявляв до нової віри лояльність. Відмовившись хреститися сам, він не міг заборонити це іншим. «Аще хто хотяше волею хреститься, не браняху, але ругахуся тому», читаємо у «Повісті временних літ». Цитована літописна фраза народила традицію зображувати Святослава людиною, байдужою у справах релігії, при якій на Русі жилося вільно й християнам, й язичникам. До 969 р., мабуть, то й було б, але й после смерти Ольги Святослав давши вихід ненависті. Почався другий протихристиянський терор, який тривав неповних три рокта (969 972 рр.). Одним із конкретних проявів репресій Святослава, є знищення церков. В.Н.Татіщєв називає серед зруйнованих споруд Софійську церкву, засновану Ольгою. Така ж частка спіткала й Миколаївську церкву на Аскольдовій могилі.

Якщо Ольга не змогла навернути до християнської віри свого сина, то зовсім іншим був стан її онуків, особливо найстаршого із них — Ярополка. Хлопчик виховувався в християнській вірі. Його прихильність до християн засвідчені В.Н.Татіщєвим: він подчеркивает «сумирність, благонравіє та любов до християн» й «схильність до християнства». Жінкою Ярополка був грекиня, тобто візантійська (за іншими даними — болгарська) принцеса. ЇЇ належність до християнства засвідчена джерелами, котрі називають її «розстриженою монахінею». Мабуть наречених для Святослава та його законних синів вибирала Ольга. Вибір її визначався як політико — династичними, та й релігійними міркуваннями.

Ярополк був серед давньоруських князів людиною нової генерації. Він відрізнявся від своїх попередників увагою до духовного життя, його «любов до християн» підкреслена не випадково. При Ярополку в Київській Русі був відновлений літопис, який зник после перевороту 882 р. Був Ярополк християнином чи ані точно б не відомо, але й відомо, що У очах Заходу Русь за часів Ярополка був християнською Державою й сам князь виступав як заступник християнської віри. Мається на увазі, що серед простого люду більшість усе ж таки таки був язичницькою.

Третя, й остання хвиля протихристиянської боротьби пов’язується із іменем Володимира Святославовича, у подальшому виголошеного просвітником Русі. До 988 року майбутній хреститель Русі виступає як носій багатьох гріхів та вад — він жорстокий та брехливий, гультяй та п’яниця, зрадник та ошуканець, здатний на бридкі вчинки (наприклад згвалтування Рогнеди на очах її батьків). Після 988 р. Володимир перевтілюється в мудрого та справедливого державного діяча, що опікується про щастя та процвітання своєї країни, клопочеться про бідних та голодних й доти ж є взірцем всіх чеснот та досконалості. Це пов’язано із тім, що християнські автори описів тихий подій малі тенденцію протиставляти характеристику конкретного історичного діяча до хрещення його удосконаленому образу после виконаного акту.

Володимир був бастардом, позашлюбним сином Святослава та ключниці Малуші, доньки Малка Любечаніна та сестри відомого тому Добрині.

На початку своєї діяльності Володимир не мав підтримки на Русі. Людина, позбавлена законних прав на престол, не могла бути ватажком, тих чи інше угрупування схотіло б зробити ставку. Отже Добрині прийшлося докласти певних зусиль, щоб запровадити свого позашлюбного небожа у вір політичних подій.

Ярополк спирався на прохристиянські сили, що поступово закріплювали свої позиції. Алі й язичницька частина феодального класу не був твердою опорою для молодого претендента на престол. Таким чином у Швеції Володимир та його опікун підшукали військові сили, достатні для самостійного виступу. За рік чи два втікачі повернулися із сильною дружиною, якої найняли за гроші новгородської торговельної верхівки. Після загибелі Ярополка Володимир вступивши на великокняжий престол, не маючи конкурентів, оскільки обидва його брати були вбиті.

Одним із перших діянь Володимира на престолі було б створення нового язичницького пантеону в Києві - замість старого, зруйнованого Ольгою, чи її онуком. Володимир вимагав виконання всіх обрядів. «І осквернися кровьми земля Руська і холмо тъ», констатує «Повість временних літ». Звичай людських жертв у Києві при Володимирі (щоправда при екстремальних обставинах) підтверджує легенда про Іоанна та Федора. Жертвами, звичайно, насамперед ставали християни. Протихристиянські заходь молодого князя виконувалися не лише у Києві, але й і інших містах, наприклад у Новгороді.

Це був останній спалах язичництва. Володимир, як один із найвидатніших діячів свого години не міг не бачити, що стара релігія уже віджила своє та стала гальмом суспільного прогресу. З цієї заподій, закріпивши особисте становище та звільнившись від своїх надміру шалених помічників — варягів, князь звернувся до одної із форм монотеізму, що було б необхідним та логічно виправданим кроком.

Володимир рішуче заходився виконувати перебудову суспільного життя країни, виконавши цілу низку важливих реформ.

Програму Володимира орієнтувалася на відбудову досягнень аскольдової епохи, але й в нових умовах кінця Х — початку ХІ ст. Володимир навіть прийняв титул убитого правителя — каган (рівний імператорському), чим спробував затвердити авторитет Русі в очах світу й собі як носія верховної влади в стране. Реформи Володимира охопили широке коло проблем. Він ліквідував «племінне» княжіння. Територію Русі він розділив на вісім адміністративних округів. У кожну із низ призначалася довірена особа із числа найближчих прихильників великого князя, а згодом його синів. Таким чином, сині Володимира отримували уладові не одразу, а тоді коли підростали та прилучалися до активної політичної діяльності. Доти на місцях, вочевидь, керували посадники. Непокора загрожувала втратою володінь чи переведенням гірше місце. Військова реформа Володимира був спрямована на посилення оборонного потенціалу держави. Особливу увагу Володимир приділяв відсутності корінних зв’язків нової, службової по своїй суті, знаті із місцевою соціальною верхівкою. Володіння давалися насамперед не місцевим, а прийдешнім, часто із віддалених земель. Наслідки військової реформи проявилися дуже скоро та малі великий вплив на подальший хід державних справ. Зміст судової реформи був у встановленні та роз'єднанні судів духовного та міського. Алі в історичній літературі особливою прихильністю користується впроваджена Володимиром релігійна реформа, котра остаточно затвердила християнство як офіціальну державну релігію в Київській Русі.

Очевидний крах давньоруського язичництва примусив великого князя серйозно замислитись про подальші заходь щодо релігії. Християнство не було б єдиним варіантом. Чи реальна ситуація пропонувала й інші альтернативи: іудаїзм, іслам, буддизм, не кажучи уже про численні секти типу маніхейства, павликіанства, богомільства. Отож, запитання було б до того, якій із цих релігійних систем віддати перевагу. Цей процес відображений у літописному епізоді «вибору віри» — досить своєрідному документі тієї епохи. Релігійний акт 988 р. є центральним епізодом в редакції «Повісті временних літ», що дішла до нас. «Сказаніє про Володимирове хрещення» носити складний характер та розпадається на декілька епізодів, нез'єднаних органічно одне із одним. Під 986 р. розповідається про прибуття у Київ місіонерів від чотирьох найбільш значних монотеістичних церков, авторитет які був забезпечений відповідними політичними організаціями (це спеціально підкреслено у тексті): ісламу — від Волзької Булгарії; католицизму — від Німеччини, іудаїзму — від Хазарії, православ’я — від Візантії. Місія мусульман, латинян та іудеїв провалилася. Найбільш Володимиру сподобалася розповідь грецького проповідника, але й не спонукала його прийняти остаточне рішення. Під наступним, 987 р. розміщена розповідь про посольство, яку спрямувавши київський князь у Волзьку Булгарію, Німеччину та Візантію для ознайомлення із богослужіннями та обрядами трьох релігійних систем. Повернувшися додому, посли негативно відізвалися про обряди магометан та латинян, натомість з захопленням розповідали про «красу церковну», якої смердоті побачили у Константинополі. Вони рішуче закликали князя до східного християнства, висуваючи у числі інших й такий аргумент: «Аще лихъ б закон Гръчкъыи, то не б баба твоя Олга прияла хрещення, яже бъ мудръиши всих человъкь». Володимир давши собі переконати та запитав: «Де будемо хреститься?» — «Де захочеш», відповіли посли. Наступний епізод, датований 988 р. розповідає про похід Русі на Херсонес (Корсунь), заподій та ціль якого не роз’яснені. З подробицями оповідається про облогу міста, захоплення його за допомогою попа — зрадника Анастас. Після захоплення Корсуня, київський князь вимагає від грецьких царів Василя ІІ та Костянтина VІІІ віддати за нього їхнього сестру Ганну. Імператори погодилися, але й за умови, що Володимир охреститься. Князь давши згоду. Царі не без труднощів умовили сестру вийти заміж за київського князя та відправили її у Корсунь у супроводі священників та проповідників. Колі смердоті прибули на місце, царівна стикнулася із несподіванкою: її наречений уперто не хотів іти у храм. Тоді сталося щось схоже напрочуд: У Володимира розболілися очі та він втратив зір. Ганна сказала: «Якщо хочеш позбавитися хвороби, негайно охрестися». Тільки тоді Володимир доручивши виконати із себе обряд. Охрестившися, Володимир повернувши Корсунь візантійськім царям (перед цим пограбувавши його) та відбув у Київ із дружиною Анною, священиком — зрадником та захопленим у місті добром. По прибуттю додому він негайно почав впроваджувати нову віру: ліквідував створений їм ж самим пантеон язичницьких богів, але в другий день доручивши хрестити всіх киян поголовно. Після охрещення киян Володимир доручивши будувати храми на тихий місцях, де стояли ідоли.

Історична наука XIX ст. скептично відносилася до версії «Повісті временних літ» Хронологічні розбіжності, філософсько — теологічні помилки та явні анахронізми були знайдені у літопису багатьма вченими — істориками. Можливо це є наслідком багатьох редакцій документу.

Ми не будемо проводити тепер історичне дослідження щодо виявлення реального ходу подій. Найголовніше, що у Київській Русі остаточно перемогла християнська релігія, Яка стала державною. Язичницькі обряди та вірування частково зплелися із християнськими й в такому, майже невпізнанному вигляді збереглися й по наш годину. У часи правління Володимира Святославовича Русь досягла нечуваної величі та могутності.

Затвердження християнства на Русі мало далекосяжні та багатогранні наслідки для всебічного розвитку суспільного життя. Це був закономірний акт, підготований всім ходом історичного розвитку та глибоко мотивований об'єктивними потребами епохи. На відміну від язичництва християнство було б ідеологічну систему не первіснообщинного, а класового улаштую. Затвердження нового феодального базісу визначило безперечну перемогу нової надбудови, якою в умовах середьновічної Русі могло бути лише християнство.

Встановлення нової релігії реально захоплювало чи — котрі прояви соціального життя. Укріплюючи феодальний устрій на Русі, християнство тім самим сприяло укріпленню Давноруської держави та зміцненню її політичної могутності. Рівною поміж рівних виступала Київська Русь у світовому оточенні.

Християнська діалектика, активно використовувана давноруськими філософами та публіцистами, стала багатьох (іноді дуже цікавих) ідей. Це у свою чергу, слугувало поштовхом для швидкого прогресу у сфері творчого життя, що забезпечило розвиток давньорусської культури. Було б помилкою вважати, що до 988 р. люди прийшли на Русі було невідомо науки, творчости, мистецтва, але й бурхливий розквіт культури прийшовся на часи, коли затвердилася християнська релігія. У монастирських брамах концентрувалися основні кадри вчених того години, письменників, публіцистів, художників, архітекторів. Судовий монастирський статут, який було б введено на Русі у другій половині ХІ ст., зобов’язував ченців започатковувати у собі бібліотеки, скрипторії, школи, іконописні майстерні, лікарні та інші заклади. Серед монастирів у Київській Русі на першому місці був Києво — Печерський, який ставши можливо найвизначнішим центром давньоруської культури. З нам пов’язана діяльність визначних публіцистів (Феодосій Печерський, Іаков Мніх), істориків (Нікон Печерський, Ігумен Іван, Нестор Літописець), художників (Алімпій, Григорій), лікарів (Агапіт) та багатьох інших. Також функціонували культурні центри при архієрейських кафедрах. Найбільш відомим із них був Софійський гурток книжників, заснований у Києві при Ярославі Мудрому та очолюваний Іларіоном.

Важливим чинником в історії ранньої Русі був розвиток писемності та поширення грамоти. як відомо, східонослов'янська писемність сформувалася раніше від офіційної християнизації країни та незалежно від неї, але й використовувалася переважно у суто практичних цілях. Принципово важливим етапом був поява книжковості у середині ІХ ст. Саме тоді Русь починає створювати свою церковну літературу та започатковує літописи. На основі археологічних знахідок (берестяні грамоти у Новгороді) можна припустити, що грамота у Київській Русі не був прерогитивою одного лише духівництва, вона охоплювала й феодалів й демократичні шари народу.

Церква активно сприяла розвитку давноруської архітектури та образотворчого мистецтва. Більшість кам’яних споруд, збудованих протягом Х — ХІІ ст. на Русі, були храми, щедро прикрашені монументальним та станковим живописом. Проте впливи східної церкви на мистецтво не завжди були благотворними. Так, через ті, що візантійці любив ставити у своїх храмах статуй, скульптура не дістала помітного розвитку.

Культура Київської Русі виступала як частина єдиної середьновічної цивілізації, підпорядкована тім закономірностям, котрі були властиві останній, незалежно від національних особливостей та специфіки. У першу чергу це стосується суспільної думи, котра у всій Європі розвивалася под безпосереднім впливом християнської ідеології.

Список використаної літератури.

1. Субтельний Про. Україна. Історія. — До., 1991. 2. Брайчевський М. Ю. Затвердження Християнства на Русі. — До., 1989 3. Голубинський Є. Історія руської церкви. — М., 1901. — Т.1. — Ч.1. 4. Левченко М. В. Нариси по історії русько із візантійських відносин. — М.,.

1956. 5. Іпатіївський літопис // ПСРЛ. — 1962. — Т.2. 6. Татіщєв В.М. Історія Російська. — М.; Л., 1962. — Т.1. Т.2. 7. Рибаков Б. А. Давня Русь. Сказання, билини, літописі. — М., 1963.

———————————- [1] Приблизно у ІІ ст. велике утворення слов’янських племен (анти), що входили у склад дніпро — дністровської групи поширеної того годину у Південно — Східній й Центральній Європі. [2] «Гунами» візантійські письменники часто називали слов’ян.