Філософія в Україні радянської та пострадянської доби

Висвітлення стану філософської думки в українській західній діаспорі не означає, що саме тут вона досягає вершини свого розвитку, тоді як у метропольній Україні в розвитку філософії спостерігається повний занепад, викликаний однобічністю орієнтації на догматичний марксизм. Такий погляд далекий від істини, як і замовчування того, що розвиток філософської думки в метропольній Україні відбувався в досить складних і трагічних умовах для самої філософії та її представників — професійних філософів. Ці питання ще чекають свого дослідження, тому тема «Філософія в Україні радянської та пострадянської доби» поки що залишається справою недалекого майбутнього, оскільки нині можна окреслити лише її загальні риси. Підтвердженням тому може бути розділ І. Бичка, М. Тарасенка, В. Табачковського «Світоглядно-філософська ситуація в Україні крізь руїну до самовідродження (20—90-ті роки)» у підручнику з історії філософії України (Історія філософії України. — К., 1994. — С. 390—408). Він занадто схематичний, емоційно насичений, але збіднений теоретико-філософським змістом. Це стосується також праці М. Роженка, яка зорієнтована на документальність, проте не позбавлена емоційності та певної суб'єктивності оцінок (Роженко М. Трагедія академіка Юринця (Штрихи до історії української філософії радянської доби). — К., 1996).

При опрацюванні теми «Філософія в Україні радянської та пострадянської доби» ми не можемо абстрагуватися від тих умов, за яких вона формувалася. Розпочати тут варто з того, що втрати, які понесла інтелігенція в роки революції і громадянської війни, виїзд за кордон значної частини наукової і творчої інтелігенції, висилка за межі колишнього СРСР провідних учених немарксистської орієнтації не могли не вплинути на стан освіти, науки, культури в країні. Залишившись без високопрофесійних кадрів, особливо в галузі суспільствознавства, партія ВКП (б) та радянський уряд починають приймати спішні заходи для підготовки таких учених, які б повністю були відданими новій владі і стали проповідниками її політичних та ідеологічних доктрин. Основою їх стає концепція пролетарської культури та загальна орієнтація на марксизм в ленінській інтерпретації, які ще в 1905 р. В. Брюсов назвав цензурою партії більшовиків в її прагненні до встановлення істини «в останній інстанції». З цією метою відкривається Комуністична академія, Інститути червоної професури, робітничі факультети, реформується вся система освіти та науково-теоретичних досліджень, характер і зміст суспільно-політичної преси. радянський націоналізм липинський У формуванні марксистського, точніше «марксистсько-ленінського світогляду», провідна роль відводилася часописам «Под знаменем марксизма», «Вестник Коммунистической академии», рупору партії більшовиків — газетам «Правда» та «Известия», завданням яких було виправдання більшовицького курсу та його «успіхів у розбудові шляхів до світлого майбутнього». З цією метою було створено Інститут Маркса—Енгельса, розпочалося видання їхніх праць, маловідомих у Росії. Показово, що видання цих праць розпочалося не з тих, в яких відбивався аудентичний марксизм, а з позитивістсько-орієнтованої «Діалектики природи» Ф. Енгельса, що збіглося з другим виданням книги В. І. Леніна «Матеріалізм та емпіріокритицизм». їх широке обговорення в пресі 1925 р., а перед цим сумнозвісний ленінський філософський заповіт «Про значення войовничого матеріалізму» стали основою визначення філософського курсу в СРСР, що стало предметом філософської дискусії між групою Деборіна (діалектики) та групою Тимірязєва (механісти). Наслідком цієї дискусії стало визнання того, що єдино правильною системою світогляду, розуміння та пояснення світу, сенсу та призначення людського буття є марксизм-ленінізм та його філософія — діалектичний та історичний матеріалізм. Все, що йшло від імені цієї філософії, вважалося видатним досягненням, хоч такими досягненнями поставали незрілі соціальні побудови, утопічні їх обгрунтування, сумнівні в теоретичному відношенні узагальнення. У зв’язку з цим починається боротьба за утвердження «марксистсько-ленінського природознавства», яке, розпочавшись з дискусій 30-х років, завершилося не тільки встановленням повного контролю політично-ідеологічної системи над природознавством, але й розгромом цілого ряду наукових напрямів, фізичним знищенням їх представників, «одностайно засуджених радянським народом11. Власне цього й варто було чекати від проголошеного Й. Сталіним «повороту на філософському фронті» в грудні 1931 р. з його оцінкою деборінців «меншовикуючим ідеалізмом». До керівництва на філософському фронті прийшли молоді вихованці Інститутів червоної професури на чолі з М. Митіним. Відбувся перехід від філософії до політики, псевдо-філософії до анти-філософії, вершиною якої став «Короткий курс ВКП (б)». Саме цей своєрідний катехізис ортодоксального марксизму-ленінізму-сталінізму став трактуватись як вершина розвитку радянської суспільно-політичної та філософської думки. Критерій практики тут замінювався посиланням на вирвані із загального контексту цитати з праць К. Маркса, Ф. Енгельса, В. Леніна та Й. Сталіна, філософію зводили до коментування рішень партійних з'їздів та пленумів як «видатних досягнень марксистської теорії, її подальший розвиток в нових умовах» .

Такі процеси не могли знайти свого відбиття в Україні, яка у формальному статусі УРСР продовжувала залишатися на положенні колонії, щоправда уже нового типу в складі СРСР, до певного часу зберігаючи видимість своєї незалежності і самостійності. Однак уже з перших днів утвердження радянської влади в Україні культура, освіта, наука перетворюються в поле ідеологічної боротьби, де авторитету немарксистських поглядів у тлумаченні суспільних процесів протиставляється марксистсько-ленінський підхід як єдино допустимий у сфері суспільно-гуманітарних наук і філософії. У Київському університеті закриваються юридичний та історико-філологічний факультети, а потім університет реорганізовується у Вищий інститут народної освіти (ВІНО), а з 1926 р. — Київський інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (КІНО). Організовуються робітничі факультети, до вузів призначаються комісари, проводиться чистка студентів і викладачів. Натомість для підготовки фахівців марксистсько-ленінської орієнтації створюються навчальні і науково-дослідні установи: Харківський Комуністичний університет ім. Артема з кафедрами марксизму та марксознавства (1922), на основі якого в 1924 р. організовується Український інститут марксизму (з 1927 р. — Український інститут марксизму-ленінізму — УІМЛ), в 1931 р. створюється Всеукраїнська асоціація марксистсько-ленінських вузів.

З 1927 р. почав виходити журнал УІМЛ «Прапор марксизм/' (пізніше «Прапор марксизму-ленінізму», а з 1934 р. — «Під марксо-ленінським прапором»). У цьому напрямі відбувається реорганізація філософсько-соціологічної думки, наукової та освітньої роботи. При Українському інституті марксизму-ленінізму створюється філософсько-соціологічний відділ з двома кафедрами — філософії та соціології. Голова президії цього відділу С. Семковський очолив кафедру філософії, а його заступник В. Юринець — кафедру соціології. У відділі (і на кафедрах) працювали О. Бервицький, В. Беркович, Ф. Бєляєв, Я. Білярчук, Я. Блудов, С. Генес, П. Демчук, Р. Левік, Г. Овчаров, Ю. Мазуренко, В. Ас мус, Я. Розанов, Т. Степовий, А. Хвиля, Е. Фількенштейн та ін. Між кафедрами філософії і соціології були тісні зв’язки, розроблялася спільна проблематика, де характери обох керівників, за оцінкою М. Роженка, — рішучий і безапеляційний Семковського і м’який, податливий Юринця — доповнювали один одного (Див.: Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 11). Певною мірою доповнювали вони один одного і спрямованістю своїх філософських поглядів, високим професіоналізмом.

Асмус Валентин Фердинандович. Народився 30 грудня 1894 р. в м. Києві. Дитячі та юнацькі роки філософа пройшли в Константановці й Києві. Після закінчення Катерининського приватного німецького училища склав іспит з латини за вісім класів гімназії і вступив на філологічний факультет Київського університету (1914). Ще учнем училища В. Асмус захопився філософією, яка стала предметом його професійних занять під впливом філософських курсів О. Гілярова й В. Зеньковського. По закінченні Київського університету (1919) вів науково-дослідницьку й педагогічну діяльність, працював на кафедрі філософії філософсько-соціологічного відділу Українського інституту марксизму-ленінізму, де підготував і видав працю «Диалектический материализм и логика» (К., 1924). Наприкінці 20-х років переїхав до Москви, що дало йому змогу не зазнати утисків, як його колеги по УІМЛ, плідно працювати на філософській ниві до кінця свого життя (1975). Професор кафедри філософії Московського університету (1939—1956), старший науковий співробітник сектора естетики Інституту світової літератури ім. О. М. Горького (1956—1975) В. Асмус написав ряд фундаментальних праць, присвячених аналізу античної філософії, філософії Нового часу, проблем діалектики в них, творчості Декарта, Канта, В. Соловйова, проблем доказовості й спростування в логіці, інтуїції в філософії й математиці. На його працях «Очерк диалектики в новой истории философии» (1930), «Диалектика Канта» (1930), «Маркс и буржуазный историзм» (1933), «Логика» (1947), «Учение логики о доказательстве и опровержении» (1954), «Декарт» (1956), «Философия Иммануила Канта» (1957), «История античной философии» (1965), «Проблемы интуиции в философии и математике…» (1965) виховувалося не одне покоління радянських філософів. Прихильник діалектичного матеріалізму В. Асмус ніколи не був простим епігоном ортодоксальної марксистської традиції; він завжди знаходив можливість висловити свою точку зору відповідно до розвитку наукового знання, знайти оригінальний поворот думки у постановці й розв’язанні складних філософських проблем. Йому завжди були притаманні високий професіоналізм, відданість справі, виняткова чесність, глибина думки й широка ерудиція, а сам він ніколи не поступався ні честю, ні науковою істиною, ні совістю.

Значна частина українських філософів 20 — початку 30-х років сприймали і підтримували ідею українізації, яку обстоювали М. Скрипник та О. Шумський. Справа в тому, що тогочасне піднесення українського духу, розбурханого революційними подіями, було настільки сильним, що навіть більшовицька Росія не могла його ігнорувати і змушена була підняти на короткий час «українізацію» на рівень державної політики. Ця видимість самостійності, про яку ще в 1927 р. писав секретар ЦК КП (б)У П. Любченко в листах до В. Винниченка, поєднавшись з романтичною вірою, дала поштовх до нового спалаху національно-культурного процесу, неповторної атмосфери творчого співробітництва української мистецької і філософської інтелігенції. Феномен національно-культурного злету 20-х років, репрезентований плеядою таких талановитих митців, як В. Блакитний, М. Вороний, О. Досвітний, М. Драй-Хмара, М. Зеров, Г. Косинка, М. Куліш, Л. Курбас, В. Підмогильний, Є. Плужник, Д. Фальківський, М. Яловий, М. Хвильовий та ін., отримав назву українського відродження. Вони ставили за мету через перегук епох античного світу, Відродження, Нового часу, мислителів і митців великих еллінів, титанів європейських народів після середньовічної доби, видатних мислителів Нового часу з українською культурою здійснити її Великий синтез, підняти на нову висоту національну культуру завдяки синтезу азійського Сходу та європейського Заходу. При всьому романтичному вітаїзмі своїх поглядів, переконаності в справедливості ідеалів соціалізму його представники не могли відбивати й реальну дійсність того часу. Розходження між цією дійсністю та їх ідеалами стало трагедією власного життя цих митців, обірваного або добровільно, або рукою ката в застінках та таборах сталінського тоталітарного режиму в 30-х роках, коли репресивна машина найбільш жорстоко прокотилася по діячах української культури, що дійсно дає підставу називати її відродження як розстріляне Відродження України 9 жовтня 1937 р.

Стосовно розстрілу української філософії, то він почався значно раніше, з січня 1931 р. із продовженням сталінського «повороту на філософському фронті» дискусією в УІМЛ за московським сценарієм. З Москви зі своєю командою приїхав М. Мітін для того, щоб і на Україні розгромити механіцизм та меншовикуючий ідеалізм, уособленням яких стали С. Семковський та В. Юринець. Підсумки дискусії про поворот на філософському фронті України було підведено з урахуванням постанови ЦК ВКП (б) про журнал «Под знаменем марксизма» в резолюції бюро партосередку філософсько-соціологічного відділу УІМЛ від 20 березня 1931 р. В ній зазначалося, що, враховуючи принцип партійності філософії і природознавства, дискусія «розбила легенду про виключність шляху філософської роботи на Україні», закликала йти українській філософії магістральним шляхом Москви, посилюючи боротьбу з урахуванням місцевих умов, борючись проти соціології Грушевського, Єфремова, схеми Яворського, філософського керівництва механіста й меншовика Семковського та ідеаліста Юринця, критикуючи їх, зокрема буржуазний естетизм Юринця (Роженко М. Трагедія академіка Юринця. — С. 37). Оскільки в Україні не знайшлося своїх Мітіних, то для укріплення філософського фронту сюди з Москви прислали О. Васильєва, А. Сараджева, М. Юшманова. Українська радянська філософія була обезглавлена разом зі смертю М. Скрипника в травні—липні 1933 р., а в 1934 р. було покінчено і з українізацією. До кінця 1937 р. були заарештовані майже всі українські філософи: П. Демчук, М. Яловий — 1933; П. Костецький, Е. Штейберг, Р. Левік — 1934; Я. Блудов, Б. Пароцький, І. Дорошенко, Д. Ігнатюк, М. Нирчук, Н. Білярчук, В. Глухенко, Ф. Давиденко, М. Мухін, Н. Андрійчук, Г. Завада, М. Золотарьов, Л. Фесюра, Я. Розанов, С. Лавров — 1935; Г. Лозових, Г. Ярошевський, Л. Чернін, С. Семковський, Л. Штрум, А. Розанов, І. Атол, Р. Люмкіс, М. Орлов, Ю. Ольман — 1936; А. Сараджев, М. Юшманов — 1937 р. Це далеко не повний перелік репресованих філософів, які працювали в Україні. По відношенню до них важко не погодитися з твердженням В. Табачковського про те, що за передвоєнне десятиріччя в результаті масових репресій в Україні змінилося три покоління філософів з періодичністю кожні два-три роки, і ті, хто пройшов через ці страхітливо-криваві «сита», зрозуміло, практично були уже нездатні на прояв самостійної думки, а міг тільки повторювати «глибокі думки геніального керманича» (Історія філософії України. — С. 402).

Роки сталінського тоталітарного режиму з їх орієнтацією на державну «класику марксизму-ленінізму-сталінізму» нанесли значного удару філософській думці в Україні, але не вбили її. В 1944 р. відкривається філософський факультет Київського університету. Своє функціонування він розпочав у складі трьох кафедр: діалектичного та історичного матеріалізму (проф. Ф. Ф. Єневич), педагогіки (проф. С. X. Чавдаров), психології (проф. О. М. Раєвський). Першим деканом філософського факультету став проф. М. С. Шлєпаков, який через рік заснував нову кафедру історії філософії. В 1946 р. на факультеті діяло п’ять кафедр: історії філософії, логіки, діалектичного та історичного матеріалізму, педагогіки та психології, забезпечуючи підготовку фахівців за спеціальностями філософія, психологія і логіка. В такому складі факультет проіснував до 1955 р., коли він був об'єднаний з історичним факультетом в історико-філософський факультет (декан доц. П. М. Овчаренко) з відділеннями історії та філософії, кожне з яких мало свої вчену та видавничу ради.

За десять років існування філософського відділення було створено кафедри історії і теорії атеїзму, естетики, етики і логіки, новітньої філософії, філософії гуманітарних і природничих факультетів, наукового комунізму, організована лабораторія конкретних соціологічних досліджень. Саме вони склали організаційну структуру відновленого в 1965 р. філософського факультету, деканом якого став проф. В. І. Шинкарук. В різні часи деканами факультету були професори В. К. Танчер, П. С. Дишлевий, І. Ф. Надольний, М. Ф. Тарасенко. Зазнавши певних реорганізацій (виділення окремого факультету соціології і психології — декан проф. В. І. Во-лович), на момент видання книги філософський факультет набув усталену структуру з десяти кафедр: історії філософії (проф. В. І. Ярошовець), філософії філософського факультету (проф. А. М. Лой), етики, естетики та культурології (проф. Л. Т. Левчук), логіки (проф. А. Є. Конверський), філософії гуманітарних факультетів (член-кор. НАН України Л. В. Губерський), філософії та методології науки (проф. І. С. Добронравова), релігієзнавства (проф. В. І. Лубський), політичних наук (проф. П. П. Шляхтун), політології (проф. Ф. М. Кирилюк), першої в історії України кафедри української філософії та культури (доц. М. Ю. Русин). Деканом факультету в 1995 р. було обрано доктора філософських наук професора А. Є. Конверського.

Професорсько-викладацький склад цих кафедр, серед яких 25 професорів, докторів наук, забезпечує читання широкого спектра нормативних та спеціальних курсів, що відповідають міжнародній класифікації філософських дисциплін: філософська пропедевтика, теоретична філософія, практична філософія, соціальна філософія, філософська антропологія, філософія історії, філософія права, феноменологія, філософія культури, філософія і методологія наукового пізнання, історія зарубіжної філософії, сучасна зарубіжна філософія, історія філософії України, логіка, риторика, герменевтика, релігієзнавство та ін. Крім основної функції підготовки викладачів для вузів України (за роки існування факультету було підготовлено 60 докторів і 400 кандидатів наук) філософський факультет є важливим центром наукових досліджень з наведених вище галузей філософського знання. Значний доробок тут належить М. С. Шлєпакову, П. В. Копніну, Д. X. Острянину, В. О. Кудіну, Ю. В. Осичнюку, А. М. Петрусенку, І. М. Карнаухову, В. К. Танчеру, П. С. Дишлевому, В. С. Дмитриченку, М. Л. Злотиній, І. В. Бичку, А К. Бичко, А. О. Пашковій, П. О. Загороднюку, А. І. Горах, А. М. Алексюку, А. Т. Нелепу, В. О. Босенко, Н. Т. Костюк, В. Т. Павлову, М. В. Дученку, В. Г. Антоненку, О. Я. Лисенку, К. П. Руденко, І. Ф. Надольному, А. С. Канарському, B. С. Лутаю, О. І. Кедровському, Ю. В. Кушакову, Б. А. Гаєвському, Л. Т. Левчук, Ю. А. Калініну, А. М. Лою, Т. І. Ящук, І. С. Добронравовій, Т. Д. Пікапювій, Л. А Сидоренко, Л. А Соловею, В. І. Гусєву, А. І. Трубенку, В. І. Лубському, Л. В. Конотоп, В. І. Ярошовцю, П. П. Шляхтуну, М. Ф. Кирилюку, М. Ю. Русину, В. І. Панченко, О. Ф. Александрове та ін.

У1946 р. було організовано Інститут філософії АН УРСР. З часу його відкриття він став центром науково-дослідницької роботи, підготовки фахівців вищої кваліфікації. Директорами Інституту філософії були відомі як в Україні, так і за її межами вчені-філософи М. Е. Омельяновський, Д. X. Острянин, П. В. Копнін, В. І. Шинкарук. Останній, очоливши Інститут філософії з 1968 р. після від'їзду до Москви П. В. Копніна, продовжує стояти на чолі цього уславленого центру філософської культури України, який в 1996 р. отримав ім'я Г. С. Сковороди. В Інституті філософії сформувалися такі відомі вчені, як М. В. Попович, C. Б. Кримський, І. П. Головаха, Д. І. Манзенко, В. І. Куценко, В. С. Горський, В. М. Нічик, П. С. Дишлевий, В. І. Колодяжний, Є. Є. Ледніков, В. Ю. Євдокименко, В. П. Іванов, М. О. Булатов, П. Ф. Йолон, М. А. Масловський, В. Г. Табачковський, Н. П. Депенчук, О. І. Яценко, М. І. Михальченко, В. М. Храмова, В. І. Кузнецов, Ф. М. Канак, М. М. Роженко, В. С. Лісовий, В. С. Лукьянець, О. М. Кравченко, О. Я. Мороз, Д. А. Микитенко, Я. М. Стратій, Л. В. Озадовська, М. М. Кисельов, В. С. Крисаченко, С. О. Васильєв, М. М. Мокляк, А О. Ручка, Є. К. Бистрицький, В. П. Загороднюк, Є. І. Головаха, І. В. Бойченко, В. В. Лях, М. І. Лук, Є. І. Андрос, Б. С. Парахонський, А. М. Колодний та ін. В. І. Колодяжний, П. С. Дишлевий, Є. Є. Ледніков пізніше переїхали до Москви, очолили кафедри в московських вузах.

Значну роль у формуванні філософської культури та наукового світогляду молоді інститутів АН України відіграла кафедра філософії АН України, яку спочатку очолював І. П. Головаха, а з 1973 р. М. О. Парнюк. Як науковці тут зростали А. М. Петрусенко, В. М. Свириденко, Ю. Г. Пономаренко, В. А. Рижко (нині директор Центру гуманітарної освіти НАН України), М. Г. Кириченко, Б. І. Конвай, Є. М. Причепій (завідуючий кафедрою філософії Академії легкої промисловості), І. В. Огородник (проф. кафедри української філософії та культури Київського національного університету імені Тараса Шевченка), А М. Лой (завідуючий кафедрою філософії філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка), В. В. Кизима, Н. І. Мельникова, С. М. Баранович, Б. П. Лазоренко, Б. А. Головко (завідуючий кафедрою Національного аграрного університету), К. К. Жоль, В. І. Підтиченко, І. С. Гонтаржевський, Т. Д. Стародуб, Є. В. Кривець, В. Д. Тихоненко, О. І. Шморгун (головний редактор часопису «Розбудова державності»).

Розглядаючи стан філософської думки України радянської та пострадянської доби, варто зазначити, що її розвиток пов’язаний не тільки з Київським університетом, Інститутом філософії та кафедрою філософії АН України. Активізація науково-дослідницької роботи в цих центрах значно вплинула і на рівень філософії у вузах України, що пов’язано з діяльністю професорів М. М. Підтиченко, О. П. Павелка, Л. О. Сморжа, Б. О. Лобовика, Г. І. Волинки, Ю. О. Федіва (Національний педагогічний університет ім. М. П. Драгоманова); М. О. Логвина, В. П. Ключникова, Є. К. Доломана (Національний аграрний університет); С. С. Гурвича (Інститут фізичної культури); Б. П. Шубнякова, І. А. Бондарчук (Лінгвістичний університет); О. В. Котової, М. М. Гошовського (Університет культури); В. М. Попова (Медична академія); М. М. Ібрагімова (Академія внутрішніх справ); Б. В. Новикова (Політехнічний університет); В. І. Войтка, І. Ф. Зазюна (Інститут вдосконалення вчителів). В контексті висловленого варто назвати М. В. Старченка, М. В. Кашубу, О. М. Січивицю, В. П, Лисого, В. П. Мельника, А Ф. Карася, Ю. М. Вільчинського (Львів); М. М. Сидоренка, С. В. Вовка, М. А. Ожевана (Чернівці); П. П. Бобровського, В. М. Вандишева, О. Ю. Щербину-Яковлеву (Суми); В. Т. Костюка, A. І. Уйомова, В. О. Чайковського, 3. В. Балабаєву (Одеса); B. 3. Цехмістра, І. 3. Цехмістра (Харків); Г. А. Заїченка, О. В. Панфілова, I. А. Мороза, В. М. Судакову (Дніпропетровськ); В. Г. Скотного (Дрогобич); I. П. Стогнія, В. I. Солдатова, В. Г. Шпака (Переяслав-Хмельницький); Д. I. Говоруна (Черкаси); В. М. Ратнікова (Вінниця); В. I. Касьяна, В. X. Лобаса, О. Г. Шутова, В. П. Андрущенка, В. А. Буслинського, А. О. Єрешева, М. Г. Поліщук, В. А. Скуратівського, О. I. Левицьку, В. М. Князева, В. В. Москаленко (Київ).

Зрозуміло, що перелік імен українських філософів нашого часу, наведений вище, далекий до завершення. В його межах все-таки слід зупинитися на тих, хто уже завершив свій життєвий і творчий шлях, ставши надбанням вітчизняної філософської думки: М. С. Шлєпакова, П. В. Копніна, Д. X. Острянина, М. О. Логвина, В. К. Танчера, В. С. Дмитриченка, О. Я. Лисенка, В. П. Павлова, В. І. Куценка, М. О. Парнюка, Н. П. Депенчук, М. В. Грінченка, А. С. Канарського, В. П. Іванова, О. І. Яценка, М. Ф. Тарасенка.