Михайло Булгаков з «Золотою теляткою»

Михаил Булгаков з «Золотим телёнком»

Дарья Менделеева Недавно в пошуках чого-небудь успокаивающе-увеселительного (щоб почитати в метро) вихопила з полиці роман Ільфа і Петрова. Ще відразу закрутилися кілька крилатих фраз: «Вдаримо автопробігом бездоріжжям», «Вантажте апельсини бочками» — і глубокомысленная епітафія Михайлу Самюэлевичу Паніковському — «людині без паспорти». Читання обіцяло бути легенею і нескучным.

Скучать справді виявилося колись. Серед ідилічних описів чудово влаштованого побуту концерну «Геркулес» раптом зазвучали лиховісні нотки: «…номер п’ятий чомусь мав у установі поганий славою. З усіма відповідальними працівниками, устраивавшими тут свій кабінет, обов’язково приключалася якась біда. Не встигав номер п’ятий як слід ввійти у справи, як вже знімали і кидали на іншу роботу. Добре ще, якщо догани. Бо бувало — і з доганою, бувало з опублікуванням у пресі, бувало гірше, що ж навіть згадувати неприятно.

Демонский номер — до одного голос стверджували потерпевшие".

«Квартира номер п’ятдесят», — подумав я. Далі було легче.

Когда Остап Бендер, не жаліючи сил, гнався коридорами «Геркулеса» за «полуответственным» і полупризрачным товаришем Скумбриевичем, здавалося, що у насправді він переслідує булгаковського Кальсонера: пам’ятається, той, добряче помотавши Короткова по нескінченним коридорах Центроснаба, точно як і вирушив у дзеркало. Залишалося лише здогадуватися, чи образи ці носилися повітря, чи у самому справі було щось демонічне в грандіозних радянських установах часів непу, проте читання перестав бути легко-развлекательным.

В иронически-невинном «Золотому телёнке» й у останньому, філософськи мудрому романі Булгакова раптово виявилося дуже багато збігів. Деякі їх, ясна річ, легко можна пояснити реаліями кінця 20-х — початку 1930;х XXвека. І тут, де він герої товчуться в коридорах установ (з тією різницею, що столичний МАССОЛИТ значно комфортніше влаштувався у Будинку Грибоєдова, ніж провінційний «Геркулес» у колишній готелі «Каїр», що вона, до речі, більш нагадує «Спичтрест» з все тієї ж «Дияволіади»), сидять у божевільні, пожадливо полюють на валютой:

«—Где ж валюта? — прискіпливо запитав великий комбінатор. — Подайте хоч частина валютой!

—Берите, беріть, що є, — відповідав Корейка. — Валюти не держу".

(Соврал, звісно. До речі, цілком у дусі булгаковської розробки цієї теми звучить фінальне обіцянку сина турецького підданого «перекваліфіковуватися на управдомы».).

В романі Ільфа і Петрова є аналогії й у знаменитого порожнього костюма, накладывающего резолюції жах підлеглих. Тут, щоправда, все цілком безневинно: набором з двадцяти гумових штампиків («Не заперечую. Полыхаев». «Я вам не нічний сторож. Полыхаев». «Тихо їдеш — далі будеш. Полыхаев». У цілому нині словниковий запас виходить наполовину менше, ніж в Людожерки Еллочки) при нагальну необхідність за начальника орудує секретарка. Герої «Телёнка» як і сперечаються про існування Бога. (Хоча, звісно, найвагоміший аргумент Бендера проти: «Я сам старий католик і латиніст. Пуэр, соцер, веспер, генер, лібер, мізер, аспер, тенер» — не йде у жодне порівнювати з сьомим доказом Воланда за. Щоправда, цьому тлі кілька підозрілим виглядає одна з прізвиськ великого комбінатора — «завідуючий копитами». Звідки вони взагалі взялися у романі, ці роги та ратиці!) «Сеанс чорної магії з викриттям» у іронічних Ільфа і Петрова легко замінюється показом «антирелігійних карткових фокусів» в виконанні «улюбленця Рабіндраната Тагора», «матеріалізацією духів, і роздачею слонов».

Впрочем, якщо вдивитися уважно, й у «Золотому телёнке» виявиться солідна библейско-мифологическая «підкладка». Відкинувши убік, як недостовірне, заяву товариша Бендера: «Саме цього тижня як чотири роки мені довелося в одному містечку за кілька днів пробути Ісусом Христом», — звернімося останньої частини роману, де дано відразу дві легенди: розповідь пана Гейнриха про Адама і Єві і цю розповідь Остапа Бендера про вічне жиді. Висновок автора першої історії («Нічого нового у світі не відбудеться. То ви даремно кип’ятитеся щодо нове життя») дуже нагадує воландовское: «Люди, як…» (Наступна фраза цього монологу в Ільфа й Петрова протягом усього роману також розвивається з допомогою біблійного символу і у фіналі несподівано замаскована не має до неї нічого спільного орден Золотого Руна.) Легенда ж, розказана великим комбінатором, негайно зіграла злий жарт з нею самим — за кілька сторінок, отримавши нарешті жаданий мільйон, вона сама перетворюється на вічного мандрівника. Спочатку на причини хронічного відсутності готелів життя Остапа пов’язується безкінечною ланцюгом потягів і візників, та був якась підозріла бабуся пропонує йому купити вічну голку для примуса, ніж викликає майже чую лемент героя: «Не я хочу жити вічно, хочу померти». І взагалі, весь фінал «Золотого телёнка» виглядає як бунт самотньою індивідуальності, неможливо здатної знайти пристановище серед нескінченних членів коллектива.

Конечно ж, проведених зіставленням не хоче ні звинуватити Ільфа і Петрова в плагіаті, ні, тим паче, применшити значення «Майстра й Маргарити». Просто обидва роману писалися приблизно свого часу, на частково збіжні теми і при цьому людьми, які оберталися тільки в колах навіть були добре знають між собою. «Золотий телёнок», ясна річ, незрівнянно менш філософічний, його настроєні більш прорадянськи, які долі розійшлися на долю Булгакова як і, як розходяться у їхніх героях. І на самому справі, показово, що й дію творів Михайла Афанасійовича поступово переміщається з Києва у Москву, то герої Ільфа і Петрова неухильно рухаються із такого самого Києва (пригадаємо міліцейську кашкет Бендера і ностальгічні спогади Паніковського) убік веселого міста Черноморска, під маскою якого (судячи з розмовам пікейних жилетів про porto franco, кіностудії і вулиці Франца Меринга) приховується Одесса.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.