Види та функції заголовків

За словами А.В. Ламзіної, «у сучасному літературознавстві початок і кінець тексту (або його частин) прийнято позначати терміном рама, або рамка. Початок тексту може включати наступні компоненти: ім'я (псевдонім) автора, заголовок, підзаголовок, присвята, епіграф (и), передмову (вступ, введення, в деяких випадках — пролог). Кінець тексту може включати авторську післямову, зміст, а також примітки. Обов’язковість тих чи інших рамкових компонентів в значній мірі визначається жанровою приналежністю твору. Найважливішим із них для епічних та драматичних творів, лірики «великих форм», ліро-епосу є заголовок (хоча в ліричних віршах він часто відсутній).

Заголовок — це перший знак тексту, який дає читачеві цілий комплекс уявлень про книгу. Саме він найбільше формує у читача первинне розуміння тексту, стає першим кроком до його інтерпретації" [6].

Кочан І.М. стверджує, що «заголовок — це структура, що передує текстові, стоїть над ним і перед ним, і водночас він є повноправним компонентом тексту, входить у його структуру й утворює цілісність тексту» [16, с. 58]. Заголовок — це перша інформація про твір, яка повинна зацікавити читача чи хоча б дати йому уявлення про що йдеться в тексті. Він може давати загальну інформацію про зміст твору. Тут можна виділити інформаційну функцію заголовка. Ця функція універсальна, тому що будь-який заголовок так чи інакше інформує читача про текст.

Іноді заголовок може бути вже згущеною книгою, а книга може бути розгорнутим заголовком. Інколи кажуть: заголовок — це своєрідна вивіска, і чим вона яскравіша, тим більше гарантії, що матеріал буде прочитано. Безумовно, яскравий, виразний заголовок привертає увагу.

Заголовок мусить бути виразним, стислим, змістовним, цікавим, легко вкладатися у пам’яті читачів. Зокрема, у художньому тексті заголовок ніколи не стоїть осторонь від текстового розгортання. Він так або інакше «задіяний» у лексичне поле твору, трансформується митцем у потрібному для нього ракурсі. Складовою частиною заголовка є ім'я автора, бо — особливо культурному читачеві - воно дає досить ясно знати, що можна очікувати на сторінках книги, яку тематику, який стиль. Ім'я автора і назва книги взаємопов'язані. Є типи назв, які б певний автор ніколи не використав, тому що тяжіє до іншого типу заголовків. Багато слів і словосполучень перебирає письменник, перш ніж знайде заповітне слово для назви твору. У рукописах Е. Золя збереглось до 20 варіантів назв роману «Жерміналь». Відомо, що Е. Хемінгуей придумував близько сотні заголовків до кожного свого оповідання, а потім викреслював їх один за одним. Так методом виключення він обирав нарешті оптимальний варіант.

Заголовки, як зазначає І.М. Кочан, «органічно вписуються письменником у контекст і виконують важливу роль у художньому творі. Передусім це роль цементуюча, „каркасна“ в будь-якому тексті. Змодельовані в найрізноманітніший спосіб, вони завжди органічно вмонтовані в текст, щільно пов’язані з сюжетним рухом, логічно зумовлені підтекстовим плином, стають виразниками авторського голосу» [16, с. 62].

Вінокур Г. О. зазначає, що «рік написання книги також відіграє роль першої інформації, тому що включає твори в тимчасовій контекст (природно, для культурного читача)» [6].

Отже, заголовок та його еквіваленти виконують дві найважливіші функції: творення тексту та встановлення контакту з читачем. Також, за І. М. Кочан «заголовок як текстова одиниця — зовнішній індикатор тексту і може здійснювати найважливіші функції: текстоутворювальну та текстооформлювальну. Він може бути основним засобом введення тексту в загальномовний і позамовний контекст і пов’язувати, з одного боку, текст з екстралінгвістичною ситуацією, а з іншого — адресанта й адресата» [16, с. 58].

На думку Ю.В. Бабічевої «вибір заголовку — показник майстерності художника. Чим він складніше у своєму співвідношенні з текстом та контекстами твору, тим вище майстерність автора. Але й прочитання, роз шифровка заголовку — теж майстерність, тільки вже читача, коментатора» [1, с. 64].

Різні дослідники по-різному визначають функції заголовків, але, тим не менш, можна виділити від трьох до п’яти основних функцій.

Наприклад, Н. А. Кожина виділяє внутрішньо спрямовані (вони «активізують комбінаторно-прагматичні властивості мови та працюють на семантичному й композиційному рівнях організації тексту») та зовнішньо спрямовані (вони «розраховані на прямий відклик читача й впливають на його емоційну сферу сприйняття), які знаходяться у постійній взаємодії між собою [8, ст. 114−115].

До зовнішніх відносяться:

• а) репрезентативна;
• б) з'єднувальна;
• в) функція організації читацького сприйняття.

До внутрішніх відносяться:

• а) номінативна (називна);
• б) функція ізоляції та завершення;
• в) текстоутворювальна функція.

Взаємопов'язані функції - функція організації читацького сприйняття та текстоутворювальна функція — діють на трьох рівнях організації тексту і кожна має по три підфункції:

• а) функція організації тексту — виділення смислової домінанти та ієрархії художніх акцентів;
• б) функція композиційної організації;
• в) функція стилістичної і жанрової організації.

«Називна функція виступає як внутрішня сторона репрезентативної функції, як функція, що здійснюється автором твору відповідно до внутрішньої заданості тексту. Репрезентативна функція звернена до читача. Письменник, називаючи книгу, ставить перед читачем деяку задачу, задає йому загадку. Допомагає розгадати цю загадку подальше читання книги. Кінець тексту повинен змусити читача знову звернутися до назви твору. З'єднувальна функція виступає як зовнішня по відношенню до внутрішньої функції ізоляції і завершення» [7, с. 169].

Деякі дослідники виділяють також експресивно-апелятивну (заголовок може виявляти авторську позицію, а також психологічно готувати читача до сприйняття тексту. Експресивність заголовка може бути виражена за допомогою як мовних, так і позамовних засобів) та розділову функції (Заголовок виділяє текст з навколишнього простору. Здійснення цієї функції відбувається в основному за рахунок графічних засобів: заголовок друкується перед текстом, виділяється шрифтом, особливим кольором і т.п.).

Додатково можна виділити естетичну функцію. Ця функція має особливе значення у художньому тексті, оскільки вона націлена на підвищення емоційного впливу на читачів.

Найпростіше задіяні в художньому тексті заголовки — власні імена, де можна побачити ряд варіантів:

• 1) ім'я та по батькові («Кіра Георгіївна» В. Некрасова);
• 2) ім'я або прізвище героя («Фома Гордєєв» М. Горького); тут є окрема категорія — назви з іменами історичних осіб («Тарас Шевченко» М. Зощенко).
• 3) дуже рідко автори використовують саме лише прізвище героя («Бердяєв» В. Єрофієва), частіше тут з’являється прізвище відомого автора («Коновалов» М. Горького);
• 4) дуже багато творів ХХ століття названі лише самим ім'ям (В. Набоков «Лоліта»); тут також є окрема категорія — заголовки з подвоєним ім'ям та прізвищем («Джессі та Моргіана» А. Гріна).
• 5) ім'я або прізвище з атрибутом (хоча не завжди ад'єктивним) у назві повинні наблизити до читача характер героя, його вік або стан («Доктор Жеваго» Б. Пастернака). Все це досить часті випадки заголовків, причому, ясні і виразні. Іноді в них знаходимо якусь таємничість («Наш дорогий Роман Андрійович» Д. Граніна).
• 6) не бувають винятком заголовки «сімейного» ??характеру, тобто вже не тільки один герой названий, а вся його сім'я («Подружжя Орлови» М. Горького);
• 7) ємні, і при цьому прості заголовки, які стоять іноді на початку романів про долю, життєвий шлях, дозрівання та моральні проблеми героя та його близьких, представляють назви, що містять мотив «життя» («Життя пана де Мольєра» М. Булгакова);
• 8) ім'я та мотив щоденного ходу життя і подій, діяльності героя і взагалі рух у назві передбачає динаміку твору («Злочин Кирика Руденко» Н. Нікітіна);
• 9) об'єднання у назві імені героя з позначенням жанру («Повість про братів Тургенєвих» А. Виноградова).

Однак, на думку Ю. В. Бабічевої, саме оманливо нейтральні заголовки, що представлені іменами героїв, є найбільш складними для вивчення.

«У практиці учбового аналізу над ними найчастіше просто не задумуються: «Обломов»? так «Обломов», так звати героя і ніяких секретів! А секрет є.

І полягає він у тому, що виділивши ім'я героя у заголовку, автор попереджає: ім'я стає прозивним. Воно вже — умовний знак якогось явища, суспільної проблеми. Приступаючи до читання такого твору, ми заздалегідь налаштовані сприймати й осягати не особливий людський характер та долю, а їх закономірність й обумовленість в певному середовищі" [12, с. 25−26].

Досить цікавим предметом вивчення є зв’язок між заголовком та текстом.

Є. В. Джанджакова виділяє дві форми зв’язку:

Експліцитна. Цей вид зв’язку виражається у дистантному повторі, який формує не тільки сам текст, а й підтекст твору. Він може бути як одноразовим, так і багатократним. Найвищий ступінь експліцитного зв’язку досягається у тому випадку, коли повторювані елементи заголовка пронизують весь текст твору і поміщаються на початку або наприкінці твору, тобто в його сильних позиціях. Так, наприклад, в романі И. А. Гончарова «Обрив», де обрив і дно обриву є не тільки основним місцем розвитку подій, а й місцем, де стикаються почуття і долі героїв.

Імпліцитна. У цьому випадку зв’язок заголовка з текстом опосередкований, а сенс заголовка зашифрований за допомогою метамови. Імпліцитний зв’язок виникає, коли заголовок і текст, стикаючись один з одним, породжують єдине нове повідомлення, наповнене сенсом [4, с. 116−117].

Різноманітність заголовків, ймовірно, не поступиться різноманітності самих творів. Але подібно до того як класифікують останні (в тематичному, жанровому та інших відносинах), заголовки теж можна групувати виділяючи типи, створюючи стійку традицію в історії літератури.

А.В. Ламзіна пропонує наступну класифікацію заголовків.

Заголовки, що представляють основну тему чи проблему твору. Вони дають читачеві загальне уявлення про коло життєвих явищ (вузького, як, наприклад, у комедії Н. В. Гоголя «Женитьба»), відображених автором у творі. Розуміння теми, заявленої в заголовку твору, може істотно розширюватися у міру розгортання художнього тексту, а самий заголовок набувати символічного значення.

Нерідко заголовок вказує на найбільш гострі соціальні чи етичні проблеми дійсності, які автор осмислює у творах. В одних випадках вони можуть бути позначені прямим, категорично сформульованим і експресивним питанням («Мно-го ли человеку земли нужно» Л.Н. Толстого), в інших — представлені у вигляді якоїсь філософської опозиції. Гострота зачепленої автором проблеми може підкреслюватися в заголовку навмисно полемічною оцінкою, як би запрошуючи читача до роздумів.

Заголовки, що задають сюжетну перспективу твору. Їх можна умовно розділити на дві групи: ті, що представляють увесь сюжетний ряд (фабульні) і ті, що виділяють найважливіший з точки зору розвитку дії момент (кульмінаційні). Перший тип заголовків був особливо популярний в епоху сюжетної оповідної літератури, коли автори прагнули поєднувати повчальність і «духовну користь» книги із зовнішньою цікавістю.

У сучасній літературі назва рідко анотує текст. Вона лише зазначає кульмінаційний момент оповідання, чітко поділяючи текст на дві частини — «до» і «після» заявленого в заголовку події («Після балу» Л. Н. Толстого, «Перетворення» Ф. Кафки). У заголовку може бути позначена сюжетна деталь, яка є важливою для зав’язку («Зниклий лист» Е.-А. По, «Місячний камінь» У. Коллінза), розвитку («Фатальні яйця» М. А. Булгакова, «Дванадцять стільців «І. Ільфа та Є. Петрова) або розв’язки дії («Шведський сірник «А.П. Чехова).

Персонажні заголовки. Значна частина персонажних заголовків — антропоніми, нерідко повідомляють читача про національність, родову належність або соціальний статус головного героя («Тарас Бульба» Н.В. Гоголя). Для читача, що належить до тієї ж культури, що й автор, власна назва часто виявляється насиченою додатковими значеннями, невловимими для носіїв іншої культури.

Особливу групу антропонімів становлять імена з «прозорою» внутрішньою формою, що «говорять прізвища». Такі заголовки, експліцитно виражають авторську оцінку, ще до знайомства читача з твором формують у нього уявлення про зображуваний у ньому характер («Бельмесов» А. Аверченко). Створений письменником персонаж може бути настільки яскравий і в той же час типовий, що сприймається як якесь універсальне узагальнення, його ім'я стає загальним і використовується новими авторами.

Заголовки, що позначають час та простір. При всій умовності «нової реальності», що її створює автор, основою художнього світу, як і світу реального, є хронотоп, координати якого — час і місце — часто вказуються в назвах творів. Окрім циклічних координат (назв часу доби, днів тижня, місяців), час дії може бути позначений датою, що співвідноситься з історичною подією («Дев'яносто третій рік» В. Гюго), або іменем реального історичного обличчя, з яким пов’язано уявлення про ту чи іншу епоху («Хроніка царювання Карла IX» П. Меріме). У заголовку художнього твору можуть бути позначені не тільки «точки» на тимчасовій осі, але й цілі «відрізки», що відзначають хронологічні рамки розповіді. При цьому автор, фокусуючи увагу читача на певному часовому проміжку — іноді це всього один день або навіть частина дня — прагне передати і суть буття, і «згусток побуту» своїх героїв, підкреслює типовість описуваних їм подій.

Друга координата художнього світу твору — місце. Воно може бути позначене в заголовку з різним ступенем конкретності, реальним («Рим» Е. Золя) або вигаданим топонімом («Чевенгур» А. В. Платонов), визначено в узагальненому вигляді («Острова в океані» Е. Хемінгуея). Вибір топоніма автором зазвичай зумовлений загальним задумом твору.

Найбільш загальні назви місця вказують на гранично широке значення створюваного художником образу. Заголовки, що позначають місце дії, можуть не тільки моделювати простір художнього світу, але й вводити основний символ твору. Топонімічна назва нерідко використовується письменниками у якості своєрідної скріпки, що об'єднує окремі твори в єдиний авторський ансамбль — книгу, цикл.

Серед заголовків, що позначають місце дії, виділяють вигадані назви-топоніми, які часто містять у собі емоціональну оцінку, що дає читачеві уявлення про авторську концепцію твору [10, с. 97−105].

Н. А. Мірошникова виділяє також заголовки, що виражають ідейний пафос твору («Трагічні поеми» Д’Обіньє, «Хорошо!» Маяковського).

Заголовки, що виражають деталь, сюжетну, пейзажну, інтер'єрну, портретну, мовну, важливу для концепції всього твору («Легке дихання» Буніна, «Дванадцять стільців» Ільфа та Петрова).

Вона стверджує, що «заголовок не тільки представляє окремі сторони та форми літературного твору, він взаємодіє з ними, набуваючи у процесі цієї взаємодії переносне значення і перетворюючись у складний метафоричний образ — у багато змістовний образ-символ, як „Червоне та чорне“ Стендаля, „Мертві душі“ Гоголя, „Війна та мир“ Толстого). Воістину заголовок — це згорнутий текст заголовку» [12, с. 26].

Також Н. А. Мірошникова зазначає, що «енергія заголовку спрямована не тільки всередину, а й зовні. Заголовок з'єднує твір з іншими творами літератури, мистецтва. Цю функцію особливо активно виконують жанрові заголовки („Сонети“ Шекспіра, „Елегія“ Некрасова, „Реквієм“ Ахматової), заголовки-запозичення („Балада Редінгської в’язниці“? заголовок першої частини поеми Маяковського „Про це“, запозичений в Уайльда), заголовки-цитати („Ярмарок марнославства“ Теккерея — цитата із поеми Д. Беньяна „Подорож пілігрима“) та заголовки-алюзії („Гептамерон“ М. Наваррської натякає на заголовок Боккаччо „Декамерон“, „Роман та Юлька“ Г. Щербакової - на „Ромео та Джульєтту“ Шекспіра). Заголовки таких типів, поєднуючи твір з іншими текстами складними відносинами тяжіння — відштовхування, включають його у світовий літературно-художній процес» [12, с. 26].

Ю. В. Бабічева вказує, що «інколи трапляється, що у заголовку шифрується не тільки об'єктивний зміст у всій його багатошаровості, але й діалектика душі самого автора: рух його думки, його сумніви й роздуми, які стали основою змісту» [1, с. 63].

Єва Шульц, «кажучи про функції заголовку в літературному творі, варто також зазначити, що протягом століть вони істотно змінилися. Довгий час заголовок не сприймався як значимий компонент структури твору і виконував лише „технічну“ функцію „знака-позначення“ тексту. З появою книгодрукування роль заголовку істотно збільшилась. Так, для поетики XVIII століття характерними були доволі розгорнуті заголовки з докладним переліком перепитій сюжету та обов’язковим зазначенням жанру. Усе це давало читачу максимум інформації про зміст твору. Проте надалі заголовок став поступово втрачати свою описовість» [14, с. 41].

Розлогий заголовок, що представляв усі найважливіші перипетії сюжету, виступав у якості своєрідної реклами книги, яка обіцяла читачеві вдосталь насолодитися незвичайними і яскравими пригодами головних героїв (назва одного з романів Д. Дефо: «Радості і прикрощі знаменитої Молль Флендерс, яка народилася в Ньюгейтській в’язниці і протягом шести десятків років свого різноманітного життя (не рахуючи дитячого віку) була дванадцять років утриманкою, п’ять разів була заміжня (з них один раз за своїм братом), дванадцять років крала, на вісім років була засланою до Вірджинії, але під кінець розбагатіла, стала жити чесно і померла в каятті. Написано за її власними нотатками «).

У XIX ст. дескриптивні заголовки поступово виходять з моди й використовуються письменниками, як правило, тільки у стилізаціях та пародіях. Сюжетні заголовки стискуються до одного-двох слів і вже не пояснюють текст, а освітлюють кульмінаційний момент, динамічну пружину твору.

Для прозових творі XIX-XX століть найбільш характерними виявились образні заголовки з ускладненою семантикою — заголовки-алюзії, символи, метафори.

поетика заголовок текст читач.