Розвиток мистецтва України

План

• 1. Милосердя як проблема етики та життя сучасного суспільства
• 2. Українське народне мистецтво
• Використана література

1. Милосердя як проблема етики та життя сучасного суспільства

Милосердя являє собою жалісливе, доброзичливе, турботливе, любовне відношення до іншої людини. У Аристотеля це — почуття, протилежне гніву: співчуття, жалість. Разом з тим аристотелівське визначення дружби (точніше, дружньої любові — «philein») частково перетинаються за змістом із християнським розумінням милосердя як «caritas», що означає також добродійність. У грецькому тексті Нового Завіту милосердя передається головним чином словом «agape», одним з чотирьох грецьких слів, що позначали любов; у християнстві «agape» здобуває специфічний вузький зміст милосердної любові.

В історії етики милосердна любов як моральний принцип у тій чи іншій формі, природно, визнавалося більшістю мислителів. Однак висловлювалися і серйозні сумніви: по-перше, чи досить милосердя як етичний принцип і, по-друге, чи може заповідь любові розглядатися дійсно але як імператив, тим більше фундаментальний. Проблема в тому, що любов, як би широко її не розуміти, є почуттям, тобто суб'єктивним і не піддається свідомій регуляції явищем. Почуття не можна заповісти (" серцю не накажеш" ). Почуття не Може бути універсальною основою морального вибору.

Найбільш рішучим і послідовним в етичній критиці заповіді любові як підстави моральності був Кант. Приймаючи як дійсний мотив моральних діяній борг, Кант відмовлявся бачити в любові рушійну силу моральності. Розглядаючи любов як схильність, Кант вважав, що зміст схильності не завжди погоджується з прийнятими людиною на себе зобов’язаннями. Хтось може прийняти любов як принцип дії. Але принцип імперативний, і, виходить, дія обумовлена зобов’язанням, а не почуттям. Не можна любити з бажання любити чи з боргу любити; любити можна тільки за велінням душі. Іншими словами, Кант принципово протиставляв борг і любов.

Заповідь любові була висунута християнством у якості універсальної вимоги, що містить у собі за змістом і всі вимоги Декалога. Але разом з тим і в проповідях Ісуса, і в посланнях апостола Павла намічається розходження між законами Мойсея і заповіддю любові, що крім чисто теологічного значення мало й істотний етичний зміст: у християнстві від людини було потрібно не скрупульозне дотримання правил, нерідко формальних, а праведність, що спочиває на русі серця.

Етичний аспект розрізнення Декалога і заповіді любові був сприйнятий у новоєвропейській думці. Так, по Гоббсу, закон Мойсея, у тій мірі, у якій він наказував кожному визнавати ті ж права, що він хоче для самого себе, був законом справедливості. Норми Декалога забороняють вторгатися в життя інших людей і кардинально обмежують претензії кожного на володіння усім. Милосердя ж не обмежує, а розкріпачує. Воно жадає від людини дозволяти іншому все те, що він сам хоче, щоб було дозволено йому. Переказуючи заповідь любові словами золотого правила, указуючи на рівність і еквівалентність, необхідні цією заповіддю, Гоббс тим самим витлумачував її як стандарт суспільних відносин. Таке співвіднесення справедливості і милосердя вплинуло на наступний розвиток європейської етико-соціальної думки.

У більш чіткому і строгому виді це розходження установив Гегель. Він указав на те, що Христос не просто протиставляє «більш високий дух примиреності» законам Мойсея, Нагорною проповіддю він робить їх зовсім зайвими. У Декалогу даний саме закон, загальний закон, що виявляється необхідним у силу «поділу, образи», відособленості між людьми. Нагорна проповідь задає інший порядок життя, що нескінченно різноманітніше Моісеєвих законів і тому вже не може бути виражений у специфічній для законів формі загальності. Дух примиреності затверджує багатство живих зв’язків, нехай навіть з деяки ми людьми, а цього не можна знайти в Декалогу.

Милосердя істотно виявляється в турботі, у прощенні заподіяного зла, у прагненні до примирення, у любові до ворогів.

Що таке милосердя як практична задача? На рівні принципового етичного міркування, можливо, і досить задовольнитися словами про те, що треба робити добро і відвертати зло. Для людини ж, що стоїть перед моральним вибором, цього недостатньо. І справа не в тім, що ще треба усвідомити, у чому полягає добро; адже прості і мудрі слова про солідарність, співчутливість, турботу також небагато говорять людині, що вирішує індивідуальну, конкретну проблему. У якихось обставинах треба дарувати, але в інших, навпаки, брати: дарувати благо і приймати чужий тягар.

Милосердя припускає деяку здатність, зусилля волі, дарунок душі. Воно здійснюється в даруванні, тобто у віддавані. Саме тому, що милосердя є подолання — себе як самості, свого прагнення до спокою і себе як власника благ, свого прагнення до заощадження, своєї жадібності, — милосердя непросте, воно являє собою важку особисту задачу.

Атеїстично набудована людина може виставити аргумент, що милосердя, традиційно освячене Божеською заповіддю, неможливо при переконанні, що Бога немає. У продовження цієї тези він може додати, що і для віруючої людини милосердна любов, як правило, нещира, оскільки це — не любов зовсім, а накладений на себе в порядку самозречення обов’язок. Подібного роду аргументи висловлюються і розвиваются, наприклад, Іваном Карамазовим і деякими іншими, персонажами роману Ф.М. Достоєвського «Брати Карамазови» — роману, у якому найбільшою мірою відбилася та особливість творчості великого російського письменника, на яку звернув увагу Н.А. Бердяєв. Творчість Достоєвського представляє собою трагічний рух ідей, його герої поглинені якою-небудь ідеєю, і всі розмови в його романах представляють діалектику ідей. Одна з ведучих ідей «Братів Карамазових» — діяльна любов, милосердя.

2. Українське народне мистецтво

XX ст., як, мабуть, ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на декілька етапів:

коротка доба відновлення української державності (1917;1920 pp.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але поступ культури відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

радянський етап (1921;1991 pp.), який включає в себе і добу злету 20-х pp. покоління «розстріляного відродження», яке вже в 30-ті pp. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу «відлиги» з рухом так званих «шестидесятників», і період подальшої русифікації та утисків української культури;

етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Плідно розвивалось театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 p., коли у Києві утворилися три театри: Державний драматичний (у березні 1919 р. перейменований у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. — Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та «Молодий театр» (з 1922 p. — модерний український театр «Березіль»). На кінець 1925 р. у республіці налічувалося вже 45, а в 1940 р. — 140 постійних державних і понад 40 робітничо-колгоспних театрів. Основу репертуару театру становила класична драматургія. Але з’явились і цілком нові за духом і формою драматичні твори: «Фея гіркого мигдалю» І.Кочерги; «До третіх півнів» Я. Мамонтова; «97», «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» та інші драми М. Куліша.

Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка і театр «Березіль» на чолі з Лесем Курбасом. У республіці зросла ціла плеяда майстрів сцени: А. Бучма, Н. Ужвій, Ю. Шумський, П. Нятко та ін.

Великих успіхів було досягнуто в кіномистецтві. З 1922 р. почалося виробництво художніх фільмів, більшість яких було присвячено подіям громадянської війни. Найбільш вдалим серед історичних фільмів був «Тарас Трясило» режисера П. Чардиніна (1927).

Переломний етап у розвитку українського радянського кіномистецтва пов’язаний з творчістю О. Довженка, який в 1926 р. працював кінорежисером на Одеській кіностудії. В історії українського та світового кіномистецтва почесне місце посідають його фільми «Звенигора», «Арсенал», «Земля». В 1958 р. на всесвітній виставці в Брюсселі його фільм «Земля» включено до почесного списку дванадцяти кращих фільмів світу всіх часів і народів. Першим звуковим фільмом в Україні була документальна стрічка «Симфонія Донбасу» Д. Вертова (1930), а серед художніх — «Фронт» О. Соловйова (1931). Талановитим українським режисером став і видатний скульптор І.Кавалерідзе, що спробував себе у кіно наприкінці 20-х pp.

Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Манастирськин (див. на мал. його картину «Запорожець», 1932), Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець, носій передової високої культури. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр. .ХХ ст., а й усієї української культури.

Глибокого патріотизму було сповнене в роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були «Олександр Пархоменко», режисера Л. Лукова, «Як гартувалась сталь» М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм «Райдуга» М. Донського за сценарієм Ванди Василевської. Цей фільм отримав «Оскара» — премію Академії кіномистецтва США. Інший фільм М. Донського — «Нескорені» — одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946).

В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян («У фашистській неволі», «Українська боротьба», «Відомсти!»).

Після смерті Сталіна (1953 р.) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву «відлига». Це істотно покращило умови для розвитку культури в цілому.

Пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р до 61 у 1965 p., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. М. Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. В них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени: О. Кусенко, П. Куманченко, А. Гашинський, А. Роговцева, Б. Ступка та ін. Плідно працювали драматурги М. Заруднмй, В.Минко. Велику популярність здобула п'єса О. Коломійця «Фараони» .

Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х pp. фільми по 1−2 на рік випускала лише Київська кіностудія. Серед них слід відзначити «Подвиг розвідника» Б. Барнета, «Тарас Шевченко» І.Савченка. У часи «відлиги» студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми «Гадюка» В.Івченка, кінокомедія «Королева бензоколонки», «Ключі від неба». Найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С. Параджаиова «Тіні забутих предків» поставлена за повістю М. Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти.

Основною темою образотворчого мистецтва в післявоєнні роки був героїзм, подвиги воїнів, партизанів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С. Бесєдіна «Визволення Києва», В. Костецького «Повернення». Великої популярності набула картина Т. Яблонської «Хліб», де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Попри перегини «кукурудзяної епопеї», певні ознаки пробудження культурного життя відбуваються на селі. З’являється цікавий феномен жінок-художниць з народу, творчість яких справляла велике враження і на фахівців-мистецтвознавців. Щоправда, цей рух так і не став справді широким, як намагалися представити його у своїх рецензіях і звітах про культурну роботу на селі місцеві функціонери від культури. Але твори художниць-примітивісток справді являють собою цікавий феномен народного мистецтва.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Ії дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

У Брежнєвський період ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями.

У науковій сфері проявлявся застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці. Поступово, однак, крига скресала. Почалося нове національне відродження України, нерозривно пов’язане з ідеєю здобуття державної незалежності. При цьому старий партійний апарат залишився на своїх місцях, захищаючись від усе зростаючої активності «низів» різноманітними маневрами і заграванням з лідерами утвореного 1988 р. «Народного Руху України за перебудову». У цілому ставлення до цієї громадської організації, очолюваної кількома активними діячами української культури під проводом поета І.Драча, збоку тогочасних державних органів було вкрай негативним. Вважалося, що «рухівці» штучно дестабілізують цілком нормальну й спокійну суспільну ситуацію, що яскраво відбилося у тогочасних державних органах масової інформації, де слово «рухівець» сприймалося як ледь не лайливе. «На місцях» ставлення було ще більш ворожим.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації «білих плям історії» відіграла Спілка письменників України та її центральний орган — газета «Літературна Україна». Публіцистика зайняла провідні позиції. Широкий резонанс мали виступи О. Гончара, Б. Олійника, В. Яворівського. Почали друкуватися заборонені раніше твори В. Винниченка, М. Грушевського, М. Зерова, М. Хвильового, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури.

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р. Віктюк, Б. Жолдак, С. Донченко, Б.Шарварко.

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, В. Дрозд, Р.Іваничук, П. Загребельний, Л. Костенко, Ю. Мушкетик, Б. Олійник, Д.Павличко. З іншого боку література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем).

Серед української інтелігенції зросла увага до західних (психоаналіз, екзистенціалізм) і східних (йога, дзен-буддизм, кришнаїзм) релігійних течій.

Отже, незважаючи на жорстоку політику тоталітарного режиму, чисельність віруючих у цей період зростала. Поряд з цим зростала серед них і чисельність «в'язнів совісті» .

Використана література

1. Бокань В. А., Польовий Л. П. Історія культури України: Навчальний посібник. — К.: МАУП, 2001.

2. Історія культури України. / В. А. Бокань та ін. — К., 1993.

3. Гусейнов А. А., Апресян Р. Г. Этика: Учебник. — М., Гардарики, 2000.

4. Бычков В. В. Эстетика: Учебник. — М., Гардарики, 2002