Ріхтер: Нескорений

Рихтер: Непокоренный

О книзі Бруно Монсенжона, присвяченій великому піаністу.

Будучи неоднозначною і багатопланової особистістю, Ріхтер не належав до жодного певної нації, отже, належав всім. Він увібрав у собі все саме цінне від російської, німецької, французької та італійській культури. Всюди чужій та скрізь як вдома.

Творчество Святослава Ріхтера, вплив особи напублику исобратьев поискусству (онединственный, кого все без винятку відносять кчислу найвидатніших піаністів вистории) неукладываются вкакую-то класичну модель.

После едвали небеспризорных дитинства иотрочества, які пройшли вОдессе, де онсамостоятельно осягає музику иучится грі нафортепиано, він, неполучив какогобы тонибыло академічної освіти, вже впятнадцать років стає концертмейстером воперном театрі. В1937году перебирається вМоскву. Втом віці, коли більшість великих піаністів вже були професійними музикантами, онстановится студентом.

Генрих Нейгауз, один изнаиболее відомих радянських піаністів минулих років, скорений генієм безвісного юнаки, не роздумуючи бере всвой клас Московської консерваторії. Ріхтер навчається цілком поза продиктованої програми. Заотказ (річ немислима вгоды сталінізму) відвідувати обов’язкові всім заняття (студентам читали неодмінний курс «політичних» предметів) його виключають изконсерватории, нокаждый раз відновлюють понастоянию Нейгауза. Його помічає Прокоф'єв ипросит виконати, сучастием самого автора вкачестве диригента, свій П’ятий концерт, «який неимеет хороших результатів, що він, Прокоф'єв, виконує його сам». Успіх оглушливий, иэто стає нестолько початком артистичної кар'єри, скільки народженням легенди. Йде 1941 год.

Стех пір Ріхтер роз'їжджає повсему Радянському Союзі, безперестану поповнюючи свій репертуар, розросле, судячи повсему, донебывалых розмірів. Кконцу життя він, несчитая камерних творів ибесчисленных опер, втом числі всіх творінь Вагнера, смузыкой итекстом, тримав впамяти иисполнял напам’ять близько вісімдесяти програм різних сольних концертів.

Однако попричинам коренившихся всемейных обставин, йому непозволяют виїжджати закордон, завиключенням країн соціалістичного табору. НоРихтер ниочем непросит, негонится замеждународной славою, нестремится кличному добробуту впротивоположность більшості своїх колег, яким лише концертні турне наЗападе дати якусь можливість поліпшити своє матеріальне становище.

Кроме того, онпочти єдиний извеликих сольних виконавців свого покоління исвоей країни, хто рішуче ухиляється, нестолько всилу свідомого неприйняття, скільки всилу цілковитої байдужості— онбыл небунтарем, астроптивцем, — отчленства вкоммунистической партії. Творча діяльність висключительно радянської середовищі непугает його, даон, всущности, нічого небоится. Тому неможе тиснути нанего.

Когда оннаконец виїжджає наЗапад, спочатку, вмае 1960 года, вФинляндию, потім, воктябре тогоже року, вСоединенные Штати, йому вона триває вже сорок рік. Його перші виступи вАмерике— серія извосьми сольних концертів иконцертов соркестром вКарнеги-холле— справили намузыкальный світ враження взорвавшейся бомби. Потім онотправляется вЕвропу, відвідує Англію, Францію, Німеччину, Італію, Скандинавію ипродолжает їздити поэтим країнам навсем протязі шістдесятих років. Потім настане черга Японії.

Однако Ріхтер недовго слід заздалегідь складеного розкладу закордонних концертів. Неприемля какогобы тонибыло розпорядку, ониграет, де іколи йому заманеться, самочинно пропонуючи позапланові програми аудиторії, зачарованої вулканічної міццю ибесконечно тонкими відтінками її виконання. Після чотирьох турне вСоединенных Штатах онотвергает дедалі нові пропозиції виступити вэтой країні, внушающей їй відчуття відрази, завинятком, як онсказал сам, «музеїв, оркестрів икоктейлей». В1964году онустраивает фестиваль воФранции (Музичні святкування вТурене, вГранж деМеле під Туром), потім фестиваль вМоскве (Грудневі вечора вПушкинском музеї), ноиногда пропадає кудись нацелые місяці.

Онснескрываемым задоволенням віддається камерної музиці всопровождении постійних партнерів: Мстислава Ростроповича, Давида Ойстраха, Квартету імені Бородіна, акомпанує вокалистам: Ніні Дорліак, Дитріху Фишеру-Дискау, Петера Шрайеру вихсольных концертах; виступає смолодыми виконавцями: скрипалем Олегом Каганом иего дружиною віолончелісткою Наташею Гутман, альтистом Юрієм Башметом, піаністами Золтаном Кочишем, Андрієм Гавриловим, Василем Лобановим, Єлизаветою Леонской, Андреасом Люшевичем, сприяючи утвердженню ихрепутации. Ониграет согромным числом диригентів: Куртом Зандерлингом, Євгеном Мравинским, Кирилом Кондрашиным, Лорином Маазелем, Леонардом Бернстайном, Рудольфом Баршаєм, Гербертом фон Караяном, Серджіо Челибидахе, Яношом Ференчиком, Кристофом Эшенбахом, Ріккардо Каламуті, Шарлем Мюншем, Юджином Орманди, ноглавным чином сосвоими улюбленцями Вацлавом Талихом иКарлосом Клейбером.

Сначала 1980;х років ониграет лише снотами напюпитре вполутемных залах, де лише погано вимальовується силует його щільною постаті, створюючи цілком незвичну атмосферу. Онпребывает вубеждении, в такий спосіб рятує слухача отбесовского спокуси вуайеризмом.

Фирма «Ямаха» надає йому впостоянное користування дві великі країни концертних рояля (инастройщиков, стежили заихисправностью!), супроводжуючих його всюди, кудабы йому нивздумалось вирушити. Всюди? Завиключенням того випадку, коли ввозрасте сімдесяти слишним років онуезжает изМосквы вавтомобиле ивозвращается лише півроку. Заэто час онпокрывает відстань доВладивостока иобратно, несчитая недовгою вилазки вЯпонию, вусловиях, окоторых просто страшно подумати, идает добру сотню концертів вгородах исамых глухих селищах Сибіру… Отже «місіонер» дає відчути, що більше цінує простодушне обожнювання аудиторії Новокузнецька, Кургану, Красноярська иИркутска, ніж удавані захоплення публіки Карнеги-холла.

Вэтой книзі немає нічого отбиографии. Наоснове досить неупорядкованого тексту, що становить понад тисячу сторінок, мені здалося спробувати вибудувати розповідь, має видиму зв’язність, вдавшись кмонтажу ипользуясь перевагами, що дає, посравнению стехникой кінематографічного монтажу, безтілесність листи. Ямог небрать врасчет нерідко значні відмінності звуковий середовища, які моглибы завадити стикування фраз, записаних смногомесячным інтервалом, знехтувати невиразним проголошенням деяких слів, відсутністю багатьох імен власних, заменявшихся особистими займенниками «він», «вона», «вони», розібратися вкоторых дуже важко, якщо непоставить натомість імена відповідних людей, атакже сторонніми шумами отстолкновения мікрофона срукой співрозмовника.

Ктомуже мова Ріхтера неподдавалась безпосередньому переносу набумагу. Через те, що оннередко зволікав сответом, давав захопити себе несподіваним поворотам думки итоидело переключався намои попутні зауваження, мені довелося внемалой ступеня перетворити її, щоб викласти вписьменном вигляді, тим більше впроцессе роботи над книгою ярешил відмовитися отдиалога, віддавши перевагу безперервному розповіді отпервого особи. Мені тоді здавалося, що таке рішення вулицю значно більше відповідає очікуванням читача испособствует ясності викладу, втоже час невынуждая мене відкидати синтаксичні недоладності вдухе Селіна, властиві промови Маестро. Вовсяком разі, ястарался відтворити набумаге еевесьма своєрідний ритм чи хотябы викликати, навіть вдавшись кнеизбежному стилістичному транспонированию, відчуття «як зазначено, так иписано», як выразилсябы Монтень.

Из-за його відрази клюбому виду самореклами, через затятого небажання говорити осебе, мовчання, яке онхранил напротяжении усім своїм неспокійною життя (истольже неспокійного часу) — життя, повністю присвяченій музиці, якої онсамозабвенно ибескомпромиссно служив, атакже всилу те, що всупереч своєму завзятій мовчанню онстал світової знаменитістю, — Ріхтер він був мішенню для усіляких чуток. Анітрохи небоявшийся скандалів, онвсегда прагнув кпорядку иправде: впартитуре, вискусстве, вповедении, — правді по-дитячому простодушної.

Истории, пов’язані цього музичної діяльністю, уявлялись йому часто ввысшей ступеня нецікавими, іє, вже заднім числом, звернув увагу нато, що понедостатку часу, атакже тим, поего думці заслуговують уваги, наші розмови сним сточки зору суто хронологічної неперешли кордону кінця шістдесятих років. «Усе це вынайдете вмоих зошитах», — неодноразово повторював онмне. Отже, ці «зошити» стають з'єднувальною ланкою исоставляют зміст другій частині справжньої книжки. Ріхтер почав робити вних записи врождественские дні 1970 года ипродолжал писати, часом отслучая кслучаю, доосени 1995;го— додней, накоторые припала наша зустріч иего остання поїздка вЯпонию.

Читатель побачить, що, хоча оночень мало каже осамом його особистість проявляється вэтих записах. Ніяких розмірковувань, просто враження, скупі, небагатослівні, без будь-яких прикрас.

Все передані иммне записи становлять сім товстих шкільних зошитів сосплошь списаними сторінками. Настранице зліва поставлено дату (якої немає лише внескольких випадках), вказані місце, музична програма, включаючи номер опусу итональность, докладний перелік виконавців, інструменталістів, співаків идирижеров. Нарешті, якщо онбыл вобществе, що траплялося нерідко, наэтой сторінці перераховуються поіменно всі присутні.

Суждения Ріхтера омузыкальном світі имузыкантах відрізняються часом крайньої уїдливістю, що виконує тим паче моє найбільше враження, що виражені коротко ибез натяків. Пустьже ті, кому вони можуть зачепити, приймуть вовнимание, що убивчий гумор Ріхтера, його гарячність вкритических оцінках стольже властиві йому, як ивосторженность, иобращены передусім проти себе.

Вполне мабуть, що вокончательной редакції ясделал упор наэпизодах, які показалисьбы Ріхтеру малозначними (скільки ж разів онсосмехом говорив, закінчивши розповідь окаком-нибудь забавному подію: «Ноэто все дурниця, кмузыке це неимеет нічого спільного!»). Норазве неотвечал онвлучшем випадку досить побіжно навопросы, що здавалися мені ввысшей ступеня важливими? Инеследуетли бачити вэтом взаємозбагаченні думками одне изистинных насолод, що доставляються що така грою між «я» и"ты"? Какби тонибыло, яутверждаю, що нічого неприсочинил, ивтом, стосовно кінцевого результату, яглубоко переконаний, як це ниудивительно, що нинайоту непогрешил проти Ріхтера.

Сэкрана усміхалися повні невичерпній суму очі Ріхтера, азаэкраном звучали подвійні восьмі похоронного баса, які Шуберт ввів додатково вкоду другий теми вкачестве акомпанементу невимовною тузі головною теми, за ним великим планом Ріхтер, виконував цю сонату наконцерте двадцатишестилетней давності.

Эпизод був хвилюючий, нолишний, ияубрал його изокончательного варіанти фільму, бо небуло потреби пояснювати, як яипублика вдячні йому завсім, ніж онодарил нас.

Список литературы

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.