Витоки української культури. 
Міфо-релігійні уявлення східних слов"ян

Витоки української культури. Міфо-релігійні уявлення східних слов’ян

1. Формування світогляду давніх українців, їх духовне життя. Національна культура і ментальність

Духовна культура — складна багатогалузева система, яка включає мову, мистецтво, науку, політику, ідеологію, право, етику, релігію, традиції, звичаї, вірування. Отже, все, що складає духовний світ народу, його свідомість, переконання і погляди, котрі обумовлюють особливості поведінки і практичної діяльності. Цінності духовної культури органічно пов’язані зі засобами їх витворення, збереження і поширення. Тому духовна сфера — невід'ємна складова частина усієї культури. Культура відображає світогляд народу, його національну самосвідомість, своєрідність філософського мислення, розуміння основних проблем загальнолюдського та власного буття. У культурі втілені етичні ідеали українського народу, його естетичні погляди і смаки, виражені притаманними лише йому чуттєво-емоційними формами, художніми образами і логічними поняттями, закріпленими і національній мові, традиціях, нормах моралі і звичаях.

Для українців характерна моральна свідомість. Народна мораль базується на силі переконання, громадської думки, традицій етносу, його звичаїв. Вона розкриває розуміння народом таких визначальних загальнолюдських понять як добро і зло, правда, щастя, обов’язок, справедливість, краса. Віддавна українська мораль українців найвище оцінювала такі риси і якості, як розум, гостинність, співчутливість, дружелюбність, працьовитість, чесність, взаємоповага, волелюбність. Народна мораль віддзеркалюється у прислів'ях і приказках. Так, для українців найбільшим скарбом був розум (у кого розум, у того й щастя; краще з розумним загубити, як з дурнем знайти). Головним критерієм оцінки моральної гідності була праця (як дбаєш, так і маєш, що посієш, те й пожнеш). Ледарі завжди осуджувалися як нікчеми (Ледаще на віник та на смітник годяще, без діла жити — лише небо коптити). Народ високо поціновував дружбу (Без вірного друга велика туга, добрий сусід найближча родина). Мудрість засуджувала незгоди, чвари (де згода панує, там і горе танцює, сварка до добра не доведе). Провідними у народі були такі моральні якості, як гостинність, миролюбність (гостя напій, нагодуй і спати поклади, для гостя хоч застався, але постався). В Україні подорожнього, убогого, сліпого, прохача завжди зігрівали, не відмовляли у проханні. В основі української моралі були чесність, совісність, цнотливість (добро стратиш — наживеш, честь утратиш — пропадеш, краще чесно вмерти, як нечесно жити, цнота дорожча од золота). Народна мудрість застерігала і від таких моральних вад, як скупість та заздрість (скупий бідніший за жебрака, заздрий від чужого щастя сохне). Основою щастя вважалася міцна сім'я, щире кохання (Добра жінка і здоров’я — то найбільший скарб, сім'я міцна — горе плаче). Віковічні моральні заповіді чи не найперше закликали бути добрими і гуманними. Дітям категорично забороняли мучити тварин, бити жаб, руйнувати гнізда. Цікава й така деталь. Щоб не травмувати психіку дитини, колись кололи поросят вдосвіта, поки діти сплять. Заповідали піклуватися про хворих, калік, слабоумних. У народі побутувало таке поняття як гріх, яке включало негідні вчинки і гостро засуджувалось. Зокрема народ в усі віки вважав за обов’язок вшановувати пам’ять померлих загиблих. Народна мораль, духовність відтворена в неписаних законах, нормах, оцінках.

Отже, українська культура — це сукупність надбань, спосіб сприйняття світу і опанування ним, система мислення і творчості українського народу.

Варто знати й таке:

· праукраїнський етнос виникає наприкінці V — на початку VІ ст.,

· прабілоруський і прановгородський — у VІІІ ст.,

· прамосковський (праросійський) — у ХІХІІ ст.

Русь часто називають Київською Русю. Остання назви виникає пізніше, в ХV ст. і введена московськими князями, які, започаткувавши ідею про походження Московського князівства від Києва, вводять поняття «Московська Русь», тим самим відокремивши, фактично, Київ від тих територій, які належали державі, центром якої був Київ-Суздаль, Володимир, Ярославль, Ростов та ін. З цією ж метою в російській державі змінено було назву Україна, яка в ХІ ст. визначала рідний край народу. Існують два різні поняття, які потрібно розрізняти — це «культура України» та «українська культура». Історія культури органічно пов’язана з історією народу як безперервною зміною численних поколінь, кожне з яких робить свій внесок у культурну спадщину. Якщо історія культури віддзеркалює історію народу, то історія народу є вираженням ще й історії культури. Культура народу — це не тільки зібрання шедеврів, вона зберігає і менш вагоме, і другорядне, і потворне. Політика зрадництва та уходництва, глупство ідеології, блюзнірство і кон’юнктурність митців, аморальність чиновників, ницість філософії - все знайшло своє відображення в історії культури, бо в ній постають не тільки героїчні сторінки народу, золоті віки вільного життя, а й негативні явища. Не менш глибокий слід тут поклали епохи занепаду, лихоліття, поневолення. Універсальність культури в тому, що вона увібрала історичний континуум творчої життєдіяльності нації, діяльності, яка ніколи не припинялась. у слові і камені, у барвах і звуках, у пластичних формах втілено найістотніше з поступу українського народу — те, про що думали, що переживали і, що відчували українці.

Культури світу, увібравши загальнолюдське і національне, відрізняються одна від одної - в цьому їх привабливість і самоцінність. Кожна культура своєрідна і самобутня. Про своєрідність можемо говорити, виходячи із менталітету українського народу, своєрідності етики, систем обрядів, вірувань. Національна специфіка культури залежно від історичних обставин теж модифікується, але каркас, те без чого немислима нація завжди залишається. Особливості національного характеру зберігають ті архетипи, які становлять каркас його національної свідомості. Так, «гуманістична екзистенціальна проблематика — основа генетичного коду української філософської культури, де провідною постає екзистенціально-особистісна поліфонічність світобачення» у структурі української духовності. Ментальності українців здавна притаманні ліричність, чутливість, трагічне сприйняття світу, релігійність, «індивідуалізм та стремління до «свободи». На думку Д. Чижевського, «індивідуалізм може вести до самоізолювання, до конфлікту з усім та усіма, до розкладу усякої життьової форми; разом з тим індивідуалізм може вести і веде в певних випадках до глибоко позитивних форм творчості і активності». Такі риси давали ґрунт для розвитку екзистенціального філософування, яке стало домінантним у нашій культурі. Буття українців вкорінене у християнську традицію, у страх Божий, у над реальну сутність, яка веде до самозаглиблення, осягнення трансцендентності. «Бог, — зауважує Оксана Петрів, — як найвище буття органічно поєднаний з тією заповітною особистісною сферою існування індивіда, яка є екзистенцією». Хочу акцентувати на праці «Дві руські народності» Миколи Костомарова — відомого історика, фольклориста, письменника. Автор, тривалий час, досліджуючи національно-ментальні особливості українців та росіян з’ясував, що: українці визначалась розвитком особистої самоволі, свободою, невиразністю форм, непостійністю, недостачею виразної мети, рвучкістю руху, прямуванням до вибору чогось нового, руйнування чогось недоробленого. В українців не було вдачі насилувати, нівелювати, не було політики, не було холодного вирахування, не було твердості на шляху до визначеної собі мети. Українець із обережності кривди не забуває, але він не мстивий, не дозволяє глумитися чужоземцям над власною релігією, культурою. У нас більше Духа, ніж форми. Принцип особистості виявляв свою живучість. Кожен хлібороб був самостійним власником свого добра. Росіяни — зневажені довгі літа в ярмі в чужо вірних і чужинців, вони, вибравшись з ярма, визначалися пихою й нехтуванням інших: відома річ, що ніхто так не пиндючиться, як визволений раб. Москву населяли різні волоцюги, й довго вона зростала з того, що до неї напливали нові приблуди. Така мішанина мешканців усе швидше визначає нахил поширити свій край, зростати на чужий кошт, проковтнути сусідів, їх тягне до хитрої політики, до завоювання. Громадською стихією Москви є загальність, знищення особистості.

У релігії - нахил до обрядів, до формул, зосередження до зверхніх форм. Латинську, лютеранську, вірменську й усіляку іншу віру росіяни вважають за прокляту, бо вона різниться від їхньої. Власність у росіян була спільна. З огляду на це, можемо зробити висновок, що з давніх-давен українці були наділені особливими рисами, відмінними від рис інших національностей, а вивчення української культури у зв’язках із іншими культурами дозволяє розглядати українську культуру в руслі європейських культур.

2. Дохристиянські вірування давніх слов’ян

Культура давніх слов’ян відображалася у системі найдавніших народних уявлень та вірувань, що складалися з елементів анімізму, тотемізму та фетишизму.

Анімізм (від лат. Animulaдуша) — віра у наявність душі чи духу в явищах природи, речах та предметах навколишнього світу. Анімізм полягає в ототожненні живої природи з неживою. Слов’яни вірили у наявність душі в дерев, тварин, птахів, природних стихій — грому, блискавки, вітру, померлих людей та тварин. Звідси — персоніфікація. На основі анімічних вірувань пралюди пояснювали різноманітні фізичні стани — хвороби, сон, який уподібнювався до сакрального екстазу, відриву від всього земного. Тінь уявляли другою суттю людини, душею.

Тотемізм — сукупність уявлень та вірувань у надприродний зв’язок між людьми та окремими видами рослин та тварин. Тому окремі представники рослинного чи тваринного світу вважалися предками того чи іншого племені. Кожне плем’я мало свого тотемного предка, який міг вважатися одночасно охоронцем та оберегом людей цього племені. Вважалося, що людина після смерті набуває рис свого тотема. Людина повністю ототожнює себе із навколишнім світом, повністю відображає його. Тотем (за Фрезером) становить собою клас матеріальних предметів, до яких примітивна людина ставиться з особливою повагою. Зв’язок цей двобічний — тотем заступається за людину, остання відплачує тотему тим, що утримується вбивати свій тотем. Давніми тотемами-тваринами були ведмідь, вовк, лисиця, коза. Тотеми-птахи — лебідь, лелека, зозуля. Тотеми-дерева — дуб, ясен липа, явір, сосна та ін.

Фетишизм — система уявлень про надприродні властивості предметів та речей та поклоніння їм. Він ґрунтується на системі прадавніх уявлень. Люди не розмежовували світу матеріального і духовного. В їхній уяві предмет з дерева зберігав дух дерева, кістка тварини — дух тварини. Для людини доісторичної епохи предмет був космосом. Фетишами як об'єктами поклоніння були мерлих чи вбитих тварин, коштовні камені, амулети, талісмани, які приносили успіх чи були оберегами. Фетишизм (за Тейлором) — поклоніння предметам, навіть шматку дерева чи каменя. Звідси він переходить в ідолопоклонство. Вірування, якими давні люди намагалися пояснити природу, світ породили різноманітні культи, що стали для них своєрідною первісною релігією.

Культ — інститут вшанування та поклоніння речам, явищам, істотам, божествам. З уявленнями про існування душі у кожній речі був пов’язаний культ предків. Вважалося, що душі предків не покидають землю після смерті, а поселяються в лісах, гаях, де перевтілюються у тварин і приходять до живих. Світ мислився паралельним. Були свої та чужі. Коли ховали людину, то робили все, аби її задобрити. Межею між світами вважалася річка. Покійника пускали за водою. Межею був і вогонь (ритуал спалювання), поріг як символ початку і закінчення хати (поклоніння порогам, поховання в порогах первісних людей).

Культ вогню — до вогню ставилися по-особливому як до небесної сили. Родинне та домашнє вогнище охоронялося, пізніше хатня піч зайняла особливе місце у людському житті. Люди поклонялися вогню) приносили йому в жертву півня. Вважалося, що вогонь має очисну силу, тому хати підкурювали, робили певні дії з вогнем над хворим. Був культ вогняного напитку, який викликав марення та галюцинації. Медвяний напій та мед вважалися напоєм безсмертя.

Культ води — теж мав неабияке значення. Вода вважалася небесною стихією. Мала очисну силу. Могла допомагати і шкодити. Існувало особливе ставлення до всіх водоймищ. Біля них здійснювалися різні обряди та ритуали, приносилися різні жертви, аби вода не приносила людям лиха.

Культ грози — це поєднання води і вогню. Вважалося, що небо гнівається. Тому багато обрядів мали на меті задобрити небо.

Культ землі - виник у час переходу від мисливства до землеробства. Земля вважалася одухотворена (вона і мати, і годувальниця). Її не можна було надаремно копати, оскверняти (плювати). Традиція ховати померлого в землю — підкреслює особливе ставлення до землі. На чужині земля з рідного поля булла оберегом. Якщо людина помирала на чужині, то шматок рідної землі кидали їй в могилу.

Були й культи орача, зерна та хліба (пекли круглий хліб, подібний до сонця), культ дерев, тварин та рослин (у старих деревах живе дух. Здійснювалися певні обряди поклоніння, а пізніше — оргії). Культ змія (зображення змія знаходили на місці поховань, тому змій = смерті). Культ небесних світил пироги та вареники виготовлялися на знак поклоніння місяця. Вважалося, що зорі передають людям різні повідомлення. Було поклоніння предметам (особливо яйцю як першопочатку). Усі ці культи співіснували одночасно. Їх можемо назвати ритуальною магією.

Усі божества давньослов’янського пантеону з’явилися на тлі існування культів і були пов’язані з ними. Релігію давніх племен називали поганством чи язичництвом. Першими божествами були Білобог та Чорнобог, що уособлювали світлу та темну сили. Найдавнішим божеством, яке давні племена вважали творцем світу вважався Род, що поєднував усіх предків і мертвих, і живих, і ненароджених. Жіночим божеством булла Берегиня, що втілювалася в образі Рожаниці чи Звізди, які асоціювались із народженням і мали зв’язок із зірками. У наших предків існувала культура вшанування Роду. На дверях зображалося дерево. Народжений хлопчик позначався листочком, а дівчинка — квіточко, на померлих членах родини ставився хрестик. Із розвитком народної свідомості форма первісної релігії змінилася генотеїзмом — віру в існування багатьох богів із одним верховним богом на чолі. Місце верховного бога займав Сварог — бог неба, зодліаку. Небесним знаком цього бога був плуг (сузір'я Оріон), який ритуально вшановувався в обходах будівель. Сварог вважався богом ковальства та шлюбів. Дажбог вважався сином Сварога й уважався божеством сонця. Існувало багато божеств пов’язханих із колообігом сонця (Сімаргл (символ чорного пса, що охороняє посіви) — уособлював сонце у сімох знаках зодіаку, Хорс (воїн-змієборець), Ярило (пшениця — символ запліднюючої сили), Купайло (покровитель тілесної любові).

Вололс або Тур (божество худоби, золота і достатку). Хоча він і вважався найгрізнішим, але на зміну йому прийшло ще грізніше і сильніше божество — Перун (володар вогню і блискавок), бог війни та охоронець військової дружини. Ідол Перуна мав людську подобу — тулуб виготовлявся із дерева, ноги — із заліза, голова — зі срібла, вуса — із золота. В Густинському літописі йдеться про те, що в руках цього ідола був коштовний камінь — рубін чи карбункул, біля нього завжди палало дубове вогнище — живий вогонь., якщо він згасав, то його охоронці каралися на смерть. Перунові приносили жертви, вепра, бика або червоного півня. У нього були слуги — Вернигора і Вернидуб (пізніше вони стали казковими персонажами у фольклорі). Символи Перуна — калина, дуб, цвіт папороті. Дерево, у яке вдарив Перун, не можна використовувати для будівництва. З нього можна робити музичні інструменти. Поганським богом був Стрибог або Посвистач (бог кровопролиття і музики). У «Слові про Ігорів похід» — це родоначальник всіх вітрів. Саме від цього Бога пішло слово страта. У давніх слов’ян було божество пов’язане із сонячним колообігом, яке уявлялося старцем із чотирма обличчями під одною шапкою, повернутими у різні сторони світу. У 1848 р. в річці Збруч біля с. Личківці на Тернопільщині знайдено ідол Світовида, названий Збруцьким ідолом. Біля нього було знайдено місце жертвоприношень.

· Див — божество страху,

· Лада — богиня кохання та шлюбу,

· Дана — богиня води,

· Мокоша — богиня рукоділля, прядіння, ткацтва, пологів та породіль,

· Мара — богиня зла та ночі, що душить людей, п'є їхню кров.

У с. Звенигороді знайдено капища, які свідчать про людські жертвоприношення. У деталі не буду вдаватися. Кого це питання цікавить, можете ознайомитися із працею Тимощука Б. О. Язичницькі святилища Галицької Русі // Історико-філологічний вісник українського інституту. — М., 1997. За своєю природою поганство — жорстоке…

Є окрема наука — демонологія, яка займається вченням про духів-демонів, які шкодять або сприяють людині в її справах. Серед найпоширеніших демонологічних образів є - блуд, вихор, дика баба, русалка, вій, вовкулака, відьма, домовик, польовик, чугайстер. Окультуренням вважається розшарування населення на верству чаклунів-відунів, на військову верству, яка мала воєнні доми (чоловічі). Пізніше виникли жіночі доми. І там, і там збиралася неодружена молодь з нагоди якогось свята. За словами М. Грушевського, їхні сходини мали оргаїстичний характер. Слугували для зближення парубків і дівчат. Весна вважалася найкращою порою для оргій, які проходили у формі гри (ігрища). Це свідчить про те, що суспільство на початковому (примітивному) етапі розвитку мало свій рівень культури, певні правила, які не сприймаються сучасниками. На думку М. Костомарова — це виходило за рамки благопристойності. Почуття сорому переважно розвинуто християнством. У язичництві видно не просто вільні стосунки, а священне блудодійство. В язичництві чітко визначені ознаки релігійного комплексу: віровчення, ідеї, уявлення, почуття, емоції, переживання, відносини ще з богами та іншими силами, різноманітна культова діяльність.

3. Давня праслов’янська міфологія. Календарно-обрядова творчість (зимовий цикл, весняний цикл, літній цикл, осінній цикл)

На основі язичницьких вірувань та релігійних уявлень формується слов’янська міфологія. Українська міфологія як сукупність народних міфів розвивається як частина загальнослов’янської міфології.

Міф (гр. слово, переказ) — розповідь про богів, духів, героїв, надприродні сили та ін., які брали участь у створенні світу. Або сказання про давні вірування народу, щодо походження земних явищ природи, богів, героїв, Всесвіту.

Міф еволюціонував. Найпростішим, первісним міфом були предмети-фетиші, згодом розвинулись міфи, що існували у рухах та жестах (ритуальні танці). Міф поєднується зі звуком і виникає міф-крик, міф-плач, міф-сміх. Пізніше міф-пісня.

Міфічне мислення — це особливий вид світовідчуття, специфічне чуттєве уявлення про явища природи і життя. Воно полягає у творенні в уяві іншої реальності, ілюзорної дійсності, що будується на основі правірувань. Його основна форма — це образ, його сутність — це вербалізація речі, руху, дії, згодом — ритуалу. Лише з часом міфи оформлюються в суцільні оповіді, які є розширеними метафорами, сакралізуються, стають священними сказаннями. Давній праслов’янський міф — це не стільки оповідь про створення світу, як сукупність поглядів, на основі яких пояснювали природні та суспільні явища, здійснювали ритуали та обряди, — тобто своєрідна система уявлень про Всесвіт. До нас дійшли міфи лише фрагментарно. Міфи мають різне етнокультурне походження — перший період (до часу трипільської культури), другий період (час трипільської культури — переорієнтація на землеробство).

За тематичним циклом міфи ділять на кілька циклів:

· Героїчні - найдавніші міфи, де герой постає божеством або має божественну природу;

· Космологічні - про створення світу, елементів всесвіту. Голуби створили землю з піску, небо — з золотого каменю. Є про Білобога та Чорнобога — два начала. Добро і зло. Боротьба між ними досі триває.

МІФ про БІЛОБОГА

У ті предковічні часи, коли премудра Лада упорядковувала Всесвіт, коли не було ще ані неба, ані сонця на нім, Сокіл-Род народив сина світла. Відтак з’явилася його одинока могутня самородна сила, яка розігнала тьму, і з неї вийшов той, що є від віку душею усіх єств. У Ведах — стародавніх книгах, що містять священні тексти аріїв, написання яких припадає на ІІ-І тисячоліття до н.е., в одній з Рігведівських пісень говориться:

· Водяна безодня, жар, творення:

· Буття і небуття тоді не було —

· Повітря не було і Неба над ним…

· Вода тоді була — глибока безодня…

· Зародок один від сили жару народився…

Воістину так і було… Завирувала водяна безодня, з'єднавшись з вогнем творення, а на Дереві життя вгорі, високо над Ладою, зацвіла дивна троянда, з якої десь узявся і вилетів вогненний птах та й поринув з прадерева у водяну безодню. Там, у глибокому проваллі, зніс білосніжний лебідь золоте яйце. Коли яйце по році розлупилося, то з одної половини шкаралупи сталася земля, а з другої — небо. Темний морок хотів перешкодити праєству буття, що ставало тоді вічністю, та у великій битві богів-титанів з огидними силами мороку сам Господь-Бог прийшов на допомогу, створивши під землею пекло, куди через широкі ворота Мати-Земля котила кудлаті голови синів мороку.

Побачив Сокіл-Род, що птах робить Біле буття, і сказав, що то — добро, бо слабне тьма.

Змахнув у небо білосніжними крильми лебідь-птах, упав грудьми на рідну землю і став посеред неї красенем: шкіра біла, очі блакитні, волосся русяве, а обличчя — як у молодого бога.

Напився велетень живої води, з'їв молодильне яблуко з вічнозеленого Дерева життя і відчув у собі велику силу, бо став безсмертним. І сказав тоді Сокіл-Род: «Ти є вічність, що змагається з Чорним буттям, бо ти — Білобог, бог світла і добра, то ж твори разом з богинею Всесвіту лад на небі і на землі» .

Перевернувся красень через голову, знову став білосніжним лебедем; змахнув одним крилом у небо, другим по землі і сміливо полинув у Чорне буття.

У самій блакиті прозорого повітря стоїть у Вирії чудовий золотий храм, у просторій залі якого, серед сотень тисяч літ світла, на золотому троні, одягнений в огненний пурпур, у променистій короні, сидить та творить добро Білобог. Поруч нього стоїть Золота чаша, по вінця наповнена щастям і добром. Саме її обносять по Колу Сварога на святах та урочистих обрядодійствах, з благословінням та закляттями, мудрі волхви, бо твердо знають, що щастя від добра, а зло — від тьми.

День змінює ніч, ніч змінює день. Добро і зло. Біле буття і Чорне буття. Боротьба Білобога з Чорнобогом — вічна, бо вічний світ. Та ще живий вогонь Алатиру. Бог Сварог викував для Білобога вогненний меч та щит з живим соколом, якого бог посилає в ніч, аби той вирвав зло з мороку, бо скоро має загорітися день…

О, Соколе-Роде! Ти великий Бог, бо дарував світові Білобога. Ти — сонце земного життя. Ти — зоряне царство предків наших. Ти створив плем’я орія на священній землі і щедро обдарував онуків та правнук своїх волею і любов’ю до себе, щоб жили вони серед світла у добрі твоїм!

Антропогонічні та антропологічні - про створення людини та її життя. Людина при народженні отримує зірку-рожаницю. Прамати при появі на світ дитини починає прясти нитку її життя, прив’язавши її початок до зірки, а коли людина вмирає, — перерізує нитку, і зірка падає.

· Тотемічні - про тотемних предків різних племен. Про вужа — козу, козла, які є символами Перуна.

· Теогонічні - про походження богів (Коляди, Дани, Зорю).

· Анімістичні - про духів, що наповнюють світовий простір.

· Календарні - про річні цикли природи та обряди, пов’язані зі змінами пір року.

· Культово-біографічні, історичні - про події, випробування та вчинки окремих персонажів — об'єктів культів, про створення Дніпра та Дунаю з крові богатирів-богів та ін.

· Есхатологічні - про кінець світу і потойбіччя.

Головною ознакою давньої української міфології є те, що в ній відображена тогочасна народна свідомість. Вона належить до культурних пам’яток нашої держави. Рідко знаходимо міфи в чистому вигляді. Залишки міфософії знаходимо в образах та звичаях, у багатьох фольклорних жанрах — замовляннях, колядках, щедрівках, веснянках, купальських піснях. З міфологією тісно пов’язаний і народний епос — легенди, казки, бувальщини, перекази. На основі міфології виникло безліч повір'їв, забобон. Давні уявлення, релігійні культи та язичницька міфологія зумовили ритуальну поведінку праслов’ян, пов’язану з їхнім побутом, життям. До появи та у процесі розвитку трипільської культури були сформовані та утверджені календарно-обрядові традиції, які увібрали в себе особливості природної циклічності, а відтак різні етапи сільськогосподарської праці. Календарно-обрядова творчість — це драматично-поетична система обрядів та ритуалів магічного значення, що супроводжуються відповідними поетичними текстами сакрального змісту, яка тісно пов’язана із циклічністю природи. Відповідно до чотирьох пір року, а також періодів у землеробстві - приготування до сівби, сіяння, вирощування, збирання врожаю, — виділяється 4 цикли календарно-обрядової творчості - зимовий, весняний, літній, осінній. Кожен з них має свої особливості, відповідно до землеробської праці, яка виконується в цей час.

Зимовий цикл. Обряди пов’язані не тільки з очікуванням весни як часу сівби, а й з давніми міфами про народження всесвіту. Вважалося, що 25 грудня за старим стилем і 6 січня за новим у Лади народжується немовля Коляда — божество зимового сонцестояння. Коли сонце проходило центральні зірки сузір'я, праслов’яни урочисто святкували — народження Місяця — щедрий вечір (14 січня), а коли воно залишало сузір'я — народження богині води Дани (19 січня). Свято пов’язували із вшануванням Прадерева світу, яке вгорі прикрашали зорями, внизу дарами природи. Це означало єднання землі і неба. Поклоніння Перуну — вшанування домашнього вогнища — всі сім'єю сиділи біля печі. Зберігся ритуал — водіння кози (народження Молодика) коза — символ місяця, вона вважалася тотемом слов’ян. Засівання на Маланки пов’язано із культом води, хліба та місяця. Зерно є імітацією дрібного дощику, який падає на засіяну землю. Водохреща. Йордан — поклоніння воді, богині Дані. Свято відбувається вночі, а освячення відбувається до сходу сонця, бо лихі сили вночі чатують, а їх треба відігнати від води і від весни.

Жанри — колядки, щедрівки, вертепна драма.

Весняний цикл — твори, що виконувалися у весняний період, були своєрідними магічними замовляннями, спрямованими на те, щоб прискорити весняні переміни: ліс зазеленіти, траву — прорости, посіви піднятись, квіти — розцвісти. Вони супроводжувалися імітативно-магічними рухами або танцями. Відповідно до основних обрядових дійств, можна виділити такі жанри народної словесності: веснянки, гаївки та волочені пісні, гаївки. Останні діляться на такі хронологічно-тематичні групи:

· тотемічно-культові

· міфологічні

· господарсько-вегетаційні

· любовно-еротичні

· лицарсько-княжі

· військово-історичні

· родинно-побутові

· жартівливо-іронічні

· християнсько-великодні

Літній цикл — відповідно до літніх свят та обрядів виділяються такі жанри маївки, русальні пісні, петрівчані пісні, купальські пісні, субіткові пісні, царині пісні.

Осінній цикл — останній у календарно-обрядовій творчості. Він замикає кільце обрядовості та є своєрідним провіщенням та підготовкою до зимових свят. Найхарактерніший культ — вшанування духів померлих предків. Ми можемо говорити про культуру обробляння землі. Урочистий початок жнив — зажинки. Обов’язковим є досвітній ритуал обходу поля, жертовна трапеза для духів поля. Зав’язування із перших жмутів колосків т.зв. зажинкового хреста — знак сонця. Існував обряд посвячення молодих дівчат у жниці (прорізання руки серпом і кроплення кров’ю землю).Завершення збору врожаю — обжинки. Святкують обжинки на кожному окремому лані. Дожавши до кінця поля, женці лишали жмут колосків який зав’язували у формі кози, зайця, лисиці, вовка. (жертва Перунові)язичники вбачали у тваринах, які тікали з поля померлих предків. Поширеним був обряд плетення вінка з колосків. Свято Спаса — поклоніння землі, на якій випасалася отара та повернення додому. Поклоніння квітам, овочам. За свідченням етнографів, всі ритуали цього свята виконувалися жерцями у капищах і жертвами поганським богам. Був культ поклоніння круглому хлібу — символ сонця). День Спаса до християнської традиції був прийнятий без змін, з усіма його атрибутами.

4. Зародження праслов’янської культури. Розвиток ремесел. Трипільська культура

Культура, що є небіологічним (надприродним явищем, тим не менше розвивається. І довший час спочатку саме за природними законами, так, начебто цей процес є біологічним. Лише під впливом тих чи інших кризових ситуацій можливі різкі зміни в культурі. Первісна культура була приречена на такий тривалий період становлення, оскільки ще не мала (не виробила) власного внутрішнього механізму руху, тобто була нездатна до саморозвитку. Найбільшого розвитку в цей час досягла трипільська культура, названа так від с. Трипілля Київської області, де на потужний культурний шар матеріальних залишків уперше натрапив київський археолог В. Хвойка у 1896р. За деякими етно-анатомічними показниками трипільці були досить далекими від пізніших слов’ян, тому важко вбачати в них безпосередніх попередників теперішніх українців. Однак здобутки трипільців багато в чому позначилися на подальшій долі культури на українських землях, оскільки започаткували традиції землеробства, а воно назавжди стало визначальним фактором розвитку стабільної частини місцевого населення, зумовлюючи побут, звичаї, календар і вірування. Сліди трипільської культури виявлено на великій території, що охоплює майже всю Правобережну Україну й землі сусідніх країн: Польщі, Молдови, Румунії. Трипільці мешкали протягом IV—II тис. до н. е. в селищах, що складалися з кількох десятків, а інколи й сотень невеликих будинків, зроблених з дерева і обмазаних глиною. Ці будинки розташовувалися своєрідними кільцеподібними вулицями по колу, в центрі якого стояла дещо більша будівля громадського призначення. Рядів осель довкола центру інколи траплялось до десяти. І хоча частіше зустрічаються селища меншого типу, стали відомими поселення, які можна вважати протомістами. Виготовлена трипільцем модель двоповерхової або одноповерхової з погребом оселі з розкопок поблизу с. Розсохувате Черкаської області.

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Саме з нею дослідники пов’язують утвердження на праукраїнських землях відтворювального господарства. Основу його становило рільництво, що передбачало використання ділянок землі доти, доки не вичерпувалась їх родючість. Трипільці сіяли ячмінь, просо, пшеницю, вирощували майже всі нині відомі в Україні садово-городні культури. Землю обробляли дерев’яною мотикою з кам’яним чи кістяним наконечником, а згодом — ралом. Як вважають учені, використовувалася й тяглова сила волів. Урожай збирали кістяними або кам’яними серпами. Зерно мололи на муку. Деякі дослідники тлумачать позначки на кераміці трипільської доби як літери і навіть роблять спроби дешифрувати написи, які в разі доведення їх літерного характеру треба буде визнати найдавнішою з відомих досі формою звукового письма. Наразі в межах України виявлено близько 700 поселень доби неоліту. Цю епоху в Україні яскраво репрезентує трипільська культура. У межах України відомі сотні трипільських поселень. Ідеологічні погляди трипільців складні. Риси їх духовного життя відображені у поховальному обряді, численних зображеннях на посуді, в антропоморфній і зооморфній пластиці, моделях жител, у домашніх і родових святилищах. Головним аспектом ідеології був культ родючості з його складною обрядністю і символікою. Відображали цей культ жіночі статуетки, які виконували роль охоронниць домашнього вогнища, слугували амулетами родючості, оберегами від злих духів. Помітну роль у віруваннях трипільців відігравав бик як чоловічий початок і символ сонця. Змій-дракон, що літає, зображення якого зустрічається на посуді, вважався охоронцем їстівних запасів і оберегом лона майбутньої матері. Ритуальні предмети концентрувалися у домашніх і общинних святилищах або у спеціальних культових приміщеннях.

Про рівень матеріального і культурного розвитку трипільців свідчить їх керамічне виробництво. Посуд трипільців можна розділити на дві великі групи: кухонний і столовий. Кухонний був простим за формою, з нанесеним небагатим орнаментом. Значно досконалішим був столовий посуд. Для його виготовлення використовувалася якісніша глина, цей посуд добре випалювався. Орнамент на столовому посуді більш вишуканий. Серед орнаментальних знаків зустрічаються зображення людей і тварин. Із розвитком культури змінюється форма посуду, орнаментальні мотиви, поєднання фарб. Слід зауважити, що фарби на посуді, якому зараз більше п’яти тисяч років, не втратили свого кольору. Композиції розпису різноманітні: зображення звірів, птахів, рослин, людей, зміїв, хрестів. Форма і орнамент посуду відображали ідеологічні уявлення трипільців. Наприклад, подвійний посуду вигляді бінокля застосовувався, як вважає академік Б. О. Рибаков, при магічних діях викликання дощу. Деякий посуд має антропоморфні риси, наприклад, форму жіночих грудей, рук. У Львівському історичному музеї зберігається глиняна посудина у вигляді упряжки двох биків. Очевидно, що виробництво такого посуду було досить складним технологічним процесом. У трипільців особливого розвитку набула глиняна пластика. Більшу частину її складають жіночі статуетки з випаленої глини, знайдені майже на всіх поселеннях. У них підкреслені форми жіночої фігури, зображення голови схематичне. Часто статуетки прикрашені врізаними лініями, наколами, фарбами. Ці чудові вироби образотворчого мистецтва дають нам яскраве свідчення досить високого рівня розвитку трипільців.

На пізньому етапі трипільська культура зазнала великих змін. Кількість розписної кераміки зменшується. У гончарстві домінує шнуровий орнамент. Пластика стилізується і поступово зникає зовсім. Для кераміки неоліту характерні досить широкі форми. Посуд відносно тонкостінний, добре випалений. Орнаментація небагата, але своєрідна: візерунок розміщувався лише у верхній частині посудини. Численні знахідки зображень тварин дають підстави вважати, що людина неолітичного періоду поклонялася тваринам і силам природи. Про рівень мистецького розвитку говорять і прикраси, зокрема кістяні напівкруглі пряжки з пишною орнаментацією.

Трипільська культура досягла значних висот у своєму розвитку, але поступово в ній накопичувалися кризові явища. Це було обумовлено різними факторами, у тому числі кліматичним — похолоданням, екстенсивним веденням господарства. Виснажені землі давали все менше врожаїв. До цього додалися конфлікти між трипільськими громадами західного і східного регіонів, натиск з боку скотарських кочових племен. Трипільці досить близько підійшли до рівня перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, і феномен трипільської культури у тому, що вона своєрідно поєднала антропологічні, етнокультурні, суспільні, ідеологічні та господарські системи найдавніших представників людських спільнот Півдня, Центра, Сходу та Полісся Європи. Близько 2000 р. до н. е. трипільська культура занепадає. її носії частково залишають ці землі, відступаючи під тиском більш численних і войовничих, як вважають, індоєвропейських народів археологічної культури бойових сокир і шнуркової кераміки, а частково змішуються з ними. Нове населення прийшло зі сходу і, як вважають фахівці, вперше у світі приручило коня для верхової їзди. Припускають, що саме їм може належати культове зображення з околиць с. Керносівки Дніпропетровської області, що датується кінцем III — початком II тис. до н. е. Індоєвропейці частково осідали на плодючих землях і переходили до землеробства, а частково продовжували кочувати у південних регіонах сучасної України.

Однак відтепер традиції землеробства разом з осідлим способом життя стають вирішальними при визначенні культурного розвитку народів на наших землях. В II тис. до н. е. ці традиції розвиваються, в першу чергу, в межах так званих бглогрудівської, а потім і чорноліської археологічних культур, які дослідники відносять до праслов’янсько-балтійських. З приводу поступового зникнення Трипільської культури висловлюється кілька гіпотез: це і порушення екологічного балансу, що було пов’язано з екстенсивним веденням господарства; і певне похолодання клімату; і спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську; і внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів; і експансія степовиків (носіїв .Ямної культури) на північний захід і племен Культури кулястих амфор із заходу на схід (тобто на зайняті трипільцями території). Вірогідно, що була не одна, а кілька причин зникнення Трипільської культури. У сучасній історичній та народознавчій літературі існує твердження, що трипільці - прямі предки українського народу. Однак, варто утриматися від поспішного проведення прямої родової лінії від трипільців до українців. Носії праслов’янської мови виділяються з північної гілки індоіранців лише в І тис. до н. е. (а щонайбільше — із середини II тис. до н. е.). Світ слов’янських народів — це вже явище кінця І тис. до н. е. та початку нашої ери.

З кризою Трипільської культури екстенсивне скотарство почало впроваджувати і населення лісостепової смуги. Тому наступна епоха — епоха бронзи — виступає як вік скотарства. Отже, культура виникла як засіб адаптації до природи. Природний світ сприймався як простір людської реалізації, як «світ людини», де виявляються її внутрішні сили. Культурна адаптація на відміну від біологічної відбувається шляхом штучного (навмисного), а не природного відбору за рахунок усвідомлених дій, хоча направляється цей відбір із самого початку факторами природними. Елементарні форми культурної адаптації з’являються вже у тваринному світі, але лише для людини культура стає другим середовищем проживання, до якого, як і до природної сфери, доводиться пристосовуватися. Зміни природного середовища на межі плейстоцену і голоцену, зростання чисельності населення і заселення всіх регіонів світу, обмеженість ресурсів природи — це все призвело до появи відтворювального господарства. З того часу, коли почалося навмисне виробництво надлишкового продукту та його перерозподіл, коли міркування вигоди стають домінуючими в діяльності людей, то саме з цього часу виникає стимул, що змінює принципово культуру таїїносіїв. Культура перестає бути лише засобом адаптації до природи, дістаючи самодостатню цінність. Вона стає для людини не просто другим, але головним середовищем проживання, що визначає всю її (людини) діяльність. Розвиток культури перетворюється в саморозвиток, виробляється його механізм. Починають діяти політекономічні закони. Швидкість розвитку різко зростає. Саме тому від першого грубо оббитого каменя, що слугував для найрізноманітніших трудових операцій, до першого кам’яного серпа прогрес повз равликом. Знадобилося близько 3 млн років, щоб пройти цей шлях. Але равлик передав естафету гепарду: всього 15 тис. років відділяє перший серп від перших супутників, комп’ютерів і атомних електростанцій.

5. Скіфські поселення на території України. Їх внесок у культуру

Геродот, який побував у Скіфії в V ст. до н.е., описав їх звичаї у своєму творі «Історія». Він сповіщає, що біля Меотіди (Азовське море) жили царські скіфи, а трохи північніше від Борисфена (Дніпро) і на схід — скіфи-кочівники. Скіфи ділилися на племена, але влада над ними належала одному родові скіфських царів, які ділили Скіфію між собою, пересуваючись за своїми численними стадами худоби з місця на місце у пошуках гарних пасовищ. У скіфському суспільстві була багата верхівка і маса бідніших, які пасли стада багатих скіфів, стригли овець, обробляли шкіри, хутра. Захоплених під час воєнних походів полонених скіфи перетворювали на рабів і використовували їх працю у сільському господарстві. Характер господарства скіфів впливав на всі сфери їх життя. Основу господарської діяльності скіфів становило скотарство. Релігія скіфів досягла розвинутого політеїзму. Скіфська релігійно-міфологічна система сполучала у собі елементи зооморфної символіки звіриного стилю з антропоморфною міфологемою, поєднуючи вірування трипільської культури, елементи тотемів скотарської культури з впливом грецької міфології. На чолі Скіфського пантеону стояла богиня Табіті, яку Геродот ототожнює з грецькою Гестією. Табіті символізувала жіноче народжувальний початок в природі і була божеством світла і вогню. Життєдайні стихії — землю і воду — уособлювала богиня Апі. Своїм прабатьком і чоловіком богині Апі скіфи вважали Папая. Шлюб Папая і Апі — це союз неба і землі, джерело всього живого. Богинею життя і смерті була Аргімпаса, охоронцем худоби — Гойтосир. Найближчим до людей та їх охоронцем виступає Геракл, частково злитий з образом грецького міфологічного героя. Особливе місце у скіфському пантеоні належало богові війни Аресу. Тільки Аресу скіфи споруджували святилища, приносили пожертви.

Різноманітність форм скіфської релігії засвідчує широкий спектр їх релігійних уявлень: культ предків, героїв, вождів, поховальний культ, культ родючості. У скіфів, як і в інших індоіранських народів, існувала каста жерців і ворожбитів, становище яких було досить високе. Жрецькі функції виконували також царі - вони були хранителями успадкованих від предків реліквій. Скіфська релігія, в цілому, була давньоіранською, але з рисами релігійних уявлень до скіфського населення Причорномор’я. Це була племінна релігія, що вже переросла в етнічно-державну. У скіфських землях існували особливі, священні місця, де проводилися великі загальні свята. Найвідомішими серед таких місць була Плея («Полісся») в пониззі Дніпра, де за легендою, жила напівжінка-напівзмія, прародичка скіфів, та Ексампай («священні шляхи»), де у Гіпаній (Південний Буг) впадало, як пише Геродот, особливо гірке джерело. Своїм богам скіфи не мали звичаю ставити зображення, жертовники чи храми. Всім богам складали пожертви з домашніх тварин, яких душили, а потім варили. Лише грізному богу війни, якого Геродот називає іменем його грецького прототипа, — Аресу — споруджували вівтарівеличезні кургани з хмизу зі встановленими зверху старими залізними мечами, що слугували втіленням бога. «Цьому мечеві, — пише Геродот, — приносять щороку жертви з худоби й коней, і в більшій кількості, ніж іншим богам». У жертву Аресу приносили і військовополонених, поливаючи їхньою кров’ю меч. Скіфи шанували й оберігали могили предків. Віра в потойбічне життя і безсмертя душі, багата уява і бурхлива натура скіфів породили складний поховальний обряд: пишний, урочистий і жорстокий — він ніби віддзеркалював характер самого народу. Поховання царів і знатних скіфів здійснювали у великій могильній ямі, кладучи туди багато коштовної зброї, прикрас, одягу, посуду. Разом з померлими клали вбитих при поховальній церемонії слуг і верхових коней. Могилу накривали дерев’яним настилом і насипали зверху величезний курган, оточуючи внизу насип кам’яними брилами. Через рік на могилі справляли криваву тризну: вбивали 50 молодих воїнів і 50 коней та ставили їх навколо кургану.

Великий вплив на розвиток скіфської культури мала грецька колонізація Причорномор’я. Деякі скіфи їздили вчитися до Греції, і хоч греки вважали скіфів неосвіченими варварами, вже у VI ст. до н. е. античний світ знав двох славних скіфів. Відомим лікарем і мудрецем був Токсаріс, який жив в Афінах. Одним із семи мудреців іноді називали скіфа Анархасіса. Ось що розповідає про Анархасіса Діоген Лаертський: «Анархасіс, скіф, син Гнура і брат Кадуїда, скіфського царя, по матері ж еллін, і тому володіє двома мовами. Він склав вірші на 800 рядків про звичаї скіфські та еллінські у простому житті й на війні; а в красномовстві своєму він був такий, що започаткував приказку: «мовить, як скіф». Перед нами постать видатного мислителя, для якого над усе — істина і знання. Анархасіс мусив докладати значних зусиль, аби утвердити власну точку зору, бо він був не елліном, а варваром. Коли один афінянин докоряв йому, що він скіф, Анархасіс відповів: «Мені ганьба моя вітчизна, а ти ганьба своєї вітчизни». На запитання, що в людині гарне і погане одразу, він відповів: «Язик». Це він сказав, що виноградна лоза родить три грона: гроно насолоди, гроно сп’яніння та гроно огиди. Скіф Анархасіс користувався авторитетом у видатних античних вчених. На його судження («у скіфів немає флейтисток, бо вони не мають виноградників») спирається Арістотель. До повчального спадку Анархасіса звертався Сенека; на значущість його вчинків посилався Цицерон. При потребі переконати сучасників у правоті обстоюваних ними. Одяг скіфів, який був пристосований до верхової їзди, прикрашався хутром, оздоблювався золотими нашивними платівками. У скіфських похованнях знаходили іноді велику кількість таких платівок. Основою скіфського мистецтва був так званий звіриний стиль. Зображення птахів, риб, оленів, вовків прикрашають зброю, кінську вузду, предмети побуту. Традиції скіфського звіриного стилю надовго пережили своїх творців і простежуються у мотивах давньоруського мистецтва. Зразки скіфського монументального мистецтва представлені зображеннями першопредка у вигляді суворого воїна.

Характерною рисою скіфської культури є так звана «скіфська тріада» — своєрідна зброя, специфічна кінська збруя та «звіриний стиль» в образотворчому мистецтві. Все це складає найяскравіший комплекс культури цього народу. Виступаючи складовою частиною скіфсько-сибірського звіриного стилю, притаманного раннім кочівникам євразійських степів, скіфський має певні особливості. Цей стиль з’явився в наших краях зненацька, що й породило проблему його походження, а разом з цим і самих скіфів та їхньої культури. Загалом, виникнення скіфського звіриного стилю відбиває формування нової ідеології, нової системи цінностей, нової системи мислення, пов’язаних, насамперед, з військовою звитягою. Образи хижих звірів і травоїдних тварин, хижих птахів, синкретичних та фантастичних істот на диво збігаються з формою виробу та його функцією, неначе підсилюючи її. У більшості випадків не образ наносили на готову річ, а робили її з самого початку у формі фігурки тварини чи її частини. Це, наприклад, бляшки для вуздечки у вигляді згорнутого в кільце хижака, тварини з підібганими ногами, голови тварини чи птаха, крила, лапи, дзьобу. Часто деталі основного образу, у свою чергу, теж оформлені у звіриному стилі. Скажімо, закручені роги оленя викінчуються орлиними головами тощо. Тут ми спостерігаємо чудернацьке плетиво образів, гармонійно вписаних один в один. Не викликає сумніву, що такі речі виконували і магічну функцію, яка начебто подвоювала основну. Особливо виразними є образи давнього часу (VII-VI ст. до н. е.), сповнені величезної напруги. Цього досягали рельєфністю фігур, підкресленням окремих частин — ока у хижого птаха, м’язів хижака чи травоїда. Цей динамізм лише частково зберігається в пізніші часи у так званих сценах мордування, що з’являються з V ст. до н. е. Вони передають несамовиту боротьбу звірів — реальних та фантастичних: пантера роздирає оленя, страшний крилатий грифон накинувся на коня, орел дзьобає козеня тощо. Інколи хижаки з обох боків нападають на травоїдну чи свійську тварину. Та, загалом, із цього часу образи втрачають напруженість через стилізацію зображення.

Деградацію скіфського звіриного стилю пов’язують з поширенням рослинного орнаменту, а також антропоморфних зображень, які стають провідними у ІV ст. до н. е. Багатьом із них притаманна реалістичність, за допомогою якої передаються сцени з життя скіфів. Вчені вважають, що більшість цих речей виготовлена на замовлення скіфів грецькими майстрами, які жили в північно-причорноморських колоніях і чудово знали скіфів. Скіфськими ж були сюжети і сам стиль. Завдяки зображенням на золотому і срібному посуді, пластинах, гребенях, пекторалях, гривнах, бляшках ми знаємо про життя скіфів, їх зовнішній вигляд. Про міцність і велич Скіфської держави свідчать скіфські кургани. Померлих знатних скіфів ховали під курганами, висота деяких із них досягала 20 м. У поховальну камеру клали тіло померлого, вбитих з цього приводу рабів, служниць, коней, а також предмети розкоші, зброю. Одним із найбільших скіфських курганів вважається Чортомлицькій поблизу м. Нікополя Дніпропетровської області. Його висота досягала 20 м, а окружність 350 м. У великих камерах-катакомбах були поховані цар, цариця, шість воїнів та 11 бойових коней. Біля похованих лежала велика кількість коштовних речей, мечі, сагайдаки зі стрілами, головні убори і одяг з золотими і срібними прикрасами, золотий, срібний посуд та інші предмети.

Розкопки скіфських могил дали достовірні свідчення рівня розвитку скіфського мистецтва. Для скіфів золото не було дорогоцінним металом чи символом знатності. Цей дуже пластичний матеріал використовувався для прикрас, творчості, мистецтва. На всіх знахідках — витончені композиції, багаті сюжети, що ніколи не повторюються. На весь світ відомі такі шедеври мистецтва, як золотий гребінь з кургану Солоха, на якому зображений бій скіфів з греками, золота оббивка горила з кургану Чортомлик, деталі кінської упряжі, одягу, головних уборів, металевий посуд. Шедевром скіфського мистецтва є золота пектораль, знайдена при розкопках Товстої Могили. Діаметр прикраси — 30 см, вага —1150 грамів. Три її яруси мають вигляд півмісяця, між витими джутами — чудові витвори образотворчого мистецтва. У середньому ярусі розміщені скульптурки птахів, рослинні мотиви. На двох інших — зображення сцен боротьби звірів та сюжети з скіфського життя. У центрі верхнього фриза — двоє роздягнених до пояса скіфів, які шиють сорочку із овечої шкіри, розтягнувши її за рукава. Біля них знаходяться горити з луками і стрілами. Праворуч і ліворуч від цієї сценки зображені тварини. Молодий скіф, присівши, доїть вівцю, інший — сидить біля неї, тримаючи в руках амфору. За своїми художніми якостями виріб не має собі рівних серед знахідок степової Скіфії. Тисячу років вони постійно з кимось воювали: то з кіммерійцями, то з фракійцями, то з сарматами, також із греками, сірійцями, мідійцями, готами і навіть єгиптянами. Їх воїн мав випити кров першого убитого ним ворога. Це було його бойове хрещення, ознака того, що він став повноправним скіфом. Хто не вбив чужинця, не допускався до святкової ритуальної учти.