Своєрідна концепція Г. С. Сковороди

Реферат на тему:

«Своєрідна концепція Г. С. Сковороди»

Своєрідна концепція Г. С. Сковороди (1722—1794) ґрунтується на теорії трьох світів. Перший світ — це природа, або «макрокосмос» (всесвіт), другий світ — це суспільство і людина, або «мікрокосм», третій світ — це Біблія, або «світ символів». Кожний із світів, на думку Г. Сковороди, має двояку природу, «дві натури» — зовнішню, видиму, або «матеріальну натуру», і внутрішню, або «духовну натуру». Аналізуючи культурно-історичний процес, мислитель вдавався до алегоричного пояснення біблійних оповідей і міфів. Внаслідок цього вчений створює теорію «світу символів», або третього світу. Значення символів може бути різним, навіть протилежним щодо їх справжнього 1 смислу. Наприклад, Біблія може символізувати добро і лукавство, ' спасіння й загибель, істинність і хибність, мудрість і безумство. Все залежить від того, який основний принцип береться за основу тлу-мачення. Сковорода вважає, що все в світі, включаючи Біблію, має подвійну природу: «Все мирьі состоят из двух естеств: злого й доброго». Людина також включає в собі два протилежні начала — «вічність» і «тлінність», піднесене й нице. У ній живе два ангели або демони — світлий і темний, добрий і злий, мирний і буйний, хранитель і губитель. На думку вченого, філософська наука повинна розкривати істинний смисл предметів і явищ символічного світу, допомагати людині пізнати саму себе, свою духовність. На основі теорії «трьох ' світів» і «двох натур» Сковорода дійшов висновку, що вся природа і «макросвіту» переломлюється і продовжується в «мікросвіті», в людині. Для філософа Бог — це внутрішня сутність речей, закономірність світобудови, тому шукати «новий світ» і «нову людину» необхідно в самій людині, «в плотській нашій тіні», тому що «він в тобі, а ти е* ньому». Все неживе і живе на небесах і на землі підпорядковане єдиним природним закономірностям. В історії української наукг Г. С. Сковорода вперше заклав основи розуміння культури як окре_Мої, специфічної сфери буття, в якій все божественне перебуває у символічних формах. Принцип символізму й інтерпретації Біблії філософ поширив на сферу духовної культури, її історію та форми прояву, зокрема дохристиянську, християнську та світську.

У науковому відношенні більш вираженою була культурологічна концепція Кирило-Мефодіївського братства, таємної політичної організації, яка висунула ідею звільнення слов’янських народів від ярма гнобителів і створення федеративного «Союзу слов’янських республік» із столицею в Києві. Ідеї братчиків про соціально-політичну перебудову суспільства включали багато цінних думок про розвиток національної культури, що були висловлені у працях М. Костомарова (1817—1885), П. Куліша (1819—1897), Т. Г. Шевченка (1814—1861) та ін. Це передусім положення про державну самостійність слов’ян, вільний розвиток національної культури і мови, про характерні риси ментальності українців, зокрема — природний демократизм, прагнення до волі, поетичність, віротерпимість, відкритість у спілкуванні, дружелюбність тощо. Братство мало свої філіали в різних місцях тодіш-ньої Росії. Понад 100 чоловік на Україні, в Польщі, Росії, Білорусії, Литві, Чехії підтримували тісні зв’язки з товариством. (Наприклад, в Галичині відома діяльність славнозвісної «Руської трійці» — М. Шаш-кевича (1814—1843), І. Вагилевича (1811 —1866), Я. Головацького (1814—1888)). Члени братства проводили велику просвітницьку роботу, активно виступали за навчання українською мовою, були організаторами видавничих проектів. Просвітницька діяльність Кирило-Мефодіївського братства сприяла формуванню і розвитку національної свідомості українського народу.

Ще в XVII—XVIII століттях в усній народній творчості (зокрема в думах), у живопису, архітектурі, мистецтві розвивається стиль українського бароко, в центрі якого -.— ідея гуманізму, ідея людини, як творчої, активної і життєдіяльної особистості.

У кінці XVIII ст. формується концепція романтичного народництва, відповідно до якої провідним началом в духовній культурі виступає фольклор, який визначає писемну культуру. Творцем культури є простолюд, селянство: панівні класи відсуваються на другий план.

Український романтизм мав значний вплив на польську, російську, німецьку, французьку культури в XIX ст. З шістдесятих років XIX І Доувається наукове осмислення українства, його специфіки по з іншими національними культурами. Етнографи, історики, Фольклористи (М. Драгоманов, В. Антонович, Ф. Вовк, І. Рудченко, я, О. Русов, П. Житецький, М. Лисенко), спираючись на теорії компаративістики (запозичення та взаємовпливу) й міфологічної європейської школи, виділяють національно-специфічні особливості культури.

В працях І. Франка вперше зроблено філософсько-світоглядне опрацювання цілісної концепції історії української культури від найдавніших часів (передхристиянської Русі) й до кінця XIX ст. Вся культура розглядається в єдиному процесі розвитку матеріальних та духовних складників і у зв’язку з соціальною боротьбою за ідеали справедливості та рівноправності. Видатний вчений та державний діяч М. Грушевський у своїх працях грунтовно проаналізував процес укра-їнського культурного розвитку.

У працях І. Огієнка — відомого богослова, культуролога, філософа і письменника — висунуто концепцію історії культури українців від найдавніших часів. Наш народ як етноантропологічна цілісність, стверджував він, заносів собі просторове місце й усюди поклав свою ознаку багатої культури й яскравої талановитості.

Великий інтерес викликають його думки щодо виникнення й розвитку української пісні, орнаменту, звичаїв і обрядів, побуту, літератури й театру. З-під його пера вийшла фундаментальна праця «Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу», яка побачила світ у Києві 1918 року й репринтно перевидана в наш час.

Початок XX століття став добою посилення імпресіоністських тенденцій (творчість М. Коцюбинського, Л. Українки), розширився «становий принцип», тобто літературними героями ставали пролетаріат, інтелігенція (І. Франко, В. Винниченко), опрацьовуються фрейдистські та натуралістичні концепції. У прагненні перейняти кращі, зразки світового мистецтва українські митці заперечували патологічні, урбаністичні мотиви.

До 30-х рр. стверджуються нові течії і напрямки, репрезентуючи модерністський калейдоскоп — футуризм, символізм, неокласицизм] «вітаїзм» тощо. Прикладом може бути творчість М. Хвильового. М праці за редакцією І. Крип’якевича «Історія української культури' (1937 р.) було зроблено глибокий аналіз побуту, літератури, музикі й театру. Здійснено ряд спроб створити оригінальні культурниць! концепції (А. Козаченко «Українська культура, ЇЇ минувшина та с часність», М. Марченко «Історія української культури з найдавніши часів до середини XVII ст.» та ін.)

Широко розгорнулися дослідження української культури в діа (порі. Були написані й видані курс лекцій для студентів Українська технічно-господарського інституту в Подебрадах «Українська культура» (за ред. Д. Антоновича, 1940 р.); тематична тритомна «Енциклопедія українознавства» (Мюнхен—Нью-Йорк, 1949 р.); «Нариси з історії нашої культури» Є. Маланюка в 50-х рр.; «Тисяча років української культури» М. Семчишина (1965 р.) та ряд ін.

Різноманітність концепцій обумовлена багатоплановістю культури як системи. Складність культурно-історичного процесу, багатство складових частин культури вимагають різних підходів до вивчення цього феномену. Тому культура як соціальне явище, закономірності її розвитку стали об'єктом дослідження для фахівців різних галузей — філософів, соціологів, педагогів, психологів, істориків, мистецтвознавців тощо Вищезгаданий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед її функцій виділяються пізнавальна, інформативна, світоглядна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна, а також виховна.

Важливе місце серед них належить пізнавальній. В чому вона виражається? По-перше, у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. У відповідності з рівнем духовної культури ми судимо про рівень пізнання світу в ту чи іншу епоху, а отже, про ступінь панування людини над стихійними силами природи і суспільства.

По-друге, культура — це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії, формують своє ставлення до інших суспільних систем.

Р пізнавальною функцією культури тісно пов’язана її інформативна Функція. Вона настільки важлива, що деякі вчені вважають її повною, а іноді навіть зводять культуру до інформації. Це питання лематичне, хоча слід визнати, що без вивчення цієї функції неюжливе розуміння сутності культури.

Домо, що соціальний досвід попередніх поколінь не може перегенетичною спадковістю. У культурі виявляються соціальність людства, його пам’ять. Опредмечуючись в тих чи інших знакових системах (усних переказах в давнину, пізніше — у літературній мові, нотах, в «мовах» науки та мистецтва і т.ін.), соціальний досвід попередніх поколінь розпредмечується і сприймається новими поколіннями. Інформаційна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за «вертикаллю» (від попередніх поколінь до нових), так і за «горизонталлю» — обмін духовними цінностями між народами.

Завдяки культурі нові покоління людей мають можливість використати досвід, нагромаджений предками. Тепер вже відпала необхідність окремому індивідові особисто випробувати усе на власному досвіді. Його індивідуальний досвід може бути певною мірою замінений результатами досвіду посередників.

Інформаційна функція культури дозволяє людям здійснювати обмін знаннями, навичками, вміннями, здібностями, інакше кажучи, своїми сутнісними силами, які нерівні як в середині одного покоління, так і між поколіннями. Відомий англійський драматург Бернард Шоу дотепно зауважив: «Якщо у вас яблуко і в мене яблуко, і ми обміняємось ними, то в кожного залишається по яблуку. Але якщо в кожного з нас по одній ідеї, і ми передаємо їх одне одному, то ситуація змінюється. Кожен одразу стає багатшим, а саме — володарем двох ідей» .

Інформаційна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все — в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція-нерозривно пов’язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування — це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим — коли реалізується через засвоєння культурної спадщини.

Прилучаючись до поезії Тараса Шевченка, романів Панаса Мирного, слухаючи музику Миколи Лисенка, вивчаючи твори філософів і вчених і т.д., ми сприймаємо їхні думки й почуття, ніби спілкуємось із ними. У наші дні, з появою і бурхливим розвитком засобів масової інформації (преса, радіо, телебачення, комп’ютерна мережа), незмірно зростає роль опосередкованого спілкування.

Культура, з одного боку, регулює пряме й непряме спілкування людей, а з іншого, збагачує й саме спілкування, яке правомірно розглядати як явище культури. Воно активно сприяє розвиткові людини, примноженню її духовного багатства, виступає важливим засобом подолання відчуження між людьми, яке стало однією з найдраматичніших ознак XX століття. Спілкування між людьми здійснюється за допомогою різних засобів, знакових систем, «мов» (у широкому значенні цього поняття, яке розкривається в спеціальній науці — семіотиці). Кожна нація має не тільки свою мову слів, але й мову жестів, танцю, музики і т.ін., а також — свою мову ритуалів, правил поведінки і норм спілкування. Поряд з національними мовами, які відображають історію народу, своєрідність його психології, існують й інтернаціональні мови, що відіграють важливу роль у міжнаціональному спілкуванні людей. Такою, наприклад, інтернаціональною мовою є мова науки, мова понять та формул. Завдяки цій мові наукові досягнення одного народу стають набутком інших народів світу. Наука створює й умовні, спеціальні мови, галузь застосування яких обмежена в основному електронікою («Алгол», «Фортран» тощо), на яких здійснюється комп’ютерне програмування. Звичайно, ці «мови» ніколи не заміняють живої мови повсякденного людського спілкування, але діапазон їх застосування з розвитком електронно-обчислювальної техніки зростає.

Культура уможливлює не тільки спілкування людей, але й регулювання їх взаємовідносин і діяльності. Регулятивна функція культури реалізується з допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Нормативна функція культури включає надзвичайно широке коло вимог, які пред’являються до духовного світу людини, її знань, світогляду, моральних якостей тощо.

Норми культури в їх зовнішньому виразі проявляються через символіку, певну знакову систему (наприклад, різні знаки уваги). Характерним прикладом такої символіки виступають правила етикету. Одначе не можна ставити знаку рівності між подібними правилами й регулятивною функцією культури. У сфері культури досягнутим правомірно вважати лише те, що увійшло у побут та звички. Про ступінь засвоєння норм культури ми судимо за реальною поведінкою людини в різних життєвих ситуаціях. У такому розумінні культура виробництва, побуту, обслуговування, торгівлі, себто — будь-яка культура діяльності людини є культурою її поведінки. Крім того, ми часто говоримо і про культуру поведінки в більш вузькому розумінні слова, маючи на увазі нормативні вимоги до побутового спілкування людей.

У ролі регуляторів культури поведінки людини як у широкому, так і у вузькому сенсі виступають не тільки норми, але й зразки поведінки. Норма характеризує не лише вже досягнуте суспільством, але й те, що має статус загальної вимоги. Взірець — це вище, найкра ще, досягнуте передовими людьми суспільства, найбільш наближене до ідеалу. У процесі історичного розвитку людства певні зразки поступово перетворюються у загальну норму поведінки, згодом їм на зміну приходять нові, більш досконалі. У цьому й виявляється регулятивна роль зразка.

Нормативна сторона культури яскраво виявляється у звичаях та обрядах. Звичаї — це історично сформовані способи поведінки, що мають вигляд доцільних дій, які здійснюються людьми тієї або іншої спільноти в силу трудової діяльності, під впливом громадської думки, задля відтворення зразка. Звичаї передаються з покоління в покоління. Набравши форми певного стереотипу поведінки, звичай регулює діяльність людей.

Закріплюючись із плином часу, звичаї переростають в культурні традиції. В основі кожної традиції лежить досвід того соціального колективу, який ним володіє і постійно його відтворює. Провідне значення у функціонуванні будь-якої традиції має діалектика усталеного і мінливого в ній. Відбувається безперервний процес зміни традицій, відмирання консервативних і виникнення прогресивних, що відповідають потребам та інтересам суспільства. У сфері побуту, праці і міжособових відносин культура робить істотний вплив на поведінку людей, регулює їх вчинки, обумовлює вибір тих чи інших матеріальних і духовних цінностей. Регулятивна функція культури підтримується такими нормативними системами, як мораль і право.

Культурі притаманна аксіологічна (оціночна) функція. Вона виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людини певні ціннісні орієнтири й потреби. Людина, сприймаючи ту чи іншу річ або явище, дає їм позитивну або негативну оцінку. У відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. У динамічному процесі функціонування культури відбувається формування духовного обличчя людини, її світогляду, політичних, правових, моральних, художніх, релігійних поглядів, виробляються певні ціннісні орієнтації, моральні установки, культурні смаки, формується багатогранний духовний світ людини.

Особливе місце належить виховній функції. Культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, сприяє її соціалізації. Вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку й задоволення матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні найзаповітніших мрій і бажань, висуванні перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм. Тому кожний новий етап у культурному поступові можна справедливо вважати новим кроком в напрямку розширення горизонтів людської свободи.

Світоглядна функція культури виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу особи — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінних, вольових. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу не в координатах фізичного простору й часу, а в соціокультурному вимірі. Слід відзначити також, що й світоглядне мислення, і світоглядне уявлення в історичному плані черпають свій зміст у міфології, згодом у релігії, й нарешті, у науковому пізнанні, тобто в тих формах суспільної свідомості, що складають зміст культури. Основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціо-культурної регуляції