Наследие древніх тюрків в хазарии: міф чи реальність

Наследие древніх тюрків в хазарии: міф чи реальність

М.В. Талашов.

Одной з найважливіших проблем сучасного хазароведения залишається проблема взаємовпливу хозар і стародавніх тюрків (інакше тюркютов), взаємодії цих етносів лише на рівні духовної й матеріальної культури, соціальній та сфері державної машини. До жалю, за роки (особливо — по відкриття Подонье похоронних обрядів з ровиками, приписуваних хазарам) вітчизняні фахівці схильні до явною переоцінці впливовості проекту та значення тюркютского елемента у життя Хазарии (О.К. Амброз, А.І. Семенов) [1]. Певною мірою це пов’язаний із поглядами Л. Н. Гумільова на Тюрко-Хазарию як у держава, що виник і зміцніле завдяки тюркютам, на основі їхньої політичних традицій, їх генофонду, що мало спричинити цілий ряд запозичень, передусім, в релігійної сфері, і сфері похоронного обряду зокрема [2].

Многие східні автори (Ібн Руста, Гардізі, Димашки) стверджують, що хазари сповідували віру, схожу вірою тюрків [3]. Проте термінових подальших подробиць по цікавого для нас питання де вони повідомляють, що змушує звернутися до «Історії агван» вірменського письменника Мойсея Каганкатваци. Цей автор приділяє значну увагу релігійним уявленням які жили на Кавказі гунновакациров, були, на думку М.И.

Артамонова, найближчим до хазарам етнічним освітою. Подібність в похоронному обряді між гунами і хазарами була помічена і Л. Н. Гумільовим, що дозволило йому, як і М. И. Артамонову, провести низку паралелей в релігійної сфері [4].

Моисей Каганкатваци згадує двох особливо шанованих гуннских богів — Куара, бога «блискавок і ефірних вогнів», і Тенгри-хана, «жахливого величезного героя», «дикого велета». У імені Куар, на думку С. Г. Кляшторного, чітко простежується перський корінь xwary багатозначно «сонце» [5]. Поклоніння богу-солнцу ж добре відомо в скифосарматской і сармато-аланской середовищі. Очевидно, Куар сприйняли гуннами-акацирами у місцевого населення, та був злився з чином «громовержця» Тенгри-хана. У джерелі згадуються також два роду святилищ, де відбувалися обряди на вшанування Тенгрихана: капища, у яких встановлювалися ідоли, і священні гаї, призначені для урочистих жертвопринесень. Задля приносили коней, кров’ю яких окропляли землю під деревами, олицетворявшими Тенгрихана. Голови і шкіри тварин вішали на галузі, а туші спалювали на жертовному вогні [6].

В найзагальніших рисах його гуннский культ Тенгри справді збігається з таким у тюркютов. У останні також були популярними жертвопринесення в священних гірських лісах, найвищі дерева називалися ім'ям Тенгри, а етнографічні свідоцтва підтверджують існування обряду спалення туш жертовних тварин. Поруч із Тенгри-ханом в «царстві гунів» шанувалося жіноче божество, що його Мойсеєм Каганкатваци Афродітою [7] і отождествляемое С. Г. Кляшторным з буквах давньотюркської богинею Умай [8]. Знаходить свій відбиток у тюркютской традиції і спостережуваний у гуннов-акациров «навіжений плач» над мертвими, що супроводжується «поганій несамовитою різаниною» і іграми «по демонському звичаєм», після чого язичники «віддавалися розпусті» [9]. Приблизно так само ж проходили похорон тюркської знаті, коли вже з завершенні основний процедури влаштовувалися кінні стрибки і з гри юнаків та дівчат, які мали яскраво виражений еротичний характер. Після них батьки молодих, зазвичай, домовлялися про браках.

Несмотря на подібність спільних рис, привертають увагу такі моменти: по-перше, поклоніння гунновакациров вже згаданому Богу сонця Куару, очевидно, воспринятому кочівниками у місцевого населення, по-друге, антропоморфний образ верховного божества Тенгри, що входить у явне в протиріччя з тюркської традицією, за якою під Тенгри розумілося Небо, але небо (як у Китаї) нематеріальне, протипоставлене звичайному, видимому [10]. Культ Неба у тюркютов супроводжувався специфічним солярным культом, що теж навряд чи можна з культом Куара у гунів, оскільки древні тюрки поклонялися скоріш не самому світила, а сонячному світлу, невидимими нитками связывавшему Дух і Божество. Особливий культ предков-героев, який із тотемного світогляду і дуже поширений серед тюркської знаті, у гуннов-акациров, судячи з джерелам, взагалі прослеживался.

Учитывая, що шанування Тенгри практикувалося в багатьох кочових народів Східної Європи — й Азії (наприклад, дунайських праболгар), треба говорити скоріш про таких собі общетюркских коренях, впроваджених на іранську грунт, ніж про запозиченнях будь-яких релігійних уявлень у тюркютов, тим паче, що болгарські племена, до яким відносять акациров, барсил, і навіть хозар [11], затрималися у території Східної Європи і сподівалися, зокрема, на Кавказі набагато раніше котрі скорили їх військ Великого Тюркського каганата.

В такому випадку доречно поцікавитися: чи вже великий вплив центральноазіатських кочівників на появу в хозар поховань курганах з ровиками? Сліди цього впливу, відповідно до Р. С. Богачеву, А. В. Багаутдинову і С.Э.

Зубову, виявляються: 1.) у кам’яних начерках на курганах, 2.) кам’яних оградках з похованнями всередині, 3.) похованнях із кіньми і 4.) в особливому наборі інвентарю [12]. А.І. Семенов додає сюди квадратної форми ровиков, антропои зооморфную скульптуру, рунічні знаки і написи, і навіть жертовники, аналогічні тим, хто був знайдено в храмах — поминальниках на р. Орхон чи Сарыг-Булун в Туве [13]. До абсолютно протилежним висновків виходячи з тієї ж археологічних даних приходить В.Є. Флерова (Нахапетян).

По її думку, «переважання квадратних і прямокутних конструкцій навряд чи можливо розцінювати як виключно слідство центральноазіатського впливу, випливає зі древнетюркским кам’яним оградкам-поминальникам і спорудам типу Сарыг-Булун» [14].

Скорее такий тип поховань йде своїм корінням в позднесарматскую епоху, і має іранське походження, що підтверджує основний набір ознак цих пам’яток: невеликі по діаметру насипу, кургани — кенотафы, ровики з перемичками і тризнами, ями і кострища. Збігається також набір форм могильних ям та наявність про всаднических «поховань». Коли ж до квадратним формам ровів і насипів В.Є. Флерова пояснює відмовою від широких прямокутних і квадратних типів похоронних камер. Зіставлення курганних ровиков з огорожами, на її думку, виправдано, адже й й інше мало виконувати охоронну функцію, але й тут навряд чи варто казати про запозиченнях, а скоріш про явищах однотипні [15].

Таким чином, доводиться констатувати, що генезис звичаю зі створення курганів з квадратними ровиками в Волгодонских степах 1-ї підлогу. VIII в. поки що залишається незрозумілим. Проте нині можна сказати, що це спроби пояснити його виникнення міграцією тюркютов з Азії у Європі і, відповідно, впливом культури Тюркських каганатов, не відповідають критеріям подібності археологічних джерел. «Аналогії до раннетюркской традиції або зводяться до спільної ідеї (квадрат, обмеження сакральної території, тризна), або є натяжками, вирваними з культурним контекстом» [16]. Отже, до формуванню духовної культури у хозар древні тюрки мають вельми віддалений стосунок, навіть за умови, що какаято частина їх усе ж опинилися біля Волго-Донья в сірий. VII в. разом із нащадками скинутого западнотюркютского кагана з династії Ашина та її найближчими прибічниками. У кожному разі хазари нічого не винні були сприймати релігію тюркютов чимось інородне й цілком їм далеке. Просто їхнє релігійне свідомість склалося набагато раніше приходу тюркської орди до Європи, незалежно її і у взаємодії з ираноязычными племенам Кавказу, тоді як тюркюты закінчувалися сильне вплив китайських традиційних релігійних уявлень. Звідси досить значні розбіжності у культової практиці при загальному системному схожості, заснованому на спорідненість цих двох народів по тюркської мовної семье.

Интересно, що у одному епізоді «Історії агван» Мойсей Каганкатваци називає тюркського воєначальника «ватажком звіроподібного народу косоносцев», й інші, характеризуючи племена і народи, підвладні «царю півночі», автор зіставляє «бреющих голови» і «які мають коси», і, нарешті, у третій, в описах штурму тюркютами Дербенда в 1-ї четв. VII в., повідомляє, що вони поринули у бій образ жінок із розпущеними волоссям [17]. Безперечно, тюркютская орда включала у собі самі різні етнічні групи, що вкотре і підтверджують ці три коротких згадки у вірменському джерелі. На думку М. И. Артамонова, спосіб носіння волосся є показник певної етнічну приналежність. Вчений стверджує, що більшість народів Східної Європи, які одягали косу, не була споконвічним населенням цієї країни й иммигрировала сюди або з Азії, чи з крайніх східних меж Європи, в історичному і культурному відношенні тісно що з сусідніми азіатськими областями (половці, угорці, авари). Зачіски гунів і болгар відрізнялися між собою тим, що у першому випадку волосся підстригалися лише попереду, тоді як у другому на поголеною голові залишався довгий пучок волосся вигляді запорізького оселедця, тоді як алтайські тюрки, хоча і носили довгі волосся, в коси їх заплітали і, отже, було неможливо належати до «косоносцам». Під приземними ж голову слід, швидше за все, розуміти тубільні племена Кавказу й прилеглих щодо нього степів, де домінуючим впливом послуговувалися всі самі болгари до свого переселення на Дунай. М. И. Артамонов вважає, що гоління і стрижка голови в болгар не виключали і тоді того що в них своєрідною коси — пучка довгих волосся на маківці [18]. Оскільки хазари виділилися саме з цього гунноболгарской етнічного середохрестя, можна припустити, що він був притаманний аналогічний спосіб носіння волос.

Столь тривалий екскурс в історичну етнографію знадобився нам у тому, щоб переконатися у «чіткості» вірменського історика, який, хоч і застосовував по відношення до кочовий орді загальний етнонім «турки», тим щонайменше, протиставив в ній хазароболгарские племена які завоювали їх тюркютам.

Для багатьох істориків державні традиції Хазарського каганату є відбитком тюркютского спадщини. У виконанні вітчизняної й зарубіжної історіографії поширена версія, за якою хазарська державність формувалася по древнетюркскому зразком [19]. На погляд, це підтверджують обряди інтронізації і скинення («жертвопринесення») каганів, і навіть придворний етикет та звичне для тюркютов шанування священного числа «4». Немає сумнівів, що кагани Хазарии, подібно своїм тюркським попередникам, вважалися провідниками божественної волі, посередниками між вищими надприродними силами і повсякденної реальністю. Саме каганам приписувався володіння «кутом» — «життєвої силою», «небесним щастям», що й давав їм декларація про зв’язку з потойбічним світом. Отже, каган перетворювалася на заставу процвітання та епідемічного благополуччя керованого їм народу з усіма звідси наслідками. Військові поразки, і стихійними лихами могли призвести до втрати каганом цього статусу спричинити у себе його скинення або вбивство. Втрата «кута» була рівнозначна десакралізації, низведению рівня простого смертного, хоча й шляхетного происхождения.

Однако полярність цього разу було трохи іншим: позбавившись можливості здійснювати божественну волю каган відтепер був джерелом непоправного зла на свої підданих — позбутися його було першорядною і життєво необхідною завданням [20].

Сакрализация правителя, як і який був Хазарии інститут двовладдя з поділом функцій між двома владиками — церемоніальної постаттю кагана і управляючим заступником (беком), були дуже поширеними соціальними явищами в племінних суспільствах. Ці феномени у тому чи іншою мірою спостерігалися у тюркютов і родинних їм уйгурів, праболгар і гунів. Проте такий жорстке сакральне поділ влади, яке існувало в Хазарии IX — X ст., не було жодному тюркоязычному народу. В усіх випадках верховний правитель зберігав активний, діяльний статус. Вочевидь, ця древнетюркская модель двовладдя була спочатку сприйнята і хазарами. Але потім, на думку Ц. Степанова, хазари «дедалі більше сакрализовывали свого верховного правителя, перетворюючи їх у символ державного єдності, але не реального панівного сюзерена» [21]. Якщо прийняти це до уваги, що дуалізм верховної влади існував у Хазарии, але й у болгар, мадярів (про наявність в тих відразу двох правителів з титулами кенде і джыла кажуть Ібн Руста і Гардізі [22]) та тіла тюркютов, це наведе нас стало на думку, що це феномен в системі державного будівництва спирається на общетюркскую грунт, і сам по собі є наслідком значні інновацій, реформ, переворотів і навіть всупереч поширеній думці деяких спеціалістів великомасштабної иудаизации [23]. Традиція ця, очевидно, йшла моделі двовладдя, властивій багатьох кочових і полукочевых імперій Євразійської степи.

По думці П. Б. Голдена, дана модель виникає з необхідності деяких племінних товариств зберігати правителя, уособлює закон.

Такой правитель зобов’язаний залишатися спокійним, чистим, не опоганеним кровопролиттям. Його фізичне присутність вважають за необхідне задля її подальшого добробуту племінної території. Його протилежністю стає «молодший» правитель (бек, шад), у якого концентрується всю повноту виконавчої. Саме він вирішує справи держави, командує армією, а тому зобов’язаний зберігати ритуальну чистоту [24].

Другое пояснення пропонує В.С.

Флерова: каган і бек в Хазарии являли собою втілення розділеного між двома періодами дионисийского культа.

Однако поділ це були виражено над чергуванні часу правління, а поділі сакральних функцій між каганом і беком. Бек був «уособленням верхнього, правого світу, світлого, білого початку, літнього періоду вегетації рослин, сяючого сонячного світла, палаючого вогню, життєвої активності і його вищої форми прояви — війни», тоді як каган «символізував нижній, лівий, чорний світ, захований від очей, зиму, ніч та спокій», загалом, стан природи, якій у міфології завжди надавалося вирішальне значення у процесі плодородия.

Отсюда відповідальність верховних правителів за поганий врожай і обрушивающиеся на країну стихійними лихами [25].

Таким чином, ні сакралізація верховного правителя, ні що спостерігалося в Хазарии двовладдя що неспроможні служити надійними доказами розвитку хазарській державності по тюркютскому зразком. Проте, даного виведення явно замало здобуття права категорично відкинути гіпотезу М. И. Артамонова і Л. Н. Гумільова про затвердження в Хазарському каганаті тюркської династії Ашина і заявити про сповнену самостійності хозар у справі державного будівництва [26]. У період завоювання Ірану арабами (через кілька десятиліть після розпаду Западно-тюркского каганату) переважна більшість перських авторів продовжували вбачати у реформі Хазарии держава тюркютов під керівництвом хазарських царів, єдиних законних спадкоємців древнього Вавилона. Останній вважався осередком всесвітньої влади й пов’язувався із парфяносасанидской столицею Ктесифоном. Дані уявлення базувалися ідеї династичного союзу тюркського держав з домусульманским Іраном. Такими методами перські історики доводили особливе становище туркменських і іранських племен у найближчому оточенні хазарського царя. Як вважає генеральний А.Н.

Поляк, «зв'язок хозар з Вавилоном породила переконаність, що Хорезмом і слов’янами перебуває „вавилонська долина“, де протікає ріка „Тигр“ (тобто. „Волга“), І що хазари — „халдеї“, а Дербент — це „Кр Халдейский“, місто біблійного Авраама» [27]. І на цій платній основі у скореному арабами Ірані виник своєрідний хозарський месіанізм. Так було в XX ст. арабоязычный єврей і караїм Йефет Ібн `Алі з Басри знайшов у пророцтвах Біблії вказівки, що Арабський халіфат «забере у царя півночі Ірак і Хорасанскую землі і (інших місць аж) до кордону Баб ал-Абваба (Дербента — примеч. ред.)», але настане момент, коли «цар півночі прийде з місць, близьких до Баб ал-Абвабу», знову підкоривши Ірак, потім Сирію, Палестину і далі Єгипет [28]. Йефет неодноразово писав про біблійних свідоцтвах прийдешнього хазарського походу через Дербент й узяття Багдада. У цьому плані недивним стає те що, що з двох інших східних авторів Ібн Халдуна і Ібн Са`ида хазари поруч із персами і курдами називаються «дітьми Ірану», а династія хозарських каганів, завдяки своїм іранським коріння, стає конкурентної Саманидам, Караханидам і Газневидам, господствовавшим біля Персії під час занепаду халіфату [29]. Наведені вище факти дозволяють висунути два припущення: або представники тюркютского роду Ашина справді осіли у Хазарии і вони там правлячої династією, що підтверджено подібністю в обрядах інтронізації, придворному етикеті і сакральних функціях хазарського і тюркютского каганів, або ж Хазарія набула статусу воспреемницы тюркютских традицій внаслідок своє географічне і геополітичного становища: після катастрофи Западно-тюркютского каганату вона залишалася єдиним сильним тюркоязычным державою, утвореними з його обломках.

Все вище сказане наводить нас дійти висновку про абсолютної безплідності і безрезультатності спроб російських учених (насамперед, Л.Н.Гумилева) обгрунтувати хозарський етногенез при вирішальну роль генофонду тюркютов. У цьому вся нас переконують такі факти: 1.) Релігійні уявлення хозар сформувалися ще до його появи тюркютов біля Східної Європи — й базувалися на єдиних для тюркської мовної сім'ї мифолого-религиозных образах і сюжетах, 2.) Похоронний обряд в хозарських курганах з ровиками своїм корінням іде більше коштів у скифо-сарматскую этносреду, ніж спирається для культури центральноазіатських кочівників, 3.) Сакралізацію верховного правителя у хозар, як і супутній їй дуалізм влади, теж не можна розглядати, як явища, запозичені у тюркютов. І те, й те спирається на общетюркский фундамент, тому знаходить свій відбиток у історії інших тюркомовних етносів (гунів, уйгурів, праболгар і мадьяр).

Тем щонайменше, у власних очах східних істориків Хазарія була повноправною спадкоємицею тюркютских звичаїв і традицій. Позірна парадоксальним становище цілком можна пояснити, якщо з гіпотезою про втечу в Хазарию династії Ашина і прийняти до уваги географічне і геополітичне становище Хазарського каганату, єдиною справді могутньої держави, посталої на руїнах буквах давньотюркської государственности.

Список литературы

1. Див. Амброз О. К. Про Вознесенському комплексі VIII в. на Дніпрі: питання інтерпретації // Давнини епохи великого переселення народів V VIII століть. М., 1982, Семенов А.І. До виявлення центральноазіатських елементів у культурі раннесредневековых кочівників Східної Європи // Археологічний збірник Державного Ермітажу. Л., 1988. Вип. 29.

2. Див. Гумільов Л. Н. Давня Русь і Велика степ. М., 2001, Гумільов Л. Н. Тисячоліття навколо Каспію // Твори Л. Н. Гумільова. Т. 11. М.: Інститут ДИ-ДИК, 1998.

3. Куник А., Розен У. Вісті ал-Бекри та інших авторів про Русі і слов’ян. СПб., 1878. Ч.1. З. 60, Заходер Б. М. Каспійський звід даних про Східної Європи // Світ Гумільова. Вип. 6. Відкриття Хазарии. М., 1996. З. 358 4. Гумільов Л. Н. Відкриття Хазарии // Світ Гумільова. Вип. 6. Відкриття Хазарии. М., 1996. З. 122−125.

5. Кляшторний С. Г. «Народ Аспаруха», гуни Кавказу та древнетюркский Олімп // Найдавніші держави Східної Європи. 1998 р. М., 2000. З. 123.

6. Історія агван Мойсея Каганкатваци, письменника XX ст. СПб., 1861. З. 193−194, 200−201.

7. Саме там. С. 202.

8. Кляшторний С. Г. «Народ Аспаруха»…С.123.

9. Історія агван… З. 193−194, 199−200.

10. Гумільов Л. Н. Давні тюрки. М., 1993. З. 77−78.

11. Див. Артамонов М. И. Історія хозар. М., 1962.

12. Багаутдинов Р. С., Богачев А. В., Зубов С. Э. Праболгары на Середньої Волзі. Самара, 1998.

13. Семенов А.І. До виявлення центральноазіатських елементів… З. 97−111.

14. Флерова В. С. Хазарські кургани з ровиками: Центральна Азія чи Східна Європа? // Російська археологія. 2001. No2. З. 75.

15. Там же.

16. Саме там. С. 80 17. Історія агван… З. 104, 105, 110.

18. Артамонов М. И. Нариси найдавнішої історії хозар. Л., 1937. С.81−83.

19. Див. Гумільов Л. Н. Давня Русь і Велика степ. М., 2001, Гумільов Л. Н. Тисячоліття навколо Каспію // Твори Л. Н. Гумільова. Т. 11. М.: Інститут ДИ-ДИК, 1998, Артамонов М. И. Історія хозар. М., 1962, Плетньова С. А. Хазари. М., 1976, Поляк О. Н. Східну Європу IX — X століть у поданні Сходу // Слов’яни та його сусіди: слов’яни і кочовий світ. Вип. 10. М., 2001, Franklin Simon, Shepard Jonathan. The Emergence of Rus. 750−1200. London — New York: «Longman», 1996.

20. Заходер Б. М. Каспійський звід відомостей… З. 403−405, Подорож Ібн — Фадлана на Волгу. М.-Л., 1939. С. 85.

21. Степанов Ц. Розвиток концепції сакрального царя у хозар і болгар в ранньому Середньовіччя // Хазари. Другий Міжнародний колоквіум. Тези. М., 2002. З. 91.

22. Заходер Б. М. Каспійський звід даних про Східної Європи. Т. II. М., 1967. С.48−50.

23. Див. докладніше: Гумільов Л. Н. Давня Русь і Велика степ. М., 2001, Гумільов Л. Н. Тисячоліття навколо Каспію // Твори Л. Н. Гумільова. Т. 11. М.: Інститут ДИ-ДИК, 1998, Новосельцев А.П.

Хазарское держава та її роль історії Східної Європи і сподівалися Кавказа.М., 1990. 24. Голден П. Б. Держава і державність у хозар: влада хозарських каганів // Феномен східного деспотизму: Структура управління і місцевої влади. М., 1993. З. 220.

25. Флерова В.Є. Образи і сюжети міфології Хазарии. Єрусалим М., 2001. С. 118.

26. Див. звідси: Гумільов Л. Н. Давні тюрки… С. 65, Петрухін В. Я. До питання сакральному статусі хазарського кагана… С.73−75.

27. Поляк О. Н. Східну Європу IX-X століть у поданні Сходу // Слов’яни та його сусіди: слов’яни і кочовий світ. Вип. 10. М., 2001. З. 85−86.

28. Цитується по: Поляк О. Н. Східну Європу IX-X століть у поданні Сходу // Слов’яни та його сусіди: слов’яни і кочовий світ. Вип. 10. М., 2001. З. 86.

29. Поляк О. Н. Східну Європу IX — X веков… С. 104.

Для підготовки даної праці були використані матеріали із російського сайту internet.