Людина

У в е буд е зв і е.

А сучасна людина у дивовижно складному, суперечливому суспільстві стикається з масою ситуацій, потребують оцінки свого стану та прийняття оптимальних рішень. Складність сучасного суспільства постійно ставить їх у умови невизначеності, коли складно провести оцінку ситуації та зробити правильний вибір. Такий стан сучасної людини — це один із багатьох причин що породжують необхідність вивчення навколишнього його світу людей, їх поведения.

Людина — дуже складна істота, яке крім особливих, має й властивості, об'єднувальні його з іншими істотами. Так, людина є істота біологічне і підпорядковується законам природи. Як біологічне істота, вона є результат тривалої еволюції і має низку певних характеристик, і навіть здатність пристосовуватися до різним ситуацій, щоб зберегти себе як вид. Людина є істота, наділене психікою. Його психічні властивості та її життя є результатом биопсихологической еволюції, у якій значне його місце займає трудова діяльність. Нарешті, людина є громадське істота, сформоване під час громадського развития.

Соціологія розмірковує так, що людина природне істота, але з просто природне, а людське природне істота, І що людську природу не можна пояснити лише натуралістично, оскільки людина не тільки продуктом суспільно-історичного розвитку, однак і створює суспільство у вигляді відносин, у які він вступает.

Соціологія, прагнучи пояснити людське суспільство як особливу частина природи, яка виникла у результаті взаємодії людей, намагаючись дати соціологічне поняття людини, відкриває і вказує передусім тих особливості людини, які його людиною, що є сутнісними і у тому числі виникають й інші її особливості. Виходячи з усвідомлення людину, як істоти практичного такими його особливостями є: творчість, воля і социальность.

Творчість — характерна ознака людини. Із допомогою людей справляють щось, досі не існуючий, реалізуючи свій попередній задум. Творчість виступає суб'єктивним актом, у якому суб'єкт опромедчивает себе у процесі створення. Власне у процесі творчості, творення, людина перетворює світ цінностей на світ реальності. Тому людина не лише істота, яка мислить, а й істота, яке творит.

Свобода як істотне властивість людини невіддільні від творчості. Бо проявити й реалізуватися у себе у творчості може лише вільний суб'єкт, як і і свободу залежить від можливості творчості. Свобода полягає у виборі між двома кількома можливостями. Але потрібно відрізняти психологічну бік вибору з його духовної боку, тобто. від вибору, у якому людина поводиться як істота, яка створює духовні твори і робить вибір як з урахуванням психологічної свободи, а й у основі, і під впливом створюваних ним духовних творений.

Соціальність є тією властивістю людини, що має найбільше значення для социологии. Человек неминуче тяжіє до суспільства, оскільки вона може виявити і реалізуватися у себе без іншу людину. По суті людині потрібно суспільство іншим людям, щоб виявити себе людиною. Так само все властивості людини спрямовані інших покупців, безліч існують оскільки є інші люди. У той самий час соціологія, вивчаючи соціальність людини, притаманну людської природі й створену в суспільстві, немає права забувати про самосвідомості людини, його волі і творчестве.

Крім названих, є ще низку властивостей людини, характеризуючих його як істота своєрідне. Найбільш значними з цих властивостей є здатність людини для використання знаків й комунікації (з допомогою знаків, а передусім — з допомогою мови), здатність стати відповідальним та поводитися відповідно до створюваними їм нормами. Тому соціологія, досліджуючи виникнення суспільства і людини, вивчає ще й виникнення цих властивостей (якими людина відрізняється з інших істот), прагнучи дізнатися, якою мірою ці властивості чи його зачатки були властиві первісного людині, а якій вони є результатом життя в обществе.

З погляду соціології, людини, можна з’ясувати, як громадське істота, яке своїм діяльним ставленням до природи реалізує себе, немов творчий, вільний суб'єкт, який об'єднується коїться з іншими людьми 1999;го й живе в соціальних групах, у яких забезпечує умови свого біологічної та соціальної бытия.

Основна часть.

1. Людина з погляду человека.

Властивість думати собі самому — специфічне властивість людини, прояв його разумности.

Людина, вища щабель живих організмів землі, суб'єкт суспільно — історичної роботи і культури. Людина — предмет вивчення різноманітних галузей знання: соціології, психології, фізіології, педагогіки, медицини і др.

Натура людська може виявлятися дуже багатоманітно, але у чимось неодмінно можна знайти корінне властивість, якість людини. Збагнути сутність — це що означає з погляду філософії виявити ту головну риску (чи кілька), властиву саме человеку.

Питання природі (сутності) людини, його походження і призначенні, місці людини у світі - одну з основних негараздів у історії у філософській думці. У школах давньої китайської, індійської, грецької філософії людина мислиться як частину космосу, деякого єдиного сверхвременного «порядку» і «ладу» буття (природи), як «малий світ», мікрокосм (Демокріт) — відбиток і символ Всесвіту, макрокосму. Природа розумілася як цілющої організм, а людина — як сполучення різних елементів, чи стихій «космосу». Одному з давньокитайських мудреців належать слова: «Між Небом і Землею людина драгоценнее всього». У цьому світ створено не заради людини, тому людина немає права диктувати своєї волі природі. Його визнано слідувати природності, в у крайньому випадку «упорядкувати», долати збої, що відбуваються раз у раз, але відповідальний свої діяння на вищому «космічному» уровне.

Людина містить у всі основні елементи (стихії) космосу, складається з тіла, і душі (тіла, душі, духу), аналізованих як аспекти єдиної реальності (аристотелизм) чи як дві різнорідні субстанції (платонізм). У вченні про переселення душ, розвиненому індійської філософією, межа між живими істотами (рослинами, тваринами, людиною, богами) виявляється рухомий; проте людині властиво прагнення «визволенню» пут емпіричного існування з його законом карми — сансари. Сутність цього вчення у тому, що душа людини саме його смерті не гине, а знаходить собі інше пристановище. У що вона втілиться, залежить від поведінки людини у нинішньої життя: за уявний гріх — в представника нижчою касти, за словесних — на тупу тварину, за гріховний вчинок — на неживий предмет. Людині і лише людині приписувався прагнення і можливість звільнятися обумовленості через моральне шляхетність, розкріпачення душі, що дозволяє досягти величия.

Антична філософія збагатила науку розумінням відмінностей між законами природи й людського світів. Було виділено протиріччя: «незмінні закони природи — мінливі людські встановлення». Людина як духовно-телесное істота була головною змістом всієї давньогрецької культури, особливо у період розквіту. Філософ Геракліт стверджував: «З мавп прекраснейшая потворна, коли її із людським родом», «З людей наймудріший, проти Богом, видасться мавпою і з мудрості, і за вродою, і, очевидно решті». А самі грецькі боги постають величними разом із тим человечными.

Грецька філософія, проголосила теза про людину як про рівень всього наявного, орієнтувалася з його розум, закликала до самопізнання. Вислів «Пізнай себе», висічене біля входу до храм Аполлона в Дельфах, стало однією з дороговказних у розвитку наук про человеке.

У християнстві біблійне уявлення про людину як «образі і подобі бога», внутрішньо роздвоєному внаслідок гріхопадіння, узгоджується з вченням про з'єднання божественної і людської природи особистості Христа й можливості. Таке з'єднання відкривало можливість внутрішнього залучення кожної людини до божественної благодаті, подолання гріховності і смертності тіла через безсмертя души.

Епоха Відродження дала науці уявлення про безмежності творчих спромог людини. Ідея філософа ХV в. Піко делла Мирандола в тому що людина посідає особливе місце в світобудові, оскільки вона причетний всій земній і небесному, від нижчого до найвищого. У поєднанні з свободу вибору призначення людини дає їй творчу здатність самовизначення. Людина-творець уподібнюється Богу. У цей період філософи захоплювалися людиною, проголошували гімни його розуму, талантам, творчому началу.

У епохи уявлення про людину розширювалися, збагачувалися. У ХVII в. Декарт висловив ідею про те, що єдиним достовірним свідченням існування є мислення («Мислю — отже існую»). Саме від тези веде лінію уявлення про розумності як специфічної особливості людини, його сутності. Декарту ж належить думка, що живе тіло є свого роду машиною, яка, з одного боку, відчуває впливу свідомості, з другого — здатне впливати на него.

Для представника класичної німецької філософії ХVIII в. И. Канта питання «Що таке людина?» формулюється як основне питання філософії, а людина постає як істота, те що двом різним світам — природної потребі - і моральної свободі. У німецькій філософії XVIII-XIX ст. провідним було уявлення про людину як творця духовного життя, культури, носії загального ідеального початку — духу чи разума.

Марксистсько-ленінський аналіз проблеми людини передбачає виявлення соціальної сутності, конкретно-історичної детермінації його свідомості людини та діяльності, різних історичних форм буття людини її способу життя й др.

Загальносуспільної історії людині передувала його природна передісторія: зачатки працездатної діяльності в людиноподібних мавп, розвиток стадних відносин вищих тварин, розвиток звукових і рухових коштів сигналізації. Визначальним умова цих передумов становлення людини марксизм вважає працю, виникнення якого ознаменувало перетворення людиноподібної мавпи в людини. Людина, на відміну від тварин, непросто пристосовується докорінним змінам за умов свого існування, а об'єднуючись в спільній праці, перетворює в відповідності зі своїми постійно ростучими потребами, створює світ матеріальну годі й духовної культури. Культура коїться людиною у тій мері, як і сама людина формується культурой.

Людина є жива система, що є єдність фізичного та духовної, природного та високого соціального, спадкового і прижиттєво набутого. Як живий організм людина входить у природну зв’язок явищ і підпорядковується біологічним закономірностям, лише на рівні свідомої психіці й особистості людина звернений до своєрідного соціального буття з його специфічними закономірностями. Морфологічна, фізична організація людини вищим рівнем організації матерії у відомій нам частини світобудови. Людина кристалізує у собі усе, що накопичено людством в протягом століть. Це кристалізація здійснюється і крізь долучення до культурної традиції, і крізь механізм біологічної спадковості. Дитина успадковує запас генетичної інформації через специфічно людське будова тіла, структуру мозку, нервової системи, задатків. Проте природні задатки розвиваються і як реалізуються лише за умов соціального життя у процесі спілкування дитину з взрослыми.

Прояв біологічних закономірностей життя носить соціально обумовлений характер. Життя людини детермінується єдиної системою умов, куди входить як біологічні, і соціальні елементи. У цьому біологічні складові цієї єдиної системи грають роль лише необхідних умов, а чи не рушійних сил розвитку. Дії людини, образ думок Путіна і первісність почуттів залежить від об'єктивних історичних умов, у яких живе, від особливостей тій же соціальній групи, класу, інтереси яких він свідомо чи несвідомо представляє. Зміст духовному житті людину і закони його життя спадково не запрограмовані. Але це зовсім не можна сказати про деякі потенційних здібностях до творчої діяльності, про індивідуальних особливостей обдарування, створених суспільством, але основі спадкових задатков.

Перед кожним які укладають життя людиною простирається світ речей і соціальних утворень, у яких втілена, опредмечена діяльність попередніх поколінь. Саме це олюднений світ, в якому кожний предмет та інформаційний процес хіба що заряджений людським змістом, соціальної функцією, метою, і оточує людини. У цьому досягнення людської культури не дано фахівця в царині готовому вигляді у що втілюватимуть їх об'єктивних умовах, а лише задано у яких. Освоєння соціальних історично сформованих форм діяльності - головна умова і вирішальний механізм індивідуального становлення людини. Аби зробити ці форми своїми особистими здібностями і почасти індивідуальності, людина із раннього дитинства вводять у таке стосунки з дорослими, яке виявляється у вигляді наслідування, вчення, і навчання. Внаслідок цього індивідуально що розвивається людина оволодіває здібностями розумно діяти з знаряддя праці, з різними роду символами, словами, з поглядами й поняттями, з усією сукупністю соціальних норм.

У процесі залучення культури в людини виробляються механізми його самоконтролю, що виражаються у спроможності вольовими зусиллями регулювати широкий діапазон потягу, інстинктів. Цей самоконтроль по суті є соціальним контролем. Чим більше інтенсивно розвивається людство, то складнішими виявляються проблеми освіти і виховання, формування людину, як личности.

Історично сформовані норми права, моралі, побуту, правила мислення та граматики, естетичні смаки формують поведінку і розум людини, роблять із окремої людини представника певного образу життя, культури та психології. Кожен окремій людині є неповторну індивідуальність разом із тим він городить у собі якусь родову сутність. Він постає як особистість коли сягає самосвідомості, розуміння своїх соціальних функцій, осмислення себе, немов суб'єкта історичного процесу. Становлення особистості пов’язані з процесом громадської диференціації, виділенням окремого індивіда з колективу принаймні розвитку особисті права і обязанностей.

2. Індивід і индивидуальность.

З якою частотою про людину помітному, выделяющемся серед інших можна почути: «Він — індивідуальність!». Близько звучанням до цього слову і поняття індивід. У побутовому мовленні це слово вживають як рівнозначні. Проте наука розрізняє їх за смыслу.

Поняття індивід у перших використав у своїх творах давньоримський вчений і політик Цицерон. Так перевів із грецької слова «атом», що означає неподільний і ставилася до дрібним і неподільною, по думці древніх філософів, доданком навколишнього світу. Термін «індивід» характеризує людину, як однієї з людей. Цей термін означає і те, на скільки типовими є ознаки певній спільноті до різних її представників (цар Іван Грозный).

Обидва значення терміна «індивід» взаємозв'язані й описують людини з погляду його самобутності, особливості. У цьому є через, що особливості залежить від суспільства, та умовами, у яких формувався той чи інший представник роду человеческого.

Термін «індивідуальність» дає можливість характеризувати відмінності людини з інших людей, маючи на увазі як зовнішній вигляд, але й усю сукупність соціально значущих якостей. Індивідуальний кожен людина, хоча ступінь цієї самобутності може бути різною. Живописця, скульптора, архітектора, вченого, інженера Леонардо так Вінчі, державного діяча, історика, поета, військового теоретика Нікколо Макіавеллі відрізняло своєрідність, оригінальність, яскрава самобутність. Їх можна зарахувати до індивідуальностям, і особистостям. Близьке за значенням слово «особистість» зазвичай супроводжується епітетами «сильна», «енергійна». Тим самим підкреслюється самостійність, здатність виявляти енергію, не втрачати свого лица.

Поняттям «індивідуальність» в біології позначають специфічних рис, властиві певної особини, організму з поєднання спадкових і набутих властивостей. У психології під індивідуальністю розуміють цілісну характеристику певного людини через його темперамент, характер, інтереси, інтелект, потреби і способности.

Філософія розглядає індивідуальність як неповторне своєрідність будь-якого явища, зокрема й природні, і громадських. Якщо індивід сприймається як представник спільності, то індивідуальність — як своєрідність проявів людини подчеркивающая неповторність, багатосторонність і гармонійність, природність і невимушеність своєї діяльності. Отже, у людині втілюється в єдності типове і неповторимое.

Щоб усвідомити різницю між термінами «індивід» і «індивідуальність», звернімося прикладу. 20 березня 1809 року у Сорочинцях в сім'ї поміщика Василя Гоголя — Яновського народився син, хрещений ім'ям Микола. Це були з що народилися вона поміщицьких синів, названих Николаями, тобто індивід. Якби помер день народження, те й зостався б у пам’яті своїх близьких як індивід. Новонародженого вирізняли ознаки, характерних лише йому (зростання, колір волосся, очей, будова тіла). За свідченням знали Гоголя від народження, він було дуже худий і слабкий. Пізніше в нього виникли риси, пов’язані з дорослішанням, навчанням, індивідуальним стилем життя — він рано почав читати, з п’ятьма років писав вірші, старанно навчався у гімназії, став літератором, за творчістю якого стежила читаюча Росія. У ньому проявилася яскрава індивідуальність, тобто ті риси, властивості, ознаки, які вирізняли саме Гоголя.

Проте особистість Гоголя проявилася у своєрідності індивідуальних чорт. Він втілював певний тип особи і був особистістю незаурядной.

3. Індивід і общество.

Намагаючись відкрити закони суспільства, з’ясувати закони, по яким живе розвивається людина, соціологія цікавиться ставленням, яка між суспільством, і индивидом.

Є різноманітні теорії, які зводять суспільства до індивідам чи розглядають індивіда лише як частина, «молекулу» суспільства. Людина й суспільство діалектично взаємопов'язані. Вони можуть розглядатися ізольоване, окремо друг від друга: немає суспільства без людини, а й людина існує лише у суспільстві. Людина перетворюється на своїм ставленням до природи створює себе, немов громадське істота і творить при цьому історію, чому й історія не що інше, як діяльність людини, що реалізовуватиме свої цілі. Власне відносини між людиною та громадянським суспільством в основі залежить від того, що людина як людське істота поводиться, розкриваючи свою родову сутність у процесі праці, що можливе лише умовах суспільства, тобто тоді, коли поведінка багатьох індивідів взаємозалежне, у процесі виробництва, коли змінюють існуюче та створюють нове, впливаючи друг на одного й створюючи друг одного й себе самих.

Сутність суспільства полягає в взаємних відносинах і взаємної діяльності індивідів, а сутність людину, є сукупність громадських відносин. Індивід й суспільство є двома сторонами одного явища — соціальної історії человечества.

Ставлення між людиною та громадянським суспільством є. Ця складність впливу особи на одне суспільства і суспільства на людини виникає речей, що людина як індивід з’являється світ з певними психічними схильностями, які лише у суспільстві в продовження життя жінок у громадському колективі розвиваються і крізь розвитку яких індивід стає личностью.

4.Личность.

Поняття «особистість» нерозривно пов’язане з громадськими властивостями людини. Поза суспільства індивід може стати індивідуальністю (адже тоді ні з чим не з ким порівнювати його властивості), а тим паче личностью.

Філософська енциклопедія визначає особистість так: це людський індивід як суб'єкт відносин також свідомої діяльності. Інше значення — це стійка система соціально значущих чорт, що характеризує індивіда як члена тієї чи іншої общества.

У обох визначеннях підкреслюються зв’язку індивіда, особи й суспільства. У науці виявляються два підходи до личности.

Перший розглядає сутнісні (найважливіші для розуміння людини) характеристики. Тут особистість постає як активний учасник вільних дій, як суб'єкт пізнання зміни світу. Особистісними у своїй зізнаються такі риси, які визначають образ життя і самооцінку індивідуальних особливостей. Інші люди неодмінно оцінюють особистість через порівняння з установлених у суспільстві нормами. Людина, у якого розумом, постійно саму себе оцінює. У цьому самооцінка не може змінюватися залежно від прояви особи і громадських умов, у яких вона действует.

Другий напрямок вивчення особистості розглядає її через набір функцій, чи ролей. Людина, діючи у суспільстві поводиться у різних обставин, залежно тільки від індивідуальних чорт, а й від громадських умов. Наприклад, відносини у сім'ї вимагає від старших її одних дій при родовому ладі, інших — в сучасному обществе.

Людина може водночас здійснювати дії, виконуючи різні ролі - працівника, сім'янина, спортсмена тощо. Він робить вчинки, поводиться діяльно і свідомо. Він може бути більш чи менш вмілим трудівником, турботливим чи байдужим членом сім'ї, затятим чи ледачим спортсменом тощо. Для особистості характерно прояв активності, тоді як безособове існування допускає «плавання по волі случая».

Особистість як єдність особливостей, властивостей, формується в результаті взаємодії організму, що громадської середовища. Найважливішими властивостями особистості є його творча здатність, яка проявляється у спроможності змінити світ, і навіть у внутрішній потреби у творчості, соціальність, який означає включеність у соціальний колектив і авторитетний суспільний характер людської природи, суб'єктивність — вираз своєрідною індивідуальності і цілісність, у якій виражається організація з усіма психосоцальными характеристиками і який забезпечують відносне єдність поведінки у різних ситуаціях. Люди встановлюють взаємини Туреччини та узгодять між собою свою поведінку як особистості, й у взаємопов'язаному поведінці виявляються особисті риси індивіда такі, як совість, характер, ставлення до суспільним цінностям. Отже, лише окремі люди є як особистості, індивідуальності, має значення для характеру відносин, які вони встановлюють у суспільстві своїм взаємозалежним поведением.

З іншого сторони, і суспільство, більш-менш організовано, через спеціальні інститути впливає на будь-якого індивіда, тобто. на формування особистості. Саме суспільстві розгортається процес перетворення біологічного індивіда в особистість. Цей процес відбувається називається социализацией.

5.Социализация личности.

Відомо, сто немовля входить у великий світ знає як біологічний організм, і його основною турботою на той час є власний фізичний комфорт. Невдовзі дитина стає людським істотою з комплексом установок та матеріальних цінностей, з симпатіями й антипатіями, цілями і намірами, шаблонами поведінки й відповідальності, а і з неповторно індивідуальним повторенням світу. Людина сягає цього стану з допомогою процесу, що називається соціалізацією. У ході цього процесу індивід перетворюється на людську особистість. Соціалізація — процес з якого індивідом встановлюються норми його групи в такий спосіб, що за формування власного Я виявляються унікальність даного індивіда як личности.

Соціалізація є процес неорганізованого і організованого впливу суспільства до індивіда з формування особистості, що відповідає потребам даного общества.

Відокремлення особистості спочатку від фізичної світу, та був від соціального — досить складного процесу, що триває все життя. Дитина навчається встановлювати різницю між на інших людей імена. Він усвідомлює, чоловік — тато, жінка — це мама. Так поступово його свідомість рухається від імен, які характеризують статуси (наприклад, статус чоловіки), до специфічним іменам, що пропагують окремих індивідів, включаючи її самої. У віці близько року дитина починає використовувати поняття Я, усвідомлюючи у своїй, що стає окремим людським істотою. Продовжуючи накопичувати соціальний досвід, дитина формує образи різних осіб і зокрема образ власного Я. Усі подальше формування людину, як особистості - це побудова власного Я на основі сталого зіставлення себе коїться з іншими особистостями. Отже здійснюється поступове створення особистості з унікальними внутрішніми якостями і водночас із сприйнятими загальними на її соціального оточення якостями, які осягаються через групове общение.

Коли дитина бував позбавлений людського оточення і виховувався серед тварин те, як показало вивчення сприйняття подібними індивідами себе, немов окремого істоти в навколишній світ, вони немає власного Я. Але вони геть відсутнє уявлення себе як про відособленому, окремому суть серед інших аналогічних істот. Тим паче такі індивіди що неспроможні сприймати своє відмінність і схожість із іншими індивідами. У разі людське істота неспроможна вважатися личностью.

Відомий американський психолог Ч. Кулі поставив собі завдання досліджувати процес поступового розуміння особистістю відрізняючи свого Я інших особистостей. Через війну численних досліджень він визначив, що успішний розвиток концепції власного Я відбувається у ході тривалого, суперечливого і заплутаного процесу неспроможна здійснюватися й без участі інших особистостей, тобто. без соціального оточення. Кожна мисляча людина, за припущенням. Ч. Кулі, будує своє Я, виходячи з сприйнятих їм реакціях іншим людям, із якими вступає в контакт. Наприклад, дівчині її і знайомі кажуть, що вона хороша собою — і чудово виглядає. Якщо такі затвердження повторюються досить часто, більш-менш постійно зростає і різними людьми, то дівчина, у кінцевому рахунку, почувається гарненької і діє і як гарне створення. Але й гарненька дівчина почуватиметься гидким каченям, якщо із раннього віку її чи знайомі будуть розчаровувати її й належить до ній, як до некрасивой.

Такі міркування привели Ч. Кулі до думки, що особистісний Я — образ не народжується лише у з об'єктивними чинниками. Звичайний дитина, зусилля якого оцінюються і винагороджуються, буде відчувати відчуття впевненості в силах і власному таланті, тоді як воістину спроможний устояти й талановитий дитина, зусилля якого сприймаються найближчим оточенням як невдалі, відчуває болісне почуття некомпетентності та її здатності можуть практично паралізовані. Саме через відносини коїться з іншими людьми, через їх оцінки кожна людина встановлює, розумний він чи дурний, привабливий чи негарний, гідний чи никчемный.

Професор Чиказького університету, філософ, соціолог і соціальний психолог Дж. Мід розробив теорію, у якій пояснюється сутність процесу сприйняття індивідом інших осіб і розвинена концепція «узагальненого іншого», певною мірою доповнююча і розвиває теорію дзеркального Я. Відповідно до концепцією Дж. Міда «узагальнений інший» є загальні цінності й стандарти поведінки деякою групи, які формують члени цієї групи індивідуальний Я — образ. Індивід у процесі спілкування хіба що постає цього разу місце інших індивідів і якими бачить себе інший особистістю. Він оцінює свої дії і зовнішність в відповідність до уявними оцінками його «узагальненого другого».

Кожен знає відчуття, коли відразу після безглуздого випадку чоловік із зніяковілістю сподівається, як виглядає у власних очах інших. Він ставить себе їх місце і представляє, що вони вважають про нем.

Це усвідомлення «узагальненого іншого» розвивається через процеси «прийняття ролі» і «виконання ролі». Прийняття ролі - це прийняти він поведінка особистості іншій ситуації або в ролі. Виконання ролі - це дію, пов’язані з дійсним рольовим поведінкою, тоді як ухвалення ролі претендує на игру.

Два найчастіше застосовуваних терміна, що відбивають відбиток людиною свою власну Я ступінь соціалізації особистості, — це ідентичність і самоповагу. Під ідентичністю розуміються відчуття існування унікальної індивідуальності, окремої, відмінній з інших індивідів, чи відчуття себе, немов частини унікальної групи, відмінній від інших груп у використанні групових цінностей. Наприклад, представник певної нації прагне культурним зразкам своєї нації, зіставляючи його з культурними зразками інших націй. Відчуття індивідом ідентичності з групою значною мірою залежить від індивідуальних чи групових потреб, задоволення яких призводить до підвищення його престижу в очах «узагальненого іншого». Часто люди визначають ідентичність по ознакою раси, національності, релігії чи роду занять. Наявність цих ознак у індивіда означатиме низький чи високий престиж у власних очах тих, хто має значення для даної особистості, хто впливає їхньому поведение.

Спостерігаються такі ситуації, коли індивіди ведуть важку і часто марну боротьбу на якомусь терені тільки те, що вони ідентифікують себе коїться з іншими індивідами і теж його поведінкою прагнуть заслужити їх схвалення і підвищити престиж. Відчуття самоповаги також соціально зумовлено. Особистість поважає себе у залежність від сприйняття того, як оцінюється іншими, особливо тими іншими, думка яких нею особливо важливо. Якщо це сприйняття сприятливо, в людини розвивається почуття самоповаги. Інакше він почуватися недостойним і неспособным.

Процес соціалізації особистості протікає переважно під впливом групового досвіду. У цьому особистість формує свій Я — образ на підставі, як про неї думають, як оцінюють інші. Щоб таке сприйняття був успішним, особистість приймає він роль інших і очима цих інших дивиться на поведінку і своє внутрішнє світ. Формуючи свій Я — образ, особистість соціалізується. Проте чи існує одного однакового процесу соціалізації і жодної однаковою особистості, оскільки індивідуальний досвід кожної їх є і неповторим.

6. Історичні личности.

Поняття «історична особистість» зазвичай відбиває зв’язок діяльності політичного керівника з великими історичними подіями, перебіг що їх накладає свій історичний відбиток. Діяльність історичних особистостей можна оцінити з урахуванням особливостей того періоду, що він жив, його морального вибору, моральності його вчинків, оцінка то, можливо негативною чи багатозначній, котра враховує позитивні й негативні боку діяльності тій чи іншій деятельности.

Науки відомо, і поняття «видатна особистість», характеризує діяльність людей, стали уособленням корінних прогресивних перетворень. «Великий людина, — писав Р. Плеханов, — великий … тим, що він має особливості, які його найбільш здатним для служіння великим громадським потреб свого часу … Великий людина є начинателем, оскільки він бачить далі інших і хоче сильніше від інших. Він вирішує наукові завдання, поставлені на чергу попереднім ходом розумового розвитку суспільства. Він вказує нові загальносуспільні потреби, створені попередньому розвитком громадських відносин. Він перебирає почин задоволення цих нужд».

Історичним особистостям властиві: прагнення служити загальному благу держави й народу, беззавітне мужність, необхідних цього служіння прагнення й уміння зрозуміти умови російського життя, в основи сформованих громадських відносин, щоб причини пережитих лих; можливість відволіктися від національної замкнутості й винятковості; совісність переважають у всіх справах, зокрема в дипломатії; прагнення повідомляти преосвітнім поривам і помислам вид таких простих, отчетливых і переконливих планів, в розумність і можливість втілення яких хотілося вірити, користь яких було очевидна всем.

7. Духовний світ личности.

Людина, особливо у роки юності, дедалі більше замислюється про життєвий шлях, прагне себе свідомо, саморозвиватися, самовоспитываться. Цей процес відбувається вивищення людини одне із філософів назвав «людським самостроительством».

Духовна життя людей охоплює багатство людських почуттів та досягнень розуму, об'єднує як засвоєння накопичених духовних цінностей, і творче творення новых.

Людина, яка має високо розвинена духовне життя має важливим особистим якістю, він одержує духовність як прагнення висоті своїх ідеалів, і помислів визначальних спрямованість всієї діяльності. Духовність включає у собі душевність, дружелюбність відносин між людьми. Деякі дослідники характеризують духовність як морально зорієнтовані волю і людини. Зазначається, що духовне — це характеристика і практики, Не тільки сознания.

І навпаки, людина, яка має духовне життя мало розвинена, бездуховен.

У основі духовного життя — свідомість. Свідомість — це такий форма психічної роботи і духовного життя, завдяки якій людина осмислює, розуміє навколишній світ образу і свій власний місце у цій світі, формує своє ставлення до світу, визначає своєї діяльності в нем.

Заключение

.

Думка у тому, що людина неспроможна жити поза суспільством, сьогодні вже ніхто поза сумнівом. Отже, і цивілізоване існування людини неможливо поза оточуючої його культурі. Народжуючись, людина не вибирає, як і «своїх батьків, ту культурно-історичну середу, у якій він має прожити віку. Умовою для нормальної життєдіяльності чоловіки й суспільства є оволодіння нагромадженими під час історії знаннями, вміннями, цінностями, оскільки з людина — необхідне зв’язуючою ланкою в естафеті поколінь, жива зв’язок між минулим і майбуттям человечества.

Будь-якому суспільству, будь-який культурі небайдуже, який вибір зробить особистість, тому під все століття і нині людини найрізноманітнішими способами вчать, наставляють, вмовляють, підбурюють, загрожують, сварить, заохочують, бережуть, придушують, змушують … Якби чоловік у такий «строкатої середовищі» культурного впливу підпорядковувався б, усім закликам і кожному тиску, він неминуче було б втягнутий у вихор хауса, духовно розколотий на сотні й тисячі частин. Але це не происходит.

Зберегти свою неповторність, залишитися собою навіть у виключно суперечливих умовах то вона може лише тому випадку, якщо він сформувався особистість. Бути особистість — означає, мати здатність орієнтуватися у різноманітті знань і ситуацій та відповідальність за свій вибір, вміти протистояти багатьом негативним воздействиям.

Що складніший світ образу і багатшими палітра життєвих устремлінь, тим актуальніша проблема свободи вибору власної життєвої позиции.

не треба особливого уяви, аби уявити, як потужний потік інформації обрушується сьогодні на людини, з яким силою впливає він у його свідомість і почуття. У цій ситуації особливе значення набуває виборче ставлення до джерел інформації, до її змісту, а такий же стосунок безпосередньо залежить від світогляду особистості, ступеня розвитку її мислення, системи ціннісних ориентаций.

Суть у новій постановці корінних питань: якщо колись було питання: «Яка людина потрібен суспільству?», то сьогодні щодо нього додається іще одна: «Яке суспільство, у повною мірою відповідає можливостям людини, його егоїстичним і моральним вимогам до зручностям комфортності, не шкодить його людської гідності, почуттю свободи, вроди й моральної задоволеності?». Загальнолюдський розум шукає у відповідь це запитання. Для цивілізації важливо, що вона вже поставлений: сама людина захисту незгірш від, ніж навколишня його соціальна, і природна среда.

Список використовуваної литературы.

1. Д. Маркович «Загальна социология».

Ростов-наДону, Видавництво Ростовського університету, 1993 г.

2. С. С. Фролов «Основи соціології» Москва, Видавництво «Юристъ», 1997 г.

3. Л. Н. Боголюбова, О. Ю. Лазебникова «Людина й суспільство» Москва, Видавництво «Просвітництво», 1996 г.

4. Філософський енциклопедичний словарь.

Москва, Видавництво «Радянська энциклопеция», 1983 г.